Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка2/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

3


Поки я, захоплений, витріщався на обличчя Клари, вона розповідала мені про себе й про свою першу зустріч із книжкою Хуліана Каракса. Клара випадково натрапила на цей твір у невеличкому містечку на південному сході Франції. Її батько — провідний юрисконсульт при кабінеті міністрів Каталонії — напередодні громадянської війни завбачливо відіслав дружину та доньку за кордон, хоча деякі його знайомі вважали, що побоювання чиновника безпідставні і в Барселоні нічого не трапиться. Іспанія, колиска християнської цивілізації і місце її найвищого розвитку, ніколи не відзначалася варварством. Були, звичайно, анархісти — диваки, які їздили на велосипедах та хизувалися штопаними шкарпетками, — але ж такі, певна річ, далеко у своїх безчинствах не підуть. Одначе Кларин батько стверджував: люди ніколи не бачать самих себе у дзеркалі, не бачать у власному оці й колоди, тим паче в добу війни. Він добре знав історію й розумів, що про майбутнє краще дізнаватися з того, що відбувається на вулицях, фабриках, у казармах, аніж з ранкових газет. Протягом кількох місяців він щотижня писав листи дружині та доньці; спершу він надсилав їх зі свого кабінету, що на вулиці Діпутасьйон, та перегодом його листи надходили вже без зворотної адреси. Він писав їх таємно, з камери у замку Монжуйк; ніхто не знав, коли він туди потрапив, але звідти він, як і багато інших, ніколи вже не вийшов. Кларина мати читала листи вголос, ледве стримуючи сльози; вона пропускала цілі абзаци — дочка це розуміла, хоча не могла бачити листів. Коли мати засинала, Клара вмовляла свою кузину Клодетту перечитати їй листа з початку й до кінця. Ось так, чужими очима, Клара й читала батькові послання. У її власних очах ніхто не бачив ані сльозинки — навіть коли перестали надходити листи, навіть коли війна змусила родину боятися найгіршого. — Мій батько від самісінького початку знав, що станеться, — говорила Клара, — однак волів залишитися разом зі своїми товаришами, бо вважав це за свій обов’язок. Він приплатив життям свою відданість їм, а вони... коли настав час, вони зрадили його. Ніколи нікому не довіряй, Даніелю. Особливо людям, яких любиш найдужче. Саме вони завдадуть тобі найболіснішого удару. Вона промовила ці слова з непохитною переконаністю, яка, здавалося, прийшла, до неї після років самотніх роздумів. Я ж, у нестямі від радості, губився в її порцелянових очах, слухаючи її міркування про речі, яких сам на той час іще не міг збагнути. Вона описувала людей, пейзажі, предмети, яких ніколи не бачила й не могла бачити, — але точності її описів могли б позаздрити фламандські майстри; у моїй уяві поставали відтінки голосів, текстура речей, ритм кроків... Клара згадала домашнього вчителя, який давав уроки їй та Клодетті протягом їхнього перебування у Франції. То був чоловік років п’ятдесяти; він любив хильнути і мав войовничу переконаність у тому, що кров’яна ковбаса та інші делікатеси з вудженої свинини є чудодійними ліками проти подагри та порушень кровообігу. Дівчата прозвали його «мсьє Рокфор» — через специфічний аромат, що він поширював навколо себе, незважаючи на ванни з одеколону, в яких, бідолаха маринував свій раблезіанський скелет. Утім, мсьє Рокфор відзначався витонченим смаком і славився як знавець літератури; він вихвалявся, що може декламувати «Енеїду» Верґілія латиною без щонайменшого акценту. Замолоду він раз на місяць подорожував до Парижа, щоб приправити свою ерудицію останніми літературними новинками, повештатись по музеях і, як подейкували, провести кілька ночей в обіймах німфочки, яку він називав «мадам Боварі», хоча звали її Ортанс, а її літературні здібності можна було оцінити двадцятифранковою банкнотою. Під час цих пізнавальних мандрівок мсьє Рокфор нерідко навідувався до букіністичного сховища, розташованого біля собору Паризької Богоматері. Саме там він одного вечора випадково натрапив на роман невідомого автора на ім’я Хуліан Каракс. Стояв 1929 рік. Завжди охочий до всього новенького, мсьє Рокфор купив цю книжку, сподіваючись поласувати нею в потязі по дорозі додому. Назва була багатообіцяючою — «Червоний будинок». На зворотному боці обкладинки красувався розмитий портрет автора: чи то світлина, чи то рисунок вугільним олівцем. Згідно з біографічними відомостями, мсьє Хуліан Каракс мав на той час двадцять сім років; народився він на початку XX століття у Барселоні, але мешкав у Парижі, писав французькою, а ночами працював тапером у якомусь барі. У видавничому рекламному оголошенні, написаному пишномовним стилем того часу, стверджувалося, що перед читачем «твір вражаючої сміливості, свідчення багатогранного та новаторського таланту, ціла віха у майбутньому європейської літератури». Далі в анотації йшлося, що роман, чудовий в цілому, має й окремі недоліки: «подекуди нагадує дешеву мелодраму... деякі сумнівної цінності елементи повільно й натуралістично смакуються...»; як на мсьє Рокфора, це якраз мало б додавати творові привабливості — стомлений класикою, учитель був не від того, щоб час від часу переглянути якусь кримінальну історійку або невибагливу будуарну інтрижку. Мсьє Рокфор і сам мав літературні амбіції: усім шанованим паризьким видавцям він невтомно надсилав віршові та прозові збірки власного виробництва — і незмінно діставав відмови. Величезна колекція цих письмових відмов зберігалася в його шухлядах. Отже, вчитель непогано знався на стані видавничої справи в Парижі і йому неважко було з’ясувати, що твір Каракса було видано у другорядному видавництві, яке спеціалізувалося здебільшого на книжках із куховарства, шиття та інших хатніх ремесел. Власник книгосховища розповів мсьє Рокфорові, що після першого видання роман барселонського письменника дістав лише дві скупі рецензії в місцевих щоденних газетах, причому відгуки ці було зумисне розміщено поряд із некрологами. У критиків був визначний день, коли вони кількома рядками списали Каракса з рахунку, порадивши йому і надалі займатися музикою, оскільки в літературі він, мовляв, узяв фальшиву ноту. Коли мсьє Рокфор стикався із програними справами, серце його м’якшало, а кишені розкривалися, тож він виклав-таки півфранка на книжку невідомого Каракса, а на додачу купив собі відмінне видання Ґюстава Флобера, видатного майстра, чиїм невизнаним послідовником учитель себе вважав. Потяг до Ліона був переповнений. Мсьє Рокфорові випало ділити купе другого класу із двома черницями, які перешіптувалися між собою і вже з моменту відбуття від вокзалу Австерліц несхвально поглядали на сусіда. Зніяковівши під такими допитливими поглядами, вчитель рішучо витяг з валізи книжку й сховався за її сторінками. Проїхавши кількасот кілометрів, він, на своє превелике здивування, збагнув, що геть забув про черниць, про тряску, про темні краєвиди, що пропливали за вікном, наче сцени жахів з фільмів братів Люм’єрів; цілу ніч він читав, не чуючи хропіння сестер, не помічаючи, як у тумані спалахували вогні проміжних станцій. На світанку, перегорнувши останню сторінку, мсьє Рокфор відчув, що в очах його стоять сльози, а серце отруєне заздрістю. У «Червоному будинку» йшлося про таємничого злодія, який вдирався до крамниць іграшок і музеїв, крав ляльок та маріонеток і виколював їм очі. Здобич свою він приносив до похмурої валькової будівлі — старезної, повної привидів оранжереї, що стояла на туманному березі Сени. Однієї вирішальної ночі він удерся до розкішного будинку на Фош авеню, маючи намір украсти приватну лялькову колекцію одного з промислових магнатів, який розбагатів унаслідок брудної гри за часів індустріальної революції. Коли грабіжник уже збирався втекти зі здобиччю, нашого voleur[5] зненацька застала дочка магната, дівчина на ім’я Жізель — молода панна з паризького вищого світу, винятково освічена, витончена, але хвороблива натура, яка, звичайно, приречена була до нестями закохатися у незваного гостя. Закручену фабулу продовжували гучні пригоди у ледь освітлених декораціях: героїня починає розгадувати загадку героя (утім, ім’я його залишилося прихованим навіть для читачів) і врешті-решт натрапляє на жахливу таємницю власного батька, яка стосувалася колекції порцелянових фігурок. Завершувалася оповідь трагічною розв’язкою в готичному стилі. ...У понеділок мсьє Рокфор зателефонував до паризького видавця, щоб дістати всі можливі відомості про Хуліана Каракса. Учитель виявив неабияку наполегливість, і секретарка ворожим тоном, крізь зуби, роблячи паузи ледь не після кожного слова, відповіла, що адреса Каракса їм невідома, оскільки стосунків із ним видавництво більше не підтримує. Вона додала, що з дня видання «Червоного будинку» було продано тільки сімдесят сім примірників, більшість із яких, вочевидь, придбали дівчата легкої поведінки та інші завсідники клубу, де автор щовечора «випікає» ноктюрни й полонези за кілька монет. Решту накладу було повернено та здано в макулатуру, після чого книжки мали перетворитися на молитовники, штрафні квитанції та лотерейні квитки. Нещасна доля загадкового письменника збудила в душі мсьє Рокфора співчуття. Протягом наступних десяти років під час кожного свого візиту до Парижа вчитель методично обходив усі букіністичні крамниці у пошуках творів Хуліана Каракса, але не знайшов жодного. Навіть прізвища такого майже ніхто не чув, а ті, хто чув, знали дуже мало. Дехто присягався, що Каракс видав ще кілька книжок у маленьких видавництвах сміховинним накладом. Ці книжки було так важко знайти, що виникав сумнів, чи існують вони взагалі. Один книгопродавець, приміром, запевняв, що якось тримав у руках книжку Каракса під назвою «Церковний тать», але то було так давно, що геть забулося. Наприкінці 1935 року мсьє Рокфор випадково почув, що новий твір Хуліана Каракса «Тінь вітру» надруковано маленьким видавництвом у Парижі. Учитель написав до видавця листа із запитанням, чи можна придбати кілька примірників, але відповіді не отримав. Навесні наступного року старий приятель із книгосховища, що побіля Сени, запитав учителя, чи він і досі цікавиться Караксом. Мсьє Рокфор запевнив, що ніколи не відмовлявся від пошуків: якщо весь світ вирішив поховати Каракса, то він, Рокфор, зі світом не згоден! Тоді приятель учителя повідомив, що кілька тижнів тому в Парижі активно ширилися чутки про Каракса: після кількох років мовчання письменник видав роман, який здобув добрі відгуки не абиде, а в газеті «Монд»; крім того, подейкували, що Каракс одружується із жінкою, яка має непогане становище в суспільстві. Здавалося, що забутому світом письменникові нарешті всміхнулася доля, але... Зі слів книгопродавця, Каракс за невідомих обставин уплутався в дуель на цвинтарі Пер-Лашез. Дуель відбулася на світанку, саме в той день, коли Каракс мав одружитися. У церкві наречений так і не з’явився. Песимісти припускали, що Хуліан Каракс загинув під час дуелі, і тіло його залишили в безіменній могилі; оптимісти переконували, що він, заплутавшись у якійсь сумнівній афері, мусив покинути наречену біля вівтаря, втекти з Парижа й повернутися до Барселони. Безіменної могили так і не розшукали, тож невдовзі з’явилася нова версія подій: Хуліан Каракс, зурочений невідомо ким, у злиднях помер у своєму рідному місті. Дівчата з дому розпусти, де він грав на піаніно, назбирали грошей, щоб оплатити таперові поховання, але коли грошовий переказ дістався Барселони, тіло вже поховали в загальній могилі разом із жебраками та невідомими, чиї змерзлі трупи було знайдено біля входу в метро чи у водах порту. Мсьє Рокфор любив чинити опір загальній думці — і він не забув Каракса. Минуло одинадцять років відтоді, як учитель уперше розкрив «Червоний будинок» у ліонському потязі. Клара з Клодеттою вже були підлітками, жилами яких струміла гаряча кров; великий світ манив їх, підморгуючи з-за вікон класної кімнати. Незважаючи на всі зусилля вчителя, дівчата здобули стійкий імунітет до чарів літературної класики, чи то йшлося про байки Езопа, чи про безсмертні поезії Данте Аліґ’єрі; тому, щоб заохотити учениць до читання, мсьє Рокфор вирішив дати їм роман Каракса. Однак учитель трохи побоювався, що Кларина мати розірве контракт із ним, якщо дізнається, яке сумнівне читво він пропонує двом недосвідченим, легковажним молодим дівчатам; тож мсьє Рокфор подав їм роман Каракса як безневинну історію кохання, що було правдою тільки наполовину.  

4


— Ніколи доти я не відчувала такого захоплення, — розповідала Клара. — Я просто закохалася в цю книжку. Раніше читання було для мене лише нудним обов’язком, який належало виконувати, щоб не насварив учитель. Я й уявлення не мала, що можна діставати справжнє задоволення від читання, знаходити у книжці відповіді на питання, які гніздяться в найпотаємніших куточках душі, захоплюватися уявою автора, красою мови... Можна сказати, що література для мене народилася разом із цим романом. Чи ти коли-небудь цілував дівчину, Даніелю? У горлі моєму пересохло. — Вибач, ти ще замалий для таких питань... Але це те саме відчуття, розумієш? Це — той перший спалах, якого ти ніколи не забудеш. Це світ чарів, Даніелю, магія. Книжка, яка не цікавила нікого, змінила моє життя; далебі, вона навчила мене жити — жити повним життям. Тепер читання повертає мені зір, який я втратила. Я німував, цілком перебуваючи під владою цієї божественної істоти, чиїм чарам я не міг, та й не хотів опиратися. Я бажав би, щоб вона вічно говорила до мене, щоб її голос завжди огортав мене... Я не хотів, щоб хтось зруйнував чарівність моменту, який належав лише мені, — і я волів би, щоб її дядько ніколи не повертався. — Роками я шукала твори Хуліана Каракса, — вела далі Клара. — Я запитувала їх у бібліотеках, у книгарнях, у школах — та все даремно: ніхто не чув ані про нього, ані про його книжки, і я не могла збагнути, чому це так. На додачу до всього мсьє Рокфор почув дивну історію про чоловіка, який мандрує бібліотеками та книгарнями, шукаючи твори Каракса, а знайшовши, купує, викрадає чи добуває їх в інший спосіб, щоб... спалити. Ніхто не знає, хто він і навіщо це робить. Ще одна таємниця!.. Тим часом захворіла моя мати. Барселона завжди була місцем, куди вона мріяла повернутися, — і ми повернулися. Я сподівалася знайти якісь відомості про Каракса в Барселоні, адже це його батьківщина; дядько зголосився допомогти мені, але всі наші зусилля заводили нас у глухий кут. Що ж до моєї мами... вона була розчарована: Барселона дуже змінилася після війни. Це було вже не те місто, яке мама колись полишила. Найголовніше, звичайно, те, що в цьому місті більше немає мого батька, хоча кожен куточок тут наче просякнутий спогадами про нього... Собі на лихо мама найняла детектива, щоб довідатися про долю мого батька. Після кількох місяців пошуків детектив знайшов розбитий наручний годинник, що належав батькові, а також дізнався ім’я чоловіка, який власноруч убив мого батька у рові замку Монжуйк. Його прізвище Фумеро, Хав’єр Фумеро. Нам розповіли, що цей чоловік і він не єдиний такий — починав як найманий убивця у так званій Міжнародній федерації анархістів; був він і серед комуністів, і серед фашистів, та ошукав і перших, і других, запродуючись тому, хто більше заплатить. Після падіння Барселони він перекинувся на бік переможців та вступив до поліції. Тепер він шанований, обвішаний медалями інспектор — а мого батька не пам’ятає ніхто. Довідавшись про це, мама згасла за кілька місяців. Лікарі сказали, що виною всьому серце, — і, либонь, вони мали рацію. Коли мама померла, я оселилася в дядька Ґуставо — єдиного родича за материнською лінією, який лишився в Барселоні. Коли я була малою, дядько Ґуставо часто бував у нас і завжди дарував мені книжки. Я дуже люблю його. Хай інколи він поводиться зухвало — у нього добре серце, і нехай Господь благословить його. Щовечора, навіть коли сам валиться з ніг, він читає для мене кілька сторінок. — Я можу читати для вас, панно Кларо, — чемно запропонував я — і відразу ж пожалкував про власне нахабство. Справді, чим я можу стати для Клари? Або докучним тягарем, або посміховиськом... Однак вона повільно кивнула головою, підбадьорливо всміхнулася й відповіла: — Дякую, Даніелю. Мені було б приємно. — Коли забажаєте! — Але, на жаль, у мене більше немає примірника «Червоного будинку», — сказала Клара. — Мсьє Рокфор відмовився з ним розлучатися. Я могла б переказати тобі зміст, але це буде все одно що сказати про собор: це купа каміння зі шпилем нагорі. — Я певен, ви кращий оповідач, — захлинаючись, відповів я. Жінки безпомилково здогадуються, коли в них безтямно закохується чоловік, особливо коли цей чоловік молодий і до того ж дурний. Я відповідав обом цим критеріям. Клара Барсело могла б прогнати мене, але я волів думати, що її сліпота дає мені право на помилку і що моя єдина провина — зворушлива відданість жінці, вдвічі старшій за мене. Я розмірковував: чи вона щось у мені знайшла, що схотіла стати моїм другом? Але що? Лише бліде віддзеркалення себе самої, відлуння власної самотності... Адже ми обоє були втікачами, які шукають під корінцями книжок інший світ — світ власних мрій.  

Минуло дві години, перш ніж повернувся Барсело з котячою усмішкою на вустах, — але мені ці дві години здалися лише двома хвилинами... Книгопродавець віддав мені книжку й підморгнув. — Добре перевір її, малий. Я не хочу, щоб ти повернувся до мене і сказав, що я поміняв її, га? — Я вірю вам, — відповів я. — Дурниці. Нещодавно те саме я почув від одного туриста, який був переконаний, ніби Гемінґвей винайшов тушковану фабаду[6] під час кориди на день святого Ферміна. То цей дивак купив примірник «Гамлета» з автографом Шекспіра, поставленим кульковою авторучкою! Уявляєш? Тож пильнуй — у нашій справі не можна довіряти навіть алфавітним покажчикам! Уже сутеніло, коли ми вийшли з бібліотеки на вулицю Кануда. Спека спала, і свіжий вітерець прогулювався містом. Барсело стяг пальто та накинув на Кларині плечі. — Якщо ви не заперечуєте, — невпевнено промовив я, — я можу зайти до вас завтра і прочитати панні Кларі кілька розділів із «Тіні вітру». Барсело скосив на мене очі й глухо розсміявся. — Хлопче, ти біжиш поперед потягу! — пробурмотів він, але в його голосі чулася згода. — Гаразд, якщо це незручно, можна іншим разом чи... — Це залежить від Клари, — відповів книгопродавець. — Ми вже маємо сім котів і двох какаду. Ще одна істота не зробить погоди. — Тоді завтра о сьомій, — підсумувала Клара. — Ти знаєш адресу?..  



5


Я зростав серед книжок — і, ясна річ, змалечку мріяв стати письменником. Коли мені було п’ять років і я дивився на речі з тією дивовижною наївністю, що властива тільки малим дітям, я був переконаний: головне, що потрібно мені для втілення моїх літературних амбіцій, — це ручка. Я приглядів собі розкішну чорну ручку, оздоблену різноманітними прикрасами й виставлену посеред вітрини канцелярської крамниці, що на вулиці Ансельмо Клаве, відразу за будинком військового управління. Об’єкт мого захоплення скидався на королівський клейнод: коштовний метал сяяв, наче Александрійський маяк, а кінчик пера був виготовлений із просто-таки філігранною точністю. Коли ми з батьком виходили на прогулянку, я щоразу канючив, щоб він повів мене подивитися на ручку. Батько заявив, що цей витвір мистецтва мав би належати щонайменше імператорові. Я ж був упевнений: маючи таке диво, писати зміг би будь-хто, хоч романи, хоч енциклопедії; а вже листи, написані цією ручкою, матимуть таку надприродну силу, що долатимуть усі кордони без жодних поштових обмежень. «Вони, безумовно, досягнуть і найвіддаленіших куточків планети, — мріяв я, — навіть того невідомого місця, куди, як каже батько, пішла моя мама, щоб ніколи вже не повернутися...». Одного дня ми з батьком таки увійшли до крамниці й запитали про цю благословенну річ. Ця «королева серед ручок», за висловом крамаря, була вироблена фірмою «Монбланський шедевр», мала власний номер і колись належала самому Віктору Гюґо. — З атраменту, що випливав із цього золотого пера, узяв свій початок рукопис «Знедолених», — присягався крамар, — подібно до того, як каталонські мінеральні води беруть початок із джерела, що в Кальдасі! Крамар повідомив, що придбав ручку в одного з найсолідніших паризьких колекціонерів і той запевнив його в автентичності речі. — І яку ж ціну має це джерело чудес, даруйте? — спитав батько. Крамар назвав ціну. Мій батько зблід, а я навряд чи збагнув названу суму. Крамар, невідь-звідки переконаний, що ми розуміємося на фізиці, заходився атакувати нас нісенітницями про домішки коштовних металів, про емаль з Далекого Сходу й про революційну теорію поршня та сполучних посудин, яка зробила чималий внесок у тевтонську науку, явивши собою підвалини сучасних технологій писання... На честь крамаря свідчило те, що він дозволив нам із батьком оглядати ручку скільки завгодно, попри те що на заможних покупців ми аж ніяк не скидалися. Він заправив її для нас атраментом і дав мені клаптик пергаменту, щоб я зміг написати своє ім’я й тим самим почати власну літературну кар’єру слідами Віктора Гюґо. Потім, відполірувавши ручку тканиною, щоб надати їй початкового блиску, крамар повернув коштовність на її «трон». — Дякую. Можливо, якось іншим разом, — промовив батько. Коли ми знов опинилися на вулиці, він, знизивши голос, сказав, що такої коштовної речі ми наразі не можемо собі дозволити. Книгарня давала сякий-такий прибуток, але його вистачало тільки на прожиття й на пристойну школу для мене, тож «Монбланський шедевр» Віктора Гюґо мусив почекати. Я нічого не відповів, але батько помітив моє засмучення. — Я знаю, що ми зробимо, Даніелю. Коли ти подорослішаєш і справді почнеш писати, ми повернемося та купимо її. — А якщо хтось придбає її першим? — Ніхто в Барселоні її не придбає, можеш бути певен. А наразі ми можемо попросити пана Федеріко, і він зробить тобі ручку. У цього чоловіка золоті руки. Пан Федеріко був місцевий годинникар, нечастий відвідувач нашої книгарні і, напевно, найчемніший та найвихованіший чоловік у всій північній півкулі. Його слава як майстра йшла поперед нього від кварталу Рібера до ринку Ніно. Але була й інша слава, далеко не така утішна, що теж переслідувала пана Федеріко: нібито він мав сердечну прихильність до мускулястих чоловіків із верств пролетаріату та полюбляв перевдягатися зіркою мюзик-холу Естреллітою Кастро. — А якщо в пана Федеріко немає потрібного для такої роботи інструменту? — спитав я, не здогадуючись, що для менш наївного вуха це питання могло б мати непристойний відтінок. Батько здивовано підняв брову, певно, побоюючись, що брудні плітки могли сягнути моїх вух і заплямувати мій кристально чистий світогляд. — Пан Федеріко — неабиякий майстер, якщо йому заманеться, він і «Фольксваген» може зібрати. Крім того, я зовсім не певен, чи існували авторучки за часів Віктора Гюґо. Нині багато шахраїв розвелося. Батькова прискіпливість щодо історичних фактів не справила на мене враження: сам я непохитно вірив у славетне минуле «Монбланського шедевра». Утім, я погоджувався, що попросити дона Федеріко зробити для мене замінник — непогана ідея; врешті-решт, я й сам — іще не Віктор Гюґо. Мені на втіху, прогноз батька справдився: «Монбланський шедевр» роками залишався у вітрині крамниці, яку ми з регулярністю, гідною вірян, відвідували щосуботи. — Вона досі там, — говорив я, приголомшений. — Вона чекає на тебе, — відказував батько. — Вона знає, що одного дня буде належати тобі, й ти напишеш нею справжній шедевр. — Я хочу написати листа. Мамі. Щоб вона не почувалася самотньою. Батько уважно подивився на мене. Твоя мама не самотня, Даніелю. З нею Бог. І ми — ми теж із нею. Навіть якщо її не бачимо. Те саме, цитуючи Євангеліє від Матея, говорив мені у школі отець Вісенте, єзуїт, досвідчений знавець у тлумаченні всіх таємниць всесвіту, від секретів дії грамофону до причин зубного болю. Проте в устах батька ці слова звучали несерйозно. — Навіщо вона Богові? — Не знаю. Якщо колись зустрінемо Його, запитаємо. Зрештою я облишив ідею небесного послання й дійшов висновку: якщо вже я вирішив зайнятися красним письменством, доцільніше буде почати якраз із шедевра. За відсутності ручки батько позичив мені олівець «Стадлер» № 2, яким я шкрябав у записнику. У моєму першому оповіданні йшлося про надзвичайну авторучку, дуже схожу на «Монбланський шедевр», та ще й зачаровану. Ручкою володіла знедолена душа її попереднього власника, письменника, який помер від холоду та голоду. Опинившись у руках початківця, ручка наполегливо відтворювала на папері останній твір нещасного письменника, якого той не встиг закінчити за життя. Не знаю, звідки в мене з’явилася ця ідея, але більше я нічого подібного не писав. Я був незадоволений із себе: сюжет був анемічним, синтаксис — недбалим, а метафори за інтонаціями нагадували рекламу шипучих ванн для ніг, яку я був читав на трамвайних зупинках. Я винуватив у всьому олівець: тільки ручка, вірив я, здатна перетворити мене на великого письменника. Батько стежив за моїми перемінними успіхами — чи то з гордістю, чи то із хвилюванням. — Як твоє оповідання, Даніелю? — Не знаю. Думаю, якби в мене була ручка, усе було б по-іншому. — Е, друже, це не виправдання. Просто пиши. Пиши далі. А коли закінчиш свій перший твір, я куплю тобі ручку. — Обіцяєш? Батько, як завжди, всміхався у відповідь. На батькове щастя, мої мрії про літературу невдовзі згасли. Річ у тім, що у крамниці старожитностей на ринку Енкантес можна було знайти купу механічних іграшок, причім вартість їхня значно краще відповідала нашому родинному бюджетові, ніж «Монбланський шедевр». Захоплення дитинства — немов невірні коханці: незабаром я вже бачив тільки конструктор та повітряні човни, а про письменство геть забув. Я вже не просив батька, щоб той повів мене подивитися на ручку Віктора Гюґо, — і батько теж не згадував про неї. Тогочасний світ навіки зник у забутті, але образ батька я зберіг і дотепер: худорлявий чоловік у старому костюмі, завеликому на нього, й поношеному капелюсі, що його було придбано на вулиці Кондаль за сім песо; чоловік, який не мав змоги купити синові якусь нещасну ручку, що, може, не була й потрібна, але так багато важила для малого... Коли я ввечері повернувся з дому Барсело, батько чекав на мене в їдальні. Вираз обличчя в нього був, як звичайно, турботливий та трохи журливий. — Я вже почав був хвилюватися, — промовив він. — Дзвонив Томас Аґілар. Сказав, що ви домовлялися зустрітись. Ти забув? — Це все Барсело. Коли він починає говорити, його неможливо зупинити, — відповів я, хитаючи головою. — Не знав, як його позбутися. — Він добрий чоловік, але базіка невиправний. Ти, певно, зголоднів. Мерседітас принесла трохи супу, який варила для своєї матусі. Ця дівчина — янгол. Я сів до столу й узявся до супу. Мерседітас була дочкою нашої сусідки з третього поверху. Усі говорили, що вона чеснотлива, немов черниця, хоча й не раз бачили її з мускулястим моряком, який проводжав її з крамниці і якого вона палко цілувала. — Ти якийсь сумний, — сказав батько, прагнучи продовжити розмову. — Напевно, усе через вологість. Барсело каже, вона погано впливає на мозок. — А я так не вважаю. Тебе щось непокоїть, Даніелю? — Ні. Просто розмірковую. — Про що? — Про війну. Сумовито кивнувши, батько й далі тихо сьорбав свій суп. Він був дуже самотньою людиною — людиною, яка жила минулим, хоча навряд чи усвідомлювала це. Коли я був малим, я й не уявляв собі, що може існувати інший світ — світ, у якому немає цієї післявоєнної пригніченості, важкого безгоміння вулиць, принизливої бідності та прихованої образи, яка читалася з людських очей і здавалася мені звичною й цілком природною, як вода в крані. Мені уявлялося, що мовчазна печаль, яка сочилася крізь стіни скривдженого війною міста, і є його справжнім обличчям. Одна з пасток дитинства полягає в тому, що ми відчуваємо, ще не навчившись розуміти; коли розум іще не в змозі збагнути сутність подій, серце зазнає особливо глибоких ран. Того літнього вечора, повертаючись додому крізь підступні сутінки Барселони, я ніяк не міг викреслити з пам’яті розповідь Клари про зникнення її батька. У моїй уяві смерть була чимось на кшталт безіменного посланця, який забирає матерів, жебраків та дев’яносторічних сусідів, наче розігруючи пекельну лотерею. Але я не міг збагнути того, що смерть може бути поряд зі мною, мати людське обличчя та серце — хай отруєне ненавистю, та все ж людське; що смерть може бути вдягнена у форму чи плащ, може стояти в чергах у кіно, сміятися в барах, уранці водити власних дітей на прогулянку до парку Сьюдадела, а ввечері змушувати когось зникнути у в’язниці замку Монжуйк чи в загальній могилі без імені та обряду. Коли я прокручував усе це у голові, мені спало на думку, що світ, який я сприймав як справжній, у дійсності являв собою ніщо інше, як штучні сценічні декорації. Це були вкрадені роки — роки, вкрадені в мого дитинства. Ми їли суп — бульйон із другосортними копченостями та сухарями, — а у вуха нам гуло радіо: його приїсні відгомони крізь відчинені вікна долинали навіть на церковну площу. — То розкажи мені, Даніелю, що ви поробляли сьогодні у Ґуставо? — Я познайомився з його небогою Кларою. — Сліпою? Я чув, вона справжня красуня. — Не знаю. Я таких речей не помічаю. — Краще й не помічай. — Я сказав, що міг би завітати до них завтра, після школи, і почитати їй — вона така самотня... Якщо ти дозволиш, звичайно. Батько поглянув на мене з підозрою, наче замислюючись, чи то він передчасно постарішав, чи то я росту надто швидко. Я вирішив змінити тему, але єдиним, що спало мені на думку, було питання, над яким я безперервно розмірковував останні кілька годин. — Чи правда, що під час війни людей забирали до замку Монжуйк і більше їх ніхто не бачив? Батько проковтнув ложку супу й пильно подивився на мене. З його вуст зірвалася коротка посмішка. — Звідки ти це взяв? Від Барсело? — Ні. Від Томаса Аґілара. Він іноді у школі розповідає різні історії. Тато неспішно кивнув головою. — Коли була війна, траплялися речі, які важко пояснити, Даніелю. Часто навіть я не знаю, що вони насправді означають. Іноді краще лишити все як є. Він зітхнув та знову заходився сьорбати суп, уже з меншим задоволенням. Я мовчки дивився на нього. — Перш ніж померла твоя мати, вона змусила мене пообіцяти, що я ніколи не розмовлятиму з тобою про війну. Що я не дозволю тобі пам’ятати нічого з того, що сталося. Я не знав, що відповісти. Мій батько напівзаплющив очі — ніби подумки шукав маму, щоб підтвердити свої слова. — Іноді я думаю, що був неправий, послухавши її. Не знаю. — Це не має значення, тату. — Має, Даніелю. Усе змінилося після війни. Нічого не залишилося з того, що було колись. Так, це правда, що люди потрапляли в Монжуйк і ніколи звідти не виходили. На якусь мить наші очі зустрілися; потім батько підвівся та сквапливо пішов до спальні. Я прибрав зі столу й вимив тарілки в маленькій мармуровій раковині, після чого пройшов до їдальні, вимкнув світло й сів у батьків фотель. Вітерець з вулиці грався фіранками. Спати ще не хотілося. Я вийшов на балкон і довго дивився в далечінь, на імлисте сяйво ліхтарів із площі Пуерта-дель-Анхель. Нерухома постать чоловіка ховалася в тіні вимощеної кругляком вулиці, й бурштинові спалахи цигарки мерехтіли в його очах. Одягнений він був у все темне, одну руку ховав у кишені, другою тримав цигарку, від якої випліталося павутиння блакитного диму. Чоловік мовчки дивився на мене, я відчував це, хоча не бачив його обличчя — ліхтарі були позаду нього. Так він стояв близько хвилини — безтурботно палив, не зводячи з мене очей. Коли соборні дзвони вибили опівнічну годину, фігура зробила ледь помітний кивок головою й усміхнулася; я відчув цю усмішку (адже бачити її я не міг) і хотів був теж привітатися, але мене наче паралізувало. Фігура повернулася, і я побачив, як чоловік пішов, ледь кульгаючи. Іншого разу я, можливо, й не помітив би незнайомця; але того вечора, щойно втративши його з поля зору, я відчув холодний піт на чолі й затамував подих: дихати було важко. Але найдивніше те, що саме такий епізод мені зустрічався в «Тіні вітру»: головний герой опівночі виходив на балкон і виявляв, що з темряви за ним спостерігає незнайомець, безтурботно палячи цигарку. Одну руку незнайомець ховав у кишені чорної куртки, а обличчя його завжди вкривав морок — бачити можна було лише очі, що палали, немов розжарені вуглини. Урешті-решт загадковий чоловік, накульгуючи, йшов геть. У романі Каракса цей персонаж був дияволом.  

Наступного дня я майже не згадував про таємничий опівнічний епізод — глибокий сон без сновидінь оздоровив мене, а перспектива ввечері знов побачити Клару витіснила зі свідомості всі зайві думки. Я волів припускати, що то був просто гарячковий спалах фантазії, побічний наслідок раптового припливу енергії. О сьомій рівно, вдягнений у найкраще вихідне вбрання й міцно напахчений батьковим одеколоном «Франтуватий мачо», я з’явився біля дверей будинку Ґуставо Барсело, готовий дебютувати у ролі приватного читця й вітальняного причепи. Книгопродавець із небогою мешкали у розкішній квартирі на площі Реаль. Служниця у форменому білому чепці з театральною улесливістю відчинила мені двері. Погляд у неї був невиразний, наче в солдата. — Ви, мабуть, панич Даніель, — сказала вона. — Я Бернарда, до ваших послуг. Вона намагалася вимовляти слова правильно, та естремадурський селянський акцент різав-таки вуха. З надзвичайною врочистістю Бернарда провела мене вздовж усієї резиденції Барсело. Резиденція (її й квартирою важко було назвати) займала увесь перший поверх будинку, утворюючи кільце галерей, віталень, коридорів. Мені — я ж бо звик до нашої скромної оселі на вулиці Св. Анни! — здалося, що переді мною мало не Ескоріал у мініатюрі. Виявилося, що крім раритетних книжкових видань, стародруків та манускриптів пан Ґуставо колекціонує статуї, картини та ікони, а також тварин та рослин. Я йшов за Бернардою крізь галереї, повиті вигадливими тропічними ліанами; темно-золотаве світло сочилось у вікна, і звідкілясь долинали ледь чутні звуки піаніно. Бернарда продиралася крізь зарості, послуговуючись руками, немов двома мачете; я крокував за нею, оглядаючись довкола й щохвилини натикаючись на котів, яких тут було з півдесятка. Ув одній з кімнат мені зустрілася пара яскравих папуг абсолютно неймовірного розміру, яких, як пояснила служниця, Барсело охрестив Ортеґа і Ґассет[7]. Клара чекала на мене на іншому кінці хащеподібної галереї, у вітальні, що виходила на площу. Одягнений у прозору бірюзово-блакитну сукню з бавовни, об’єкт мого сором’язливого бажання грав на піаніно; крізь рожеве вікно знадвору проникало м’яке світло. Грала Клара погано: в неї не було відчуття ритму, до того ж вона плутала половину нот; але для мене її гра була кращою за янгольські хорали. Спину вона тримала прямо, голову ледь нахилила вбік; на вустах її блукала усмішка — і я б міг заприсягтися, що тієї миті панна Барсело здалася мені небожителькою. Я вже хотів був кашлянути, щоб означити свою присутність, але запах одеколону викрив мене. Клара припинила гру, й ніякова посмішка засяяла на її обличчі. — На мить мені здалося, що це мій дядько, — сказала вона. — Він заборонив мені грати Момпу[8]: він каже, що у моєму виконанні це блюзнірство. Єдиним Момпу, якого я знав, був довготелесий священик, який викладав у школі фізику та хімію й повсякчасно страждав на розлади травлення. Така недоладна асоціація здалася мені гротескною. — Я вважаю, що ти граєш чудово. — Ні. Погано. Мій дядько, справжній знавець музики, навіть найняв мені вчителя, щоб виправити мою гру. Це молодий композитор, який подає великі надії. Його ім’я Адріан Нері. Він навчався у Парижі та Відні. Ти повинен із ним познайомитися. Наразі він пише симфонію, на прем’єрі якої збирається виступити з Барселонським міським оркестром. Його дядько обіймає якусь посаду в дирекції оркестру. Він — геній. — Дядько чи небіж? — Не будь злим, Даніелю. Я впевнена, тобі сподобається Адріан. Еге ж, сподобається, як шпичка у м’якому місці, подумав я. — З’їси чого-небудь? — запропонувала Клара. — Бернарда робить найсмачніші бісквіти з корицею. Ми вечеряли, як королі, поглинаючи все, що служниця ставила на стіл, хоча я не був до кінця впевнений, чи чемно поводжуся. Клара, яка, здавалося, завжди знала, про що я розмірковую, запропонувала мені прочитати для неї уривок з «Тіні вітру» — будь-який, можна і з самісінького початку. Тож, намагаючись прибрати інтонації пишномовних дикторів державного радіо, які час від часу після обідньої молитви декламують уривки з патріотичних творів, я кинувся на другу зустріч із романом. Мій голос, спершу дещо напружений, потроху ставав дедалі природнішим, і невдовзі я забув про все і з головою занурився в оповідання; знов і знов насолоджуючись ритмом та побудовою фраз, що текли, наче музика, я звертав увагу на умовчання та паузи, яких не помітив, коли читав книжку вперше. Нові подробиці, риси характерів, нові фантазії з’являлися між рядками, відкривалися нові форми, ніби структура будівлі, якщо випаде подивитися на неї з незвичного боку. Я читав близько години й устиг подужати п’ять розділів, доки мені не пересохло в горлі. У квартирі вибило одразу шість годинників, нагадуючи мені про пізній час. Я закрив книжку й побачив, що Клара всміхається до мене. — Цей твір дещо нагадує мені «Червоний будинок», — сказала вона. — Але ця історія видається не такою сумною. — Не вір цьому враженню, — заперечив я. — Це лише початок. Далі все та-ак заплутається! — Тобі треба йти, так? — спитала Клара. — Боюся, що так. Це не через моє бажання, але... — Якщо ти вільний, можеш прийти завтра, — запропонувала вона. — Але я не хочу тебе примушувати... — О шостій, гаразд? — промовив я. — Тоді в нас буде більше часу. Ця зустріч у музичній кімнаті квартири на площі Реаль була першою з багатьох, які регулярно відбувалися протягом усього літа 1945 року й упродовж кількох наступних років. Невдовзі мої візити до Барсело стали щоденними, за винятком вівторка та четверга, коли Клара брала уроки музики в Адріана Нері. Я так багато годин проводив у Барсело, що незабаром уже пам’ятав кожну кімнату, кожен коридор, кожну рослину в галереях пана Ґуставо. «Тіні вітру» вистачило десь на два тижні, але знайти наступну книжку, яка могла б стати приводом для моїх візитів, було неважко. Барсело володів чудовою бібліотекою, і, не маючи більше книжок Хуліана Каракса, ми неквапливо перечитали десятки другорядних класиків та навіть деякі твори легкого жанру. Були вечори, коли ми майже не читали, а просто розмовляли або прогулювалися площею аж до самісінького собору. Кларі подобалося слухати людський гомін за вікнами; чуючи саме тільки відлуння кроків на брукованій алеї, вона робила припущення, кому ці кроки могли належати. Під час наших прогулянок вона просила мене описувати фасади, людей, автомобілі, крамниці, ліхтарі та вітрини, повз які ми проходили. Нерідко вона брала мене за руку, і я водив її Барселоною, тішачи себе думкою, що це місто належить лише нам двом. Наші мандрівки здебільшого закінчувалися в молочному барі на вулиці Петрісоль, де ми замовляли одну на двох вазочку збитих вершків чи філіжанку гарячого шоколаду з пончиками. Люди с підозрою дивилися на нас, офіціанти-всезнайки з багатозначною іронією називали Клару моєю старшою сестрою, — та я не зважав на ті глузування й нетактовні натяки. Клара взяла манеру розповідати мені свої таємниці, а я не знав, як їх сприймати. Виявляється, час від часу, коли вона сама виходила на вулицю, до неї наближався незнайомець і озивався хрипким голосом. Він розпитував її про пана Ґуставо й про мене, а свого імені не називав. Одного разу він погладив її шию. Тоді вона попросила, щоб незнайомець дозволив її помацати руками його обличчя; зрозумівши його мовчання як згоду, вона підвела руку й устигла торкнутися його обличчя, перш ніж він перейняв її долоню; те, що вона відчула на дотик, нагадало їй шкіряну маску. Мені було прикро слухати про це. — Далебі, ти вигадуєш, Кларо. Але Клара знов і знов присягалася, що це правда, і я мусив погоджуватися. Чесно кажучи, мені нестерпно було уявляти, як хтось торкається її лебединої шиї, тоді як я міг лише мріяти про таке. Якби я тоді зупинився на хвилину й поміркував, я б зрозумів, що захоплення Кларою не дає мені нічого, крім страждань. І, мабуть, саме через це я й обожнював її дедалі дужче: адже в цьому й полягає споконвічне людське безглуздя — ганятися за тим, хто завдає нам найбільшого болю. Прохолодне післявоєнне літо добігало кінця, і я боявся, що коли почнеться новий навчальний рік, я більше не зможу проводити цілі дні з Кларою. Тим часом Бернарда — на споді її суворої душі ховався нестямний материнський інстинкт — теж звикла до мене, полюбила і вирішила всиновити. — Ви казали, в цього хлопчика немає матері, пане? — перепитувала вона Барсело. — Це дуже прикро. Бідолашний малюк! Бернарда приїхала до Барселони невдовзі після війни, тікаючи від бідності та від батька, який у кращі дні бив її за те, що вона, мовляв, дурна та огидна нечепура, а в погані дні — п’яний — заганяв її до хліву та пестив там, доки вона не починала вголос ридати, охоплена жахом; тоді він її відпускав та гукав услід, що вона така сама холодна й пихата, як її мати. Спершу Бернарда працювала в овочевому наметі на ринку Борне; саме там на неї натрапив Барсело і, дослухавшись до своєї інтуїції, запропонував дівчині місце служниці. — У нашій господі розігруватиметься «Пігмаліон», — проглосив він. — Ти будеш Елізою, а я — професором Гіґґінсом. Бернарда, чиї літературні апетити задовольнялися переважно церковними бюлетенями, гордовито поглянула на нього. — Може, я дівчина бідна та неосвічена, але порядна, — застерегла вона. Барсело не був Джорджем Бернардом Шоу, і йому не вдалося перетворити свою ученицю на красномовну леді з вищих кіл; однак його зусилля не пішли на марне: Бернарда навчилася поводитися цілком пристойно для служниці з провінції, їй було двадцять вісім, але мені здавалося, що вона носить за спиною ще років з десять — такий важкий був у неї погляд. Вона регулярно відвідувала церкву, відчуваючи несамовиту відданість лурдській Богоматері; щоранку о восьмій Бернарда йшла до базиліки Санта-Марія-дель-Мар на ранкову службу і сповідалася щонайменше тричі на тиждень, а в теплу погоду — й усі чотири рази. Пан Ґуставо, який був переконаним агностиком (Бернарда підозрювала, що це дихальне захворювання, щось на кшталт астми, на яке хворіють тільки шляхетні ідальго), уважав за неможливе, навіть з погляду звичайної математики, щоб служниця так багато грішила. — Бернардо, ти чиста, як немовля, — казав він обурено. — Той, хто всюди бачить гріхи, хворий душевно, а подекуди й тілесно. Чи тобі відомо, що всі іспанські й португальські святі страждали на хронічні закрепи? Чуючи таке блюзнірство, Бернарда по п’ять разів хрестилася, а ночами читала молитви за зіпсовану душу пана Барсело, в якого добре серце, але мозок згублений надмірним читанням, як у того парубка, Санчо Панси. Час від часу в Бернарди з’являлися хлопці, які лупцювали її, відбирали всі скромні заощадження і врешті-решт її кидали. Після кожного такого розчарування Бернарда на кілька днів зачинялася у своїй кімнаті, виплакувала океан сліз і присягалася, що з’їсть отруту для щурів або вип’є відбілювач. Вичерпавши всі переконливі аргументи, Барсело і справді лякався й викликав слюсаря, щоб той відчинив двері, а також сімейного лікаря, який приписував Бернарді заспокійливе, достатньо дієве, щоб заспокоїти й слона. Коли бідолаха два дні по тому прокидалася, книгопродавець купував їй троянди, шоколадні цукерки, нову сукню й водив її у кіно подивитися останній фільм з Кері Ґрантом[9], якого вона у своєму щоденнику позначила як найпривабливішого чоловіка в історії. — Знаєте? Кажуть, що Кері Ґрант божевільний, — торохтіла Бернарда, запихаючись цукерками. — Це правда? — Дурниці, — сміявся Барсело. — Дурниці, які поширюють заздрісні йолопи. — Либонь, ви маєте рацію, пане. Одразу помітно, що ви навчалися у тому університеті... ну, Сорбете. — У Сорбонні, — м’яко виправляв її він. Бернарду важко було не любити. Без жодних прохань з мого боку вона готувала для мене їжу та штопала мені одяг. Вона розчісувала та підстригала моє волосся, купувала мені вітаміни й зубну пасту. Одного разу вона подарувала мені маленький медальйон у скляній посудині, повній святої води, яку її сестра, що мешкала у Сан-Адріан-дель-Бесос, привезла з самого Лурду. Час від часу, оглядаючи мою голову в пошуках вошей, вона неголосно розмовляла зі мною. — Панна Клара — найкраща дівчина в світі, й нехай мене покарає Бог, якщо мені колись спаде на думку її судити, — бурмотіла Бернарда, — але це неправильно, паничу Даніелю, що вона так заволоділа вами. — Не турбуйся, Бернардо, ми лише друзі. — Адже ви розумієте, про що я кажу... Щоб проілюструвати свої аргументи, Бернарда пригадувала історію, що чула в якійсь радіопрограмі. — Хлопчик закохався у свою вчительку, і на нього було накладено прокляття: у нього повипадали зуби та волосся, а обличчя та руки вкрилися цвіллю. Такою є кара за хтивість. Хтивість — погана річ, — закінчувала Бернарда. — Повірте мені, паничу Даніелю. Пан Ґуставо теж піддражнював мене, але загалом до мого палкого бажання бути Клариним товаришем ставився доброзичливо — либонь, упевнений був, що таке знайомство цілком безпечне для Клари. Він навіть дав мені запасний комплект ключів від квартири, щоб я міг приходити, коли Бернарди немає вдома. Час від часу він і досі спокушав мене пропозиціями продати Каракса. — Я розповів про твою книжку колегам, які торгують антикварними виданнями, — підлещувався Барсело, — і вони одностайно погодилися, що твій Каракс вартий цілого маєтку! Я незмінно відхиляв його пропозиції, на що він лише хитро осміхався. Що ж стосується мого батька, то з ним була інша історія. З роками він ставав дедалі відвертішим зі мною: здавалося, він хоче побороти своє інстинктивне небажання говорити про незручні речі. Якось він обмовився, що мої стосунки з Кларою непокоять його. — Тобі потрібно бігати з приятелями твого віку, такими як Томас Аґілар, а не гуляти з жінкою, яка вже достатньо доросла, щоб вийти заміж! — переконував він мене. — Здається, ти геть забув про Томаса, а він хороший хлопець! — Яка різниця, скільки Кларі років, якщо ми просто друзі?! Чесно кажучи, згадки про Томаса таки допікали мене до живого, бо батько мав рацію: я не бачився з другом місяцями, хоча раніше ми були нерозлучні. Батько докірливо дивився на мене. — Даніелю, ти нічого не знаєш про жінок, а ця грається з тобою, як кішка з мишею. — Це ти нічого не знаєш про жінок, — ображено відповідав я. — І ще менше про Клару. Однак наші розмови на цю тему рідко коли сягали більшого, ніж обмін докорами й ображеними поглядами. Коли я був не у школі й не з Кларою, свій час я присвячував книгарні: прибирав у коморі, розносив замовлення, виконував доручення й обслуговував постійних покупців. Та батько чомусь скаржився, ніби я не вкладаю в роботу ані розуму, ані серця. Я парирував, що проводжу у книгарні майже все життя, тож не розумію, на що він може нарікати. Ночами, коли сон уникав мене, я просто лежав і згадував минуле. Згадував наш із батьком маленький світ, у якому ми залишилися удвох після смерті мами; згадував роки, коли я мріяв про «Монбланський шедевр» та олов’яні потяги... То були роки спокою та печалі, і увесь той світ перетворився на пару одного літнього вечора, коли батько повів мене на Цвинтар забутих книжок. Час завжди грає проти нас. Одного дня батько дізнався, що я віддав книжку Каракса Кларі, й розгнівався. — Ти не справдив моїх сподівань, Даніелю. Коли я привів тебе в це таємне місце, я попередив: книжка, яку ти обереш, — особлива. Вона мала належати тільки тобі, й ти зобов’язався відповідати за неї. — Тоді мені було лише десять, тату, й це була дитяча гра. Батько подивився на мене так, наче я вдарив його ножем. — А тепер тобі чотирнадцять, і ти не просто хлоп’як — ти хлоп’як, який має зухвалість уявляти себе дорослим чоловіком. Життя дасть тобі міцного стусана, Даніелю. І незабаром. Я подумав, що батько просто ображений: адже я й справді забагато часу проводив у Барсело. Книгопродавець та його небога жили в розкошах, яких мій батько собі навіть не уявляв, і це не могло не засмучувати його. Обурювала батька й Бернарда, служниця пана Ґуставо, яка поводилася зі мною так, немов вона мені мати. Якось у книгарні, загортаючи пакунки, я почув, як один із покупців жартує з моїм батьком: — Знаєш, що тобі потрібно, Семпере? Жінка. Навкруги багато вродливих удовиць, якраз у розквіті, якщо ти мене розумієш. Молоденька жіночка прикрасить твоє життя, друже, й двадцять років геть з очей. Тільки уяви собі: двійко гарних грудей... Мій батько ніколи не відповідав на такі натяки, але я не вважав, що вони геть позбавлені сенсу. Якось пообідь — у час промовистого мовчання та поглядів крадькома — я торкнувся цієї теми. Подумав, якщо я заведу таку розмову, все буде простіше. Мій батько був гарний на вроду, завжди охайний, і я знав, що кількох сусідок він цікавить не лише як книжковий консультант. — Це тобі легко було знайти заміну матері, — гірко докорив мені він. — А для мене не існує інших жінок. І я зовсім не маю наміру їх шукати. Час минав; докори батька, натяки Бернарди й глузи Барсело робили свою справу. Щось у душі говорило мені, що я зайшов у глухий кут: я не можу сподіватися, що Клара побачить у мені когось іншого, ніж просто хлопчика, молодшого від неї на десять років. Із кожним днем бути біля неї ставало дедалі важче; нестерпно було відчувати дотики її пальців, коли під час прогулянки вона брала мене за руку. Настала мить, коли сама її близькість почала спричиняти в мені майже фізичний біль. Ніхто цього не знав, і менше за всіх сама Клара. — Даніелю, я вважаю, нам слід поговорити, — починала вона. — Не думаю, що зі свого боку поводжуся чемно, але... Я ніколи не дозволяв їй закінчити фразу. Я виходив з кімнати, використовуючи перше-ліпше пояснення, й тікав, не бажаючи зустрітися віч-на-віч із правдою. А правда полягала в тому, що уявний світ, який я побудував навколо Клари, щомиті міг розтанути. І всі мої прикрощі тільки починалися.  

 

Біля розбитого корита




1950

 

 7


На свій шістнадцятий день народження я виплекав найбезталаннішу ідею у світі: я надумав улаштувати вечірку й запросити Барсело, Бернарду та Клару. Батько зауважив, що то рецепт катастрофи. — Це мій день народження, — різко відповів я. — Я цілий рік працював на тебе. Принаймні раз і ти можеш догодити мені! — Як скажеш, — зітхнув батько. У попередні місяці мої дивні відносини з Кларою ставали дедалі більш заплутаними. Я вже майже не читав для неї. Клара систематично уникала залишатися зі мною наодинці. Коли б я не завітав до неї, раптом з’являвся її дядько, вдаючи, що читає газету, чи матеріалізувалася Бернарда, метушилася десь позаду й кидала погляди скоса. Подекуди з’являлася одна або кілька Клариних подруг — я називав їх «сестринською командою». Завжди суворі та скромні на вигляд, вони патрулювали навколо Клари з поглядами поліціянтів, натякаючи абсолютно прозоро, що я тут заважаю й моя присутність зайва. Але гіршим за всіх був Нері — вчитель музики, чия жалюгідна симфонія так і залишилася недописаною. Це був солодкомовний багатий юнак із бундючного району Сан-Жервазіо, юнак, який намагався вдавати з себе Моцарта, але нагадував радше дешевого тапера, блискучого від бріоліну. Єдине, в чому я визнавав його першість, так це в ницості, якої він майже не приховував. Він підлещувався до пана Ґуставо, анітрохи не дбаючи про пристойність і власну гідність. У кухні він кокетував із Бернардою, дарував їй мигдаль у цукрі та щипав за сідниці. Словом, я його щиро ненавидів, і ця ненависть була обопільною. У найменш доречний момент з’являвся Нері зі своєю партитурою і починав усіляко виявляти свою зневагу до мене, наче я був якимось нікчемним причепою, таким собі кур’єром, якому давно пора вказати на двері. — Чи не час тобі вже йти робити домашні завдання, синку? — А чи не час вам, маестро, йти закінчувати свою симфонію? Зрештою я йшов-таки геть, занепавши духом через чергову поразку. Я бажав би мати такого самого гострого язика, як у пана Ґуставо: тоді б я змусив Нері, цього пихатого індика, сісти маком.  



Настав мій день народження. Батько купив найкрасивіший торт, який тільки продавали в цукерні на розі, приготував вечерю зі страв, які вважав моїми улюбленими, мовчки накрив на стіл, узявши з креденсу найкращий посуд та срібне столове начиння, й запалив свічки. За цілий день ми не промовили один до одного жодного слова. Надвечір батько вдягнув свій найкращий костюм і знову вийшов до мене, тримаючи пакет, загорнутий у блискучий целофан. Пакет він поклав на столик для кави у їдальні. То був подарунок для мене. Батько сів до столу й налив собі келих білого вина. У моєму запрошенні було чітко зазначено, що вечеря відбудеться о пів на дев’яту. О пів на десяту ми й досі чекали. Батько похмуро поглянув на мене. Я ж мало не кипів від люті. — Ти можеш бути задоволеним, — просичав я. — Хіба не цього ти бажав? — Ні. Півгодини по тому прийшла Бернарда, дуже засмучена. Вона переказала мені поздоровлення й найкращі побажання від панни Клари. На жаль, панна Клара не зможе відвідати вечірки на честь мого дня народження. Пан Барсело був змушений поїхати з міста у справах на кілька днів, тож Клара перенесла свій урок музики з маестро Нері. Бернарда ж прийшла, тому, що в неї вихідний. — Клара не може прийти через урок музики?! — я був ошелешений. Бернарда опустила очі. Вона ледь не плакала, коли передавала мені маленький пакунок із подарунком і цілувала мене в обидві щоки. — Якщо тобі не сподобається, можна поміняти, — додала вона й пішла геть. Приголомшений, я кілька хвилин витріщався на чудовий торт, на срібло, на свічки, що поволі спливали... — Мені шкода, Даніелю, — промовив батько. — Справді шкода. Я мовчки кивнув головою й знизав плечима. — Ти навіть не відкриєш мого подарунка, Даніелю? Замість відповіді я зірвався з місця й утік геть, грюкнувши дверима. Я несамовито побіг сходами вниз, надвір; у моїх очах блищали сльози люті. Вулиці були холодні, порожні, мов пустеля, залиті неприродним блакитним сяйвом. Я почувався так, наче мені вирвали серце з грудей. Світ навколо мене тремтів і здригався. Краєм ока я завважив незнайомця, який дивився на мене з Пуерто-дель-Анхель; на ньому був темний костюм, права рука засунута в кишеню піджака, очі — немов ті блукаючі вогники у відблисках цигарки... Накульгуючи, він пішов за мною. Я блукав вулицями близько години, доки не опинився біля пам’ятника Колумбові. Перетнувши площу у напрямку порту, я став на кам’яні сходи, що спускалися до темної води — там була пристань для прогулянкових човнів. Хтось зафрахтував човен на нічну прогулянку, і я чув сміх та музику, що лунали з-під низьких ліхтарів, бачив відбиття нічних вогнів у водах гавані... Я згадав часи, коли батько брав такий самий човен і ми вирушали на прогулянку аж до хвилерізу; звідти можна було побачити цвинтар на схилах Монжуйка, безкрає місто мертвих... Іноді я махав рукою, упевнений, що моя мама бачить, як ми пропливаємо неподалік. Батько теж махав. Багато років минуло відтоді... хоча я знав, що батько й досі час від часу катається сам. — Гарна ніч, Даніелю, якраз для каяття, чи не так? — пролунав голос із темряви. — Може, цигарку? Я аж підскочив від несподіванки. Рука простягала мені цигарку. — Хто ви? Незнайомець наближався, доки не опинився на самому краєчку темряви; обличчя його залишалося затіненим. Струмені сизого диму здіймалися від його цигарки. Я впізнав чорний костюм та руку, засунуту в кишеню. Двоє очей блищали в пітьмі, мов скляні намистини. — Я тобі друг, — відповів він. — Чи то принаймні хочу ним бути. То цигарку? — Я не палю. — Це добре. На жаль, у мене більше нема чого запропонувати тобі, Даніелю. Його голос дратував мене, різав вухо. Здавалося, він витягає з себе слова, — так глухо й віддалено вони звучали, мов ті старі грамофонні платівки, що колекціонував Барсело. — Звідки вам відоме моє ім’я? — Мені багато чого про тебе відомо. Твоє ім’я — це найменше. — Що іще вам відомо? — Я міг би тебе збентежити, та не маю ані часу, ані наміру. У тебе є те, що мене цікавить. І я готовий добре заплатити за це. — Боюся, ви з кимсь мене переплутали. — Навряд чи. Я часом припускаюся помилок, але щодо людей — ніколи. Скільки ти хочеш за неї? — За що? — За «Тінь вітру». — Звідки ви знаєте, що ця книжка в мене? — Це поза обговоренням, Даніелю. Питання лише в ціні. Я знаю, що вона належить тобі вже давно. Люди багато чого розповідають, а я уважний слухач. — Либонь, не такий уже й уважний. Я не маю цієї книжки. А якби й мав, то не продав би її. — Твоя прямолінійність захоплює, особливо в наші часи — часи підлабузників та блюдолизів, — але зі мною тобі не слід її виявляти. Назви ціну. П’ять тисяч песет? Гроші нічого не варті для мене. Назви ціну. — Я вже сказав, пане: книжка не продається, до того ж у мене її немає. Ви помилилися, розумієте? Незнайомець залишався мовчазним та непорушним, його, як і раніше, огортав сизий дим цигарки, якої він, здавалася, ніколи не виймав з рота. Однак пахло від нього не тютюном. Пахло горілим папером. Гарним папером, таким, який використовують у типографіях. — Помилився? — поволі перепитав він. — Не думаю. Імовірно, що саме ти зараз припускаєшся помилки. — Ви мені погрожуєте? — Можливо. Я ледь стримував жах, озброївшись удаваною хоробрістю. — Чи можу я запитати, чому ви так цікавитесь цією книжкою? — Це стосується лише мене. — Мене теж, оскільки ви погрожуєте мені, домагаючись книжки, якої я не маю. — Ти мені подобаєшся, Даніелю. Ти не боягуз, і здаєшся розумним хлопцем. То п’ять тисяч песет? Із такими грішми ти зможеш купити собі цілу купу книжок. Гарних книжок, а не той мотлох, що його ти охороняєш із такою завзятістю. Ну ж бо, п’ять тисяч песет, і ми залишаємося друзями. — Ми з вами не друзі. — Друзі. Ти просто цього ще не усвідомив. Я тебе не звинувачую, в тебе іншим забита голова. Наприклад, твоєю подружкою Кларою. Така жінка... будь-хто втратить голову. На згадку Клариного імені кров захолола в моїх жилах. — Що вам відомо про Клару?! — Наважуся сказати, більше, ніж тобі. Краще тобі забути її, хоча я знаю, ти не забудеш. Мені теж було шістнадцять... Раптом мене охопила жахлива впевненість. Цей чоловік — той самий незнайомець, який набридав Кларі на вулиці. Він насправді існує. Клара не вигадувала. Чоловік зробив крок уперед. Я — крок назад. Ніколи доти я не відчував такого страху. — У Клари немає книжки, знайте. Не смійте більше ніколи її торкатися! — Мене й на хвильку не цікавить твоя подруга, Даніелю, й котрогось дня тебе вона теж перестане цікавити. Усе, чого я хочу, — це книжка. І я волію добути її в чесний спосіб, нікому не завдаючи шкоди. Розумієш? Не в змозі вигадати нічого ліпшого, я вирішив безсоромно збрехати. — Книжка в чоловіка на ім’я Адріан Нері. Він музикант. Ви, певне, чули про нього. — Це ім’я нічого мені не говорить. Невідомість — погана рекомендація для музиканта. Ти впевнений, що не вигадав цього Адріана Нері? — На жаль, ні. — У такому разі, якщо ви друзі, ти міг би переконати його, щоб він віддав мені книжку. Такі речі легко вирішуються проміж друзів. Чи мені краще попросити Клару? Я похитав головою. — Я поговорю з Нері, але не думаю, що він віддасть її. Може, в нього її вже й немає. Але навіщо вам ця книжка? Тільки не кажіть, що ви хочете її прочитати! — Ні. Я знаю її напам’ять. — Ви колекціонер? — Щось на зразок того. — Чи ви маєте інші книжки Каракса? — Колись були. Хуліан Каракс — моя спеціальність, Даніелю. Я подорожую світом у пошуках його книжок. — І навіщо вам вони, якщо ви їх не читаєте? Незнайомець видав якийсь моторошний, задушливий звук. Я не відразу зрозумів, що то він так сміявся. — Для єдиного, що з ними потрібно робити, Даніелю. Він витяг з кишені коробку сірників, узяв один та циркнув. Уперше в світлі полум’я з’явилося його обличчя. Мене знов охопив жах: у чоловіка не було ані носа, ані губів, ані повік. Це не було обличчя — це була маска з чорної зарубцьованої шкіри, знищеної вогнем. Це була та сама мертва шкіра, якої торкалася Клара. — Спалювати їх, — прошепотів він. Його очі випромінювали ненависть. Порив вітру загасив вогник сірника, і страшне обличчя знов поглинула темрява. — Ми зустрінемося знов, Даніелю. Я ніколи не забуваю облич, і ти мого теж не забудеш, — тихо промовив він. — Задля себе самого й задля своєї подруги Клари, я сподіваюся, ти ухвалиш слушне рішення. Уладнай цю справу з Нері... Доволі претензійне прізвище, до речі. Я б ні на йоту йому не довіряв. Із цими словами незнайомець повернувся та пішов геть, до пристані. Його постать повільно танула у темряві, а в моїх вухах іще довго відлунював його глухий сміх.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка