Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка13/15
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.32 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


Біля ріки він затримався, підшукав спокійне місце, де вода була, наче дзеркало. Не таке, звичайно, як те, що Мар’яна залишила в селищі, але все ж можна було себе побачити. Він навіть здивувався — обличчя стало таким вузьким і темним, що світилися лише білки очей. А волосся перетворилося у застиглу кашу.

Зачесатися було нічим, але мився Казик хвилин п’ять — і просто водою, і намулом. Він розумів, звісно, земляни будуть ним незадоволені — Казик зовсім за собою не слідкує, не даремно його завжди сварить тітка Луїза.

Він перейшов убрід через річку, правда, в одному місці води було по пояс, і страшенно замерз, тому далі у лісі побіг, щоби зігрітися. Ліс був рідкий, сосновий, світлі синюваті стовбури відхилялися від нього, боялися шуму, ліан-хижаків він зрізав ножем — хороший ніж, може, Дік йому подарує пізніше, бо Казик залишився без ножа... Він обов’язково попросить у земних людей книгу з географії. Найперше, що він зробить, коли все закінчиться — попросить книгу з географії з кольоровими малюнками. Старий казав, що бувають книги з об’ємними і рухливими малюнками. А що ще потрібно людині?

***


Олегові не було холодно. Сніг, що сипав густо і вперто, спочатку вкривав палатку твердою сніговою крупою, а потім, перетворивши її на сніговий пагорб, затих, задоволений тим, що відновив чистоту і білизну гірської долини, став важким і теплим.

Олег дуже втомився, хотів спати, думки вертілися хаотично і ліниво. Вчора вони йшли цілий день, намагалися весь час підніматися угору. Вони вже знали, що заблукали, але не переставали сподіватися, що все-таки вийдуть до перевалу, нехай і не в потрібному місці, це не так важливо — тільки б вирватися за хмари, нагору, туди, де немає безконечної заметілі.

Вони впали, — сили забракло навіть на те, щоб підігріти води, — навіть не дочекалися темряви. У сірій імлі, мовчки, наче виконуючи домовлений ритуал, вони розстелили палатку, утримуючи її, щоб не здуло вітром, потім загорнулися у неї і покірно лежали, відчуваючи, як запона стає важчою від снігу.

Вночі Олег прокинувся, — а може, йому здалося, що він прокинувся, — від жалості до матері. Він вже здогадався — саме тоді, вночі, у сні, — що ніколи більше не побачить її. І йому стало страшенно шкода її, тому що тепер мати, навіть якщо їх знайдуть і привезуть на Землю, усіма думками залишиться тут, на планеті, у неї більше нічого не залишилося. І йому стало соромно, як часто він говорив з нею різко і не хотів слухати її розповідей про батька і колишнє життя. Олег заплакав і мовчки, щоби не розбудити Сергієва, просив у матері пробачення.

***

Клавдія сіла за стіл попрацювати. І нічого у неї не виходило.



Через кілька хвилин вона упіймала себе на тому, що тупо дивиться у вікно. Ліс за ці тижні змінився: літо примусило розпуститися листя на деревах — маленькі зелені кульки на довгому волоссі гілок; мох випустив молоді пагони, які ледь тремтіли, коли близько пролітала комаха, намагаючись вхопити здобич; лишайники настовбурчилися і повільно дихали; у гущавині з’явилося значно більше тварин — чи поприходили з півдня, чи прокинулися після зимового сну. Ліс викликав у Клавдії огиду, але й притягував її. Це було дивовижне бажання, яке охоплювало її, як спрага — вийти в цей ліс і пройтися по ньому просто так, без скафандра, і нічого не боятися.

Ні, так не годиться, спам’яталася Клавдія і примусила себе думати про роботу...

Бракувало ще цього корабля! Гробниця Тутанхамона!

Клавдія була емоційна і сентиментальна жінка, але намагалася приховати це від оточуючих, бо інакше їй не місце у Дальній розвідці. Вона звикла за останні роки придушувати почуття, яких соромилася, і підтримування репутації обчислювальної машини, за що її поважали, але не любили, здавалося метою її життя. Дивно, що Клавдія не здогадувалася, що Срібляна та Саллі працюють з нею вже не в першій експедиції зовсім не тому, що Клавдія методична, працьовита і пунктуальна. Навпаки, вони любили іншу Клавдію, ту Клавдію, яку вона приховувала навіть сама від себе. Бачили, розуміли її і звично ігнорували суху маску начальниці. Вони обидві опікали Клавдію, як недолугого сина, якого не люблять однокласники в школі, зануду і відмінника, бо знали, що вдома, коли ніхто не бачить, він зовсім інший — і годинами панькається з хворим котиком, малює квіти чи випилює з дерева рицарський замок.

Клавдія закохалася в неправильного і веселого Павлиша ще на кораблі, коли й мови не було, щоби взяти його в експедицію. А закохавшись, почала ставитися до нього різко, холодно і підкреслено вороже. Їй цього разу вдалося обманути не тільки себе, а й проникливу Саллі. Коли ж виявилося, що випадково Павлиш летить саме з нею, її охопила така божевільна радість, що вона сама звично, уміючи боротися з собою і не розуміючи себе, витлумачила її як хвилювання, тому що саме така людина, як Павлиш, — небезпека для налагодженої експедиції. А оскільки Клавдія була людиною справи, то відразу ж переконала себе, що завдання експедиції — понад усе і треба піти на жертви, аби експедиція не зірвалася. Стиснувши зуби, згораючи в полум’ї кохання до Павлиша, вона узяла його на станцію. Коли ж виявилося, що Павлиш і Саллі, дві дорослі, добрі і веселі особистості, тягнуться одне до одного і їхнє зближення — лише питання часу, Клавдія знайшла багато аргументів, що змушували її як начальника експедиції зробити все, щоби не допустити цього зближення.

Можливо, через те, що Клавдія була постійно збуджена, вона не могла справді зрозуміти свого стану і перейнялася активною відразою до планети. Тим паче, що планета й справді була первісною, небезпечною і ворожою для людини. Вперше в житті Клавдія хотіла одного — щоб експедиція завершилася якнайшвидше і можна було повернутися у звичайний світ камеральних робіт і ділової метушні, світ, у якому її ніхто не розумів, але всі вважали, що розуміють.

І разом з тим, хоч якою огидною була для неї ця планета, хоч як тривожила її праведну душу, але цей світ приваблював її і тривожив.

...Клавдія піднялася. Щось незрозуміле тривожило її, якесь невмолиме бажання діяти. Вона не могла більше працювати. Вона навіть не могла думати про роботу.

Вона підійшла до плити, хотіла зварити каву, налила воду, але потім передумала.

Вона пішла в перехідний відсік і одягнула скафандр.

“Я вийду, — повторювала вона собі, — я вийду на хвильку, дійду до лісу. Зрештою, чому я повинна тижнями просиджувати у цій тюрмі?”

Якби на станції був ще хтось, крім неї, вона ніколи б не вийшла. Зараз нікого поруч не було. І ніхто не побачить її. А тому можна уявити собі, що не побачить і невмолима Клавдія Сун. Немає її, Клавдії, вона теж полетіла в гори. І виходить в ліс не вона, а те нелегальне, неусвідомлене і взагалі неіснуюче єство Клавдії, над якою вона не має жодної влади.

Клавдія перевірила, чи герметичний перехідний відсік — усі пункти інструкції виходу вона виконувала точно, — і вийшла у ліс.

Досі вона, звичайно, вже бувала за межами станції — у справах. Чи допомагала скауту вивантажити проби, чи піти у планетарний катер. Але вона жодного разу не була в лісі. І коли Павлиш напівжартома і дуже обережно умовляв її піти туди з ним, вона сухо відмовлялася, даючи зрозуміти, що несерйозними речами вона займатися не має наміру.

Клавдія перейшла галявину, озирнулася. Куполи станції та лабораторії дивилися услід, не схвалюючи її вчинку.

їй здавалося, що вітер, який колише листя, обдуває і її обличчя. Вона навіть провела рукавичкою по забралу шолома, перевіряючи його на герметичність. Усе було гаразд.

Вона вступила у ліс, вона йшла широкою стежиною, дивилася під ноги, щоби не помилитися і не наступити на якусь гидоту, бо її прогулянка лісом зовсім не означала примирення з ним. Це було випробування для себе — якщо б замість лісу перед нею був кратер вулкана, цілком можливо, у такому душевному стані вона спустилася б і у кратер.

Як це було не дивно, але Клавдія на кожному кроці бачила в лісі щось цікаве — чи сухий листок, чи химерно вигнутий корінь, чи рухи лишайників, — усе це вабило її своєю первісною красою і природністю, сплесками фарб, незвичністю форм... Клавдія зупинялася, одного разу навіть нагнулася, роздивляючись смішного смугастого жука на довгих лапках.

Жучок, побачивши Клавдію, піднявся на задні лапки і несподівано підстрибнув, та Клавдія не злякалася — вона подумала, що він схожий на маленького вертлявого песика, який хоче лизнути її в губи.

Милий жучок промахнувся, ображено загудів і полетів геть.

На щастя, Клавдія не знала, що отрута цього смішного смугастика хоч і не смертельна, але спричиняє глибокі невиліковні виразки, і зустрівши його у лісі, треба якнайшвидше утікати. Але Клавдія була у скафандрі, і їй нічого, звичайно, не загрожувало.

Посміхаючись до гарного жучка, Клавдія провела його поглядом і хотіла вже повертатися, та побачила попереду квіти.

Квіти — рідкість на планеті, тут царство простих рослин. І найчастіше квіти — насправді не квіти, а інші істоти, навіть не обов’язково рослини.

Клавдія зупинилася на невеличкій галявині. У центрі була яскрава смарагдова трава, вона виблискувала, наче була намазана жиром; ближче до дерев, під склепінням густих гілок, ховалися ніжні безпорадні кульки — кульбабки, тільки значно менші за земні та ніжніші.

Коли Клавдія підійшла до кульбабок, вони заколивалися на тонесеньких стеблинках, відхиляючись від вітру. Це були кульбабки для Дюймовочки.

Клавдії страшенно захотілося дмухнути. Дмухнути, щоб вони полетіли білими пушинками.

Цього не можна було робити. Клавдія навіть озирнулася — чи не підглядає хтось за нею, не бачить її злочину?

Ліс був тихий і спокійний.

Клавдія трішки, на кілька сантиметрів, усе ще усміхаючись, припідняла забрало шолома і дмухнула.

Білою хмаркою пушинки знялися у повітря, закрутилися, кидаючись навсібіч.

Кілька невагомих пушинок торкнулися її обличчя, і Клавдія відмахнулася від цього холодного, лоскочучого дотику.

І відразу ж опустила забрало.

Дотики, хоч і були ніжними і нешкідливими, налякали і витверезили її. Вона рвучко випросталася.

Зелені стеблинки, на яких щойно були кульбабки, сховалися, як живі, під землю.

“Ідіотка”, — сказала собі Клавдія.

У носі свербіло — вона встигла вдихнути запах лісу, гнилий, важкий і чужий.

Зачудування зникло.

Клавдія озирнулася. Ліс стояв довкола насторожено, нерухомо, як ворог.

Вона не відразу збагнула, куди їй іти — була неприємна мить нерішучості. Потім поміж гілок блиснув дах купола — вона відійшла всього на п’ятдесят метрів.

Вона добігла до купола, зірвала з себе скафандр, кинула його в дезинкамеру, а сама відразу перейшла під душ.

Гаряча вода, що пахнула лікарськими травами, струменями била її в обличчя. Вона вмивала лице, ще і ще, усе більше зневажаючи себе. Їй здавалося, що ніжні дотики пушинок уже нічим і ніколи не вдасться змити.

Навіть дитина з селища ніколи б не підійшла до кульбаб, а якщо би побачила їх здалеку, то розповіла би про це старшим, бо немає нічого гіршого, аніж наштовхнутися в лісі на гніздо снігових бліх. І дорослі відразу почали би спостерігати за тим, хто бачив це гніздо, — швидше за все, він заразився і приречений через півгодини чи годину втратити розум у шаленому приступі... Майже все селище пройшло через цей жах, дехто по кілька разів. І через це, коли минулого року приступ стався з Олегом, загинув Томас Хінд.

***

Щось Казику в лісі не подобалося. Він був рухливий, кипів життям і звуками — це буває влітку, але попереду, куди вів шлях, було значно тихіше. Можливо тому, що там станція, і люди налякали звірів? Казик прийняв цю версію і поспішив далі.



Довелося подолати завал — напевно, тут була страшна буря і на пагорбах ліс повалило. Ніж Казик тримав напоготові, рухався тихо, намагаючись бути непомітним і прошмигнути, як тінь. Але він затримався у цьому завалі, все одно тут не побіжиш, та й у трухлявих деревах найчастіше ховаються різноманітні, великі та малі, тварюки.

Здалеку Казик помітив обтягнуте павутиною житло чистоплюя і обійшов його. І одразу відчув зграю шакалів.

Від них далеко смердить у лісі — вони нікого не бояться і женуть здобич. Найчастіше вони нападають поодинці, вони невтомні та злі, але інколи збираються у зграю — така зграя напала минулого року на Діка з Мар'яною. Ось чому в лісі так тихо.

Нічого, сказав собі Казик, від вас ми втечемо.

Шакали також відчули Казика. Першого шакала він побачив, коли переходив галявину, і довелося йти повільніше.

Шакал вийшов з хащі зверху, праворуч, і дивився спокійно, наче Казик його не цікавив, ніби він випадково виглянув з кущів і навіть здивувався: хто це шумить в лісі?

Але Казик знав, що тепер шакал не заспокоїться — він або загине, або уб’є Казика.

Добре, якби шакал був один.

...Другий шакал чекав Казика по дорозі. Як тільки він вибіг з кущів на рівне місце, шакал вже чатував на нього там, присівши на задні лапи, — біла шерсть дибки, чорна роззявлена пащека. Наче усміхається.

— З дороги! — вигукнув Казик.

Він знав, що шакалів не налякати, але так йому самому стало спокійніше.

Казик кинувся на шакала, який перегородив йому дорогу, але той ані ворухнувся, спокійно чекав на божевільну здобич, яка сама мчить у його пащеку. На зріст він був вищий за Казика, а коли піднімався на задні лапи, то й удвічі вищий.

В останню хвилину, перед самим носом шакала, Казик вивернувся і устиг проскочити у кількох сантиметрах від страшних зубів, які вже готові були вхопити його за горло.

Казик перестрибнув через живий корінь і побіг далі. Позаду стукали кігті — шакал біг слідом, і біг, звісно, швидше за Казика. І як на зло, довкола були тільки сосни з м’якими прямими стовбурами — не залізеш, щоб відсидітися. Зрештою, від шакала важко відсидітися. Він може чекати і добу.

Казик біг і оглядався — за ним гналися уже три шакали.

Він почав бігти правіше, до берега озера, — може вдасться заховатися у воді. Казик не знав, чи вміють шакали плавати, але все ж сподівався: а раптом ні? Адже до станції бігти ще кілометр чи два — обов’язково наздоженуть.

Казик кинувся у найгустіші кущі, не думаючи про небезпеку звідти, але й це не допомогло: для шакалів ліани і гілки кущів були як трава.

Попереду вивищувався крутий пагорб. Казик з останніх сил кинувся до каміння і виліз нагору. Шакали, всі троє, оточили його сховище.

Казик дихав глибоко і часто — він підупав на силі за останні дні. Біля селища він би зміг втекти, але тут не втечеш...

Перший шакал почав лізти догори, відкидаючи кігтями каміння. Він піднімався повільно і впевнено. Шакали все роблять повільно і впевнено.

Коли морда шакала була вже біля ніг Казика, він ударив звіра ножем в горло. Горло — найбільш слабке місце у шакала. Але ніж натрапив на кістку. Шакал відскочив, ніби не чекав удару, але відразу поліз знову. Казик ударив знову, тепер вдало, перш ніж йому довелося зістрибнути з пагорба і втікати знову, бо інші шакали теж полізли до нього.

Тепер у Казика залишилося два ворога. А він був ще живий, ані подряпини.

Казик продовжував бігти вперед, і шакали знову наздогнали його біля великого м’якого блакитного дерева. Він вистрибнув на стовбур, але послизнувся, бо його вхопила за руку пекуча ліана-хижак.

У цю мить зуби першого шакала смикнули шкіру на плечі. Було дуже боляче.

Казик озирнувся і почав бити шакала ножем, ховаючись за стовбур, який вигинався, і шакалові вдалося ще раз вкусити Казика. Казик зрозумів, хоча від болю і розпачу думалося погано, йому не встояти, треба бігти, треба рятуватися.

І він побіг, виляючи між стовбурами...

І раптом вибіг на галявину.

На галявині спокійно, гордо і впевнено стояли справжні земні куполи — блискучі, сріблясті та непереможні.

***

Минула майже година після вдалої вилазки у ліс, а Клавдія досі не могла заспокоїтися. Чомусь почала протирати прилади, потім увімкнула пральну машину і поклала у неї білизну. Їй не хотілося, щоб поверталися Саллі та Павлиш, наче вона ще не була готова їх побачити. Потім вона переконала себе, що зголодніла, відкрила експрес-обід, але їсти передумала, і викинула його в камеру для сміття.



Вона намагалася не дивитися у вікна, але вони, немов навмисно, зустрічалися на кожному кроці, і ліс, хитрий та ворожий, підглядав за кожним її рухом.

Почало морозити. Клавдія не знала, що це — перший симптом укусу снігової блохи, але інстинктивно відчувала, що з нею відбувається щось погане, і це пов’язане з прогулянкою у лісі.

От-от мав піти дощ, посутеніло, темні хмари нависли над станцією. Хвороблива уява Клавдії малювала дикі картини — наче дерева зібралися навколо неї і зараз увірвуться всередину.

І коли з лісу вистрибнула, стікаючи кров’ю, мавпа і кинулася до станції, ведучи за собою страшних білих тварюк — саме такими вона побачила Казика та шакалів, — вона сприйняла це як спробу лісу напасти на неї.

Клавдія відразу ж відкрила шафу, вихопила анбласт — вона чинила за інструкцією, що передбачала захист станції від нападу диких звірів. Діяла вона швидко, механічно, долаючи страх і огиду.

Звірі, які напали на станцію, сплелися в клубок, і вона, навіть з полегшенням, збагнула, що у них свої справи: вони зводили рахунки — це продовження довічної боротьби за існування, і у якій мавпі, напевно, доведеться загинути...

Оскільки світло всередині станції було увімкнене, Клавдія не могла побачити деталі страшного поєдинку біля стін лабораторії. Вона подумала, що треба увімкнути камери, і, напевно, увімкнула б їх, але жінку вже лихоманило і нудило, і вона б не могла напевно сказати, чи здалося їй, чи ні, але в якусь хвилину вона побачила великі, смертельно перелякані, розумні очі мавпи, яка притиснулася до скла ілюмінатора. Темна, подряпана, скривавлена морда у відчаї ворушила губами, немов кликала на допомогу.

Налякавшись цього видовища, налякавшись морди білого звіра, що виникла поряд з мордою мавпи — усе це тривало одну мить, — Клавдія підняла анбласт, щоб вистрілити у цих чудовиськ, але її зупинило усвідомлення того, що пострілом вона розгерметизує станцію і чужа планета поглине її. Мавпоподібна істота помітила рух Клавдії і кинулася у бік.

Клавдії здалося, що в лапі у мавпи ніж, чи, може, це був довгий кіготь. Істота упала, звірі накинулися на неї. Видовище було мерзенним, кривавим, типовим для цієї планети, і Клавдія намагалася не дивитися, але дивилася, як у передгрозових сутінках, у спалахах блискавок ця істота — таке враження, що у неї не шерсть, а шматки хутряного одягу, — що за жарти у її уяви! — примудрилася вирватися з кігтів білих звірів і побігла, падаючи і піднімаючись знову, побігла від смерті, униз, до озера...

Скочуючись схилом до озера і втрачаючи останні сили, Казик досі бачив перед собою перелякані очі земної жінки, прекрасної, чистої, оточеної блиском земних, невідомих речей, яка цілилася у нього із бластера, і руки його страшенно боліли через те, що він у відчаї бив кулаками у вікно цього прекрасного будинку.

А шакали дерли його пазурами, наче бавилися, і гнали здобич до сірої води озера...

***


На “Полюсі” Саллі намагалася не відходити від Павлиша.

Він був понурий, майже не розмовляв, навіть обличчя змінилося.

“Як дивно, — думала Саллі. — Типовий сангвінік, сама дивилася його картку, — схильний до компромісів, відступає перед авторитетною думкою, шукає компенсації у другорядних проблемах... Мила людина, яка ніколи не стане лідером”.

Інтуїтивно Саллі розуміла, що остаточне, остаточне рішення убити “Полюс” залежить не від впертої Клавдії і не від бунтівника Павлиша, — а від неї, обставинами поставленої на роль третейського судді, про це не говорилося вголос і навіть не формулювалося подумки.

Тому вона встала першою, удосвіта, приготувала сніданок, і Павлиш, який прокинувся трохи пізніше і зазирнув у камбуз, де хазяйнувала Саллі, анітрохи не здивувався, побачивши, що вона одягнута до походу: в приталену стареньку курточку і вузькі брюки — під скафандр. Зазвичай на станції Саллі ходила в сарафанах чи у відкритих сукнях, немодних, але зручних, домашніх. Клавдія запевняла, що Саллі — єдиний співробітник Дальньої розвідки, яка одягається так дивно.

Саллі сказала Павлишу, що не потрібно будити Клавдію. Вона напевно усю ніч не спала, а під ранок трохи забулася. Павлиш погодився. Він зрозумів, що Саллі не просто жаліє керівника, а насамперед, не хоче їй пояснювати, чому без дозволу летить в гори з Павлишем.

Павлиш похмуро мовчав, не снідав, без жодного слова перетягнув у катер контейнер з імлозивом. Він діяв механічно, ніби не мав сумнівів, що підірве “Полюс”. Він був приречений підірвати “Полюс”, тільки Саллі зовсім не була в цьому впевнена, але підозрювала, що для бунту Павлиша буде необхідний каталізатор — вона, спільниця.

Але на кораблі вона злякалася. Саллі доводилося бувати у багатьох експедиціях, вона бачила, як гинуть люди, вона розуміла жорстоку могутність стихії і нікчемність людей перед цією стихією. Вона знала, що корабель мертвий, і давно. Але це була неправда. Корабель був важко хворий, він був у комі, але життя залишило в ньому настільки чіткі сліди, що вигнати їх не зміг і багаторічний лютий мороз цих гір.

Саллі допомогла Павлишу перетягнути в корабель контейнер з вибухівкою, але коли Павлиш, замість того, щоб скласти заряди згідно з інструкцією, наказав залишити контейнер біля входу, з полегшенням погодилася.

Вони обійшли корабель. Побували у відсіку керування, заглянули в анабіозні камери, потім Павлиш відвів її в каюту 44, де стояла дитяча колиска.

Влаштувавши цю екскурсію по кораблю, Павлиш і не намагався прихилити Саллі на свій бік. Він був зайнятий чимось іншим. Саллі розуміла, що він щось шукає, насторожений та зібраний, як мисливський пес.

Він висвічував ліхтарем підлогу біля входу, потім довго вивчав погнуті відкриті банки і розірвані пакети в розгромленому складі, спустився в “гараж”, де стояв поламаний планетарний катер, сів у кабіну, пробув там кілька хвилин. Саллі навіть не витримала і покликала його:

— Славко, там щось є?

— Йду.


Потім вони знову підійшли до відчиненого люка.

Тільки вершини гір піднімалися над товстою сірою ковдрою хмарин, яка щільно накривала провалля і долини. Ковдра смикалася, рухалася на захід, наче примхливий гігант тягнув її у свій бік. Саллі уявила собі, яка там, під ковдрою, хуртовина, і навіть зіщулилася. Але тут, над хмарами, вітер дув рівно, вільно, і Павлиш відкинув забрало шолома. Саллі зробила те саме. Щоки обпекло морозом, і холодне повітря влетіло в легені — Саллі від несподіванки закашлялася і прикрила рот рукавичкою. Навіть очі замерзли. Але вона не закрила забрало. Повітря, навіть розріджене, несло в собі свіжість і чистоту, за якою так скучили легені.

Павлиш відстебнув від скафандра плоский матовий прилад, якого раніше Саллі не бачила.

— Я взяв з собою біошукач, — сказав він. — Ми оглянемо долину.

Він чомусь не сумнівався, що Саллі охоче його супроводжуватиме.

— А... наказ? — Саллі хотіла сказати “вибух”, але язик не повернувся.

— А ти як думаєш?

— Думаю, що нам не слід поспішати, — сказала вона.

— Ніякого дідька я не буду підривати! — сказав Павлиш, насупившись, наче хлопчисько, який нікому не віддасть упійманого жука.

Саллі відразу уявила, яким він був славним хлопчиком. І мимоволі усміхнулася.

Палиш здивувався:

— Що?


— Я так... Ти розумієш, що Клавдія, хоча би з поваги до себе, обов’язково доповість про невиконання наказу.

— Я і їй не дам підірвати, — сказав Павлиш.

— Я не про те. Вона закриє для тебе космос.

— Знаю, знаю!

Павлиш різко піднявся. Прилад виблискував у руці.

— Ти не відповів. Ти готовий відмовитися від космосу?

— Саллі, люба, не кажи дурниць. Питання не у відмові чи згоді. Що би ти зробила?

— Я питаю у тебе, а ти відповідаєш запитанням.

— Ось контейнер. Дій.

— Я б зробила те саме, що й ти.

— Тоді ми разом не полетимо. Решту днів проведемо на Землі. Нічого страшного.

— Ти дурень, а я тебе кохаю, — сказала Саллі.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка