Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка22/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

2


Діставшись рогу вулиці Бальмес, я помітив, що за мною уздовж тротуару їде автомашина. Голова боліла так сильно, що в мене почалося запаморочення; я йшов, хитаючись, і тримався стіни, щоб не впасти. Авто зупинилося, з нього вийшли двоє чоловіків. Раптовий свистячий звук пронизав мої вуха, й більше я не чув ані торохкотіння мотору, ані криків тих двох у чорному, які схопили мене під пахви й потягли до машини. Я впав на заднє сидіння, відчуваючи напад нудоти. Різке світло осліпило мене, затопило мою свідомість. Я відчув, що машина рушила з місця. Чиїсь руки торкнулись мого обличчя, голови, ребер, намацали в кишені пальта рукопис Нурії Монфорт. Один з чоловіків вихопив паперовий сувій; я намагався його зупинити, але руки не слухались мене. Інший силует нахилився наді мною; він щось говорив, але я не чув нічого, лише відчував його подих на своєму обличчі. Сподівався побачити обличчя Фумеро, відчути лезо його ножа на своєму горлі... Хтось дивився мені у вічі і тут я, на мить отямившись, упізнав привітну беззубу усмішку Ферміна Ромеро де Торреса. ...Я прокинувся весь спітнілий, піт обпікав шкіру. Хтось міцно тримав мене за плечі, вкладаючи у невелике ліжко. Скрізь стояли свічки, ніби у церкві. Праворуч від себе я побачив обличчя Ферміна. Він посміхався, але я, попри те що майже марив, відчув його занепокоєння. Поряд із Ферміном стояв хтось іще. Я впізнав пана Федеріко Флавію, годинникаря. Здається, він приходить до тями, Ферміне, — сказав пан Федеріко. — Піду приготую йому якоїсь юшки для відновлення сил. — Так, це не завадить. Зробіть сандвіч і для мене, будь ласка. Будь із чим. Якщо можна, подвійний. Через усі ці хвилювання мені хочеться їсти. Федеріко пішов готувати їжу, й ми з Ферміном залишились наодинці. — Ферміне, де ми? — Ми у безпеці. Формально кажучи, ми перебуваємо в невеличкому будинку ліворуч від кварталу Енсанше, це оселя друзів пана Федеріко. Ми зобов’язані їм не тільки своїм життям. Наклепники назвали б це місце любовним гніздечком, але для нас це в першу чергу притулок. Я спробував сісти, але відчув пульсуючий біль у вухах. — Я оглухну? — Не знаю, чи оглухнеш, але якби ти дістав іще кілька ударів, перетворився б на рослину. Цей троглодит, пан Аґілар, мало не перетворив твої сірі клітини на однорідну масу. — То був не пан Аґілар. То був Томас. — Томас? Твій друг? Винахідник? Я кивнув. — Він, мабуть, мав на це серйозні причини. — Беа втекла з дому, — почав я. Фермін насупив брови. — Продовжуй. — Вона вагітна. Фермін дивився на мене, розтуливши рота. На якусь мить вираз його обличчя став непроникним. — Ферміне, будь ласка, не дивись так на мене. — А що я маю робити? Закурити сигару? Я спробував підвестися, але біль і руки Ферміна зупинили мене. — Ферміне, я повинен знайти її. — Заспокойся. Ти зараз не в тому стані, щоб кудись іти. Скажи мені, де дівчина, я сам її знайду. — Я не знаю, де вона. — Мені доведеться попросити тебе висловлюватися конкретніше. До кімнати увійшов пан Федеріко. У руках він тримав чашку з паруючим бульйоном. Він приязно посміхнувся до мене. — Як почуваєшся, Даніелю? — Дякую, пане Федеріко, набагато краще. — Разом з бульйоном випий ці пігулки. Він кинув швидкий погляд на Ферміна. Той кивнув. — Це знеболювальне. Я проковтнув пігулки та зробив маленький ковток юшки. На смак вона була схожа на херес. Пан Федеріко, сама скромність, вийшов з кімнати й зачинив двері. Саме тоді на колінах у Ферміна я побачив рукопис Нурії Монфорт. Годинник на столику біля ліжка показував першу — найімовірніше, першу дня, подумав я. — Сніг досі йде? — М’яко кажучи. Це сипучий варіант Всесвітнього потопу. — Ти читав рукопис? — спитав я. Фермін кивнув. — Я мушу знайти Беа, доки ще не пізно. Мені здається, я знаю, де вона може буде. Відштовхнувши руку Ферміна, я сів у ліжку. Подивився навколо себе. Стіни хитались, ніби водорості на дні ставка, і здавалося, що стеля теж рухається. Я ледве міг сидіти. Фермін без особливих зусиль знову поклав мене в ліжко. — Даніелю, ти нікуди не підеш. — Що то були за пігулки? — Секрет Морфея. Ти спатимеш як дитина. — Ні, тільки не зараз. Я не можу... Я бубонів, бубонів, і нарешті очі мої заплющились, і я поринув у темний, пустий сон — сон людини, яка завинила.  

Як тільки я прокинувся, правда вразила мене, ніби уві сні якийсь незнайомець прошепотів її мені на вуха. Я скинув із себе сон. Розплющив очі. Уже сутеніло. У кімнаті було темно — тільки дві стомлені свічки мерехтіли на столику біля ліжка. Фермін спав у фотелі в кутку й хропів як велетень. Біля його ніг, ніби калюжа сліз, лежав розкиданий рукопис Нурії Монфорт. Голова моя вже не так боліла — відчувалося лише повільне легке пульсування. Я навшпиньках скрався до дверей спальні й вислизнув у невеличкий коридор з балконом. Крізь ці двері я зможу вийти на сходи. Пальто й черевики лежали на стільці. Багрянисте світло пробивалося крізь вікно. Я підійшов до балкона й побачив, що сніг досі йде. На дахах Барселони переливалися сріблясто-білі та яскраво-червоні плями — заходило сонце. Здалеку вежі Індустріального коледжу здавалися скелями в тумані, що тягнуться до останніх сонячних променів. Шибки були вкриті памороззю. На одній з них я вказівним пальцем написав: Пішов шукати Беа. Не йди за мною. Скоро повернусь.



Я вийшов на майданчик сходів і кинувся вниз, надвір. Коли пориви вітру здіймали сніг, вулиця Урґель здавалася рікою сяючого білого піску. Вуличні ліхтарі й дерева, схожі на щогли, виринали з імли. Ось найближча станція метро. Клінічна лікарня. Газетні кіоски. З перших сторінок газет в око впадали знімки Рамблас, укритого снігом, та сталактитів фонтана Каналетас. Газетні заголовки сурмили: СНІГОПАД СТОЛІТТЯ! Я увійшов у метро, сів на лавку на платформі і вдихав запах, що зазвичай буває в тунелях, — запах сажі, який залишають після себе потяги. По той бік колій, на плакаті, який рекламував атракціони й розваги парку Тібідабо, блакитний трамвай світився, немов вулична дискотека, а за ним можна було побачити контури особняка Алдаїв. Я замислився: чи бачила те ж саме Беа? І зрозумів: це єдине місце, куди вона могла піти.  

3


Коли я вийшов з метро, на вулиці вже було темно. Безлюдний проспект Тібідабо являв собою довгу алею кипарисів та вілл. Краєм ока я побачив блакитний трамвай на зупинці, почув дзвоник кондуктора й ускочив у трамвай тієї самої миті, коли він зрушив з місця. Кондуктор, мій давній знайомий, взяв гроші за проїзд, щось бубонячи собі під ніс. Я сидів у вагоні, радий, що хоч ненадовго сховався від снігу та холоду. Крізь заледенілі шибки бачив, як повільно проїжджають повз нас похмурі особняки. Кондуктор дивився на мене чи то з підозрою, чи то з розгубленістю; здавалося, холоднеча заморозила обидві ці емоції на його обличчі. — Юначе, номер тридцять два. Я обернувся і побачив таємничий силует особняка Алдаїв, що насувався на нас, мов ніс темного човна. Трамвай зупинився. Я вийшов, уникаючи пильного погляду кондуктора. — Хай щастить, — пробубонів він. Трамвай зник удалині, залишивши по собі тільки відлуння дзвоника. Навкруги панувала темрява. Я швидко пішов уздовж садової стіни, шукаючи місце, де ця стіна розсипалася. Коли вдерся на цю стіну, мені здалося, що я чую, як з того боку до мене хтось наближається. Я зупинився й на секунду завмер. Вітер заглушив звук кроків. Я зістрибнув на землю й опинився в саду. Померзлі кущі та дерева нагадували кришталь. Статуї янголів були вкриті шаром снігу. Вода у фонтані замерзла, утворивши темне блискуче дзеркало, крізь яке тільки кам’яна рука янгола простягалась угору, наче шабля з вулканічного скла. Крижані сльози завмерли на персті обвинувачення, який вказував просто на парадні двері. Вони були прочинені. Я збіг сходами нагору, не дбаючи про те, що хтось може почути звук моїх кроків. Відчинивши двері, увійшов у коридор. Шереги свічок вели всередину будинку. Це були свічки Беа, але вони вже майже догоріли. Я йшов у вказаному напрямку й зупинився, діставшись великих сходів. Свічки були й тут, вони вели далі, на другий поверх. Я наважився піднятись нагору, йдучи за своєю викривленою тінню на стіні. На другому поверсі в коридорі побачив ще дві свічки. Третя мерехтіла перед колишньою кімнатою Пенелопи. Я підійшов до дверей і легенько постукав. — Хуліане? — пролунав тремтячий голос. Я повернув ручку й повільно відчинив двері. З кутка кімнати, закутана у ковдру, на мене дивилася Беа. Я підбіг до неї, схопив в обійми. Вона розплакалася. — Я не знала, куди йти, — прошепотіла вона. — Я кілька разів дзвонила до тебе додому, але мені ніхто не відповів. Я перелякалася... Беа втерла кулачками сльози й подивилась на мене. Я кивнув. Слова були зайві. — Чому ти назвала мене Хуліаном? Беа глянула на прочинені двері. — Він тут. У цьому будинку. Він іде й повертається. Він знайшов мене на другий день. Я нічого йому не казала, але він знав, хто я і що трапилось. Він улаштував мене в цій кімнаті, приніс ковдру, воду та трохи їжі. Сказав, щоб я чекала. Сказав, що все владнається, що ти прийдеш по мене. Уночі ми цілими годинами розмовляли. Він розповідав мені про Пенелопу, про Нурію... Але перш за все ми розмовляли про тебе, про нас із тобою. Він сказав, що я повинна навчити тебе... навчити тебе забути його... — Де він зараз? — Унизу. У бібліотеці. Сказав, що на когось чекає. І ще сказав, щоб я не виходила звідси. — Чекає на кого? — Не знаю. Він сказав, що це буде хтось, хто прийде за тобою, що ти приведеш його... Я визирнув і прислухався до звуків, які долинали з коридору. Кроки біля сходів. Відразу впізнав павукоподібну тінь на стінах. Чорний плащ, капелюх, схожий на каптур, насунутий на очі, і рушниця в руках виблискує, наче коса. Фумеро. Він завжди нагадував мені якусь фігуру, та тільки тепер я зрозумів, яку саме.  

4


Загасивши пальцями свічки, я знаком звелів Беа бути тихо. Вона схопила мою руку і благально подивилась на мене. Вона не розуміла, що відбувається. А тим часом розмірені кроки Фумеро ставали дедалі чіткішими. Я завів Беа назад у кімнату й жестом показав, щоб вона сховалася за дверима. — Що б не трапилося, з кімнати не виходь, — прошепотів я. — Благаю, Даніелю, не залишай мене саму. — Я маю попередити Каракса. Беа кинула на мене ще один благальний погляд, але я вийшов у коридор і навшпиньках дістався головних сходів. Фумеро там не було. Він зупинився десь у темряві, стояв тихо, не ворушачись. Я зробив крок назад і пішов коридором. Проминув ряд спалень, поки не дістався передньої частини будівлі. Крізь велике вікно, вкрите памороззю, заломлювалися два промені синього світла, каламутні, немов стояча вода. Я наблизився до вікна і побачив, що перед головною брамою припарковано чорну автомашину з увімкненими фарами. То була машина лейтенанта Паласіоса. Він сидів за кермом, і в темряві тільки тліюча цигарка видавала його присутність. Я повільно пішов назад до сходів і став спускатись, крок за кроком, обережно ступаючи на кожну сходинку. На півшляху я зупинився, вдивляючись у темряву, що сповивала весь перший поверх. Фумеро залишив вхідні двері відчиненими. Вітер задув свічки. У передпокої кружляли пластівці снігу та мерзле листя. Притискаючись до стіни, я спустився ще на чотири сходинки. Ось великі вікна бібліотеки. Фумеро досі не було видно. Може, він пішов до підвалу або до якоїсь схованки?.. Пухкий сніг з вулиці стер його сліди. Я зійшов сходами до самого низу та пильно вглядівся у коридор, що вів до вхідних дверей. Хвиля крижаного вітру вдарила мені в обличчя. Знадвору було видно тільки руку янгола у фонтані. Тоді я подивився в інший бік. Вхід до бібліотеки від сходів відділяли приблизно дев’ять метрів. Вестибуль, що вів до бібліотеки, лежав у тіні; мені спало на думку, що Фумеро може стояти в кількох метрах від мене й стежити за кожним моїм кроком. Я вдивився у темряву — вона була непроглядна, як вода у колодязі. Зробивши глибокий вдих, я помацки подолав ці метри, які відділяли мене від бібліотеки. Великий овальний вестибуль був оповитий тьмяним, туманним світлом. Звідси було дуже добре видно тіні снігових заметів, які намело під вікном. Я придивився до стін, сподіваючись побачити Фумеро. Що, як він стоїть біля входу?.. У кількох метрах праворуч від мене щось випиналося зі стіни; на мить мені здалося, ніби це щось ворушиться... ні, то лише відблиск місяця на лезі. Ніж, можливо, складаний ніж із двома лезами, встромлений у дерев’яну панель. Ним до стіни прикололи клаптик паперу або картону. Я підійшов ближче й упізнав цей клаптик. Це була точнісінька копія напівспаленої фотокартки, яку незнайомець колись залишив на прилавку нашої книгарні. На цій фотокартці ще підлітками були зображені Хуліан та Пенелопа, усміхнені, щасливі. Ніж проколов Хуліанові груди... і тут я зрозумів: не Лаїн Куберт, не Хуліан Каракс залишили мені цю фотокартку як запрошення. То був Фумеро. Підступна приманка. Я простягнув руку, щоб зняти світлину зі стіни, але крижаний дотик револьвера Фумеро до моєї шиї зупинив мене. — Краще один раз побачити, ніж сто разів почути, Даніелю. Якби твій батько не був таким паскудним продавцем книг, він би навчив тебе цього. Я повільно обернувся і побачив цівку револьвера. З неї тхнуло порохом. Обличчя Фумеро нагадувало викривлену жахливу маску. — Де Каракс? — запитав він. — Далеко звідси. Він знав, що ти прийдеш по нього. Він пішов. Фумеро мовчки дивився на мене. — Я збираюся прострілити твій мозок, хлопчиську. — Це тобі не дуже допоможе. Каракса тут немає. — Відкрий рота, — наказав Фумеро. — Навіщо? — Відкрий рота, або я відкрию його сам за допомогою кулі. Я розтулив рота. Фумеро запхав мені в горлянку револьвер. Я відчув, як до горла підступає нудота. Фумеро поклав палець на спусковий гачок. — А тепер подумай, чи є в тебе причини жити далі. Як гадаєш? Я повільно кивнув. — Тоді скажи мені, де Каракс. Я спробував щось пробурмотіти. Фумеро прибрав револьвер. — Де він? — Унизу. У склепі. — Ти відведеш мене туди. Я хочу, щоб ти був там, коли я розповім цьому покидькові, як стогнала Нурія Монфорт, коли я встромив ножа їй простісінько у... Краєчком ока глянувши через плече Фумеро, я побачив у темряві якийсь рух. Фігура без обличчя, з палаючими від гніву очима, беззвучно наближалась до нас — здавалось, ніби вона зовсім не торкається підлоги. Фумеро побачив її віддзеркалення у моїх очах, сповнених сліз, і його обличчя знову викривилося. Він обернувся і вистрілив у темряву. Але дві спотворені руки схопили його за горло. То були руки Хуліана Каракса. Каракс відштовхнув мене вбік і пришпилив Фумеро до стіни. Інспектор міцно стиснув револьвер і приставив його до підборіддя Каракса. Та перш ніж він натиснув на гачок, Каракс схопив його руку і вдарив зап’ястком об стіну. Він робив це знову і знову, але Фумеро не випускав револьвера. У темряві пролунав другий постріл. Куля влучила у стіну, в дерев’яній обшивці з’явилася діра. Порох та розпечені скалки потрапили Фумеро в очі. По обличчі інспектора потекли сльози. Кімнату заповнив запах горілого. Фумеро щосили пручався, але Каракс не відпускав його. Фумеро загарчав зі злості; він крутив головою, поки не вкусив кулак Каракса. Інспектор був одержимий тваринною люттю. Я чув клацання його зубів, які впилися в мертву шкіру, і бачив, як з губ Фумеро капала кров. Не звертаючи уваги на біль — чи він просто не відчував болю, — Каракс схопив кинджал, що стирчав у стіні. Витягнув його та жорстким ударом, яким увігнав ніж у дерев’яну панель майже по самісіньке руків’я, приколов правий зап’ясток інспектора до стіни. Фумеро закричав від болю, в судомі його рука розтиснулась, і револьвер упав біля його ніг. Каракс ногою відкинув револьвер у темряву. Ця моторошна сцена тривала якихось валька секунд. Я впав, наче спаралізований, неспроможний не лише рухатися, а й думати. Каракс повернувся до мене й глянув мені у вічі. Я теж поглянув на нього, і мені здалося, що крізь потворну маску я впізнаю його справжнє обличчя. — Даніелю, забери звідси Беатріс. Вона знає, що слід зробити. Не спускай з неї очей. Не дозволяй нікому забрати її в тебе. Нікому і нічому. Пильнуй її. Більше за власне життя. Я спробував кивнути, але подивився на Фумеро, який боровся з ножем, який пришпилив його руку до стіни. Нарешті йому вдалося висмикнути ножа, й інспектор упав навколішки, тримаючись за поранену руку, яка стікала кров’ю. — Іди, — кинув мені Каракс. Фумеро сидів на підлозі й дивився на нас. Засліплений ненавистю, він тримав кривавий ніж у лівій руці. Каракс повернувся до нього. Тут я почув швидкі кроки, що наближались до нас, і здогадався, що це Паласіос, занепокоєний пострілами, поспішав на допомогу своєму шефові. Перш ніж Каракс устиг вирвати ніж із рук Фумеро, Паласіос увійшов до бібліотеки з револьвером у руці. — Відійдіть назад, — попередив він. Він глянув на Фумеро, який докладав неабияких зусиль, щоб підвестись на ноги; потім подивився на нас — спочатку на мене, потім на Каракса. Я бачив сліди страху й сумніву на його обличчі. — Я сказав — назад. Каракс зупинився, потім зробив крок назад. Паласіос холодно оглянув нас. Він прикидав, що йому робити далі. Його погляд зупинився на мені. — Ти, геть звідси. Це тебе не стосується. Йди. На деяку мить я засумнівався. Каракс кивнув. — Ніхто не вийде з цієї кімнати, — відрізав Фумеро. — Паласіосе, дай мені свій револьвер. Паласіос нічого не відповів. — Паласіосе, — повторив Фумеро, вимогливо простягаючи закривавлену руку. — Ні, — прошепотів Паласіос крізь зуби. Фумеро кинув на нього божевільний погляд, повний зневаги та люті, вихопив револьвер та сильним ударом відштовхнув Паласіоса вбік. Я швидко подивився на Паласіоса. Я знав, що зараз мало відбутися. Фумеро повільно підвів пістолет. Його рука затремтіла, на револьвері заблищала кров. Каракс задкував, шукаючи тінь, але втекти було неможливо — цівка револьвера переслідувала його. Коли я побачив смертельну гримасу Фумеро, побачив, як він облизує губи, наче божевільний, мені ніби ляпаса затопили, і я прокинувся. Кожен м’яз на моєму тілі горів люттю. Паласіос дивився на мене і мовчки хитав головою, та я не звертав на нього уваги. Каракс непорушно стояв посередині кімнати, очікуючи на постріл. Фумеро не звертав уваги на мене — для нього тієї миті існував лише Каракс і його, власна, Фумерова, закривавлена рука, що тримала револьвер. Я стрибнув на інспектора. Відчув, як мої ноги відірвались від землі. Усе, здавалося, завмерло у повітрі. Наче десь удалині почув звук пострілу, ніби відлуння шторму, що вщухає. Я не відчув жодного болю. Куля пройшла крізь ребра. Спочатку був сліпучий спалах, потім відчуття, ніби мене вдарили металевою палицею, і я пролетів кілька метрів. Я не відчув, як упав, хоча мені здалося, що стіни рухаються і на мене з шаленою швидкістю падає стеля. Чиясь рука підняла мою голову. Я побачив обличчя Хуліана Каракса. Я побачив Каракса саме таким, яким уявляв його, ніби вогонь не спотворив його обличчя. Я помітив жах у його очах, побачив, як він поклав руку на мою грудну клітину. Цікаво, що за рідина тече між його пальцями?.. Ось тоді я відчув той пекельний вогонь у грудях. Ніби у мене всередині палало вугілля. Я намагався закричати але нічого не виходило. Я впізнав обличчя Паласіоса сповнене каяття й відчаю. Підвів очі й побачив її. Беа потроху наближалась до мене від дверей бібліотеки. Її очі були повні жаху. Рот вона затулила руками. Не в змозі промовити жодного слова, вона тремтіла й хитала головою. Я намагався сказати щось, але пронизливий холод скував мої руки, пронизав усе моє тіло. Фумеро ховався за дверима. Беа його не помітила. Коли підскочив Каракс, Беа обернулась. Револьвер інспектора вже був націлений їй у чоло. Паласіос кинувся зупиняти Фумеро. Але він спізнився. Там уже був Каракс. Я почув його віддалений крик, в якому пролунало ім’я Беа. Спалах пострілу освітив кімнату. Куля пройшла крізь праву руку Каракса. Ще мить — і людина без обличчя падає на Фумеро. Я озирнувся й побачив, що Беа біжить до мене, з нею все гаразд. Я очима шукав Каракса, але він зник. Замість нього я побачив іншого чоловіка. То був Лаїн Куберт. Він вчепився в очі Фумеро нігтями, наче гаками. Я побачив, як ноги Фумеро зникають у дверях бібліотеки. Побачив, як спазматично здригалося його тіло, коли Куберт безжально тягнув його до вхідних дверей. Я бачив, як інспектор бився коліньми об мармурові сходинки і як сніг падав йому на чоло; бачив, як чоловік без обличчя схопив його за шию, підняв угору, немов ляльку, й кинув у замерзлий фонтан. Рука янгола прохромила груди Фумеро, його чорна душа вилетіла й крижаними сльозами розсипалась по дзеркальній поверхні замерзлого фонтана. Я впав знесилений, більше ні на чому не в змозі сфокусувати погляд. Біле світло наповнило мої зіниці, я більше не бачив Беа. Я заплющив очі, відчув, як вона торкається моїх щік, відчув її теплий подих, коли вона благала Господа не забирати мене від неї. Вона шепотіла мені на вухо, що кохає мене й ніколи не відпустить. Тоді мене охопило відчуття цілковитого спокою, і це відчуття позбавило мене болю, що вогнем палав у грудях. Я бачив, як ми з Беа, постарілі, взявшись за руки, гуляємо вулицями Барселони, цього зачарованого міста. Я бачив, як мій батько та Нурія Монфорт кладуть білі троянди на мою могилу. Я бачив, як плаче Фермін на грудях у Бернарди. Я бачив мого давнього друга Томаса, який навіки втратив дар мови. Я бачив їх, як пасажир бачить незнайомців крізь вікно потяга — потяга, що рухається надто швидко. І саме тоді, навіть не усвідомлюючи цього, я згадав обличчя своєї матері — обличчя, яке забув багато років тому. Я знайшов його, як знаходять стару газетну вирізку, коли вона раптово випадає з книжки. Світло, яке йшло від моєї матері, супроводжувало мою душу, коли вона відлітала.  

Посмертно


27 листопада 1955 року

Біла палата, сяючі простирадла, серпанкові фіранки та яскраве сонячне сяйво. З вікна я бачив синє море. Одного дня мене будуть переконувати, що не можна побачити моря зі шпиталю Корачан; що його палати зовсім не білі й тим паче не неземні; що море в листопаді схоже радше на сірий ставок, холодний і ворожий; що кожного дня на тому тижні йшов сніг, доки Барселона не виявилася похованою під майже метровим шаром снігу; що навіть Фермін, вічний оптиміст, думав, що я знов помру. Я вже помирав раніше, у кареті швидкій, на руках у Беа та лейтенанта Паласіоса, який забруднив собі моєю кров’ю всю форму. Куля, казали лікарі — вони говорили про мене, наче мене там не було, — пробила мені два ребра, зачепила серце, порвала артерію й на всій швидкості вилетіла з іншого боку, тягнучи за собою все, що ставало в неї на шляху. На шістдесят чотири хвилини моє серце перестало битися. Мені розповіли, що коли я повернувся з того світу, то розплющив очі, всміхнувсь — і знову втратив свідомість. Лише через вісім днів я прийшов до тями. На той час газети вже надрукували новину про смерть Франсіско Хав’єра Фумеро під час сутички з озброєною бандою злочинців. Тепер влада намагалася знайти вулицю чи алею, яку б можна було перейменувати на честь видатного інспектора поліції. Лише його тіло було знайдено в особняку Алдаїв. Тіла Пенелопи та її сина так і не знайшли. Я прокинувся на світанку. Пам’ятаю світло, схоже на рідке золото, що розливалося по простирадлах. Снігопад ущух, а морський краєвид за моїм вікном хтось поміняв на білу площу, на якій не було нічого, крім кількох гойдалок. Мій батько, який сидів у фотелі біля мого ліжка, підвів погляд і мовчки дивився на мене. Я всміхнувся до нього, й він розплакався. Фермін, мов дитина, спав у коридорі, й Беа тримала його голову в себе на колінах. Почувши схлипування мого батька, вони підвелися й увійшли до палати. Пригадую, яким блідим та змарнілим здався мені Фермін — шкіра та кістки. Мені сказали, що кров, яка тече в моїх жилах, належить Фермінові; можливо, саме це пояснює, чому я відчув себе мудрішим, ніж учорашній Даніель. Я втратив багато крові, й тепер мій друг цілими днями набивав собі шлунок м’ясними сандвічами з їдальні шпиталю, щоб виробити більше червонокрівців, — а раптом вони мені знову знадобляться. Пам’ятаю, квітів була сила-силенна; крізь мою палату пройшло безліч народу, починаючи від Ґуставо Барсело в супроводі Клари та Бернарди й закінчуючи моїм другом Томасом, який навіть не наважувався подивитися мені у вічі; коли ж я обійняв його, він зі сльозами вибіг надвір. Я пригадую й пана Федеріко, який прийшов разом із Мерседітас та паном Анаклето, шкільним учителем. Добре пам’ятаю Беа, яка дивилася на мене, не кажучи ані слова, поки інші розсипалися у схвальних вигуках та благословляли небеса. Пам’ятаю батька, який сім ночей провів у тому фотелі, молячись Господу, в якого не вірив. Коли лікарі наказали всій компанії залишити палату й дати мені відпочити (хоча я цього не потребував), батько на мить наблизився до мене й сказав, що він приніс ручку, авторучку Віктора Гюґо, а ще записник — якщо я схочу писати, Фермін з дверей проголосив, що він порадився з усіма лікарями шпиталю й вони запевнили його, що від служби у війську мене звільнять. Беа поцілувала мене в чоло і повела мого батька ковтнути трохи свіжого повітря — адже він цілий тиждень не виходив з палати. Залишившись на самоті, я довго дивився на футляр, що лежав на столі біля мого ліжка, і врешті-решт, виснажений, задрімав. Мене розбудили кроки біля дверей. Я думав, знову побачу батька або лікаря Мендосу, який не зводив з мене очей, переконаний, що моє одужання — справжнє диво. Візитер обійшов ліжко й влаштувався в батьківському кріслі. У мене пересохло в роті. Хуліан Каракс підніс мені склянку води, тримаючи мене під голову, поки я змочував губи. У його очах читалося «прощавай», і подивитись у них було достатньо, щоб зрозуміти: йому все відомо про Пенелопу. Не пам’ятаю ані його слів, ані звуку його голосу. Знаю, що він тримав мене за руку, і я відчував, ніби він благає мене жити за нього, бо більше ми не побачимось. Що я не забув, так це своєї відповіді. Я сказав йому, щоб він узяв ручку, яка завжди належала йому, й знову почав писати. Коли я прокинувся, Беа витирала мені чоло хусткою, змоченою в одеколоні. Переляканий, я спитав, де Каракс. Вона здивовано глянула на мене й відповіла, що Каракс зник під час бурі вісім днів тому, залишивши після себе кривавий слід на снігу. Усі вважали його померлим. Я сказав, що це неправда, він був тут, зі мною, лише кілька хвилин тому. Беа всміхнулася й нічого не відповіла. Медсестра, яка вимірювала мій пульс, похитала головою й сказала, що я спав шість годин, а вона увесь час сиділа за столом біля дверей. Вона впевнена — до моєї палати ніхто не заходив. Увечері, перш ніж заснути, я повернув голову на подушці й помітив, що футляр відкритий. Ручка зникла.  
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка