Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка19/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

7


Хуліан Каракс перетнув французький кордон за лічені дні до початку громадянської війни. Перше й останнє видання «Тіні вітру» вийшло з друку кількома тижнями раніше; утім, цьому творові призначалася така сама доля, що й попереднім. На той час Мікель ледве міг працювати. Хоча він і сидів перед машинкою дві-три години на день, слабкість і лихоманка робили своє: йому вдавалося видати з себе хіба що кволу цівку друкованих слів на папері. Він втратив кілька своїх постійних шпальт через те, що пропустив крайній строк подання матеріалу. Інші газети побоювалися публікувати його матеріали після того, як отримали анонімні погрози. У Мікеля залишилася тільки одна щоденна шпальта в газеті «Діаріо-де-Барселона», у якій він підписувався як Адріан Мальтес. Дух війни вже витав у повітрі. Країна смерділа страхом. Залишившись без роботи, Мікель час від часу спускався на площу або прогулювався проспектом Катедраль, завжди тримаючи при собі котрусь із Хуліанових книжок, немов талісман. Мій чоловік страшенно схуд, важив близько п’ятдесяти семи кілограмів. Ми слухали по радіо новини про хвилю повстань у Марокко, а кількома годинами пізніше один із журналістів Мікелевої газети прийшов до нас і розповів, що Кансіноса — головного редактора — застрелено кулею в шию біля кав’ярні «Каналетас» дві години тому. Ніхто не наважився прибрати тіло, тож воно й досі там лежить, забруднюючи хідник кров’ю. Невдовзі прийшли короткі, але страшні дні суцільного терору. Війська генерала Ґодеда вирушили вздовж Діагоналі та проспекту Ґрасіа до центру, де розпочалася стрілянина. Та оскільки була неділя, люди таки виходили на вулиці, бажаючи провести день на пікніку вздовж дороги на Лас-Планас. Найчорніші дні Барселони були ще попереду — вони настали за два роки. Незабаром після початку перестрілки війська генерала Ґодеда здалися — чи то диво яке трапилося, чи то зв’язок між командирами був поганий. Здавалося, уряд Компаніса повертав собі владу; але що відбувалося насправді, стало відомо лише за кілька наступних тижнів. Барселона перейшла до анархістських профспілок. Після кількох днів бунтів та вуличної стрілянини почали ширитися чутки, що небавом після капітуляції чотирьох генералів-повстанців було страчено в стінах Монжуйка. Мікелів приятель, англійський журналіст, присутній на страті, сказав, що до команди із семи чоловік, призначеної для виконання вироку, в останню мить приєдналися десятки ополченців. Відкрили вогонь; у тілах було стільки дірок від куль, що вони розсипалися на невпізнанні шматки, й до трун їх збирали майже в рідкому стані. Були ті, хто вірив, що конфлікту покладено край, що фашистські війська ніколи не дістануться Барселони, що повстання придушено. У день капітуляції Ґодеда ми дізналися, що Хуліан у Барселоні. Ми отримали листа від Ірен Марсо, в якому вона розповідала, що Хуліан убив Хорхе Алдаю під час дуелі на цвинтарі Пер-Лашез. Ще до смерті Алдаї в поліційному відділку пролунав анонімний дзвінок у якому повідомлялося про цей випадок. Ми не мали жодних сумнівів до того, хто зробив цей дзвінок. Хуліан мусив негайно тікати з Парижа: його переслідувала поліція за вбивство. Ми з тривогою чекали на нього, щоб попередити про небезпеку й захистити від іще більшої пастки, ніж та, яку вже приготував для нього Фумеро: від розкриття правди. Минуло три дні, а Хуліан не з’являвся. Мікель не хотів, щоб його тривога передалася мені, але я достеменно знала, про що він розмірковує. Хуліан приїхав не до нас. Він приїхав по Пенелопу. — Що станеться, якщо він дізнається?.. — запитувала я. — Ми зробимо все, щоб він не дізнався, — відповідав Мікель. Перше, про що він дізнається, — це про те, що родина Алдаїв зникла. Місць, звідки Хуліан міг би почати пошуки Пенелопи, було небагато. Ми склали список і розпочали власне розслідування. Особняк на проспекті Тібідабо — всього тільки порожній будинок, окутий ланцюгами та оповитий плющем. Торговець квітами, який продавав троянди й червоні гвоздики на протилежному боці вулиці, сказав, що запам’ятав лише одну людину, яка останнім часом наближалася до будинку, але то був майже старий, трохи кульгавий чоловік. — Чесно кажучи, вигляд він мав досить-таки огидний. Я спробував продати йому гвоздику на лацкан, але він сказав: відчепися, війна надворі, не час для квітів. Більше він нічого не бачив. Мікель придбав у нього кілька зів’ялих троянд і про всяк випадок залишив йому телефон редакторського відділу газети, де сам працював. Подзвонивши туди, продавець міг залишити повідомлення, якщо випадково з’явиться чоловік, схожий на того, опис якого ми дали. Нашою наступною зупинкою була школа Св. Ґабріеля, де Мікель зустрів Фернандо Рамоса, давнього шкільного приятеля. Фернандо висвятився в сан, викладав латину та грецьку. Серце його впало, коли він побачив, яким кволим став Мікель. Фернандо сказав, що Хуліан до нього не приходив, але обіцяв дати нам знати, якщо той з’явиться. Він спробує його затримати. Хто приходив, так це Фумеро: сповідаючись, він тривожно повторював, що під час війни слід бути обережним. — Він сказав, що невдовзі загине багато людей, і ні солдатська форма, ні сутана священика не врятує від куль... Фернандо Рамос зізнався, що так і не зрозумів, до якого союзу чи групи належав Фумеро, а перепитувати його не став. Не можу й описати тобі тих перших днів війни у Барселоні, Даніелю. Повітря, здавалося, було отруєне страхом та ненавистю. Люди з підозрою дивилися один на одного; на вулицях стояла тиша, від якої зводило живіт. Щодня, щогодини поширювалися нові чутки. Пам’ятаю, як одного вечора ми з Мікелем прогулювалися вздовж Рамблас. Навколо не було ні душі. Мікель дивився на будівлі, помічав обличчя, які ховалися за закритими віконницями, бачив, як вони вдивляються у вуличні тіні. Він сказав, що відчуває, як за цими стінами гостряться ножі. Наступного дня ми завітали до капелюшної крамниці Фортюні, хоча й не сподівалися зустріти там Хуліана. Того дня була стрілянина в сусідньому кварталі, й на хідниках виднілися калюжі свіжої крові. Зрешечений кулями шлунок мертвого коня шматувала зграя бездомних собак, а купка дітлахів дивилася на них та кидала каміння. Один з мешканців будинку розповів нам: капелюшника так налякали заворушення останніх днів, що він зачинився у крамниці. Скільки ми не стукали, дверей він не відчинив. Нам вдалося лише побачити його перелякане обличчя крізь ґрати у дверях. Ми сказали, що шукаємо його сина Хуліана. Капелюшник відповів, що його син помер і щоб ми йшли геть, поки він не покликав поліцію. Засмучені, ми пішли. Кілька днів ми обходили кав’ярні та крамниці, розпитуючи про Хуліана. Наводили довідки в готелях та пансіонах, на залізничних станціях, у банках, де він міг би обмінювати гроші, — та ніхто не пригадував чоловіка, схожого за описом на Хуліана. Ми побоювалися, що він уже потрапив у кігті Фумеро, тож Мікель попросив одного зі своїх колег, який мав контакти в головному поліційному управлінні, дізнатися, чи не перебуває Хуліан за ґратами. Але там його не було. Минуло два тижні. Здавалося, що Хуліан розчинився в повітрі. Мікель майже не спав, сподіваючись новин про Хуліана. Якось увечері він повернувся зі своєї звичайної прогулянки з пляшкою портвейну. — Штат газети подарував мені її, — сказав він. — Помічник редактора повідомив, що вони закривають мою шпальту. Розумію, вони не бажають прикрощів. — Що ти робитимеш? — Перш за все нап’юся. Мікель не випив і половини склянки, а я натщесерце прикінчила майже всю пляшку, навіть не помітивши цього. Десь близько опівночі мене перемогла дрімота, я завалилася на канапу. Мені снилося, що Мікель цілує мене в чоло та вкриває шаллю. Прокинувшись, я відчула гострий біль у голові й зрозуміла, що це прелюдія до жахливого похмілля. Пішла шукати Мікеля, проклинаючи ту годину, коли в нього з’явилася гарна ідея напоїти мене. Мікеля в помешканні не було. Я підійшла до письмового столу й помітила на машинці записку, в якій чоловік просив мене не хвилюватися й чекати на нього вдома: він пішов шукати Хуліана й незабаром приведе його додому. Закінчувалася записка словами кохання. Аркуш випав з моїх рук. Я помітила, що Мікель забрав зі столу всі свої речі, наче більше вони йому не потрібні. І я зрозуміла, що більше його не побачу.  

8


Того вечора, як виявилося, торговець квітами зателефонував до редакції «Діаріо-де-Барселона» й залишив повідомлення для Мікеля: чоловік, якого Мікель описував, бродить біля старого особняка, немов привид. Було вже за опівніч, коли Мікель дістався будинку № 32 на проспекті Тібідабо. Уночі ця місцина здавалася безлюдною долиною, пронизаною смугами місячного сяйва, яке пливло крізь дерева. Хоча він не бачив друга сімнадцять років, Мікель відразу впізнав Хуліана: неможливо було не впізнати його легкої, майже котячої ходи, коли його силует ковзнув під тінню саду біля фонтана. Хуліан перестрибнув через паркан і ліг біля будинку, немов неспокійна тварина. Мікель міг озватися до нього, але вирішив не привертати уваги можливих свідків. Він відчував, що чиїсь очі крадькома стежать за проспектом крізь темні вікна сусідніх будинків. Мікель обійшов маєток, доки не дістався старих тенісних кортів та сторожки. Там він помітив щілини в паркані, якими Хуліан, певно, скористався як сходинками, й плити, які зверху нещільно прилягали. Мікель піднявся нагору, майже задихаючись, відчуваючи гострий біль у грудях; здавалося, й зір зраджує його. Він підтягся на кам’яний паркан; його руки тремтіли. Він пошепки покликав Хуліана. Силует біля фонтана завмер, немов статуя. Мікель побачив двоє сяючих очей, які зупинилися на ньому. Чи Хуліан після сімнадцяти років розлуки упізнає його, виснаженого хворобою, яка забирає подих?.. Силует неспішно наблизився, тримаючи у правій руці довгий блискучий предмет. Шматок скла. — Хуліане... — пробурмотів Мікель. Фігура зупинилася. Мікель почув, як скло впало на гравій. З темряви з’явилося обличчя Хуліана. Двотижнева щетина вкривала обличчя, риси якого загострилися. — Мікелю? Не в змозі ані зістрибнути на інший бік, ані спуститися назад, на вулицю, Мікель простягнув руку. Хуліан сам заліз на паркан; однією рукою він міцно тримав долоню друга, іншою торкнувся його обличчя. Вони мовчки довго дивилися один на одного. Кожен відчував біль ран, яких життя завдало іншому. — Ми повинні піти звідси, Хуліане. Тебе шукає Фумеро. Та справа з Алдаєю була пасткою. — Знаю, — прошепотів Каракс монотонно. — Будинок замкнено. Тут уже багато років ніхто не живе, — повідомив Мікель. — Ну ж бо, допоможи мені спуститися. Забираймося геть. Каракс зліз із паркану. Обома руками охопив Мікеля й відчув під просторим одягом висохле тіло, в якому, здавалось, не лишилося м’язів. Коли вони опинилися на іншому боці, Каракс схопив Мікеля під пахви й майже поніс його. Так вони й крокували в темряву вулиці Романа Макая. — Що з тобою сталося? — прошепотів Каракс. — Нічого. Лихоманка. Мені вже краще. Але від Мікеля вже тхнуло небезпечною хворобою, тож Хуліан більше ні про що не питав. Вони спустилися вулицею Лева XIII, поки не дісталися проспекту Св. Жервазіо, де побачили світло кав’ярні. Вони знайшли притулок за столом у задній кімнаті, подалі від входу та вікон. Кілька завсідників сиділи біля бару, палили цигарки та слухали радіо. Офіціант — блідий як віск чоловік із потупленими очима — прийняв у них замовлення. — Тепле бренді, каву та щось поїсти. Мікель зовсім нічого не їв. Каракс, явно голодний, їв за двох. Двоє друзів приголомшено дивилися один на одного у млявому світлі кав’ярні. Минулого разу, коли вони бачилися віч-на-віч, були вдвічі молодші. Вони розсталися бадьорими юнаками, а тепер життя одного з них перетворило на втікача, а іншого готувало до смерті. Обидва дивувалися: чи це доля здала їм такі паскудні карти, чи то вони самі так кепсько грали? — Я досі не подякував тобі за все, що ти робив для мене всі ці роки, Мікелю. — І зараз не починай. Я робив те, що мусив робити, що хотів робити. Нема за що мені дякувати. — Як там Нурія? — Так само, як і під час вашої останньої зустрічі. Каракс опустив погляд. — Ми одружилися кілька місяців тому. Не знаю, чи писала вона тобі. Губи Каракса стиснулися, він повільно похитав головою. — Ти не маєш права їй дорікати, Хуліане. — Знаю. Я ні на що не маю права. — Чому ти не звернувся до нас по допомогу, Хуліане? — Не хотів уплутувати вас у неприємності. — Де ти був увесь цей час? Ми гадали, що ти провалився крізь землю. — Майже. Я був удома. У батьковому помешканні. Мікель здивовано витріщився на нього. Хуліан пояснив: приїхавши до Барселони, він не знав, куди йти, тож вирішив повернутися до оселі свого дитинства, хоча й побоювався, що там уже нікого немає. Двері капелюшної крамниці були відчинені; літній полисілий чоловік, чоловік без вогню в очах, чахнув за прилавком. Хуліан роздумав заходити всередину, але Антоні Фортюні підвів очі й поглянув на незнайомця за вікном. Їхні погляди зустрілися. Хуліанові страшенно схотілося втекти, але він почувався наче прикутим до місця. Він побачив сльози на очах капелюшника, побачив, як той човгає до дверей. Онімілий, Фортюні вийшов на вулицю; не промовивши ані слова, завів сина до крамниці й опустив металеві ґрати. Тепер двоє чоловіків були відгороджені від зовнішнього світу. Капелюшник обійняв сина й завив від горя. Фортюні сказав, що поліція два дні тому була тут і розпитувала про Хуліана. Хтось на ім’я Фумеро — чоловік із поганою репутацією, котрий, як казали, отримував платню від генерала Ґодеда й перебував серед його фашистських лакиз лише місяць тому, а тепер приятелював з анархістами, — повідомив Фортюні, що Хуліан Каракс зараз їде до Барселони, що в Парижі він холоднокровно вбив Хорхе Алдаю, що його розшукують через кілька інших злочинів, — далі капелюшник не став слухати. Фумеро покладав надію: якщо трапиться неймовірне і його блудний син з’явиться, Фортюні виконає свій обов’язок громадянина й сповістить поліцію. Фортюні відповів, що Фумеро, звичайно, може на нього розраховувати, хоча в душі капелюшника дратувало те, що така гадюка, як Фумеро, вірить у його підлоту. Як тільки зловісний поліційний кортеж покинув вулицю, капелюшник попрямував до церковної каплиці, де колись уперше побачив Софі. Там він помолився своєму святому, благаючи, щоб той направив його сина додому, поки не пізно. Тепер, коли Хуліан приїхав, батько попередив його про небезпеку, що чекала на нього. — Яка б справа не привела тебе до Барселони, дозволь мені зробити її за тебе, а сам сховайся у квартирі. У твоїй кімнаті нічого не змінилося з твого від’їзду. Вона й досі твоя — стільки, скільки тобі це потрібно. Хуліан зізнався, що повернувся, аби розшукати Пенелопу Алдаю, і капелюшник заприсягся, що знайде її й допоможе їм обом сховатися в безпечному місці, подалі від Фумеро, від минулого, від усього.  

Цілими днями Хуліан переховувався у квартирі на вулиці Св. Антоніо, поки капелюшник никав містом у пошуках слідів Пенелопи. Хуліанова кімната й справді зовсім не змінилася, хоча тепер усе в ній здавалося Хуліанові замалим — речі ніби зсохлися від часу. Старі записники, олівці, що їх Хуліан гострив за тиждень до від’їзду, книжки, які очікували, щоб їх прочитали, чистий хлоп’ячий одяг у шафі... Капелюшник розповів Хуліанові, що Софі покинула його невдовзі після синової втечі; багато років він нічого про неї не чув, але врешті-решт вона написала йому з Боготи, де жила вже з іншим чоловіком. Тепер Фортюні й Софі регулярно листувалися. — Ми завжди згадуємо про тебе, — визнав капелюшник, — бо це єдине, що нас поєднує. Після цих слів Хуліан подумав, що капелюшник усе життя марно намагається розлюбити власну дружину — навіть після того, як утратив її. — Справжнє кохання трапляється лише раз у житті, Хуліане, навіть якщо ти його не усвідомлюєш. Здавалося, Фортюні мріє повернути час вспак, щоб розплутати клубок невдач власного життя. Що ж до Хуліана, то коханням його життя була Пенелопа. І Фортюні вирішив, що допоможе синові знайти її, — можливо, тоді й він, Фортюні, поверне собі бодай дещицю того, що втратив, хоча б трохи заповнить ту порожнечу, що стала його прокляттям. Однак ані рішучість, ані відчай не допомогли Фортюні: ані Пенелопи Алдаї, ані її родини в Барселоні не було. Чоловік простого походження, який усе життя мусив працювати, щоб залишатися платоспроможним, капелюшник ніколи не дозволяв собі сумніватися в силі грошей та соціального статусу; але п’ятнадцятьох років занепаду виявилося достатньо, щоб особняки, підприємства, самі сліди могутньої династії Алдаїв стерлися з лиця землі. Багато хто чув прізвище Алдая, та мало хто пам’ятав його велич. Того дня, коли ми з Мікелем Молінером завітали до капелюшної крамниці й запитали про Хуліана, капелюшник був упевнений, що ми двоє Фумерових попихачів. Ніхто більше не забере від нього сина, вирішив Фортюні. Цього разу Господь Всемогутній спустився з небес, той самий Господь, який усе життя, ігнорував молитви капелюшника, й Фортюні охоче виколе Йому очі, якщо Він наважиться знов забрати в нього Хуліана. Саме капелюшник був тим стариганем, якого кількома днями раніше біля особняку Алдаїв бачив торговець квітами. «Огидний вигляд» пояснювався одержимістю, яка охопила капелюшника, коли він відчув, що його життя знову — краще пізно, ніж ніколи — набуло сенсу. Однак Бог, на жаль, знову знехтував молитви капелюшника: жодних слідів дівчини не було. «Скільки ще Тобі потрібно загублених душ, Господи, щоб задовольнити Твою ненажерливість?!» — запитував капелюшник, а Бог, у Своєму нескінченному мовчанні, незмигно дивився на нього. — Я не можу знайти її, Хуліане... Присягаюся, я... — Не хвилюйся, тату. Це повинен зробити я. Ти вже багато допоміг мені. Того вечора Хуліан нарешті вийшов на вулицю, сповнений рішучості знайти Пенелопу.  



Мікель слухав розповідь друга, і жоден з них не звертав уваги на офіціанта, коли той підійшов до телефонного апарата й пробурмотів щось у слухавку, ставши до них спиною. Ані пізніше, коли той потай стежив за дверима, витираючи склянки надто ретельно для закладу, в якому бруд був звичайним явищем. Мікелеві не спадало на думку, що Фумеро вже завітав у цю кав’ярню, як і в десятки інших подібних кав’ярень в околицях особняка Алдаїв, і домовився: тільки-но нога Каракса перетне поріг однієї з них, тієї ж хвилини в поліційному відділку пролунає телефонний дзвінок. Коли перед дверима кав’ярні зупинилася поліційна машина, офіціант зник у кухні, а Мікель відчув холодну, надзвичайно спокійну тишу загибелі. Каракс усе прочитав у його очах. Вони обидва одночасно обернулися й побачили біля вікна три сірих плащі, що лопотіли під поривами вітру, три обличчя, що дихали парою на шибку. Фумеро серед них не було — йому передували його стерв’ятники. — Ходім-но звідси, Хуліане... — Нема куди тікати, — відповів Каракс дивовижно спокійним тоном. Мікель уважно на нього подивився — і помітив револьвер у його руці. Дверний дзвоник перекрив звук радіо. Мікель вихопив з рук Каракса зброю й знову пильно глянув тому у вічі. — Віддай мені свої документи, Хуліане. Троє поліціянтів удавали, ніби прийшли посидіти в барі. Один з них скоса поглянув на Мікеля з Хуліаном. Двоє інших загорнулися в плащі. — Твої документи, Хуліане. Негайно. Каракс мовчки похитав головою. — Мені залишився місяць, — переконував його Мікель, — якщо пощастить, два. Один з нас повинен вибратися звідси, Хуліане. У тебе на це більше причин, ніж у мене. Не знаю, чи знайдеш ти Пенелопу. Але Нурія чекає на тебе. — Нурія — твоя дружина. — Пам’ятаєш, про що ми домовлялися? Коли я помру, все, що належало мені, стане твоїм... — Усе, крім твоїх снів. Вони востаннє всміхнулися один до одного, й Хуліан передав йому свій паспорт. Мікель поклав його до кишені пальта, поряд із примірником «Тіні вітру», який носив із собою відтоді, як роздобув. — Незабаром побачимось, — прошепотів Хуліан. — Не поспішай. Я зачекаю. Поліціянти обернулися до них; Мікель підвівся з-за столу й попрямував до бару. У першу мить вони побачили просто блідого чоловіка, який тремтів і здавався напівживим. Він усміхався, але кров застигла в куточках його тонких помертвілих губ. Коли вони помітили в його правій руці револьвер, Мікель був уже у трьох метрах від них. Один з поліціянтів хотів був закричати, але перший постріл зніс його нижню щелепу. Мертве тіло впало навколішки біля ніг Мікеля. Решта двоє вже встигли вихопити власну зброю. Другий постріл пройшов крізь шлунок того, який здавався старшим; куля розтрощила хребет навпіл, і кишки полетіли на барну стійку. Третього пострілу Мікель зробити не встиг. Останній поліціянт уже прицілювався в нього. Мікель відчував це ребрами, серцем, бачив свою смерть у суворих очах, у яких оселився страх. — Не ворушися, сучий сину, — просичав поліціянт, — або, присягаюся, я розірву тебе на шматки! Мікель посміхнувся й повільно націлив свій пістолет в обличчя поліціянта. Тому було щонайбільше двадцять п’ять. Його губи тремтіли. — Перекажи Фумеро від Каракса: я пам’ятаю його матроський костюмчик. Мікель не відчув ані болю, ані пострілу. Удар, немов приглушений, відкинув його до вікна; усі звуки довкола наче змовкли, барви потьмяніли. Трощачи своїм тілом віконну шибку, Мікель відчув, як сильний холод заповзає йому в горло. Світло неслося вдалину, як пил під поривом вітру. Мікель Молінер востаннє повернув голову й побачив, як його друг Хуліан біжить вулицею геть. Мікелеві було тридцять шість — більше, ніж він сподівався прожити. І коли він упав на хідник, усипаний закривавленим склом, — був уже мертвий.  

9


Того вечора приїхав невідомий фургон — невдовзі після телефонного дзвінка від поліціянта, який убив Мікеля. Я так і не дізналася, як звали того хлопця, й не думаю, що він усвідомлював, кого вбив. Як і всі війни — особисті чи громадянські — ця була схожа на театральну виставу. Двоє чоловіків забрали тіла мертвих поліціянтів, настійно переконавши власника бару забути про все, що відбулося, якщо не бажає собі зайвих клопотів. Під час війни в людях прокидається талант забуття, Даніелю, — талант, якого не варто недооцінювати. Тіло Мікеля Молінера було викинуте на алею в кварталі Раваль дванадцять годин по тому, тож його смерть ніяк не можна було пов’язати з двома загиблими поліціянтами. Минуло аж два дні з моменту смерті, перш ніж тіло опинилося у трупарні. Свої документи Мікель лишив удома; єдине, що знайшли службовці трупарні, — пошкоджений паспорт на ім’я Хуліана Каракса та примірник «Тіні вітру». У поліції зробили висновок, що померлий — Хуліан Каракс. У паспорті досі значилася адреса квартири Фортюні, що на вулиці Св. Антоніо. Фумеро завітав до трупарні попрощатися з Хуліаном. Там він зустрів капелюшника, якого поліція привезла на розпізнання тіла. Пан Фортюні, який уже два дні не бачив Хуліана, боявся найгіршого. Коли він побачив, що тіло належить чоловікові, який стукав у його двері лише тиждень тому й запитував Хуліана, — чоловікові, якого капелюшник прийняв за одного з Фумерових лакиз, — Фортюні скрикнув та вибіг геть. Поліція розцінила таку реакцію як скорботу батька, який упізнав свого мертвого сина. Фумеро, який був свідком цієї сцени, наблизився до тіла й мовчки його оглянув. Він не бачив Хуліана сімнадцять років. Зрозумівши, що перед ним Мікель Молінер, інспектор зробив єдине: посміхнувся та підписав судовий звіт, у якому засвідчувалося: це тіло є тілом Хуліана Каракса. Потім Фумеро віддав наказ негайно поховати небіжчика в загальній могилі на цвинтарі Монжуйк. Довгий час я дивувалася: навіщо Фумеро це зробив? Але в цьому була своя логіка. Загинувши під іменем Хуліана, Мікель мимоволі забезпечив Фумеро ідеальне алібі. Відтоді Каракса вже ніби й не існувало. Не існувало офіційних зв'язків між Фумеро та людиною, яку він рано чи пізно сподівався знайти й знищити. Була війна, а під час війни мало хто вимагає пояснень щодо загибелі невідомих осіб. Людина без імені — все одно що тінь. Два дні я залишалася в квартирі, чекаючи чи то на Мікеля, чи то на Хуліана, упевнена, що божеволію. На третій день, у понеділок, я повернулася до роботи у видавництві. Пана Кабестані відвезли до лікарні кількома тижнями раніше, й більше в конторі він не з’являвся. Його старший син Алваро продовжив справу. Я нікому нічого не говорила — я не мала до кого звернутися. Того самого понеділка мені подзвонив працівник трупарні, Мануель Ґутьєррес Фонсека. Пан Ґутьєррес Фонсека повідомив, що до трупарні доправлено тіло чоловіка на ім’я Хуліан Каракс. Зіставивши паспортні дані померлого з ім’ям автора книжки, яка була в кишені загиблого, й підозрюючи, крім того, поліцію в певному нехтуванні обов’язками, а й навіть у безпосередньому порушенні правил, пан Мануель відчув: зателефонувати до видавництва та повідомити про те, що сталося, — його моральний обов’язок. Слухаючи його, я ледь не померла. Перше, що спало на думку: це Фумерова пастка! Пан Ґутьєррес Фонсека висловлювався ввічливим тоном сумлінного громадського службовця, хоча в його голосі було ще щось, чого він і сам не міг би пояснити. Я розмовляла телефоном у кабінеті Кабестані. Дякувати Богові, Алваро пішов на обід, і я була сама. А то було б важко пояснити мої сльози й тремтіння рук, що тримали слухавку. Пан Ґутьєррес Фонсека сказав, що вважав за доцільне повідомити про те, що трапилося. Я подякувала йому за дзвінок із удаваною формальністю, звичною для таких випадків, а поклавши слухавку, зачинила двері кабінету й мало не розбила собі кулаки, щосили намагаючись не закричати. Умилася й негайно поїхала додому, залишивши Алваро записку: почуваюся недобре, але завтра стану до роботи раніше, ніж зазвичай, щоб розібрати всю кореспонденцію. На вулиці я мусила робити над собою зусилля, щоб не побігти, щоб неспішно йти серед незнайомих сірих мовчазних людей, які не мали що приховувати. Уставила ключ у замкову щілину — і зрозуміла: двері хтось відчиняв. Я завмерла. Ручка почала повертатися зсередини. Дивно: невже я помру ось так, на темному майданчику сходів, не знаючи, що сталося з Мікелем?.. Але двері відчинилися — і я зустрілася з темними очима Хуліана Каракса. Нехай пробачить мені Бог, але тієї миті мені здалося, що життя повертається до мене. Я подякувала небесам, що вони замість Мікеля повернули мені Хуліана. Ми надовго завмерли в обіймах, але коли я стала шукати його вуст, Хуліан відхилився й потупив очі. Я зачинила двері і, тримаючи Хуліана за руку, повела до спальні. Ми мовчки лежали разом у ліжку. Спускалися сутінки, оселя повнилася пурпуровим світлом. Як і щовечора з початку війни, вдалині чулися постріли. Лежачи на моїх грудях, Хуліан плакав. Він був утомлений. Пізніше, коли настала ніч, наші губи нарешті зустрілися, й під габою темряви ми скинули одіж, пропахлу страхом та смертю. Я намагалася згадати Мікеля, але не могла: мене обпікали Хуліанові руки на моєму лоні. І мені хотілося забутися — хоч там що, хай навіть на світанку, виснажені й охоплені зневагою до самих себе, ми не зможемо дивитися одне одному у вічі, не ставлячи собі запитання: ким ми стали?  
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка