Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка5/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

13



На початку року Томас та Фермін вирішили об’єднати зусилля та організувати новий проект, який, як вони передбачали, допоможе нам із Томасом не потрапити до армії. Фермін анітрохи не поділяв ентузіазму пана Аґілара щодо військового досвіду. — Корисне у військовій службі тільки те, що призов виявляє недоумків серед населення, — зазначав він.— Але для цього достатньо двох тижнів, для цього не потрібно двох років. Армія, Шлюб, Церква, Банк — ось чотири вершники Апокаліпсиса. Ну, давайте, смійтеся! Анархічно-ліберальні переконання Ферміна Ромеро де Торреса дещо похитнулись одного жовтневого вечора, коли — примха долі! — до нас завітала стара знайома. Мій батько поїхав до Аржентони, щоб оцінити тамтешню колекцію книжок, і повернутися мав допіру ввечері. Я залишився за прилавком, а Фермін видерся на драбину, наче вправний гімнаст, і заходився впорядковувати книжки на горішній полиці, за кілька сантиметрів від стелі. Невдовзі перед зачиненням книгарні — сонце вже сіло — у вікні з’явився профіль Бернарди, вдягненої у своє «четвергове» вбрання (четвер був її вихідним). Вона помахала мені рукою. — Боже, як ти виріс! — вигукнула вона, увійшовши. — Я б тебе й не впізнала... Ти так змужнів, Даніелю! Вона обійняла мене, пролила кілька сльозинок, торкнулася моєї голови, плечей, обличчя, ніби перевіряючи, чи не пошкодив я чогось за увесь цей час. — За вами дуже скучили в нас, молодий паничу Даніелю, — сказала вона, опускаючи очі. — Я теж скучив за тобою, Бернардо. Поцілуй-но мене. Вона зніяковіла, а я дзвінко розцілував її в обидві щоки. Бернарда засміялася. У її очах читалося: вона чекає, коли я спитаю про Клару, — та я вирішив не питати. — Ти дуже гарна сьогодні, Бернардо. Просто вишукана! Як ти надумала завітати до нас? — Та я вже давно хотіла зайти, але ж ти знаєш життя: ми всі дуже заклопотані... Пан Барсело, попри всю свою вченість, примхливий, як та дитина. Мені залишається тільки миритися з його примхами. Завтра в моєї небоги — тієї, з Сан-Адріана, — день народження, і я хочу зробити їй подарунок. Я подумала, що можна купити їй книжку, де багато слів і мало картинок, але ж я зовсім не знаюся на книжках... Перш ніж я встиг відповісти, повна збірка творів Бласко Ібаньєса[22] у твердій палітурці впала згори, й приміщення стряснуло, наче від балістичної ракети. Ми з Бернардою занепокоєно глянули нагору. Фермін стрибав по драбині, мов той циркач; очі його палали захопленням, на обличчі сяяла таємнича усмішка. — Бернардо, це... — Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний дорадник книгарні «Семпере та син», до ваших послуг, пані, — сповістив Фермін, беручи Бернардину руку й церемонно цілуючи її. — Ви помиляєтеся, я не пані... — Щонайменше маркіза, — ствердив Фермін. — Мені слід було знати. Я зустрічався з найшляхетнішими дамами на проспекті Пірсона. Надайте мені честь провести вас до відділу класичної дитячої та підліткової літератури, де я, на щастя, помітив збірку творів Еміліо Сальґарі[23] , яка містить відому епічну казку про Сандокан. — Боже, я не впевнена... Це ж не житія святих? Батько дівчинки колись тримався лівого крила, розумієте... — Я можу порадити й «Таємничий острів» Жуля Верна — дуже корисна для читання повість, розвиває ерудицію... — Ну, якщо ви радите... Фермін жадібно поїдав Бернарду очима, ніби вона була шоколадною цукеркою, й пускав слину; та й вона, здавалося, була підлещена увагою цього непоказного, але вельми красномовного чоловічка. — А ти, Даніелю? — обернулась вона на мене. — Що ти скажеш? — Фермін тут найкращий знавець, Бернардо, можеш на нього цілком покластися. — Ну, тоді запакуйте мені ту, про острів, будь ласка. Скільки я винна? — Усе за рахунок закладу, — відповів я. — Ні, не хочу про це й чути! — Якщо дозволите, пані, я, Фермін Ромеро де Торрес, сплачу за це. Ви зробите мене найщасливішою людиною в Барселоні. Бернарда дивилася на нас обох. Їй бракувало слів. — Послухайте, я сама сплачую за те, що купую, а це подарунок для моєї небоги... — Гаразд, — швидко перервав Фермін, пригладжуючи волосся, — тоді, можливо, ви замість цього дозволите запросити вас на вечірній чай?.. — Ну ж бо, Бернардо, — підбадьорив я. — Сходи, повеселися. Послухай, поки я це запакую, Фермін піде й надягне піджак. Фермін поспішив до задньої кімнати, щоб розчесати волосся, збризнутись одеколоном та натягти піджак. Я дав йому кілька песет із каси. — Куди її повести? — прошепотів він, наче схвильована дитина. — Я б повів її до «Ельс-Кватре-Ґатс», — відповів я. — Я точно знаю: це щасливе місце для роману. Я передав пакунок Бернарді та підморгнув. — То скільки я винна, Даніелю? — Не знаю. На книжці не стояв цінник, я спитаю батька, — збрехав я. Бернарда йшла, спершись на лікоть Ферміна; я дивився на них, доки вони не зникли за рогом вулиці Св. Анни. Хотілося сподіватись, що на небесах нині чергує добрий святий. Я повісив на вікно крамниці табличку «ЗАЧИНЕНО» й пішов був до задньої кімнати, щоб переглянути батьківську книгу замовлень, як почув дзвінок у двері. Хто це може бути? Фермін щось забув? Чи батько вже повернувся?.. — Агов? Минуло кілька хвилин — жодної відповіді. Я далі гортав книгу замовлень, як раптом у книгарні почулися повільні кроки. — Ферміне? Тату? Мені здалося, що я чую придушений сміх. Я закрив книгу. Певно, хтось із клієнтів проігнорував табличку «ЗАЧИНЕНО». Я вже збирався йти обслуговувати кого б там не принесло, коли почув звук падіння книжок. Мені перехопило подих. Схопивши ножа для розрізання паперу, я повільно просувався до дверей задньої кімнати, більше не наважуючись озиватися. Кроки почулися знов: незваний гість ішов геть. Тенькнув дверний дзвінок, і я відчув подув свіжого повітря. У книгарні нікого не було. Я підбіг до вхідних дверей та двічі повернув ключа, потім глибоко вдихнув, картаючи себе за марне боягузтво. Повертаючись до задньої кімнати, я помітив на прилавку клаптик паперу. Підійшовши ближче, зрозумів, що це світлина, знімок, зроблений у старій студії та надрукований на цупкому картоні. Краї були опалені; на знімкові видніли вугільно-чорні відбитки пальців. Я уважно розглядів фотографію під лампою: це було зображення молодої пари. Юнакові років сімнадцять-вісімнадцять, біляве волосся, тонкі аристократичні риси обличчя; дівчина, певно, трохи молодша, одним або двома роками щонайбільше; бліда шкіра, гарне обличчя, обрамоване коротким чорним волоссям... Усміхнений юнак поклав руку їй на талію, а вона, сп’яніла від щастя, щось шепотіла йому, немовби піддражнюючи. Від фотографії віяло такою теплотою, що я розплився у посмішці, наче пізнав у цих незнайомцях двох давніх друзів. Позували вони на тлі розкішної вітрини, в якій було виставлено безліч старомодних капелюхів. Я зосередився на парі. З одягу можна було зрозуміти, що знімкові вже років двадцять п’ять-тридцять. Це була картинка, сповнена світла та надії — надії, яка сяяла в молодих очах. Вогонь знищив майже все з країв, але на задньому плані проглядався прилавок, а за ним — суворе обличчя, чимось подібне до примари. Спереду було витиснено: АНТОНІ ФОРТЮНІ та син Засновано 1888 року

...Коли я був на Цвинтарі забутих книжок, Ісак розповів мені, що Хуліан Каракс використовував материне прізвище, а не батькове — Фортюні. Батько Каракса мав крамницю капелюхів на вулиці Св. Антоніо. Я знову подивився на фотографію. Сумнівів бути не могло. Юнак — це і був Хуліан Каракс, який усміхався до мене з минулого, не в змозі побачити полум’я, що наближалося до нього.  



Місто примар


1954

 

14





Наступного дня Фермін прилетів до книгарні на крилах Амура, посміхаючись та насвистуючи щось веселе. За інших обставин я б розпитав його про прогулянку з Бернардою, але того дня настрою для поетичних спалахів я не мав. Батько домовився з професором Хав’єром Веласкесом про доставку замовлених книжок до його університетського кабінету на одинадцяту годину. На самісіньку згадку імені професора Фермін поморщився, тож я вирішив віднести книжки сам. — Той жалюгідний суб’єкт — просто розбещений зануда. Фашистський попихач, — заявив Фермін, підносячи кулак та прибираючи мстивої пози. — Цей нікчема використовує своє професорське звання, щоб зваблювати жінок. Присягаюся, він би переспав навіть із Ґертрудою Стайн[24], якби трапилась нагода! — Заспокойся, Ферміне. Веласкес добре платить, завжди наперед, а крім того, всім нас рекомендує, — заперечив був батько. — Ті гроші брудні від крові незайманих дівчат-підлітків! — обурено вигукнув Фермін. — Ось я, приміром, на Бога присягаюся, що ніколи не кохався з неповнолітньою дівчиною, — і не тому, що не хотів чи не мав нагоди. Я сьогоднішній — бліда тінь самого себе кільканадцять років тому. Були часи, коли моя постать миттєво впадала дівчатам у вічі! Та я ніколи не переходив меж, якщо не був упевнений щодо віку дівчини. Я вимагав документів, а коли їх не було... гм... вимагав письмового дозволу батьків! Треба дотримуватися певних моральних норм. Батько витріщив очі. — З тобою, Ферміне, безглуздо сперечатися. — Так, якщо я маю рацію, то вже маю. Відчуваючи, що вдома насувається гроза, я взяв пакунок, підготований ще звечора, і попрямував до дверей. У пакунку була збірка Рільке[25] та дивне есе, авторство якого приписували маловідомому дарвіністові; в есе стверджувалося, ніби іспанці ведуть свій родовід від більш розвинених мавпоподібних предків, ніж сусіди-французи. Батько з Ферміном були заглибилися в дискусію щодо моралі, та я цього вже не почув — я зачинив за собою двері. Стояв напрочуд гарний день: небо аж сяяло ультрамарином, прозорий легкий вітерець розносив осінні аромати та свіжий запах моря. Я завжди найдужче любив Барселону в жовтні. Здавалося, саме у жовтні дух міста, блукаючи вулицями, прибирає особливо гордовитої постави, й ти почуваєшся мудрішим, напившись зі старого фонтану Каналетас, вода якого тільки восени не має присмаку хлорки... На очі мені раз у раз траплялися жваві, спритні чистильники взуття, крамарі, які поверталися з перерви на каву, вуличні продавці лотерейних квитків та цілі армії двірників — ці останні неспішно й поважно полірували вулиці за допомогою мітел, нагадуючи при цьому художників-пуантилістів із пензлями. У ті роки в Барселоні дедалі частіше з’являлись автомобілі; коли я дістався світлофора на перехресті вулиці Бальмес, то помітив групу сірих службовців у сірих-таки дощовиках, які жадібно витріщалися на криваво-червоний «студебекер», наче це була оголена красуня з мюзик-холу. Я пішов вулицею Бальмес у напрямку Ґран-Віа, розглядаючи світлофори, що таємничо переморгувалися між собою, машини та мотоцикли з візками. У вітринах я бачив рекламні плакати «Філіпс», якими проголошувалося прибуття нового месії — телевізора. Дехто пророкував, що саме цей пристрій назавжди змінить наше життя й перетворить нас на «істот з майбутнього», на кшталт американців. Фермін Ромеро де Торрес (який завжди йшов у ногу з найсучаснішими технологіями) вже провістив жорстокі наслідки. — Телебачення, мій любий Даніелю, це Антихрист. Можу запевнити тебе: за три-чотири покоління люди вже не знатимуть, що пускати вітри краще все-таки на самоті. Люди повернуться до життя в печерах, до середньовічної жорстокості, до загального стану слабоумства, який слимаки подолали вже у плейстоцені! Наш світ буде знищено не через атомну бомбу, як пишуть газети, — ні, він загине через банальність, глупоту, глузування з усього, навіть із самої загибелі! ...Кабінет професора Веласкеса розташовувався на другому поверсі літературного факультету університету «Плаза», у кінці галереї, вистеленої гіпнотичними шахівницями з черепиць та омитої порошним світлом, що сочилося на південну криту аркаду. Я знайшов професора біля дверей лекційної зали, коли він, удаючи, нібито уважно слухає студентку, вивчав її ефектну фігуру. Дівчина була вдягнена в темно-червоний костюм, який підкреслював її талію й відкривав бездоганно пропорційні литки, обтягнені шовковими панчохами. Професорові Веласкесу лестило мати репутацію донжуана; він був переконаний, що літературна освіта порядної молодої дівчини не може вважатися завершеною без легендарного вікенду в якому-небудь маленькому готелі, з пляжними прогулянками та декламуванням александрійських віршів віч-на-віч із видатним ученим. Мій комерційний інстинкт підказував мені, що в розмову втручатися не можна, тож я вирішив згаяти час і сам заходився подумки роздягати студентку. Незважаючи на свій молодий вік, у товаристві муз, які затрималися на сторінках старих книжок, я перебував частіше, ніж у компанії дівчат з плоті та крові, — останні завжди здавалися мені істотами набагато нижчого порядку, ніж Клара Барсело. Але цього разу — сам не знаю, що в мені промовляло! — я з насолодою відзначав поглядом кожну подробицю звабливої, вишуканої дівочої фігури, яку я міг бачити, щоправда, лише ззаду, але яку вже уявляв у повній пишноті, — і неясне хиже тремтіння пробігло вздовж мого хребта. — Та це ж Даніель! — закричав професор Веласкес. — Дякувати Богові, що це ти, а не той божевільний, який приходив минулого разу, — як його пак? Тореро?.. Він чи то п’яний був, чи то геть сказився... Він наважився спитати мене — мене! — чи відома мені етимологія слова пеніс! Його тон був сповнений геть неприпустимого сарказму! — Просто лікар прописав йому дуже сильні ліки, — промимрив я, — щось для покращення роботи печінки... — Він спаскудив мені цілий день! — обурювався Веласкес. — На місці твого батька я б повідомив поліцію — закладаюся, у них є на нього справа. Господи, а як у нього смердять ноги! Ще багацько ходить тут усіляких придуркуватих лівих, які ведуть безпутний спосіб життя й не бачили ванни з часів падіння Республіки! Я вже гарячково шукав інших більш-менш правдоподібних вибачень для недозволенної поведінки Ферміна, як раптом студентка, що розмовляла з професором Ве’ласкесом, обернулася до мене. Земля спинила свій біг. Я побачив осяйну усмішку — і вуха мої запалали. — Привіт, Даніелю, — сказала Беатріс Аґілар. Я кивнув їй — язик наче відсох. Я пускав слину від Беа, сестри мого найкращого друга! Від тієї самої Беа, якої я так боявся! — О, ви знайомі? — спитав Веласкес заінтриговано. — Даніель — старий друг нашої родини, — пояснила Беа. — Він єдиний, хто наважився сказати мені в обличчя, що я чванькувата й самозакохана. Веласкес витріщився на мене. — То було багато років тому, — виправдовувався я. — І я не зовсім це мав на увазі... тобто зовсім не це... — Добре, я досі чекаю на вибачення. Веласкес щиро засміявся й узяв пакунок з моїх рук. —  Гадаю, я тут зайвий, — сказав він, розкриваючи пакунок. — Еге, чудово. Слухай-но, Даніелю, скажи батькові, що мені потрібна книга під назвою «Переможець маврів. Спогади генералісимуса про війну в Марокко», автор Франсіско Франко Баамонде, з передмовою та примітками Пемана. — Уважайте, що вже сказав. Ми зв’яжемося з вами за тиждень-другий. — Вірю тобі на слові, а зараз мушу йти. Тридцять дві порожні голови чекають на мене. Професор Веласкес підморгнув мені та зник у лекційній залі. Я не знав, куди діти очі. — Послухай, Беа, про ту образу, я обіцяю... — Облиш. Я дражнила тебе, Даніелю. Розумію: то було дитяче безглуздя. Крім того, Томас здорово тебе відлупцював. — Ще й досі болить. Усмішка Беа скидалася на пропозицію до примирення або принаймні тимчасового перемир’я. — Крім того, ти мав рацію. Я й справді дещо самозакохана та іноді чванькувата, — сказала вона. — Я тобі антипатична, чи не так, Даніелю? Це питання заскочило мене зненацька. Я був обеззброєний. Уся моя ворожість до тієї, кого я вважав особистим ворогом, зникла. Так трапляється, коли ворог перестає бути ворогом. — Ні, це не так. — Томас каже, що річ не в мені, а в нашому батькові. Ти не наважуєшся спілкуватися з ним, а я за це «розплачуюся». Я тебе не звинувачую. Ніхто не хоче мати справу з моїм батьком. Я відчув, як кров відхлинула з мого обличчя, але за кілька секунд уже всміхався й кивав. — Усі кажуть, що Томас знає мене краще, ніж я сам. — Я не дивуюся. Мій брат знає нас усіх, як свої п’ять пальців, тільки ось ніколи нічого не каже. Проте якщо він вирішить-таки відкрити рота, цілий світ буде зруйновано. Знаєш, він дуже тебе любить. Я знизав плечима та опустив очі. — Він часто говорить про тебе, про твого батька, про книгарню, про того приятеля, з яким ви працюєте. Томас каже, він геній, якого ще очікує визнання. Іноді здається, що Томас уважає своєю справжньою родиною не нас, а вас. Я поглянув їй у вічі — твердо, відверто, безстрашно, — але не знав, що сказати, тож просто посміхнувся. Мені почало здаватися, що своєю відвертістю вона заманює мене в пастку. Я подивився вниз, на подвір’я. — Не знав, що ти тут навчаєшся. — Так, на першому курсі. — Література? — Батько вважає, що точні науки не для слабкої статі. — Звичайно. Забагато цифр. —  Ну ось, а я дуже люблю читати. Крім того, тут можна зустріти цікавих людей. — Таких, як професор Веласкес? Беа криво осміхнулася. —  Звичайно, я ще тільки на першому курсі, але знаю достатньо, щоб зрозуміти, Даніелю, коли до мене залицяються. Особливо чоловіки такого штибу. Мені стало цікаво, до якого штибу належав я. — Але професор Веласкес — добрий приятель мого батька. Вони обоє належать до «Товариства захисту та пропагування іспанської оперети».. Я вдав, що вражений. — Шляхетне становище зобов’язує... А як твій наречений, лейтенант Каскос Буендіа? Посмішка злетіла з її обличчя. — За три тижні Пабло буде тут у відпустці. — Ти, мабуть, щаслива? — Дуже. Він добрий хлопець, хоча можу уявити, що ти про нього думаєш. «Сумніваюся, що можеш», — подумав я. Беа подивилася на мене дещо напружено. Я збирався змінити тему, але язик випередив мене. — Томас каже, що ви одружуєтесь та переїжджаєте до Ель-Ферроля. Вона спокійно кивнула головою. — Щойно Пабло прийде з армії. — Ти, певно, чекаєш із нетерпінням, — зауважив я, відчуваючи нотки злості у власному голосі, нахабний тон, який невідомо звідки взявся. — Насправді я не проти. У його родини там маєток, корабельні, й Пабло керуватиме одною з них. Він має величезний талант керівника. — Воно й видно. Беа силувано всміхнулася. — Крім того, я вже багато за всі ці роки надивилася на Барселону... — Її очі раптом здалися мені сумними та втомленими. — Я чув, що Ель-Ферроль — чудове місто. Сповнене життя. Та й морські делікатеси, гадаю, там надзвичайні. Особливо краби-павуки. Беа зітхнула, похитуючи головою. Здавалося, вона б розплакалася зі злості, та була для цього надто горда. Натомість вона тихо засміялася. — Минуло десять років, а тобі й досі подобається знущатися з мене, чи не так, Даніелю? То продовжуй, не стримуй себе. Це все моя провина: я була подумала, що ми могли б бути друзями або принаймні вдавати з себе друзів. Але, гадаю, я не така доброзичлива, як мій брат. Вибач, що змарнувала твій час. Вона повернулася та пішла геть коридором, який вів до бібліотеки. Я бачив, як вона рухалася повз чорні та білі черепиці, її тінь розрізали стовпи світла, яке лилося з вікон галереї... — Беа! Беа, зачекай! Я кляв себе та біг за нею. Зупинив її на півдорозі, схопивши за руку. Вона кинула на мене спопеляючий погляд. — Вибач, Беа, але ти помиляєшся: це не твоя провина, а моя. Це я не такий доброзичливий, як твій брат. Я ревную тебе до того йолопа, твого нареченого, бо мені неприємно думати, що така, як ти, поїде за ним до Ель-Ферроля. Ліпше б уже до Конґо... — Даніелю... — Я нікчема, але не такий нікчема, як ти думаєш. І ми можемо стати друзями, якщо ти даси мені шанс. І ще — ти помиляєшся щодо Барселони. Ти вважаєш, що бачила все? Я доведу тобі, що це не так. Якщо ти дозволиш. Я побачив, як усмішка знов засвітилася на її обличчі й тиха сльоза повільно скотилася зі щоки. — Краще тобі не помилитися, — відповіла вона. — Бо якщо помилишся, я розповім братові, й він відірве тобі голову. Я простягнув їй руку. — Це буде чесно. Друзі? Вона простягнула свою. — О котрій закінчуються твої заняття у п’ятницю? — спитав я. На мить вона завагалася. — О п’ятій. — Чекатиму на тебе у критій аркаді рівно о п’ятій. Іще до настання сутінків я доведу тобі, що в Барселоні є місця, яких ти не бачила. Ти не зможеш поїхати до Ель-Ферроля з тим ідіотом. Я не вірю, що ти його кохаєш. А якщо таки поїдеш, Барселона переслідуватиме тебе у спогадах, і ти загинеш від смутку. — Здається, ти дуже впевнений у собі, Даніелю. — Я?! Та я ніколи навіть не впевнений, котра година! — затрусив я головою, демонструючи переконаність нетямущого. Я дивився, як вона йшла геть нескінченним коридором, доки її силует не розтанув у темряві, й запитував себе: що, в дідька, я накоїв?!.  

15



 Крамниця капелюхів Фортюні, а радше те, що від неї залишилося, ниділа в кінці вузької, вбогої, закуреної будівлі на вулиці Св. Антоніо, біля Пласа-де-Ґойя. Ще можна було вчитати літери, нанесені на брудну віконну шибу та продубльовані на вивісці у вигляді капелюха-котелка; напис обіцяв: «Капелюх буде виготовлено чітко за вашим розміром та відповідно до останніх паризьких новинок». Двері було замкнено на висячий замок, яким принаймні років із десять ніхто не користувався. Я зазирнув у вікно, намагаючись розглядіти темний інтер’єр. — Гей, якщо ви по орендну плату, то ви спізнилися! — пирхнув голос позаду мене. — Управитель уже пішов! Жінці, яка озвалася до мене, було десь шістдесят, і вдягнена вона була у специфічне вбрання всіх благочестивих удів. Пара бігуді стирчала з-під рожевого шалика, який вкривав її волосся; м’які кімнатні черевики пасували до панчіх тілесного кольору. Я припустив, що вона наглядає за будинком. — А ця крамниця здається в оренду? — Хіба ви не через це прийшли? — Ні. Я просто цікавлюся. Жінка насупила брови, обмірковуючи, чи свідчить відсутність доказів на мою користь, чи ні. Я натягнув свою «фірмову», янгольську посмішку. — Як давно ця крамниця зачинена? — Уже майже двадцять років — відтоді, як помер старий. — Пан Фортюні? То ви знали його? — Молодий чоловіче, я мешкаю тут уже сорок вісім років! — Тож, можливо, ви знали й сина пана Фортюні? — Хуліана? Звичайно ж. Я витяг з кишені обгорілу фотокартку та показав її жінці. — Юнак на цьому знімку — Хуліан Каракс? Жінка підозріло подивилася на мене, взяла знімок та витріщилася на нього. — Чи ви його впізнаєте? — наполягав я. — Каракс — дівоче прізвище його матері, — пояснила жінка; у голосі її мені вчулися нотки осуду. — Так, це Хуліан. Я пам’ятаю, в нього було дуже світле волосся, але тут, на світлині, воно здається темнішим. — А чи не знаєте ви, хто ця дівчина? — А я б хотіла знати, хто про неї питає?.. — Перепрошую, мене звати Даніель Семпере. Я намагаюся дізнатися про пана Каракса... про Хуліана. — Хуліан поїхав до Парижа десь у вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому році. Його батько прагнув запроторити Хуліана до війська, і я гадаю, що мати зробила все, аби тільки син уникнув військової служби. Пан Фортюні, бідолаха, залишився сам у квартирі на горищі. — А коли Хуліан повернувся до Барселони? Жінка глянула на мене й витримала паузу. — Невже не знаєте?.. Хуліан того ж року в Парижі помер. — Перепрошую?.. —  Я сказала, Хуліан помер. У Парижі. Невдовзі після того, як приїхав туди. Краще б його забрали до війська! — Чи можна поцікавитися, звідки вам це відомо? — Звідки відомо? А ви як гадаєте? Його батько розповів мені. Я неквапно кивнув головою. — Зрозуміло. Чи він сказав вам, через що Хуліан помер? — Щиро кажучи, старий не переповідав мені подробиць. Якось, невдовзі після втечі Хуліана, до нього надійшов лист. Трохи згодом я в розмові згадала про цей лист, а пан Фортюні відповів, що його син помер, тож якщо на цю адресу надійде ще якась кореспонденція, я маю її викинути... Чому ви на мене так дивитесь? — Фортюні збрехав вам, пані. Хуліан не помер у 1919 році. — Даруйте? — Хуліан мешкав у Парижі щонайменше до 1935 року, а потім повернувся до Барселони. Обличчя жінки засяяло. — То Хуліан тут, у Барселоні? А де саме? Я знов кивнув, сподіваючись, що це заохотить її до подальшої розмови. — Свята Маріє... які чудові новини! Добре, якщо він живий. Він був милим хлопчиком, щоправда, диваком і фантазером, але... було в ньому щось чарівне. А ось вояк з нього був би геть нікудишній, це було видно за кілометр. І моїй Ісабеліті він подобався... Уявіть, якийсь час я навіть гадала, що в них усе скінчиться шлюбом! Дитячі мрії... Можна мені ще подивитися на фотокартку? Я передав їй знімок. Жінка дивилася на нього із захватом, наче перед нею був щасливий талісман, зворотній квиток у її молодість. — От дивина! Хуліан у Барселоні... а той підлий старий виродок збрехав мені, ніби хлопець помер! Мушу визнати, я іноді дивуюся: і навіщо Бог посилає деяких людей у цей світ?.. То що сталося з Хуліаном у Парижі? Я певна, він розбагатів. Я завжди вважала, що одного для Хуліан стане заможнім. — Не зовсім так. Він став письменником. — Він писав оповідання? — Щось на кшталт цього. —  Для радіо? О, як мило! Ну, це мене не дивує. Він іще в дитинстві розповідав історії місцевим хлопчакам. Часто влітку моя Ісабеліта та її кузини збиралися вночі на даху та слухали його історії. Вони казали, що він ніколи не розповідав тієї самої історії двічі. Щоправда, всі історії чомусь були про мерців та привидів... Я казала, він був дещо дивакуватим. Хоча з таким батьком, як у нього, дивно, що Хуліан узагалі не з’їхав з глузду. Я не здивована, що дружина врешті-решт кинула Фортюні, — він був мерзенним створінням! Послухайте, я ніколи не втручалася в чужі справи, але той чоловік і справді був негідником. У багатоквартирному будинку, врешті-решт, ніщо не залишається таємницею... Бачите, він бив її. Вічно чулися крики з їхньої квартири, й сусіди не раз мусили викликати поліцію. Можливо, іноді чоловік повинен відлупцювати дружину, щоб вона його поважала, я не кажу, що цього не можна робити, — нині багато повій, бо молодих дівчат не виховують належним чином, як колись... Але цей чоловік — ні, він любив знущатися з неї знічев’я, розумієте? Єдиною подругою тієї бідолашної француженки була молода дівчина Вісентета, яка мешкала у квартирі №2, й вона час від часу ховала нещасну пані Фортюні від стусанів її чоловіка. І пані Фортюні розповідала дівчині такі речі... — Які речі? Жінка прибрала таємничого вигляду — звела брову та скосила очі. — Наприклад... наприклад, що хлопець — не син капелюшника. — Хуліан? Хуліан — не син Фортюні?! — Так, це чула Вісентета. — То хто був справжнім батьком Хуліана? — Пані Фортюні ніколи не казала. Можливо, вона й сама не знала. Бачите, які вони, ті чужоземки... — То чоловік саме за це лупцював її? — Хтозна. Тричі її забирали до лікарні. Тричі! А тому покидькові вистачало нахабства стверджувати, що вона сама винна, бо напивається й падає на підлогу... Та я цьому не вірила. Ніхто не вірив. Фортюні посварився з усіма сусідами. Якось він посвідчив у поліції, що мій останній чоловік — Господи благослови його душу! — обікрав його крамницю. На думку свинюки Фортюні, кожен, хто з півдня, — шахрай та грабіжник! — Даруйте... то ви впізнали дівчину, яка на знімку поряд із Хуліаном? Жінка знов уважно подивилася на фото. — Ніколи її не бачила. Дуже вродлива. — Зі знімку виходить, що вони закохані, — припустив я, намагаючись підштовхнути її пам’ять. Вона віддала мені світлину назад, хитаючи головою. — Уявлення не маю. Наскільки я знаю, Хуліан ніколи не мав дівчини, але, здається, якби й мав, мені б він не розповів. Було нелегко дізнатися, що моя Ісабеліта вештається з цим хлопцем... Ви, молоді, ніколи нічого не розповідаєте. А ми, старі, не знаємо, як припинити балачки. — Чи пам’ятаєте ви його друзів? Хто найчастіше приходив до Хуліана? Жінка знизала плечима. — Ну, минуло багато часу. Крім того, у роки юності Хуліан нечасто бував удома. Він мав шкільного приятеля, хлопця з гарної родини, з Алдаїв, а це прізвище чогось варте! Ніхто не згадує про них тепер, але тоді то було все одно що згадати королівську родину. Купа грошей — іноді вони навіть висилали по Хуліана машину, й навіть Франко не мав такої! Блискуча така, з водієм. Мій Пако — а він знався на машинах! — сказав мені, що це «ролсро» чи щось на кшталт цього. Машина, гідна імператора. — А імені приятеля не пам’ятаєте? — Послухай, із таким прізвищем, як Алдая, ім’я не потрібне! Натомість пам’ятаю ім’я іншого хлопця, дещо легковажного... Мікель його звали. Гадаю, він теж навчався з Хуліаном в одному класі. Але не питай мене ані про його прізвище, ані про вигляд... Здавалося, ми потрапили у глухий кут, і я вже побоювався, що жінка втратить інтерес до розмови. — А нині хто-небудь мешкає у квартирі Фортюні? — Ніхто. Старий помер, не залишивши заповіту, а його дружина, наскільки мені відомо, досі в Буенос-Айресі й навіть на похорон не приїздила. Утім, не можна її звинувачувати. — Чому в Буенос-Айресі? — Бо, гадаю, далі нікуди. Вона все залишила на адвоката, дуже дивного чоловіка. Я ніколи його не бачила, але моя дочка Ісабеліта, яка мешкає на п’ятому поверсі, прямо під ними, говорить, що він іноді приходить серед ночі, власним ключем відчиняє двері, кілька годин проводить у квартирі, крокуючи сюди-туди, а потім іде геть. Одного разу Ісабеліта сказала, що навіть чула цокіт жіночих підборів. — Може, то були диби? — припустив я. Жінка подивилася на мене з виразом нерозуміння, не вловивши іронії. — І за ці роки ніхто більше не відвідував оселі? — Якось з’явився жахливий чоловік — вічно усміхнений, сміхотун, таких видно за кілометр. Він сказав, що репрезентує відділок боротьби зі злочинністю. Хотів оглянути квартиру. — Він сказав, навіщо йому це? Жінка заперечно похитала головою. — Чи ви пам’ятаєте, як його звали? — Інспектор Хтозна-який. Я навіть не повірила, що він з поліції. Від нього аж смерділо шкурним інтересом — тут було щось особисте! Я відіслала його геть, сказавши, що ключів від квартири в мене немає, а якщо йому щось потрібно, хай зателефонує адвокатові. Непроханий гість сказав, що повернеться, та я більше ніколи його не бачила. Полотном дорога! — А чи не знаєте випадково прізвища та адреси адвоката? — Вам слід звернутися до управителя будинку, пана Моліни. Його контора неподалік, вулиця Флорідабланка, 28, перший поверх. Скажіть, що ви від пані Аврори. — Дуже вдячний, пані Авроро. То квартира Фортюні порожня? — Ні, не порожня. Відтоді як помер старий, ніхто нічого з неї не виносив. Іноді звідти навіть тхне. Я б сказала, що там щури, згадаєте моє слово. — А чи не можна на неї поглянути? Може, ми знайшли б якусь підказку... Я дуже хочу довідатися, що ж насправді трапилося з Хуліаном!.. — Ні, ні. Я не можу цього зробити. Треба говорити з паном Моліною, він відповідальний. Я по-змовницькому до неї всміхнувся. — Ви, гадаю, маєте головний ключ. Добре, що ви сказали тому інспекторові, ніби такого немає, — але ж це неправда? Адже вам теж до смерті хочеться побачити, що там відбувається... Пані Аврора скоса подивилася на мене. — Ви диявол.  

Двері розчинилися, наче відкотився надгробний камінь, — із раптовим стогоном, випускаючи сире, смердюче повітря. Я штовхнув двері всередину, й відкрився коридор, що тонув у темряві. Було задушливо; смерділо сирістю. Спіральні нитки запиленого павутиння звисали зі стелі білою бахромою. Розбиті кахлі на підлозі були вкриті чи то пилом, чи то попелом. Я помітив якісь сліди, що вели до квартири. — Святий Боже! — пробурмотіла сторожиха. — Тут брудніше, ніж у курнику. — Якщо хочете, далі я піду сам, — сказав я. — Це ви так хочете, а не я. Ну ж бо, йдіть попереду, а я за вами. Ми зачинили за собою двері й постояли трохи біля входу, чекаючи, доки очі звикнуть до темряви. Я чув нервове дихання жінки й відчував кислий запах її поту. Почувався розкрадачем могил, чия душа отруєна жадобою. — Гей, що то за шум? — спитала сторожиха стривоженим голосом. Щось тріпотіло у темряві, сколошкане нашою присутністю. Мені здалося, що я на мить побачив, як блимнула бліда тінь у кінці коридору. — Голуби, — відповів я. — Вони, певно, залетіли крізь розбите вікно й влаштували тут гніздо. — Ці потворні птахи налякали мене вкрай, — сказала жінка. — Але й напаскудили вони тут! Наче востаннє. Ми наважилися зробити кілька кроків уперед і таким чином дісталися кінця коридору, де розташовувалася їдальня з балконом. Можна було бачити лише обшарпаний стіл зі скатертиною, що перетворилася на лахміття й була схожа радше на саван. Чотири стільці та пара замурзаних засклених шафок «охороняли» посуд: різноманітні келихи та чайний набір. У кутку проти нас стояло старе піаніно, яке належало матері Каракса. Клавіші почорніли від бруду, стики між ними ледь-ледь проглядалися крізь шар пилу. Фотель із довгим порваним покривалом потроху розсихався біля балкону. Поряд стояв кавовий столик, на якому лежали окуляри для читання та Біблія, затягнута у бліду шкіру й облямована золотом (раніше такі зазвичай дарували дітям у день конфірмації). У ній досі залишилася закладка — шматок пурпурної стрічки. — Погляньте, ось фотель, у якому старого знайшли мертвим. Лікар сказав, що він так просидів два дні. Так сумно думати про це: наче собака, сам-самісінький... Не те щоб він не заслуговував на покарання, але ж так... Я покрокував просто до фотеля, де Фортюні було знайдено мертвим. Поряд із Біблією стояла маленька скринька з чорно-білими фотокартками — то були старі студійні портрети. Я майже боявся їх торкатись і став навколішки, щоб уважно розгледіти їх. Почувався так, наче зневажаю пам’ять нещасного старого, але цікавість перемогла. На першому знімку була молода пара з хлопчиком, якому було не більш ніж чотири рочки. Та я впізнав його очі. — Погляньте, ось вони, — підійшла ззаду пані Аврора. — Молодий пан Фортюні та його... — У Хуліана не було більше ані братів, ані сестер? Сторожиха знизала плечима й зітхнула. — Я чула плітки, що в неї був викидень через те, що чоловік побив її, але не знаю точно. Люди обожнюють плітки, хіба ні? Але не я. Усе, що я знаю, — Хуліан одного разу розповідав сусідським дітям, що в нього є сестра, яку може бачити тільки він. Він говорив, що вона виходить із дзеркала, наче зроблена з тонкого повітря, що вона живе із самим Сатаною в палаці на дні озера. У моєї Ісабеліти цілий місяць по тому були кошмари. У цього хлопця іноді насправді була хвороблива уява. Я кинув погляд на кухню. Віконце, що виходило на внутрішній двір, було розбите, й з того боку можна було почути знервовані, ворожі змахи голуб’ячих крил. — Чи всі квартири побудовано за одним планом? — спитав я. — Усі, що виходять на вулицю. Але ця розташована на горищі, тож вона трохи незвична. Тут кухня та пральня виходять на внутрішній двір. Уздовж коридору три спальні, а в кінці — ванна кімната. Повірте мені, належним чином оздоблена, ця квартира може мати пристойний вигляд. Вона схожа на квартиру моєї Ісабеліти. Утім, зараз вона більше схожа на могилу. — Ви знаєте, котра з кімнат належала Хуліанові? — Перша — це спальня господаря. Друга менша. Здається, саме вона. Я пішов коридором. Фарба на стінах злущувалася шматками. У кінці коридору виднілися прочинені двері; за ними була ванна кімната. Здавалося, на мене із дзеркала дивиться якесь обличчя. Моє?.. Чи Хуліанової сестри, яка мешкала за дзеркалом?.. Коли я підійшов ближче, обличчя зникло в темряві. Я спробував відчинити ще одні двері. — Вони замкнені, — сказав я. Сторожиха здивовано подивилася на мене. — Ці двері не мають замків, — пояснила вона. — Мають. — Тоді, певно, це старий врізав замок, бо в решті квартир... Я подивився додолу й помітив, що сліди в пилюці вели саме за замкнені двері. — Хтось був у цій кімнаті, — повідомив я. — Нещодавно. — Не лякайте мене. Я підійшов до інших дверей. На них не було замків, і від мого поштовху вони відчинилися із іржавим стогоном. Посередині стояло неприбране ліжко із запоною, на чотирьох стовпчиках. Пожовкле простирадло скидалося на саван. У головах ліжка висіло розп’яття. У кімнаті також були комод із маленьким дзеркалом, раковина, глечик та стілець, а біля стіни — шафа з напіввідчиненими дверцятами. Я підійшов до столика, що стояв в узголів’ї ліжка; під скляною стільницею лежали фотокартки дідусів та бабусь, похоронні картки, лотерейні квитки. На столі я побачив різьблену з дерева музичну скриньку та кишеньковий годинник, що навічно зупинився на двадцяти хвилинах на шосту. Я спробував був завести музичну скриньку, але мелодія застрягла після шостої ноти. Коли відчинив шухляду столика, знайшов порожній футляр від окулярів, манікюрні ножиці, солдатську фляжку та пам’ятну медаль із церкви Лурдської Богоматері. Більше нічого. — Десь мають бути ключі від тієї кімнати, — припустив я. — Певно, управитель узяв їх. Слухайте, я гадаю, краще нам піти звідси. Раптом мій погляд знову впав на музичну скриньку. Піднявши її, я відкрив віко й там знайшов золотий ключик, який перешкоджав механізмові. Я витяг його — мелодія знов задзеленчала. Я впізнав «Болеро» Равеля[26]. — Оце, мабуть, і є ключ, — посміхнувся я до жінки. — Послухайте, якщо кімнату замкнено, на це існує якась причина. З поваги до пам’яті... — Ви можете піти до себе й зачекати на мене там, пані Авроро.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка