Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка18/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24

3


Перш ніж стати рабинею Антоні Фортюні, Софі Каракс кілька років сама заробляла собі на прожиття. Їй було лише дев’ятнадцять, коли вона приїхала до Барселони в пошуках обіцяної роботи, якої так і не дістала. Перед смертю батько добув для дочки необхідні рекомендації, щоб ту найняли до Бенаренсів — заможної родини торговців з Ельзасу, які оселилися в Барселоні. — Коли я помру, — попереджав Софі батько, — їдь до них, вони зустрінуть тебе як доньку. Пан Бенаренс і насправді зустрів її з розпростертими обіймами — аж надто розпростертими, на погляд пані Бенаренс. Тож пані Бенаренс дала Софі сотню песет та виставила її за поріг, висловивши щире співчуття до її нелегкої долі. — У тебе попереду ціле життя, а єдине, що є в мене, — оцей нікчемний, хтивий чоловік. У музичній школі, що на вулиці Діпутасьйон, Софі спромоглася дістати роботу приватної вчительки музики. У ті дні вважалося за пристойне бодай поверхово вчити музики дівчат із заможних родин: у шляхетних вітальнях уважалося, що полонези менш небезпечні для панночок, ніж сумнівні розмови чи підозріла література. Ось так розпочалися візити Софі Каракс до розкішних вілл, у яких мовчазні й церемонні служниці проводжали її до музичних салонів. У тих салонах на неї чекали нащадки промислової аристократії; вони сміялися з її акценту, з її сором’язливості, глузували з її становища гувернантки; той факт, що Софі добре зналася на нотах, анітрохи не вивищував її в очах цих надушених парвеню. Урешті-решт Софі навчилася не зважати на глузування, а зусилля свої зосереджувати лише на небагатьох справді здібних ученицях. Саме тоді Софі познайомилася з Антоні Фортюні, молодим капелюшником (він сам відрекомендувався їй як капелюшник — у його душі промовляла професійна гордість). Спершу Фортюні залицявся до неї, потім запропонував одружитися. Софі відхилила пропозицію раз, удруге, втретє, відхиляла десять разів на місяць. Плекаючи до Антоні дружні почуття, Софі не хотіла завдавати йому болю й щоразу, прощаючись, сподівалася, що більше не побачить його. Але капелюшник, незважаючи на відмови, продовжував наступ: запрошував Софі на танці, на прогулянки, частував гарячим шоколадом із булочками на вулиці Кануда. Будучи зовсім самотньою в Барселоні, Софі не могла протистояти його ентузіазму, його відданості — і приймала його товариство, хоча варто було їй лише раз поглянути на Фортюні, щоб зрозуміти: вона ніколи не зможе його покохати — покохати так, як мріяла кохати. У сп’янілих від кохання очах капелюшника Софі бачила своє відображення, і на це важко було не звертати уваги. Антоні бачив Софі такою, якою вона б воліла бути. Софі сподівалася, що одного дня Антоні зустріне іншу дівчину, яка відповість йому взаємністю, і життя його піде більш осмисленим шляхом. І тим не менш вона приймала аванси капелюшника: завдяки йому Софі почувалася бажаною, її цінували, й подекуди цього їй було достатньо, щоб полегшити біль самотності та ностальгію за батьківщиною. Вони з Антоні бачилися після недільних мес — у решту днів тижня Софі давала уроки музики. Її улюбленою ученицею була дівчинка на ім’я Анна Вальс, дочка видатного промисловця ткацького обладнання, який побудував свій маєток з нічого — завдяки великим зусиллям та жертвам, хоча складали ці жертви переважно інші. Анна мріяла стати видатним композитором. Вона грала Софі невеличкі твори, які сама писала, імітуючи мотиви Ґріґа та Шумана, і Софі розпізнала в ній талант. Що ж до пана Вальса, то він хоч і був переконаний, що жінка неспроможна створити щось, окрім в’язаного одягу та вишиваних покривал на ліжко, усе-таки схвалював те, що його дочка «знається на клавішах»: за кілька років він планував одружити Анну з нащадком якогось шляхетного роду, а нащадки шляхетних родів, здогадувався пан Вальс, інколи цінують у дівчатах не тільки покору та здатність родити. Саме в будинку Вальсів Софі зустріла одного з найщедріших меценатів, фінансового магната Рікардо Алдаю, спадкоємця імперії Алдаїв, надію каталонської олігархії кінця XIX століття. Кількома місяцями раніше пан Рікардо Алдая одружився з багатою спадкоємицею, вражаючою красунею з ім’ям, що важко вимовлялося; однак злі язики твердили, що новоспечений чоловік навіть не помічав краси своєї дружини й ніколи не завдав собі клопоту назвати її на ім’я. — Це шлюб між родинами та банками — жодних сентиментальних дурниць, — казав пан Вальс, а пан Вальс добре розумів: одна справа — що діється в ліжку, інша — що відбувається в голові. Тільки глянувши на Рікардо Алдаю, Софі зрозуміла: вона приречена. У нього були хижі очі, зголоднілі, надзвичайно проникливі; очі чоловіка, який уміє завдати удару. Він неспішно поцілував її руку, попестив губами суглоби її пальців... Якщо капелюшник випромінював доброту й тепло, то пан Рікардо — жорстокість і міць. Його вовча усмішка давала Софі зрозуміти, що він читає її думки та бажання — читає й сміється з неї. Софі відчувала до нього щось на кшталт презирства — але того презирства, яке прокидається в нас, коли ми підсвідомо бажаємо чогось забороненого, бажаємо понад усе. Софі відразу ж вирішила, що більше не зустрічатиметься з Рікардо Алдаєю; заради цього вона навіть припинить заняття зі своєю улюбленою ученицею. Ніщо її так не лякало, як відчуття цього тваринного єства під власного шкірою, інстинктивне бажання стати жертвою хижака. Софі знадобилося кілька секунд, щоб вигадати пусту відмовку й піти. Її втеча здивувала пана Вальса, розважила Алдаю та засмутила маленьку Анну, яка розуміла людей навіть краще, ніж музику. Дівчинка збагнула, що назавжди втратила вчительку. Однак тиждень опісля Софі знову побачила Рікардо Алдаю. Він чекав на неї на вулиці Діпутасьйон, біля входу до музичної школи. Пан Рікардо палив і переглядав газету. Вони обмінялися поглядами — і, не кажучи ані слова, він повів її до будинку в двох кварталах звідти; то був новий будинок, в якому ще ніхто не мешкав. Вони піднялися на другий поверх; пан Рікардо відчинив двері й провів Софі всередину. Вона ввійшла до квартири, схожої на лабіринт коридорів та галерей. Там не було ані меблів, ані картин, ані ламп — нічого з того, що має бути в помешканні. Пан Рікардо зачинив двері. Софі й він подивилися одне на одного. — Я цілий тиждень про тебе думав. Скажи, що ти не думала про мене, і я відпущу тебе. Ми ніколи більше не побачимось. Але Софі мовчки похитала головою. ...Їхні таємні зустрічі в порожній квартирі на розі Діпутасьйон та Каталонського проспекту тривали дев’яносто шість днів. У вівторки й четверги. О третій. Побачення ніколи не тривали довше ніж годину. Першим ішов Алдая; Софі залишалася сама й плакала, зіщулившись у кутку. А коли наставала неділя, Софі безнадійно дивилася в очі капелюшника, шукаючи сліди тієї жінки, яка вмирала в ній. Софі не знала, чого вона прагне дужче — відданості чи віроломства. Капелюшник не помічав порізів та опіків на її тілі. Капелюшник не помічав відчаю в її усмішці, її тваринної покори. Капелюшник не помічав нічого. Можливо, саме через це вона врешті пристала на пропозицію Фортюні. Тоді вона вже підозрювала, що носить дитину Алдаї, але розповісти йому про це боялася — майже так само сильно, як боялася втратити Алдаю. Але Алдая знову побачив те, в чому Софі не хотіла зізнатися. Він дав їй п’ятсот песет та назвав адресу на вулиці Платерія, наказавши позбутися дитини. Софі відмовилася. Пан Рікардо бив її, доки в неї з вух не потекла кров. Він погрожував, що вб’є її, якщо вона наважиться комусь розповісти про їхні зустрічі й зізнається, чия це дитина. Коли Софі сказала капелюшникові, що якісь покидьки на Пласа-дель-Піно зґвалтували її, він повірив їй. Коли сказала, що хоче бути його дружиною, він повірив їй. У день її весілля хтось надіслав до церкви похоронний вінок. Усі дещо знервовано засміялися, вважаючи, що то квітникар помилився, — усі, за винятком Софі, яка здогадувалася: пан Рікардо Алдая не забув про день її весілля.  

4


 Софі Каракс ніколи не думала, що через багато років знов побачить Рікардо — вже зрілого чоловіка, на чолі родинної імперії, батька двох дітей. Не думала, що він повернеться, щоб побачити хлопчика, якого хотів здихатися за п’ятсот песет. — Можливо, я старішаю, — було його єдине пояснення, — але хочу познайомитися із сином і надати йому життєвий шанс, на який заслуговує моя плоть і кров. Усі ці роки я навіть не згадував про нього, а останнім часом — дивина! — він не йде мені з голови. Якось пан Рікардо прокинувся в ліжку однієї зі служниць із відчуттям, що тіло його зістарілося й він утрачає Божу ласку. Настрахавшись, він голий побіг до дзеркала. Дзеркало бреше, вирішив він. Цей чоловік — не Рікардо Алдая. Тепер він хотів знайти колишнього Рікардо Алдаю — того, яким він був замолоду. Алдая вирішив, що його первісток Хорхе зовсім на нього не схожий. Хлопчик був слабкодухим, потайливим, йому бракувало батьківської рішучості. Словом, йому бракувало геть усього — усього, крім прізвища Алдая. Панові Рікардо було відомо про сина капелюшника. Не забув він і Софі — пан Рікардо Алдая ніколи нічого не забував. Настав час зустрітися з хлопчиком. І вперше за п’ятнадцять років він зустрівся з людиною, яка його не боялася, яка наважилася кинути йому виклик, навіть посміятися з нього! Він побачив у хлопцеві мужність, приховану амбітність, яка, без сумніву, в Хуліанові була, навіть якщо дурні не помічали цього. Так Бог повернув Алдаї його молодість. Софі, від якої залишилася бліда тінь тієї жінки, яку він пам’ятав, не наважилася стати між батьком та сином. Капелюшник був лише блазнем — злим, ображеним на життя простолюдином, чию прихильність Алдая розраховував купити. Він вирішив вирвати Хуліана з цього задушливого світу злиденних буднів, відчинити перед ним двері фінансового раю Алдаїв. Хлопець навчатиметься у школі Св. Ґабріеля, користуватиметься всіма привілеями статусу Алдаїв і врешті-решт стане на той шлях, який для нього обрав батько. Пан Рікардо бажав мати гідного нащадка. Хорхе, розбещений привілеями свого суспільного прошарку, завжди буде пересічністю, яка прагне тільки комфорту. Пенелопа, прекрасна Пенелопа — жінка; жінка призначена бути скарбом, а не охороняти скарби. Хуліан має душу поета, а душа поета — все одно що душа вбивці. Тож Хуліан відповідав усім вимогам пана Рікардо; решта становила лише питання часу. Десять років — ось той строк, за який пан Рікардо перетворить хлопця на свою подобу. За весь той час, що його Хуліан провів у Алдаїв на правах члена родини, панові Рікардо й на мить не спадало на думку: єдине, чого бажає Хуліан, — це Пенелопа. Пан Рікардо й гадки не мав, що Хуліан таємно зневажає його, що люб’язність юнака з ним — лише облуда, привід, щоб бути ближчим до Пенелопи, щоб урешті-решт заволодіти нею цілковито й остаточно. Ось у цьому прагненні батько й син справді були схожі. Коли дружина розповіла йому, що застала Хуліана та Пенелопу оголеними, увесь світ пана Рікардо зазнав краху. Жах від зради, лють від усвідомлення того, що його неймовірно скривдили, ошукали у його власній грі, принизили, встромили ножа у спину — і хто? — хлопець, якого він обожнював як свою подобу! — усі ці почуття зненацька охопили пана Рікардо, й ніхто не міг зрозуміти причини аж такого шаленства. Коли лікар, оглянувши Пенелопу, підтвердив, що дівчину позбавили незайманості й вона, можливо, вагітна, душа пана Рікардо наче перетворилася на густу в’язку рідину, й ім’я цій рідині було Ненависть. Він мріяв устромити ножа в Хуліанове серце — він навіть бачив, як його рука робить це, і насолоджувався картиною помсти. Але пан Рікардо не усвідомлював: день, коли він наказав замкнути Пенелопу у спальні на четвертому поверсі, був тим днем, коли він, Рікардо Алдая, почав умирати. Відтоді все його життя перетворилося на передсмертну агонію. Змовившись із капелюшником, якого він глибоко зневажав, пан Рікардо вирішив запроторити Хуліана до війська, де, за наказом того ж пана Алдаї, хлопця мала спіткати смерть унаслідок «нещасного випадку». Пенелопа довгі місяці провела в кімнаті, де пахло хворобою та смертю. Усім: лікарям, слугам, навіть членам родини, за винятком себе самого й своєї дружини, — усім пан Алдая заборонив бачитися з дівчиною. На той час компаньйони Алдаї таємно привласнили його рахунки й тепер інтригували за його спиною, щоб захопити владу, використовуючи гроші, доступ до яких він сам їм і відкрив. Імперія Алдаїв почала тріщати по швах. Кожна таємна зустріч правління — чи то в Мадриді, чи то в кулуарах, чи то в женевських банках — завдавала їй чергових нищівних ударів. А Хуліан, як і підозрював Алдая, втік. Глибоко всередині пан Рікардо відчував гордість за хлопця, попри те що бажав тому смерті. Хуліан зробив точнісінько те, що на його місці зробив би сам пан Рікардо. Отже, заплатити за те, що накоїв Хуліан, мусив хтось інший. 26 вересня 1919 року Пенелопа Алдая народила мертвого хлопчика. Якби кількома днями раніше її оглянув лікар, він би побачив, що життя дитини в небезпеці, що Пенелопі слід робити кесарів розтин. Якби лікар був присутній під час пологів, він, можливо, зупинив би кровотечу, що забрала життя Пенелопи. Але лікаря не було. Пенелопа кричала й шкреблася у замкнені двері, з іншого боку яких мовчки плакав її батько, а мати зіщулилася, невідривно дивлячись на чоловіка. Якби там був лікар, він би звинуватив пана Рікардо Алдаю у вбивстві, бо іншого слова на позначення того, що відбувалося в темній, заплямованій кров’ю камері, не існує. Але лікаря не було. Коли двері нарешті відчинили, Пенелопа була вже мертва. Вона лежала в калюжі власної крові, обіймаючи лискуче рожеве тільце немовляти. Ані дружина, ані чоловік не були в змозі промовити ані слова. Два тіла поховали у підвальному склепі без жодних церемоній та свідків. Простирадла з послідом кинули в піч, а саму кімнату ізолювали цегляною стіною. Коли Хорхе Алдая, мало не втративши розуму через відчуття сорому та провини, розповів Мікелеві, що трапилося, той вирішив-таки надіслати Хуліанові листа, підписаного ім’ям Пенелопи, в якому вона стверджувала, що ніколи не кохала його, благала її забути й сповіщала про своє вигадане весілля. Хай краще Хуліан повірить тій брехні й розпочне життя спочатку; хай краще він почуватиметься зрадженим, ніж пізнає правду. Через два роки померла пані Алдая. Дехто винуватив у її смерті прокляття, що панувало над будинком, але Хорхе знав: матір згубило полум’я, яке буяло в ній. Полум’я спогадів про Пенелопині крики, про той несамовитий стукіт у двері, який молотом відлунював у голові пані Алдаї. На той час імперія Алдаїв розсипалася, наче замок із піску, стертий з лиця землі чужою захланністю та мстивістю. Авторитет Алдаїв занепав. Секретарі та бухгалтери порадили Алдаям утекти до Аргентини й розпочати там новий, скромніший бізнес — подалі від привидів, які сновигали коридорами «Янгола Імли». Алдаї поїхали 1926 року, якось на світанку: сіли на борт пароплава, що мав їх перевезти через Атлантику до порту Ла-Плата. Подорожували батько та син в одній каюті, під вигаданими іменами. Від старого Алдаї тхнуло гноєм та смертю. Він ледве міг триматися на ногах. Лікарі так боялися його, що не казали правди, але він сам знав: разом із ним на корабель зійшла смерть. Сидячи на палубі, тремтячи під кількома ковдрами та дивлячись у безмежну порожнечу океану, пан Рікардо знав, що ніколи більше не побачить землі. Іноді, стоячи на кормі, він спостерігав за зграєю акул, які переслідували їх від самих Канарських островів. Один з капітанів сказав, що такий зловісний ескорт — звична річ для трансатлантичних подорожей: хижі риби поїдають тварин, яких убиває на своєму шляху судно й трупи яких лишаються в його кільватері. Але пан Рікардо був переконаний, що ці дияволи переслідують його. «Ви чекаєте на мене», — думав він, вбачаючи в акулах подобу Господа. Одного дня пан Рікардо наблизився до свого сина Хорхе, яким нехтував раніше і в якому бачив свою останню втіху тепер. Батько примусив сина присягнути, що той виконає його останню волю. — Ти знайдеш Хуліана Каракса і вб’єш його. Присягайся, що зробиш це. ...За два дні до прибуття в Буенос-Айрес Хорхе на світанку прокинувся й побачив, що батьківська койка порожня. Він пішов його шукати; на палубі нікого не було — лише імла та бризки. Хорхе знайшов батьків халат, досі теплий, який лежав на кормі судна. Кільватерний струмінь зникав у яскраво-червоній плямі на спокійній воді, немов сам океан спливав кров’ю. І Хорхе помітив: акули їх більше не переслідували. Він побачив їх удалині: вони танцювали у колі, й їхні спинні плавники гамселили по воді. Ніхто з пасажирів більше їх не бачив. Коли Хорхе Алдая зійшов у Буенос-Айресі на берег і митник запитав його, чи сам він подорожує, Хорхе кивнув головою. — Так. Я вже давно подорожую на самоті.  

5


Через десять років після того, як він зійшов на берег у Буенос-Айресі, Хорхе Алдая — точніше, те, що від нього залишилося, — повернувся до Барселони. Нещастя, що переслідували родину Алдаїв у Старому Світі, в Аргентині помножилися. Хорхе залишився віч-на-віч із ворожим йому світом, а щоб боротися, йому бракувало батькової сили й холоднокровності. Коли Хорхе дістався Буенос-Айреса, серце його заціпеніло й сповнилося смутку. — Новий Світ, — пізніше казав Хорхе, чи то на власне виправдання, чи то просто для гарного слівця, — це марево. Земля хижаків. Хорхе ж був вихований у привілеях та фривольній витонченості Старої Європи — мертвого континенту, що лише за інерцією не розпадався на окремі країни. За кілька років він утратив усе, починаючи від репутації й закінчуючи золотим батьківським годинником, подарованим йому, Хорхе, у день першого причастя. Завдяки цьому годинникові він зміг купити зворотний квиток до Іспанії. Хорхе Алдая повернувся на батьківщину майже жебраком. Це був невдаха, сповнений люті, отруєний гіркими спогадами та ненавистю до людини, яку він звинувачував у всіх своїх нещастях, — до Хуліана Каракса. Обіцянка, яку Хорхе дав батькові, врізалася йому в пам’ять. Як тільки він повернувся, відразу ж спробував натрапити на Хуліанів слід, але дізнався лишень, що Каракс, як і сам Хорхе, утік з Барселони. Натомість — чи то через примхи долі, чи то завдяки звичайній випадковості — Хорхе зустрів іншого приятеля своєї юності. Після видатної кар’єри у державних тюрмах та виправних закладах для малолітніх злочинців Франсіско Хав’єр Фумеро приєднався до лав армії й здобув чин лейтенанта. Багато хто пророкував, що це майбутній генерал, але через якийсь темний скандал Фумеро звільнили з війська — його репутації не зміг урятувати навіть військовий чин. Про Фумеро багато говорили, а ще більше його боялися. Франсіско Хав’єр Фумеро — той сором’язливий, тривожний хлопчик, який колись прибирав пожовкле листя у дворі школи Св. Ґабріеля, — став убивцею. Ходили чутки, що саме він убиває відомих осіб, зокрема політиків, на замовлення. Фумеро став уособленням смерті. Алдая та Фумеро відразу впізнали один одного крізь імлу кав’ярні «Новедадес». Алдая хворів: він страждав на дивну лихоманку; в якій винуватив комах з південноамериканських джунглів. — Там навіть москіти — сучі сини, — жалівся він. Фумеро слухав його зі змішаними почуттями. Він благоговів перед москітами та комахами в цілому. Він поважав їхню дисципліну, силу духу та організованість. Серед них не існувало ледарства, непоштивості чи расового звиродніння. Однак найдужче шанував Фумеро павуків: їх Бог нагородив рідкісним умінням виплітати з власного тіла пастку, у якій вони з безмежною терплячістю чекають на свою жертву, знаючи, що рано чи пізно жертва через власне недбальство все одно потрапить до їхніх лап. На думку Фумеро, суспільство могло б багато чого навчитися в комах. Вигляд Алдаї навіював думку про духовну та фізичну загибель. Хорхе помітно постарішав, тіло його було занедбане, з кволими м’язами. Фумеро терпіти не міг людей з кволими м’язами. Вони збуджували в ньому огиду. — Хав’єре, я почуваюся жахливо, — зізнався Алдая. — Ти не міг би прихистити мене на кілька днів? Фумеро погодився взяти Хорхе Алдаю пожити до себе. Сам він мешкав у темній квартирі, що у кварталі Раваль на вулиці Кадена, разом із численними комахами, яких він зберігав у слоїках, та півдесятком книжок. Фумеро ненавидів книжки так само палко, як обожнював комах, але то були незвичайні книжки: то були романи Хуліана Каракса, видані у видавництві Кабестані. Напроти мешкали дві повії — мати й дочка; коли клієнтів було мало, зокрема в кінці місяця, вони дозволяли себе щипати, й об них навіть можна було гасити сигари. Фумеро заплатив їм, щоб вони подбали про Алдаю, поки він на службі. Фумеро не мав жодного бажання бачити смерть Алдаї. Принаймні ще не зараз. Франсіско Хав’єр Фумеро працював у карному розшуку. Там завжди знаходилася робота для людей, які вміли орієнтуватися в надзвичайних ситуаціях, уміли мовчки залагоджувати дражливі проблеми, залишаючи шановних громадян жити в блаженному невіданні. Лейтенант Дюран, чоловік, схильний до урочистих промов, під чиїм командуванням і працював Фумеро, говорив так: — Бути поліціянтом — це не просто робота. Це місія. Іспанії потрібно більше куль і менше балачок. На жаль, лейтенант Дюран невдовзі загинув у прикрому нещасному випадку під час поліційного рейду районом Ла-Барселонета: у сутичці з групою анархістів він випав з вікна шостого поверху та розбився на смерть. Усі зійшлися на думці, що Іспанія втратила видатну людину, національного героя з великими мріями про майбутнє, мислителя, який не боявся діяти. Фумеро з гордістю зайняв його місце, знаючи, що зробив добре, виштовхнувши Дюрана у вікно: той був уже застарий для цієї роботи. Літні люди були огидні Фумеро, так само як каліки, цигани та божевільні, й навіть не мало значення, які в них м’язи, — іноді й Господь помиляється. Обов’язок кожного чесного громадянина — виправляти малі Господні помилки й зберігати світ у пристойному вигляді. У березні 1932 року, за кілька місяців після їхньої зустрічі в кав’ярні «Новедадес», Хорхе Алдаї стало краще, й він відкрив Фумеро свою душу. Зі сльозами на очах благав пробачення за шкільні образи. Розповів про себе все, нічого не приховуючи. Фумеро мовчки слухав, кивав, вірив, розмірковував: чи вбити Алдаю зараз, чи ще трохи почекати? Цікаво, чи настільки Алдая кволий, щоб лезо ножа без опору ввійшло в його теплувату огидну плоть, ослаблу після років байдикування?.. Та кінець-кінцем Фумеро вирішив відкласти вівісекцію. Його інтригувала вся ця історія. Тим паче що в ній ішлося про Хуліана Каракса. Від інформатора у видавництві Фумеро дізнався, що Каракс мешкає в Парижі, але Париж дуже велике місто, й ніхто зі службовців Кабестані не знав точної адреси. Ніхто, крім жінки на прізвище Монфорт, але вона тримала язика за зубами. Фумеро двічі чи тричі переслідував її, коли вона, нічого не помічаючи, поверталася додому. Він стояв у трамваї у трьох метрах від неї, та вона його не помічала: жінки ніколи не помічали його, а якщо й помічали, то відразу відверталися, вдаючи, що не бачать. Одного вечора, простеживши за жінкою аж до дверей на площі Св. Філіпе Нері, Фумеро повернувся додому й почав несамовито мастурбувати, уявляючи, як устромляє ножа в тіло цієї жінки — повільно, методично, щоразу глибше на сантиметр, не відводячи від неї очей. Можливо, тоді б вона зволила дати Хуліанову адресу, а до нього, інспектора Фумеро, поставилася б із повагою, на яку заслуговує поліціянт. Якщо Фумеро вже вирішував убити когось, йому це зазвичай вдавалося. Хуліан Каракс був винятком — можливо, через те, що він мав стати першою жертвою Фумеро, а майстерність вимагає досвіду. Знову почувши ім’я Каракса, Фумеро всміхнувся — тією усмішкою, якої так боялися його сусідки-повії: він усміхався, не кліпаючи очима, облизуючи верхню губу. Він досі пам’ятав, як Каракс цілував Пенелопу Алдаю у великому особняку на проспекті Тібідабо. Його Пенелопу. Його кохання — справжнє, чисте, як те, що показують у кіно. Фумеро палко захоплювався фільмами, ходив до кінотеатру щонайменше двічі на тиждень. Саме фільми допомогли йому зрозуміти, що Пенелопа — любов усього його життя. Усі інші жінки — повії. Наприклад, повією була його мати. Коли розповідь Алдаї добігла кінця, Фумеро вирішив, що не буде його вбивати, інспектор був навіть задоволений, що доля знову звела їх разом. У нього було видіння, як ті, що іноді показують у його улюблених фільмах: рано чи пізно всі опиняться в павутині інспектора Фумеро.  

 

6




 Узимку 1934 року братам Молінерам нарешті вдалося виселити Мікеля з будинку на вулиці Пуертаферріса, який і досі стоїть порожній та залишається без нагляду. Єдине, чого бажали брати, — побачити Мікеля на вулиці, позбавленого і книжок, і свободи. Незалежність Мікеля — ось що їх лютило, ось за що вони ненавиділи його. Мені Мікель нічого не розповів, не звернувся по допомогу. Про оборудку я дізналася лише тоді, коли завітала до його будинку й зустріла там цілком легальних головорізів, які описували майно, щоб розпродати нечисленні речі Мікеля; цих молодчиків найняли Мікелеві брати. Сам Мікель уже кілька днів провів у пансіоні, що на вулиці Кануда. То була сира й гнітюча халупа, яка скидалася на притулок і тхнуло в ній, як у притулку. Крихітна кімната Мікеля нагадувала труну: вікон нема, є лише тюремна койка. Майже силоміць я відвела Мікеля до себе додому. Він безупинно кашляв, вигляд мав виснажений. Він сказав, що це всього лишень затяжна застуда — хвороба, яка пасує хіба що старим служницям. — От набридне мені хворіти, й усе минеться, — говорив Мікель. Але два тижні по тому йому стало гірше. Як зазвичай, він був одягнений в чорне, й мені знадобився деякий час, щоб зрозуміти, що ті плями на його рукавах — плями крові. Я викликала лікаря, й він, оглянувши Мікеля, запитав мене, чому я так довго чекала з викликом. У Мікеля був туберкульоз. Збанкрутілий, хворий, тепер він міг жити лише спогадами та печалями. Він був найдобрішою людиною, яку я будь-коли зустрічала, — найдобрішою, але й найхворобливішою. Він був моїм єдиним другом. Ми одружилися холодного лютневого ранку в окружному суді. Наша весільна подорож обмежилася автобусною прогулянкою до парку Ґуель й спогляданням Барселони — цього невеличкого імлистого світу — зі звивистих терас. Ми нікому не казали, що одружилися, — ані Кабестані, ані моєму батькові, ані Мікелевим родичам, які думали, що він уже помер. Зрештою я написала Хуліанові листа, в якому розповіла про наш шлюб, але так і не надіслала. Наш шлюб був таємницею. Через кілька місяців після весілля у наші двері постукав якийсь чоловік і сказав, що його звуть Хорхе Алдая. Він здавався геть знесиленим, його обличчя вкривав піт, попри крижаний холод. Побачивши Мікеля після десятьох років розлуки, Алдая сумовито всміхнувся й сказав: — Ми всі прокляті, Мікелю. Ти, Хуліан, Фумеро, я... Алдая, звичайно, сподівався, що Мікель йому розповість, як зв’язатися з Хуліаном Караксом. — Батько звелів мені переказати Хуліанові дещо дуже важливе. — Мені невідомо, де Каракс. Ми втратили зв’язок багато років тому, — збрехав Мікель. — Останнє, що я чув, — ніби він мешкає десь в Італії. Алдая знизав плечима. — Ти розчарував мене, Мікелю. Я гадав, що час та нещастя зробили тебе розумнішим. — Що ж, справити тобі розчарування — честь для мене. Алдая засміявся. — Фумеро переказує тобі найщиріші вітання з одруженням, — докинув він, прямуючи до дверей. Після цих слів серце моє завмерло. Мікель не бажав говорити про це, але вночі, коли ми обоє вдавали, ніби спимо, і я пригорталася до чоловіка, мені раптом спало на думку: Алдая мав рацію. Ми всі прокляті. Минуло кілька місяців — жодних повідомлень ані від Хуліана, ані від Алдаї. Мікель і далі дописував до газет Барселони та Мадрида. Він безперервно сидів за друкарською машинкою, виплескуючи на папір те, що називав «слиною, яку ковтають пасажири трамваїв». Я й досі працювала у видавництві — можливо, тому, що хотіла бути ближчою до Хуліана. Хуліан написав нам листа, в якому стисло повідомляв, що працює над новим романом під назвою «Тінь вітру» й закінчити його сподівається за кілька місяців. Жодного натяку на те, що було між нами в Парижі. Тон холодний, наче ще більш віддалений, ніж раніше. Я хотіла зненавидіти його, та всі мої спроби зазнали поразки. Я починала вважати, що Хуліан не чоловік, а різновид хвороби. Мікель не мав ілюзій щодо моїх почуттів. Він пропонував мені своє кохання та відданість, не вимагаючи навзамін нічого, крім мого товариства. Жодного докору, жодної скарги більше не злетіло з його вуст. І час від часу в мені, окрім дружби, що поєднувала нас, та співчуття, на яке ми були приречені, прокидалася неймовірна ніжність до мого чоловіка. Мікель відкрив рахунок на моє ім’я і клав на нього майже весь свій заробіток. Він писав ревю, писав огляди, писав навіть світську хроніку. Писав під трьома різними псевдонімами. Писав чотирнадцять-шістнадцять годин на добу. Коли я запитувала, навіщо він так багато працює, Мікель посміхався й відповідав: якщо нічого не робитиме, то занудьгує. Але проміж нас не було хитрощів. Мікель знав, що невдовзі помре. — Ти маєш пообіцяти, Нуріє: якщо зі мною щось трапиться, ти візьмеш гроші, знову вийдеш заміж, народиш дітей, забудеш усіх нас, починаючи з мене... — За кого я там вийду, Мікелю? Не верзи дурниць. Я бачила ніжну посмішку, з якою Мікель дивився на мене, наче сама моя присутність становила для нього найбільшу цінність. Щовечора він зустрічав мене після роботи — то були єдині хвилини за весь день, коли він відпочивав. Він удавав із себе сильного чолов’ягу, але я бачила, як він сутулиться, коли йде, як кашляє. Він водив мене до кав’ярні або просто на вулицю Фернандо — позаглядати у вітрини; коли ж ми поверталися додому, знову працював, засиджуючись далеко за північ. Я мовчки благословляла кожну хвилину, що ми проводили разом. Щоночі Мікель засинав, обіймаючи мене, а я ховала сльози відчаю: чому я не могла покохати цього чоловіка так, як він кохав мене? Чому не могла віддати йому того, що так безглуздо кинула до Хуліанових ніг? Не раз уночі я присягалася, що забуду Хуліана й решту життя присвячу тому, щоб зробити щасливим цього бідолаху, мого чоловіка. Я намагатимусь повернути йому хоч би дещицю того, що він віддав мені. Я була коханкою Хуліана лише два тижні, думала я, а решту життя буду Мікелевою дружиною. Я була в сум’ятті. Якщо колись ці сторінки потраплять до твоїх рук, Даніелю, ти, можливо, засуджуватимеш мене, як я сама засудила себе, пишучи ці слова й дивлячись на себе у дзеркало каяття; так чи інак — запам’ятай мене такою. ...Рукопис останнього роману Хуліана надійшов наприкінці 1935 року. Не знаю, чи то через злість, чи то через страх, але я віддала його до друку, навіть не читаючи. Заздалегідь, кількома місяцями раніше, Мікель на останні гроші профінансував це видання, тож Кабестані, в якого на той час уже почалися негаразди зі здоров’ям, міг ні про що не дбати. Тієї неділі лікар, який наглядав за Мікелем, прийшов до мене на роботу. Вигляд він мав дуже засмучений. Він сказав: якщо Мікель і далі працюватиме без відпочинку, медицина буде безсила допомогти йому подолати туберкульоз. — Йому слід жити в горах, а не дихати білилами та вугіллям у Барселоні. Він не кішка, у нього не дев’ять життів, а я не нянька. Спробуйте якось вплинути на нього. На мене він не звертає уваги. Того ж дня пообідь я вирішила поговорити з Мікелем. Перш ніж я відчинила двері квартири, почула голоси, що долинали зсередини. Мікель із кимсь сперечався. Спершу мені здалося, що це хтось із газети, але раптом мені вчулося ім’я Хуліан. І тут я почула кроки, що наближалися до дверей. Збігла сходами нагору й сховалася на горищі. Звідти я мигцем побачила відвідувача. То був чоловік у чорному вбранні, з рисами обличчя, які важко змалювати. У нього були чорні невиразні очі, а губи тонкі, немов розтулений шрам. Перш ніж піти вниз, він поглянув нагору, у темряву. Я притулилася до стіни й затамувала подих. Відвідувач залишався в такій позі кілька хвилин, наче почув мій запах, облизав губи й вищирився, як собака. Я дочекалась, доки його кроки не стихнуть унизу, потім вигулькнула зі своєї схованки й пішла до помешкання. У повітрі пахло камфорою. Мікель сидів біля вікна. Вуста його тремтіли, руки безвольно звисали з билець стільця. Я спитала, хто був той чоловік і що йому потрібно. — То був Фумеро. Він прийшов із новинами про Хуліана. — Що йому відомо про Хуліана? Мікель поглянув на мене, ще більш пригнічений, ніж завжди. — Хуліан одружується. Я аж рота відкрила. Упала на стілець, Мікель узяв мене за руку. Він був стомлений, ледь розмовляв. Перш ніж я змогла щось промовити, він став переказувати мені те, що повідомив Фумеро, і власні з того висновки. Отже, Фумеро скористався своїми зв’язками в Парижі, щоб дізнатися про місцеперебування Хуліана й наглядати за ним. — Це сталося вже давно... кілька місяців або навіть років тому, — зауважив Мікель. Його турбувало не те, що Фумеро знайшов Каракса, — то було лише питання часу, — а те, що інспектор вирішив саме зараз розповісти про це Мікелеві, разом із тією нісенітницею щодо неймовірного шлюбу. Весілля мало відбутися на початку літа 1936 року. Про наречену відомо лише її ім’я, але цього було більш ніж достатньо: Ірен Марсо, власниця клубу, в якому Хуліан кілька років працював тапером. — Не розумію, — пробурмотіла я. — Хуліан одружується з власницею клубу? — Точно. Це не шлюб. Це угода. Ірен Марсо була на двадцять п’ять чи навіть тридцять років старша за Хуліана. Мікель підозрював, що жінка наважилася на цей шлюб, щоб після своєї смерті забезпечити Хуліана спадщиною. — Але ж вона і так йому допомагає. Завжди допомагала. — Можливо, вона розуміє, що не зможе бути поряд довічно, — припустив Мікель. Відлуння цих слів дійняли нас обох до живого. Ставши біля Мікеля навколішки, я міцно пригорнула його до себе. Кусала губи, щоб не розплакатись. — Хуліан не кохає цієї жінки, Нуріє, — додав Мікель, думаючи, що вгадав причину моєї журби. — Хуліан не любить нікого, крім себе та своїх клятих книжок, — прошепотіла я. Підвела очі вгору й побачила, що Мікель посміхається — мудрою посмішкою дорослої дитини. — Тож якої користі сподівався Фумеро, розповідаючи мені про це? — розмірковував уголос мій чоловік. Відповіді ми чекали недовго. Два дні по тому до нас знову явився схожий на привида Хорхе Алдая, із запалими очима, клекочучи від гніву. Фумеро розповів йому, що Хуліан одружується з багатою жінкою, що призначено розкішну романтичну церемонію. Алдая втратив сон, уявляючи собі, як винуватець усіх його бід, вишукано вбраний, сидить верхи на купі грошей, тоді як багатство Алдаїв зникло. Фумеро не сказав йому, що заможна Ірен Марсо зовсім не казкова принцеса, а власниця дому розпусти. Фумеро не сказав, що наречена старша за Каракса на тридцять років, що це радше не шлюб, а акт милосердя стосовно чоловіка, який зазнав остаточної поразки. Фумеро не розповів Алдаї, коли й де відбуватиметься весілля. Усе, що Фумеро зробив, — посіяв зерна заздрощів, які розросталися в душі Хорхе, знищуючи його й без того кволе тіло. — Фумеро ошукав тебе, Хорхе, — сказав Мікель. — А ти, королю брехунів, наважився звинуватити свого брата! — гарячково заволав Алдая. На його словах лежав знак божевілля. Мені не становило великих труднощів прочитати думки Алдаї: вони аж світилися на його висохлому обличчі, обтягнутому зморшкуватою шкірою. Гру Фумеро ясно зрозумів Мікель — адже саме він двадцять років тому навчив малого Хав’єра грати в шахи. Фумеро був наділеній стратегічним розумом богомола й терплячістю безсмертних. І Мікель надіслав Хуліанові записку з попередженням. Вирішивши, що слушна мить настала, Фумеро відвів Алдаю вбік і сказав, що весілля Хуліана відбудеться за три дні. Сам він поліціянт, пояснював Фумеро, тож не може вплутуватися в такого роду справи. Але Алдая, як цивільна людина, може поїхати до Парижа й зробити так, щоб весілля не відбулося. — Яким чином? — запитував збуджений Алдая, ледь приховуючи ненависть. Яким чином? Викликати нареченого на дуель у день весілля. Фумеро навіть забезпечить Хорхе рушницею, яка проб’є кам’яне серце, що згубило династію Алдаїв. У звіті паризької поліції пізніше буде написано: рушниця, яку знайшли біля ніг загиблого, була «із секретом», і з нею не могло статися нічого іншого, крім того, що й сталося: вона вибухнула просто в руках Хорхе. Фумеро про це знав, коли передавав її у чохлі в руки Хорхе на Французькому вокзалі. Інспектор міркував так: ніщо не втримає Алдаю від убивства Каракса на дуелі — ніщо, крім рушниці. Згідно з планом Фумеро, не Каракс мав померти під час дуелі, а саме Алдая. Фумеро також знав: Хуліан ніколи просто так, з доброго дива не стане на герць із своїм давнім приятелем, тим паче побачивши його в такому жалюгідному стані, — Каракс лише пхикне у відповідь на виклик. Саме тому Фумеро старанно проробив з Алдаєю кожен крок, який той мав зробити. Він мав зізнатися Хуліанові, що лист, у якому Пенелопа повідомляла про своє весілля та благала забути її, — обман. Він мав зізнатися, що саме він, Хорхе Алдая, примусив сестру написати цю підлу брехню, тоді як вона плакала у відчаї, присягаючись у вічному коханні до Хуліана. Він мав розповісти Хуліанові, що Пенелопа чекала на нього — чекала з розбитою душею та серцем, яке спливало кров’ю, чекала, помираючи на самоті. Цього буде достатньо. Достатньо для того, щоб Каракс спустив гачок та вистрілив Алдаї в обличчя. Достатньо, щоб Хуліан забув про свої весільні плани й не думав ні про що інше, крім повернення до Барселони в пошуках Пенелопи. А тут, у Барселоні, на нього чекатиме Фумеро зі своїм павутинням.  
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка