Кавун Валентина Михайлівна



Сторінка6/10
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема. Розвиток зв’язного мовлення № 8. Усний твір – роздум на морально – етичну тему

Мета: активізувати знання про правила написання твору – роздуму, частин, з яких він складається, вчити учнів використовувати багатство рідної мови у мовленнєвій діяльності; вдосконалювати вмінні складати твір – роздум; виховувати повагу, добродушність, милосердя, людяність

Хід уроку

І. Організація класу

ІІ. Оголошення теми і мети уроку

На сьогоднішньому уроці ми продовжимо роботу, яку розпочали на попередньому,а щоб налаштуватись на творчий лад – попрацюймо в парах.



ІІІ. Актуалізація опорних знань учнів

  • Робота в парах. (Учні за п’ять хвилин повинні записати у дві колонки поняття, які роблять життя красивим і потворним)

Наприклад:

Доброта Підлість

Справедливість Боягузтво

Чесність Жорстокість

Сміливість Ненависть

Любов Зрада

Повага Зневага

Взаєморозуміння Непорядність

Скромність Брехня

Справедливість Байдужість



(Учні зачитують слова , які вони дібрали в парі. Доповнюють відповіді попередніх пар новими).

IV.Основний зміст уроку.

  1. Запитання учителя.

  • Щоб перейти безпосередньо до складання усного твору, згадаймо, з яких частин складається твір – роздум?

  • Що називається тезою?

  1. Робота з творчими картками( Кожна група отримує картку з темою твору, тезою, аргументом і висновком, а також цитатами до твору. Учні за кілька хвилин доповнюють картку опорною лексикою, яку підібрали вдома.)

Учні працюють з картками хвилин 5 – 7.

  1. Усний твір – роздум

Орієнтуючись на творчі картки, роботу на попередньому уроці, учні готуються до висловлювання усних творів за такими темами:

  • Закони людяності.

  • «Люблять Батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що вона своя» Сенека.

  • «Щасливий той, хто вміє любити»

Кілька хвилин учні збираються з думками і пропонують свої варіанти висловлювань. (Вчитель, оцінюючи твір, повинен враховувати і підготовчу роботу до твору і добір лексики і розуміння проблеми. )

  1. Домашнє завдання. Прочитати п’єсу І.Карпенка – Карого «Сто тисяч».


Позакласне читання. 9 клас

В.М.Кавун

Тема. Позакласне читання № 1. Зірка на чужому небі (аналіз роману-есе М.Слабошпицького «Марія Башкирцева»)
Мета. Ознайомити учнів із життєвим шляхом та творчістю М.Башкирцевої через роман М.Слабошпицького; домогтися цілісного уявлення про неї як людину, митця, громадянина; вдосконалювати навички зв’язного усного мовлення. Викликати почуття захоплення та гордості за нашу велику художницю
Обладнання. Портрет М.Слабошпицького, серія портретів М.Башкирцевої, декілька видань роману «Марія Башкирцева», «Щоденник» М.Башкирцевої, виставка ілюстрацій до її полотен. Мольберт, букетик польових квітів, фарби, капелюшок, стилізований під старовину.

Цитування за виданням: М.Слабошпицький ”Марія Башкирцева” ,К., В-во «Дніпро», 1987 р.



Урок проводиться у формі усного журналу.
Хід уроку

І. Вступне слово вчителя.

Життя – загадка, життя – легенда, життя – спалах… Багатьма такого характеру визначеннями окреслені неповних двадцять чотири роки перебування на землі цієї ніжної, вольової, подеколи гордої аж до зарозумілості істоти на ім’я Марія Башкирцева, що сяйнула яскравою зіркою на чужому небі і згасла, надовго ставши темою серйозних дискусій і світських пліток. Відкриваємо енциклопедію: Марія Костянтинівна Башкирцева. Народилася 25.11.1860 р. в с. Гавронці, тепер Диканського району Полтавської області, померла 31.10.1884 р. в Парижі. Українська художниця. З 1870 р. постійно живе у Франції. Твори: «Молода жінка, що читає» (1880 р.), «В студії Жюльєна» (1881 р.), «Портрет парижанки», «За книгою», «Жан і Жак» (1883 р.), «Мітинг» (1984 р.). Ось і всі скупі енциклопедичні дані. Поширити їх, винести цей великий талант із забуття, щоб подарувати нащадкам, взявся наш видатний земляк.


ІІ. Оголошення теми і мети уроку.
ІІІ. Учитель- ведучий. Сторінка перша, вона ж – остання – «Біла дівчинка».
1-й учень. Отже, сонячного осіннього дня вулицями Парижа до кладовища Пассі рухалася велелюдна жалібна процесія. Шестеро білих коней везли білу колісницю, на якій серед лілій і хризантем лежала обтягнута білим оксамитом труна з прибраною в ній мов до свята, в білі шати дівчиною.

У процесії – найрізноманітніша публіка, переважно люди «французької Росії» (аристократи, художники, літератори, які жили в Парижі), титуловані особи з інших країн, а також група дівчат різних національностей, що разом з небіжчицею відвідували відому жіночу студію Рудольфа Жюльєна, де за кілька літ їхня подруга стала знаменитістю – її роботи приймалися на щорічні паризькі виставки, звані Салонами, і відзначалися медалями.

Вона тільки починалася, вона тільки зустріла саму себе. Вона лиш устигла сказати собі: ось так мені треба прожити життя, та жити їй уже нічого не лишилося.

Траурний кортеж під здивованими поглядами ґаволовів пливе вулицями Парижа.

Остання дорога Марії Башкирцевої.

Немає на цьому похороні Жюля-Бастьєна-Лепажа, хоч він неодмінно мав би бути. І не тільки тому, що Марія – його найулюбленіша учениця. «Справжній, єдиний, великий, боговірний» - ось із яким захватом говорить вона про нього у своєму щоденнику. За останні два роки Марія стала найближчою для нього людиною. Бастьєн-Лепаж не може бути на похороні. Він тяжко хворий, хоч хто б міг подумати, що він переживе кохану бодай ненадовго…



(Інсценізація уривка з роману «Остання зустріч Бастьєна-Ленажа з Марією»).

2-й учень. Через місяць Париж прощатиметься зі своїм знаменитим художником, якому також судилося померти від сухот. Мине кілька місяців по смерті Марії, і в французькій пресі з’явиться інформація про першого лауреата премії, названої її іменем. Вона заповідала, щоб така премія щорічно присуджувалась молодим талановитим художникам. Кошти для неї – з бюджету її родини. Першим обранцем живописців, які входили до складу журі, став Ежен Карр’є. 1885 року французьке Товариство жінок-художниць і скульпторів влаштовує першу посмертну виставку творів Марії Башкирцевої. На ній представлено понад 150 картин, ескізів, етюдів та скульптур.

1-й учень. Ми гордимося тим, що Марія народилася і провела дитячі роки на нашій українській землі, що вона – українська художниця, хоч французи (і справедливо) вважають її своєю перлиною. Протягом свого короткого життя Марія вела щоденник, у якому – вся вона: зі своїми силою і слабкістю, мужністю і ніжністю, поміркованістю і безрозсудністю. Душа її була непростою, складним був характер, недарма відомий журналіст і критик Жан Фіно писав, що вона – одна із загадковіших постатей ХІХ століття. Давайте прослухаємо її життєвий шлях від самого початку.
Учитель-ведучий. Сторінка друга«Як стати сильнішою за себе???»

Марія Костянтинівна Башкирцева народилася в садибі Гавронці на Полтавщині в 1860 році у сім’ї відставного поручика Костянтина Башкирцева.



(Інсценізація уривку із роману-есе. Радість із приводу народження дочки в сім’ї Башкирцевих).

Після розлучення батьків син залишився при батькові, дочка – при матері. Починається мандрівка життя: Рим, Неаполь, Венеція, Флоренція, Севілья, Соренто, Мадрид… І, нарешті, - Париж.



3-й учень. Їй судилося рости серед жінок, що й зумовило особливості виховання дівчинки. Вони робили все для того, щоб маленький ангел став великим тираном. Культ дитини, зведення її в ранг божества, атмосфера, в якій Марія виростала. Будь-який педагог сказав би, що це зразок того, як не можна виховувати дитину, бо це – постійне її калічення.

(цитата, стор. 6)

4-й учень. Але окрім самозамилування і зарозумілості у дитини – великий хист до музики й різних наук, їй легко даються мови. У дванадцять років Марія вже добре знає французьку, англійську, італійську, давньогрецьку, латину. Захоплені родичі постійно демонструють цього вередливого вундеркінда своїм знайомим. Марію привчають до того, що її в житті постійно мають супроводжувати різні тріумфи, бо вона для них народжена.

(Інсценізація: монолог Марії Башкирцевої).

3-й учень. Коли 1872 р. після Австрії, Німеччини, Швейцарії родина зупинилася в Ніцці, Марія не знала, що тепер усе її життя протікатиме за кордоном. І лиш кількома наїздами з’явиться вона в рідному краю. Чи ж могла вона тоді думати, що половину життя вже прожито? Марії було всього 12 років, коли вона стала ретельно фіксувати в щоденнику кожен свій день. Після Ніцци родина переїжджає в Париж. За тиждень по приїзду вона сидить у приймальні знаного на весь Париж професора музики Вертеля, який запевнив, що попереду в Марії – майбутнє великої співачки. Хочеться позичити крила, щоб летіти в майбутнє. Попереду – мета, яку вона собі вибрала, попереду – сцена. Ніщо не стане Марії на заваді, вона доб’ється свого. І раптом по дорозі з рідних Гавронців, де вона побувала, її наздоганяє хвороба. Болить горло. Ніхто поки що не підозрює, що це – справді небезпечно. Вона приїде в Париж, щоб дізнатися: в неї пропав голос. Назавжди. Мрія майнула і щезла. Того майбутнього вже ніколи не буде. Не буде… Перша несправедливість долі. Перша болісна гримаса горя. Початок досвіду: бувають обставини, коли тобі ніхто не годен зарадити. Як знайти в собі сили, щоб почати життя спочатку? Як стати сильнішою за себе?

4-й учень. І вона починає життя спочатку. І в неї вистачає мужності на це, хоч до цього був період тяжких страждань і душевних мук.

Вона починає відвідувати студію Жюльєна, - місце зібрання багатьох талановитих художників, і весь її час проходить у тяжкій праці. Заняття в студії починаються о восьмій і тривають до п’ятої. Дорога туди й назад забирає три години. За такого розкладу Марія попервах і світу не бачить, бо малює і вдома. Мати все сподівається, що вродливій і непостійній у захопленнях доньці таке життя швидко набридне, Жюльєн відзначає: «Я гадав, що це – примха мазаної дитини, але змушений визнати: вона працює як навіжена і вона - здібна».

Незабаром «Марі Рус» присуджується конкурсна медаль студії. 12 травня 1879 року в її щоденнику з’являється перший запис про Бастьєна-Лепажа. Марія згодна, що він – один з найцікавіших художників, чиї полотна їй довелося бачити. Все добре, просто блискуче йде в неї з того дня, відколи вона вперше зайшла в студію Жюльєна. І тільки десь аж на самому дні свідомості потай пече незрозуміла думка, що ніяк не дає їй спокою. Щоденник 12 лютого 1878 року: «Померти? Це було б дико. І все ж мені здається, що я повинна вмерти. Я сама не повністю розумію себе, я тільки кажу вам, що життя моє не може бути тривалим».

Звідки це страшне передчуття? Невже людині дано заглянути в своє майбутнє?

Марія всерйоз починає цікавитися особистістю та творчістю Бастьєна-Лепажа, шукає приводу до зустрічі з ним. Художника запрошують в гості до Башкирцевих. Жуль уважно розглядає її етюди, портрети, скульптурні статуетки, дещо хвалить, дає поради. Вона засинає і встає з його іменем. Тепер їй є з ким говорити про мистецтво. До неї приходить кохання…
Учитель-ведучий. Сторінка третя – «Любов».

Вона хотіла любові, вона шукала любові. Нетерпляче серце виглядало її, вдиралося в калейдоскоп облич. Вона йшла крізь летючі флірти й дивувалась: чому ж так забарилася до неї ота справжня, ота найєдиніша любов?



5-й учень. У Парижі в неї нема спокою від поклонників. Вони з’являються і зникають один за одним, не здобувши її прихильності. То якийсь Олексій Орлов, то поляк Казимір Збарський, то ще хтось. До свого уявлюваного обранця вона ставить аж надто високі вимоги. Це повинна бути людина розумна й авторитетна, знатного походження, обов’язково вродливець, і – щоб усі заздрили, який у неї чоловік. Такого чоловіка не мусить бути ні в кого. Тільки в неї. А ці – як піна людського прибою, що завжди тримається зверху, але ніколи не створює враження могутності і самостійності. Життєва мета і життєва програма Башкирцевої помінялися в останні її роки.

Мрії про романтичного принца, ідеальний шлюб, легковажні флірти стали спогадами дитинства і юності. Вона дуже любила Бастьєна-Лепажа. Тепер вони бачаться майже щодня. Запис у щоденнику: «Мала щастя говорити з Бастьєном-Лепажем. Я просто божеволію від нього. Геній – що може бути прекраснішим?! Цей невисокий, некрасивий чоловік видається мені прекраснішим і привабливішим за ангела. Все життя готова слухати те, що він говорить, дивитися на його чудові роботи…».

Вона вдячна долі за такий щедрий дарунок. Вона не відбуває нестримного лету часу. Він зупинився для неї. Так буває з людьми тільки в їхньому великому щасті.

6-й учень. Все тече непідвладною тобі рікою часу. Збагнувши це, Марія почала уважніше вдивлятися в себе, самовизначилася. (Цитати, стор. 144, 155).

Париж знов окутало сірим, непроглядним туманом. У ньому гаснуть звуки, голоси. Важко вірити, що ця сльотава осінь колись нарешті скінчиться, що наступлять дні, коли легко дихатиметься. Тітка просить її випити ліки і гаряче молоко, зауваживши, що Марія скоро одужає. Але та заперечливо хитає головою- вона хоче бути здоровою! Хоче! На більше в неї не вистачає духу. Марія заходиться кашлем і знову плаче. Але таке було рідко. Кожна хвилина в Марії підпорядкована роботі і тільки роботі.

Її починає давити ностальгія, вона згадує батька, раптову його смерть, Україну, рідні Гавронці… У щоденнику від 12 липня 1883 р. знаходимо такий запис: «Чудові заходи сонця, розорана земля, трава й польові квіти, шипшина, й простір, простір… І там напишу картину – небо, безмежне небо, що тікає вдалеч, трава і польові квіти». Їй здавалося, що життя – тільки тут, в Парижі, що Гавронці – забута Богом глушина, туди їй вже немає до кого їхати… Але вона все-таки одужає і поїде. Або вмовить матір назавжди повернутися у рідний край. Якось дівчину відвідав Жюльєн. «Ви - красуня» - каже він. – Ви після хвороби – як осінній пейзаж… Покинута алея, окутана імлою, в передчутті зими…».

7-й учень. Хіба може людина змиритися з думкою, що вона – приречена? Ніколи не зможе скільки б їй те не повторювали. Особливо ж така, як Марія – дивовижно жадібна до життя. Виходячи – вкотре вже – від медичних світил, негайно ж намагається викинути з голови всі їхні застереження і поради на зразок «Не перевтомлюватися». Всі ці слова вона просто не пускає у свою пам’ять.

Вона задумала ще одну картину. Це буде «Вечір». Виразно її собі уявляє: широка в’їжджена дорога… Ніде немає жодного деревця. Тільки степ, український степ. Дорога витікає з обрій. Заходить натомлене сонце і його скупі промені освітлюють пару волів, що тягнуть хуру сіна.



8-й учень. Якогось вечора їй стали згадуватись Гавронці. Якби можна було завтра опинитися там Марії здається, саме повітря зцілило б її, самі краєвиди заспокоїли б ущент розтерзану душу. Марія хоче зробити сюрприз Лекажеві, пригадавши, як гавронські дівчата вчили її вишивати:

  • У моєму краю є такий добрий звичай – дівчина дарує хлопцеві, який їй подобається, вишиту сорочку, - каже ніяковіючи. – Ось.

  • Дякую, Марі. Це – як найкраща картина.

Він цілує їй руки.

Останній запис у щоденнику 20 жовтня 1884 року, за 10 днів до смерті: «Мені дуже тяжко підніматися по сходах». Останні слова, які вона сказала: «Мені так хочеться гавронських вишень і яблук».


Учитель-ведучий. Сторінка четверта «Я хочу від усього відмовитися ради живопису…» («Щоденник» М.Башкирцевої).

9-й учень. Розглянемо нашу міні-галерею. «Дощова парасолька» - портрет у дусі натуралістичної школи 1880-х років; бліда і не зовсім красива дівчинка зупинена на вулиці і дивиться на нас пристально, не моргаючи. Але її витончена некраса й непростий погляд зацікавили б, мабуть, Достоєвського, її воскова блідість і овал ледве припухлого, хворобливого обличчя затримали б Рафаеля, а те вологе, дощове, світло-повітряне середовище, в якому розміщене це обличчя, обрамлене чорною розкритою парасолькою, могло б звернути до себе увагу Ренуара. Але Марія нічого не знала про них…

10-й учень. Картин Башкирцевої, привезених із Франції її родичами, було, говорять, більше ста, картини попали в Україну, в місця колишнього полтавського володіння їх сім’ї, де загинули від бомби на початку Великої Вітчизняної війни, і тому картини, підписані «Marie Constantin Russ» або «M.Bachkirtseff», зараз надзвичайна рідкість в Україні. Одна із них – власність Дніпропетровської картинної галереї. В основному – це власність Лувру, дві із них знаходяться в Ніцці, дві – в експозиції Люксембурзької галереї, декілька – в Російському музеї. Але навіть у стінах Лувру знаходиться тільки бліда тінь її багатослівної творчості.

9-й учень. Було у художниці щось стримане, таємниче, заборонене, не висловлене в її відвертому словнику, і, це заборонене, хоч і потроху, проникало в її творчість. Свої сюжети для «Жана і Жака», «Молодої жінки», «Трьох усмішок» вона вибирає на паризькій околиці, її починають цікавити соціальні низи.

10-й учень. Ніби прощаючись із життям, вона почала писати і природу. Велике панно «Весна»: молода жінка, прихилившись до дерева, сидить на траві, закривши очі і посміхаючись, неначе в солодкому маренні. А навкруги м’які і світлі відблиски, ніжна зелень, рожево-білі квіти яблунь і персиків, свіжі паростки, що прориваються всюди. «І потрібно, щоб чувся шум джерела, який біжить біля її ніг, запах фіалок», - писала автор у «Щоденнику».

9-й учень. А потім готувалося панно «Осінь» - намагання зафіксувати в останній раз всі відтінки реального світу, і вона, відправляючись в бурштинові алеї Grand Jotte, боячись холоду і вітру, одягалася як стара жінка, в дешеве пальто, покриваючи голову чорною в’язаною хусткою.

У ці дні в «Щоденнику» з’явився запис: «Адже я не проживу довго…».


Учитель-ведучий (на фоні музики).

«Ніщо не зникає у цьому світі безслідно», - не втомлювалася повторювати у своєму щоденнику художниця. Вона мала рацію, ця молода дівчина, оскільки володіла щонайвищою мудрістю душі, що приходить (і не до всіх!) тільки у зрілому віці. Лише справжнім художникам дано осягти те, що відчуває кожен із нас, але не може знайти для цього точних і єдино правильних слів.

В епілозі до роману М.Слабошпицький зазначає: «Це – правда. Це – про неї».

Не кожне людське життя стає наукою. Бо не кожен згоден за те так дорого заплатити. Маріїне – стало. І заслуговує воно не тільки нашого співчуття, а й досвітньої пам’яті і поваги.


IV. Висновки уроку.
V. Домашнє завдання.

Написати короткий відгук про книгу.


Додаток

Тести

Завдання 1—6 мають по чотири варіанти відповідей, з яких лише ОДНА правильна. Виберіть правильну відповідь і запишіть її у листок відповідей.

  1. Де народилася українська художниця– Марія Башкирцева

  1. У с. Гайворонці

  2. У с. Диканьки

  3. У с. Мар’янівка

  4. У с. Матусів

  1. Як звали коханого Марії

  1. Жан Фіно

  2. Жюль-Бастьєн-Лепаж

  3. Ежен Карр’є

  4. Рудольф Жульєн

  1. У якому році було влаштовано першу посмертну виставку творів Марії Башкирцевої

  1. 1883

  2. 1884

  3. 1885

  4. 1886

  1. Кому належать слова: «…вона – одна із загадковіших постатей ХІХ століття

  1. Рудольфу Жульєну

  2. Жану Фіно

  3. Бастьєну-Лепажу

  4. Ежену Карр’є

  1. Яким був останній запис у щоденнику Марії Башкирцевої

  1. «Мені дуже тяжко підніматися по сходах»

  2. «Мені так хочеться гайворонських вишень і яблунь»

  3. «Чудові заходи сонця, розорана земля, трава й польові квіти, шипшина, й простір, простір…»

  4. «Померти? Це було б дико.»

  1. Яка доля картин, привезених із Франції в Україну родичами Марії Башкирцевої

  1. Стали власністю Дніпропетровської картинної галереї

  2. Стали власністю Лувру

  3. Загинули від бомби на початку Великої Вітчизняної війни

  4. Знаходяться в експозиції Люксембурзької галареї

Завдання 7 має кілька варіатів відповідей

  1. Вкажіть, які з картин не належать пензлю Марії Башкирцевої

  1. «Осінь»

  2. «Марі Рус»

  3. «Весна»

  4. «Фіалки на вікні»

  5. «Прогулянка осіннім парком»

  6. «Дощова парасолька»

Встановлення відповідностей.

  1. Встановіть відповідніст між назвами картин і роками їх створення Марії Башкирцевої

  1. «В студії Жульєна» 1. 1884

  2. «Портрет парижанки» 2. 1883

  3. «Мітинг» 3. 1880

  4. «Молода жінка, що читає» 4. 1881



1




2




3




4




5





Завдання відкритого типу.

  1. Назвіть жанр роману М.Слабошпицького «Марія Башкирцева»








































О.С.Головко

Тема.Позакласне читання № 2. Позакласне читання. Філософський погляд на життя в оповіданні Івана Сенченка „Діоген”.

Мета. Коротко ознайомити учнів із життям і творчістю письменника, опрацювати зміст оповідання, навчати складати схему твору,
пояснювати її; розвивати усне зв’язне мовлення; виховувати активну
життєву позицію, уміння відстоювати власну точку зору, свій погляд
на події і вчинки людей.

Обладнання. Портрет письменника, тексти оповідання, анкети.
Хід уроку

I. Організаційна частина
II. Повідомлення теми та мети уроку
III. Вивчення нового матеріалу.


  1. Вступне слово вчителя

  2. Виступ заздалегідь підготовлених груп учнів



Перша група – біографи. Розповідь про життєвий і творчий шлях письменника

Іван Юхимович Сенченко належить до покоління фундаторів української літератури ХХ століття. В усьому йшло воно складними шляхами. Йшло, несучи на своїх міцних плечах народну тугу за щастям, мрію про щастя, красу.

Народився І. Сенченко в родині колишнього селянина 12 лютого 1901 року. Батько його, не маючи землі, мусив працювати і чорноробом, і хористом, і садівником, і контролером у сінематографі, і крамарем, і чинбарем, і навіть церковним регентом. Гіркий був зароблений тією працею хліб, і це з малих літ зрозумів майбутній письменник. Тому він не відчував над собою сліпої влади землі, не був селянином у повному розумінні цього слова. Ця обставина відбилася на його літературній творчості.

У 1916 році Іван закінчує Костянтиноградське чотирикласне училище; учився він добре, тому батько з усіх сил прагне віддати сина до гімназії. Однак цим силам не судилося здійснитися, адже річна плата за навчання в гімназії становила 80 крб., а Юхим Сенченко чи й за рік міг стільки заробити.

У 1916 –1920 р.р. Іван вчиться в учительській семінарії і з того вдячний своїй долі. Жадібно й багато читає, збирає бібліотеку. З 1920 року вчителює в рідному селі, працює інструктором позашкільної освіти у місті Краснограді; 1921 – переїздить до Харкова, працює продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку, друкується в пресі – у „Селянській правді”, „Вістях”. У 1921 році тут вміщено декілька його віршів, хоча справжнім дебютом у літературі він вважав оповідання „Чорноземна сила”. У двадцяті роки письменник „шукає” себе, свої теми і мотиви, і дуже швидко стиль його письма набуває м’якої пластичності, його приваблює не зовнішній бік життя, а органічна сутність.

Пізніше письменник зізнався, що десь у році 24-му він відчув творчу кризу, втратив віру в себе, безпорадно дивився на життя і не міг його осмислити – передати в слові. Те, що раніше здавалося істотним – революція, фронти, громадянська війна, – поблякло, оскільки знання про все це у молодого літератора були поверхові. А те, що добре знав, здавалося малоцікавим. Допомогли Сенченку поїздки з Харкова додому – в Червоноград, у Шахівку...

Критично поглянувши на свою творчість, Іван Сенченко зумів знайти нового героя, зацікавити читача захоплюючою інтригою. Найкращими його творами стали оповідання „Червоноградського циклу” („Спадкоємці”, „Ромась”, „Млинарі”, „Дитячі літа”...), повісті „Червоноградського циклу” („Паровий млин”, „Фесько Кандиба”…), оповідання „Солом’янського циклу”, „Донецького циклу”; сатиричні твори („Святий Хасан”, „Із записок”) тощо.

Іван Сенченко прожив скромне і просте літературне життя. Не мав жодних нагород, премій, ніколи не сидів у президіях. Він обіймав непрестижні посади, добросовісно виконуючи щоденну чорну роботу рядового журналіста.

Юрій Смолич, немов згладжуючи провину неуважних сучасників Івана Сенченка, писав у своїх спогадах: „Я б встановив приз кращому редакційному працівникові. І найменував би його „Приз імені Івана Сенченка”.

Призу такого не існує і досі, але Іван Юхимович не мав претензій до своєї долі, адже йому незмінно світила висока зоря порядності.


Друга група – фахівці з історії літератури

Оповідання „Діоген” вперше було надруковано в журналі „Радянська література” в 1940 році. У кінці 60-х років про роботу над цим твором автор згадував: „Діоген” у першій редакції розігнався на 100 сторінок рукопису, але я залишив із них 16 ... Справа з „Діогеном” була так. У мене визріли деякі свої міркування, і я їх вирішив перенести в більш-менш віддалене минуле. Та Діогена до свого задуму залучив я не випадково. Цей чоловік цікавив мене майже з учнівських років. Я завжди замислювався над словами Александра, який стверджував, що якби він не був Александром, то хотів би стати Діогеном. І я думав: які думки, переконання могли справити таке величезне враження на великого полководця. Не дрібниці ж, мабуть, не блискуча гра пустих софізмів. А що тоді? Очевидно, мова йшла про найжагучіші, значні питання сучасності, бо лише при наявності їх точка зору Діогена могла так підняти його в очах Александра. Отже, головним питанням для мене був внутрішній зміст поглядів Діогена. Для того ж, щоб вони ожили, потрібно було одіти в плоть і кров самого Діогена. Ось при вирішенні цього завдання і пішла на злам хронологія, дати!”

Отже образ Діогена письменник виношував протягом багатьох років, зібравши багатий історичний матеріал, відшліфував кожне слово твору, вклав у нього свою душу і талант.

Третя група – історики

Оповідання насичене багатьма історичними подіями та іменами, щоб внести ясність, вважаємо за потрібне уточнити відомості про деякі з них.



Діоген із Синопа (бл. 404 – 323 р.р. до н.е.) – давньогрецький філософ школи кініків. Учень Антісфера. Заперечуючи вчення Платона про об’єктивне існування ідей як загальних понять, визнавав лише реальні конкретні речі. Проповідував крайній аскетизм, називав себе громадянином світу – космополітом.

Александр Македонський (356 – 323 р.р. до н.е.) – один із найвидатніших полководців і державних діячів стародавнього світу. Після ряду перемог створив найбільшу світову монархію із столицею у місті Вавилоні. Держава Александра, позбавлена міцного зв’язку, швидко розпалася після його смерті.

Аристотель (384 – 322 р.р. до н.е.) – давньогрецький учений і філософ. Учень Платона. Залишаючись, в основному, на позиціях ідеалізму, в ряді питань, особливо в теорії пізнання, відстоював принципи ідеалізму.

Мілет, Галікарнас, Карія, Лікія, Фрігія, Вавилонія – назви стародавніх міст, країн, областей.

Дарій – перський цар, за якого почалися греко-перські війни.

Інд – одна з найбільших рік Південної Азії в межах Китаю, Індії і Пакистану. Довжина 3180 км, впадає в Аравійське море.

Персія – назва Ірану до 1935 року.

Скіфія – давня країна на території степової і лісостепової частин сучасної України. Назва походить від племен скіфів, які панували тут у VII – III столітті до нашої ери.

Четверта група – художники

Протягом уроку малюють ілюстрації до оповідання, а потім їх пояснюють.



  1. Опрацювання змісту оповідання, складання схеми до нього, її коментар






IV. Закріплення вивченого матеріалу


  1. Запитання для обговорення оповідання

1. У чому вбачав зміст життя Діоген?

2. Чому перекупки були щасливі, говорячи з філософом?

3. В чому ж суть вчення Діогена?

4. Як можна добитися вдосконалення душі і серця (за вченням Діогена)?

5. Що зумів роздивитися Александр у Діогенові при першій зустрічі?

6. Що, на думку Александра, є шляхом до удосконалення людини?

7. Чому він не зміг опиратися солдатам Александра?

8. Що означає факт із твору: солдати їли борщ із салом, пшоном, гречану кашу і галушки?

9. Що означає репліка Діогена: „З вільними македонцями ти завоював половину світу, звільни цю половину світу від рабства, і ти підкориш увесь світ...”?

10. Чому Александр злякався пропозиції Діогена скасувати рабство?

11. Що символізує факт повернення Діогена у бочку в кінці життя?

12. Чи справді можна, живучи в бочці, по-справжньому пізнати життя?

13. Чи не вважаєте ви, що кінцівка оповідання є досить песимістичністю? Що має на увазі автор?

14. Який зв’язок існує між підтекстом оповідання і натяком на радянський тоталітарний режим?

15. Як ми можемо сформулювати ідею оповідання?

16. Як ми зараз пояснюємо вислів „Бочка Діогена”?


  1. Інтелектуальний відпочинок

Назвати якомога більше фразеологізмів, пов’язаних із стародавніми часами, з античністю, з Біблійними мотивами.




  • Піррова перемога – сумнівна перемога; перемога, що не виправдовує жертв.

  • Платон мій друг, а істина – ще більший друг – слова Аристотеля – учня Платона: Amicus Plato, sed mogis amica veritas. Цими словами він відстоював право заперечувати положення авторитетів, якщо цього вимагає істина.

  • Ієрихонська труба – потужний, оглушливий звук; гучний голос.

  • Камо грядеши? – куди йдеш?

  • Кастальське джерело – джерело натхнення.

  • Ліванський кедр – уособлення краси і величі.

  • Осідлати Пегаса – стати поетом.

  • Дамоклів меч – постійна небезпека.

  • Геростратова слава – ганебна слава.

  • Сіль землі – кращі люди свого часу.

  • Камінь спотикання – перешкода, на яку наражаються в якійсь справі.

  • Маслинова гілка – емблема миру і спокою.

  • Лікарю, вилікуй себе самого – Євангельський вислів, що вживається в значенні: перш ніж осуджувати когось, виправся сам.

  • Немезіда – доля, відплата.

  • Гордіїв вузол – заплутана справа.

  • Антігона – втілення родинної любові, почуття обов’язку.


V. Підведення підсумків уроку
VI. Домашнє завдання
Заповнити анкету „Рефлексія”


  1. Чим вразило мене оповідання?

  2. Хто є головним героєм твору? Чим він запам’ятовується читачеві?

  3. Якою я бачу свою поведінку, коли буду вирішувати щоденні життєві питання чи проблеми?

  4. Твори якого змісту і яких авторів я хотів би прочитати і обговорити на наступних уроках позакласного читання?

Додаток


Іван Сенченко

Діоген
В бочці було незручно, боліли ребра, крім того, кусали блохи. Були і деякі інші незручності, наприклад: з якогось часу він став наживати тіла, обрезк, став важкий. Дівчата не по­мічали його; навіть перестали зазирати молодиці. Лише старі перекупки все частіше й частіше починали навідуватися до нього, шукаючи відповіді на одвічні питання: що є істина, що є любов і чи можна повернути те, що кануло в вічність.

Це все мало втішало філософа, але він став надто ледачий, щоб примусити себе рухатися. Так минали дні й ночі, поки нарешті всьому цьому не прийшов край і то в зовсім несподіва­ний спосіб.

Був гарячий вечір. По вулицях міста товпився народ. Зго­дом у натовп з шумом врізались вершники на чолі з струнким вродливим білявцем, в якому всі одразу пізнали Александра, сина Філіппа — царя Македонського. Вулиці вмить опустіли. Найшвидше тікали молоді дівчата. Александр уже був хотів повернути коня навздогін, як враз увагу його привернула гли­няна бочка, захаращена між камінням старого муру. Біля боч­ки сиділи дві перекупки, і на їх обличчях було помітно, що вони переживають найщасливіші хвилини тієї пори свого життя, коли втіхи розуму починають брати гору над нікчемними вті­хами тіла. З бочки чулося бубоніння. Діоген був у поганому настрої. Баби мало тішили його. Він молов ідіотські дурниці, а бачачи, як від цього мліють перекупки, і зовсім оскаженів.


  • Хто це такий, і що все це значить? — осаджуючи коня, спитав Александр, з цікавістю вдивляючись в сцену, де все тішило його — і старі дурепи в позі мадонн, і брудний мугир, оскаженілий від нападу люті, товстий і, видно, голодний як пес.

  • А хіба ти не знаєш? — забелькотів у відповідь п'яний горлохват на ім'я Птоломей.— Це ж Діоген, знаменитий філософ, учень чи Сократа, чи Платона, а може, й ще кого... Пам'ятаєш — ідеї, платонічну любов...

А-а, це цікаво, — мляво протяг Александр, що сам мав честь бути учнем Арістотеля, хитрого і набридливого грека із Стагіри. Йому враз стало нудно, ніби він прослухав повний курс метафізики, логіки й інших наук, в яких містилося все що завгодно, крім одного: як стати путнім солдатом. Незважаючи на всю відразу до філософії, Александр все ж встиг помітити, що, попри надмірну опухлість, філософ мав досить моложаве обличчя, отож з нього можна було б ще зробити коли не солда­та, то принаймні корисну людину — нічного сторожа або асені-. затора, яких так бракувало у місті. Але разом з тим він хотів знати, що має за душею ця знаменитість, від одного вигляду якої нападають нудоти.

Побачивши коней і озброєних на них зарізяк, перекупки чимдуж кинулись врозтіч, і Діоген лишився віч-на-віч з Александром. Спочатку, як і перекупки, він був злякався, але, підбадьорений досить мирним виглядом чільного вершника, отямився і похнюпо спитав:



  • Чим маю служити шановному панові?

  • Ти, кажуть, філософ. Отож коротко: в чому суть твого вчення?

  • В безкінечному удосконаленні душі й серця.

  • Яким способом?

  • Способом споглядання внутрішнім оком ідей і гідностей, закладених в душі і серці людини.

  • Але ж це ідіотська дурниця! — ледве стримуючи себе, гукнув Александр.— Єдина річ, що прокладає шляхи до удос­коналення людини — це сила: вона розбиває ворогів, закликає до подвигів, вона валить старі царства і творить на їх місці нові; це найчудовіше, що може буть на землі. Сила — це єдиний спосіб не давати людям загнивати у їхніх бочках, і ти, споді­ваюся, якнайшвидше переконаєшся в цьому.

Мовивши це, Александр обернувся до своїх хлопців, і ті на один погляд його, позіскакувавши з коней, кинулися бігом до Діогена. Рятуючися, він був пірнув в свою бочку, але це не призвело ні до чого. Підхоплений дужими руками, він майнув у повітрі, але, неспроможний полинути у високості, гепнув на землю разом з бочкою, в яку встиг врости так, як вростає диня у пляшку. Бочка розсилалась вдрузки. Що ж до Діогена, то він, не встигнувши навіть блимнути оком, знов опинився в тих самих руках і тепер вже остаточно, без жодної надії звільнити­ся від них. А втім, солдафони виявилися більш добродушними, ніж це могло здатись спочатку. Йому навіть не розквасили носа, а більше штовхали межи плечі і де доведеться.

Отож отак підохочуваний та щоразу вигукуючи: «Це на­сильство, насильство!»— Діоген нарешті добився до бані. Тут, упершись, як віл, ногами у землю, а плечима в коліна своїх су­противників, він почав кричати ще голосніше, що насильство не є аргумент філософський, з огляду на що він оголошує рішучий протест. Кажучи таке й подібне, він так прудко крутнувся, що ледве був не вислизнув з рук почту. Але ця спритність лише погіршила його становище, і, замість того щоб іти до передбанника ногами, він полетів туди сторч головою.

Тим часом, поки Діоген лежав, уткнувшися носом в плетін­ку, дослухаючися до джмелів, що гули йому в голові, в передбанник вдерлись солдати і, зірвавши з нього штани і сорочку, потягли далі, приказуючи: «А йди, чортове опудало, не опи­райсь, як осел!» Це тривало до того моменту, поки його нарешті не вштовхнули в купальню, де й поставили з сміхом під найдрібніше ситечко душу.

Вода виривалася з нього, як з пекла, била, кусала, сікла; в голові паморочилося від цього гарячого вихору, і тіло охоплю­вало приємне томління.

Солдати горланили, хрюкали від задоволення.

Проте натираючи віхтями Діогенову спину, плечі й груди, здираючи з них двадцятилітній леп, вони не покладали і в дум­ці, що саме в ці хвилини вирішувалася і розв'язувалася найваж­ливіша філософська проблема.

Розлютований, обурений фактом найбрутальнішого насиль­ства, наляканий цими пекельними вигуками, стовпами і хмара­ми гарячої пари, сичанням, що виривалося з ситечок душів, нарешті гігантськими віхтями, що загуляли у нього на спині, Діоген ладен був уже знепритомніти, як враз відчув, що йому у серці, в самій глибині його, щось приємно засвербіло. Кинув­ши борюкатися, він став прислухатися до себе і з здивуванням спостеріг, що ця приємна сверблячка не те що зменшується, а ще більшає, розпливається по всьому тілі, пронизує його нез'ясненно приємними уколами...

Діоген крекнув так точнісінько, як кректали оті хлопці. Що це значить? Чого йому так приємно? Що викликало цю чарівливу сверблячку? Стусани отих грубіянів? Струмені води? Тепла пара? Але ж це все зовнішні сили, які не мусили б мати жодного впливу на переживання душі, що сама з себе бере своє щастя і горе! Це так. Так він навчав все життя. Але ви­ходить, що це була затишна брехенька, і внутрішнє, як цимба­ли, живе лише справді тоді, коли світ зовнішній кладе на нього свій дотик. Але ж світ зовнішній — безмежний; нема нічого і величнішого і чарівливішого за нього! Які ж потужні мелодії він може викликати з людської душі!

Ця думка, як блискавка спалахнувши, освітила Діогенів мозок.


  • Не може бути! — вигукнув він і так голосно це скрикнув, що солдати перезирнулися і один з них, щоб заспокоїти Діогена, хриплуватим, але приємним голосом мовив:

  • А ти ж як собі думав? Га? Що баня? То ж, пак, не бочка!

Ясна річ, що Діоген не відповів на це, навіть не глянув на свого несподіваного спільника, а втім, ворожість до нього геть зникла. Вже згодом, придивившися до нових своїх товари­шів, він побачив, що кінець кінцем це були не такі вже й брутальні насильники: бородаті діти з здоровенними руками. Побачивши, що настрій Діогена змінився на кращий, вони стали підморгувати йому, ляпаючи спроста по плечах, говорили:

— Ну, от ба, а то брикавсь... Ех, ти, голово кобиляча!

Накупавшися, всі рушили до казарми і потрапили якраз на обід. Діогенові, що був голодний як вовк, солдатський борщ з м'ясом, затовчений пшоном і заправле-ний салом, та здоровен­на миска гречаної каші теж з салом здалися надзвичайно смачними. Він молов, аж за вухами лящало. Потім посідали спочивати в холодку. Діоген став розповідати різні жартівливі історійки, яких знав силу. Солдати, не стримуючи себе, регота­ли, як діти. Цей дотепний мугир починав їм подобатися. Дехто навіть висловлював жаль, що він дарма запакував себе в бочку, тимчасом як міг би прожити далеко приємніше, розважаючи людей на ярмарках і базарах.

Після обіду взялися до праці, якої було безліч, бо мали навантажувати кораблі в далеку дорогу. Діогенові, що носив мішки нарівні з усіма, це тренування здалося важкеньким. З незвички болів поперек, піт заюшував очі, підгинались коліна, заважав, тягнучи до землі, живіт, але все ж він працю­вав так завзято, ніби все життя тільки й знав, що тягав на собі мішки з сухарями й таранею. Праця — зовнішня сила щодо людини, цікаво, які візерунки вона витче на його душі?! Так він працював до самого вечора і мав би себе кінець кінцем дуже зле, коли б раптом старшина не гукнув:

— Шабаш! Кінець! Купатися, хлопці!

Не чекаючи другого запрошення, хлопці, а разом з ними і Діоген, сипнули на берег. Море спокійно оповивала перед­вечірня синя мла. Але Діогенові було не до поетичних красот. Перші десять хвилин він нерухомо лежав на піску ще теплого пляжу і лише потім, відчувши в собі якісь ознаки життя, шубовснув у воду. Накупавшися, Діоген раптом став перед фактом, що голод роздирає йому нутрощі. Це, мабуть, чудово зрозумів і старшина, бо, побачивши, що всі уже вийшли з води, знову загукав так, як тільки уміє гукать старшина:

— Ну, хлопці,— вечеряти!

На вечерю подали галушки. Озброївшись величезною шпичкою, Діоген умостився біля миски в зелених візерунках і працював так завзято, що отямився лише тоді, коли миска спорожніла, а в неї ж влазило два солдатських котелки галушок!

Спали під голим небом. Діоген примостився біля привітного бородатого солдата, між іншим, того самого, що найенергійніше орудував колінами, запихаючи Діогена в баню.


  • То ти що, так і є сам-один? — спитав солдат, остаточно вмостившися на кулі із таранею.

  • Як бачиш,— відповів Діоген.

  • І тобі не нудно без баби?

  • Це як сказать,— відповів Діоген, відчувши цілковите блаженство, бо ніколи так йому не лежалося, як на кулях із таранею, і додав: — А ти?

  • Я?..— Бородай оживився: — Я, брат... У мене там жін­ка, як краля, і хлоп-чисько... Таке втішне.— І, підвівшись на лікоть, почав ще і ще розповідати, яка в нього гарна жінка й хлопчатко. Закінчив він зовсім несподівано, зітхнувши сумно
    при цьому: — І коли цьому край? Все війна та війна! Комусь там хочеться навкулачки, а ти чоловіче підставляй свою морду...

Так минув перший день. За ним пішли інші дні, тижні, місяці. Діоген зовсім звик до людей і роботи, тягав мішки не згірш за інших; на навчаннях же так спритно орудував і відбивав крок, що солдати прицмокували з задоволення. Колись брезкле його тіло зміцніло, живіт зник, плечі оповили тугі м'язи; він покращав, помолодшав і виструнчився так, що, проходячи вулицею, не раз ловив на собі меткі погляди жвавих молодичок замістя. Як він тепер реготався з тієї дурної філософії, згідно з якою шлях до удосконалення гідностей людини лежить в спогляданні цих гідностей. Ні! Під лежачий камінь і вода не тече. Вже вода з-під ситечка душу, мішок із таранею дають зрозуміти, що навіть такі дрібні фактори дають поштовхи мислі і загартовують тіло. А що ж говорити про вели­кі діяння, де діють зусилля і воля багатьох тисяч людей? Думаючи так, він мав на увазі великий похід Александра в Азію, участь в якому ладнався взяти увесь грецький світ під проводом Александра та його полководців. І Діоген не­терпляче ждав початку цього походу: він мав зробити грандіоз­ний поштовх народам Заходу і Сходу, бо великі дії мусять мати й великі наслідки для цілих народів і кожної людини зо­крема.

І ось нарешті його сподівання здійснилися. Армія рушила в похід. Забувши за куряву й спеку, за труднощі довгого шляху, Діоген завзято відбивав крок, горланив пісень, гриз сухарі і, пожувавши тарані, з жадобою накидався на воду. І що далі проходила армія, то все безмежніше розсувалися горизонти. Світ був безкраїй, біг у всі боки, і як чудово було відчувати себе переможцем цієї безмежності! Але на шляху до цього чудового світу лежала Граніка, річка, за якою громадилася величезна армія персів. Не затримуючись ні на хвилину, Діоген ступав у воду поруч, а часом і попереду інших вояків Александра. Атака македонян була незламна. Розбиті полчища персів шукали порятунку у втечі. Втомившись гнатися, Діоген сідав на землю і цілував її, переповнений почуттям незбагненної радості.

Минули місяці й роки. Великий похід тривав. Діоген брав участь в облозі Мілета, гатив греблі, здобуваючи Галікарнас, пройшов переможним маршем через Карію, Лікію, Фрігію й Кілікію. Тіло його стало мов лите із бронзи. Спо-чинки стомлювали його своєю бездіяльністю. Він знав щастя лише в поході. Коли були їжа і питво, він з насолодою їв і пив, коли не було, він ішов неослабним маршем у ті принадні далі, підтримуючи своєю невтомністю інших. З дивною жадобою він накидався на все, чого не знав і що бачив уперше. Оволодів­ши мовою персів, він почав вивчати мову Єгипту, щоб, подо­лавши її, взятися за мову Фінікії і Вавілонії. Він придив­лявся до життя сіл і великих міст, виміряв пропорції грандіоз­них будівель, провадив розмови з ремісниками й філософами, читав твори не знаних раніше письменників. Він так само доско­нало вивчив історію міст, географію і звичаї країни, що на його поради зважали не лише солдати, але й вищі начальни- ки — він показував шляхи і знав, де біжать джерела в пустині. Між ін­шим, це саме він був тим солдатом, що спромігся по краплині назбирати води Александрові, коли армія потрапила в тривале безводдя в пустині. Як відомо, воду цю Александр виплеснув геть, сказавши, що для всіх її було б надто мало, для нього ж її занадто багато. Це не вразило Діогена, як не вразило й жодно­го з його товаришів. Те, що вчинив Александр, вчинив би і кожен з них. Не тому, хто поклав до ніг своїх Азію, виміряти кухлями велич духа і витривалість!

Десять років тривав похід. Військо Александра дійшло до берегів Інду і оазисів Согдіану. Світ було пройдено, Міль­йони людей упали до ніг Александрові, але... щораз тяжче ставало на душі Діогена. Він знав багато, він бачив багато, але те, що він бачив, не викликало вже радості в нього. З одного і по другий край світу народи гнулись в тяжкім ярмі рабства. Мінялись царі, одних сатрапів заступали інші, але доля народу від цього не кращала. Все так само тягнуть вони свою гірку лямку і за Александра, як тягли її і за Дарія. А тим часом це ж були живі мудрі істоти! Чому мусять вони працювати для інших і не жити для себе, для своїх працьовитих жінок, для своїх веселих милих дітей? Чому світ так не гаразд побудова­ний? І Діоген поринув у думи. Він перебирав події історії, зважував і порівнював життя різних народів. І думи ці не дава­ли йому спокою. Колись невтомний, він ішов, низько опустивши голову. Вже давно минув час, коли він так безтурботно сміявся. Він закинув геть книги. Від розмов з жерцями, цими світилами країни, його нудило. Розцяцьковані царедворці видавались йому тими дурнями, що плачуть на весіллі і танцю­ють над домовиною, в яку живцем покладені цілі великі народи.

Похід закінчився. Якийсь час Александр в дитячім захоп­ленні переживав свій тріумф, але всього цього надовго не вистачило. Постали клопоти, що робити, як бути з цим величез­ним царством, що не держалося купи і ладне було щохвилини розпастися. Александр вживав усіх зусиль, щоб зміцнити його, але все, що він робив, було або смішне, як от переодягання своїх наближених в одяг перських царедворців, або недоречне, як наказ про одруження з персіянками десяти тисяч македон­ських солдатів. Не це потрібне народам, не цього вони споді­ваються, не в цих шлюбах лежить порятунок імперії. Треба робити щось величне, що привернуло б до Александра серця змучених ярмом рабства народів! Як багато передумав в ці дні Діоген! Але історія народів Ассірії, Вавілонії, Єгипту, Персії, нарешті його батьківщини — Греції — лише зміцни­ла його переконання, що причиною їх загину є рабство. Лише вільна людина може любити і захищати свою батьківщину, не боячись удару в спину. Поки ця загроза існує, царства за­суджені на загибель. Так упали пишні Афіни під ударами Ма­кедонії — вільної від рабства країни. Так упали перед свободними воїнами Філіппа всі інші грецькі міста, і тепер під на­тиском тієї самої сили впала імперія Дарія. Воля збільшує сили народів, і тільки подумати, яка б це була сила — імперія Александра, коли б він зажадав знищити рабство! Мільйони людей потяглися б до нього, як-бо затужили за тією волею народи! Те, що думав Діоген, було страшне, а тим часом саме в цьому лежав порятунок для Александра, Греції та всіх країн, що ввійшли до складу нової світової імперії. ї ще нижче опустив Діоген свою присивілу голову. Хто зрозуміє його? Ніхто! На­певне ніхто...

Раптом проблиск надії освітив його замучену душу.

А що коли викласти свої думки Александрові, запалити його уяву грандіозними картинами суспільства, побудованого на нових, не чуваних людством основах, досить могутнього для остаточного завоювання Індії і Китаю. З цими думками Діоген рушив у палац.


  • Що тобі? — спитали його.

  • Бачити Александра,— відповів Діоген.

— Це річ неможлива та й непотрібна. Якщо ти стомився, про що свідчить твій вигляд, і бажаєш повернутися додому, то ніщо не може більше затримати тебе в цій країні.

І, вже не чекаючи, що скаже на це Діоген, царедворець звелів внести його в реєстр тих ветеранів, що повертались на батьківщину. Діоген гірко скривився і пішов геть: палац кишів знатними персіянками, і всуміш з македонськими і грецькими воєначальниками ходили сатрапи, сторожі рабства в країні. Чи не їм, пак, викласти свої плани?

Ішов дощ, і було непривітно й холодно. Свистів вітер, сумно шуміли дерева пожовклим листом. Знесилений літами й вій­ною, Діоген лежав під парканом, не намагаючись навіть захи­стити себе від вітру і потоків дощу. Йому було байдуже. Життя пройшло марно. Жоден спогад не зігрів йому грудей. Людство страждало до нього і буде страждати по ньому. Ось вони йдуть, поспішають, заклопотаний кожен своєю справою, вільні і раби, одні з потаємним, глибоко захованим страхом, інші з так само глибоко захованою ненавистю. Ідуть? Хай ідуть. Зібрав­ши сили, Діоген повернувся до паркана. Іноді до нього під­ходив хто-небудь, але, впізнавши, що це лежить Діоген, з сміхом відходив геть. Вуличні хлопчаки кидали в нього камін­цями; жінки реготалися; визнані дотепники тягли його за хітон; він сердився, гнав їх геть, а вони казали: «Пес! Скажений пес! Коли вже вивітрить вітер твої дикі химери?!» Але всі — і ті, і другі, й треті — боялись його, бо те, чого він навчав, таїло загрозу суспільству. Світ без рабства — це безумство! І його штовхали ногами.

І проте все ж був хтось, що піклувався про нього. Про­кинувшись вранці, він знаходив їжу біля себе, іноді оберемок соломи і кухоль вина.

Раз він прокинувся від тупоту ніг. «Хто там?» — спитався він. Люди зникли, але біля себе він побачив велику глиняну бочку, що могла б захистити його від негоди. Пересилюючи слабість, він заховався в ній, радий затишкові і сухій просяній соломі. Так минула зима, а з нею негода і холод. Визирнуло весняне сонце і своїм теплом оживило Діогена, сонце — те єдине, що дає хоч трішечки радості поневоленим в їх тяжкому житті.

Але не до цього було Александрові. Обтяжений думами, він їхав вулицею міста, низько опустивши тяжку голову. Все не клеїлось, не в'язалось у нього. Хвилювалася армія, йшли чвари між полководцями. Як мало вони справдили надії царя! Кожен тягне в свій кут. І от він помре від безсонних ночей і цієї жахли­вої пропасниці. Хто стане біля керма царства? Птоломей? Мар­на надія, йому б досить якогось закутка, Єгипту, наприклад. Порожнеча! А порожнеча — як може вона притягати народи?

Це вже замістя. За спиною з якоїсь дурниці сміється Пто­ломей; видно поля, ідуть у ярмах воли і за ними раби, низько похиливши голови. Що вони думають? Цікавить їх доля імперії Александра? А втім, чому це мусить цікавити їх? Він повертає свій зір в інший бік. Халупи, паркани, забута глиняна бочка. Проте ні. З неї визирає людина; великий бугристий лоб і зосереджений у собі погляд. Щось знайоме ворушиться в пам'яті. Хто це? Де він бачив його? Ах, це Діоген, філософ. Про що він думає? Болять йому болі Александра? Він спиняє коня і торкає хлопчину:


  • Це Діоген, я хочу розмовляти з ним.

  • Я слухаю, царю.

Кінь звивається дибки, гарцює, і ось він біля бочки Діогена.

— Діоген! — весело гукає хлоп'я.— Александр хоче роз­мовляти з тобою.

Діоген повертається і через силу спирається на лікті. Ім'я, назване хлопчиком, розхвилювало його. Як багато спогадів заворушилося в пам'яті Діогена: і пригоди десять років тому, і походи, і безводдя в пустині, і свої нездійсненні надії. Що треба йому? З чим він? Тим часом Александр наблизився і, зійшовши з коня, сів біля бочки на камені.

— Я слухаю тебе,— тихо сказав Діоген, вдивляючись у тінь того, що було колись полководцем і великим царем.

Александр мовчав і не скоро сказав:


  • Я думаю, Діогене...
    Діоген мовчав.

  • Про моє царство.
    Діоген мовчав.

  • Що станеться з ним, коли я помру?

  • Воно може не розпастися,— глухо відповів Діоген.

  • Ти про... це думав? — Гнів зазвучав в голосі Александра.

  • Воно може не розпастися,— не звертаючи уваги на це, провадив далі Діоген,— але сила — недостатній засіб для цього. Ти правий лише наполовину. Силою можна взяти, але, щоб вдержати, потрібна ще мудрість.

  • Я слухаю,— кусаючи губи, видушив із себе Александр. Його розбирав гнів. Слова Діогена про можливість розпаду імперії приголомшили його. Значить, не він сам думав про це, але й цей... Яка могутня голова, які гулі на лобі, о Птоломей, Птоломей з плоским лобом!

  • В чому ж мусить полягати ця мудрість? — нарешті спитав Александр.

  • У звільненні країни від рабів!

  • Але їх багато і їх не можна знищити!

  • Але навіщо нищити? — вигукнув Діоген.— Хіба я сказав це?

Александр втупився очима в Діогена. В них уже блиснув здогад. Він зрозумів напрям думок Діогена, тих страшних думок, які терзали його самого. Але цар царів — як він міг би стати царем рабів?! Це божевілля! І він гукнув не Діогенові, а самому собі:

— Мовчи, божевільний! Сонце не сходить на заході, і річки не течуть від моря. Я забороняю говорити тобі далі!

— Але слухай!..— Діоген раптом схопився, повний енергії. Очі його палали, в обрисах обличчя проглянула непоборна міць.— Слухай сюди,— закричав він,— з вільними македонця­ми ти завоював половину світу; звільни цю половину світу від рабства, і ти підкориш увесь світ! Уся Індія і Китай, землі в Африці, Скіфія і Кавказ, Сіракузи і Ефіопія з тріумфом піднімуть тебе до небес!

Александр завагався. Щось молоде і чудове блиснуло йому в очах. Ніздрі йому затрепетали.

То ж не гай часу, Александре, ти стрясеш світом, і ім'я твоє, як заграва, стоятиме над віками!

Та погляд Александра вже збляк. Щоки його вкрила блі­дість. Він тремтів і так сильно, що не міг вдержати на колінах лікті.



  • Що тобі? — спитав стурбовано Птоломей, підтримуючи царя, коли той приступив до коня.— Знову ця пропасниця? Чи схвилював той мугир?

  • Мугир? — Александр тоскно глянув на Птоломея. І вже не скоро сказав: — Так, мугир, але коли б я не був Александром, я волів би стати Діогеном. Але що до цього тобі?

Білики — Харків, липень, 1939

І.І.Чекмак

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка