Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка14/15
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.32 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Павлиш спустився трапом, який вони привезли з собою. Сніг довкола корабля вони витоптали, але вітер швидко замітав сліди.

— Закрий шолом! — крикнув Павлиш знизу. — Застудишся.

Саллі зістрибнула. З трьох метрів вона упала у примерзлий сніг

так, що провалилася майже по пояс. Довелося її витягувати.

їй було весело. Тому що все було зрозуміло. Це було вирішення питання.

— Якщо вони йшли, — сказав Павлиш, тримаючи прилад у руці, — якщо вони залишили корабель, а я в цьому майже впевнений, вони повинні були вибратися з гір. Зійти в долину, до лісу. Взимку це завдання смертельне. Але в них іншого виходу не було. Якщо я правий, то ми знайдемо когось з них. Під снігом.

Веселість Саллі зникла.

— Не треба, — сказала вона.

Але Павлиш вже проводив довкола себе біошукачем, уважно дивлячись на стрілку. Він ніби не чув її.

— Потім, — сказала Саллі. — Не сьогодні. Залиши їх.

— Ти не зрозуміла, — сказав Павлиш. — Мені важливо дізнатися, у який бік вони пішли.

— Для чого?

Павлиш помітив, як смикнулася стрілка, і повільно пішов по твердому снігу у той бік.

Саллі йшла поруч.

— Тому що вони могли вийти звідси.

— Це смішно. Так не могло бути.

— Саллі, люба, ти накладаєш на інших людей власні відчуття. Тобі ця планета здається смертельною. Ти впевнена, що тут не можна прожити ані хвилини без скафандра. Ти думаєш так, оскільки живеш у комфортному помешканні, дихаєш стерилізованим повітрям, п’єш дистильовану воду. Але уяви собі, що у тебе немає виходу. Чи смерть, чи пристосування.

— Тоді краще смерть, — сказала Саллі впевнено.

— Смерть ніколи не краще.

Стрілка смикнулася. І пішла вліво.

— Це як дитяча гра, — сказала раптом Саллі. — Холодно, тепло, ще тепліше...

У нього невеликий радіус дії, — відповів Павлиш. — Це зроблено для того, щоб не змазувати картину при багатьох об’єктах. Ти знаєш, — біошукач придумали альпіністи, рятувальні бригади. Спочатку з його допомогою шукали тих, кого завалило сніговою лавиною... Тут!

Павлиш зупинився перед невеликим горбком.

— Потримай. — Він передав біошукач Саллі, а сам почав рукавицями розгрібати сніг.

Саллі змушувала себе дивитися на руки Павлиша, але потім відвернулася. Вона не хотіла бачити того, що повинна була зараз побачити.

— Дивно, — сказав Павлиш.

Голос його був тільки здивований, не більше. Саллі подивилася.

Під снігом вони побачили жовтувату білу шерсть. Це була могила якоїсь великої тварини, схожої на білого ведмедя.

— Коли повернемося наступного разу, — сказав Павлиш, — ми відкопаємо його повністю.

— Навіщо?

— Є дві основні причини, мій ангеле, — сказав Павлиш. — Перша — цей звір невідомий науці. Друга — мені важливо дізнатися, чому він загинув. Але знадобиться лопата.

Все більш широкими колами вони обходили довкола корабля, віддаляючись від нього. Саллі втомилася, сніг дедалі частіше провалювався під ними. Вітер піддував усе сильніше і заважав йти. Він здирав поверхневий шар снігу, і деколи важко було що-небудь побачити за три кроки попереду.

За дві години пошуків вони нічого не знайшли.

Нарешті Павлиш зупинився. Подивився на Саллі і запитав:

— Втомилася?

— Так.


— Вибач, я захопився. — Він винувато посміхнувся.

— Я не серджуся.

— Полетіли на станцію. Після обіду я повернуся сюди і продовжу пошуки.

— Чому ти впевнений, що хтось міг залишитися живий?

— На кораблі немає жодного трупа, окрім захованих в анабіозному відсіку.

— Але навіть якщо вони пішли, то загинули в горах...

— А коли дійшли до лісу?

— Ти ж добре знаєш, що таке ліс на цій планеті.

— Знаю. Але хтось побував на кораблі зовсім недавно. Пам’ятаєш розгром на складі харчів?

— То були не люди.

— Не люди піднялися до люка, відчинили його, пройшли коридорами до складу, а коли йшли назад, зачинили люк за собою?

— Це твоє припущення.

— Досить вагоме, щоби покинути заради нього усі справи і шукати!

Вони підійшли до катера.

— Клавдія, напевно, божеволіє. Ми її забули.

— Нічого страшного, — вперто сказав Павлиш.

Саллі викликала станцію. Клавдія не відповідала.

Павлиш зачинив люк і сів у крісло пілота.

— Вона мовчить, — сказала Саллі.

— Вона могла відійти від пульта зв’язку, — спокійно відповів Павлиш. — На станції місця багато.

Павлиш підняв катер. “Полюс” перетворився на чорний гудзик на білому халаті долини. Саллі продовжувала викликати Клавдію. Клавдія мовчала.

Павлиш увійшов у крутий віраж і, набираючи швидкість над озером, піднявся у хмари, щоб спуститися вертикально до станції.

Під хмарами періщив дощ і було похмуро.

Павлиш поставив всюдихід біля купола лабораторії, вимкнув двигун і підняв велику сумку з речами, які вони взяли з “Полюса”.

— Нічого не забула? — запитав він.

Саллі заперечливо похитала головою.

Вони пройшли просто до входу. Всередині горіло світло, і вікна станції, округлі, в один ряд, приємно і затишно світили, кидаючи тепле світло на сірі скісні струмені зливи.

Станція була замкнена. Клавдія не відчинила двері, коли катер приземлився.

Саллі натиснула клавішу на вхідних дверях. Було чути, як у станції пролунав дзвоник.

Павлиш зазирнув у люк.

Струмені води стікали по ньому і заважали дивитися.

Саллі набрала код. Двері у перехідний відсік відсунулися. Вони зайшли.

— Щось сталося, — сказав Павлиш.

Струмені безінфектанта уперіщили у скафандри. Саллі виключила душ, зірвала шолом. Вона першою кинулася у кают-компанію.

Павлиш почав вилазити зі скафандра, коли почув крик Саллі.

Він влетів у кімнату. Кімната була яскраво освітлена. При такому світлі картина видалася зовсім неймовірною.

Усе в кают-компанії було перевернуте. Наче тут воював цілий полк. Сліди битви були повсюди: меблі перевернуті, посуд і прилади розбиті. І посеред цього безладу на підлозі лежала Клавдія з анбластом в руках.

Саллі схилилася над нею, прослуховуючи серце.

— Зачекай, — сказав Павлиш.

Він припідняв повіки Клавдії. Реакція була.

— Вона жива, — сказав він. — Але без пам’яті.

Павлиш швидко провів руками уздовж її тіла, намагаючись зрозуміти, чи є рани, але серйозних пошкоджень не виявив.

— Вона відстрілювалася, — сказала Саллі.

Павлиш теж помітив сліди пострілів на меблях і стінах.

Руки Клавдії були скривавлені — всі у подряпинах і синцях. Павлиш не міг знати, що у припадку безумства, викликаного укусом снігової блохи, Клавдія билася з уявним ворогом. Павлиш вирішив, що вороги були реальні, що хтось увірвався всередину станції і мало не вбив Клавдію.

Павлиш переніс Клавдію на диван, потім склав портативний діагност, який, на жаль, нічим йому не допоміг — він лише подав загальну картину безпам’ятства, нервового виснаження, але ні перспектив, ні лікування подати не зміг, оскільки навіть за аналогією з такими хворобами не стикався.

Усі спроби Павлиша привести Клавдію до тями не давали жодного результату.

Час минав. Уже двадцять хвилин минуло, як вони на станції.

— Мені здається, пульс слабшає, — прошепотіла Саллі.

Павлиш поглянув на прилади і заперечно похитав головою.

— Я повинна була відчути, — бідкалася Саллі.

— Незрозуміло, — сказав Павлиш, — наче таємниця зачиненої кімнати. Двері були зачинені, замок працює бездоганно, чужих слідів на станції немає, а хтось пройшов через могутні стіни...

— Що ми тут знаємо! — гірко сказала Саллі. — Ми ледве зачепили поверхню цієї планети і не знаємо, що там у неї всередині.

— Але хто з нас ще був таким обережним, як Клавдія?!

— Ти краще скажи, що робити. Я так більше не можу.

— Напевно, вихід один, — сказав Павлиш. — Піднімаємо планетарний катер.

— Летіти до маяка?

— Так, на максимальній швидкості через три години ми будемо біля маяка.

Маяк був у відкритому космосі, за межами поля тяжіння планети, яке заважало космічному зв’язку.

— Напевно, так, — сказала Саллі.

З маяка можна було вийти на зв’язок з Галактичним центром і підключитися до діагностичного пункту, який дасть рекомендації, що робити.

Вони перенесли Клавдію у катер.

Потім Павлиш знову повернувся на станцію. Могло статися так, що їм доведеться йти на зближення з пролітаючим поруч кораблем і вони не скоро повернуться сюди. А можливо, взагалі не повернуться.

Павлиш увімкнув камеру — у нього було півхвилини, поки Саллі задавала катеру програму польоту, — і відзняв картину погрому. Фотографія зможе допомогти, коли в Галактичному центрі аналізуватимуть причину трагедії. Причина може виявитися достатньо серйозною, і тоді планету закриють для досліджень, перевівши її у категорію небезпечних світів.

Останнє, що зробив Павлиш, покидаючи станцію — увімкнув програму консервації. Станція сама збере себе у контейнери, складе, замкне і підготує до евакуації.

Все. Павлиш перебігло катера.

Саллі сиділа на підлозі, підтримуючи голову Саллі.

Павлиш обережно підняв катер у повітря.

***

— Дік, — покликала Мар’яна, — Дікусику.



Дік схилився над нею.

Збиралася гроза — ось-ось мав піти дощ. Дік якраз планував накрити Мар’яну рештками плівки.

— Я думав, ти спиш.

— Я не сплю. Я пливла... я була далеко... Де Казик?

— Сам хвилююся. Його давно немає.

— Йди до нього, з Казиком біда, розумієш?

— Ти звідки знаєш?

— Я нічого не знаю, мені погано, тому що з ним біда.

— Ні, я не можу тебе залишити.

— Зі мною нічого... нічого зі мною не станеться. Йди.

Мар’яна говорила наполегливо, наче ворожила, наче й не бачила ні Діка, ні передгрозового лісу — нічого; вона дивилася кудись удаль, всередину простору, в її голосі був наказ.

— Йде дощ, — сказав Дік, роздумуючи вголос, — він швидко змиває сліди. Якщо йти, то зараз.

— Швидше, — наполягала Мар’яна, — може бути пізно. Може й зараз вже пізно.

Дік підкорився. Але спочатку він нагнув верхівки трьох невеликих сосон, зв’язав їх мотузкою і підняв туди Мар’яну. Це було не вельми надійне ложе, і над землею вона вивищувалася на висоті метра, але наземні гади не зможуть добратися до Мар’яни. Вона терпіла і повторювала: “Йди швидше”.

— Я тобі залишу бластер, — сказав Дік.

— Не потрібно. Я лежатиму тихенько, причаюся. — Мар’яні було важко говорити.

— Тут легенька кнопка, навіть тиснути особливо не потрібно, — сказав Дік. — У мене є арбалет. Мені так звичніше.

Він вклав бластер у руку Мар’яні.

Та промовчала.

— Я побіг, — сказав Дік.

— Швидше.

Дік побіг слідами Казика.

Хоча хмари нависли низько, йшов дощ і було темно, Дік помічав чи зламану гілку, чи перевернутий камінь. Земля була мокрою. Але де-не-де Дік вгадував відбитки босих ніг Казика — чоботи він загубив ще в озері і біг босий.

Раптом Дік завмер. Він відчув запах шакалів. Не свіжий, але шакали тут недавно проходили.

А ось тут Казик зупинився. Насторожено — піднімався навшпиньках, — отже, теж почув шакалів, але для нього цей запах був набагато ближчим і свіжішим.

Дік ще більше розхвилювався. Якщо шакал був не один, Казику потрібно було якнайшвидше добігти до помешкання землян — з ножем хлопець не здолав би й одного шакала.

Дік перейшов через невеличку галявину і зрозумів, що шакал був не один. Їх було щонайменше три.

Пагорб. Купа каміння. Кров. Туша шакала...

Ось вони наздогнали Мауглі.

Запах крові шакалів. Запах крові Казика.

Дік побіг ще швидше. Він був страшний, і ліс злякано принишк, ховаючись від нього. Ліс відчував, що біжить звір, який роздере кожного, хто заважатиме йому.

І так само, як Казик, Дік вибіг на галявину, де стояла станція.

Станція була ледь освітлена, вона була казковим видивом — кілька куполів, зв’язаних тунелями, а в округлих ілюмінаторах — світло. Станція належала до того самого світу, що й “Полюс”. Але в цей момент Дік не мав часу роздумувати й аналізувати.

Він побачив, як темне округле тіло піднімається у повітря, і цей беззвучний швидкісний рух змусив його завмерти.

Він дивився, як злітає планетарний катер, перетворюючись на яскраву крапку, і не знав, звичайно, що це планетарний катер, і чому він відлітає.

Він підбіг до дверей.

Повітря було важке, але дощ майже вщух.

Він штовхнув їх — двері не піддалися.

Він заглянув всередину. Там було порожньо.

— Гей! — закричав Дік. — Відчиніть!

Ніхто не відповідав. Дік протер скло.

Через вікно було видно, що у великій світлій кімнаті була бійка — все перевернуте, речі розкидані по підлозі, поламані... Сліди крові на м’якому килимі. Бластер, не такий як у Діка, — більший і довший — теж лежав на підлозі.

Дік ударив кулаком у двері. Де ж Казик?

Раптом він здогадався: Казика взяли з собою і повезли догори, в небо, де у них є корабель. Звичайно ж, Казик був поранений, коли на нього напали шакали, і вони взяли його на корабель.

Ця думка була значним полегшенням.

Дік перевів подих. Тепер потрібно повертатися за Мар’яною...

Але щось непокоїло його. Щось було неправильно. Запах шакалів? Так, але це був не свіжий запах. Запах Казика? Дік подивився у бік озера — запах Казика вів туди.

Дік подивився під ноги і побачив сліди Казика, перекриті слідами двох шакалів. Це було дивно.

Дік повільно пішов по слідах, і з кожним кроком запах Казика і запах шакалів ставав свіжішим. Чому ж Казик не увійшов у дім? Адже вони тут були. Вони піднялися у небо на очах у Діка.

Казик, напевно, біг з останніх сил, зупинявся, відбивався ножем — все це можна було зрозуміти за відбитками босих ніг, — пробивався до води.

Дік на його місці так само спробував би прорватися до озера.

Йти Дікові довелося недалеко.

Казик устиг вбігти у воду. До каміння на березі.

Він пробіг ще кроків двадцять і впав там. Шакали не наважилися зайти у воду. І пішли.

Дік побачив тіло Казика, наполовину занурене у воду, за декілька стрибків дістався до нього і підхопив на руки.

І в цю мить спалахнули блискавки, загуркотів грім, і небо наче впало на землю — так сильно, потужно уперіщив дощ.

Голова Казика безсило звисала, і Дік, несучи його на берег, підтримував її.

— Ти живий? — запитував він. — Ну, скажи, ти живий?

Він поклав Казика на березі і нахилився, прикриваючи собою від дощу.

— Шкода, — сказав раптом тихо Казик. — Я так просив, а вона не впустила.

— Що? — не зрозумів Дік.

— Вони нас не пускають, — спокійно сказав Казик. — Вони бояться. Ми дикі...

І він замовк.

І Дік зрозумів, що Казик умер.

Він підхопив його і побіг берегом догори. Йому здавалося, що ще можна щось зробити. Він почав гатити по склу ілюмінатора, щоб увійти на станцію. Але вікно байдуже і пружно відбивало усі удари Діка.

— Сволоцюги! — кричав Дік. — Ви його вбили! Впустіть, не ховайтеся!

Він розумів, що на станції нікого немає, що в будинку порожньо, але продовжував товкти у двері.

Він обернувся у відчаї, відбіг, підняв великий камінь. Такого йому б ніколи не підняти у спокійному стані. Але зараз він обійняв його, рвонув назад до дверей і зі всієї сили ударив по склу.

І скло, і сам купол були розраховані на великі навантаження. Але слабкою ланкою виявилася металічна рама. Удар був такий різкий і сильний, що скло, не розбившись, вилетіло з неї.

З брязкотом воно впало усередину і покотилося по підлозі.

Дік пірнув у вікно, потім втягнув туди Казика і спробував розрухати хлопця. Але той мовчав.

Дік побіг в іншу кімнату, відкривав усі шафки — хотів знайти якісь ліки, але не знав, де шукати, і які взагалі потрібні ліки? І як дати ліки людині, яка вже мертва?

— Я вас уб’ю! — повторював він. — Я вас усіх переб’ю, тільки ви мені на очі потрапите, я вас...

Станція була порожня. І не відкликалася.

У дальньому коридорі Дік раптом помітив рух: дивний металевий прилад — рівна платформа, з козенятко завбільшки, — повільно тягнула блискучу скриньку. Дік зі злості на себе, що в першу мить злякався, і від того, що на комусь потрібно було зігнати свій гнів, ударив ногою по платформочці — та зупинилася. Він схопив скриньку (вона була важка) і пожбурив її у платформу, вона похилилася і завмерла.

— Отак тобі! — закричав він.

І раптом він згадав про Мар’янку. Мар’яна в лісі. Одна.

На неї теж можуть напасти.

Він вистрибнув під дощ і побіг у темінь мокрого лісу.

Саллі керувала планетарним катером на межі можливостей двигунів. Йшла так, щоб вкластися у три години польоту.

Клавдія не приходила до тями, але Павлиш, спостерігаючи за нею, зрозумів, що стан її не погіршується.

Усе виглядало дивним. Ці дивні події складалися, як у калейдоскопі, здавалися б, нелогічним візерунком, коли всі шматочки скла різного кольору, але відчутний ритм і симетрія, тільки незрозумілий зміст візерунка.

У Павлиша був час на роздуми.

Раптом він згадав, перебираючи в пам’яті усі події та образи планети у пошуках дивного, нелогічного, велетенське дерево, яке верхівкою зникало у хмарах, і ганчірку, що звисала з нього.

Павлиш дістав контейнер з плівками — він його забрав зі станції.

Індикатор миттєво знайшов потрібну плівку, і Павлиш увімкнув проектор. На екрані з’явився гігантський сук, кущі на ньому і обвисла плівка, під якою погойдувався на вітрі клубок... ні, не клубок, це не туша тварини, як примусив себе свого часу повірити Павлиш, — це кошик. Павлиш зупинив плівку і намагався збільшити зображення. Звичайно, у цей кошик можна зазирнути, він порожній. І мотузки. Як це він із самого початку не побачив, що там мотузки...

— Саллі, поглянь, — сказав Павлиш.

— Що це?


— Здається, повітряна куля.

— Схоже, — сказала Саллі байдуже. Вона весь час думала про Клавдію, хвилювалася за неї.

“Що ще? — продовжував роздумувати Павлиш, не вимикаючи зображення кулі. — А це що? Ага, пограбований склад на кораблі... Потрібно знайти і цю плівку... На підлозі розкидані відкриті банки і коробки. Розірваний пакет, зім’ята фольга... Вона не просто зім’ята. На ній відбитки пальців, усіх п’ятьох пальців”.

— Саллі!


— Тихіше. Ти мене налякав. Що це?

— Невже ти не бачиш?

— Рука. Звідки?

— Вони були на складі. Пам’ятаєш?

— Мені здається, що це рука мавпи.

— Повір вже мені, — твердо сказав Славко. — Ось слід великого пальця. Бачиш, він трохи збоку. У жодної мавпи немає такого — тільки у людини.

— Тоді все зрозуміло, — здогадалася Саллі. — Вони повмирали на кораблі, але рятували дітей. Дорослих вже не залишилося, тільки діти. Тому й розгром на складі.

— А повітряна куля?

— Повітряна куля — це досить довільне припущення.

Дік нічого не сказав Мар’яні. Він знайшов її в лісі і поволік на ковдрі з плівки до станції, до Казика. Жодних сил не залишилося, але це необхідно було зробити. Він не міг залишити Казика, не міг залишити Мар’яну, він був найстарший, найсильніший серед них, і тому він мусив терпіти.

Мар’яна була тяжка, її лихоманило.

Дік приволік Мар’яну до станції і заніс усередину.

Казик теж лежав на дивані.

Тільки світло у куполі стало тьмянішим, немов догорала свічка. І що дивно — кудись зникли, склалися, згорнулися у рулони два маленькі куполи, а речей під найбільшим поменшало.

Дік поклав Мар’яну на постіль, яку знайшов за перегородкою.

Постіль була вкрита дуже білими простирадлами, але Дікові не було їх шкода.

Він присів на диван біля ніг Казика.

Він сидів так хвилин зо п’ять і нічого не робив, бо зовсім обезсилів та й не знав, що робити.

Ще одна залізна потвора в’їхала в кімнату і почала згортати килим.

Дік, не підводячись, дістав бластер і влупив заряд у потвору.

Та обвуглилася і завмерла.

— Якщо хто-небудь зайде... — сказав Дік. — Тільки суньтеся!

Він сидів на дивані, поруч з мертвим Казиком і помираючою

Мар’яною, і нічого не міг зробити, і тільки клявся собі, що присвятить все своє життя, скільки б його не залишилося, щоб відомстити цим землянам, які вбили Казика і втекли, щоби померла і Мар’яна.

Він знайде їх, він знайде їх, куди б вони не заховалися, щоби вбити, як смердючих шакалів.

***


— Славку, — сказала Саллі, — дивися.

Вона схилилася над Клавдією. Клавдія глибоко зітхнула. Прилади на медичному пульті показували, що пульс трохи пришвидшився, дихання стало глибшим. Вона приходила до тями.

Йшла друга година польоту.

Павлиш увів стимулятор серцевої діяльності. Судячи з показів приладів, стан Клавдії був майже нормальний. Павлиш ще раз переглянув аналіз крові. Там були сліди токсичного впливу. Які — важко визначити у польових умовах. Потрібна справжня лабораторія.

Клавдія розплющила очі.

— Саллі, — запитала вона. — Чому ми тут?

Вона відразу зрозуміла, що вони в катері.

— Не ворушись, тобі шкідливо, — відповіла Саллі. — Все буде добре.

— Але що було? — Клавдія нахмурилася, намагаючись згадати. — Був ліс, так? Кульбабки. Дуже гарні кульбабки. І ця мавпа. Я її відігнала — всі ті жахливі тварюки так і лізли у вікна... А що потім?

— Ми не знаємо, — сказав Павлиш. — Ми думали, що ти згадаєш.

— Я не пам’ятаю. Я пам’ятаю, як страшні тварюки лізли у вікна. А потім були жахи...

— Скажи, які тварюки? Вони тебе налякали? — запитав Павлиш.

— Ні, просто бридко. Все так бридко. Страшний світ. Вони завжди жеруться у лісі, всі жеруться... Ні, я їх не боялася. А потім не пам’ятаю.

— Спробуй згадати усе по порядку. Що сталося?

— Я була в лісі.

— Ти вийшла в ліс?

— Я вийшла в ліс. Трохи прогулялася. Там були кульбабки... Напевно, я відкрила шолом, мені захотілося на них дмухнути.

— Ти зняла шолом?

— Не пам’ятаю. Здається, я припідняла забрало.

— А що потім?

— Потім був огидний настрій, погано себе почувала, а у вікно лізла ця мавпа, і вона билася з іншими звірами.

— А потім?

— Вона втекла, вони всі повтікали, а мені стало зовсім погано... Вибачте. Я вас... потурбувала. Чому ми на катері?

— Ми летимо на маяк. Підключитися до діагностичного центру. Може, евакуювати станцію?

— Тоді повертаємося.

— А я таки хочу підключитися до діагноста — нехай тебе перевірять. Може в тебе потентна інфекція.

— Я не хочу. — Клавдія насилу звелася. Вона була бліда. — Я не потерплю, щоби через мою... слабкість зірвалася робота експедиції.

І Павлиш зрозумів, що для Клавдії відступити — це найбільший сором.

— Зачекай, — сказав він, — ти добре роздивилася ту... мавпу?

— Ні, я не придивлялася.

— Розумієш, — сказав Павлиш, — на цій планеті не повинно бути ніяких мавп... Це могла бути людина?

— Дикун? Але якщо нема мавп, то звідки дикун?

— Я зараз думаю про людей, — сказав Павлиш.

— Про яких? Звідки їм тут взятися?

— З “Полюса”. Можна припустити, що хтось врятувався.

— Це неможливо. Цей світ знищить будь-кого.

— Одного знищить. А якщо їх було багато? Якщо тут є колонія людей, які намагаються вижити, дочекатися нас, людей із Землі, чекають порятунку, розумієш?

— Не вірю.

— Тоді подивися.

І Павлиш знову прокрутив плівку з повітряною кулею.

Олег не хотів нікуди йти. Йому було байдуже.

Але Сергіїв, коли зовсім розвиднілося і завірюха трохи затихла, примусив себе піднятися. Він ніколи б не підвівся, якби не діти. Не Мар’янка і Олег. Він знав, що якщо не зможе піднятися, то Олег з Мар`янкою ніколи не знайдуть один одного, не побачать, не обнімуться. Його життя не мало цінності без продовження у Мар’яні та Олегові. Сергіїв зміг переконати себе підняти голову, але на більше його не вистачило. На щастя, у різкому, судомному русі Сергіїв ударився головою об сніговий дах їхнього укриття, в цьому місці досить тонкий. Дах розломився і впав, впустивши крижане повітря, Сергіїву холодом обпекло обличчя і плечі — він відразу отямився.

Він виліз назовні й довго сидів навпочіпки, поки зовсім не замерз. Потім наказав собі викопати зі снігу мішок з дровами і розпалити багаття. Коли вода зігрілася, він розтормосив Олега і влив у нього, розтуляючи брудними пальцями рота, гарячу воду. Олег майже не чинив опору, сонно бубонів, що хоче спати. Потім Сергіїв розтирав його, трусив, зовсім втомився і не помітив, як у цих клопотах перекинув банку з окропом, який вилився на сніг, залишивши на поверхні лише дірку з оплавленим сірим льодом довкола.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка