Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка8/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

20



 Нурія Монфорт жила у сутінках. Вузький коридор вів до їдальні, яка правила також за кухню, бібліотеку та кабінет. По дорозі я помітив скромну спальню без жодного вікна. Ось і все, за винятком крихітної ванної кімнатки — не тільки без ванни, а й без душу; з тієї кімнатки йшли різноманітні аромати, починаючи від запахів їжі, що готувалася у барі внизу, й закінчуючи цвілим смородом із труб каналізації, яку побудували ще на початку століття. Уся квартира потопала в одвічній темряві; сама ця темрява здавалася велетенською брилою, що підтримувала обдерті стіни. Тут пахло чорним тютюном, холодом та спустошеністю. Нурія Монфорт розглядала мене, поки я вдавав, що не помічаю жалюгідних умов її оселі. — Я спускаюся читати на вулицю, бо в помешканні, як бачите, темно, — сказала вона. — Чоловік обіцяв, коли повернеться, подарувати мені настільну лампу. — Ваш чоловік поїхав? — Мікель у в’язниці. — Вибачте, я не знав... — Ви й не могли знати. Мені не соромно це казати, бо він не злочинець. Його забрали за те, що він надрукував листівки для профспілки слюсарів та механіків. Це сталося два роки тому. Сусіди вважають, що він подався в подорож до Америки. Батько теж не знає. І я б не хотіла, щоб він дізнався. — Не хвилюйтесь. Від мене не дізнається, — пообіцяв я. Напружена мовчанка повисла проміж нами. Я подумав: може, вона розмірковує, чи я не Ісаків шпигун? — Певно, важко вам самій перебуватися, — сказав я, аби тільки порушити тишу. — Нелегко. Я заробляю, що можу, перекладами, але коли чоловік у в’язниці, цього ледь вистачає. Адвокати витягли всі гроші, я по вуха в боргах. Праця перекладача оплачується так само погано, як і праця письменника. Вона подивилася на мене, немов чекаючи на відповідь. Я покірливо всміхнувся. — Ви перекладаєте книжки? — Уже ні. Тепер я стала перекладати заяви, контракти, митні документи — за це платять краще. За переклад художнього твору отримуєш копійки — лише трохи більше, ніж за його написання. Спілка мешканців уже кілька разів намагалася викинути мене звідси. І навіть не тому, що я не можу сплачувати за квартиру. Їх дратує, що я жінка, яка розмовляє іноземними мовами та ще й носить штани... Не один із сусідів винуватив мене в тому, що через мене в будинку погана репутація. Такий уже в мене талан... Я сподівався, що темрява приховає, як я почервонів. — Вибачте, не знаю, навіщо вам усе це розповідаю. Це вас бентежить. — Це моя провина. Я сам спитав. Вона знервовано засміялася. Здавалася, її оточує пекуча аура самотності. — Ви трохи нагадуєте Хуліана, — раптом сказала вона. — Ваш погляд, ваші рухи. Він мав таку саму манеру, що й ви: витріщався на співрозмовника, не кажучи ані слова, і той, не знаючи, про що він думає, розповідав йому, як дурень, такі речі, які краще було б тримати при собі... Що вам запропонувати? Може, філіжанку кави? — Ні, дякую. Не хочу вас обтяжувати. — Це мене не обтяжить. Я збиралася зробити й для себе. Щось підказало мені, що філіжанка кави — це все, що є в неї на обід. Я знову відмовився й побачив, як вона пішла в куточок їдальні, де стояла маленька електрична плита. — Почувайтеся як удома, — сказала вона, не обертаючись. Кабінет Нурії Монфорт вміщував у себе письмовий стіл, який займав куточок біля балкона, друкарську машинку «Ундервуд», гасову лампу поряд із нею та полицю, повну словників і підручників. Тут не було родинних фотознімків, але стіну біля столу займали поштові листівки, на кожній з яких було зображено міст; я десь бачив зображення цього моста, але не міг сказати точно, де він знаходиться, — чи то в Парижі, чи то в Римі... Сам письмовий стіл відзначався підкресленою охайністю та порядком. Олівці загострено та акуратно вирівняно. Папери та теки впорядковано та вкладено у три симетричні стовпчики. Я стояв і дивився на все це, як раптом у мене виникло непереборне бажання обернутися. Нурія Монфорт вивчала мене, стоячи біля дверей. Вона дивилася на мене мовчки, так, як дивляться на незнайомців на вулиці або в метро. Запалила цигарку й залишилася стояти там, де й стояла; обличчя її сповивали спіралі блакитного диму. Мені подумалося: від Нурії Монфорт виходили флюїди фатальної жінки, подібні до тих, що йшли від кіноакторок, які так зачаровували Ферміна, коли з’являлися з мряки на Берлінському вокзалі, огорнуті сяючим німбом. Жінки, врода яких набридала їм самим. — Немає про що й розповідати, — почала вона. — Ми познайомилися з Хуліаном двадцять років тому в Парижі. Тоді я працювала у видавничій фірмі Кабестані. Пан Кабестані за копійки отримав права на романи Хуліана. Спершу я працювала в бухгалтерії, потім, коли Кабестані дізнався, що я розмовляю французькою, італійською та трохи німецькою, перевів мене до відділу постачань. Я стала його персональною секретаркою. Одним з моїх обов’язків було листування із закордонними письменниками та видавцями, з якими наша фірма вела справи. Ось так я зіткнулася з Хуліаном Караксом. — Ваш батько розповідав, що ви з Хуліаном були добрими друзями. — Певно, батько говорив, що в нас був бурхливий роман, так? Мій батько переконаний, що я бігаю за кожною істотою в штанях, наче сучка під час тічки. Відвертість, навіть безсоромність цієї жінки приголомшувала мене. Я онімів, а Нурія Монфорт усміхалася сама до себе та похитала головою. — Не звертайте на нього уваги. У тридцять третьому році я поїхала до Парижа, щоб владнати справи між паном Кабестані та Ґаллімаром. Я залишалася в місті цілий тиждень. Я зупинилася в квартирі Хуліана з досить-таки банальної причини: Кабестані заощаджував на готелі. Дуже романтично, як бачите. До того моменту наші стосунки з Хуліаном Караксом обмежувалися виключно листуванням, яке зазвичай стосувалося авторських прав, коректур та редакційної правки. Я читала його рукописи. Більше я про нього не знала нічого. — Він розповідав вам про своє життя у Парижі? — Ні. Хуліан не любив розмовляти ані про свої книжки, ані про себе самого. Та мені здавалося, що він не дуже щасливий у Парижі. Утім, він справляв враження людини, яка не може бути щасливою ніде у світі. Я ніколи насправді не знала його. Він нікому не дозволяв пізнати себе. Він був дуже потайливою людиною, й іноді мені здавалося, що його зовсім не цікавить навколишній світ та інші люди. Пан Кабестані вважав, що Каракс дуже сором’язливий і трохи божевільний, але в мене було відчуття, що Хуліан жив минулим. Він ув’язнив себе у царстві власних спогадів. Хуліан жив у собі самому, заради своїх книжок, у своїх книжках — у затишній в’язниці, яку сам для себе любовно збудував. — Ви каже так, наче заздрите йому. — Існують гірші тюрми, ніж слова, Даніелю. Я кивнув головою, не до кінця впевнений, що саме вона має на увазі. — Хуліан коли-небудь розповідав про роки свого дитинства у Барселоні? — Дуже рідко. За той тиждень, що я залишалася у нього в Парижі, він трохи розповів про свою родину. Його мати була француженкою, вчителькою музики, а батько — власником крамниці капелюхів чи чогось такого. Батько Хуліана був дуже релігійною людиною. І дуже... гм... вимогливою. — То які в Хуліана були стосунки з батьком? — Мені відомо, що вони не дуже ладнали. Щось сталося проміж них багато років тому. Насправді Хуліан поїхав до Парижа, щоб уникнути служби у війську, куди його хотів запроторити батько. Мати пообіцяла, що не дозволить такому статися й забере сина якнайдалі від того чоловіка. — Але «той чоловік», урешті-решт, був його батьком! — зобразив щире здивування я. Нурія Монфорт посміхнулася. То був лише натяк на посмішку — її очі були стомлені та сумні. — Навіть якщо й був, він ніколи не поводився як справжній батько, й Хуліан ніколи не вважав його за такого. Одного разу Хуліан зізнався, що перш ніж одружитися, його мати мала любовну пригоду з якимсь незнайомцем, чийого імені вона ніколи не називала. Той чоловік і був справжнім батьком Хуліана. — Звучить як початок «Тіні вітру». Ви вважаєте, Хуліан сказав правду? Нурія Монфорт кивнула. — Хуліан зростав і бачив, як капелюшник — так він його звав — ображав його матір та бив її. Потім він заходив до кімнати Хуліана й казав, що той — син гріха, що він успадкував слабкий та паскудний характер своєї матері, що він усе життя буде жалюгідним невдахою, що б він не намагався робити... — Хуліан ображався на свого батька? — Час — найкращий цілитель. Мені здавалося, що краще б Хуліан ненавидів капелюшника, але ні — він його зневажав. Утім... Хуліан розповідав про все це так, наче це не мало для нього значення, наче це було тільки частиною минулого, яке він залишив позаду... але я знаю: подібні речі ніколи не забуваються. Слова, які отруюють серце дитини, впиваються в пам’ять, і рано чи пізно вони спалюють серце. Я здивувався: невже вона так каже з власного досвіду?.. На пам’ять мені прийшов образ Томаса Аґілара, який стоїчно вислухував немовчні нарікання свого пихатого батечка. — Скільки років було Хуліанові, коли його батько почав так до нього ставитись? — Може, вісім... Може, десять... Я зітхнув. — Як тільки Хуліан досяг призовного віку, мати забрала його до Парижа, навіть не попрощавшись із чоловіком. Капелюшник так і не збагнув до кінця, що родина кинула його. — Ви коли-небудь чули, щоб Хуліан згадував дівчину на ім’я Пенелопа? — Пенелопа? Гадаю, ні. Я б запам’ятала. — Вона була його дівчиною, коли він іще мешкав у Барселоні. Я витяг знімок Каракса та Пенелопи Алдаї й передав його жінці. Помітив, як посмішка засяяла на її обличчі, коли вона побачила Хуліана Каракса юнаком. Її поглинула ностальгія. — Він тут такий молодий... А це Пенелопа, про яку ви згадували? Я кивнув головою. — Дуже вродлива. Хуліанові завжди вдавалося оточувати себе вродливими жінками. «Такими, як ви», — подумав я. — У нього було багато...? — почав був я й затнувся. Знов та сама усмішка на обличчі Нурії Монфорт. — Дівчат? Коханок? Не знаю. Сказати правду, я ніколи не чула, щоб він говорив про якусь жінку. Одного разу я сама спитала — просто щоб підколоти його. Вам, певно, відомо, що він заробляв на хліб тапером у барі. Я спитала його, чи подобається йому цілий день перебувати серед гарненьких повій. Йому не здалося, що жарт смішний. Хуліан відповів, що не має права кохати когось, що він приречений на самотність. — Але чому? — Хуліан не пояснив. — Так чи інак, невдовзі перед поверненням до Барселони у 1936 році Хуліан Каракс збирався одружитися. — Так кажуть. — У вас є сумніви? Вона скептично знизала плечима. — Як я вже казала, за всі роки, що ми були знайомі, Хуліан ніколи не згадував жодної жінки, тим паче не згадував, що збирається одружитися. Історію про його здогадний шлюб я почула пізніше. Ньоваль — останній видавець Каракса — розповів Кабестані, що наречена на двадцять років старша за Хуліана, багата вдова, але хвора. За словами Ньоваля, вона так чи інакше підтримувала Каракса всі ці роки. Лікарі дали їй шість місяців, щонайбільше — рік. Ньоваль сказав: вона хотіла одружитися з Хуліаном, щоб він успадкував її маєток. — Але шлюбна церемонія так і не відбулася. — Якщо вона взагалі коли-небудь планувалася і якщо дійсно існувала така вдова. — З того, що відомо мені, Каракса вплутали в дуель. Дуель відбулася на світанку в день весілля. Що ви про це знаєте? — Ньоваль припускав, що це був хтось із родичів удови. Ненажерливий далекий родич, який не хотів, щоб спадок дістався якомусь вискочці. Утім, Ньоваль видавав здебільшого сенсаційні романи жахів, і я підозрюю, що цей жанр дещо вплинув на його спосіб мислення. — Я бачу, ви не вірите в історію про весілля та дуель. — Ні. І ніколи не вірила. — Тоді, на вашу думку, що ж сталося? Чому Каракс повернувся до Барселони? Нурія сумно посміхнулася. — Я ставлю собі те саме запитання вже сімнадцять років. Нурія Монфорт запалила ще цигарку. Запропонувала мені. Мені кортіло запалити, але я відмовився. — Ви маєте якісь припущення? — Ось усе, що мені відомо: влітку 1936 року, невдовзі після початку війни, служитель муніципальної трупарні зателефонував до нашого видавництва й сказав, що три дні тому до них привезли тіло Хуліана Каракса. Його знайшли мертвим на алеї у кварталі Раваль. Тіло було в лахмітті, серце пробите кулею. При ньому була книжка «Тінь вітру» та паспорт. Штемпель у паспорті свідчив, що Каракс перетнув французький кордон місяць тому. Де він був увесь цей час, ніхто не знав. Поліція зв’язалася з його батьком, але той відмовився забирати тіло, сказавши, що в нього немає сина. Минуло два дні, ніхто не звернувся по тіло, тож його поховали в загальній могилі на цвинтарі Монжуйк. Я навіть не можу покласти на неї квіти, бо ніхто не знає, де саме поховано Хуліана... Книжку, знайдену в Хуліановому піджаку, зберіг саме служитель трупарні, той самий, що зателефонував до видавництва Кабестані. Дізнавшись про все це, я була приголомшена. Хуліан, урешті-решт, мав у Барселоні знайомих, до яких він міг би звернутися; цими знайомими були ми з Кабестані, але він не повідомив нас, що повернувся. Ми дізналися про його повернення до Барселони лише після його смерті... — Про що ще вам вдалося дізнатися? — То були перші місяці війни, і Хуліан — не єдиний, хто зник безвісти в ті часи. Зараз про це вже не говорять, але існує багато безіменних могил, таких як Хуліанова. Шукати про них якоїсь інформації — усе одно що битися головою об мур. Я використала всі свої зв’язки. За допомогою пана Кабестані, який на той час уже був хворий, я подала скаргу до поліції. Після цього до мене прийшов молодий інспектор, самовпевнений поганець, який попередив, що краще мені більше ні про що не розпитувати. То було все, що він сказав. Його звали Фумеро. Здається, тепер він значна фігура. Про нього нерідко згадують у газетах. Можливо, й ви чули про нього. Я ковтнув. — Щось чув. — Відтоді я нічого не чула про Хуліана, доки певна особа не зв’язалася з видавцями й не схотіла придбати всі примірники романів Каракса, які залишилися на складі. — Лаїн Куберт. Нурія Монфорт кивнула. — Як ви гадаєте, хто він? — У мене є підозра, але я непевна. У травні 1936 року — ми якраз готували «Тінь вітру» до друку — хтось подзвонив до видавництва та запитав адресу Каракса. Чоловік сказав, що він старий приятель Хуліана й хоче відвідати його в Парижі. Зробити йому сюрприз. Я відповіла, що не маю повноважень поширювати таку інформацію. — Він назвався? — Якийсь Хорхе. — Хорхе Алдая? — Здається, так. Хуліан неодноразово згадував це прізвище. Алдая справді був його другом. Думаю, вони разом ходили до школи Святого Ґабріеля. — Хорхе Алдая — брат Пенелопи, — сказав я. Нурія Монфорт насупила брови. Вони здавалася збентеженою. — Ви дали тому чоловікові паризьку адресу Хуліана? — Ні — Що він відповів на вашу відмову? — Засміявся й сказав, що знайде його в інший спосіб. І повісив слухавку. Здавалося, щось її гризло. Я почав підозрювати, що вона щось приховує. — Як я казала, — вела далі Нурія, — невдовзі після зникнення Хуліана той чоловік завітав до видавництва Кабестані. Тоді Кабестані вже не працював, на його місце заступив старший син. Відвідувач назвав себе Лаїном Кубертом і запропонував викупити весь наклад Хуліанових романів. Я гадала, що все це — невдалий жарт. Лаїн Куберт — герой роману «Тінь вітру». — Диявол. Нурія Монфорт кивнула. — А ви особисто бачили Лаїна Куберта? Жінка заперечливо похитала головою й запалила третю цигарку. — Ні. Але я чула частину їхньої розмови в кабінеті із сином пана Кабестані... Вона обірвала речення, наче боялася закінчити його, й воно повисло у повітрі. Цигарка тремтіла в її пальцях. — Його голос, — говорила далі жінка, опанувавши себе. — Такий самий, як і в того чоловіка, що дзвонив та відрекомендувався як Хорхе Алдая. Син Кабестані, зухвалий йолоп, правив за книжки силу-силенну грошей. Куберт — чи хто він там — сказав, що обміркує пропозицію. Тієї ж самої ночі склад Кабестані у Пуебло-Нуево охопило полум’я, й книжки Хуліана згоріли. — За винятком тих, які ви врятували та сховали на Цвинтарі забутих книжок. — Так. — А як ви гадаєте, чому хтось хотів спалити всі книжки Хуліана Каракса? — А чому спалюють книжки? Через дурість, неосвіченість, ненависть... лише Бог знає. — То як ви вважаєте? — наполягав я. Нурія помовчала, а потім заговорила знову. — Хуліан жив у своїх творах. Навіть коли тіло його опинилося у трупарні, душа залишилася жити. У романах. Колись я спитала у Хуліана, хто надихає його на створення його персонажів. Він відповів: ніхто. Усі його герої — це він сам. — Тож, якщо хтось хотів знищити Каракса, він мав знищити ці романи та цих героїв, чи не так? Знов сумна усмішка, вимушений жест поразки. — Ви справді нагадуєте мені Хуліана, — сказала жінка. — Хуліана, яким він був до того, як утратив віру. — Віру у що? — У все! Вона у напівтемряві підійшла до мене й торкнулася мого обличчя. Мовчки погладила мою руку, наче намагалася прочитати лінії на моїй долоні. Від її дотику рука моя затремтіла. Я спіймав себе на тому, що вивчаю її тіло під тими старими позиченими одежами. Мені схотілося торкнутися її, відчути пульс під її шкірою. Наші очі зустрілися. Я був упевнений, що вона здогадується, про що я думаю. Відчував, що вона почувається більш самотньою, ніж завжди. Я звів очі й зустрівся з її відкритим ясним поглядом. — Хуліан помер на самоті, переконаний, що ніхто не пам’ятатиме його та його книжок. Що його життя нічого не варте, — знов озвалася Нурія. — Він би радий був дізнатися, що хтось досі цікавиться ним, пам’ятає його. Він колись сказав: ми існуємо доти, доки нас пам’ятають. Мене сповнювало майже болісне бажання поцілувати цю жінку; такого сильного відчуття в мене не було ніколи доти, навіть тоді, коли я плекав мрії про Клару Барсело. Жінка прочитала мої думки. — Даніелю, стає вже запізно, — пробурмотіла вона. Якась частина мене хотіла залишитися з нею, загубитися в цій дивній близькості, почути, як вона знову скаже, що мої рухи та моє мовчання нагадують їй Хуліана Каракса. — Так, — промимрив я. Вона кивнула і провела мене до дверей. Коридор здавався нескінченним. Нурія відчинила двері, я вийшов на майданчик сходів. — Якщо побачите мого батька, скажіть, що в мене все гаразд. Збрешіть йому. Я тихо попрощався з нею, подякував за витрачений на мене час та ввічливо простягнув руку. Нурія Монфорт проігнорувала мій офіційний жест. Натомість вона поклала руки мені на плечі, нахилилася і поцілувала мене в щоку. Ми дивилися один на одного; я, тремтячи, шукав її вуст. Мені здалося, що вони трохи розтулилися, що її пальці знову тягнуться до мого обличчя... В останню мить Нурія Монфорт відхилилася й потупила очі. — Гадаю, тобі краще піти, Даніелю, — прошепотіла вона. Я подумав, що зараз вона заплаче, але перш ніж я встиг щось сказати, вона зачинила двері. Я залишився на майданчику, по той бік дверей, непорушно стояв, запитуючи себе, що ж зі мною щойно сталося... З іншого боку майданчика блимало дверне вічко сусідки. Я помахав підглядачці рукою й кинувся сходами вниз. Уже вибігши надвір, я досі бачив обличчя Нурії Монфорт, чув її голос, вдихав її запах. Я ніс на собі слід її дотику, її подиху крізь вулиці, сповнені безлицих людей, які щойно вирвалися на волю з контор та крамниць. Я звернув на вулицю Кануда. В обличчя мені вдарив морозний вітер; я радий був йому — він угамовував моє занепокоєння. Я попрямував у бік університету. Перетнувши бульвар, звернув на вулицю Тальєрс і загубився у вузькому каньйоні тіней, але довго ще не міг позбутися відчуття, ніби й досі перебуваю у пастці темної кімнати, де самотня Нурія Монфорт зі сльозами в очах мовчки впорядковує свої олівці, теки та спомини.  

21



Сутінки, здавалося, підкралися потай. Вони принесли із собою ще один порив холодного вітру та відблиск багряного світла, що осяяло вулиці. Я прискорив крок, і за двадцять хвилин переді мною з’явився університет, наче брунатно-жовтий човен, який на ніч кинув якір. Сторож літературного факультету уважно вчитувався в рядки найвпливовіших репортерів вечірнього видання спортивних новин; здавалося, крім сторожа, нікого в університеті вже не залишилося. Відлуння моїх кроків переслідувало мене коридором та галереями, які вели до критої аркади, де мерехтливі жовтуваті ліхтарі ледь розвіювали темряву. Мені раптом спало на думку, що Беа, певно, пожартувала з мене на знак помсти, призначивши зустріч на такий недоречний час. Листя апельсинових дерев під аркадою блищало, як срібні сльози, дзюрчання фонтана луною відбивалося під арками. Я обережно зогледівся, відчуваючи розчарування, а можливо, й певне малодушне полегшення... Ні. Вона була тут. Сиділа на одній з лавок. Її силует вимальовувався на тлі фонтана, очі дивилися в бік склепіння аркад. Я зупинився на вході, щоб помилуватися нею. На мить пригадав Нурію Монфорт, яка мріяла на лавці у сквері. Помітив, що в Беа не було ані теки, ані книжок, і запідозрив, що й занять увечері не було. Невже вона прийшла сюди, лише заради мене?.. Я важко ковтнув та увійшов до аркади. Звук моїх кроків викрив мене, й Беа підвела очі. На обличчі — здивована посмішка, наче моя присутність тут — просто випадковий збіг обставин. — Я гадала, ти не прийдеш, — сказала дівчина. — Я теж так гадав, — відповів я. Вона залишилася сидіти, коліна щільно стиснуті, руки на них. Я запитав себе, як я міг почуватися таким далеким від неї. Мені хотілося вивчати кожну рисочку на її губах... — Я прийшла, щоб довести: ти помиляєшся, Даніелю. Я одружуся з Пабло, і мені байдуже, що ти сьогодні мені покажеш. Я поїду до Ель-Ферроля, як тільки Пабло закінчить службу. Мені здалося, немов щойно в мене з-під ніг висмикнули килим. Два дні я літав мов на крилах, а тепер почувався так, наче увесь мій світ зруйновано. — А я прийшов, бо думав, що ти хочеш побачити мене, — мені вдалося через силу посміхнутися. Я помітив, як вона зашарілася. — Я лише жартую, — збрехав я. — Але щодо моєї обіцянки — усе серйозно: покажу тобі обличчя цього міста, якого ти ще не знаєш. Принаймні після цієї прогулянки ти не забудеш ані Барселони, ані мене. Куди б ти не поїхала. У посмішці Беа читався сум. Вона відвела погляд. — Я ледь не пішла в кіно. Аби лише не зустрічатися з тобою, — зізналася вона. — Чому? Беа подивилася на мене, але нічого не відповіла. Знизала плечима та звела догори очі, немов намагаючись спіймати слова, що втікали від неї. — Бо я боюся: а що, як ти маєш рацію? — врешті-решт промовила вона. Я зітхнув — і зненацька відчув себе достатньо хоробрим, щоб сказати все, що було в мене на думці, навіть якщо цим словам судилося бути останніми словами, які пролунають між нами. — Ти кохаєш його чи ні? Посмішка спалахнула й згасла. — Тебе це не обходить. — Мене — ні, — погодився я. — Це тебе має обходити. Вона холодно подивилася на мене. — А тобі що з того? — А це вже тебе не обходить, — сказав я. Вона навіть не посміхнулася. Її губи тремтіли. — Тим, хто мене знає, відомо, що я у захваті від Пабло. Моя родина та... — Але я майже незнайомець, — перервав її я. — Тож хочу почути це від тебе. — Почути що? — Що ти його кохаєш. Що ти одружуєшся не тільки для того, щоб утекти з дому, щоб покласти відстань між собою та Барселоною, між собою та своєю родиною. Що ти їдеш, а не втікаєш. Її очі сповнилися злими сльозами. — Ти не маєш права таке мені казати, Даніелю. Ти мене не знаєш. — Скажи мені, що я помиляюсь, і я піду. Ти кохаєш його? Ми довго дивилися одне на одного й мовчали. — Не знаю, — нарешті пробурмотіла вона. — Не знаю. — Хтось сказав: у мить, коли ти замислюєшся над тим, чи кохаєш когось, ти вже назавжди перестав кохати цю людину. Беа шукала в моїх словах іронію. — Хто це сказав? — Дехто на ім’я Хуліан Каракс. — Твій приятель? Я спіймав себе на тому, що киваю на згоду. — Щось на кшталт того. — Познайом мене з ним. — Сьогодні, якщо не заперечуєш. З-під арок університету ми вийшли під свинцеве небо й блукали без певної мети — просто звикали до присутності одне одного. Ми сховалися за єдиною спільною темою — її братом Томасом. Беа розповідала про нього, як про випадкового знайомця, про когось, кого любила, але ледь знала. Вона уникала дивитися мені у вічі й посміхалася знервовано. Я відчував, що вона вже шкодувала про те, що сказала мені під аркадою. Ті слова досі гризли її. — Слухай, — озвалася вона, — щодо того, що я тобі сказала... Ти ж нічого не перекажеш Томасові, правда? — Звичайно ж, ні. Нікому не скажу. Вона знову нервово засміялася. — Не знаю, що на мене нахлинуло. Не ображайся, але іноді легше розмовляти з незнайомцем, ніж із тим, кого добре знаєш. Чому так? Я знизав плечима. — Може, тому, що незнайомець бачить нас такими, якими ми є. А не такими, якими хоче нас бачити. — Це теж цитата з твого друга Каракса? — Ні. Я сам це щойно вигадав, щоб вразити тебе. — І якою ти бачиш мене? — Таємничою. — Це найхимерніший комплімент, який я будь-коли діставала. — Це не комплімент. Це погроза. — Що ти маєш на увазі? — Таємниці мають бути розгадані. Хтось мусить з’ясувати, що за ними криється. — Ти можеш розчаруватися, коли з’ясуєш це. — Я можу здивуватися. І ти теж. — Томас ніколи не казав, що ти такий самовпевнений. — Ті крихти зухвалості, що маю, я зберіг цілковито задля тебе. — Чому? «Бо я тебе боюся», — подумав я, але не вимовив цього. Ми знайшли притулок у маленькій кав’ярні поряд із театром «Пілорама». Розташувавшись за столиком біля вікна, ми замовили сандвічі з шинкою по-горянському та каву з молоком, щоб зігрітися. Метрдотель, худорлявий молодик з обличчям бісеняти, з послужливим виглядом наблизився до нашого столу. — За цим столиком замовляли сандвічі з шинкою? Ми кивнули. — Перепрошую, але мушу повідомити від імені адміністрації, що в нас не залишилося й шматочка шиночки. Можу запропонувати свіжі бутерброди з білим, чорним або сірим хлібом та свининою. Може, бажаєте фрикадельок? Іще в нас є мариновані сардини — для тих, хто не вживає м’яса через релігійні переконання. Оскільки сьогодні п’ятниця... — Насправді мені вистачить і кави з молоком, — сказала Беа. Я ж помирав з голоду. — А можна подвійну порцію пікантної картоплі з хлібом? — Уже несу, пане. І вибачте, будь ласка, за нестачу продовольчих запасів. Зазвичай у нас є все, навіть більшовицький кав’яр. Але ж цього вечора — півфінал європейського кубку з футболу. Знатна гра. У нас сьогодні дуже багато відвідувачів. Із цими словами метрдотель, церемонно вклонившись, пішов виконувати замовлення. Беа замислено проводжала його поглядом. — Звідки цей акцент? Хаен? — Набагато ближче: Санта-Колома-де-Ґраманет, робітниче передмістя Барселони, — точно визначив я. — Ти нечасто користуєшся метро, правда? — Батько каже, що в метро повно покидьків, і якщо ти сам, тебе ошукають цигани. Я вже збирався був дещо відповісти, але вирішив стримати язика. Беа засміялася. Як тільки принесли каву та їжу, я накинувся на них, навіть не думаючи вдавати з себе витонченого принца. Беа не їла нічого. Обхопивши руками філіжанку з паруючою кавою, вона спостерігала за мною з ледь помітною посмішкою — щось середнє між цікавістю та здивуванням. — То що ти збираєшся мені сьогодні показати? — Багато чого. Правду кажучи, те, що я покажу, лише частина історії. Ти казала мені нещодавно, що любиш читати. Беа кивнула, здивовано здіймаючи брови. — Ну, ця історія про книжки. — Про книжки? — Про прокляті книжки, про людину, яка їх написала, про вигаданого персонажа, який вирвався зі сторінок роману, щоб спалити його, про зраду та втрачену дружбу. Це історія про кохання, ненависть та мрії, що живуть у тіні вітру. — Звучить як рекламне оголошення до вікторіанського роману, Даніелю. — Це, певно, через те, що я працюю в книгарні й бачив дуже, дуже багато романів. Але ця історія правдива. Це така сама правда, як і те, що цьому хлібові вже щонайменше три дні. І, як усі справжні історії, ця починається та закінчується на цвинтарі, хоча й не на такому, який ти собі уявляєш. Дівчина посміхнулася, мов дитина, якій пообіцяли цікаву загадку або фокус. — Я вся перетворююся на увагу. Я проковтнув останні краплини своєї кави та кілька хвилин дивився на Беа, не кажучи нічого. Я думав про те, що мені хочеться загубитися в цих бездонних очах. Про ту самотність, яка охопить мене цієї ночі, коли я скажу їй «прощавай», бо в мене більше не буде фокусів та загадок, які б могли утримати її біля мене. Думав про те, як мало можу їй запропонувати й як багато хочу від неї. — Я чую, як шелестять твої мозкові звивини, Даніелю. Що ти там вигадуєш? І я почав. Я почав свою розповідь з того далекого світанку, коли прокинувся й не зміг пригадати маминого обличчя, і не зупинявся, доки не зробив паузу, щоб воскресити в пам’яті світ привидів, якого торкнувся сьогодні вранці в будинку Нурії Монфорт. Беа слухала мовчки. Я розповів їй про мій перший візит на Цвинтар забутих книжок, про ніч, яку я провів, читаючи «Тінь вітру». Розповів їй про зустріч із чоловіком без обличчя, про лист, підписаний ім’ям Пенелопи Алдаї, якого я бозна-чому носив із собою. Розповів, що ніколи так і не поцілував ані Клари Барсело, ані будь-кого ще. Розповів, як кілька годин тому тремтіли мої руки, коли я відчув дотик вуст Нурії Монфорт. Я розповів Беа про «Тінь вітру»; досі я не розумів, що ця книжка — історія про самотніх людей, про порожнечу та втрату; саме тому я знайшов у ній притулок, поки вона не переплелася з моїм власним життям. — Нічого більше не кажи, — прошепотіла Беа. — Просто відведи мене туди. ...Уже було темно, як у склепі, коли ми опинилися біля дверей Цвинтаря забутих книжок. Я підняв кільце з головою диявола й тричі постукав. Ми чекали, сховавшись під аркою входу, і вдихали запах деревного вугілля. Обличчя Беа було дуже, дуже близько до мого, і вона посміхалася. Невдовзі ми почули кроки, що наближалися до дверей, а потім — стомлений голос сторожа. — Хто там? — спитав Ісак. — Це Даніель Семпере, Ісаку. Здається, я почув, як він вилаявся собі під ніс. Складна система замків видала тисячі рипів та стогонів, перш ніж двері нарешті подалися на кілька сантиметрів і у світлі свічки показався орлиний ніс Ісака Монфорта. Побачивши мене, сторож зітхнув та закотив очі. — От я дурень. Навіщо було й питати? — пробурчав він. — Хто ж це ще може бути о такій порі? На Ісакові було щось середнє між халатом, купальним костюмом та російською шинеллю. М’які домашні черевики пасували до картатого вовняного капелюха, схожого на професорську шапочку, оздоблену китичкою. — Сподіваюся, ми не розбудили вас, — сказав я. — Ні. Я щойно розпочав вечірню молитву. Він подивився на Беа так, немов побачив в’язку гранат, що впала йому під ноги. — Тобі ж буде краще, якщо те, що я бачу, мені лише мариться, — погрозив він. — Ісаку, це моя подруга Беатріс. Якщо ти дозволиш, я хочу показати їй це місце. Не турбуйся, їй цілком можна довіряти. — Семпере, я знав немовлят, у яких було більше здорового глузду, ніж у тебе. — Але ж нам потрібно лише кілька хвилин. Ісак пирхнув на знак поразки й уважно, як поліціянт, огледів Беа. — Ви усвідомлюєте, що зв’язалися з ідіотом? — спитав він. Беа чемно посміхнулася. — Я починаю до цього звикати. — Свята наївність! Ви знаєте правила? Беа кивнула. Ісак пробурмотів щось собі під ніс та впустив нас, вистріливши звичним підозрілим поглядом у вуличні сутінки. — Я відвідав Нурію, — проказав я байдужно. — 3 нею все гаразд. Багато працює, але не хворіє. Переказує вам палкі вітання. — Так, отруєні стріли. Тобі не дуже вдається прикрашати стан речей, Семпере. Але я вдячний за твої зусилля. Заходьте. Коли ми опинилися всередині, Ісак передав мені свічку й заходився зачиняти двері. — Ти знаєш, де мене знайти, коли ви закінчите. Під покривом темряви ми ледве орієнтувалися у примарних обрисах книжкового лабіринту. Свічка кидала світло нам під ноги. Беа, здивована, зупинилася перед входом. Я посміхнувся, впізнаючи на її обличчі той самий вираз, який мій батько бачив на моєму обличчі багато років тому. — Ходімо, — промовив я. Ми пішли вперед; підлога скрипіла в нас під ногами. Позначки, які я зробив під час свого останнього візиту, були на місці. Не раз я втрачав власний слід, і ми були змушені повертатися назад у пошуках попередньої позначки. Беа дивилася на мене з якоюсь тривожною зачарованістю. Мій внутрішній компас підказував мені, що ми опинилися у вузлі спіралей, які повільно здіймалися до самісінького серця лабіринту. Зрештою мені вдалося по власних слідах пройти крізь заплутаний клубок коридорів та тунелів, і я увійшов до вузького проходу — проходу крізь темряву. Я став навколішки біля останньої полиці й пошукав свого старого приятеля, схованого за шерегами вкритих пилом томів, — пил блищав, наче іній, у світлі свічки. Я витяг книжку й передав її Беа. — Дозволь відрекомендувати тобі Хуліана Каракса. — «Тінь вітру», — прочитала Беа, торкаючись пальцями вигорілих літер на обкладинці. — А мені можна її взяти із собою? — Ти можеш узяти будь-яку книжку, крім цієї. — Але так нечесно. Після того, що ти розповів, я бажаю саме цю. — Можливо, коли-небудь. Але не сьогодні. Я забрав у неї книжку й поклав її назад у сховище. — А я прийду без тебе та візьму її, а ти й знати не будеш, — глузуючи, сказала дівчина. — Ти не знайдеш її й за тисячу років. — Дарма ти так вважаєш. Я бачила твої позначки. Мені теж відома історія про Мінотавра. — Ісак не впустить тебе. — Помиляєшся. Я йому подобаюся дужче, ніж ти. — Звідки ти знаєш? — Я можу читати по очах. І я мимоволі повірив їй та відвернув погляд. — Вибирай будь-яку, крім цієї. Поглянь, ось ця інтригує: Ансельмо Торквемада. «Кастильський вепр, загадкова тварина. У пошуках походження іберійської свині». Гадаю, примірників цієї книжки продано більше, ніж будь-якої книжки Хуліана Каракса. Кожну частину свині можна використати. — Але я хочу Каракса. — «Тесс із роду д’Ербервіллів». Це оригінал. Ти достатньо самовпевнена, щоб читати Гарді[33] англійською? Вона скосила на мене глузливий погляд. — Відтак, вона — твоя! — Чи ти не бачиш? Здається, ця книжка чекала тут на мене ще до мого народження. Я здивовано поглянув на неї. Губи Беа склалися в усмішку. — Що я такого сказала? І я, ні про що вже не розмірковуючи, легенько поцілував її у вуста. Була вже майже опівнічна година, коли ми дісталися будинку Беа. Більшу частину зворотного шляху ми йшли не розмовляючи, не наважуючись утілити наші думки у слова; ми навіть трималися трохи поодаль одне від одного, немов ховаючись. Беа крокувала прямо, стискаючи під пахвою свою «Тесс», а я йшов на крок позаду, досі відчуваючи смак її губ. А ще я згадував, як подивився на мене Ісак, коли ми залишали Цвинтар забутих книжок. То був погляд, який я добре знав і тисячі разів бачив у свого батька, — погляд, який запитував мене, чи усвідомлюю я хоч трохи, що роблю. Протягом останніх годин я губився в іншому світі — у цілому всесвіті дотиків та поглядів, перед якими пасував і мій розум, і моя хлоп’яча сором’язливість. Тепер я мусив повернутися до дійсності — адже вона, дійсність, чатувала у сутінках кварталу Енсанче. Чари розвіювалися; єдине, що лишалося, — це болісне бажання та нетерплячість, яку важко описати. Проте одного побіжного погляду на Беа було достатньо, щоб зрозуміти: мої сумніви — легкий вітерець порівняно з бурею, що здіймалася в її серці. Ми зупинилися біля дверей і нарешті подивилися одне на одного. Медоносний нічний сторож неспішно наближався до нас, мугикаючи болеро під ритмічне бряжчання зв’язки ключів. — Певно, краще нам більше не зустрічатися, — запропонував я не надто переконливо. — Не знаю, Даніелю. Я нічого не знаю. Ти справді хочеш, щоб ми більше не бачилися? — Ні. Звичайно ж, ні. А ти? Вона знизала плечима й ледь помітно всміхнулася. — Мене цікавить, що скажеш ти. Знаєш, я тобі збрехала. Там, під аркадою. — Про що? — Про те, що не хотіла сьогодні з тобою зустрічатися. Нічний портьє навис над нами й самовдоволено посміхнувся, явно байдужий до сцени, яка перед ним розгорталася. Йому, досвідченому в таких справах, уже всі слова, мабуть, здавалися банальними. — Не поспішайте, — сказав він. — Я посмалю за рогом, а ви покличте мене, коли буде потрібно. Я почекав, доки сторож піде геть. — Коли я знову тебе побачу? — Не знаю, Даніелю. — Завтра? — Будь ласка, Даніелю! Я не знаю. Я кивнув головою. Вона торкнулася мого обличчя. — Тобі краще піти. — Принаймні ти знаєш, де мене шукати. Вона кивнула. — Я чекатиму. — Я теж. Я йшов геть, але повсякчас озирався, не в змозі відвести від неї погляду. Нічний сторож, спеціаліст у таких справах, уже наближався, щоб відімкнути для неї вхідні двері. — Ти диявол, — прошепотів він не без захоплення, проходячи повз мене. — Яка красуня!.. Я почекав, поки Беа ввійде до будинку, а потім припустив геть, досі озираючись на кожному кроці. Мене захопило абсурдне переконання: все можливо. Навіть ворожий вітер на безлюдних вулицях ніс у собі аромат надії. Зграя голубів скупчилася в центрі Каталонської площі, вкривши її колихливою ковдрою з білого пір’я. Я хотів був обійти їх, але помітив, що голуби поважно розходяться, даючи мені дорогу, а не пурхають настрахано вбік. Я крокував уперед — голуби розступалися переді мною, а потім знов скупчувалися білою ковдрою. Діставшись середини площі, я почув кафедральні дзвони, які били опівнічну годину. На хвилину я зупинився, оточений океаном сріблястих крил, та подумав: щойно минув найдивовижніший день у моєму житті!  
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка