Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка23/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Березнева повінь


1956

Три місяці опісля ми з Беа одружилися в церкві Св. Анни. Пан Аґілар розмовляв зі мною лише односкладово й міняти цієї звички не збирався; але позбутися мене він так і не зміг, тож мусив примиритися з нашим шлюбом. Утеча Беа поклала край його злості. Тепер він, здавалося, жив у стані постійного шоку, безсилий перед фактом, що його онук незабаром буде називати мене татом і що жорстока доля в особі пораненого негідника вкрала в нього його дівчинку — дівчинку, яку він, незважаючи на її вік, і досі бачив маленькою дитиною у гарненькій сукні для першого причастя. Утім, за тиждень до церемонії батько Беа несподівано завітав до книгарні. Він подарував мені золотий затискач для краватки, який належав ще його батькові, та потиснув мені руку. — Беа — це найкраще, що я маю у своєму житті, — сказав він мені. — Піклуйся про неї заради мене. Мій батько провів його до дверей. Із сумом в очах батько спостерігав, як пан Аґілар іде вниз вулицею Св. Анни. Вони обидва розуміли, що старішають. — Він непогана людина, — зазначив батько. — Усі ми любимо по-своєму. Лікар Мендоса, який взагалі сумнівався в моїй спроможності простояти на ногах більш ніж півгодини, попередив мене, що вся ця весільна метушня — не найкращі ліки для людини, яка мало не померла на операційному столі. — Не хвилюйтеся, — заспокоїв я його. — Вони все одно не дозволяють мені нічого робити. Я не брехав. Фермін Ромеро де Торрес поводився як справжній диктатор у всьому, що стосувалося церемонії, банкету та решти. Коли парафіяльний священик дізнався, що наречена йде до вівтаря вагітна, він категорично відмовився проводити церемонію та погрожував викликати нам на заваду духів святої інквізиції. Фермін розлютився й витяг священика з церкви, горлаючи, що той не гідний носити сутану й служити церкві. Якщо священик хоч пальцем ворухне, присягався Фермін, він влаштує такий скандал у єпископа, що після цього посада духівника мавп на Ґібралтарі стане для падре найкращим місцем роботи. Декілька перехожих поаплодували Фермінові, а торговець квітами на площі подарував йому білу гвоздику, яку Фермін потім носив на лацкані, аж доки пелюстки квітки не стали такого ж кольору, як і комір його сорочки. Уже все було готове до церемонії — бракувало лише священика. Фермін пішов до школи Св. Ґабріеля і вмовив провести церемонію отця Фернандо Рамоса, хоча той цього ніколи в житті не робив: його спеціалізацією була латина, тригонометрія та гімнастика. — Розумієте, ваша превелебносте, наречений дуже слабий, і я не можу знову його засмутити. Він бачить у вас утілення величі Матері Церкви, ви в його очах стоїте поряд зі святим Фомою, святим Авґустином та Дівою Марією. Хай цього відразу й не видно, але насправді цей хлопець — дуже, дуже побожний вірянин. Майже такий само побожний, як я. Містик. Якщо ви мені відмовите, всі так засмутяться, що весілля перетвориться на похорон... — Ну, в такому разі... Як мені потім розповідали — сам я цього не пам’ятаю, бо весілля завжди краще запам’ятовують гості, — перед церемонією Бернарда й Ґуставо Барсело, виконуючи детальні інструкції Ферміна, напоїли отця Фернандо мускатним вином, щоб звільнити його від страху виступати перед публікою. Коли настав час падре робити промову, він — із радісним, сяючим виразом обличчя та усмішкою святого — замість якогось там Послання до коринтян прочитав любовний сонет Пабло Неруди[64]. Деякі з гостей пана Аґілара назвали сумного поета закоренілим комуністом та більшовиком, а інші марно дошукувалися цих чудових атеїстичних віршів у католицькому требнику, розмірковуючи, чи це не один з перших впливів майбутнього Вселенського Собору. За день до весілля Фермін сказав мені, що він підготував холостяцьку вечірку і ми єдині запрошені. — Навіть не знаю, Ферміне. Я їх не дуже полюбляю. — Довірся мені. У «ніч злочину» я покірно прямував за Ферміном до якоїсь брудної забігайлівки на вулиці Ескудієрес, де сморід людських тіл змішувався з найсильнішим на середземноморському узбережжі запахом їжі, яку розігрівали невідомо котрий раз. Дівчата, які «здавали в оренду» свої принади, вишикувалися в лаву й вітали нас усмішками, які могли б збудити захват хіба що у студентів-дантистів. — Ми прийшли до Росіїто, — сказав Фермін сутенерові з короткими бакенбардами у формі Фіністерського мису. — Ферміне, — налякано прошепотів я. — Заради Бога... — Не хвилюйся. Росіїто з’явилася у всій своїй красі — тринадцять коштовних каменів, не беручи до уваги шаль із пір’я та вузьку червону сукню з віскози — та оглянула мене з голови до ніг. — Привіт, серденько. Правду кажучи, я гадала, що ти трохи старший. — Це не клієнт, — пояснив Фермін. Я зрозумів, у чому справа, і мої страхи зникли. Фермін ніколи не забував про свої обіцянки, особливо якщо давав він їх мені. Ми втрьох пішли шукати таксі, яке б нас довезло до притулку Св. Лусії. Під час поїздки Фермін, поважаючи моє погане самопочуття та статус нареченого, запропонував мені сісти спереду, а сам влаштувався на задньому сидінні з Росіїто, втішаючись її принадами. — А ти ласий шматочок, Росіїта. Чудові сідниці! Наче з-під пензля Ботічеллі. — О, пане Ферміне, відколи ви знайшли собі подругу, то зовсім про мене забули. Негіднику! — Ти надто розкішна жінка для мене, Росіїто, до того ж тепер я моногамний. — Добра Росіїто вилікує вашу моногамію пеніциліновими притираннями. Так, у супроводі чарівної Росіїто, ми об опівнічній порі дісталися вулиці Монкада. Проникли до притулку через задні двері — крізь них вивозили небіжчиків, а далі везли їх провулком, який скидався на пекло й смердів відповідно. Ми вже були під темними склепіннями «Тенебраріуму», а Фермін і досі давав Росіїто останні вказівки. Я пішов шукати стариганя, якому пообіцяв, що той станцює востаннє з Еросом, перш ніж із ним розквитається Танатос. — Пам’ятай, Росіїто, старий дивак глухий як тетеря, тому розмовляй з ним голосно, чітко та вульгарно, як ти вмієш. Але не захоплюйся. Ми не хочемо, щоб у нього відмовило серце й він передчасно помер. — Не хвилюйся, пупсику. Я професіоналка. Я знайшов цього щасливця у кутку на першому поверсі. Він підвів очі та розгублено подивися на мене. — Я помер? — Ні, ви живісінький. Хіба ви мене не впізнаєте? — Я пам’ятаю тебе так само добре, як свою першу пару чобіт, юначе. Але, побачивши тебе таким блідим, подумав, що ти примара з того світу. Не ображайся на мене. Тут легко втратити те, що по той бік зветься проникливістю. Отже, ти не примара? — Ні. Чарівне видіння чекає на вас унизу, якщо ви зволите спуститися. Я провів старого до темної кімнати. Фермін та Росіїто прикрасили її свічками й наповнили ароматом парфумів. Коли погляд дідугана зупинивсь на приголомшливій вроді Венери з Андалусії, його обличчя засяяло. — Хай Господь благословить вас. — Заради цього варто жити, — сказав Фермін і знаком заохотив сирену з вулиці Ескудієрес продемонструвати свою майстерність. Із безмежною ніжністю вона пестила старого, цілувала сльози, що текли по його щоках... Ми з Ферміном залишили їх наодинці. Коли йшли цими коридорами розпачу, зустріли сестру Емілію, одну з черниць, які завідували притулком. Вона злобно подивилась на нас. — Деякі пацієнти кажуть, що ви привели сюди повію. І тепер усі вони хочуть, щоб їм привели повій. — Вельмишановна сестро, за кого ви нас маєте? Ми прийшли сюди з винятково релігійною метою. Ми з оцим парубком, який завтра в ім’я святої церкви укладе шлюб, прийшли дізнатися про одну з ваших пацієнток — Хасінту Коронадо. Сестра Емілія здивовано подивилась на нас. — Ви її родичі? — Ми її духовні брати. — Хасінта померла два тижні тому. За день до цього до неї приходив якийсь чоловік. Можливо, він теж ваш родич? — Ви маєте на увазі отця Фернандо? — То був не священик. Він сказав, що його звуть Хуліан. Я не згадаю зараз його прізвища. Фермін подивився на мене, онімілий від здивування. — Хуліан — мій друг, — промовив я. Сестра Емілія кивнула. — Він пробув з нею декілька годин. Я вже багато років не чула, як вона сміється. Після того як він пішов, Хасінта сказала мені, що вони згадували ті часи, коли були ще молодими. Ще вона сказала, що той чоловік приніс їй звістку про її дочку, Пенелопу. Я не знала, що в Хасінти була дочка. Я пам’ятаю все це, бо коли зустріла Хасінту наступного ранку, вона до мене всміхнулася. Я спитала, чому це вона так радіє, а жінка відповіла, що їде додому, до Пенелопи. Вона померла на світанку. Уві сні. Закінчивши любовний ритуал, Росіїто передала знесиленого, але щасливого старого до рук Морфея. Фермін запропонував дівчині кругленьку суму, вдвічі більшу, ніж її звичайний гонорар, але Росіїто розплакалася й наполягла на тому, щоб ми передали ці гроші сестрі Емілії. — Подивіться лишень на цих бідних, безпомічних людей, яких залишили і Бог, і диявол! Нехай ці бідолахи хоч гарячого шоколаду із солодкими булочками покуштують. Як на мене, це найкращий засіб забути всі життєві негаразди. О, я завжди така сентиментальна... Узяти хоча б, наприклад, цього горопашного дідугана, пане Ферміне... Єдине, що йому було потрібно, — щоб його обійняли та попестили. Це розбиває моє серце... Ми посадили Росіїто у таксі, залишили їй непогані чайові та пішли пішки вулицею Принцеси. Оповита туманом, вулиця була пустинною. — Уже пора повертатись додому, — сказав Фермін. — Завтра треба мати пристойний вигляд. — Я не думаю, що зможу зараз заснути. Ми ішли в напрямку Барселонети. Перш ніж ми це зрозуміли, ми пройшли повз хвилеріз. Місто, яке сяяло в тиші, розстилалось біля наших ніг у відблисках води в портах, було схоже на найбільший у всесвіті міраж. Ми сіли на краю дамби, щоб помилуватися краєвидом. — Це зачароване місто, тобі про це відомо, Даніелю? Воно пробирається тобі під шкіру і краде твою душу, хоч ти цього й не помічаєш. — Ферміне, ти вже розмовляєш точнісінько як Росіїто. — А ти не смійся. Саме такі люди, як вона, роблять це гидке місце вартим того, щоб сюди хтось приїжджав. — Ти повій маєш на увазі? — Ні, не повій. Певною мірою всі ми повії. Я маю на увазі людей з добрим серцем та відкритою душею. І не дивись так на мене. Весілля роблять мене сентиментальним. Ми сиділи, насолоджуючись чарівливою тишею, й дивились, як блищить вода. Минув якийсь час, і світанок забарвив небо в бурштиновий колір — Барселона прокинулась. Ми почули вдалині відгомін дзвонів церкви Санта-Марія-дель-Мар, яка щойно виринула з туману по той бік гавані. — Як гадаєш, Каракс досі в місті? — спитав я. — Спитай щось простіше. — Обручки в тебе? Фермін посміхнувся. — Давай, ходімо. Вони вже чекають на нас, Даніелю. Життя чекає на нас.  

Вона була в білій сукні — білій з відтінком кольору слонової кістки; і цілий світ відбивався в її очах. Я невиразно пам’ятаю слова священика, сповнені надією обличчя гостей, які прийшли до церкви того весняного ранку. Єдине, що я пам’ятаю, — це дотик її губ і священну обітницю, яку я завжди нестиму у своєму серці і не забуду до кінця своїх днів.  

Дійові особи


1966

Хуліан Каракс закінчив «Тінь вітру» коротеньким оглядом, у якому підсумував подальші долі головних героїв. Після тієї далекої ночі 1945 року я прочитав багато книжок, але останній роман Каракса залишається моїм улюбленим твором. На сьогодні, хоч я й маю три десятки років за плечима, смаки мої не змінилися. Поки я пишу ці слова, влаштувавшись за прилавком книгарні, мій син Хуліан, якому завтра виповнюється десять, з усмішкою стежить за мною й цікаво поглядає на купу аркушів, що росте й росте. Певно, він переконаний, що батько підхопив якусь книжкову хворобу. У Хуліана очі матері, від неї він успадкував і розум, а від мене... мені приємно думати, що від мене він успадкував здатність дивуватися зі світу. Мій батько, якому вже важко читати навіть корінці книжок — хоча він цього й не визнає, — зараз удома, нагорі. Іноді я ставлю собі запитання: він щаслива людина? Живе у згоді із собою? Чи затишно йому з нами, чи він досі живе у власних спогадах, у смутку, що завжди переслідував його?.. Книгарнею тепер керуємо ми з Беа. Я веду бухгалтерію та підрахунки, Беа робить закупки та обслуговує покупців. Вони довіряють їй більше, ніж мені, та я не ображаюся. Час зробив її сильнішою й мудрішою. Вона майже не згадує минуле, хоча подекуди я бачу, як вона мовчки сидить, занурена у власні думки. Хуліан обожнює матір. Коли вони разом, я дивлюся на них і розумію, що їх поєднує невидимий зв’язок, який важко описати словами. І я теж почуваюся ланкою цього зв’язку, і вважаю, що мені дуже пощастило. Книгарня дає нам достатній прибуток, щоб ми могли вести скромне життя; утім, я все одно не уявляю собі іншого заняття. Наші продажі зменшуються з кожним роком, але я оптиміст і запевняю себе: те, що котилося вгору, покотиться вниз, а те, що котилося вниз, одного дня неодмінно покотиться вгору. Беа каже, що мистецтво читання потроху занепадає. Читання, говорить вона, — це особистий ритуал, а книжки — дзеркала наших душ; читаючи, слід віддавати цьому увесь свій розум і серце, але справжніх читачів стає, на жаль, дедалі менше. Щомісяця до нас надходять пропозиції перетворити нашу книгарню на крамницю, де б продавалися телевізори, паски або черевики на мотузяній підошві. Але ні. Звідси нас винесуть лише вперед ногами. Фермін з Бернардою пішли до вівтаря у 1958 році, тепер у них уже четверо дітлахів, усі хлопці, всі мають батьків ніс та вуха. Ми з Ферміном бачимось не так часто, як раніше, хоча інколи знову на світанку прогулюємось до хвилерізів, де міркуємо над світовими проблемами. Уже кілька років Фермін не працює в нашій книгарні. Коли помер Ісак Монфорт, Фермін замість нього став сторожем Цвинтаря забутих книжок. Можливо, хтось колись знайде там усі примірники романів Хуліана Каракса, які сховала Нурія. Ісака поховали поряд із дочкою на цвинтарі Монжуйк. Я часто відвідую їхні могили. На могилі Нурії завжди живі квіти. Мій старий приятель Томас Аґілар поїхав до Німеччини. Він працює інженером у компанії, яка спеціалізується на промисловому обладнанні, — словом, і далі створює дива, яких я ніколи не міг зрозуміти. Час від часу він надсилає нам листи, вони завжди адресовані Беа. Нещодавно він одружився і в нього народилася донька, якої ми ще не бачили. Хоча він завжди переказує мені вітання, я знаю, що втратив друга багато років тому. Іноді мені здається, що життя без приводу забирає друзів нашого дитинства, хоча нам і не завжди хочеться вірити в це. Навколо майже нічого не змінилося. Бувають дні, коли я відчуваю блиск — блиск старої Барселони, який потроху повертається до неї. Це ми, всі ми колись витіснили його власною сірістю — і ось тепер місто нарешті пробачило нам. Пан Анаклето залишив роботу в середній школі й цілком присвятив себе написанню еротичних віршів та грандіозних рекламних слоганів. Пан Федеріко Флавія та Мерседітас після смерті Пепіти стали жити разом. Вони були розкішною парою, хоча злі язики подейкували: горбуна, мовляв, лише могила виправить, усе одно пан Федеріко час від часу з’являється на гулянках, перевдягнений за циганку. Пан Ґуставо Барсело закрив свою книгарню й спродав усі книжки. Він сказав, що торгівлею ситий по горло й з нетерпінням чекає на появу нових справ. Першою і останньою з них було заснування видавництва, яке ініціювало нове видання творів Хуліана Каракса. Перший том містив три романи — їх вилучили з речових доказів, що залишилися серед меблів складу, який належав родині Кабестані. Однак продано було лише 342 примірники — у сотні разів менше в порівнянні з тогорічним бестселером, ілюстрованою біографією відомого тореадора Ель-Кордобеса. Тепер пан Ґуставо весь час подорожує Європою в товаристві видатних жінок і надсилає нам поштові листівки із зображеннями соборів. Його небога Клара одружилася з банкіром-мільйонером, але шлюб тривав менш ніж рік. Список її шанувальників досі великий, хоча з роками він скорочується, в міру того як згасає її врода. Вона мешкає сама у квартирі на площі Реаль, звідки виходить дедалі рідше. Був час, коли я став відвідувати її — радше через те, що Беа нагадувала мені про її самотність та нещасливу долю, ніж через власне бажання. Минали роки, я помічав смуток, що поглинав її, хоч вона й намагалася приховати його за іронією та відчуженістю. Іноді мені здається, що вона досі чекає на того п’ятнадцятирічного Даніеля, який таємно обожнював її. Присутність Беа чи будь-якої іншої жінки дратує Клару. Останнього разу, коли ми бачилися, вона вивчала своє обличчя, шукаючи зморшки. Мені сказали, що вона досі зустрічається зі своїм колишнім учителем музики — Адріаном Нері, який так і не закінчив симфонії, але, здається, зробив собі непогану кар’єру жигало серед жінок вищого світу й за свої акробатичні піруети в ліжку дістав прізвисько Чарівний Смичок. Пам’ять про інспектора Фумеро з роками не збереглася. Навіть ті, хто колись ненавидів його та боявся, більше його не пам’ятали. Кілька років тому на бульварі Ґрасіа я випадково зустрів лейтенанта Паласіоса, який пішов з поліції й тепер викладав гімнастику в школі у кварталі Бонанова. Він розповів мені, що на першому поверсі центрального поліційного управління на Віа Лаєтана є меморіальна дошка на честь Фумеро, але за новими автоматами із прохолодними напоями її зовсім не видно. Що ж до особняка Алдаїв, то він досі стоїть, незважаючи на всі прокляття. Урешті-решт агенції пана Аґілара вдалося його продати. Віллу повністю відреставрували, статуї янголів перетворили на гравій, яким тепер усипана стоянка для автомобілів (раніше там був сад). Вілла перетворилася на офіс рекламної агенції, що створює чудернацькі віршовані слогани, в яких оспівуються бавовняні шкарпетки, збиране молоко та спортивні автомобілі для багатих бізнесменів. Одного дня, вигадавши якийсь привід, я пішов туди й запитав, чи можу оглянути будинок. Стіни старої бібліотеки, де я ледь не втратив життя, тепер прикрашають постери з рекламою дезодорантів та пральних порошків із магічними властивостями. Кімнату, в якій ми з Беа зачали Хуліана, обладнали під кабінет президента компанії. Того самого дня, коли я після відвідання будинку повернувся до книгарні, знайшов пакет з паризькою поштовою маркою. Усередині була книжка під назвою «Янгол імли» — роман якогось Бориса Лорана. Я перегорнув сторінки, вдихаючи чарівний аромат обіцянки, який містить кожна нова книжка, прочитав перше речення — і збагнув, що не зможу відірватися. Я відразу ж зрозумів, хто автор цієї книжки, і зовсім не здивувався, коли перегорнув першу сторінку й побачив написану блакитним атраментом «Монбланського шедевру» присвяту: Моєму другові Даніелю, який повернув мені голос і ручку, та Беатріс, яка повернула життя нам обом.  

Іще молодий чоловік, у якого, втім, уже з’явилося кілька сивих пасом, крокував вулицями Барселони, над якими нависало шатро ще попелястих небес, хоча над бульваром Св. Моніки вже розгортався мідний вінець світанку. За руку він тримав десятирічного хлопчика, в очах якого сяяла таємнича обіцянка, яку на світанку дав йому батько, — обіцянка, що вони підуть на Цвинтар забутих книжок. — Хуліане, ти маєш зберегти те, що сьогодні побачиш, у таємниці. Від усіх. — І від мами теж? — пошепки спитав хлопчик. Батько зітхнув, ховаючись за сумовитою посмішкою, яка, наче тінь, переслідувала його все життя. — Звичайно ж, мамі можна сказати, — відказав він. — Від неї в нас немає таємниць. Їй ти можеш розповідати все. Незабаром, наче зіткані з імли, силуети батька та сина зникли в людському потоці Рамблас, і їхні кроки назавжди загубилися в тіні вітру.  

 

 

***



З м і с т

Цвинтар забутих книжок Час попелу Біля розбитого корита Відповідно до ролі Місто примар Нурія Монфорт: Спогади про втрачене Тінь вітру Посмертно Березнева повінь Дійові особи  



 

 



notes

Виноски


1

Спосіб дій (лат.).



2

Альбеніс (Albéniz) Ісак Мануель Франсіско (1860—1909) — видатний іспанський композитор і піаніст. (Прим. перекл.)



3

Qiu pro quo (лат.) — плутанина («одне замість другого»). Барсело вживає цей вислів.



4

El Escorial — королівський палац поблизу Мадрида, побудований у другій половині XVI століття. Найбільша королівська резиденція у світі. Крім усього іншого, в Ескоріалі знайдено цінні сховища документів, зокрема з часів іспанських завоювань в Америці. (Прим. перекл.)



5

Voleur — злодюжка (фр.)



6

Fabada — астурійська страва з квасолі, кров’яної ковбаси та сала. (Прим. перекл.)



7

Ортеґа-і-Ґассет, Хосе (1883—1955) — відомий іспанський письменник і філософ. Був професором Мадридського університету, у 1930-ті роки — депутат парламенту, республіканець. Під час громадянської війни емігрував. У своїх творах різко критикував сучасну цивілізацію. (Прим. перекл.)



8

Момпу Федеріко(Federico Mompou) — іспанський композитор (1893—1987), який писав переважно для фортепіано; його твори вважаються найяскравішим утіленням душі каталонської музики. (Прим. ред.)



9

Cary Grant (1904—1986) — відомий голівудський актор, якого характеризувало поєднання мужньої зовнішності з аурою «справжнього джентльмена». (Прим. ред.)



10

Франсіско Масіа-і-Льюса (1859—1933) — видатний діяч каталонського національного руху, організатор кількох повстань проти диктатури Прімо де Рівери. У 1931 — 1933 рр. — очільник автономного уряду Каталонії. (Прим. перекл.)



11

Simone de Beauvoir (1908—1986) — відома французька письменниця й філософ-екзистенціаліст. Близький друг Ж.-П. Сартра. (Прим. перекл.)



12

Jovellanos — Ґаспар Мельчор де Ховельянос-і-Рамірес (1744—1811) — видатна постать іспанського Просвітництва, державний діяч, філософ, економіст, поет і драматург. (Прим. перекл.)



13

Moratin — автор має на увазі Ніколаса Фернандеса де Моратіна (1737—1780) або Леандро Фернандеса де Моратіна (1760—1828), обидва іспанські драматурги доби Просвітництва, батько та син. (Прим. ред.)



14

Spinoza — Бенедикт Спіноза (Барух д’Еспіноза), видатний філософ-раціоналіст (1632—1677). (Прим. ред.)



15

Valera — Хуан Ґальяно Валера-і-Алькала (1824—1905), один з найвідоміших іспанських прозаїків XIX ст. (Прим. ред.)



16

Charles Boyer (1897—1978) — французький кіноактор; знявся у більш ніж сотні французьких та голлівудських фільмів. Ефектна зовнішність, досконала статура та оксамитовий голос забезпечили йому надзвичайний успіх у ролях романтичних героїв. (Прим. перекл.)



17

Carole Lombard — сценічний псевдонім Джейн Еліс Пітерс (1908— 1942), американської кінозірки, популярної у 1930—1940-ті роки. Дружина Кларка Ґейбла. Загинула в авіакатастрофі. (Прим. перекл.)



18

Veronica Lake — сценічне ім’я американської кіноактриси Констанс Френсіс Марі Олкмен (1919—1973), надзвичайно популярної у 1940-ті роки, постійної партнерки актора Алана Ледда. (Прим. перекл.)



19

Найвища точка Барселони, гора заввишки 532 м. (Прим. перклад.)



20

Область на південному сході Іспанії. (Прим. перекл.)



21

Область на півночі Іспанії, на узбережжі Біскайської затоки. (Прим. перекл.)



22

Вісенте Бласко Ібаньєс (1867—1928) — видатний іспанський письменник, автор філософських та соціально-психологічних романів. (Прим. перекл.)



23

Еміліо Сальґарі (1863 — 1911) — італійський письменник, автор пригодницьких романів. (Прим. перекл.)



24

Gertrude Stein — Ґертруда Стайн (1874—1946), відома американська письменниця-модерністка й літературознавець. (Прим, перекл.)



25

Rainer Maria Rilke — Райнер Марія Рільке (1875—1926), відомий австрійський поет-неоромантик. (Прим. ред.)



26

Joseph-MauriceRavel — Равель, Моріс Жозеф (1875—1937), відомий французький композитор-імпресіоніст. (Прим. перекл.)


1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка