Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка12/15
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.32 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Диск стояв схилившись, торкаючись боком снігового поля. Снігова льодяна шапка прикривала його вершечок.

Павлиш різко підняв всюдихід і кинувся до корабля.

Вистрибнувши зі всюдихода, він згадав, що не повідомив на станцію про відкриття, чим знову неприпустимо порушив інструкцію, але потім викинув цю думку з голови.

На боці корабля виблискував напис: “Полюс”.

Корабель не хотів пускати Павлиша всередину. Пасажирський люк був привідкритий, але дістатися до нього було неможливо — він виявився на висоті трьох метрів. Трап не змогли або нікому було його опустити. Вантажний люк заклинило під час падіння. Павлиш довго ходив довкола “Полюса”, наче кіт, якому пропонують напитися молочка із глечика з вузьким горлечком. Павлиш упіймав себе на думці, що не поспішає проникнути на корабель, боїться зустрічі з видовищем раптової, давно замерзлої смерті.

Водночас, хотілося сподіватися... На що? І відразу ж Павлиш придумав відповідь: на те, що хтось залишився живий, зумів підняти планетарний катер і вийти у космос. Безглуздість цієї думки змусила досадливо поморщитися. Адже Павлиш чудово знав, що це за корабель, знав, що він давно зник безвісти. Останній зв’язок з ним був, коли він йшов у дальній стрибок зовсім в іншому секторі. Щось трапилося під час стрибка. Корабель з нього не вийшов. І зник безслідно, що буває вкрай рідко, раз на десятиліття.

Виявляється, корабель вийшов зі стрибка тільки для того, щоби безсило упасти у цих холодних горах. І звичайно, ніхто з нього не врятувався. З тієї причини, що якби вони запустили рятувальний катер, то змогли би дістатися до населеної планети. Цього не сталося.

Павлиш повернувся до себе на катер, згадав, що Клавдія, напевно, божеволіє — так давно він мовчить.

Якщо Клавдія і божеволіла, то вона чудово тримала себе в руках.

— Щось сталося? — запитала вона крижаним голосом, почувши Павлиша.

— Як тобі сказати...

Клавдія мовчала. Зв’язок працював бездоганно, Павлиш чув її швидке дихання.

— Я знайшов “Полюс”, — сказав Павлиш.

— Який полюс?

— Пам’ятаєш, ти мені казала про аномалію. Це не аномалія. Це космічний корабель “Полюс”. Може, ти чула, що він щез двадцять років тому?

— Ой! — долинув голос Саллі. Напевно, вона стояла поруч з Клавдією. Можливо, також хвилювалася, куди зник Павлиш. — А люди?

— Він загинув. Розбився, — сказав Павлиш. — Зараз я постараюся проникнути в нього.

— Почекай, — сказала Клавдія. — Ми не знаємо причини катастрофи.

— Він розбився, — повторив Павлиш. — Минуло двадцять років.

— Тоді немає чого поспішати, — сказала Клавдія. — Ми прилетимо туди разом. За інструкцією не можна йти одному.

— Я в скафандрі, — сказав Павлиш.

— Звичайно, Славко піде, — сказала Саллі. — Я би також пішла.

— Я категорично проти, — відрізала Клавдія.

— Вибач, — відповів Павлиш і відключив зв’язок.

Це була відкрита революція, бунт на кораблі.

Павлиш відкрив скриньку з експедиційними приладами. У катері повинні бути необхідні речі — мотузки, крюки. Обставини бувають такі несподівані, що вся технологія космічного часу виявляється безсилою перед шматком тросу.

Павлиш відразу відшукав ідеальне знаряддя, щоби проникнути на корабель, — реактивний рюкзак.

Усередині корабель добре зберігся. Він був немов заспиртований крижаним повітрям.

Павлиш повільно йшов коридорами корабля, заглядаючи в каюти. Його метою був пульт управління. Там повинен зберігатися бортовий журнал.

Каюти були порожні. Це було дивно: навіть коли більша частина команди перебувала в анабіозному відсіку, чергових на такому кораблі мало бути не менше сотні людей.

У каютах все залишалося таким чи майже таким самим, як на момент катастрофи корабля. Речі на місцях, але жодного трупа.

На кораблі летіли сім’ями. В одній каюті — Павлиш запам’ятав її номер: 44 — його раптом зворушила картина закарбованої миті. Там стояла дитяча колиска, біля неї розпочата пляшечка дитячого молока. Іграшки в колисці...

Павлиш вже переконався, що після аварії на кораблі залишилися живі люди. І йому потрібно було зрозуміти, що сталося з ними потім.

Павлиш відшукав пульт керування. Він сильно постраждав. Прилади управління були розбиті. В мертвому хаосі дивом здавався зелений вогник сигналу автоматичного зв’язку із Землею. Павлиш вимкнув його — мерехтіння вогника в мертвому кораблі мало зловісний відтінок.

У відсіку керування та в інших службових приміщеннях “Полюса” Павлиш нікого не знайшов. Не було і бортового журналу. Не було людей і у відсіку двигунів, який постраждав найбільше. Нарешті Павлиш дістався до анабіозного відсіку. Двері до нього були зачинені. Але Павлиш був готовий до цього. Він прихопив з катера різак.

Замок піддався досить легко. В анабіозному відсіку було темно — стіни тут, на відміну від інших приміщень, не були вкриті фарбою, яка світилася. Павлиш увімкнув ліхтарик шолома.

І тоді все зрозумів. Люди в анабіозних ваннах загинули разом з кораблем. Швидше всього, під час аварії одразу відключився енергоблок, і ті, хто залишилися живими на кораблі, не змогли запустити систему реанімації. Хоча, напевно, намагалися. Деякі ванни були відкриті, але врятуватися нікому не вдалося.

А потім розчини у ваннах замерзли, і ті, хто спали на момент загибелі “Полюса”, опинилися замурованими в прозорих крижаних глибах. І тут же, в переходах між ваннами, Павлиш знайшов тих, хто загинули за межами відсіку. У когось вистачило сили перетягнути їхні тіла сюди.

Павлиш не затримувався в анабіозному відсіку. Йому було там страшно. Можна бути дуже раціональною, тверезою і відважною людиною, і все-таки внутрішньо зіщулитися, відчувши за спиною, у крижаній тиші, уявні ледь чутні кроки і побачити раптом, як за склом анабіозної ванни, у мерехтливому світлі ліхтарика здригнеться повіка чи смикнеться в усмішці рот людини, яка загинула двадцять років тому.

Павлиш відступав до виходу, побоюючись обернутися спиною до кладовища “Полюса”. А коли зачинив за собою двері відсіку, довго стояв, притулившись спиною до стіни коридору, і чекав, коли перестануть тремтіти ноги.

Потім він пішов до виходу, який виявився дуже далеко. Павлиш йшов, прискорюючи кроки, тільки одного разу зазирнув у відчинені навстіж двері якогось складського приміщення, оскільки його здивував розгром всередині — наче якісь дикуни чи тварини дісталися до ящиків і пакетів, порозкидали їх по підлозі, розкрили невміло, пазурами чи кігтями, смакували страви і викидали їх, якщо не подобалися. Такого не могли зробити члени екіпажу, навіть у миті страшної нужди, хоча б тому, що знали, як відкриваються банки... Отже, в кораблі хтось був після того, як останні люди загинули чи покинули його. Пояснення цьому не було, пояснення потребувало існування на планеті достатньо високоорганізованих тварин чи навіть первісних людей. А Павлиш як біолог був абсолютно впевнений, що вищих тварин на планеті немає. І лише коли він відійшов на кілька десятків метрів від розгромленого складу, проста і переконлива думка прийшла в голову. Підсвідомо він раніше відганяв її від себе: люди умирали на замерзлому кораблі поступово, один за другим, і останні, чи останній, розчавлені безнадією та жахом, збожеволіли. І умираючий безумець, не усвідомлюючи, що робить, приповзав на цей склад, бо смерть вперто не забирала його...

Швидше на волю! Щоби було сонце і свіже повітря. Швидше вирватися з німого гробівця, заселеного крижаними тінями давньої, але законсервованої завірюхами трагедії!

***

Вони так втомилися і змокли за ніч, що удосвіта, коли буря стихла і острівець перестало заливати, попадали і заснули як вбиті.



Дік і Казик обняли Мар’яну і притулилися до неї з двох боків. Вони думали, що так тепліше, і навіть уві сні намагалися не рухатися, щоб не зробити їй боляче. Мар’яна весь час прокидалася, не могла зігрітися, її лихоманило, і треба було стримуватися, бо Олег усе не йшов, він зникав за обрієм, вона кликала його, бігла за ним, нога не слухалася чи в неї зовсім не було ноги, — і Олег не обертався до неї, і наздогнати його ніяк не вдавалося... Земля хиталася, бо був землетрус і зверху на неї падав дах...

Мар’яна прокинулася — плівка накрила лице і заважала дихати, Мар’яна відсунула її. Дік і Казик лежали по обидва боки, і вона згадала, як минулого року вони лежали на снігу і замерзали, і хлопці теж клали її в середину, щоби зігріти. І тоді вона не знала, що знову доведеться замерзати так далеко від дому, але за два кроки від Землі, — адже правда, за два кроки?

Острівець заколисував її, хоча не повинен був цього робити.

— Діку, — сказала Мар’яна. — Ми пливемо?

— Що? — запитав він уві сні, але через кілька секунд прокинувся, сів, відкинув плівку і сказав: — Цього ще бракувало.

Поворухнувся, застогнав, і ніяк не міг прокинутися Казик. Шкіра й кістки, у чому тільки душа тримається — так про нього завжди говорили жінки в селищі, їм би зараз на нього подивитися.

Мар’яна спробувала сісти. Лікті провалювалися у настил, а нога сьогодні майже не боліла.

Довкола була тільки вода — більше нічого. Їх віднесло, поки вони спали.

Дік встав, провалився по коліно у воду; вперся долонями, витягнув ногу і почав роздивлятися. Прокинувся Казик.

— Нам пощастило, — сказав Дік. — Могло бути гірше.

Поки вони спали, кораблик потягнуло течією з острова. Але вітер піддував у потрібному напрямку, і вони опинилися ближче до дальнього берега ріки.

Вони почали гребти до берега, користуючись попутним вітром, гребли долонями, навіть Мар’яна підповзла до краю, звісилася через колоду і підгрібала.

Казик стягнув з себе подерті штани і куртку, від якої залишилися тільки клапті, і стрибнув у воду. Він плив за плотом і бовтав ногами, штовхаючи його перед собою. А потім, коли берег уже став ближче, і всіх охопило нетерпіння, за ним стрибнув Дік, і теж штовхав пліт, навіть не відчуваючи, наскільки холодна вода.

Вони штовхали, задихаючись, цей проклятий важкий пліт, який, наче живий, чинив опір. І раптом Дік ударився ногою об дно. Він сильно штовхнув пліт уперед. Казик втратив рівновагу, ледь не захлинувся, бо для нього тут було ще глибоко. Дік витягнув його з глибини, і вони пішли до берега за плотом. Вони не поспішали, тільки підштовхували його, коли він призупинявся, і через кілька хвилин вони винесли Мар’яну на низький пологий берег, під шатро невисоких білуватих сосен.

Під соснами пахло грибами, по моху бігали мурахи, шелестіли кущі, принюхуючись до непрошених гостей.

До кінця дороги залишалося зовсім трохи.

***

На зворотному шляху Павлишу довелося відповідати на безкінечні запитання Клавдії та Саллі. Жодній експедиції не доводилося ще знаходити космічний корабель після катастрофи. До того ж, саме той корабель, зникнення якого було ще у всіх на пам’яті.



— Його не повинно бути у цьому секторі, — говорила Клавдія, наче Павлиш навмисне, аби її розізлити, привів сюди “Полюс”.

— Якщо аварія трапилася під час стрибка, — заперечив Павлиш, — вони могли вийти і тут.

— Так, але комісія вирішила, що вони так і не вийшли.

— Ти впевнений, що ніхто не вижив? — запитала Саллі.

— Я ні в чому не впевнений, — сказав Павлиш. — Але думаю, що дехто помер не відразу.

— Якщо хто-небудь і залишився, вони б не прожили тут жодного дня, — сказала Клавдія.

— Коли це сталося? — запитала Саллі.

— Я не знайшов бортового журналу. Але навіть влітку там мороз. Уночі поза сорок. У інші пори року ще гірше.

— Їм нікуди було йти, — сказала Клавдія.

— Ми обстежимо довколишні гори, — заперечив Павлиш.

— Там було багато людей, — сказала Клавдія.

— І діти, — мовила Саллі. — Експедиція і колоністи.

Жінки підігріли вечерю до повернення Павлиша, але їсти йому не хотілося. Він відразу почав переглядати плівки.

...Корабель у сніговому цирку.

Він ближче — нависає блискучий бік. Великий план — тьмяна, побита снігом та вітрами поверхня борту. Коридор корабля. Яскраве коло світла від ліхтаря Павлиша. Пульт керування, розбиті прилади... Сліди вибуху у відсіку двигунів... холодне запустіння смерті.

Вони пили каву, вони сиділи в маленькій, теплій, чистій вітальні станції, і кожен уявляв собі мертвий холод космосу, продовженням якого були ці гори, де знайшов свою смерть “Полюс”.

— Подивимося інші плівки? — запитав Павлиш.

— Не треба, — сказала Клавдія. — Завтра. Потрібно дізнатися, що належить робити.

— А що належить? — Павлиш зрозумів, що ніколи не стикався з такою ситуацією. Адже є правила на всі випадки — на вихід у відкритий космос і на поведінку при зустрічі з аборигенами. Навіть найнеймовірніші ситуації, і ті мають відповідне правило.

— Що ми можемо використати? — запитала Клавдія.

— Як використати? — не зрозуміла Саллі.

— Планетарні катери не пошкоджені?

— Катер пошкоджений. Транспортний відсік потрапив у точку удару.

Клавдія увімкнула інформаторій. Він видав текст на екран, букви були строгі, чіткі, з ними неможливо було сперечатися. Клавдія повторювала текст вголос: “При евакуації досліджуваної планети експедиція повинна переконатися у тому, що на планеті не залишається жодного предмета із Землі, за винятком приладів, залишених з метою подальшого використання...”

— Це не зовсім той випадок, — сказав Павлиш. — Напевно, тут мають на увазі мою зубну щітку.

— Зубну щітку?

— Три дні не можу знайти, — повідомив Павлиш. — Можливо, вона упала в якусь щілину, і через мільйони років, коли тут виникне цивілізація, вони відкопають мою щітку і вирішать, що на планеті побували гості з космосу.

— Не час для жартів, — сказала Клавдія і схилилася над індексом. — Тут має бути ще. щось. Я точно пам’ятаю. Ось.

Знову засвітився екран інформаторію: “У випадку виявлення на досліджуваній планеті речей, що потрапили туди у результаті необережності попередньої експедиції чи залишилися після катастрофи земного космічного корабля, експедиція зобов’язана забрати їх з собою, а якщо це неможливо — знищити”.

— Я ж казала, — зраділа Клавдія. Вона пишалася тим, що пам’ять її не підвела.

— Та як же так, — заперечила Саллі. — Адже там люди...

— Люди загинули двадцять років тому.

— Можна не поспішати, — сказав Павлиш. — Ми ще не відлітаємо.

— Треба поспішати, — заперечила Клавдія.

Вона знову читала індекс.

Павлиш не зрозумів, що зараз Клавдія веде з ним війну. Він зовсім забув про свій бунт і про те, що пішов на “Полюс”, відкрито не підкорившись Клавдії, і тепер вона хоче знову бути головною у групі.

— Це десь у примітках, — сказала вона. — Там повинні бути примітки.

— Я не розумію, — мовила Саллі. — Що може статися?

— Я можу помилитися в точних формулюваннях, — сказала Клавдія. — Але зміст мені зрозумілий. Як і повинен бути зрозумілий вам. Корабель після катастрофи — джерело земних мікроорганізмів. З вашої вини може статися екологічне лихо.

— Мікроби вимерзли, — сказав Павлиш.

— Ти гарантуєш? Як біолог?

— Ні, не гарантую, — погодився Павлиш.

Він розумів, що хоче сказати Клавдія. Павлиш заходив у корабель. І якщо щось чуже цьому світові, а може навіть небезпечне, залишилося там, мікроорганізми чи віруси, то Павлиш залишив їм шанс вирватися назовні. А зараз не так вже й холодно — навіть високо в горах. І невідомо, станеться щось, чи ні. Швидше за все, не станеться. Але інструкції складали дуже розумні й передбачливі люди.

— Але ж не можна... — сказала Саллі. — Він зараз як пам’ятник... — Вона враз замовкла.

— Люди вийшли в космос не для того, щоби залишати пам’ятники, які можуть знищити чуже життя. Ми — не джерела зарази, — сказала Клавдія. — Основа справжньої цивілізації — гуманізм.

Високі слова запалили очі Клавдії світлом подвижника.

“Тебе би на багаття, — подумав Павлиш. — Полум’я б відступило”.

Саллі піднялася і вийшла з кімнати поставити чай. Вона зупинилася біля дверей і мовила:

— Ти завжди така самовпевнена...

Клавдія не відповіла.

Коли вони відпочили трохи, Казик зібрався йти до станції.

Мар’яна сказала йому:

— Зачекай, відігрієшся, підсохнеш.

— Я підсохну по дорозі, — сказав Казик. — Я швидко ходжу.

Дік віддав йому свій ніж — ніж Казика зламався — і хотів віддати бластер, але Казик не взяв. Він не мав довіри до бластера. Він сказав:

— Тобі знадобиться. Я йтиму, а ти мусиш сидіти і чекати.

Казик йшов до темряви, але по дорозі надибав річку, вона була дуже швидкою, і він пішов по ній вгору у пошуках місця для переправи, але забрів у болото. І вже в темряві повернувся назад.

Він побачив багаття, яке розпалив Дік.

— Це я! — крикнув він здалеку.

— Не знайшов? — запитав Дік і підвівся.

— Завтра знайду. Тепер я знаю, — сказав Казик.

Мар’яна лежала з розплющеними очима і мовчала. Їй було боляче, але не в нозі, а у всьому тілі — тупий повільний біль.

***

...Вони піднялися, коли розсіявся ранковий туман. Туман відходив, стікаючи, наче кисіль, в озеро і ховався в лісі. Поміж шматків туману був і димок багаття, на якому Дік кип’ятив воду. Павлиш, який полетів з Саллі до “Полюса”, не помітив диму. А якби й помітив, вирішив би, що це туман, але Казик подивився на небо саме в той момент, коли катер промайнув над верхівками дерев.



— Ось вони! Відлітають! — закричав він.

— Ти бачив? — запитала Мар’яна.

— Так, маленький корабель.

— Напевно, вони полетіли в розвідку, — припустив Дік.

— Тільки б не всі, — сказав Казик. — Як ти думаєш, їх багато?

— Яка різниця?

— Якщо багато, то у них є інший корабель, щоби забрати Мар’яну, — сказав Казик. — Я піду, добре?

Він був нервовий — побачення із Землею було таким близьким.

— Почекай, випий чаю, — сказав Дік.

Дік міг би залишити Казика і піти до станції сам, але він нічого більше не сказав. У лісі повсюди небезпечно. Людина, яка охороняє дівчину, має такі ж шанси загинути, як і та, що рухається. Він розумів, яке це щастя для Казика — побачити справжніх землян. А сам цього не відчував. Він тільки хвилювався за Мар’яну: їй було сьогодні зовсім погано. Він примусив Казика випити окропу і сказав:

— Ну, біжи!

Він знав, що ніхто на планеті не ходить лісом так швидко, як Мауглі.

***

Клавдія не спала майже цілу ніч.



Увечері знову сперечалася з Павлишем: вона наполягала, щоб він вжив усіх потрібних заходів для ліквідації корабля. Слово “ліквідація”, яке вона використовувала стосовно “Полюса”, немов знеособлювало вчинки Павлиша, допомагало їй не бачити за “Полюсом” того, що бачив Павлиш. Існував предмет, який загрожував планеті. Існували інструкції, які передбачали ліквідацію небезпечного предмета. Корабля “Полюс” не існувало вже давно. Розумний акт ліквідації, який вона нав’язувала Павлишу, наче підводив риску під подією, що відбулася двадцять років тому.

Клавдія сама відкрила контейнер з імплозивом — спецвибухівкою, яка не порушувала природного балансу, перетягнула ящик у кают-компанію і безапеляційним тоном наказала Павлишу завтра вранці ліквідувати “Полюс”, попередньо зробивши голограму його внутрішніх приміщень для звіту у Зоряній комісії. Якщо потрібно, погодилася вона з вимогою Саллі, Павлиш може забрати з корабля усі предмети та прилади, які потребують окремого дослідження на Землі, або мають сентиментальне значення для родичів загиблих астронавтів.

Після цього Клавдія витримала бурхливий, неорганізований і надто емоційний натиск Павлиша, який категорично відмовлявся підривати “Полюс”.

— Ми перебуваємо, — сказала вона спокійно і впевнено, — в дальній розвідці. Коли ви, Павлише, погодилися полетіти у цю експедицію, ви прекрасно знали, що у надзвичайних ситуаціях останнє слово належить начальнику експедиції. У випадку відмови виконання наказу такий член екіпажу назавжди, повторюю, назавжди, втрачає право літати в космос. Ви маєте право вважати мій наказ нерозумним, можете бойкотувати його. За це рішення відповідальність несу тільки я. Ви зобов’язані йому підкоритися. Правило це, як ви знаєте, не має винятків. Не раз воно рятувало експедицію.

— Клаво, — сказала Саллі. — Це не той випадок. Нашій експедиції нічого не загрожує. Ми можемо відкласти це рішення до відльоту. Часу достатньо.

— Ми не можемо відкласти виконання рішення до відльоту, — наполягала Клавдія. — 3 кожною секундою зростає ризик зараження цієї планети.

Павлиш мовчав.

Логіка і залізна впевненість Клавдії мали певний гіпнотичний ефект. Можливо, він би продовжував сперечатися і знаходити нові аргументи, якби він не був вихований на Дальньому флоті, де авторитет капітана, начальника експедиції — обов’язковий, навіть головний елемент виховання. Клавдія мала рацію — у вирішальний момент командир корабля чи начальник експедиції повинен прийняти рішення, яке не обговорюється. Елемент помилки, який ховається в цьому, завжди менший, аніж ризик виникнення анархії. Людство може досягнути зірок, загального комфортного існування, люди можуть мандрувати у часі і досягати інших галактик. Але вони залишаються тими ж людьми, якими були тисячі років тому. Найбільш гуманна і талановита людина буде боятися смерті і прагнутиме кохання. Одні шукатимуть слави, інші спокою, люди вибиратимуть друзів і соратників у житті, але будуть зустрічати і ворогів, і суперників. Ідеальної людини, ідеального суспільства, на щастя, не буває — інакше людство завмерло б у нірвані і зігнило у блаженній нерухомості. Тому в Космосі повинен владарювати Закон. Придуманий людьми, недостатньо досконалий, з багатьма помилками, але єдиний для всіх і непорушний.

Цей закон втілювала Клавдія Сун, маленька вперта жінка, впевнена у своїй правоті так само, як був упевнений у своїй Павлиш. І правота Павлиша повинна була відступити.

— Краще б я не знаходив його, — такими були останні слова астронавта.

Він раптом зрозумів, що смертельно втомився за цей день і нікого не хоче бачити. Ні правильної Клавдії, ні доброї Саллі. Вони чужі для нього, якщо, підкоряючись закону, людина продовжує усвідомлювати свою помилку перед силами, вищими за закон.

Клавдія не спала цілу ніч, бо їй було страшно спати. Вона не була на кораблі, але бачила плівки, відзняті Павлишем. Її уява була достатньо розвинена, щоб уявити себе на мертвому кораблі.

Варто було їй заснути, як мертвий корабель оживав і люди, які повинні були вдруге померти, приходили до неї, ставали майже поруч і намагалися щось сказати. З ними потрібно було сперечатися, переконувати, що вона тільки виконує свій обов’язок, а вони не розуміли і погрожували, хоча їхніх облич вона не бачила, намагалася побачити, але не бачила... Нажахана Клавдія прокидалася і намагалася не заснути знову. Їй здавалося, що вона не спить, і тільки новий прихід тих людей свідчив про те, що вона знову заснула...

До ранку ця безкінечна боротьба з людьми “Полюса” вимучила її настільки, що вона зрозуміла — переконати їх не вдасться і доведеться дати їм спокій. І ця думка принесла таке полегшення, що Клавдія відразу міцно заснула, глибоко і без сновидінь. Коли вона прокинулася, було близько десятої — станція була порожня. Павлиш і Саллі полетіли, не розбудивши її.

Клавдія піднялася, голова страшенно боліла, вона намагалася пригадати сцени нічних жахіть, але вони були якимись безформними і безглуздими. Вона зрозуміла, що не наказувала Саллі летіти з Павлишем, хоча, звичайно, літати удвох правильніше...

Клавдія умилася крижаною водою, зробила гімнастику, випила філіжанку міцної кави — ці звичні дії не виправили тягучого, мерзенного настрою, але повністю стерли з пам’яті нічні жахіття. Вона уявила собі, як Павлиш летить, сидячи поруч з Саллі, і вони посміюються, згадуючи вчорашні дебати, можливо, навіть говорять про неї з насмішкою. Звісно, з насмішкою, а Саллі зі всім погоджується... Клавдія не викликала катер. Накази не відміняють. Він буде виконаний, інакше завтра на станції буде анархія.

Зрештою, це тільки епізод, не більше як епізод. Давно мертвий корабель, давно мертві люди... Освоєння космосу не буває без жертв. І якщо не підкорятися дисципліні, то жертви будуть ще більші.

І Клавдія спробувала зайнятися справами.

***

Казик поспішав, він тепер знав, як треба йти — болото обійти вище, через ряд пагорбів, а потім різко звернути до того місця, де річка розтікається між каменями і стає мілкою.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка