Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка15/15
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.32 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Але тоді прийшов до тями Олег. Він очуняв настільки, що зумів знову розпалити багаття, знову закип’ятити воду і напоїти Сергіїва. Тепер вони помінялися ролями. Сергіїв, щоправда, не впирався і все прекрасно усвідомлював — просто у нього не залишилося сили.

А потім вони пішли далі, догори, крізь хмару, в тумані, приваблені лише нездійсненою надією на те, що милостиве диво виведе їх саме у ту долину, де лежить “Полюс”.

Години через дві вони попадали у сніг. Їм здавалося, що вони пройшли дуже багато. Насправді ж, вони здолали менше кілометра. Вони зібрали останні дрова і знову пили гарячу воду, як ліки. Вони вже не говорили, обидвоє були обморожені, пальці рук і ніг зовсім заніміли. І все ж вони знову піднялися, щоправда, цього разу їм довелося обнятися і йти поруч, підтримуючи один одного. Через це рухалися вони зовсім поволі. Але їм тільки здавалося, що вони йдуть. І вони чекали, що от-от зараз розійдуться хмари — і над ними відкриється синє небо...

***

Дік бачив, як опустився катер. У першу мить його охопила радість — вони все-таки повернулися!



Але одразу ж згадав, що повинен їм відомстити.

Він повинен убити їх, бо це вони винні у смерті Казика і в тому, що помирає Мар’яна. Вони могли їх урятувати. Могли все зробити. Але не захотіли.

Ніколи раніше Дікові і в голову не приходило, що можна вбити людину. Людей на світі мало. Вони допомагають один одному. Без цього люди загинуть, бо ліс сильніший за кожного з людей.

Це оті, з чистої станції, не можуть бути людьми.

“І якщо ви всі такі, то не потрібна нам ваша Земля, ваші білі простирадла і гладенькі столи. Я знаю, — гарячково думав він, — ви повернулися, бо забули забрати свої речі. Ви хочете відібрати у нас все, бо ми брудні і негарні, бо вам соромно думати, що ми з вами прилетіли з однієї і тієї ж Землі. Ви нам не потрібні! Геть звідси! Я не віддам вам цих речей — ці речі залишаться тут. Ми всі прийдемо сюди і будемо тут жити. І ніколи не полетимо на Землю!”

Ненависть до людей, які хочуть відібрати у селища станцію, як здобич, яку Дік переслідував стільки днів, як здобич, заради якої загинули його друзі, затуманила у його свідомості розумну, здавалося б, думку: якщо люди повернулися, то потрібно принаймні попросити їх вилікувати Мар’яну.

Втомлений, доведений до відчаю, майже божевільний, Дік не міг мислити логічно. Він був дикуном, породженням лісу, шакалом, який припіднявся на задніх лапах над здобиччю... Але, на відміну від шакала, у Діка був бластер.

Павлиш посадив катер, першим вискочив з нього. Вони вже вирішили, як чинитимуть: спочатку жінки запустять усі скаути, але не на звичну високу орбіту, а під хмарами. Площа, яку потрібно було дослідити, була відносно невелика. Вона обмежувалася з півночі скелями, де лежав “Полюс”, а з півдня великим озером, на березі якого стояла станція. Будь-яке людське поселення, яке існує у цих межах, буде знайдене скаутами протягом години.

А поки Павлиш, взявши анбласт, обшукає найближчі околиці станції. Людина, дикун, якого бачила Клавдія, не міг зайти далеко.

Відчинивши люк і вистрибнувши на мокру траву, Павлиш побачив, що менші куполи вже згорнуті — станція почала самоконсервацію. Щоправда, цю роботу вона повинна робити значно швидше. Павлиш не знав, що винен у цьому Дік — він перестріляв половину роботів. Зрештою, про консервацію Павлиш не думав. Думав тільки про те, як все зробити швидше. Не забути взяти в аптечці перев’язочні матеріали. Захопити в камбузі глюкозу і шоколад...

Він не встиг зробити і двох кроків від катера — жінки ще залишалися всередині, — як побачив у вікні темний силует людини.

По інерції Павлиш продовжував йти, розуміючи вже, що потрібно щось сказати, щось таке, що би відповідало цьому неймовірному моменту. “Як добре, — встиг він подумати, — що вони теж нас шукали і ми здогадалися повернутися...”

І він почув низький хриплий голос:

— Іди звідси!

— Що? — Павлиш не зрозумів. Він продовжував йти.

— Не підходь. — Голос зірвався. — Не підходь, я вб’ю.

— Зачекайте, — сказав Павлиш.

Він зупинився. Світло всередині станції було яскравіше, аніж сутінки назовні, і він не міг роздивитися обличчя людини. Голова здавалася надто великою, напевно, через гриву волосся. Свідомість фіксувала дрібниці, деталі. Павлиш не міг зрозуміти, що тут коїться.

Де він бачив цю картину? Давно, в дитинстві. Так, у “Робінзоні Крузо”. Робінзон на острові, — волосся до пояса, одяг зі шкір. Добре, що вони ще не розучилися розмовляти:

— Іди, — повторював Дік. — Іди звідси.

Через те, що він говорив і йому відповідали, він не наважувався вистрілити. Він бачив цю людину, високу, вищу за Старого, в скафандрі. Дік знав, що таке скафандр. Шолом був прозорою кулею, не заважав роздивитися обличчя. Обличчя було простим, чистим, звичайним обличчям. Воно було ретельно виголеним, а через те, що Дік ніколи не бачив дорослого поголеного чоловіка, то йому здалося, що перед ним дуже великий підліток. Адже навіть у Діка вже була борода, коротка, він підрізав її. Тільки в Олега борода ще не росла.

— Іди, — повторював Дік, як заклинання. Він вже не хотів, щоб той чоловік пішов, але інших слів не знаходив. Була інерція і страшенна тупість, як під час приступу лихоманки.

Поруч з тією великою людиною стояли дві жінки. Одна була велика, майже як чоловік, друга — маленька, худа, як Мар’янка. Обидві були у скафандрах. На їхніх обличчях було здивування і навіть страх. Вони бачили в руці Діка бластер.

— Не треба! — раптом закричала маленька жінка. — Це я у всьому винна! Я не зрозуміла! Коли ви прибігли, я не зрозуміла!

Вона швидко пішла до станції.

Мужчина хотів затримати її, але маленька жінка вирвалася. Вона йшла дрібними, невпевненими кроками, ніби хвора.

І тоді Дік впустив на підлогу бластер і відступив до дальньої стінки, де лежав мертвий Казик. Він стояв, опустивши сильні руки, і чекав, що буде далі, бо він тепер нічого не вирішував і взагалі не думав.

Клавдія блискавичним рухом набрала код станції на дверях, швидко відімкнула всі замки і скинула шолом, незважаючи на слабкість, її рухи були чіткими. Ця ситуація, хоч і неординарна, підходила під категорію надзвичайних випадків, а Клавдія недаремно вже стільки років працювала в експедиціях. Якщо ситуація має пояснення, якщо у неї є аналог: люди гинуть, потребують негайної допомоги, — Клавдія могла і вміла діяти швидко та ефективно, як ніхто інший в Галактиці.

Павлиш і Саллі ще знімали шоломи, а Клавдія вже знала, що на станції не одна людина — вимучений, дикий юнак в шкурі невідомого звіра. Окрім нього, ще двоє. Хлопчик, що лежав на дивані в кают-компанії, і дуже худа дівчина, без свідомості, зі страшенно розпухлою ногою. Вона марила.

Спокійно і строго Клавдія сказала Дікові:

— Сідай і відпочивай. Не втручайся.

Павлиш зайшов у кают-компанію, коли Дік уже слухняно опустився у крісло.

— Спочатку хлопчик, — сказала Клавдія до Павлиша. — Можливо, він ще живий.

— Ні, — хрипло відповів Дік.

— Саллі! — Клавдія не звернула уваги на слова Діка. — Гарячу воду. Багато гарячої води. І негайно накажи станції припинити консервацію.

На щастя, роботи не встигли дістатися до настінної медичної шафи, і поки Павлиш йшов через кают-компанію до Казика — десять швидких кроків, — вона встигла відкрити шафу, вихопити діагност і кинути його Павлишу, впевнена, що той здогадається простягнути руку і упіймати прилад.

Звичайно, вона була права.

Дік не допомагав їм. Він дивився, як швидко і точно працюють люди із Землі, і йому з кожною хвилиною ставало все більше соромно, що він поводив себе як дикун, як тварина. Люди хотіли допомогти. Люди могли спочатку помилитися — кожен може помилитися, якщо побачить таке чудовисько, як мешканець селища. Вони, напевно, і не очікували, що тут хтось живе. Ну як їм здогадатися? Адже Сергіїв говорив, що селище відшукати дуже непросто, навіть із надсучасними приладами — воно було частиною лісу.

Дікові хотілося піднятися і подивитися, що люди із Землі роблять з Казиком і Мар’яною. Вони тихо перемовлялися, і з їхніх слів було незрозуміло, чи допоможуть вони друзям, чи вже пізно. Але Дік знав, що коли сидіти тихо і уважно слухати, то обов’язково зрозумієш. Головне — не втручатися, тому що вони і так вважають мене майже мавпою. Може, вони навіть думають, що нас на планеті всього троє. Троє дикунів на дикій планеті. Вони, напевно, здивувалися, коли почули, як я їм крикнув. І Дік продовжував сидіти нерухомо, намагаючись вловити зміст слів. Йому страшенно хотілося пити, але він мовчав, не просив.

Павлиш і жінки говорили дуже мало. Пульс Казика майже не прослуховувався. Він втратив стільки крові, що було незрозуміло, чому в ньому ще жевріє життя. Деякі рани були глибокі. Роздерта очеревина, переламані ребра... Ці дані видавав діагност, а вони мовчки зчитували їх. Саллі приготувала воду, зібрала прилад для переливання крові, відшукала суху універсальну плазму, приготувала її. Заживляючого пластиря не вистачило б на всі рани цього хлопчини, і Саллі на кілька хвилин підмінила Павлиша, поки той запускав синтезатор. На Діка не звертали уваги. Правда, раз чи два, входячи у кают-компанію, Саллі кидала на нього насторожений погляд, але дикун сидів окам’янівши — спалах агресії минув. І все-таки Саллі знайшла хвильку і накапала в склянку з водою транквілізатор і простягнула Дікові. Той слухняно взяв склянку, але не випив, поки Саллі не наказала йому пити. Вода була дивна, гіркувата, але Дік допив до кінця. Він повинен поводитись як цивілізована людина.

Дівчиною займалася Клавдія. Павлиш, відірвавшись на хвилину від Казика, заглянув до неї. За Мар’яну він не хвилювався — випадок був складний, але він знав, що вони витягнуть дівчину за кілька годин. Гангренозне запалення, виснаження організму — неприємно, але нічого страшного.

Мар’яну роздягнули, Клавдія обтерла її губкою. Тіло дівчини було таке худе — усі кістки назовні, таке брудне, так густо вкрите шрамами і подряпинами, що важко було визначити її вік. Ій могло бути п’ятнадцять років, могло бути більше.

Коли звільнився апарат для переливання плазми, Саллі перенесла його в лабораторію і передала Клавдії. До того часу Клавдія вже приготувала і ввела Мар’яні поживний розчин. Все було би простіше, якби в експедиції були два реанімаційні прилади. Але апарат був один, і він був потрібний хлопчику. Він уже вкутав Казика датчиками і обережно ввів в основні судини свої ниточки. Мікрощупи проникли в груди, масажували серце, підтримуючи його ритм. Павлиша хвилювало, чи немає змін у мозку — все-таки хлопця витягали з клінічної смерті. Він знову і знову змушував діагност повідомляти, як функціонує мозок.

Дік почув, як чоловік та жінка розмовляють у тій кімнаті, де лежала Мар'яна. Вони говорили дуже тихо, думали, що він не почує. Вони не знали, що Дік — дитина лісу, і слух у нього втричі гостріший, аніж у них.

Спочатку були фрази, наповнені медичними термінами. Він не розумів їхнього змісту, але по тону здогадався, що Мар’яну вилікують. Голоси ставали тривожними, коли вони дивилися на Казика. Він здивувався і ледь не заплакав, коли здогадався, що Казик не мертвий. Чи ці люди мають здатність воскрешати мертвих? Дік не чув про таке від Старого, а тільки у казках, які йому колись розказувала мама.

— Треба нагодувати його, — тихо сказала велика жінка в сусідній кімнаті.

Маленька жінка кудись вийшла.

Дік зрозумів, що вони говорили про нього.

— Не вкусить? — ще тихіше, з усмішкою в голосі, мовив великий чоловік, якого вони поміж себе називали Славком.

— Проблеми тільки починаються, — відповіла жінка.

— Феномен Мауглі?

Дік здивувався — звідки вони знають про Мауглі, але одразу здогадався, що вони мають на увазі іншого Мауглі, який жив у лісі і якого виховали вовки. А що за феномен — він не знав. Але почути знайоме ім’я було так приємно, що він не образився на слова чоловіка.

— Цікаво, він бачив коли-небудь тарілку? — запитала жінка.

— Бачив, — вирвалося у Діка. — І ложку бачив.

— Він зрозуміло говорить, — сказав чоловік. — Хоча вони прожили тут майже двадцять років.

— Це якась неймовірна таємниця, — сказала велика жінка. — Скільки їх, як вони існують, де? Як їм вдалося зберегти людський вигляд? Одяг, зрештою...

— Повітряна куля, — сказав чоловік.

— І розгром на складі.

— Славко, — сказала жінка голосніше. — Вона приходить до тями.

— Діку, — почув Дік слабий голос Мар’яни. — Дікусику...

І тут його наче викинуло з крісла. Він забув про гордість і про те, що потрібно мовчати.

Дік забіг у кімнату. Мар’яна лежала на дивані. Обличчя було бліде, вони, виявляється, роздягнули її і накрили простирадлом.

— Мар’янка, — сказав Дік, нахиляючись над нею. — Ти як?

— Все добре. — Мар’яна розплющила очі. — Казик живий?

Погляд її зупинився на мить на обличчі Діка, потім перейшов на

Павлиша і завмер, зустрівшись з посмішкою Саллі.

— Дякую, — сказала Мар’яна. — Ми так боялися, що не знайдемо вас.

— Дівчинко, — сказала Саллі і раптом заплакала. — Бідна моя! Твій Казик буде жити, обов’язково. Усе буде добре.

Клавдія з’явилася в дверях. Вона мовчала.

— Дік вам розповів? — запитала Мар’яна.

— Ні, — відповів Дік. — Було ніколи. Та вони й не питалися.

— Невелике непорозуміння, — сказав Павлиш. — Але останнє.

— У вас є корабель, щоб летіти в селище? — запитала Мар’яна. — Там наші. Вони вас так чекають...

З Діком у селище полетіла Саллі. Павлиш і Клавдія залишилися з пораненими.

Дік був ситий, вперше за багато днів, і його нудило. Але жалітися було ніколи, бо Саллі дуже поспішала в селище. І Мар’янка, перш ніж заснути — Павлиш дав їй снодійне, щоб зняти збудження, — теж сказала:

— Дікусику, швидше, вони ж так хвилюються...

Дік подумав: вона боїться, що Олег, не дочекавшись їх, пішов до корабля. Вона боїться за Олега.

Якщо б не так нудило, Дік, звичайно, уявив би собі, як опуститься над селищем катер, як всі вибіжать з хатинок і як він вийде перший і скаже: ось ця жінка із Землі, її звати Саллі. Але тепер йому було байдуже.

Катер летів низько, під хмарами, мало не торкаючись верхівок дерев. Дік точно знав напрямок і був упевнений, що вони відразу знайдуть селище. Ліс зверху здавався суцільним сіро-зеленим морем.

Вони пролетіли над річкою. Важко навіть було уявити собі, що переправа через неї зайняла у них три дні — це була зовсім вузька ріка. Ліворуч пронеслися, стіною врізаючись у хмари, стовбури велетенських дерев.

— Ми там були, — сказав Дік. — Нагорі.

— Так, — сказала Саллі, — ми бачили повітряну кулю. Але не відразу здогадалися. А я не повірила. Це Славко зрозумів.

— Жаль, — сказав Дік. — Треба було раніше здогадатися.

Він дивився на її руки. Руки були такі білі та гладенькі, що незрозуміло було — може, вона ніколи не скидає рукавички? Руки лежали на пульті і легенькими натисками пальців змушували катер підніматися, нахилятися, знижуватися. Дікові захотілося попросити у Саллі, щоб вона дозволила йому сісти на її місце і керувати катером. Але, звісно, він промовчав.

Саллі збільшила швидкість, зелений ліс внизу перетворився на незрозумілу рівну масу. І Саллі перша, раніше за Діка, побачила галявину і селище.

Вона зменшила швидкість, але катер все-таки пролетів над селищем, і довелося робити ще одне коло, знижуючись біля частоколу. Старий чергував біля воріт, накинувши на голову накидку з риб’ячої шкіри, бо знову зарядив дощ, а Старий був застуджений. Але якесь шосте відчуття змусило його скинути накидку саме в ту мить, коли катер виринув над верхівками дерев, зовсім низько, і почав робити коло над селищем.

Старий дико закричав і почав бити калатачкою тривогу так, наче на селище напали тисяча шакалів. Люди вибігали з хаток і нічого не розуміли, бо Старий калатав, кричав і чомусь стрибав на місці, наче його вкусила гадюка.

Саллі роздивилася зверху великий пустир, огороджений довгим похилим плотом. На пустирі де-не-де росли кущі, виднілися нерівні грядки, плямки калюж, у яких відбивалися сірі хмари.

І ще Саллі побачила будинки, у яких жили люди. Криві, жалюгідні, похилені хижки тягнулися у два ряди уздовж брудної смужки вулиці. Смуга лише біля частоколу трохи вигиналася і впиралася у ворота. Там стояло щось схоже на шалаш, з отвору на даху вився сірий димок. Якщо навмисне зобразити бідність і ницість, до якої може дійти людина, то напевно, жодний художник не зміг би придумати настільки сумну картину.

Катер опустився на пустирі, біля крайньої хатки.

Саллі вимкнула двигун і подивилася на Діка.

Але Дік мовчав. Саллі дивилася на нього, відчуваючи провину за те, що вона у скафандрі, що вона не наважується зняти його. Дік повільно повернувся до неї і подивився прямо в очі. Очі збуджено блистіли, але губи були міцно стиснуті і здавалися злими. “Господи, — подумала Саллі, — тебе би під душ, тебе би відмити”. Голубувата блідість шкіри лише вгадувалася під шаром бруду. Довге чорне волосся прилипло до щік. Дікові було душно в кабіні всюдихода, йому було дуже погано, і він з останніх сил намагався не виказати цій жінці, наскільки йому погано. І Саллі його не зрозуміла.

Дік ніяк не міг відкрити люк зі свого боку, Саллі нахилилася і допомогла йому.

Дік вистрибнув з катера. Саллі вийшла за ним.

І раптом вона побачила дітей. Вони бігли по грязюці, по калюжах, брудні, голі, босі. Вони кричали і махали руками.

А за ними бігли дорослі. Три чи чотири жінки, потім чоловік з широкою рудою довгою бородою, яка закривала все обличчя, — виднілися тільки червоний ніс і сині очі. Одна з жінок, у шкіряному балахоні, була товстою, і Саллі встигла здивуватися, наскільки вона огрядна. Потім вона побачила високого сутулого однорукого старого, який кульгав, спираючись на палицю. Відчинилися двері крайнього будиночка, і звідти дівчина зі світлим красивим волоссям вивела сліпу жінку — Саллі відразу зрозуміла, що жінка сліпа: вона обмацувала вільною рукою повітря перед собою, аби не наштовхнутися на перешкоду.

Саллі стояла і чекала, поки всі наблизяться. Їй було страшно подумати, що вони могли полетіти і залишити цих людей тут.

Люди зупинилися за кілька кроків від Саллі. Було тихо.

Мовчання тривало цілу хвилину.

Саллі бачила, як плаче товста жінка. Вона плакала німо, ковтаючи сльози, і її пальці тремтіли, наче шукали ґудзик на грудях.

Саллі дивилася на дітей. Дітей виявилося багато. Їй навіть і на думку не могло спасти, що люди тут, у цій брудній прірві, можуть народжувати дітей. У цьому було щось тваринне, принизливе. Саллі бачила в селищі не продовження Землі, а вимираючу жменьку бідуючих погорільців.

Обтяжливу паузу порушила сліпа жінка.

— Де вони? — запитала вона голосно. — Вони справді прилетіли?

— Вітаю вас, — сказала тільки тепер Саллі. Найважче було сказати перші слова. Перше слово.

— Де Казик? — запитала огрядна жінка. — 3 ним нічого не сталося?

— Вони там залишилися, тітко Луїзо, — сказав Дік. — Їх вилікують, вони обіцяли.

— Їхнє життя в безпеці, — сказала Саллі.

— А Олежик? Де Олежик? Він пішов у гори! — закричала раптом худа стара жінка. — Його потрібно наздогнати. Будь ласка.

— Зачекай, Ірино, — сказав однорукий старий з палицею. — Мене звати Борис, — продовжував він. — Я тут ніби за старшого. І від імені всіх я хотів би вам подякувати...

Дік відбіг за будинок. Його вирвало. Але на нього ніхто не дивився.

Саллі привіталася з усіма по черзі. Кожен протягав руку і називався, навіть малі діти. І у цій офіційній зустрічі було щось таке, що руйнувало образ погорільців. Саллі була задоволена, що не одягла рукавички, коли вилітала зі станції.

Увагу Саллі привернула страшна тварина, — вона упізнала в ній чудовисько, яке вбив Павлиш. Оточена цілим виводком таких самих, але трохи менших, чудовисько важко і загрозливо мчало до групки людей, які оточили катер. Саллі хотіла крикнути, щоб люди втікали, але один з хлопчаків сміливо побіг назустріч тварині, пронизливо викрикуючи:

— Йди геть, козо, не заважай, до нас люди прилетіли! Йди геть, дурна!

Чудовисько, у якого було таке дивне ім’я, раптом зупинилося і позадкувало. А одне козенятко, яке ніяк не могло зрозуміти, чому воно повинне не заважати, маленька кульгава дівчинка відтягнула за довгі вуха. Козенятко мекало, виривалося, але коза не посміла прийти йому на допомогу.

“Ну, звичайно, — раптом зрозуміла Саллі, — якщо вони тут живуть, живуть важко, але залишаються людьми, вони повинні приручати тварин, ходити в ліс, обробляти город. А чого я тут чекала?”

— Якщо ви не дуже втомилися, — сказав однорукий старий, — ми попросили б вас полетіти в гори. Там Олег і Сергіїв. Вони пішли до “Полюса”, щоб налагодити зв’язок і викликати вас по рації. Але в горах дуже погана погода.

Через двадцять хвилин — втрачати час не випадало — катер піднявся знову. Дікові стало краще, він полетів разом із Саллі. Він знав дорогу від селища до “Полюса”, якою вони йшли минулого разу.

Багато хто хотів полетіти в гори за Сергіївим і Олегом, особливо діти, матір Олега навіть проривалася в катер, але Старий сказав:

— Ірино, не можна. Вони обійдуться без тебе. — Він повернувся до Саллі і попросив: — Повертайтеся швидше.

Але він сказав ці звичайні слова дуже серйозно, намагаючись зберегти не лише свою особисту гідність, але й гідність селища. Він стояв дуже прямо, Дік ніколи раніше не бачив, щоб він стояв так прямо. Єдиною рукою він спирався на палицю. Дітлахи замовкли, припинили вистрибувати довкола катера. І матір Олега повільно відступила назад.

— Гаразд, Борисе, — сказала Саллі, — ми постараємося швидко їх знайти.

А коли катер піднявся, Дік сказав:

— Ти бачиш ті червоні скелі? Нам туди. За ними печера. Ми там ночували першого разу. Тільки не поспішай, бо я загублю дорогу.

Катер летів повільно. Він піднявся над ущелиною, в якій вирував у крижаних закрутах струмок. Ущелиною тягнулися пасма туману, вона була завалена снігом, і Дік подумав, як важко тут було Олегові.

Катер піднявся вище. Дік упізнав те місце, де знайшов баклажку з коньяком, потім місце, де загинув Томас.

— Тут Томас розбився, — сказав він. — Олега вкусила снігова блоха, Томас його не пускав, а сам розбився.

Саллі кивнула, хоча вперше чула ім’я Томаса. Вона знала, що ще не раз почує цю історію, і Томас стане для неї знайомий, як і живі.

Катер йшов за сотню метрів над снігом, потім Саллі опустила його ще нижче і зменшила швидкість: катер увійшов у товстий шар хмар, і вона боялася пропустити людей.

— Вони повинні бути далі, — сказав Дік. — Вони вже до “Полюса” підходять. Якщо до корабля дійшли, тоді не страшно. Там вони відсидяться.

Саллі ледве не призналася Дікові: “А ми хотіли підірвати “Полюс”. Але стрималася. Дік би не зрозумів такого блюзнірства. Як пояснити людині, котра виросла у лісі, про існування інструкцій?

Через кілька хвилин вони вийшли з хмар. Тут панувало синє небо, сяяли зорі. Було видно далеко довкола.

Дік був поки що спокійний. Він чекав, коли з’явиться “Полюс”.

“Полюс” лежав на снігу так само, як і рік тому.

Катер зробив над ним коло. Слідів Олега та Сергіїва ніде не було видно.

— Можливо, вони в кораблі? — припустив Дік. — Холодно страшенно!

Саллі опустила катер поруч з люком. З люка звисав трап, залишений легковажним Павлишем. “Добре, що він легковажний”, — подумала Саллі.

Вони з Діком обійшли корабель, зазирнули у відсік керування і на склад, потім опустилися до планетарного катера, бо Сергіїв з Олегом могли бути у ньому і ремонтувати зв’язок.

Але вони нікого не знайшли.

Вони вийшли з “Полюса”. Дік був похмурий. Довкола панувала зловісна космічна тиша.

— Будемо шукати далі? — запитав Дік, побоюючись, що Саллі скаже: втомилася, треба повертатися. Адже Олег і Сергіїв чужі для неї.

— Зачекай, — сказала Саллі. — Спочатку вийдемо на зв’язок.

Вона викликала станцію і сказала Павлишу, що вони були у селищі, а тепер полетіли до “Полюса”. Але не знайшли людей. Потім запитала, як себе почувають діти. Дік ледве посміхнувся — Мар’яну не можна було назвати дитиною. Смішно.

Павлиш сказав, що все гаразд, і потім додав:

— Летіть швидше сюди. Я тебе зміню.

— Я не втомилася.

— У мене є біошукач. Ти забула. Без нього вам їх не знайти. Їх могло занести снігом, вони могли заблукати.

— Ти правий, — погодилася Саллі.

— Що у нього є? — запитав Дік з надією.

— Прилад, який може відшукати органіку.

Саллі збагнула, що Дік ніколи не чув слова “органіка”, і почала підшуковувати інше слово. Але Дік сказав:

— Я зрозумів.

Він насправді зрозумів. Вайткус викладав їм хімію.

Катер різко піднявся над улоговиною.

— Тільки я тебе попрошу, — сказав Дік, — полетимо не прямо, а спочатку зробимо коло над горами.

— Павлиш має рацію. З біошукачем легше.

— Я знаю, — сказав Дік.

— Добре, — відповіла Саллі.

Вона погодилася з Діком. Ніхто з них не сказав вголос, але вони розуміли, що коли люди заблукали, то на такому морозі кожна хвилина може стати фатальною. Звичайно, якби на місці Саллі була Клавдія, вона би нізащо не погодилася втрачати час, кружляючи над сніговими долинами. Вона би довела, що для порятунку людей краще втратити півгодини — долетіти до станції, а потім скористатися біошукачем. Але Саллі не була такою розсудливою. І вони полетіли вниз, роблячи великі зигзаги, прочісуючи широку, на кілька кілометрів, смугу.

І виявилися праві.

Коли вони вже опустилися до верхньої межі хмар і зрозуміли, що доведеться припинити пошуки, гострозорий Дік побачив далеко праворуч чорну крапку на снігу.

— Поверни! — закричав він.

Крапка була нерухома. Саллі теж побачила її, і так різко розвернула катер, що Дік ледве не випав із крісла.

Крапка швидко зростала, і в ту мить вони побачили, що крапка заворушилася. Це була дивна безформна пляма, яка росла і збільшувалася. Вже опускаючись до неї, вони зрозуміли, що пляма — це дві людини, які падали і піднімалися, підтримуючи один одного, а тому виглядали здалеку, як одна істота.

Коли катер опустився на сніг за двадцять метрів перед Олегом та Сергіївим, то вони не побачили його — вони осліпли від снігового сяйва. Перед очима Діка і Саллі, які вистрибнули з катера, вони знову впали і насилу, глухо рикаючи, почали підніматися на коліна.



— Олеже! — закричав Дік і кинувся до клубка тіл на снігу, що вже ледве ворушилися. — Олеже, я тут! Ти мене чуєш? Олеже, це я! Це ми! Ми прилетіли!

КІНЕЦЬ
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка