Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка9/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24

22



У вікнах книгарні досі горіло світло. Я перетнув вулицю й попрямував до вітрини. Батько, певно, засидівся допізна, розбираючи кореспонденцію, а може, й зумисне знайшов якийсь привід, щоб дочекатися мене та розпитати як слід про моє побачення з Беа. Я бачив силует людини, яка складала книжки докупи, й упізнав худий нервовий профіль Ферміна, зосередженого на роботі. Я злегка постукав по шибці кісточками пальців. Фермін звів погляд, приємно здивувався й показав мені жестом, аби я заходив через чорний хід. — Досі працюєш, Ферміне? Уже пізно. — Насправді я просто вбиваю час, доки надійде моя черга йти до бідолашного пана Федеріко. Я маю змінити на посту Елоя, того, що з крамниці оптики. Я все одно сплю дуже мало — дві-три години щонайбільше. Дивись, про тебе теж не скажеш, що ти багато спиш, Даніелю. Уже по опівночі. Я роблю висновок, що твоє побачення з панночкою пройшло вельми успішно. Я знизав плечима. — Правду кажучи, не знаю. — Вона дала залізти собі під спідницю? — Ні. — Добрий знак. Ніколи не довіряй дівчатам, які відразу дозволяють себе мацати. Але ще менше довіряй тим, яким спершу потрібен священик. Добре філе — даруй за прозаїчне порівняння — має залишатися трішечки недосмаженим. Звичайно ж, якщо трапляється нагода, не будь занадто сором’язливим, хапай здобич. Але якщо шукаєш чогось серйозного, наприклад, таких стосунків, як у нас із Бернардою, пам’ятай золоте правило... — То у вас серйозно? — Більш ніж серйозно, Даніелю. Справа йде до вівтаря. А щодо твоєї крихітки — Беатріс, здається? — відразу помітно, що вона варта мільйона, але суть не в тому. Подумай: чи кохаєш ти її, чи вона просто хвилює твоє чоловіче єство? — Не маю ані найменшого уявлення, — зізнався я. — Я б сказав — і те, й друге. — Послухай, Даніелю: кохання — це наче розлад травлення. Чи нема в тебе дивного відчуття у шлунку — такого, наче ти проковтнув цеглину? Чи ти просто відчуваєш загальне збудження, таку собі лихоманку? — Більше схоже на цеглину, — відповів я, — хоча лихоманки теж не відкидаю. — Справи серйозні. Боже, допоможи нам! Ну ж бо, сідай. Я зроблю тобі чаю з липою. Ми сіли до столу в задній кімнаті, де всюди книжки. Місто спало; книгарня, немов човен, гойдалася на хвилях тиші та тіней. Фермін передав мені паруючу філіжанку і якось дивно посміхнувся. Щось його, вочевидь, турбувало. — Я можу поставити тобі особисте запитання, Даніелю? — Звичайно ж. — Благаю, тільки відповідай чесно, — сказав він і прочистив горло. — Як ти вважаєш, я міг би стати батьком? — Мабуть, помітивши здивований вираз мого обличчя, він швидко докинув: — Я не кажу про біологічний аспект — може, я й маю дещо рахітичний вигляд, але, на щастя, Провидіння наділило мене потенцією скаженого бика. Я говорю про інше. Чи міг би я стати хорошим батьком? Ну, ти розумієш, про що я кажу... — Хорошим батьком? — Так. Таким, як твій. Пан Семпере — чоловік із головою, серцем та душею. Чоловік, який уміє слухати дитину, поважати її, вести крізь життя, а не компенсувати через неї свої власні невдачі. Такого батька дитина любить не тільки за те, що він її батько. Таким батьком вона пишається. І вона хоче бути на нього схожою, коли виросте. — Чому ти про це питаєш, Ферміне? Я гадав, ти не віриш у родинні цінності. Шлюб — це ярмо й таке інше, пам’ятаєш? Фермін кивнув головою. — Послухай, ці всі балачки годяться хіба що для дилетантів. Шлюб та родина — єдине, що ми маємо цінувати. Без цього все інше — лише лицемірство. Сміття та пусті слова. Якщо йдеться про справжнє кохання — те, про яке не кричать на кожному розі, те, з яким живуть усе життя... — Ти став іншою людиною, Ферміне. — Так. Бернарда спонукала мене стати кращим, ніж я був дотепер. — Як це? — Я хочу бути гідним її. Ти наразі не зрозумієш цього, бо ти ще молодий. Але згодом ти побачиш: іноді важить не те, що тобі дають, а те, чим заради тебе поступаються. Ми з Бернардою багато розмовляли. Ти ж знаєш, яка вона дбайлива. Вона цього не каже, але я гадаю, що єдина річ у житті, яка зможе зробити її щасливою на всі сто відсотків, — це материнство. А ця жінка потрібна мені. Вона для мене солодша за персики в сиропі. Задля неї я навіть готовий увійти до церкви, хоча не ходив туди тридцять два роки, та співати псалми святого Стефана чи якого там іще святого... — Чи ти не поспішаєш, Ферміне? Ви нещодавно познайомились... — Слухай, Даніелю, в моєму віці починаєш бачити, для чого існують ті чи інші речі та на що здатен сам. Лише задля трьох-чотирьох речей варто жити; решта — лайно. Я вже багато блазнював; досить із мене. Єдине, чого я тепер хочу, — це зробити Бернарду щасливою й одного дня померти в її обіймах. Я хочу знову стати поважним громадянином, розумієш? Не заради себе й не заради людства — особисто я не пожертвував би й мушиного плювка задля поваги цього хору мавп, який ми називаємо людством, — заради неї. Бо Бернарда вірить у всі ці речі — в радіо-опери, у священників, у святу Діву Марію тощо. Така вона вже є, і я хочу її — саме такою. Мені подобаються навіть волосинки, що ростуть на її підборідді. І я хочу стати таким, щоб вона могла пишатися мною. Щоб вона думала: мій Фермін — непересічна особистість, він нічим не гірший за Кері Ґранта, Гемінґвея та Манолете[34]. Я схрестив руки на грудях, зважуючи ситуацію. — А з нею ти про це говорив? Про те, щоб завести дитину? — Заради Бога, Даніелю! За кого ти мене маєш? Невже ти гадаєш, що я отак просто з мосту кажу жінкам, що хочу їх затягти у ліжко? Не те щоб я цього не хотів. Візьми оцю дурну Мерседітас: я б нагородив її трійнятами хоч зараз і почувався б на вершині світу, але... — Ти принаймні казав Бернарді, що хочеш мати родину? — Цього не потрібно казати, Даніелю. Це написано в людини на обличчі. Я кивнув. — Ну тоді, якщо моя думка чогось варта, я певен, що ти станеш чудовим батьком та чоловіком. Його обличчя просіяло щастям. — Ти насправді так вважаєш? — Звичайно. — Ти зняв величезний тягар з моєї душі. Бо що стосується мого власного батька, то спогади про нього й страх закінчити так, як він, примушують мене замислитися над стерилізацією. — Не турбуйся, Ферміне. До того ж, напевно, не існує ліків, які могли б придушити твою дітородну потугу. — Добра крапка в розмові, — розмірковував Фермін. — Ну гаразд. Іди поспи. Не буду тебе більше затримувати. — Ти мене не затримуєш, Ферміне. У мене відчуття, що я знов не стулю повік. — А ти постарайся. До речі, пам’ятаєш, ти згадував про поштову скриньку? — Ти щось знайшов? — Я казав, можеш покладатися на мене! Сьогодні пообідь я завітав до поштового відділення та перекинувся словами зі своїм старим приятелем, який там працює. Поштова скринька № 2321 зареєстрована на ім’я Хосе Марія Рекехо, адвоката з контори на вулиці Лева XIII. Я дозволив собі перевірити адресу й не здивувався, коли дізнався, що такої адреси не існує. Хоча, гадаю, це ти вже знаєш. Хтось багато років забирає листи, які надходять до цієї скриньки. Мені це відомо, бо деякі листи надходять як рекомендовані й потребують підпису та номера посвідчення особи на маленькій квитанції про одержання. — І хто ж це? Один з підлеглих Рекехо? — спитав я. — Так далеко я не заходив, але сумніваюся. Мені здається, що цей Рекехо не більш реальний, ніж фатімська Мадонна[35]. Єдине, що можу тобі сказати точно: ім’я людини, яка забирає пошту, — Нурія Монфорт. Я відчув, як у мене в жилах захолола кров. — Нурія Монфорт? Ти впевнений, Ферміне? — Я на власні очі бачив квитанцію. Там значилось її ім’я та номер посвідчення особи... Судячи з твого зблідлого обличчя, це відкриття неабияк дивує тебе. — Неабияк. — Цікаво, що за одна ця Нурія Монфорт? Службовець, із яким я спілкувався, сказав, що добре її пам’ятає, бо вона приходила лише два тижні тому, щоб забрати пошту. І, на його неупереджений погляд, вона спокусливіша, ніж Венера Мілоська, бо має більші груди. Я довіряю його оцінці, бо до війни він був професором естетики, але оскільки він віддалений родич Ларґо Кабальєро[36], тож не дивно, що тепер він облизує поштові марки. — Я був сьогодні в цієї жінки вдома, — пробурмотів я. Фермінї спантеличено глянув на мене. — У Нурії Монфорт? Я починаю думати, що помилявся щодо тебе, Даніелю. Ти став справжнім гульвісою. — Це не те, що ти думаєш, Ферміне. — Тоді це твоя втрата. Я у твоєму віці був як мюзик-хол «Ель-Моліно»: вранці одна вистава, пообідь друга, вночі третя. Я дивився на цього маленького, виснаженого, кістлявого чоловічка з великим носом та жовтою шкірою — і усвідомлював, що він стає моїм найкращим другом. — Ферміне, можна тобі щось розповісти? Це не йде мені з голови вже кілька днів. — Звичайно. Будь-що. Тим паче якщо це стосується тієї апетитної лялечки. Удруге за останні години я почав розповідати історію Хуліана Каракса й таємницю його смерті. Фермін дуже уважно слухав, занотовуючи щось у записнику й перериваючи мене то тут, то там, щоб з’ясувати подробиці, доречність яких вислизнула з-під моєї уваги. Я прислухався до себе й почав розуміти, що білих плям у цій історії забагато — більше, ніж я думав. Я намагався збагнути, чому Нурія Монфорт брехала мені. Який у цьому був сенс? Чому вона вже багато років забирає пошту, адресовану адвокатській конторі, яка не існує? Я й сам не помітив, як висловив свої сумніви вголос. — Невідомо, чому ця жінка збрехала тобі, — сказав Фермій. — Але якщо вона бреше сьогодні, вона могла робити це й раніше. Я зітхнув, цілковито розгублений. — Що ти порадиш, Ферміне? Фермін Ромеро де Торрес зітхнув та знову натягнув на обличчя маску Сократа. — Я скажу тобі, що слід робити. Цієї неділі, якщо ти не заперечуєш, ми завітаємо до школи Святого Ґабріеля — начебто випадково — і порозпитуємо про походження цієї дружби між Караксом і тим хлопчиком, багатієм... — Алдаєю. — Я непогано ладнаю зі священиками, незважаючи на те, що вигляд у мене немов у шахраюватого ченця. Я трохи до них попідлещуюся — і вони ладні будуть їсти з моїх рук, ось побачиш. — Ти певен? — На всі сто! Гарантую, ця компанія заспіває, як хлоп’ячий хор Монсеррату.  

23



Суботу я провів немов у трансі, прив’язаний до прилавку книгарні чарами надії — надії побачити, як у двері входить Беа. Щоразу, коли дзвонив телефон, я кидався підіймати слухавку, вихоплюючи її з рук батька або Ферміна. Минуло півдня, й після двадцяти дзвінків від клієнтів мені почало здаватися, що світ і моє мізерне існування у ньому наближаються до кінця. Батько поїхав на проспект Св. Жервазіо оцінити колекцію, а Фермін скористався з цієї нагоди, щоб прочитати мені ще одну зі своїх авторитетних лекцій про таємниці кохання. — Заспокойся, інакше наживеш грижу, — порадив Фермін. — Залицяння схоже на танго: красиво, але користі жодної. Ти чоловік, тож маєш узяти ініціативу на себе. Говорити так було жорстокістю з його боку. — Ініціативу? Я? — А чого ти чекаєш? Народився чоловіком — і плати за це. — Але ж Беа натякала, що прийде до мене... — Ти не розумієш жінок, Даніелю. Можу побитися об заклад на свою різдвяну премію, що ця малеча зараз сидить у своєму будинку, мляво дивиться у вікно, немов ота Дама з камеліями, та чекає, коли ж ти прийдеш, щоб урятувати її від батька-ідіота й затягти нарешті у невпинну коловерть пристрасті й гріха. — Ти певен?! — На всі сто! — А якщо вона більше не хоче мене бачити? — Послухай, Даніелю. Жінки — за дивовижними винятками на кшталт вашої сусідки Мерседітас — розумніші за нас. Вони принаймні чесні із собою щодо своїх бажань. Інше питання, чи зізнаються вони в тих своїх бажаннях тобі чи будь-кому взагалі. Ти зіткнувся з вічною загадкою природи, Даніелю. Жінки — наче код, який не піддається розшифруванню. Якщо ти даси їй час на роздуми — ти програв. Пам’ятай: гаряче серце, холодний розум. Кодекс звабника. Фермін уже збирався був перейти до деталей техніки мистецтва зваблювання, коли пролунав дверний дзвоник і ввійшов мій друг Томас Агілар. Моє серце зупинилося. Провидіння відмовляло мені в зустрічі з Беа, натомість воно посилало її брата. «Вісник сумної долі», — подумав я. І справді — вигляд у Томаса був похмурий і якийсь пригнічений. — Що за похоронне обличчя, пане Томасе? — зауважив Фермін. — Сподіваюся, вип’єте трохи кави? — Я б не відмовився, — відповів Томас стримано, як зазвичай. Фермін подав йому філіжанку варива, яке тримав у термосі. Вариво підозріло пахло вишнею. — Щось сталося? — спитав я. Томас знизав плечима. — Нічого нового. У мого батька вкотре поганий день, тож я вирішив дати драла з дому й ковтнути свіжого повітря. Я аж вдавився. — З чого б це? — Хтозна. Минулої ночі Беа повернулася додому запізно. Батько чекав на неї, трохи занепокоєний, як звичайно. Вона відмовилася сказати, де і з ким була, і батько оскаженів. Він кричав та лаявся до четвертої ранку, називав її різними словами, з яких «шльондра» — то ще найпристойніше. Він заприсягнувся, що відішле її до монастиря. Сказав, якщо вона принесе у спідниці, він викине її на вулицю під три чорти. Фермін із тривогою поглянув на мене. Холодні краплини поту стікали в мене по спині. — Сьогодні зранку, — вів далі Томас, — Беа замкнулася в себе нагорі, вона цілий день не виходить. Батько читав у їдальні газету, а потім увімкнув радіо на повну гучність. Давали оперету, «Луїзу Фернанду». Під час антракту я й утік, бо вже божеволів. — Ну, напевно, твоя сестра була зі своїм нареченим, ти так не вважаєш? — піддражнив його Фермін. — Це ж цілком природно. Я штовхнув Ферміна під прилавком, але він з котячою спритністю відхилився. — Її наречений у війську, — відповів Томас. — Він приїде у відпустку лише за два тижні. Крім того, коли вона гуляє з ним, то приходить додому щонайпізніше о восьмій. — І ти справді й гадки не маєш, де і з ким вона була? — Він уже сказав, що не має, Ферміне, — втрутився я, сподіваючись змінити тему. — А твій батько? — наполягав Фермін, який відверто розважався розмовою. — Теж не знає. Але він заприсягнувся, що дізнається, а потім переб’є цьому нещасному ноги та розтовче пику. Я відчув, що смертельно зблід. Фермін, не питаючи, подав філіжанку свого варива й мені. Я випив одним ковтком, хоча на смак напій нагадував теплувате дизельне паливо. Томас подивився на мене похмурим поглядом, у якому читалося нерозуміння, але нічого не сказав. — Чуєте, як бурчить у моєму шлунку? — раптом запитав Фермін. — Немов барабанний дріб перед сальто-мортале. — Ні. — Здається, я зголоднів... Не заперечуєте, якщо я збігаю до булочної по булочки з корицею? Не кажу вже про нову продавщицю; яка щойно приїхала з Реуса: така апетитна, що її саму хочеться з’їсти! Звати Марія Віртудес[37], але ім’я — це одне, а сутність — зовсім інше... Тож я залишаю вас удвох, гаразд? Фермін миттю зник, і ми з Томасом залишилися наодинці, огорнуті тишею, важкою, як швейцарський франк. За кілька хвилин я не витримав. — Томасе, — почав я, — минулої ночі твоя сестра була зі мною. Він витріщився на мене, навіть не моргаючи. Я важко ковтнув. — Скажи що-небудь, — попросив я. — Ти несповна розуму. Минула хвилина, з вулиці лунали приглушені звуки. Томас тримав свій напій, якого навіть не скуштував. — Між вами щось серйозне? — спитав він. — Це було наше перше побачення. — Це не відповідь. — Ти заперечуєш? Він знизав плечима. — Краще тобі усвідомлювати свої вчинки, Даніелю. Ти більше з нею не зустрічатимешся, якщо я тебе просто попрошу про це? — Так, — збрехав я. — Але не проси. Томас опустив очі. — Ти не знаєш Беа, — пробурмотів він. Я нічого не відповів. Ми стояли ще кілька хвилин, не кажучи ані слова, дивилися крізь скло на сірі фігури, які вивчали вітрину крамниці, і подумки благали, щоб хоч одна з них увійшла й урятувала нас від цієї огидної тиші. Нарешті Томас поставив філіжанку на прилавок та попрямував до дверей. — Ти вже йдеш? Він кивнув у відповідь. — Може, завтра зустрінемось? — спитав я. — Ми б могли піти в кіно разом із Ферміном, як раніше. Він зупинився біля дверей. — Скажу тобі єдиний раз, Даніелю. Не скривдь моєї сестри. Виходячи, він мало не зіштовхнувся з Ферміном, який саме повертався, навантажений торбою, повною гарячих булочок. Фермін, хитаючи головою, дивився, як Томас іде у сутінки. Фермін люб’язно запропонував мені свіжу листкову булочку, та я відмовився — тієї миті я б не змусив себе проковтнути й таблетки аспірину. — Він зрозуміє, Даніелю. Ось побачиш. Такі речі трапляються між друзями. — Не знаю, — пробурмотів я.  

24



У неділю о пів на восьму ранку ми з Ферміном уже були в кав’ярні «Каналетас». Фермін пригостив мене кавою з бріошами, які, навіть намазані маслом, за консистенцією нагадували пемзу. Нас обслуговував офіціант із тоненькими вусами та фашистським значком на лацкані. Він немовчно наспівував щось собі під ніс, а коли ми запитали, чому це в нього такий чудовий настрій, відповів, що напередодні став батьком. Ми привітали його з цією визначною подією, й офіціант мало не силоміць почастував кожного з нас сигарою, щоб ми цілий день палили сигари на честь його первістка. Ми пообіцяли, що так і зробимо. Фермін спостерігав за ним краєчком ока, хмурячи брови з виглядом зловмисника. — То розповідай, Ферміне, — сказав я, — про що ти дізнався. І Фермін почав. — Двоє хлопчаків, Хуліан Каракс та Хорхе Алдая — однокашники, як-от ви з паном Томасом, — приятелювали змалечку. Багато років усе йшло добре. Друзі не розлий вода, попереду ціле життя, мрії. А потім... Як сказав би салонний драматург, конфлікт має жіноче ім’я: Пенелопа. Дуже по-гомерівському. Ти слідкуєш за моєю думкою? Єдине, що спадало мені на думку, — останні слова Томаса минулого вечора в книгарні. «Не скривдь моєї сестри». Я почувався огидно. — У 1919 році Хуліан Каракс, як той Одисей, їде до Парижа, — вів далі Фермін. — 3 листа, підписаного ім’ям Пенелопи (того листа Хуліан, між іншим, не отримав), зрозуміло, що дівчину було чомусь ув’язнено у її власному будинку, а дружбі Алдаї з Караксом настав кінець. Адже Пенелопа писала, що її брат Хорхе присягався вбити Хуліана, якщо колись побачить його знову. Досить жорстокі слова. Не потрібно бути детективом, щоб зробити висновок, що цей конфлікт — безпосередній наслідок стосунків між Пенелопою та Караксом. Холодний піт виступив на моєму чолі, і я відчув нудоту. Кава та бріоші, які я щойно проковтнув, повільно підіймалися назад. — Каракс, — говорив тим часом Фермін, — ніколи не дізнався, що сталося з Пенелопою, оскільки листа від неї так і не отримав. Він зникає з очей в імлі Парижа, щоб вести там примарне існування, працюючи тапером у вар’єте та водночас будуючи сумнівну кар’єру невдалого романіста. Ці його роки в Парижі — загадка для нас. Усе, що від них залишилося, — це забуті всіма літературні твори, які фактично зникли. Нам відомо, що в якийсь момент Хуліан вирішує одружитися з таємничою багатою леді, вдвічі старшою за нього. Природа цього шлюбу (якщо покладатися на слова свідків) радше схожа на акт доброчинності або дружби з боку хворої леді, ніж на свідчення любові. Патронеса мистецтв, побоюючись фінансового краху свого протеже, вирішує залишити йому спадок і попрощатися з цим світом на ложі кохання, щоб гідно закінчити задуману шляхетну справу. Парижанки всі такі. — Можливо, то було й кохання, — припустив я стиха. — Даніелю, з тобою все гаразд? Ти блідий і важко дихаєш. — Усе гаразд, — відповів я. — Як я вже казав, кохання — немов свинина: вирізаємо філейну частину, а решта йде на ковбасу. Для всього є своє місце й своє призначення. Каракс не вважав себе гідним кохання, це він сам визнавав. І справді: як каже Нурія Монфорт, протягом усіх років у Парижі він так і не мав ні з ким любовних стосунків. Звичайно, він працював у домі розпусти, і тамтешні дівчата, певна річ, в ім’я дружби задовольняли його природні інстинкти — то був своєрідний спосіб підняти таперові настрій. Але повернімося до того моменту, коли повідомили про шлюб Каракса та його патронеси. Саме тоді на обрії цієї темної справи знову з’являється Хорхе Алдая. Ми знаємо, що він зв’язується з видавцем Каракса в Барселоні, щоб з’ясувати адресу романіста. Невдовзі після того, на світанку, в день власного весілля Хуліан Каракс б’ється на дуелі з невідомим чоловіком на цвинтарі Пер-Лашез і зникає. Весілля скасовано. З цієї миті й починається суцільна плутанина. — Фермін зробив театральну паузу, дивлячись на мене поглядом змовника. — Усі вважають, що Каракс перетинає французький кордон і, ніби прагнучи довести безпомилковість свого славнозвісного почуття часу, повертається до Барселони 1936 року, на самому початку громадянської війни. Про його дії та місце перебування в Барселоні протягом цих тижнів нічого не відомо. Припустімо, що він упродовж місяця не виходив на зв’язок ні з ким зі своїх знайомих — ані з паном Фортюні, ані з Нурією Монфорт. І ось маєш: Каракса знаходять мертвим на вулиці, з кулею у грудях. Але невдовзі перед цим на сцені з’являється головний герой. Він називає себе Лаїном Кубертом — ім’ям, яке запозичив з останнього роману Хуліана Каракса. На довершення всього, цей Лаїн у романі — ніхто інший, як сам Князь темряви. Так званий Люцифер демонструє намір викреслити зі світової історії ту дещицю, яка залишилася від Каракса, й для цього хоче знищити його книжки. Закінчує мелодраму його ефектна поява в образі чоловіка без обличчя, чоловіка, спотвореного вогнем. Негідник з готичної оперети, в чиєму голосі Нурія Монфорт — наче у справі й без того не вистачає плутанини! — впізнає голос Хорхе Алдаї. — Але ми дійшли висновку, що Нурія Монфорт може брехати, — сказав я. — Це правда. Але треба з’ясувати, чому Нурія Монфорт збрехала тобі. Існує всього лише декілька причин, щоб сказати правду, але безліч причин, щоб збрехати. Послухай, ти певен, що з тобою все гаразд? Твоє обличчя бліде як крейда. Я похитав головою й помчався до туалету. Мене знудило. Я видав із себе не тільки сніданок, а й добру частку злості, що громадилася в мені. Вимив обличчя крижаною водою й подивився на своє відображення в заляпаному дзеркалі, на якому хтось восковою крейдою нашкрябав «ТУПОГОЛОВІ ФАШИСТИ». Коли я повернувся до столика, побачив Ферміна біля бару: він сплачував рахунок і обговорював футбольний матч з офіціантом, який нас обслуговував. — Краще? — спитав він мене. Я кивнув головою. — Це перепад тиску, — сказав Фермін. — Ось. Візьми льодяника. Льодяники лікують усе. По дорозі з кав’ярні Фермін наполягав на тому, щоб узяти таксі аж до школи Св. Ґабріеля, а в метро проїхатися іншим разом, переконуючи мене, що ранок яскравий, як політичний плакат, а в тунелях повно щурів. — Таксі до Саррїї коштуватиме купу грошей, — заперечував я. — Поїздка коштом церкви святого Йолопа, — засміявся Фермін. — Пихатий патріот з кав’ярні неправильно дав мені здачу, тож ми забагатіли. Облиш ти своє метро. Забезпечені нечесно нажитими грішми, ми зупинилися на розі Каталонського проспекту й чекали на таксі. Кілька ми пропустили, бо Фермін хотів їхати щонайменше «студебекером», — адже він так нечасто подорожує автомашиною! Минула чверть години, доки над’їхав автомобіль йому до вподоби, й нарешті Фермін замахав руками, як той повітряний млин. Усівшись поряд із водієм, він розпочав з ним дискусію про Йосипа Сталіна, котрий, як виявилося, був кумиром та духовним напутником шофера. — У цьому столітті було три видатні постаті: Пасіонарія[38], дивовижний тореадор Манолете та Йосип Сталін, — заявив водій, після чого вивалив на нас довжелезний звіт про життєвий шлях славного товариша. Я затишно влаштувався на задньому сидінні, майже не звертаючи уваги на нудну промову. Вікно було відчинено, тож я насолоджувався свіжим повітрям. Фермін, задоволений поїздкою «студебекером», заохочував водія до розмови, час від часу перериваючи його емоційну розповідь про радянського керівника сумнівними з погляду історії запитаннями. — Я чув, що відтоді як Сталін проковтнув кісточку мушмули, він важко страждає на простатит і тепер може мочитися лише тоді, коли хтось наспівує йому «Інтернаціонал», — заявив Фермін. — Фашистська пропаганда, — напрочуд щиро пояснив водій. — Товариш Сталін мочиться, як бик. Волга може позаздрити такій течії. Ось так, обговорюючи питання високої політики, ми їхали вулицею Віа Авґуста у напрямку пагорбів. День тільки починався, віяв свіжий вітерець, небо було блакитне-блакитне. Коли ми дісталися вулиці Ґандуксер, водій звернув праворуч, і «студебекер» поволі вповз на бульвар Бонанова. Школа Св. Ґабріеля мала фасад з червоної цегли, прорізаний вікнами, схожими на кинджали. Розташовулася вона посередині саду, нагорі вузенької звивистої вулиці, яка починалася від бульвару. Будівля, увінчана арками та баштами, подібна до готичного собору, позирала на платанові дерева. Ми вибралися з таксі та увійшли в сад. То тут, то там виднілися водограї, прикрашені запліснявілими янголами. Вислані кругляками стежинки плуталися між деревами. — Хоча зараз школа Святого Ґабріеля скидається на мавзолей Распутіна, — сказав Фермін, — колись вона була одним з найпрестижніших навчальних закладів Барселони. Та за часів Республіки справи тут пішли кепсько: тогочасні нувориші, фабриканти та банкіри, чиїм дітям шлях до цієї школи було заказано, бо їхні прізвища відгонили провінцією, вирішили побудувати власні школи, де до їхніх нащадків ставитимуться з гідною їх повагою й де вони самі, у свою чергу, зможуть заборонити навчатися нащадкам інших родин. Гроші, вочевидь, несуть на собі вірус людської зіпсованості. Колись уважалося, що запорукою успіху є аристократичне прізвище; але в нинішньому світі переваги аристократії тануть, мов той цукор на мигдалі. За часів розквіту — скажімо, приблизно між 1880 та 1930 роками, — до школи Святого Ґабріеля брали виключно дітей зі старовинних родів, чиї батьки мали грубіші гаманці. Алдаї та компанія вступали до цього похмурого закладу як пансіонери, щоб заприятелювати з рівними собі та разом вивчати історію своїх уславлених фамілій, повторюючи її аж до нападів нудоти. — Але ж Хуліан Каракс не був одним з них, — зауважив я. — Іноді такі славетні заклади пропонують одну-дві стипендії для дітей садівників чи чистильників взуття, аби показати власну великодушність та християнське милосердя, — припустив Фермін. — Найефективніший спосіб убезпечитися від бідних — це вселити їм прагнення наслідувати багатих. Це отрута, якою капіталізм... — Будь ласка, не заглиблюйся в соціальні питання, Ферміне. Якщо один з цих священиків почує тебе, вони викинуть нас геть. — Я побачив двох падре, які стояли нагорі сходів і дивилися на нас із сумішшю зацікавленості та стурбованості. Мені було цікаво, чи чули вони щось з нашої розмови. Один з них наблизився до нас із чемною посмішкою; його руки були схрещені на грудях, як у єпископа. Священикові було десь за п’ятдесят, худорлява статура та рідке сторчкувате волосся робило його схожим на хижого птаха. Від нього віяло свіжим одеколоном та нафталіном, а погляд його пронизував наскрізь. — Доброго ранку. Я отець Фернандо Рамос, — відрекомендувався він. — Чим можу допомогти? Фермін простягнув руку. Священик швидко, але уважно подивився на неї, перш ніж потиснути, й видав нам крижану посмішку. — Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний консультант фірми «Семпере та син». Для мене надзвичайне задоволення привітатися з вами, ваша превелебносте. А поряд зі мною мій колега та друг Даніель — перспективний молодик із помітними християнськими нахилами. Отець Фернандо дивився на нас не мигаючи. Я волів би провалитися крізь землю. — Дуже приємно, пане Ромеро де Торрес, — сказав падре. — Чи можу я запитати, що привело ваш видатний дует до нашої скромної обителі? Я вирішив утрутитися, перш ніж Фермін зробить іще якийсь небажаний коментар. — Отче Фернандо, ми намагаємося знайти двох колишніх вихованців школи Святого Ґабріеля: Хорхе Алдаю та Хуліана Каракса. Отець Фернандо стис губи та здивовано звів брові. — Хуліан помер понад п’ятнадцять років тому, а Алдаї переїхали до Аргентини, — сухо повідомив він. — Ви були з ними знайомі? — спитав Фермін. Священик різко зирнув на нього, потім на мене, перш ніж відповісти. — Ми вчилися в одному класі. Можна запитати, звідки у вас цікавість до цієї справи? Я вже гарячково міркував над відповіддю, але Фермін випередив мене. — Розумієте, так сталося, що до наших рук потрапило кілька речей, які належать або належали — у цьому певному випадку юридична інтерпретація може спричинитися до плутанини — цим двом особам. — Якщо дозволите, що це за речі? — Перепрошую, ваша превелебносте, але про це ми воліємо мовчати. Тільки Богові відомо, як багато існує причин на те, щоб зберігати обережність. У цьому світі багато речей, що викликають сумнів; однак наша безперечна віра в доброчесність вашої превелебності, так само як і ордену, до якого ви належите, жодним сумнівам не підлягає. Фермін вивергнув цю вишукану промову з такою швидкістю, що отець Фернандо, здавалося, впав у шоковий стан. Я вирішив знову втрутитися, перш ніж Фермін переведе подих. — Речі, на які посилається пан Ромеро де Торрес, — особистого характеру. Це сувеніри, що мають, так би мовити, суто сентиментальну цінність. Ми б хотіли попросити вас, отче, якщо вас це не обтяжить, розповісти нам усе, що ви пам’ятаєте про Каракса та Алдаю. Отець Фернандо досі дивився на нас із підозрою. Було очевидно, що нашої риторики недостатньо, аби завоювати його довіру та виправдати нашу цікавість. Я кинув розпачливий погляд на Ферміна. — Ви знаєте, що трохи схожі на Хуліана в юності? — раптом спитав отець Фернандо. Очі Ферміна засяяли. «Ось воно», — подумав я. Усе було поставлено на цю карту. — Ви дуже проникливі, ваша превелебносте, — промовив Фермін, удаючи величезне здивування. — Ваша надприродна інтуїція викрила нас. Із нею вам судилося стати щонайменше кардиналом. Або навіть папою. — Про що це ви? — Невже це не очевидно, ваша превелебносте? — Чесно кажучи, ні. — Ми можемо сподіватися на таємницю сповіді? — Але це сад, а не сповідальня. — Буде достатньо, якщо ви дасте своє слово священнослужителя. — Даю. Фермін зробив глибокий вдих і сумно подивився на мене. — Даніелю, ми більше не можемо обманювати цього служителя Христа. — Звичайно ж, ні... — вставив я, геть розгублений. Фермін підійшов до священика впритул і промовив надзвичайно конфіденційним тоном: — Отче, в нас є серйозні підстави підозрювати, що наш друг Даніель — ніхто інший, як таємний син покійного Хуліана Каракса. Ми намагаємося відродити минуле. Нам дорога пам’ять про славетну людину, яку жорстока доля відірвала від бідолашної дитини. Отець Фернандо зупинив на мені здивований погляд. — Це правда? Я кивнув головою. Фермін, з оповитим печаллю обличчям, співчутливо поплескав мене по спині. — Погляньте на нього. Бідолаха шукає батька, загубленого в імлі минулого. Що може бути сумніше, скажіть, ваша превелебносте?.. — Є у вас якісь докази на підтвердження цього? Фермін схопив мене за підборіддя, ніби пропонуючи моє обличчя як доказ. Здавалося, священик вагався. — Ви допоможете нам, отче? — улесливо благав я. — Будь ласка... Отець Фернандо ніяково зітхнув. — Гадаю, жодної шкоди від цього нікому не буде, — нарешті промовив він. — Що саме ви бажаєте знати? — Усе, — відповів за нас двох Фермін.  
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка