Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка21/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

12



Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий — рік попелу. Лише шість років минуло з кінця громадянської війни, й хоча рани досі боліли, майже ніхто не казав про це відкрито. Тепер люди розмовляли про іншу війну — світову, яка всю планету загатила смердячими трупами, й сморід цей хтозна-коли й вивітриться. Ці роки — роки нужди та страждань — дивним чином благословенні: я говорю про спокій, про той спокій, що його навівають на нас німі та каліки, — щось середнє між співчуттям та відразою. Нарешті після багатьох років марних пошуків роботи я знайшла роботу редактора у видавництві, яким керував бізнесмен нової формації — Педро Санмарті. Санмарті побудував свою компанію за допомогою маєтку, що належав його тестеві, якого було швидко відправлено до притулку на берегах озера Баньолас, і тепер Санмарті очікував звідти листа зі свідоцтвом про його смерть. Залицяючись до дівчат, удвічі молодших за нього, ділок характеризував себе як людину, що всім зобов’язана сама собі, — такий собі self-made-man, образ дуже модний на той час. Він любив розмовляти ламаною англійською із сильним акцентом, переконаний, що це мова майбутнього, і всі речення закінчував словом «о’кей». Фірма Санмарті (він назвав її «Ендіміон-Хауз», переконаний, що така вражаюче гучна назва сприятиме продажам книжок) видавала катехізиси, підручники етикету, серії повчальних романів, де головними героями були то молоді ченці, які вплутуються у сміховинні історії, то служителі Червоного Хреста, то громадські працівники, щасливі та високоморальні. Видавали ми також солдатські комікси під назвою «Хоробра команда» — вони мали шалений успіх серед юнаків, які потребували героїв. У видавництві в мене з’явилася добра подруга, секретарка Санмарті, вдова, яку звали Мерседес П’єтро. Я відчула в Мерседес рідну душу. У нас було багато спільного: ми обидві були жінками, що пливли за течією, нас оточували чоловіки, які або померли, або ховалися від світу... Мерседес мала семирічного сина, який страждав на м’язову дистрофію, і вона дуже піклувалася про нього. Їй було лише тридцять два, але зморшки на обличчі свідчили про нелегке життя. За всі ці роки Мерседес була єдиною людиною, якій мені хотілося б усе розповісти. Якось вона сказала мені, що Санмарті — величезний друзяка надзвичайно відомого, нагородженого багатьма медалями інспектора Хав’єра Фумеро. Вони обидва належали до кліки, яка піднялася на руїнах війни й простягнула свої щупальця над усім містом, до нової владної еліти. Одного дня Фумеро власного персоною завітав до видавництва — зайшов по Санмарті, з яким домовився пообідати. Під якимось приводом я сховалася в канцелярії, доки вони не пішли. Коли я повернулася на місце, Мерседес уважно на мене подивилася. Слова були зайві. Відтоді, як тільки Фумеро з’являвся у видавництві, вона попереджала мене, і я ховалася. І дня не минало, щоб Санмарті, вигадуючи різні приводи, не намагався запросити мене на вечерю, до театру або кіно. Я завжди відповідала, що на мене вдома чекає чоловік, і його дружина, напевно, хвилюється, бо вже пізно. Правду кажучи, «Буґатті» далеко випереджав пані Санмарті у списку найулюбленіших речей її чоловіка. Значущість дружини для Санмарті взагалі була під великим сумнівом, оскільки маєток тестя вже потрапив до рук ділка. Мерседес попереджала мене: стриманістю Санмарті не відзначається, він жадає свіжої плоті. Зі мною він вдавався до різноманітних хитрощів: — Скажіть мені, ваш чоловік, цей пан Молінер, письменник. .. Може, він зацікавиться написанням книжки про мого друга Фумеро? Я вже придумав назву: «Фумеро. Кара за злочин». Як гадаєте, Нурієто? — Я вам дуже вдячна, пане Санмарті, але Мікель зараз пише роман. Я не думаю, що він візьметься писати книжку про вашого друга. Санмарті сміявся. — Роман? Господи, Нурієто... романи вже відмерли, вони поховані. Один мій приятель з Нью-Йорка каже: американці створили щось, що назвали телебаченням, — ніби кіно, але у тебе вдома. Більше не буде потреби ні у книжках, ні у церквах — ні в чому. Скажіть своєму чоловікові, нехай забуде про романи. Краще б він був відомим футболістом або тореадором... Послухайте, може, посидимо в «Буґатті»? А потім поїдемо їсти паелью в «Кастельдефельс», там усе й обговоримо. Ну ж бо, дівчино, слід лише ворухнути пальцем... Ви знаєте, я залюбки вам допоможу. І вашому милому чоловікові. Адже вам відомо, у цій країні без добрих друзів — нікуди. Я почала вдягатися як побожна вдова чи як ті жінки, що бояться сонячного світла, вважаючи його гріховним. Я затягувала волосся у вузол на потилиці, забула про макіяж. Незважаючи на всі мої хитрощі, Санмарті й далі засипав мене непристойними зауваженнями, і все це зі своєю улесливою, огидною посмішкою. То була посмішка, сповнена пихи, властивої тим самовпевненим дурням, які звисали, мов сардельки, з верхніх сходинок усіх службових драбин. Я пройшла дві-три співбесіди в інших видавництвах, намагаючись знайти іншу перспективну посаду, але щоразу натрапляла на людей штибу Санмарті. Ці типи росли, як гриби після дощу, процвітаючи на угноєній грішми землі. Один з них потрудився зателефонувати Санмарті й розповісти, що Нурія Монфорт за його спиною шукає роботу. Санмарті викликав мене до свого кабінету, ображений такою невдячністю. Він торкнувся рукою моєї щоки й погладив її. Його пальці пахли потом та тютюном. Я смертельно зблідла. — Ну, якщо вам щось не подобається, ви мали лише повідомити мене. Як я можу поліпшити умови вашої праці? Адже вам відомо, як високо я вас ціную! Невже ви хочете піти від нас? Як щодо вечері? Тільки ви і я. Усе з’ясуємо. Я прибрала його руку зі свого обличчя, не в змозі приховати огиди. — Ви розчарували мене, Нуріє. Мушу визнати: ви, здається, не командний гравець. Кілька днів по тому Санмарті, чия освіченість була на мавпячому рівні, почав повертати мені всі відредаговані рукописи, посилаючись на те, що в них безліч помилок. Практично кожного дня я затримувалася в конторі до десятої-одинадцятої вечора, нескінченно переправляючи купу аркушів із коментарями та позначками Санмарті. «Надто багато дієслів минулого часу. Це звучить мертво, нудно... Після двокрапки не слід вживати інфінітив. Це всім відомо». Санмарті теж почав затримуватися допізна в своєму кабінеті. Мерседес намагалася теж залишатися, але він відправляв її додому, а потім виходив зі свого кабінету й крутився біля мого письмового столу. — Нуріє, ви забагато працюєте. Робота — то ще не все. Потрібно й розважатися. Ви молода жінка, але молодість минає, розумієте? Ми не завжди встигаємо насолодитися нею. Він сідав на край мого столу й витріщався на мене або ставав за моєю спиною й завмирав на кілька хвилин. Я відчувала його смердючий подих на своїй шиї. Іноді він клав руки мені на плечі. — Ви напружені. Розслабтеся. Я вся тремтіла, мені хотілося кричати, бігти геть і ніколи більше сюди не повертатися. Але мені була потрібна робота й ця скупа платня. Одного вечора Санмарті прийшов до мене і став пестити мене. — Я втрачаю через тебе голову, — прохрипів він. Я підстрибнула, вирвалася з його обіймів та побігла до виходу, хапаючи на бігу своє пальто й сумку. Санмарті позаду сміявся. На останній сходинці я зіткнулася з темною фігурою. — Який приємний сюрприз, пані Молінер... Інспектор Фумеро всміхнувся до мене однією зі своїх зміїних посмішок. — І тільки не кажіть, що ви працюєте в мого доброго друга Санмарті! Пощастило. Він зараз на коні, як і я. То скажіть, як ваш чоловік? Я зрозуміла, що мені гаплик. Наступного дня по фірмі поповзли чутки, що Нурія Монфорт — лесбійка. Якщо вона встояла перед чарами пана Педро Санмарті та його часникового подиху — либонь, у неї роман із Мерседес П’єтро. Не один багатообіцяючий молодик присягався, що кілька разів бачив, як ми з Мерседес — «солодка парочка» — цілувалися в канцелярії. Того ж дня по дорозі додому Мерседес запитала, чи можна перекинутися зі мною кількома словами. Вона майже не дивилася мені у вічі. Ми пішли до кав’ярні на розі. Там Мерседес розповіла мені, що її викликав Санмарті і сказав, що не схвалює нашої дружби. Поліція подала йому звіт на мене, в якому докладно розповідалося про моє комуністичне минуле. — Я не можу втратити цієї роботи, Нуріє. Мені слід дбати про сина. Вона розплакалася, згоряючи від сорому та приниження. — Не хвилюйся, Мерседес. Я все розумію, — відповіла я. — Той чоловік, Фумеро... він стежить за тобою, Нуріє. Не знаю, що він має проти тебе, але це написано на його обличчі. — Знаю.  

Наступного понеділка, коли я прийшла, на роботу, побачила, що за моїм столом сидить худорлявий чоловік із зачесаним назад жирним волоссям. Він відрекомендувався: — Сальвадор Бенадес, новий редактор. А ви хто?.. Жодна людина в конторі не наважувалася подивитися мені у вічі чи заговорити зі мною, поки я збирала свої речі. Коли я спускалася сходами вниз, мене наздогнала Мерседес і передала мені конверт із грішми. — Майже кожен дав, хто скільки зміг. Будь ласка, візьми. Не задля себе, задля нас. Увечері я повернулася до помешкання на вулиці Св. Антоніо. Хуліан, як зазвичай, чекав на мене, сидячи в темряві. Він сказав, що написав для мене вірша. Це перше, що він написав за дев’ять років. Я хотіла прочитати його, але кинулася до Хуліана в обійми. Розповіла йому все, бо більше не могла стримуватися. Хуліан мовчки слухав мене, обіймав, гладив по голові. Уперше за всі роки я відчула, що можу на нього покластися. Я хотіла припасти до його вуст, бо мені було до болю самотньо... але в Хуліана не було вуст. Я заснула в його обіймах, згорнувшись калачиком на його дитячому ліжку. Коли я прокинулася, Хуліана не було поряд. На світанку я почула його кроки на даху і вдала, що сплю. Пізніше, вранці, я почула по радіо новини, однак не відразу зрозуміла їх зміст. На лавці на Паско-дель-Борне знайдено тіло. Чоловік сидів, закинувши ногу на ногу, й дивився на церкву Санта-Марія-дель-Мар. Зграя голубів, яка дзьобала йому очі, привернула увагу місцевого мешканця, який повідомив поліцію. У загиблого була зламана шия. Пані Санмарті впізнала в ньому свого чоловіка — Педро Санмарті Монеґаля. Коли тесть загиблого у притулку на Баньолас почув ці новини, він склав подяку небесам і сказав, що тепер спокійно може помирати.  



13



Хуліан колись написав: випадкові збіги обставин — це шрами долі. Але в мене не було ніяких збігів, Даніелю. Ми — маріонетки власних підсвідомих бажань. Багато років я воліла вірити, що Хуліан — і досі той самий чоловік, у якого я закохалася. Я воліла вірити, що нам удасться жити далі, чергуючи спалахи страждань та надії. Я воліла вірити, що Лаїн Куберт помер, повернувся на сторінки книжки. Ми завжди готові вірити всьому, крім правди. Убивство Санмарті розкрило мені очі. Я зрозуміла, що Лаїн Куберт досі живий, сидить в обгорілому Хуліановому тілі й живиться його спогадами. Він знайшов спосіб виходити та повертатися назад до квартири на Св. Антоніо, обминаючи двері, які я щоразу замикала, залишаючи його самого. Він користувався вікном, що виходило на внутрішнє подвір’я. Я дізналася, що Лаїн Куберт блукав містом і навідувався до особняку Алдаїв. Дізналася, що у нападі божевілля він повернувся до склепу, розтрощив надгробні плити й витяг з-під них труни Пенелопи та свого сина. — Що ти накоїв, Хуліане?.. Коли я повернулася додому, на мене вже чекала поліція, щоб поставити кілька запитань стосовно смерті видавця Санмарті. Мене відвезли до поліційного управління, і після того як я чотири години просиділа в темному кабінеті, туди приїхав Фумеро, весь у чорному. Він запропонував мені цигарку. — Ми з вами могли б стати друзями, пані Монфорт. Мої люди сказали, що вашого чоловіка немає вдома. — Чоловік мене покинув. Я не знаю, де він. Від сильного ляпаса я впала зі стільця. Заповзла в куток, охоплена жахом, не наважуючись підвести очей. Фумеро став біля мене навколішки й схопив за волосся. — Затям, смердюча хвойдо: я знайду його, а коли знайду, вб’ю вас обох. Але спершу тебе, щоб він бачив, як твої нутрощі вивалюються назовні. А потім його. Тільки спершу розповім йому, що та шльондра, яку він увігнав у могилу, була його сестрою. — Не дочекаєшся, він уб’є тебе першим. Я думала, він зараз почне бити мене, але Фумеро поплескав мене по щоці й відпустив. За мить я почула, як віддаляються його кроки. Я підвелася, вся тремтячи, й витерла кров з обличчя. Досі відчувала запах рук цього чоловіка. Це був сморід страху. Мене протримали в тій кімнаті без світла та води ще шість годин і випустили, коли настала ніч. Надворі буяла злива, все огортала імла. Коли я дісталася додому, побачила там жахливий розгардіяш. Тут побували люди Фумеро. Серед повалених меблів, розкиданих по підлозі шухляд та полиць побачила свою розірвану одежу й розірвані книжки Мікеля. На ліжку красувалася купка фекалій, а на стіні екскрементами було написано ШЛЬОНДРА. Я побігла до квартири на Св. Антоніо, роблячи десятки химерних кіл, щомиті озираючись, щоб пересвідчитись, чи не переслідує мене хтось із Фумерових лакиз. Перетнула дах — там було по коліна води — й побачила, що двері до квартири Фортюні замкнено. Я обережно увійшла всередину, але відлуння моїх кроків підказало мені: квартира порожня. Хуліана тут не було. Я чекала на нього до самого світанку, сидячи в темній їдальні, прислухаючись до шуму бурі. Коли світанкова імла торкнулася балконних віконниць, я піднялася на дах і подивилася на місто, яке розкинулося під шатром попелястих небес. Я зрозуміла, що Хуліан не повернеться. Я втратила його назавжди. Побачила я його лише два місяці по тому. Увечері я сама пішла до кінотеатру — мені не хотілося повертатися до моєї холодної порожньої квартири. Десь на середині фільму — то була якась дурнувата любовна історійка про румунську принцесу, завзяту шукачку пригод, та американського журналіста, красеня з розкішною шевелюрою, — поряд зі мною сів якийсь чоловік. Таке траплялося не вперше — тоді кінотеатри кишіли безіменними чоловіками, від яких смерділо самотністю, сечею та одеколоном. У них були спітнілі тремтячі руки, які чимось нагадували мертву плоть, хоча й рухалися без упину. Я вже збиралася підвестися й попередити швейцара, коли впізнала зморшкуватий профіль Хуліана. Він міцно схопив мене за руку. Так ми й сиділи, витріщившись на екран, але нічого не бачачи перед собою. — Санмарті вбив ти? — тихо запитала я. — А що, за ним хтось сумує? Ми розмовляли пошепки під прискіпливими поглядами самотніх чоловіків, яких таки повно було в партері. Вони аж зеленіли від заздрощів, дивлячись на такий явний успіх свого таємничого суперника. Я запитала в Хуліана, де він переховується, але він не відповів. — Існує ще один примірник «Тіні вітру», — пробурмотів він. — Тут, у Барселоні. — Ти помиляєшся, Хуліане. Ти знищив їх усі. — Усі, крім цього. Здається, хтось розумніший за мене сховав його там, де я не в змозі його знайти. І цей хтось — ти. Так я вперше почула про тебе. Якийсь балакучий хвалько на ім’я Ґуставо Барсело чванився перед колекціонерами, що йому відомо, де перебуває ще один примірник «Тіні вітру». Серед шанувальників рідкісних книжок чутки розносяться швидко. І двох місяців не минуло, як Барсело став діставати від лондонських, паризьких, римських колекціонерів пропозиції продати книжку. Таємнича втеча Хуліана Каракса з Парижа після кривавої дуелі та його здогадна загибель під час громадянської війни в Іспанії роздули ринкові ціни на його твори до нечуваних висот. А темна легенда про людину без обличчя, яка розшукує книжки Каракса по всіх книгарнях, бібліотеках та приватних колекціях, щоб потім їх спалити, ще дужче збуджувала цікавість та відповідно здіймала ціни. Потяг до всього таємничого ми маємо у крові, як говорив отой Барсело. Хуліан, який і далі переслідував відлуння власних слів, невдовзі почув ці плітки. Він дізнався, що сам Ґуставо Барсело книжки не мав: вона належала хлопчикові, який випадково натрапив на неї, а тепер, зачарований романом та його таємничим автором, відмовлявся її продати, охороняв її, як зіницю ока. Тим хлопцем був ти, Даніелю. — Заради Бога, Хуліане, тільки не кажи, що ти збираєшся скривдити дитину... — прошепотіла я, не впевнена щодо його намірів. Тоді Хуліан сказав мені: усі свої книжки, які він знищував, він крав у людей, які нічого до них не відчували, у людей, які лише заробляли на них гроші або тримали їх як раритети. Відмовившись продати книжку за жодну ціну, намагаючись урятувати Каракса від забуття, ти, Даніелю збудив у Хуліанові симпатію, навіть повагу. Ти про це не знав, але Хуліан стежив за тобою, вивчав тебе. — Можливо, коли він дізнається, хто я... на кого я перетворився... він теж вирішить спалити книжку. Хуліан висловлювався з такою ясністю, що ставало зрозуміло: заради істини він скинув із себе машкару божевільного. — Хто цей хлопчик? — Його звуть Даніель. Він син книгопродавця, у них книгарня на вулиці Святої Анни. Туди мав звичку навідуватися Мікель. Хлопець мешкає з батьком у квартирі над книгарнею. Його мати померла, коли він був зовсім дитиною. — Ти говориш так проникливо, ніби розповідаєш про себе. — Можливо. Цей хлопчина дещо нагадує мені мене самого. — Дай йому спокій, Хуліане. Він єдина дитина. Він винен лише в тому, що захоплюється тобою. — Це не провина, це непорозуміння. Але це в нього минеться. Може, пізніше він поверне мені книжку. За хвилину до кінця фільму Хуліан підвівся та зник. Кілька місяців ми зустрічалися в такий спосіб — у темряві кінотеатрів та опівнічних алей. Хуліан завжди знаходив мене. Я відчувала його мовчазну присутність, навіть не бачачи його. Іноді він згадував про тебе. Щоразу, коли я чула про тебе, відчувала рідкісну ніжність в його голосі, яка бентежила його самого, ніжність, яку, гадала я, Хуліан давно втратив. Хуліан сказав, що він повернувся до будинку Алдаїв і тепер мешкає там — чи то як привид, чи то як жебрак. Він часто сидить у склепі Пенелопи та їхнього сина. Там єдине місце, де він почувається самим собою. Існують гірші тюрми, ніж слова. Хуліан зруйнував надгробні плити в склепі й витяг труни, але мені більше не здавалося, що він божевільний. Мені більше не спадало на думку трактувати його вчинок як спаплюження могил. То була частина Хуліанової трагедії. Я навідувалася до нього раз на місяць, щоб пересвідчитися, що з ним усе гаразд, що він принаймні живий. Я перестрибувала через напівзруйнований паркан на заднику маєтку, щоб мене неможливо було побачити з вулиці. Іноді я заставала Хуліана в будинку, іноді ні. Я залишала для нього їжу, гроші, книжки... Я вивчала цей дивний старий будинок. Чекала на Хуліана годинами, поки не спадала ніч. Коли ж таки зустрічала його, ми годинами розмовляли, сидячи біля каміна. Хуліан майже не пам’ятав своїх книжок, немов їх писала інша людина, а він лише колись випадково прочитав. Він зізнався, що намагається знову писати, але даремно... Біль від цього читався в нього на обличчі. Написавши кілька нових сторінок, він у гарячці спалював їх. Одного разу, скориставшись його відсутністю, я витягла кілька сторінок з попелу. Там було написано про тебе. Якось Хуліан сказав: твір — це лист, який письменник пише сам собі, щоб розповісти собі про речі, про які іншим чином не можна дізнатися. Він дивувався: невже він справді божеволіє? Чи усвідомлюють божевільні, що вони божевільні? Чи не божевільні ті, хто переконує його в його божевіллі, щоб захистити власну реальність? Хуліан стежив за тобою, бачив, як ти дорослішаєш, розмірковував, що ти за людина. Він думав: можливо, твоя присутність — просто чудо, явлене йому. Знак пробачення, яке він дістане, навчивши тебе не повторювати своїх помилок. Можливо, ти для Хуліана — все одно що син, якого він утратив, чиста сторінка, з якої можна знову почати писати. Писати твір, якого він не може вигадати, але може пригадати. Хуліан розповідав мені про твоїх друзів, про жінку на ім’я Клара, в яку ти закохався, про твого батька — людину, якою він захоплювався, про твого приятеля Ферміна, про дівчину, в якій він бачив другу Пенелопу, — про Беа. Він розповідав про тебе, немов ти був його сином. Ви обидва шукали один одного, Даніелю. Він хотів вірити, що твоя чистота врятує його. Він припинив гонитву за своїми книжками, перестав їх знищувати. Він наново вчився дивитися на світ — дивитися вже твоїми очима. Він упізнавав у тобі хлопчика, яким колись був сам. Того дня, коли ти вперше завітав до мене, мені здалося, що я вже тебе знаю. Я демонструвала недовіру, щоб приховати страх, який ти в мені збудив. Я боялася тебе, боялася, що ти про все дізнаєшся. Слова Хуліана, його віра в те, що нас усіх поєднав дивний ланцюжок долі, лякали мене. Я боялася впізнати в тобі того Хуліана, якого втратила. Мені було відомо, що ви — ти і твої друзі — досліджуєте наше минуле, що рано чи пізно ти дізнаєшся про все; але я сподівалася, що це станеться у свій час, коли ти вже зможеш усе зрозуміти. Я знала також, що рано чи пізно ви з Хуліаном зустрінетесь. То була моя помилка. Бо про це відомо було ще одній людині. Людині, яка відчувала, що свого часу ти приведеш її до Хуліана. Фумеро. Я сподівалася, що ти загубиш слід, забудеш про нас, що життя — твоє, а не наше — поведе тебе далеко, в якесь безпечне місце. Час навчив мене не втрачати надії, але й не дуже на неї покладатися. Надія жорстока, в неї немає совісті. Довгий час Фумеро стежив за мною. Він знає, що я рано чи пізно зламаюся. Він не поспішає. Він живе задля помсти. Без помсти, без люті він би розтанув. Фумеро відомо, що після останніх п’ятнадцяти років у мене не залишилося ані сил, ані духу. Він кілька років стежив за тим, як я повільно вмирала, й лише чекав на момент, коли можна буде завдати мені останнього удару. Я ніколи не сумнівалася, що загину від його рук. Зараз я відчуваю, що ця мить уже близько. Я передам ці сторінки своєму батькові й попрошу: якщо зі мною щось трапиться, рукопис має дістатися твоїх рук, Даніелю. Я благаю Господа, якого ніколи не бачила, щоб ти так ніколи й не прочитав їх. Але відчуваю, що доля, попри всі мої бажання та марні надії, відкриє тобі цю історію. Бо саме тобі, незважаючи на твою молодість та невинність, випало довести її до кінця. Мені здається, що я добре тебе знаю, й якщо можу комусь довіряти, то лише тобі. Подібне почуття виникало в мене й до Хуліана, навіть за багато років до нашої першої зустрічі. Якщо ти читаєш ці слова — тюрми спогадів — це означає, Даніелю, що я вже не зможу попрощатися з тобою так, як мені б хотілося. Уже не зможу попросити твого пробачення для нас, особливо для Хуліана. Попросити тебе наглянути за ним, коли мене не буде поруч. Знаю, що не можу нічого від тебе вимагати, але прошу: бережи себе. Якщо я заради тебе списала такий стос аркушів, це означає, що ти моя єдина надія. Моя єдина справжня надія. З усього, що написав Хуліан, мені особливо запала в душу одна фраза: ми живі, доки нас пам’ятають. Пам’ятай мене, Даніелю, — хоча б потайки, у куточку своєї душі. Не дай мені піти назовсім. Нурія Монфорт  

Тінь вітру


1955

1


Уже сходило сонце, коли я закінчив читати рукопис Нурії Монфорт. Це була моя історія. Наша історія. У помилках Каракса я впізнавав власні — невиправні. Охоплений тревогою, я почав кроками вимірювати кімнату. Усі мої застереження, мої підозри та страхи здавалися незначними. Я почувався виснаженим, але мене переповнювали докори сумління й жах. Я не міг залишатися спокійним, ховаючись від наслідків того, що накоїв. Натягнувши пальто й запхнувши згорнутий рукопис до внутрішньої кишені, я збіг сходами вниз. Ішов сніг. Мені здавалось, наче світлі сльози неба повільно падають на мене, танучи. Я побіг на Каталонську площу. Вона була майже безлюдна, але в центрі виднілась одинока фігура старого з довгим сивим волоссям, вдягненого в шикарне сіре пальто. Король світанку, він підвів очі до небес та марно намагався, сміючись сам до себе, впіймати рукавичками сніжинки. У його очах сяяло золото, ніби магічні монети виблискували на дні фонтана. Здавалося, він сказав мені: — Хай щастить. Я вхопився за те благословення й прискорив крок, благаючи, щоб не було надто пізно, щоб Беа — саме та Беа, про яку я писав, — іще чекала на мене. Від холоду аж горло перехоплювало. Нарешті, важко дихаючи після бігу, я зупинився перед будинком Аґіларів. Снігопад ущух. Біля входу мені пощастило зустріти пана Сатурно Мольєду. Пан Сатурно підтримував порядок у будинку і потайки, як я знав зі слів Беа, писав сюрреалістичні вірші. Він вийшов на вулицю подивитись, чи багато снігу намело. Узутий він був у солдатські чоботи, закутаний щонайменше у три шарфи, а в руках тримав мітлу. — Лупа Господня, — сказав він у захваті, ніби читаючи снігові заголовок свого неопублікованого вірша. — Я до Аґіларів, — повідомив я. — Юначе, а чи вам не здається, що для візитів ще зарано? — Це дуже важливо. Вони чекають на мене. — Ego te absolvo[63], — процитував він, пропускаючи мені всередину. Я злетів сходами нагору, по дорозі продумуючи й зважуючи всі можливі варіанти дій. Якщо мені пощастить, двері відчинить одна зі служниць, і я прорвуся крізь її блокаду, не дуже дбаючи про витонченість манер. Якщо ж мені не пощастить, двері відчинить батько Беа. Мені дуже хотілося вірити, що в себе вдома він ходить неозброєний, принаймні перед сніданком. На декілька хвилин я зупинився, щоб перевести подих, перш ніж постукати, й гарячково добирав подумки потрібні слова, які чомусь уперто не хотіли спадати на думку. Утім, це вже неважливо. Я тричі постукав у двері дверним молотком. Секунд через п’ятнадцять знову постукав. Гамселив знову і знову, незважаючи на шалене серцебиття й на холодний піт, що виступив у мене на чолі. Коли двері нарешті відчинились, я досі тримав дверний молоток. — Чого тобі? Мій старий друг Томас, злий як дідько, свердлив мене поглядом. — Я прийшов, щоб побачити Беа. Ти можеш побити мене, але я не піду, доки не поговорю з нею. Томас не зводив з мене очей. Здавалося, він самим лише поглядом намагається роздерти мене навпіл. Мені знов перехопило горло. — Моєї сестри немає вдома. — Томасе... — Беа пішла. У його голосі відчувався розпач і біль, який він марно намагався сховати за гнівом. — Пішла? Куди? — Я сподівався, що ти знаєш. — Я? Незважаючи на Томасові стиснуті кулаки й погрозливий вираз обличчя, я прослизнув у квартиру. — Беа? — покликав я. — Беа, це я, Даніель... Діставшись середини коридору, я зупинився. У квартирі чулося тільки відлуння мого голосу. Ані пан Аґілар, ані його дружина, ані їхні слуги — ніхто не вийшов, навіть коли я почав кричати. — Я ж тобі казав, нікого тут немає, — промовив Томас позаду. — А тепер вимітайся й більше ніколи сюди не приходь. Мій батько заприсягнувся, що вб’є тебе, і я не збираюсь його зупиняти. — Заради Бога, Томасе. Скажи мені, де твоя сестра. Він дивився на мене так, ніби досі не міг вирішити, чи зігнати на мені свою злість, чи вбити презирством. — Беа втекла з дому, Даніелю. Мої батьки два дні всюди її шукають. І поліція шукає. Марно. — Але... — Тієї ночі, коли вона повернулась додому після побачення з тобою, мій батько чекав на неї. Він дав їй такого сильного ляпаса, що розбив губу. Але не хвилюйся, вона не сказала йому твого імені. Ти її не вартий. — Томасе... — Замовкни. Наступного дня мої батьки відвезли її до лікаря. — Навіщо? Беа захворіла? — Вона захворіла через тебе, ідіоте. Моя сестра вагітна. Тільки не кажи, що ти цього не знав. У мене затремтіли губи, й холодок пробіг уздовж хребта. Позбавлений дару мови, я стояв, витріщившись невідь-куди. Потім неспішно поволочився до вхідних дверей. Тут Томас наздогнав мене, схопив за руку й притиснув до стіни. — Що ти з нею зробив? — Томасе, я... Його очі горіли нетерпінням. Перший удар ніби розірвав мої груди навпіл. Мої коліна підкосились, і я сповз по стіні на підлогу. Томас міцно схопив мене за горло й підняв, притискаючи до стіни. — Що ти з нею зробив, вилупку?! Я намагався тікати, але ще один удар в обличчя збив мене з ніг. Я ніби провалився в безодню: голова мало не розкололася від пекельного болю. Я впав на кахельну підлогу в коридорі. Хотів був повзти, але Томас схопив мене за комірець пальта, потягнув до сходового майданчика й скинув зі сходів, немов якийсь непотріб. — Якщо з Беа щось трапиться, присягаюсь, я вб’ю тебе! — сказав він, стоячи в дверному отворі. Я підвівся навколішки. Мені потрібно було кілька хвилин, щоб я знову міг говорити. Але Томас уже зачинив двері, залишивши мене в цілковитій темряві. Моє ліве вухо пашіло вогнем. Коли я доторкнувся до голови, відчув кров. Ледве-ледве підвівся. Гострий біль у животі, куди припав перший удар Томаса, тепер здавався дрібницею. Я поволі спустився вниз. Пан Сатурно, побачивши мене, лише похитав головою. — Ну ж бо, ходи сюди, посидь трішки, поки не прийдеш до тями. Обіруч тримаючись за живіт, я похитав головою: мовляв, не хочу. Ліва половина голови болісно пульсувала. Здавалося, шкіра зараз відстане від черепа. — У тебе кров, — зазначив пан Сатурно, занепокоєно дивлячись на мене. — Мені не першина... — Якщо ти будеш і далі клеїти дурня, шансів на одужання в тебе лишиться небагато. Давай, будь ласка, заходь, а я викличу лікаря. Та мені вдалося-таки дістатися вхідних дверей, уникнувши піклування консьєржа. Знову розпочався снігопад. Хідники були вкриті білим імлистим покривалом. Крижаний вітер пронизував мене наскрізь, обпікав рану на обличчі. Не знаю, від чого саме я плакав, — чи то від болю, чи то від злості, чи то від страху, — снігові було байдуже до моїх сліз. Я повільно йшов назустріч світанку — іще одна тінь, яка залишає свої сліди на лупі Господній.  
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка