Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка6/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

16



— Ви диявол. Ну, гаразд. Відчиняйте, якщо потрібно. Подув холодного повітря свистів у замковій щілині, облизуючи мені пальці, поки я порався з ключем. Замок, що його пан Фортюні прилаштував до дверей синової кімнати, був утричі більшим, ніж замок на вхідних дверях. Пані Аврора, сповнена поганих передчуттів, дивилася на мене так, наче я збирався відкрити скриньку Пандори. — Ця кімната розташована в передній частині будинку? — спитав я. Сторожиха похитала головою. — Тут є маленьке віконце для вентиляції. Воно виходить на подвір’я. Я штовхнув двері. Перед нами відкрився непроникний темний колодязь, скупе світло позаду ледь розсіювало цю темряву. Вікно, що виходило на подвір’я, було заклеєне пожовклими газетними сторінками. Я повідривав їх, і спис імлистого світла проник у темряву. — Ісусе, Маріє та Йосифе, — пробурмотіла жінка. Кімната була заповнена розп’яттями. Вони звисали зі стелі, гойдаючись на стрічках, висіли на стінах, прибиті цвяхами. Тут були їх десятки. Хрести було вирізано ножем на дерев’яних меблях, надряпано на підлозі, намальовано червоною фарбою на дзеркалі. Сліди вели до ліжка, точніше, до того, що від нього лишилося, — а лишився від нього кістяк із дротів та поточеного хробаками дерева. Біля вікна стояв закритий письмовий стіл, який увінчували три металеві розп’яття. Я обережно відкрив стіл. На стиках дерев’яних перебірок не було пилу, з чого я зробив висновок: стіл нещодавно відкривали. У ньому було шість шухляд. Замки на всіх було зламано. Я оглянув шухляди одну за одною. Порожні. Став навколішки біля письмового столу й провів пальцями по подряпинах, які вкривали дерево. Чи руки Хуліана Каракса робили ці подряпини машинально? Чи це — химерні ієрогліфи з таємним значенням?.. Під столом я помітив купу записників і склянку з ручками та олівцями. Узяв один із записників і переглянув. Рисунки та окремі слова. Математичні вправи. Незв’язні фрази, цитати з книжок. Незакінчені вірші. У решті записників — те саме. Деякі рисунки з незначними варіаціями повторювалися на кількох сторінках. Мене налякала фігура чоловіка, який, здавалося, був зроблений з полум’я. Інше чудернацьке зображення скидалося чи то на янгола, чи то на плазуна, що згорнувся в кільце навколо хреста... А ось фантастична незграбна споруда з баштами та арками; що це — собор?.. Утім, штрихи були впевнені та свідчили про деякі здібності до образотворчого мистецтва. Юний Каракс, виявляється, був іще й непоганим рисувальником. Я вже збирався покласти останній записник на місце, навіть не дивлячись на нього, коли щось випало з-поміж його сторінок та впало мені під ноги. То була фотокартка, і на ній я впізнав ту саму дівчину, яка була на іншому знімку — на тому, що був зроблений біля цього будинку. Дівчина позувала у розкішному садочку, а над верхівками дерев ледь виднівся будинок, обриси якого я бачив на малюнках юного Каракса. Я відразу впізнав будинок. Це була вілла «Білий чернець» на проспекті Тібідабо. На звороті фотокартки був простий напис: Пенелопа, яка Тебе кохає.

Я поклав фотокартку до кишені, закрив стіл та всміхнувся до пані Аврори. — Усе подивилися? — спитала вона, явно бажаючи щонайшвидше покинути це місце. — Майже, — відповів я. — Ви казали, що невдовзі після від’їзду Хуліана до Парижа надійшов якийсь лист, але пан Фортюні наказав вам викинути його... Жінка хвилину вагалася, а потім кивнула головою. — Я поклала його до шухляди шафи, що в передпокої, на той випадок, якщо колись приїде француженка. Він і досі має бути там. Ми попрямували до шафи й відкрили першу шухляду. Брунатно-жовтий конверт лежав зверху колекції зупинених годинників, заіржавілих і ґудзиків та монет, які вийшли з обігу двадцять років тому. Я взяв конверт та уважно розглянув його. — Ви читали цього листа, пані Авроро? — За кого ви мене маєте? — Я не волів вас образити. Якщо ви вважали, що Хуліан помер, прочитати цього листа було б цілком природно. Сторожиха знизала плечима, опустила очі й покрокувала до дверей. Я скористався моментом та сховав листа у внутрішню кишеню піджака. — Послухайте, я не бажаю справити хибне враження, — озирнулася пані Аврора. — Звичайно ж, ні. То що було в листі? — Це було любовне послання. Як ці історії, що їх читають по радіо, тільки ще сумніше, розумієте? Здавалося, наче все це — правда. Повірте мені, я мало не плакала, коли читала цього листа. — Ви дуже вразлива, пані Авроро. — А ви — диявол.  



Того ж вечора, попрощавшись із панею Авророю й пообіцявши тримати її в курсі справ стосовно Хуліана, я пішов побачитися з управителем будинку. Пан Моліна, либонь, бачив і кращі дні, але зараз йому належала лише напівзруйнована контора на брудному першому поверсі будинку на вулиці Флорідабланка. Утім, людиною Моліна здавався веселою та задоволеною із себе. До його рота наче приклеїлася напівспалена сигара — здавалося, вона росте простісінько з його вусів. Дихав він так, як більшість людей хропе, тому я першої миті подумав був, що він спить. Його сальне волосся розгладжувалося на лобі, над маленькими свинячими очима. Костюм його можна було б продати на блошиному ринку Енкантес щонайбільше за десять песет, натомість в око відразу впадала криклива краватка тропічних кольорів. Судячи зі стану контори, пан управитель уже нічим не управляв, хіба що клопами та павутинням забутої Барселони. — У нас саме ремонт, — сказав він, вибачаючись. Щоб розтопити лід, я згадав ім’я пані Аврори, наче посилався на стару приятельку власної родини. — О, замолоду вона була справжньою красунею, — прокоментував Моліна. 3 віком вона споганіла й погладшала, але і я вже не той, яким був. Можете не вірити, але у вашому віці я був справжній Адоніс. Дівчата навколішках благали бодай однієї ночі зі мною, щоб мати можливість народити від мене дітей! На жаль, двадцяте століття не принесло із собою нічого доброго. Чим можу стати у пригоді, молодий чоловіче? Я розповів йому більш-менш правдоподібну історію про ймовірну віддалену спорідненість із Фортюні. Після п’ятихвилинної розмови Моліна присунувся до шафи із шухлядами й дав мені адресу адвоката, який вів справи Софі Каракс, матері Хуліана. — Подивимось... Хосе Марія Рекехо. Вулиця Лева XIII, будинок 59. Двічі на рік ми надсилаємо листи на скриньку до головного поштамту на Віа-Лаєтана. — А ви знайомі з паном Рекехо? — Час від часу я спілкуюся телефоном із його секретаркою. Загалом справи з ним ведуться через пошту. Цим також займається моя секретарка. Сьогодні вона в перукаря. Адвокати більше не мають часу, щоб вести справи віч-на-віч. Серед представників цієї професії не залишилося справжніх ідальго. Однак не залишилося не тільки справжніх ідальго, а й справжніх адрес теж. Швидкий погляд на мапу міста, що лежала в управителя на столі, підтвердив мої підозри: адреси уявного адвоката, пана Рекехо, не існувало. Я сказав це панові Моліні, але той сприйняв мої слова як жарт. — Чорт мене забирай! — засміявся він. — Що я казав? Шахраї. Управитель знову розлігся в кріслі й видав іще один звук, схожий на хропіння. — Дайте мені принаймні номер поштової скриньки. — Згідно з обліковою карткою, це номер 2837, хоча я не завжди можу вчитати письмо моєї секретарки. У тому, що стосується цифр, жінки не хапають з неба зірок. От у чому вони насправді доки, так це... — Можна подивитися на картку? — Звичайно.Будь ласка. Він передав мені картку, і я глянув на неї. Цифри були дуже розбірливі. Номер скриньки 2321. Страшно було й думати про облік, який веде ця контора. — Ви багато спілкувалися з паном Фортюні за його життя? — спитав я. — Час від часу. Надто стриманий чоловік. Я пам’ятаю, коли дізнався, що його француженка втекла геть, запросив його піти до повій із кількома моїми приятелями. Тут неподалік, біля танцювального залу «Палома», — чудовий заклад. Просто щоб підбадьорити його, еге? Усього лишень. І уявіть собі — він перестав розмовляти зі мною, навіть не вітався на вулиці, наче мене не було. Що скажете на це? — Та ви що? Я шокований! А щось іще можете розповісти про родину Фортюні? Ви їх добре пам’ятаєте? — Тоді були інші часи, — з ностальгією пробурмотів пан Моліна. — Та я навіть знав дідуся Фортюні — того, хто заснував цю крамницю. Про сина мало що знаю. А дружина? Вона була красунею. Що за жінка! І порядна. Попри всі плітки та чутки... — А чи правда, що Хуліан — не рідний син Фортюні? — Звідки ви це взяли? — Я вже казав, що я родич. Згодом усе стає явним. — Плітки такі були, але... — Але?.. — Люди взагалі багато базікають. Люди пішли не від мавп. Вони пішли від папуг. — То що казали люди? Пан Моліна розвернувся у кріслі. — Не бажаєте перехилити келишок рому? Кубинського. Усе добре, що нас убиває, — кубинське. — Ні, дякую, але я підтримаю компанію. А поки ви можете розповісти мені...  

Антоні Фортюні, якого всі називали капелюшником, познайомився із Софі Караксу 1899 році біля сходів Барселонського собору. Він повертався із собору, щойно давши обітницю святому Євстахіеві (з усіх святих Євстахій вважався найбільш старанним та найменш метушливим, коли йшлося про любовні справи). Антоні Фортюні було вже за тридцять; він, старий парубок, шукав дружину й волів знайти її щонайшвидше. Француженка Софі мешкала в пансіоні для молодих дівчат на вулиці Рієра-Альта й давала приватні уроки музики та гри на фортепіано нащадкам найбільш привілейованих родин Барселони. В неї не було ані родини, ані маєтку, на який би можна було розраховувати; усе, що в неї було, це її молодість та музична освіта. Музики Софі навчилася від свого батька, піаніста з якогось німського театру, перш ніж він помер від туберкульозу в 1886 році. Антоні Фортюні, навпаки, був чоловіком якщо не заможним, то принаймні на шляху до заможності. Він нещодавно успадкував батьківську справукрамницю капелюхів, яка мала певну репутацію на вулиці Св. Антоніо. Цього ремесла Антоні теж навчився від свого батька і мріяв, що одного дня навчить власного сина. Він дійшов висновку, що Софі Каракс тендітна, красива, молода, слухняна та зможе народити йому сина. Отже, святий Євстахій таки зробив послугу. Після чотирьох місяців наполегливих залицянь Софі погодилася на пропозицію Антоні одружитися з ним. Пан Моліна, який був приятелем старого Фортюні, попереджав Антоні, що він одружується з іноземкою. Він сказав, що Софі, здається, мила дівчинаале, може, цей шлюб для неї дещо незручний, слід почекати принаймні рік... Антоні Фортюні відповів, що він уже знає про свою майбутню дружину все, що йому потрібно, а решта його не цікавить. Вони одружилися у церкві Дель Піно й розраховували провести медовий місяць на спа-курорті неподалік Монґату. Зранку, перш ніж вони поїхали, капелюшник крадькома попросив пана Моліну, щоб той утаємничив його в секрети спальні. Моліна саркастично порадив Фортюні розпитати про все молоду дружину. Молодята повернулися до Барселони вже за три дні. Сусіди казали, що Софі плакала, коли входила до будинку. Роки по тому Вісентета присягалася, що Софі розповіла їй таке: капелюшник і пальцем не торкнувся до неї, а коли вона спробувала звабити його, він назвав її шльондрою й відповів, що та непристойність, яку вона пропонує, збуджує в ньому лише огиду. Шість місяців по тому Софі повідомила чоловіка, що вона вагітна. Від іншого. Антоні Фортюні бачив, як його батько лупцював матір з першої-ліпшої нагоди, тож і сам зробив те, що вважав за правильне. Капелюшник зупинився лише тоді, коли злякався, що ще один ударі жінка помре. Незважаючи на побиття, Софі відмовилася назвати ім’я батька дитини. Звернувшись до власної логіки, Антоні Фортюні вирішив, що це, мабуть, диявол, бо ця дитинадитина гріха, а у гріха єдиний батькоКнязь темряви. Переконаний, що гріх прокрався в його дім між стегнами його дружини, капелюшник став усюди розвішувати розп’яття: на стінах, на дверях усіх кімнат, на стелях. Коли Софі побачила, як він розвішує хрести у спальні, де ув’язнив її, жінка злякалася й зі сльозами на очах спитала чоловіка, чи він не збожеволів. Сліпий від гніву, він обернувся й ударив її.Така сама шльондра, як і інші,промовив він, викидаючи її на майданчик сходів. Наступного дня, коли Антоні Фортюні відчинив двері квартири, щоб піти вниз до крамниці, Софі досі лежала там, уся в засохлій крові, тремтячи від холоду. Лікарям так і не вдалося остаточно вилікувати переломи на її правій руці. Софі Каракс більше не могла грати на піаніно. Вона народила хлопчика й назвала його Хуліан, на честь свого батька, якого зарано втратила,таке трапляється з усім найціннішим у житті. Фортюні думав узагалі викинути її з дому, але вирішив, що скандал зашкодить бізнесові,ніхто не схоче купувати капелюхів у рогоносця. Тож Софі було виділено темну й холодну кімнату на заднику квартири. Там вона за допомогою двох сусідок і народила сина. Антоні не повертався додому три дні.Цього сина подарував тобі Господь,заявила Софі.Якщо волієш когось покаратикарай мене, а не невинне дитя. Хлопчикові потрібен дім та батько. Дитина не відповідає за мої гріхи. Благаю, змилосердься. Перші місяці були важкими для них обох. Антоні Фортюні понизив дружину до рівня служниці. Вони разом не спали, не їли й лише зрідка перекидалися парою слів стосовно хатніх справ. Раз на кілька тижнів, зазвичай у ніч повні, вже над світанком, Антоні Фортюні з’являвся у спальні Софі й без зайвих слів оволодівав неюенергійно, але невміло. У ці нечасті моменти Софі намагалася завоювати його, шепочучи слова кохання та пестячи чоловіка. Але капелюшник не розумів такої фривольності. Порив його бажання тривав лише короткі хвилини, навіть секунди,від цього не могло бути дітей. Після кількох років Антоні Фортюні назавжди полишив спальню дружини, а натомість узяв за звичку до самого ранку читати проповіді, шукаючи в них розради своїм мукам. Капелюшник намагався полюбити дитину з глибокими очима, хлопчика, який любив жартувати та вигадувати привидів. Однак, незважаючи на всі зусилля, Антоні Фортюні не міг забути, що маленький Хуліанне його плоть і кров. Хлопчик не цікавився ані капелюхами, ані вивченням катехізису. Під час Різдвяних свят він бавився тим, що міняв місцями маленькі фігурки у сцені Різдва та вигадував сюжети, в яких маленького Ісуса викрадали нечестиві волхви. Невдовзі його захопило малювання янголів із вовчими зубами та вигадування історій про вкритих капюшонами привидів; які виходили зі стін і їли людські думки, поки люди спали. З часом капелюшник втратив останню надію напутити хлопця на добрий шлях. Ні, зрозумів Антоні: ця дитина не була й ніколи не стане одним з Фортюні. Хуліан твердив, що йому нудно у школі, а додому приходив із зошитами, повними зображень якихось жахливих істот, крилатих гадюк, будинків; що жили, ходили та пожирали людей, які нічого не підозрювали. Стало зрозумілим, що фантазії та вигадки цікавлять його набагато більше, ніж дійсність. Здавалося, диявол навмисне послав цю дитину, щоб узяти на глум нещасного капелюшника. Хуліан обожнював мистецтво та інші речі, що вважалися непрактичними з точки зору добропорядних чоловіків, як-от Антоні Фортюні. У віці десяти років Хуліан повідомив, що хоче бути художником, як Веласкес. Він мріяв узятися за полотна, яких великий майстер не зміг написати за життя, оскільки (як стверджував Хуліан) мусив малювати безліч трудомістких портретів розумово відсталої королівської родини. Софі, можливо, щоб розрадити свою самотність та віддати шану батьковій пам’яті, вирішила навчити сина гри на піаніно. Хуліан швидко вивчив основи гармонії та дійшов висновку, що воліє вигадувати власні твори, ніж слідкувати за музичними партитурами. Антоні Фортюні підозрював, що хлопчик трохи відсталий розумоволибонь, через дієту, на яку надто впливала французька кухня його матері. Адже добре відомо, що жирна їжа з великою кількістю масла призводить до розумових відхилень та врешті-решт до руйнування мозку. Фортюні заборонив Софі готувати на маслі. Однак це не допомогло. У дванадцять років Хуліан почав утрачати свій гарячковий інтерес до малювання та Веласкеса, але радіти Фортюні було зарано: хлопцем оволодів іще шкідливіший порок. На вулиці Кармен він знайшов бібліотеку й почав увесь свій вільний час присвячувати відвідуванню святилища книжок, ковтаючи томи художньої літератури, поезії та історичних творів. За день до свого тринадцяти річчя він проголосив, що хоче бути Робертом Льюїсом Стівенсоном (хто це такий, Фортюні не знав, але здогадувався, що то якийсь іноземець). На той час капелюшник уже був цілком переконаний, що його син просто ідіот, але сподівався, що їм пощастить і Хуліана візьмуть працювати до каменярні. Ночами Антоні Фортюні нерідко корчився у ліжку, не в змозі заснути: його мучила злість. У глибині серця він любить цю дитину, казав він собі. І він любить ту суку, що зраджувала його з першого дня, хоч вона на цю любов і не заслуговує. Він любить її всією душею, хай і по-своєму; вона не бачить цього, та головне, що це бачить Бог. І Антоні благав Господа подати йому знак, голос, частку Своєї присутності. Однак Богчи то завдяки Своїй безмежній мудрості, чи то через надмір молитов від стражденних душ,не відповідав. Поки Антоні Фортюні мучився цими невеселими думками, по той бік стіни потроху згасала Софі. Її життя загинуло у морі розчарувань та самотності. Крім того, її гризло відчуття провини. Вона не кохала чоловіка, якому служила, але відчувала, що належить йому, і думка покинути його, забравши сина, здавалася неймовірною. З гіркотою Софі згадувала справжнього батька Хуліана і розпач оволодівав нею. Вона зненавиділа Антоні Фортюні. Образи та взаємні обвинувачення літали в повітрі, немов ножі, ранячи всіх, хто відважувався стати в них на шляху,зазвичай це був Хуліан. Капелюшник ніколи достеменно не пригадував, за що саме бив дружину останнього разу,пам’ятав лише свою лють та відчуття сорому, яке приходило потім. Він присягався собі, що цього ніколи не трапиться знов, говорив навіть, що готовий сісти у в’язницю. Антоні Фортюні був упевнений, що з Божою допомогою нарешті стане кращою людиною. Але рано чи пізно його кулаки знов починали гамселити по ніжному тілі Софі, і Фортюні нарешті усвідомив, до чого він насправді прагнув. Якщо він не може, володіти нею як чоловік, він буде володіти нею як тиран. Так у родині Фортюні минали роки. Серця тих, хто жив під одним дахом, мовчалимовчали так довго, що врешті-решт слова, за допомогою яких люди висловлюють свої справжні почуття, забулися. Це була не родинаце були незнайомці, які невідь-чому мешкають під одним дахом. Утім, так живе багато родин у великому місті.  

Було пів на третю, коли я повернувся до книгарні. Коли я увійшов, Фермін саркастично подивився на мене з верхньої сходинки драбини, стоячи на якій, він розставляв по місцях томи повного зібрання «Національних епізодів» славнозвісного дона Беніто[27]. — Кого я бачу? Ми вважали, що ти вже у Нью-Йорку, Даніелю. — Я трошки спізнився. Де батько? — Оскільки ти не з’явився, він пішов розносити решту замовлень. Він попросив сказати тобі, що сьогодні ввечері піде до Тіани, щоб оцінити приватну бібліотеку, яка належить удові. Твій батько — спритний вовку ягнячій шкурі, Даніелю. Він сказав, щоб ми його не чекали та закривали книгарню. — Він був роздратований? Фермін із котячою грацією спустився з драбини та похитав головою. — Зовсім ні. Твій батько святий, чи ти не знаєш? Крім того, він радіє, що ти зустрічаєшся з молодою дівчиною. — Що?! Фермін підморгнув мені й цмокнув губами. — Ага, чортеня, ти заривав талант у землю! А що за дівчина! Така вродлива, що рух планет зупиняється! Найвищий клас! Либонь, гарні школи відвідувала. А в очах вогонь — просто-таки іскри крешуться з тих очей, кажу тобі — іскри, наче вогнище в Іванову ніч... Ет, якби Бернарда не вкрала мого серця... — Ферміне, — перервав його я, — що ти, в біса, верзеш? — Як це — що? Розповідаю про твою наречену. — У, мене немає нареченої, Ферміне. — Ну, зараз хлопці називають дівчат якось інакше, «цукерками» абощо... — Ферміне, повтори ще раз, будь ласка! Про що ти кажеш? Фермін Ромеро де Торрес поглянув на мене збентежено. — Хвилинку. Сьогодні ввечері, десь годину чи півтори тому, сюди завітала розкішна молода панна і запитала тебе. Твій батько та твій покірний слуга були у крамниці й бачили її, і можу тебе запевнити без тіні сумніву, що ця дівчина — не примара. Я можу навіть описати, як вона пахла. Лавандою, тільки ніжніше. Наче маленьку цукрову булочку щойно витягли з духовки. — І що, ця маленька цукрова булочка сказала, що вона моя наречена? — Ну, не зовсім так, але вона посміхнулася — злегка так, розумієш? — і сказала, що у вас побачення у п’ятницю ввечері. Усе, що нам із твоїм батьком залишалося зробити, — додати два до двох. — Беа, — промимрив я. — Отже, вона існує, — сказав Фермін із полегшенням. — Так, але вона не моя наречена. — Ні?! Тоді я не знаю, чого ти чекаєш. — Вона сестра Томаса Аґілара. — Твого друга-винахідника? Я кивнув. — Тим паче. Навіть якщо вона племінниця папи, вона — бомба. На твоєму місці я б не вагався. — У Беа вже є наречений. Військовий, лейтенант. Фермін роздратовано зітхнув. — Ага, він в армії — у притулку найнижчих мавпячих інстинктів. Це ще ліпше. Ти можеш наставляти йому роги, не відчуваючи провини. — Ферміне, ти мариш. Беа одружується, коли цей лейтенант закінчить службу. Фермін посміхнувся. — А от я маю таке відчуття, що вона не збирається одружуватися. Не думаю, що ця пташка має намір найближчим часом вискочити заміж. — Що ти взагалі розумієш, Ферміне? — На жінках та на інших справах світу цього я розуміюся значно краще за тебе. Як каже Фройд; жінки думають одне, говорять інше, а бажають третього. Якщо поміркувати, це не так уже й погано. Адже чоловіки теж — і це більш ніж очевидно — чинять усупереч наказам своїх дітородних органів та органів травлення. — Припини свої нотації, Ферміне. Я розумію, до чого ти ведеш. Якщо в тебе є що сказати, просто скажи. — Гаразд. Ця гарненька малеча — не така вже й ґречна дівчинка. — То яка ж вона? Який висновок робить фахівець? Фермін наблизився до мене й промовив конфіденційним тоном, загадково звівши брову: — Пристрасна. І тим краще для неї. Як завжди, Фермін мав рацію. Відчуваючи поразку, я вирішив, що найкращий захист — це наступ. — Коли ми вже говоримо про пристрасть, розкажи-но мені про Бернарду. Ви вже цілувалися? — Даніелю, не знущайся з мене. Дозволь мені нагадати, що ти маєш справу з професіоналом у мистецтві зваблювання, а ці ранні поцілуночки мають сенс хіба що для аматорів у кімнатних черевиках. Справжню жінку завойовуєш потроху. У цьому питанні, як і на арені для бою биків, потрібен передусім мозок. — Інакше кажучи, вона тобі відмовила? — Ще не народилася жінка, яка могла б відмовити Фермінові Ромеро де Торресу! — вигукнув Фермін, як справжнісінький тореро. — Згідно з теорією Фройда, чоловік нагрівається як лампочка: червоногарячий в одну мить — і знов холодний. Жінка ж нагрівається мов та праска: повільно, але дедалі дужче, і врешті-решт стає смачненька, як гуляш. І коли вона розігріється, їй немає впину. Наче сталеплавильна піч у Біскаї! Я зважив термодинамічну теорію Ферміна. — То саме цим ти займаєшся з Бернардою? Нагріваєш праску? Фермін підморгнув мені. — Це не жінка — вулкан, що ось-ось вивергнеться. У неї лібідо, як вогненна магма, а серце янгола, — відповів він, облизуючи губи. — Вона нагадує мені мою соковиту мулатку з Гавани, яка була дуже побожна та поклонялася всім святим. Утім, глибоко в душі я — старомодний парубок, який не схильний цинічно використовувати жінок. Тож наразі я задовольняюся цнотливим поцілунком у щоку. Я не поспішаю, розумієш? Гарні речі можуть почекати. Існують мужлаї, які вважають, якщо торкнулися жінки ззаду й вона не заперечує — вони її підчепили. Дилетанти. Серце жінки — лабіринт хитрощів, надто складний для неотесаних умів. Якщо ти насправді хочеш, щоб жінка належала тобі, ти маєш мислити, як мислить вона. Перше, що ти маєш зробити, — завоювати її душу. А решта стане тобі за винагороду. Я урочисто поплескав у долоні. — Ферміне, ти поет! — Ні, я з Ортеґою та прагматиками. Поезія бреше — бреше у свій чарівний грішний спосіб. А те, що я сказав, простіше, ніж шматок хліба з помідором. Покажіть мені Дон Жуана — і я покажу вам перевдягненого невдаху. Я прагну сталості та тривалості. Ось побачиш, я зроблю з Бернарди щасливу жінку! Я посміхнувся та кивнув головою. Його ентузіазм, висловлений у такий досконалий спосіб, був заразливим. — Бережи її, Ферміне. Зроби це заради мене. У Бернарди не серце, а золото. І вона вже зазнала чимало розчарувань. — Гадаєш, я цього не розумію? Розчарування вкарбувалися в її чоло, наче печатка товариства вдів війни. Повір мені: я знаюся на тому, як розраджувати скривджених. Я зроблю її найщасливішою, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті! — Даєш слово? Із холоднокровністю рицаря-тамплієра він простягнув мені руку. Я потиснув її. — Так. Слово Ферміна Ромеро де Торреса.  

Того вечора справи у крамниці йшли повільно: завітало лише кілька випадкових відвідувачів. Обміркувавши ситуацію, я вирішив відпустити Ферміна до кінця дня. — Ну ж бо, йди до Бернарди. Запроси її до кіно чи пройдіться рука об руку по крамницях, що на вулиці Пуертаферріса. Їй це сподобається. Фермін не вагаючись скористався з моєї пропозиції. Він поквапився до задньої кімнати причепуритися — там він зберігав парадне вбрання й несесер із різними парфумами та притираннями, яким би позаздрила сама Вероніка Лейк. Коли він вийшов звідти, то був схожий на кінозірку, хоча до ідеальної статури йому, далебі, бракувало десь кілограмів тридцяти. На Фермінові був костюм мого батька та повстяний капелюх; капелюх, щоправда, був на два розміри більший, ніж потрібно, але цю проблему Фермін легко розв’язував, підкладаючи під тулію кульки з газетного паперу. — Ферміне, — озвався я, — поки ти ще тут, можна попросити тебе про послугу? — Проси про що завгодно! — Будь ласка, нехай наша розмова залишиться між нами. Добре? Жодного слова батькові. Він радісно посміхнувся. — Про твої залицяння до тієї дівчини, еге ж? — Таж ні, Ферміне! Які там залицяння! Залицяння — це твоя парафія. — Моя парафія, кажеш? Що ж, я справді чимало знаю про дівчат. Якщо з’явиться запитання щодо... гм... технічного боку — ти знаєш, до кого звернутися. Таємниця гарантована. У тому, що стосується таких питань, я все одно що лікар. Не треба соромитися. — Гаразд, я запам’ятаю це. І ще одне. Мені потрібно дізнатися, кому належить поштова скринька на головному поштамті, що на Віа-Лаєтана. Номер скриньки 2321. І, якщо можливо, — хто забирає пошту, яка надходить туди. Як гадаєш, ти зможеш мені допомогти? Фермін записав номер скриньки кульковою ручкою на нозі під шкарпеткою. — Дрібниці! У тому, що стосується офіційних закладів, я незамінний помічник. Дай мені кілька днів, і я підготую тобі повний звіт. — І про це теж, будь ласка, ні слова батькові. — Не турбуйся. Я мовчатиму як риба. — Я дуже вдячний тобі. А зараз іди, розважайся. Я попрощався по-військовому й якийсь час дивився, як Фермін іде вулицею. Вигляд він мав життєрадісний, немов півень на шляху до курника. І п’яти хвилин не минуло, як я почув дзенькіт дверного дзвоника. Підвів очі від колонок цифр. Щойно увійшов чоловік, схований за сірим плащем та повстяним капелюхом, як у Ферміна. Гість мав тоненькі вуса та скляні блакитні очі; він посміхався вимушеною посмішкою, наче комівояжер. Я пошкодував, що нема Ферміна — найкращого спеціаліста з випроваджування мандрівних продавців камфори та іншого мотлоху. Відвідувач знову подарував мені слизьку посмішку, недбало беручи одну книжку зі стосу, що громадився біля входу, — ми ще не встигли його розібрати та призначити ціни всім книжкам. Кожна риса у вигляді гостя просто-таки кричала про зневагу до всього, що він бачить. «Такий навіть не привітається задарма», — подумав я. — Багато слів, так? — спитав він, киваючи на книжку, що тримав у руках. Я знизав плечима. — Це книжка; книжки складаються зі слів, пане. Чим можу прислужитися? Чоловік поклав книжку назад до стосу, байдужно киваючи й ігноруючи моє запитання. — Читання — справа для тих, у кого є багато вільного часу й кому нема що робити. Наприклад, для жінок. Ті, хто мусить працювати, не мають часу на вигадки. Ми надто зайняті зароблянням грошей. Ти згоден? — Не знаю, пане. Можливо. Ми, як бачите, торгуємо лише книжками. Чоловік підійшов до прилавка, і його очі зупинилися на мені. Його манери здалися мені дещо знайомими, хоча я не міг сказати, де я з ним зустрічався. Він нагадував одне з тих зображень на старомодних картах для ігор чи ворожіння — зображень, які наче зійшли з інкунабули[28]; вигляд він мав водночас святковий і жалобний, немов саме уособлене прокляття вдяглося в ошатне вбрання. — То чим я можу... — Насправді, — перервав він мене, — це я прийшов зробити тобі послугу. Ти власник цього закладу? — Ні. Власник — мій батько. — А прізвище? — Моє чи батьківське? — не подумавши, запитав я. Чоловік саркастично посміхнувся. — Я припускаю, що вивіска «Семпере та син» стосується вас обох? — Дуже розумно з вашого боку. Чи можна запитати про причину вашого візиту, якщо книжки вас не цікавлять? — Причина мого візиту, якщо тобі цікаво, — люб’язність. Я хочу застерегти тебе. Мені відомо, що ви працюєте з небажаними особами, з перевертнями та злочинцями. Я здивовано витріщився на нього. — Перепрошую? Чоловік пронизав мене поглядом. — Ідеться про підозрілих осіб, імовірно, грабіжників. І не кажи мені, що ти не розумієш, про кого саме я кажу. — Боюся, не маю найменшої гадки. І малоймовірно, що бажаю вас слухати далі. Чоловік різко, майже вороже хитнув головою. — Що ж, мусиш потерпіти. Чи відомо тобі про діяльність Федеріко Флавії? — Пан Федеріко — місцевий слюсар і годинникар, чудова людина. Дуже сумніваюся, що він злочинець. — У мене є докази, що цей старий голубець нерідко відвідує вашу книгарню. Гадаю, він купує переважно дешеві любовні романи та порнографію. — Можна запитати, яке вам діло до того, що купує пан Федеріко?! У відповідь чоловік витяг портмоне, розкрив його та поклав на прилавок. Я побачив потерту поліційну картку відділу безпеки. На фотокартці — мій небажаний відвідувач, тільки трохи молодший. Я прочитав: «Головний інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро». — Стався до мене з повагою, хлопчику, інакше ви з батьком матимете величезні клопоти — за торгівлю комуністичним мотлохом. Утямив?! Я хотів відповісти, але слова застрягли у мене в горлі. — Утім, сюди мене привів не той божевільний. Рано чи пізно він опиниться у поліційному відділку, як і решта його товаришів, і запевняю тебе, усі вони матимуть добрячий урок. Мене турбує те, що, відповідно до моєї інформації, ви найняли до себе працювати звичайного грабіжника, найбільш підозрілу з усіх підозрілих осіб. — Не розумію, про що ви кажете, інспекторе. Фумеро зареготав. Сміх його лунав дуже неприємно. — Лише Богові відомо, яке в нього зараз ім’я. Багато років тому він звався Вільфредо Камаґвей, король мамбо. Казав також, що він знавець вуду, вчитель танців спадкоємця королівської родини Бурбонів та коханець Мати Харі. Час від часу він приміряє на себе імена чужоземних послів, артистів і тореадорів. Ми вже збилися з рахунку. — Боюся, я не можу нічим вам допомогти. Я не знаю особи на ім’я Вільфредо Камаґвей. — Звісно, не знаєш, але тобі відомо, про кого я кажу, чи не так? — Ні. Фумеро знову засміявся тим вимушеним, манірним сміхом, який, здавалося, викривав усю його суть, немов анотація на обкладинці книжки. — Тобі подобається шукати собі клопотів, так? Послухай, я прийшов сюди по-доброму, щоб попередити тебе: той, хто має справу з такими підозрілими особами, прикликає на себе великі проблеми. Гадаєш, я брешу? — Зовсім ні. Я вдячний вам за візит і попередження, але можу вас запевнити, тут немає жодних грабіжників. — Замовкни, бо я власноруч кину тебе за ґрати. Зрозуміло? Але сьогодні в мене гарний настрій, тож я піду, просто попередивши тебе. Від тебе залежить, яке товариство ти обираєш. Там, де дію я, все просто і зрозуміло: або ти зі мною, або проти. Таке життя. Тож як? Я нічого не відповів. Фумеро кивнув головою й знов зареготався. — Дуже добре, пане Семпере. Це ваш вибір. Не дуже вдалий початок. Якщо хочете прикрощів, ви їх матимете. Життя — не роман, розумієш? У житті ти маєш обирати. І я бачу, який вибір ти зробив. Вибір йолопів і невдах. — Вам час іти звідси, інспекторе. Він попрямував до дверей, не перестаючи лиховісно сміятися. — Ми ще зустрінемось. І скажи своєму приятелеві, що інспектор Фумеро стежить за ним та переказує щирі вітання. Візит інспектора та відлуння його слів зіпсували мені вечір. Я вирішив зачинити книгарню раніше, ніж зазвичай, і піти прогулятися. Фумеро, підлий убивця! Я безцільно блукав містом, не в змозі забути його натяків та погроз. Я розмірковував над тим, чи слід розповідати батькові та Ферміну про небажаний візит. Ні, либонь, не варто. Фумеро прагнув посіяти між нами сумніви, страждання, страх та відчуження; тож я не гратиму за його правилами. З іншого боку, мене стурбували натяки на минуле Ферміна. Мені стало соромно, коли я відчув, що на мить повірив словам поліціянта. Урешті-решт, після роздумів я вирішив викинути сьогоднішню подію зі своїх думок. На шляху додому я пройшов повз крамницю годинникаря. Пан Федеріко привітав мене з-за прилавку, киваючи, щоб я заходив. Годинникар мав люб’язний, веселий характер, він ніколи не забував про чийсь день народження; до цього чолов’яги завжди можна було звернутися за порадою і сподіватися на його допомогу. Я не міг не здригнутися на саму думку про те, що пан Федеріко — у «чорному списку» інспектора Фумеро. Може, слід попередити годинникаря? Але як це зробити тактовніше?.. Відчуваючи себе більш збентеженим, ніж будь-коли, я увійшов до його крамниці й посміхнувся. — Як справи, Даніелю? Чому таке кисле обличчя? — Невдалий день, — відповів я. — А ви як, пане Федеріко? — У мене все йде гладенько. Годинники нині роблять інакше, ніж раніше, тож у мене багато роботи. Якщо так ітиме й далі, доведеться найняти помічника. Чи твій приятель, винахідник, не зацікавиться? Він, певно, добре розуміється на годинниках. Мені неважко було уявити, що сказав би батько Томаса, знаний ретроград, якби дізнався, що його син працює у закладі людини, відомої своїми гомосексуальними нахилами. — Я перекажу йому. — До речі, Даніелю, в мене будильник, що його твій батько приніс десь два тижні тому. Не знаю, що він із ним робив, але краще хай придбає новий, ніж ремонтує цей. Я пригадав, що іноді задушливими літніми ночами батько спить на балконі. — Він, мабуть, упав на вулицю, — сказав я. — Тоді зрозуміло. Скажи батькові, що я можу купити для нього «Радіант» за дуже привабливою ціною. Послухай, візьми-но для батька ось цього годинника. Якщо батькові подобається, він може заплатити пізніше. Якщо ні, просто принесеш його назад. — Дуже дякую, пане Федеріко. І пан Федеріко почав загортати мені наш старий будильник, а разом із ним — якесь годинникоподібне страховисько. — Новітні технології, — сказав він із задоволенням. — До речі, мені сподобалася книжка, яку нещодавно продав мені Фермін. Отого хлопця... як його? Ґрема Ґріна. А цей ваш Фермін — добрий прикажчик! Я кивнув головою. — Так, він нам дорожчий від золота! — Я помітив, він ніколи не носить годинника. Скажи йому, нехай прийде — ми щось вигадаємо. — Скажу. Дякую, пане Федеріко. Подаючи будильника, годинникар уважно поглянув на мене й звів брови. — Ти певен, що справді нічого не сталося, Даніелю? Просто невдалий день? Я знов кивнув та посміхнувся. — Нічого не сталося, пане Федеріко. Бережіть себе. — Ти теж, Даніелю. Коли я дістався дому, батько вже спав на канапі з газетою на грудях. Я залишив на столі обидва будильники та записку: «Пан Федеріко каже: викинь цей старий мотлох». Прослизнувши до власної кімнати, я в темряві ліг у ліжко й непомітно сам для себе заснув, геть загубившись у роздумах про інспектора, Ферміна та годинникаря. Коли я прокинувся, була друга година ночі. Углядаючись у темряву коридору, я побачив батька, який ішов до своєї кімнати з новим будильником у руках. Квартира була сповнена тіней; усе навкруги здавалося похмурим та зловісним. Раптом я зрозумів, що насправді повірив в існування інспектора Фумеро тільки напередодні. Пішов до кухні, налив собі кухоль холодного молока й спитав себе: чи безпечно Фермінові в його пансіоні? Повертаючись назад до кімнати, я намагався стерти з пам’яті образ поліціянта. Намагався знов заснути, але швидко зрозумів, що це мені не вдасться. Увімкнув світло й вирішив ретельно оглянути конверт, що його минулого ранку я поцупив у пані Аврори. Він досі лежав у кишені мого піджака. Я поклав його на письмовий стіл, під світло настільної лампи. Конверт був схожий на пергамент, із пожовклими зубчастими краями; на дотик він нагадував глину. Поштовий штемпель, а радше натяк на нього, заледве можна було розпізнати: 18 жовтня 1919 року

На місці воскової печатки (відклеїлася вона, мабуть, завдяки зусиллям пані Аврори) красувалася червонувата пляма, схожа на слід від помади, наче хтось поцілував згин конверту на місці зворотної адреси!  



Пенелопа Алдая

Барселона, проспект Тібідабо, 32

 

Я відкрив конверт і витягнув листа. Усе в ньому нагадувало про давніші часи — і шерехатий брунатно-жовтий аркуш, акуратно згорнутий навпіл, і почерк, який нервово ковзав по сторінці, то блякнучи, то знову стаючи чітким, що свідчило про залежність письма від вмісту каламаря. Я розгорнув листа і, затамувавши подих, почав читати.  



Любий Хуліане! Сьогодні вранці я дізналася від Хорхе, що Ти насправді поїхав з Барселони у гонитві за власними мріями. Я завжди боялася, що ці мрії не дозволять Тобі поєднати своє життя зі мною чи з якоюсь жінкою взагалі. Я б воліла побачити Тебе востаннє, щоб подивитися Тобі у вічі й сказати те, чого не можу написати в листі. Усе сталося не так, як нам гадалося. Я знаю Тебе надто добре й передбачаю, що Ти мені не відпишеш, навіть не повідомиш своєї нової адреси. Ти хочеш стати цілком іншою людиною. Я знаю: Ти зненавидів мене через те, що у відповідний день мене не було там, де я обіцяла бути. Ти гадаєш, що я зрадила тебе. Гадаєш, що мені забракло мужності. Я часто уявляю, як Ти їдеш потягом, сидиш у купе на самоті й думаєш про мою зраду. Я вже кілька разів намагалася розшукати Тебе через Мікеля, але він сказав мені, що Ти не хочеш мати зі мною нічого спільного. Що вони Тобі набрехали, Хуліане ? Що сказали про мене? Чому Ти їм повірив? Я розумію, що втратила Тебе. Утратила все. Але навіть тепер я не можу дозволити Тобі так просто піти, не можу дозволити забути мене. Я зла на Тебе. Я від самісінького початку знала, що рано чи пізно втрачу Тебе, бо Ти ніколи не знайдеш у мені те, що знайшла в Тобі я. Хочу, щоб Ти знав: я покохала Тебе з першого ж дня й досі кохаюдужче, ніж будь-коли. Навіть якщо Ти цього не хочеш. Я пишу Тобі таємно, ніхто про це не знає. Хорхе присягався: якщо побачить Тебе зновувб’є. Мені більше не дозволяють виходити з дому; мені навіть не можна дивитися у вікно. Не думаю, що мені колись пробачать. Той, кому я довіряю, пообіцяв передати Тобі цього листа; я не називатиму імені, щоб не компрометувати цієї людини. Не знаю, чи дістанеться до Тебе цей лист. Якщо дістанеться й Ти таки вирішиш повернутися по мене, гадаю, ти вигадаєш, як це зробити. Ось Ти знов постаєш у моїй уяві; Ти їдеш потягом, і душа Твоя розбита. Ти втікаєш від нас усіхі від себе самого... Існує так багато речей, яких я не можу тобі сказати, Хуліане! Можливо, Тобі краще й не знати про них. Єдине, чого я бажаю,це щоб Ти був щасливий, Хуліане. Щоб усе, чого Ти прагнеш, здійснилося. Щоб одного дня (може, мине час, і Ти таки пробачиш мені?..) Ти нарешті зрозумів, як щиро я Тебе кохала. Завжди твоя Пенелопа.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка