Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка20/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

10



Мене розбудило на світанку часте легке стукотіння крапель дощу. Ліжко було порожнім, кімната купалася в сіруватому світлі. Я знайшла Хуліана за письмовим столом Мікеля, він погладжував клавіші друкарської машинки. Хуліан підвів погляд і всміхнувся — тією далекою, байдужною усмішкою, яка говорила: він ніколи не буде моїм. І я схотіла виплюнути правду йому в обличчя, щоб завдати йому болю. Це було б так легко. Розповісти йому, що Пенелопа мертва. Що він живе обманом. Що я — єдине, що залишилося в нього в цілому світі. — Не слід було мені повертатися до Барселони, — пробурмотів він, хитаючи головою. Я стала біля нього навколішки. — Тут немає того, що ти шукаєш, Хуліане. Їдьмо звідси. Лише ми двоє. Далеко-далеко. Поки ще є час. Хуліан довго дивився на мене, не мигаючи. — Тобі відомо щось, чого ти не хочеш мене розповісти, чи не так? — запитав він. Я похитала головою. Мені перехопило горло. Хуліан лише кивнув. — Сьогодні ввечері я повернуся туди. — Хуліане, благаю... — Я мушу пересвідчитися. — Тоді я піду з тобою. — Ні. — Минулого разу, коли я залишилася тут чекати, втратила Мікеля. Якщо ти підеш, і я піду з тобою. — Тебе це не стосується, Нуріє. Це стосується тільки мене. Це моя особиста справа. Невже він не розуміє, як ображають мене його слова? А може, йому байдуже?! — Це ти так вважаєш, — відповіла я. Він хоті був погладити мене по щоці, але я відвела його руку. — Ти повинна мене зневажати, Нуріє. Так буде краще. — Так, знаю. Цілий день ми провели на вулиці, подалі від гнітючої напівтемряви квартири, пропахлої теплом простирадл та нашими тілами. Хуліан забажав побачити море, і я повела його до Барселонети. Ми прогулювалися безлюдними пляжами; переливчастий пісок, здавалося, розчинявся в мареві літа. Ми сіли над берегом — сидіти тут люблять діти та літні люди. Хуліан усміхався й мовчав. Коли настав вечір, ми сіли у трамвай біля водного парку й поїхали вулицею Лаєтана до Ґрасіа, а потім уздовж площі Лесепс на проспект Арґентинської Республіки, доки не дісталися кінцевої зупинки. Під час подорожі Хуліан мовчки розглядав вулиці, немов боявся знову втратити це місто. На півдорозі він узяв мою руку і, нічого не кажучи, поцілував її. Тримав мене за руку, доки ми не зійшли. Літній чоловік із маленькою дівчинкою в білому подивився на нас, посміхнувся й запитав, чи ми заручені. Коли ми крокували вулицею Романа Макая до старого будинку Алдаїв на проспекті Тібідабо, було вже темно. Накрапав дощ, укриваючи товсті кам’яні мури сріблом. Ми вдерлися на зовнішню стіну біля тенісних кортів. Величезний незграбний будинок виріс перед нами крізь завісу дощу. Я відразу ж упізнала цей будинок. Я тисячі разів натикалася на його подобу в Хуліанових романах. У «Червоному будинку» це був зловісний особняк, більший ізсередини, ніж зовні. Він повільно змінював форму: виростали нові коридори, галереї, неймовірні мансарди, нескінченні сходи, які вели в нікуди; у темних апартаментах раптом спалахувало світло; кімнати з’являлися й зникали день у день, забираючи із собою людей, які, нічого не підозрюючи, заходили до них, і більше тих людей ніхто не бачив. Ми зупинилися перед парадними дверима, що були замкнені ланцюгами й висячим замком завбільшки з кулак. Великі вікна другого поверху були забиті дерев’яними шалівками, що заросли плющем. У повітрі пахло бур’яном та вологою землею. Каміння, темне та слизьке від дощу, сяяло, немов луска великого плазуна. Я хотіла була спитати Хуліана, як він збирається пройти в ці величезні дубові двері, які нагадували радше браму базиліки або тюрми. Хуліан витяг з кишені викрутку й відгвинтив верхню частину замка; звідти вийшла смердюча пара, повільно перетворюючись на синяві струмені. Тримаючи замок за один край, Хуліан налив усередину кислоти. Метал засичав, як розпечена праска; вирвався клуб жовтуватого диму. Ми зачекали кілька хвилин, а потім Хуліан підняв з бур’янів каменюку, кілька разів ударив по замку, торохнув ногою у двері — і вони повільно розчинилися, наче могила, дмухнувши важким, вологим повітрям. По той бік дверей панувала оксамитова темрява. Хуліан заздалегідь придбав бензинову лампу, яку він і запалив, щойно ми зробили кілька кроків у передпокої. Хуліан пройшов кілька метрів, тримаючи вогонь над головою. Я пішла за ним, залишивши двері прочиненими. Під ногами простягався килим з пилу — на ньому жодних слідів, крім наших. Голі стіни у світлі лампи набули бурштинового відтінку. Усередині не було ані меблів, ані дзеркал, ані ламп. Двері досі висіли на завісах, але бронзові ручки були вирвані. Будинок нагадував скелет. Ми зупинилися біля підніжжя сходів. Хуліан подивився вгору, потім на мить озирнувся й глянув на мене. Я хотіла посміхнутися, але при такому слабкому світлі ми ледве могли бачити очі одне одного. Я зійшла на сходи — ті самі сходи, на яких Хуліан колись уперше побачив Пенелопу. Я знала, куди ми прямуємо, й відчувала холод. Це був холод усередині мене, він не мав нічого спільного з їдким вологим повітрям будинку. Ми зійшли на четвертий поверх. Вузький коридор вів до південного крила будівлі. Тут стеля була набагато нижча, а двері менші. Це був технічний поверх для прислуги. Остання кімната, я знала й без Хуліана, була кімнатою Хасінти Коронадо. Хуліан неспішно, боязко наблизився до неї. Саме тут він востаннє бачив Пенелопу, саме тут він кохався з дівчиною, якій ледь виповнилося сімнадцять; а кілька місяців по тому саме тут вона помре від втрати крові... Я хотіла зупинити Хуліана, але він уже відчинив двері й зазирнув усередину. Я теж вгледілася. Невеличке приміщення, позбавлене всіх оздоб. Сліди, де раніше стояло ліжко, й досі були помітні під шаром пилу, який вкривав підлогу. Посередині кімнати — сплетіння темних плям. Збентежений, Хуліан майже цілу хвилину вдивлявся в порожнечу цієї кімнати. Я бачила: він ледь упізнає це місце, його спустошеність здається Хуліанові чиїмось жорстоким жартом... Я взяла його за руку й повела назад, до сходів. — Там нічого немає, Хуліане, — шепотіла я. — Родина продала все, перш ніж поїхати до Арґентини. Хуліан, погоджуючись, кивнув. Ми спустилися на перший поверх, і Хуліан попрямував до бібліотеки. Полиці були порожні, у каміні — кругляки. На неприродно білих стінах блимав вогник. Кредиторам та лихварям удалося винести все. Решта речей, певно, й досі валяється десь на смітнику. — Даремно я повернувся, — пробурмотів Хуліан. «Нехай краще так», — подумала я. Я лічила хвилини, що відділяли нас від дверей. Якщо мені вдасться забрати його звідси, у нас іще буде шанс. Я дозволила йому зануритися в руїни цього місця, виправдовуючи його бажання віддати данину спогадам. — Ти повинен був повернутися й побачити це ще раз, — відповіла я. — Тепер ти знаєш — тут нічого немає. Це просто величезний, старий, безлюдний будинок, Хуліане. Ходімо додому. Він подивився на мене — яке бліде в нього обличчя! — й кивнув. Я взяла його за руку, й ми попрямували коридором до виходу. Щілина, крізь яку падало світло ззовні, була в кількох метрах від нас. Я вже відчувала запах бур’яну та дощу — і раптом відчула, що більше не тримаю Хуліанової руки. Зупинилася й побачила: Хуліан стоїть нерухомий, його очі вдивляються в темряву. — Що там, Хуліане? Він не відповів. Дивився зачаровано у вузький коридор, що вів до кухні. Я підійшла до нього й теж пригледілася. Двері в кінці коридору були закладені цеглою — нерівно зведена стіна з червоної цегли, по кутках повиступав розчин вапна, яким вона була скріплена. Я не розуміла, що це означає, але завмерла, відчувши холодний піт на спині. Хуліан повільно наближався до стіни. Усі інші двері — і в коридорі, і в цілому будинку — були відчинені, на них не було ані замків, ані ручок. Усі двері, крім цих. — Хуліане, благаю, пішли... Від удару його кулака по цегляній стіні по той бік пронеслося порожнє відлуння. Мені здалося, що його руки тремтіли, коли він поклав лампу на підлогу й жестом наказав мені відійти на кілька кроків назад. — Хуліане... Від першого удару посипався червоний пил. Хуліан знову вдарив. Мені здалося, що я чую, як ламаються кістки, але Хуліан залишався спокійним. Він бив знову й знову, з люттю в’язня, який рветься на свободу. На його кулаках з’явилася кров. Аж ось перша цеглина подалася та впала на той бік. У темряві, з розбитими пальцями, Хуліан щосили намагався збільшити пролом. Він важко дихав, його охопила лють — лють, на яку, я вважала, він і не здатен. Одна за одною цеглини піддалися, стіна впала. Хуліан зупинився, весь укритий холодним потом, зі здертою шкірою на руках. Він підняв лампу та поставив її на одну з цеглин. По той бік височіли різьблені дерев’яні двері з янголами. Хуліан рукою торкнувся дерев’яного рельєфу, немов читав ієрогліфи. Двері подалися під його руками. А за дверима — клейка темрява. Трохи вдалині можна було розглядіти сходи. Чорні кам’яні сходинки спускалися донизу, доки не зникали в темряві. Хуліан на мить озирнувся й зустрівся зі мною поглядом — поглядом, у якому я прочитала страх і відчай. Він наче відчував, що там, унизу. Я похитала головою, мовчки благаючи його не йти. Але він пригнічено відвернувся й пірнув у морок. Я дивилася крізь пролом і бачила, як він, хитаючись, спускається сходами. Полум’я мерехтіло, нагадуючи прозорий блакитний подих. — Хуліане! У відповідь — тиша. Я бачила його тінь, що завмерла на останній сходинці. Я протиснулася крізь отвір у стіні й пішла сходами вниз. Кімната була прямокутна, з мармуровими стінами. Від них віяло пронизливим холодом. Два надгробки були вкриті павутинням, яке від полум’я лампи розсипалося, ніби прогнилий шовк. На білому мармурі чорніли сліди сирості, схожі на кров, що сочилася з розколини, яку залишив різець гравера. Надгробки лежали поряд, немов прокляття, скуті разом. ПЕНЕЛОПА АЛДАЯ (1902 – 1919)

ДАВИД АЛДАЯ (1919)

 

11





 Я часто згадую ту мить мовчання, намагаючись уявити, що відчував Хуліан, коли дізнався, що жінка, на яку він чекав сімнадцять років, померла, що їхня дитина загинула разом із нею, що життя, про яке він мріяв, уже не існувало. Багатьом з нас пощастило — або не пощастило — простежити, як розпадається наше життя — так повільно, що ми цього майже не помічаємо. У Хуліановому випадку це трапилось за лічені секунди. На мить мені здалося, що він побіжить сходами вгору, щоб утекти з проклятого місця, і я більше ніколи його не побачу. Краще б так воно і сталося. Пам’ятаю, що вогонь у лампі потроху згасав, я вже не бачила силуету Хуліана. Мої руки знайшли його в темряві; я відчула, що він, онімілий, увесь тремтить. Він ледь тримався на ногах, тож добрів до куточка. Я обійняла його й поцілувала в чоло. Він не ворушився. Я торкнулася пальцями його обличчя, але на ньому не було сліз. Я подумала: він, певно, підсвідомо знав про трагедію усі ці роки, але хотів переконатися в усьому на власні очі — переконатися, щоб звільнитися. Ми дісталися кінця шляху. Крапка. Тепер Хуліан зрозуміє, що в Барселоні його ніщо більше не тримає, й ми можемо поїхати далеко-далеко. Доля нам нарешті всміхнеться, і Пенелопа пробачить нам. Я пошукала на підлозі лампу й запалила її знову. Хуліан байдужно витріщався в темряву, не звертаючи уваги на блакитне полум’я. Я обіруч узяла його обличчя й змусила подивитися на мене. Неживі, пусті очі, винищені злістю та втратою. Я відчувала, як ненависть здіймається в його жилах. Я могла прочитати його думки. Він ненавидів мене за те, що я ошукала його. Він ненавидів Мікеля за те, що той подарував йому життя, яке виявилося суцільною відкритою раною. Але найдужче він ненавидів того, хто спричинив ці нещастя, цей шлейф зі смертей та страждань: себе. Він зненавидів ці мерзенні книжки, яким присвятив своє життя й до яких усім було байдуже. Він зненавидів кожну секунду, вкрадену з його життя. Він незмигно дивився на мене — так дивляться на незнайомців, на речі... Я машинально хитала головою, мої руки шукали його рук... Раптом він різко відхилився й підвівся. Я схопила була його за руку, але він відштовхнув мене до стіни. Я бачила, як він мовчки підіймався нагору, — чоловік, якого я більше не знала. Хуліан Каракс помер. Коли я знов опинилася в саду, Хуліана й слід прохолов. Я здерлася парканом, зістрибнула на вулицю. Безлюдні вулиці вмивалися дощем. Крокуючи пустинним проспектом, я вигукувала ім’я Хуліана, й ніхто мені не відповідав. Була майже четверта ранку, коли я дісталася додому. У квартирі було повно диму, смерділо паленим папером. Хуліан побував тут. Я побігла відчиняти вікна. Знайшла на своєму письмовому столі маленький футляр від авторучки, яку подарувала йому кілька років тому в Парижі, авторучки, яка коштувала купу грошей через те, що колись нібито належала Вікторові Гюґо. Дим ішов з парового котла центрального опалення. Я відчинила засувку і побачила, що Хуліан покидав туди всі примірники своїх романів. Я змогла лише прочитати назви на шкіряних корінцях; решта перетворилася на попіл. Подивилася на полицях: усі його книжки зникли. Кількома годинами пізніше Алваро Кабестані викликав мене до свого кабінету. Його батько навряд чи повернеться; лікарі кажуть, йому вже недовго залишилося — як і мені тут працювати. Син Кабестані повідомив, що якийсь чоловік на ім’я Лаїн Куберт прийшов рано вранці й сказав, що бажає придбати всі примірники романів Хуліана Каракса. Син видавця відповів, що їх багато на нашому складі в Пуебло-Нуево, але попит на них такий, що він наполягає на вищій ціні, ніж та, яку запропонував Куберт. Куберт не спокусився й пішов собі. Тепер Алваро Кабестані хоче, щоб я знайшла, цього чоловіка — Лаїна Куберта — й пристала на його пропозицію. Я відповіла дурневі, що Лаїна Куберта не існує: так звати героя одного з романів Каракса. Припускаю, того Куберта цікавила не можливість придбання цих книг, а адреса складу, де ми їх зберігаємо. Я згадала, що старий пан Кабестані мав звичку залишати примірник кожної книжки, виданої його фірмою, у бібліотеці в своєму кабінеті. Твори Хуліана Каракса не були винятком. Я прослизнула до бібліотеки Кабестані й забрала їх. Того ж вечора я навідалася до свого батька на Цвинтар забутих книжок і заховала книжки там, де знайти їх не міг би ніхто, а тим паче Хуліан. Покинувши батьків будинок, я пішла вздовж Рамблас до Барселонети, а звідти на пляж, шукаючи те місце, звідки напередодні дивилася на море разом із Хуліаном. Удалині виднілося похоронне вогнище складу в Пуебло-Нуево. Жовтаві вогні осявали море, струмені диму здіймалися в небо, немов гарячі змії. На світанку пожежникам таки вдалося впоратися з вогнем, але від складу нічого не залишилося — лише каркас із металу та цегли. Прийшовши туди, я побачила Луїса Карбо, який уже десять років працював там сторожем. Він, не вірячи очам своїм, витріщався на тліючі руїни. Його брови й волосся на руках було обпалене, а шкіра блищала, наче волога бронза. Він розповів, що полум’я зайнялося невдовзі після опівночі й зжерло десятки тисяч книжок, а коли настав світанок, сторож побачив лише море попелу. Луїс досі тримав у руках кілька книжок, які йому вдалося врятувати: збірка віршів Вердаґера[62] й два томи «Історії Французької революції» — ось і все, що вціліло. Один з добровольців, які допомагали пожежникам, сказав мені, що на згарищі знайшли обгоріле тіло. Спершу їм здалося, що людина мертва, але потім вони помітили, що вона ще дихає, й відправили потерпілого до найближчого шпиталю Дель-Мар. Я впізнала його по очах. Вогонь знищив його повіки. Вогонь знищив усю шкіру, все волосся. Його тіло було суцільною відкритою раною, яка червонила бинти. Я хотіла була взяти його за руку, але одна з медсестер попередила мене, що під бинтами майже не залишилося шкіри. Його поклали самого в палату в кінці коридору, з вікна якої видно було пляж. Йому впорскували морфій і думали, що він не виживе. Але коли приїхав священик, щоб провести останній обряд, я налякала падре своїм криком. Медсестра, яка знайшла мене на підлозі всю в сльозах, спитала, чи знайома я з потерпілим. Я відповіла: так, він мій чоловік. Минуло три дні, а Хуліан не вмирав. Лікарі казали, що це диво, якого не могли б зробити ніякі ліки. Що це невтримне бажання жити додає йому сил. Вони помилялися. То було не бажання жити. То була ненависть. Тижнем пізніше, переконавшись, що до смерті уражене тіло не збирається вмирати, лікарі офіційно записали потерпілого під ім’ям Мікеля Молінера. У шпиталі він залишався одинадцять місяців. Завжди мовчазний, з обгорілими очима, позбавлений душевного спокою. Я щодня приходила до нього. Незабаром медсестри почали ставитися до мене менш офіційно й уже запрошували пообідати з ними в ординаторській. То були самотні жінки, сильні жінки, які чекали, поки з фронту повернуться їхні чоловіки. Дехто справді повертався. Сестри навчили мене промивати Хуліанові рани, робити перев’язку, міняти простирадла й перестилати ліжко, коли на ньому лежить нерухоме тіло. Вони також допомогли мені звикнути до думки, що Хуліана — того Хуліана, якого я знала раніше, — вже нема. Три місяці по тому зняли бинти з його обличчя, точніше, з того, що від нього залишилося. Ані губ, ані щік. Обвуглена лялька з величезними очницями. Сестри мені не зізнавалися, але його зовнішність збуджувала в них страх, змішаний з огидою. Лікарі казали: коли рани загояться остаточно, потроху виросте шкіра — шорстка пурпурова шкіра, як у рептилій. Але робити прогнози щодо розумового стану Хуліана не наважувався ніхто. Усі визнавали: у полум’ї він утратив розум. Він взагалі вижив, говорили лікарі, тільки завдяки наполегливому піклуванню дружини, яка залишалася стійкою, тоді як багато інших утекли б від жаху. Але я... дивилася йому в очі й знала, що Хуліан досі тут. Він живий. Він мучиться. Він чекає. Він утратив губи, але голосові зв’язки значної шкоди не зазнали — опіки язика та гортані загоїлися кількома місяцями раніше. Лікарі вважали, що Хуліан не розмовляє, бо він збожеволів. Якось удень — десь через півроку після пожежі — ми були в палаті наодинці. Я нахилилася над Хуліаном та поцілувала в чоло. — Я кохаю тебе, — сказала я. Його очі почервоніли від сліз, а з безгубого вищиру пролунав злий, різкий звук. Я хотіла втерти сльози хусточкою, але звук повторився. — Покинь мене, — промовив він. — Покинь мене. Через два місяці після пожежі на складі видавництво збанкрутіло. Старий Кабестані, який помер торік, — невиправний оптиміст до останнього подиху — передбачав, що його син знищить компанію щонайбільше за шість місяців. Я шукала роботу в інших видавництвах, але війна знищила все. Казали, що воєнні дії невдовзі припиняться, й життя покращиться. Але попереду було ще два роки війни. Два найгірші роки. Через рік після пожежі лікарі сказали мені: вони зробили для мого чоловіка все, що можна було зробити у шпиталі. Що ситуація дуже складна, тож їм потрібні палати. Вони порадили відвезти Хуліана до санаторію, наприклад, до притулку Св. Лусії, але я відмовилася. У жовтні 1937 року я забрала його додому. Він не озивався до мене жодним словом.  

Щодня я казала, що кохаю його. Я вмощувала його, загорнутого у ковдру, у фотелі біля вікна. Давала йому фруктові соки, тости, молоко, коли вдавалося все це добути. Щодня я кілька годин читала йому — Бальзака, Золя, Діккенса... Він почав набирати сил. Незабаром після повернення додому вже ворушив пальцями рук, нахиляв голову. Іноді, коли я поверталася, бачила, що ковдра лежить на підлозі, а речі перекинуто. Якось я побачила, як він повзе по підлозі. Однієї ночі — через півтора року після пожежі — я прокинулася від того, що хтось сидів на ліжку й гладив мене по голові. Я посміхнулася крізь сльози. Він таки знайшов одне з моїх дзеркал, хоча я всі їх заховала. Ламаним голосом він озвався до мене. Він сказав, що таки перетворився на одного зі своїх вигаданих монстрів, на Лаїна Куберта. Я хотіла була його поцілувати, щоб довести, що його зовнішність не лякає мене, але він не дозволив. Він ледве дозволяв торкатися себе. Але з кожним днем до нього поверталася сила. Він сновигав квартирою, поки я блукала в пошуках їжі. Заощаджень, що їх залишив мені Мікель, спершу вистачало, щоб не померти з голоду, але невдовзі я вже мусила продавати коштовності та старі речі. Коли не лишилося більше нічого, я взяла авторучку Віктора Гюґо, яку купила в Парижі, й вирішила продати — звичайно, тому покупцеві, який запропонує найвищу ціну. Біля військового управління я знайшла крамницю, де торгували такими речами. На продавця, здавалося, не справила великого враження моя урочиста клятва, що авторучка належала Вікторові Гюґо, але цінність виробу він тим не менш визнав і погодився заплатити мені скільки міг — беручи до уваги скрутні часи, звичайно. Зізнаючись Хуліанові, що продала ручку, я побоювалася, що він розлютиться. Але він сказав, що я зробила добре: він-бо ніколи на такий подарунок не заслуговував. Одного дня — одного з багатьох буденних днів — я знов пішла в пошуках роботи, а повернувшись, не застала Хуліана вдома. Він повернувся лише на світанку. Коли я запитала, де він був, він просто вивернув кишені Мікелевого пальта, в якому ходив, і поклав на стіл цілу жменю грошей. Відтоді це повторювалося майже щоночі. У темряві, огорнувшись шаликом, натягнувши капелюх, рукавиці та плащ, він був тінню серед тіней. Він ніколи не розповідав мені, де був, але майже завжди приносив гроші чи коштовності. Уранці він спав — спав, сидячи у фотелі, із розплющеними очима. А потім я знайшла в його кишені ніж. То був двогострий ніж, з автоматичною пружиною. На лезі були темні плями. Саме тоді я почула поголоски про якогось чоловіка, який блукає вночі, розбиває вітрини книжкових крамниць та спалює книжки. Інколи дивний вандал удирається до бібліотек, до кабінетів колекціонерів. Він завжди бере всього дві-три книжки, які потім і спалює. У лютому 1938 року я пішла до букініста, щоб дізнатися, чи можна знайти у продажі книжки Хуліана Каракса. Продавець відповів, що неможливо: хтось знищує їх. У нього самого було кілька примірників, але він продав їх дивному покупцеві, людині, яка ховала своє обличчя й говорила дуже нерозбірливо. — На цей час залишилося лише кілька примірників Каракса, у приватних колекціях, наших і французьких, але й колекціонери вже позбуваються тих книжок. Вони налякані, — пояснив букініст. — Я їх не звинувачую. Хуліан зникав щоразу дедалі довше. Незабаром почав зникати на цілий тиждень. Він завжди йшов та повертався вночі, й повертався завжди з грішми. Ніколи не давав жодних пояснень, а якщо й намагався щось пояснити, верз якісь нісенітниці. — Я був у Франції, — стверджував він. — Париж, Ліон, Ніцца... Інколи з Франції надходили листи на ім’я Лаїна Куберта. Вони були від букіністів чи від колекціонерів. Від тих, хто знав, де можна розшукати книжки Хуліана Каракса. Немов вовк, Хуліан зникав на кілька днів, а потім повертався. Якось я випадково натрапила на Фортюні, капелюшника, який блукав під критою аркадою собору, заглиблений у власні думки. Він пам’ятав мене відтоді, як ми з Мікелем два роки тому приходили розпитувати про Хуліана. Фортюні завів мене за ріг і втаємничив: йому відомо, що Хуліан живий, він десь мешкає, але з якоїсь причини — капелюшник не знає, з якої, — не може зв’язатися з нами. — Це якось пов’язано з цим зловісним Фумеро, — сказала я, бо й справді так вважала. Роки війни виявилися сприятливими для Фумеро. Він перекидався то до анархістів, то до комуністів, словом, до будь-кого, хто платив гроші. Його називали шпигуном, прихвоснем, героєм, убивцею, конспіратором, інтриганом, рятівником, дияволом. Але це не мало значення. Усі його боялися. Усі хотіли, щоб він був на їхньому боці. Надто зайнятий інтригами під час війни, Фумеро, здавалося, забув про Хуліана. А може, він, як і капелюшник, гадав, що Хуліан знову втік невідомо куди. Пан Фортюні запитав, чи давно я товаришую з його сином. Я відповіла, що так. Він попросив розповісти йому про Хуліана, про те, яким він став. Насправді, сумно зізнавався капелюшник, він сам не знав свого сина. — Життя розлучило нас, розумієте?.. Фортюні сказав, що обійшов усі книгарні Барселони в пошуках Хуліанових книжок, але їх неможливо дістати: йому сказали, що якийсь божевільний розшукує ці книжки скрізь, а потім спалює. Фортюні був переконаний, що цей злочинець — Фумеро. Я йому не заперечувала. Чи то через співчуття, чи то через злість я брехала як по писаному. Сказала, що Хуліан, здається, повернувся до Парижа, що з ним усе гаразд, що мені достеменно відомо — він дуже любить свого батька й неодмінно повернеться до нього, як тільки дозволять обставини. — Це все війна, — поскаржився капелюшник. — Вона все псує. Перш ніж попрощатися, він наполіг на тому, щоб я взяла його адресу та адресу його колишньої дружини Софі, з якою він знову спілкувався після багатьох років «непорозумінь». — Тепер Софі мешкає в Боготі з відомим лікарем, — повідомив він. — У неї своя музична школа. Вона часто пише, запитує про Хуліана. Це єдине, що нас тепер об’єднує, розумієте? Спогади. Ми робимо так багато помилок у житті, юна пані, але це все усвідомлюємо тільки тоді, коли підкрадається старість. Скажіть, ви віруєте в Бога?.. Я пішла, пообіцявши повідомити йому та Софі, якщо дістану якісь новини від Хуліана. — Ніщо так не ущасливить його матері, як новини про нього. Ви, жінки, добре робите, що дослухаєтесь до свого серця, а не до всіх цих дурниць, — ностальгічно підсумував капелюшник. — Тому й живете довше. Я чула багато поганого про Фортюні, але тим не менш не могла не відчувати співчуття до цього бідолашного старого. Єдине, що йому залишилося в житті, — це чекати на повернення сина. Він, здавалося, жив надією надолужити втрачений час і вірив, що в цьому йому допоможуть святі, яких він із великою побожністю відвідував у церковній каплиці. Я ж бо уявляла його таким собі велетнем-людожером, нікчемною, злопам’ятною людиною; а переді мною постав симпатичний літній чоловік, геть сліпий до реального життя, збентежений, як і всі ми. Він нагадував мені мого власного батька, який ховався від усіх і від себе самого у світі книжок та тіней. Крім того, мене з капелюшником поєднувала надія повернути назад Хуліана. Я відчула до Фортюні своєрідну ніжність, стала його єдиним другом. Без Хуліанового відома я нерідко відвідувала його в квартирі на вулиці Св. Антоніо. Капелюшник більше не працював у крамниці. — У мене вже не ті руки, не ті очі, не ті покупці... — казав він. Він чекав на мене щочетверга, частував кавою, печивом, тістечками, яких сам майже не їв. Він годинами згадував Хуліанове дитинство, згадував, як вони разом працювали у капелюшній крамниці, показував мені фотокартки. Він водив мене до Хуліанової кімнати, яку утримував бездоганно, немов музей, приносив мені старі зошити, інші речі повсякденного вжитку, навіть не пам’ятаючи, що вже мені їх показував, що розповідав усі ці історії під час мого минулого візиту. Він, здавалося, відтворює минуле, якого ніколи не існувало. В один з таких четвергів, підіймаючись сходами до помешкання Фортюні, я зустріла лікаря, який щойно навідувався до старого. Спитала його, як почувається капелюшник. Лікар дивно поглянув на мене. — Ви родичка? — Ні, але... в бідолахи нема нікого ближчого за мене. Лікар повідомив, що Фортюні дуже хворий, йому лишилося кілька місяців. — Що з ним? — Я би міг сказати, що це серце. Але насправді його вбиває самотність. Спогади гірші за кулі. Капелюшник був радий мене бачити й зізнався, що не довіряє лікарям. Лікарі — просто другосортні чаклуни, сказав він. Єдиний, кому він довіряє, це Бог. А ще старий Фортюні всюди бачив руку диявола. — Диявол, — казав він, — затьмарює нам розум і таким чином знищує людство. Лише погляньте на цю війну, лише погляньте на мене. Звичайно, зараз я старий і слабий, але я й змолоду був боягузом... Диявол забрав від мене Хуліана. Бог дарує життя, але господар світу — диявол... Так і проминув день: ми гризли черстві пончики й обговорювали питання теології. Якось я сказала Хуліанові: якщо він хоче ще раз побачити батька, йому краще поквапитися. Виявилося, що Хуліан теж навідується до капелюшника, але той цього не знає. Хуліан зізнався, що дивиться на нього здалеку, у сутінках, сидячи на іншому боці площі; дивиться — і бачить, як його батько старішає. — Нехай краще я лишуся для старого таким, яким він мене пам’ятає, — сказав Хуліан. — Я не хочу, щоб він бачив мене... справжнього. — Справжнього ти залишаєш мені, — промовила я, відразу ж пошкодувавши про свої слова. Він нічого не відповів. На мить мені здалося, що він при ясному розумі й цілком усвідомлює, в якому пеклі ми опинилися. Прогнози лікаря справдилися. Пан Фортюні не дожив до кінця війни. Його знайшли мертвим у фотелі. У руці він тримав стару фотокартку Софі та Хуліана. ...Останні дні війни були прелюдією до пекла. Місто перетворилося на бойовище. Місяці перестрілок, бійок, бомбардувань та голоду. Рана, що завдає тупого болю. Убивства, побоїща, таємні змови протягом багатьох років роз’їдали серце міста, але навіть тоді багато хто думав, що війна — це щось далеке, буря, яка їх обмине... Хай там як, але очікування неминучого — ще гірше, ніж сама неминучість. Війна все пробачає, Даніелю. Ми всі мовчимо, й нас намагаються переконати: усе те, що ми бачили, що пережили, що пізнали про себе та інших, — просто мара, кошмар, який минеться. Війна не має пам’яті. Усім бракує сміливості визначитися з тим, що ж насправді таке війна. У людей просто не залишається голосу, щоб розповісти правду. Урешті-решт настає момент, коли ми вже не впізнаємо війни, й тут-таки вона повертається — з іншим обличчям, з іншим ім’ям, пожираючи все, що зосталося після її попередниці. Коли стихли гармати, здалося, що нас накрило цупкою пеленою колективної безпам’яті. Хуліанових книжок не залишилося майже ніде. Смерть капелюшника, про яку ми ніколи не говорили, глибоко дезорієнтувала Хуліана. Злість та ненависть, які раніше були сенсом його життя, відійшли в минуле. Ми жили самотньо. Жили чутками. Чули, що Фумеро зрадив усіх тих, хто допомагав йому перед війною, й тепер служив переможцям. Казали, що він особисто стратив своїх колишніх керівників у камерах замку Монжуйк, власноруч робив постріли в рот — його улюблений спосіб убивства. Зимові тижні в Барселоні важко й описати. Крові пролилося більше, ніж за часів війни, але проливали її таємно, крадькома. Коли нарешті настав спокій, це був спокій цвинтарів та в’язниць — похоронна тиша, та сором, що роз’їдає душу. Нема чистих рук, нема невинних поглядів. Ті з нас, хто вижив, заберуть це із собою в могилу. Немає долі тяжчої, Даніелю, ніж доля героя, який вижив і тепер розповідає свою історію — історію, яку вже не зможуть розповісти ті, хто боровся разом із ним і загинув заради нього. Здавалося, ось-ось має настати нормальне життя, але... Ми з Хуліаном злидарювали. Ми витратили всі Мікелеві заощадження, навіть усе те, що награбував Лаїн Куберт під час своїх нічних рейдів. У домівці більше не залишилося речей, які можна було б продати. Мої сусіди проковтнули мою брехню, що я нібито піклуюся про бідолашного Мікеля, якого скалічила війна. Вони приносили нам молоко, сир, хліб, солону рибу чи сосиски, які їм надсилали їхні сільські родичі. Я безрезультатно шукала роботу перекладача, друкарки, хоч і прибиральниці, але, здавалося, моя колишня робота в Кабестані зробила мене персоною нон-ґрата. Люди були підозріливими. Урядовий службовець у новісінькому костюмі, з набріоліненим волоссям та тоненькими вусиками — один із сотні собі подібних, до яких я запобігала протягом цих місяців, — натякнув мені: мовляв, такій гарній дівчинці не потрібно братися до такої «приземленої» роботи. Після кількох місяців злиднів я, втративши надію знайти роботу, вирішила вдатися до стратегії героя одного з Хуліанових романів. Я написала листа Хуліановій матері в Боготу, буцімто від імені нового адвоката померлого пана Фортюні, з яким той перед смертю консультувався, намагаючись владнати всі справи. Я повідомила, що капелюшник помер, не залишивши заповіту, й тепер його власність, себто квартира на вулиці Св. Антоніо та крамниця, розташована в тій самій будівлі, теоретично належить його синові Хуліану, котрий, як кажуть, живе у вигнанні в Парижі. Оскільки податку на спадщину не було сплачено, а сама Софі мешкає за кордоном, адвокат (я охрестила його Хосе Марія Рекехо — на честь шкільного товариша, першого хлопця, який поцілував мене) просить її згоди на те, щоб почати необхідну процедуру й переоформити власність на ім’я її сина, з яким він (адвокат) має намір зв’язатися через іспанську амбасаду в Парижі. Через деякий час мій «адвокат» отримав тимчасове право власності на вищезгадану маєтність, та ще й винагороду за свої послуги. «Адвокат» попросив Софі зв’язатися з управителем будинку, щоб усі документи, разом із квитанціями на витрати, той надсилав до контори пана Рекехо. На це ім’я я відкрила поштову скриньку й подала вигадану адресу, за якою розташовувався хіба що старий покинутий гараж за два квартали від будинку Алдаїв. Я сподівалася, що Софі, втішена можливістю допомогти Хуліанові й знову зв’язатися з ним, не стане ставити питання щодо законності всієї цієї оборудки й погодиться допомогти нам, тим паче що в далекій Колумбії вона не бідувала. Кілька місяців по тому управитель будинку почав щомісяця отримувати грошовий переказ, який покривав витрати на квартиру на вулиці Св. Антоніо та гонорар юридичної контори Хосе Марії Рекехо. Переказ управитель пересилав відкритим чеком на поштову скриньку 2321 у Барселоні, як і наказала йому Софі Каракс. Щомісяця пан Моліна утримував собі несанкціоновані відсотки, але я визнавала за краще цього не помічати: завдяки тому, що Моліна сам був небезгрішний, він не ставив жодних питань щодо цієї підозрілої колумбійської операції. Тепер ми з Хуліаном могли сяк-так існувати. Суворі роки злиднів залишилися позаду. Час від часу мені вдавалося знайти заробіток завдяки кваліфікації перекладача. На той час ніхто вже не пам’ятав Кабестані, люди почали забувати та вибачати, відсуваючи вбік давнє суперництво та образи на конкурентів. Але я жила під постійною загрозою, а що, як Фумеро знов забажає покопирсатися в минулому?.. Іноді я переконувала себе, що цього не трапиться, що Фумеро вважає Хуліана померлим чи просто забув про нього. Інспектор і сам уже, здавалося, не був таким головорізом, як кілька років тому. Він став публічною фігурою, амбітним прибічником фашистського режиму й не міг дозволити собі такого задоволення, як полювання на примарного Хуліана Каракса. Однак час від часу я прокидалася вночі, серце несамовито калатало, мене кидало в піт, мені здавалася, що поліція стукає у двері. Я побоювалася, що мій хворий чоловік, який ніколи не виходив з дому, почне збуджувати в сусідів підозри. Хуліан іноді кричав, бився у стіни, як божевільний, і про це сусіди могли повідомити поліцію. Я боялася, що Хуліан знову пропадатиме, полюючи на власні книжки... Божеволіючи від жаху, я забула, що старішаю, що життя моє минає, що я присвятила всю свою молодість чоловікові, який став майже привидом. Роки й справді минали. Час минає тим швидше, чим бідніше життя. Життя без сенсу проходить повз тебе, немов потяг, що не зупиняється на твоїй зупинці. Шрами від війни рано чи пізно неминуче загоюються. Я знайшла роботу в кількох видавництвах та присвячувала цій роботі більшу частину свого часу. У мене були коханці без імен — відчайдухи, на яких я наштовхувалася в кінотеатрі чи у метро з якими розділяла свою самотність. Потім — аж смішно! — коли я знову бачила Хуліана, мене гризло відчуття провини, хотілося розридатися, я присягалася собі, що ніколи більше його не зраджу. В автобусі або на вулиці я ловила себе на тому, що звертаю увагу на молодих жінок, які тримають на руках дітлахів. Жінки здавалися такими щасливими, такими спокійними, немов ці безпорадні маленькі істоти могли заповнити собою всю порожнечу світу. Подекуди я уявляла себе однією з тих жінок, із дитиною на руках, дитиною Хуліана... А потім розмірковувала про війну, про людей, які її вели, — вони теж колись були дітьми. Я вже почала була вірити, що світ забув про нас, коли одного дня до нашої оселі завітав гість. Дуже юний, майже хлопчик, він почервонів до п’ят, зустрівшись зі мною поглядом. Сказавши, що він зі школи журналістики й з’ясовує деяку інформацію, запитав Мікеля Молінера. Пан Молінер, сказав хлопець, має право на щомісячну пенсію, але якщо він хоче її отримувати, слід з’ясувати кілька незначних дрібниць. Я відповіла, що пан Молінер не мешкає тут від самого початку війни, що він поїхав за кордон. Гість вибачився й пішов геть, косячи на мене. У нього було обличчя молодого інформатора, і я зрозуміла, що Хуліанові конче потрібно зникнути з моєї квартири того ж вечора. Хуліан став слухняним, як дитина. Усе його життя оберталося навколо мене, навколо вечорів, що їх ми проводили разом, слухаючи музику по радіо, коли він мовчки гладив мої руки. Коли впала ніч, я витягла ключі від квартири на вулиці Св. Антоніо, що їх управитель надіслав неіснуючому панові Рекехо, та відвела Хуліана туди, де він виріс. Улаштувала його у спальні та пообіцяла повернутися наступного дня. Нагадала, що він має бути дуже обережним. — Фумеро знову тебе розшукує, — сказала я. Він ледь хитнув головою, немов не міг збагнути, хто такий Фумеро. Здавалося, йому вже до всього байдуже. Так минуло кілька тижнів. Я завжди приходила до Хуліанової квартири вночі, близько опівночі. Запитувала, що Хуліан робив увесь день. Він дивився на мене, не розуміючи питання. Уночі ми були разом, пригорталися одне до одного, а на світанку я йшла, обіцяючи незабаром повернутися, й завжди замикала двері. Хуліан ключів не мав. Я вважала за краще тримати його ув’язненим, ніж ризикувати його життям. Більше ніхто не приходив і не запитував про Мікеля Молінера, але я пересвідчилася: серед сусідів поширюються чутки, що мій чоловік у Франції. Я написала кілька листів до іспанської амбасади у Франції, повідомляючи, що в Парижі перебуває іспанський громадянин Хуліан Каракс, і благаючи допомогти мені його розшукати. Я міркувала так: рано чи пізно листи потраплять у потрібні руки. Я вживала всіх застережних заходів, тепер уже знаючи: Фумерова помста — лише питання часу. Такі люди, як Фумеро, ніколи не перестають ненавидіти. Квартира на вулиці Св. Антоніо розташовувалася на горішньому поверсі. Над нею я знайшла двері на дах. На даху мережилися огорожі, відділені одна від одної низенькими стінами, з метр заввишки; на цих огорожах мешканці вішали сушитися білизну. Мені не знадобилося багато часу, щоб перелізти на інший бік даху. З цього боку парадні двері будівлі виходили на вулицю Хоакіна Кости. Гаразд. Я заходитиму через ці двері, а потім дахами пробиратимусь до помешкання на Св. Антоніо. Ніхто ні про що не дізнається. Якось я отримала листа від Моліни. Управитель писав, що сусіди інколи чують з квартири Фортюні якісь звуки. Я відповіла від імені Рекехо, що час від часу туди заходить працівник контори, щоб знайти папери або документи, й сусідам нема чого турбуватися, навіть якщо звуки почуються вночі. Додала коментар: між нами, панами бухгалтерами та адвокатами, це таємне холостяцьке гніздечко багато чого варте. Управитель, виявляючи професійне розуміння, відповів, що мені анітрохи не слід турбуватися, він цілковито розуміє ситуацію. Протягом усіх цих років роль пана Рекехо була моєю єдиною розвагою. Раз на місяць я відвідувала батька на Цвинтарі забутих книжок. Він ніколи не виявляв бажання познайомитися з моїм чоловіком-невидимкою, а я ніколи не пропонувала їх познайомити. Цю тему в наших розмовах ми обходили стороною, як досвідчені моряки обходять рифи, що стирчать з води. Єдине, про що батько запитував мене, — чи не потрібна мені його допомога, чи не може він чимось стати у пригоді. По суботах, на світанку, я водила Хуліана подивитися на море. Ми здиралися на дах, перетинали суміжні будівлі й опинялися на вулиці Хоакіна Кости. Звідти ми прямували до порту вузькими вуличками кварталу Раваль. Жодного разу ми нікого не здибали: Хуліан жахав людей, навіть здалеку. Іноді ми гуляли аж до хвилерізів. Хуліанові подобалося сидіти на скелях, обличчям до міста. Вечорами ми час від часу прослизали до кінотеатру, вже після початку фільму. У темряві ніхто не звертав уваги на Хуліана. Минали місяці. Я звикла вважати такий стан речей природним, мало не ідеальним. Якою я була дурепою!..  

 

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка