Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка2/15
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Папір, — повторив Старий. — Хоча б з десяток аркушів.

— Буде тобі папір, — сказав Томас.

Ті, хто мали йти в гори, зібралися біля воріт частоколу. Мешканці селища прийшли їх провести. Всі робили вигляд, що похід звичайний, як за корінням до болота, але прощалися, ніби назавжди.

Ті, хто йшли, були тепло одягнуті — одяг зібрали з усього селища. Тітка Луїза сама відбирала, ушивала, припасовувала. Напевно, Олег ніколи не був так тепло вдягнутий. Тільки Дік нічого зайвого не взяв. Він сам собі все шив. Дощ майже припинився, у калюжах довкола стовпів пищали, хлюпалися плавунці. На добру погоду.

Томас подивився на плавунців і сказав:

— Дощ ущухне. Треба стовпи закріпити.

— Не думай про це, — сказала тітка Луїза, — без тебе обійдемося.

— А що ти мені принесеш, тату? — запитала руда Рут, дочка Томаса.

— Не треба, — сказала його дружина. — Не треба навіть думати про це. Головне, щоби тато повернувся. Вкутай горло, ти знову кашляєш.

— З перевалу тримайся правіше, — напучував Томаса Вайткус. — Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — посміхнувся Томас. — Як зараз пам’ятаю. Ти би приліг.

Мати тримала Олега за руку, і він не наважувався забрати руку, хоча йому здавалося, що Дік ледь всміхався, дивлячись на нього. Вона хотіла піти з ними до кладовища, але Сергіїв її не пустив. Він нікого не пустив, крім тітки Луїзи зі Старим.

Олег кілька разів оглянувся. Мати стояла, піднявши руку, ніби хотіла помахати, але забула. Вона намагалася не плакати.

Над частоколом виднілися голови дорослих. Мати, Еглі, Сергіїв, Вайткус, а поміж стовпцями темніли голови дітлахів. Маленька купка людей, за ними — похилі, блискучі під дощем, рожеві дахи маленької купки будиночків.

З пагорба Олег оглянувся востаннє. Усі так і стояли біля частоколу, тільки хтось з малюків відбіг убік і вовтузився в калюжі. Звідси, зверху, було видно вулицю — доріжку поміж будинками. І двері дому Христини. Якась жінка стояла в дверях. Але з пагорба не впізнаєш, Христина чи Ліз. Потім вершина пагорба зовсім заховала селище.

Кладовище теж було оточене частоколом. Дік, перш ніж відсунути двері, зазирнув усередину, аби впевнитися, що там не причаївся якийсь звір. Олег подумав, що сам, напевно, забув би це зробити.

Дивно, міркував він, що надгробків з плит скельної породи набагато більше, аніж людей в селищі. Хоча селищу всього шістнадцять років. Батька тут немає, він залишився за перевалом.

Дік зупинився перед двома однаковими плитами, обтесаними краще інших. Це його батько та мати.

Піднявся нудний холодний вітер. Старий поволі йшов кладовищем. Він усіх їх знав. Скільки їх було шістнадцять років тому? Здається, тридцять шість чоловік дорослих та четверо дітей. А залишилось? Дев’ять дорослих і троє із тих дітей, що прийшли. Троє. Дік, Ліз і Олег. Мар’яна народилася вже тут. Ще живі дванадцять дітей із тих, які народилися у селищі. Отже, сімнадцять років тому тут було сорок чоловік, а зараз — двадцять з хвостиком. Проста арифметика. Ні, не проста. Надгробків значно більше — це ті малюки, які вмерли або загинули. Тутешні.



Над вухом, наче прочитавши його думки, тітка Луїза сказала:

— Найбільше померло в перші п’ять років.

— Так, — погодився Старий, — це плата за досвід.

— Ще дивно, що в перший рік усі не вимерли, — додав Томас.

Вони зупинилися перед надгробками в центрі кладовища. Плити

були необтесані, грубі, криві, вони майже ввійшли в землю, а цупкі, руді нитки моху обвили їх в округлі пагорбки.

Олегу захотілося повернутися, щоби знову глянути на селище, він знав, що мати стоїть біля частоколу і сподівається, що він це зробить. Олег навіть підійшов до дверей частоколу, але Томас сказав:

— Пора йти. Скоро почне темніти, а треба дійти до скель.

— Ой! — сказала Мар’яна. Вона швидко перебирала пальцями торбинку, яка висіла через плече.

— Щось забула? — спитав Дік.

— Ні. Хоча забула... Я на батька подивлюся...

— Пішли, Мар`янко, — попросив Томас. — Швидше підемо — швидше й повернемося.

Олег побачив, що Мар’янині очі повні сліз. Ще мить — і вона заплаче.

Мар’яна відстала від групи. Олег підійшов до неї і сказав:

— Я також хотів повернутися. Хоча б з пагорбка глянути.

Вони йшли поруч і мовчали.

Кроків за тридцять від частоколу, де починалися підступні липкі кущі, зупинилися.

Тітка Луїза всіх поцілувала. Старий попрощався за руку. Останнім був Олег.

— Я дуже на тебе надіюся, — сказав він. — Більше, ніж на Томаса. Томас турбується за побут селища, за сьогоднішній день. А ти повинен думати про майбутнє. Ти мене розумієш?

— Добре, — промовив Олег, — а ви за мамою приглядайте, щоби не скучала. Я принесу мікроскоп.

— Дякую. Повертайтеся скоріше.

Дік перший зайшов в кущі, легко і швидко відвертаючи вістрям спису липкі щупальці.

— Тримайтесь ближче до мене, — сказав він. — Поки вони не спам’яталися.

Олег не озирався. Ніколи було озиратися. Озирнешся, гілка прилипне до чобота, потім не відірвеш, а відірвеш, три тижні смердітиме. Гидкі кущі.

***


Надвечір дійшли до скель. Як Томас і планував.

Ліс не досягав скель, їхні червоні зуби стирчали з голої, вкритої плямами лишайнику долини, хмари пролітали так низько, що вістря скель розпорювали їхні животи і зникали у сірій мряці. Томас сказав, що печера, де він ночував минулого разу, суха і дійти до неї легко. Всі, крім Діка, втомилися. А Дік, якщо і змучився, нікому про це не казав. Тільки хитро посміхався.

— Тоді було холодніше, — сказав Томас. — Ми тоді вирішили, що в холод легше перейти болото. А перевал був закритий. Я пам’ятаю, ми йшли тут і під ногами дзвеніло — заморозки.

Між людьми та скелями лежала білява округла пляма завбільшки метрів двадцять у діаметрі.

— Тут і дзвеніло? — запитав Дік, який йшов перший. Він різко зупинився на краю плями. Вона ледь блищала, як соснова кора.

— Так. — Томас зупинився поруч з Діком.

Олег відстав. Годину тому він взяв у Мар’яни торбу, щоб їй було легше йти. Мар’яна не хотіла віддавати, а Томас сказав:

— Правильно. Завтра я тобі допоможу. Потім Дік.

— Навіщо допомагати? — запитав Дік. — Витягнемо вночі зайве, розберемо по мішках — і всім непомітно, і Мар’янці легше. Треба було раніше подумати. Два місяці збиралися, а не подумали.

“Цікаво, а кому треба було думати? Ти такий самий філософ, як і всі”, — подумав Олег.

А нести довелося чимало, хоча Дік і говорив, що турбуватися про їжу не варто, він прогодує. Все ж таки взяли і в’ялене м’ясо, і коріння, і сушені гриби, але найважчими були сухі дрова — без них ні води скип’ятити, ні звірів відігнати.

— Знаєте, на що це схоже? — сказала Мар’яна, наздогнавши чоловіків. — На шапку гриба. Величезного гриба.

— Можливо, — відповів Дік, — Та краще ми обійдем його.

— Навіщо? — запитав Олег. — Схилом доведеться дряпатися.

— Я спробую, добре? — сказала Мар’яна, опустилася на коліна і витягла ніж.

— Ти що збираєшся робити? — запитав Томас.

— Відріжу кавальчик. І понюхаю. Якщо це їстівний гриб, уявляєш, як добре? Ціле селище нагодувати можна.

— Не варто різати, — заперечив Дік. — Не подобається мені твій гриб. І не гриб це зовсім.

Але Мар’яна вже ввігнала ніж в край плями. Та не відрізала — ледве встигла підхопити ніж. Білява пляма раптом посунула на Мар’яну. Дік різко потягнув дівчину на себе, і вони побігли по камінню. Томас відскочив і підняв арбалет.

Дік сів на камінь і розсміявся:

— Такого гіганта так просто не заб’єш! Треба стрілу завбільшки з дерево!

— Я ж тобі казала, що це гриб, — сказала Мар’яна. — Ти даремно злякався, Діку. Він пахне, як гриб.

Поверхнею білявої плями побігли чималі хвилі, які зароджувалися в центрі, і неслися до країв, так ніби у воду кинули камінь. А центр гриба все піднімався і піднімався, неначе щось чи хтось намагався вирватися назовні. Далі пляма Почала тріскатися, завирувала — і з центра гриба піднялася розкішна квітка.

— Яка гарна! — вигукнула Мар’яна. — Правда?

— А ти збирався по ньому гуляти, — сказав Дік до Олега голосом старшого, хоча вони були однолітками.

Томас закинув арбалет за спину, підняв ніж Мар’яни.

— Природодослідникам корисно спочатку подумати, а потім досліджувати.

— Він не зашкодить нам, — сказала Мар’яна. — Лише покрасується, який він гарний!

— Якщо тільки в ньому ніхто не ховається, — заперечив Дік. — Ну, пішли? Скоро стемніє, і печеру не знайдемо. Виб’ємося з усіх планів. Ми ж вийшли так, аби заночувати у знайомому місці.

Вони обійшли пляму камінним схилом. Зверху Олег спробував зазирнути в серцевину квітки, але там було темно. І порожньо. Пелюстки поволі сходилися докупи, і гриб-гігант заспокоювався.

— Як ми його назвемо? — запитала Мар’яна.

— Мухомор, — відповів Томас.

— А мухомор — це гриб?

— Мухомор — гриб, — підтвердив Томас. — Отруйний і великий. З червоним капелюшком, а довкола білі цяточки.

— Не дуже подібно, — сказав Дік.

— Але гарно звучить, — додала Мар’яна.

Здавна пішло, що назви невідомим речам давав Томас. Давав знайомі назви, не завжди співзвучні. Для чого вигадувати нові? Були би схожі ознаки. Гриби ростуть із землі і їх можна сушити. Отже, круглі, помаранчеві або сині кулі, що закопуються в землю, але які можна сушити, варити, смажити і їсти, якщо добре вимочити, назвемо грибами. Шакали ходять зграями, харчуються мертвечиною, боягузливі і жадібні. І байдуже, що шакали тут — плазуни. У ведмедя шерсть довга, кошлата, а сам великий... Хоча шерсть його — це пагони перекотиполя, схожі на зелене волосся.

Олег захекався, поки вони піднімалися догори. Каміння зривалося з-під ніг. Мар’янина торба відтягувала руку, своя тиснула на плече. Олег рахував кроки. Де ж та чортова печера? Повітря почало синіти, і без того день був похмурий, а тепер за десять кроків предмети розпливалися. Від землі піднімався сірий туман. Час ховатися. Вночі навіть Дік не ризикне піти в ліс. У темряві полюють звірі. Якщо вийти вночі за частокіл — не повернешся. А тут, далеко від селища... Олег озирнувся. Йому здалося, що за ним хтось йде. Ні, тільки туман. Він не помітив, що пішов швидше,— одразу ж оглянувся Томас і неголосно крикнув:

— Не лети на мене, зіб’єш з ніг. Тримай дистанцію.

І все ж Олег не міг позбутися відчуття, що за ним хтось йде.

Спина Томаса зникла — Томас обігнав Мар’яну. Тепер попереду йде Мар’яна. У неї вузька спина, навіть у теплій куртці. Мар’яна спіткнулася. У темряві вона погано бачить. Еглі казала — куряча сліпота, але не стандартна, а ендемічна. “Ендемічна... тобто характерна для даної місцевості”, — пролунав у вухах голос Старого, ніби той був поруч.

— Хочеш, візьму тебе за руку? — запитав Олег.

Вони удвох йшли по болоту в тумані, занурюючись у нього по коліна.

— Ні, — сказала Мар’яна, — дякую.

— Стійте! — Голос Діка долинув глухо, здалеку. — Скелі.

***


Добре, що печеру ніхто не зайняв. У ній міг би сховатися ведмідь, або хтось ще страшніший з тих нічних звірів, які привидами ходять довкола частоколу, і навіть хитають його, тягнуться до людської оселі і бояться її. Якось Мар’яна привела з лісу цапика, маленького ще, до пояса. У цапика був занудний голос, гірший, ніж у близнюків, зелена трава волоссям звисала до землі, він тупцяв укритими панциром ногами і репетував.

— Мекає, — сказав тоді втішений Вайткус. — Обожнюю голоси домашніх тварин.

— Значить буде цапом, — додав Томас.

Цапик дожив у селищі до зими, коли ніч тягнеться майже безперервно. Він звик до людей, майже не кусався, сидів весь час в майстерні Сергіїва, там було тепло. Майстер робив меблі і вирізав посуд. Олег йому допомагав, він любив робити речі своїми руками. А якось уночі прийшли нічні звірі. І забрали цапика з собою. Мар’яна знайшла кілька пучків зеленої шерсті за кладовищем, але це було уже навесні. Вона могла помилитися.

Вайткус тоді сказав:

— Розвиток тваринництва доведеться відкласти на майбутнє.

— Тим паче, — додала Еллі, — що від нього користі, як з цапа молока.

У печери був один недолік — широкий вхід. Упоперек входу натягнули палатку з риб’ячих шкір, розклали багаття — нічні звірі бояться вогню. Всередині було майже тепло, і Олег задоволено розтягнувся на гладкій кам’яній долівці. Мар’яна влаштувалася поруч.

— Як я втомилася, — сказала вона. — І страшно було.

— Мені також, — признався Олег тихо. — Мені здавалося, що хтось йде за мною.

— Добре, що я не знала, — сказала Мар’яна.

Дік рубав дрова. Вони взяли з собою найкращі дрова, що повільно горять. Томас розв’язав мішок із сушеними грибами, дістав казанок, щоби поставити його над вогнищем.

— Олеже, — попросив він, — подай воду.

Вода була в мішку, в посудині з гарбуза. Томасу варто було зробити два кроки, аби взяти воду самому. Олег здогадався, що прохання Томаса — звичайне виховання. Не хоче наказувати йому, щоби той встав і не байдикував. А хіба він не працював — палатку разом розвісили, вогнище розпалили. “Наступного разу менше втомлюся, займуся господарством, адже зараз я Мар’янин мішок волік...”

Однак Олег нічого не сказав. І не встиг піднятися, як Дік протягнув довгу руку і підсунув мішок Олега до Томаса.

— Нехай відпочиває, — сказав він абсолютно байдуже. — Він змучився. Два мішки тягнув.

— Ну нехай полежить, — погодився Томас.

Олег сів.

— А що треба робити? — запитав він. — Коли потрібно, я завжди роблю.

— Зачекай, Томасе, — сказала Мар’яна. — Я сама окріп заправлю. Ти ж не знаєш, скільки грибів класти.

— У мене було відчуття, — сказав Дік, — що за нами хтось йшов.

— І в тебе? — запитав Олег.

І раптом вони почули чиїсь важкі кроки біля входу. Дік кинувся за арбалетом. Томас нахилився до вогнища, готовий схопити поліно. Кроки стихли. Було дуже тихо. Чулося, як краплі дощу зриваються з карниза печери.

— Ми встигли, — сказала Мар’яна.

— Тихіше.

Але за блискучою завісою з риб’ячих шкір, на якій танцювали відблиски полум’я, було тихо.

Дік зі списом в руках підійшов до завіси і обережно виглянув.

Олег дивився на його широку напружену спину і чекав. Треба теж взяти списа... Але це ж справа Діка. Несправедливість цієї думки була зрозумілою Олегу, але можна було втішити себе, що його справа зовсім інша. Олег мусив побачити те, що не могли побачити інші. Старий надіється на нього...

Мар’яна хазяйнувала біля вогнища, розбираючи гриби та сушені солені ягоди. Вона завжди варила їх окремо, а потім змішувала. Мар’яна стояла на колінах, рукави куртки засукані, тонкі руки в синяках і шрамах. Олег подумав, що у Мар’яни гарні руки, а шрами — дрібниці. У всіх шрами.

Томас теж дивився на швидкі руки Мар’яни, дивився, як дівчина заглибилася у священнодійство, яке для нього, прибульця, чужого на цій планеті, не мало значення, бачив шрами на її руках — ціну, яку ліс брав за навчання, і думав про прірву, створену селищем між ним і підлітками, які зараз пречудово заснуть на кам’яній підлозі, не відчуваючи вологого зимного нічного повітря, а від запаху цих слизняків, яких вони називають грибами, їх не нудить, і вони до нього давно звикли... та й взагалі, тут і діти пахнуть інакше, ніж вдома. Навіть свої діти. І Рут у свої вісім років, якщо потрапить у ліс, не пропаде, принаймні, не помре з голоду. Ліс хоч і небезпечне місце, проте своє. І якщо він, Томас Хінд, у цьому лісі людина, то вони — оленята, зайці чи навіть маленькі вовки — далеко не найсильніші, але хитріші за інших, не пропадуть.

Мар’яна надкусила сумнівний гриб, зойкнула, відкинула його в кут. А на вигляд гриб як гриб...

Знову хтось важко пройшов, мало не зачепивши напівпрозорої завіси. “Кляті нічні привиди. Ходять слони, не здивуюся, якщо отруйні... Підлітки втомилися, тільки у Діка такий вигляд, що він хоч зараз готовий ганятися за шакалом по чагарниках. Олег, звичайно, слабший. Хлопець недурний...”

Завіса хилитнулась, нічний звір, очевидно, збирався зірвати її. Томас підняв головешку і, випередивши Діка, виглянув у сутінки, в туман. Темна тінь відплила вдалину, розчинилася у сірому мороці.

— Не знаю, — розміркував Томас, — раніше я такого ніколи не бачив.

— Доведеться чергувати біля вогнища, — сказав Дік.

— Я зовсім не хочу спати, — промовив Олег.

— Зараз би доброго пістолета, — сказав Томас.

— Через п’ять хвилин буде смачна юшка, — повідомила Мар’яна. — Тітка Луїза нам всі білі гриби повідбирала, постаралася.

Десь далеко-далеко щось забурчало, засвистіло. Раптом долинув легкий тупіт багатьох ніг і мекання. У декілька голосів.

Мар’яна зірвалася на ноги.

— Цапи!

— Твого вже з’їли, — зіронізував Дік. — Хто ж їх жене?



— Отруйний слон, — несподівано для себе сказав Томас.

— Хто? — здивувалася Мар’яна.

Дік засміявся.

— Отак і назвемо, — сказав він.

Мекання перетворилося на пронизливий вереск, немов крик дитини. Потім усе затихло. І знову тупотіння.

— Я думаю, їх випускає білий гриб, — розмірковував Олег.

— Кого? — запитав Дік.

— Отруйних слонів.

— Це злі духи, Христина розповідала, — втрутилася у розмову Мар’яна.

— Злих духів немає, — заперечив Олег.

— А ти в ліс подалі зайди, — запропонував Дік.

— Помовчіть, — наказав Томас.

Зовсім близько пробігли кози. Услід, м’яко і порідко ступаючи, йшов переслідувач. Люди відступили за багаття, залишивши вогонь між собою і завісою. Незнайомі звірі страшні, бо не знаєш їхніх звичок.

Завіса різко відхилилася, розірвалася — і в печеру увірвалося зелене волохате чудовисько, заввишки з людину, на чотирьох ногах, з костяною гривою уздовж спини, що стриміла, наче гряда крутих пагорбів з лісу.

Звір швидко і дрібно затремтів. Його маленькі червоні очиці дивилися приречено і безтямно.

Дік прицілився з арбалета, намагаючись влучити.

— Стій! — закричала Мар’яна. — Це ж цап!

— Правильно, — прошепотів Дік, завмерши на місці, — це м’ясо.

Але Мар’яна вже йшла до цапа, обходячи багаття.

— Зачекай, — спробував зупинити її Томас.

Мар’яна скинула його руку зі спини.

— Це ж мій цапик, — сказала вона. — Як виріс!

— Твій давно здох, — заперечив Дік, але його рука з арбалетом опустилася: м’ясо в них ще було, а вбивати просто так Дік не любив. Мисливець вбиває стільки, скільки може віднести.

Цапик поточився назад. І завмер. Напевно, те, що чатувало назовні, більше лякало його, аніж Мар’яна. Дівчина нахилилася, швидко витягла з мішка смачний білий гриб і простягнула цапику. Той зітхнув, понюхав, відкрив бегемотову пащеку і слухняно проковтнув подарунок.

Першим чергував Олег. Цап залишився. Він відступив до стінки, наче намагаючись втиснутися в неї, дивився одним оком на Олега та інколи голосно зітхав. Потім починав чухатися до стінки.

— Бліх напустиш, — пригрозив Олег. — Стій сумирно, бо вижену.



Уважний, зосереджений погляд цапа створював враження, що той слухає і розуміє Олега, але насправді тварина наслухала, що робиться назовні.

Дивлячись на тліюче багаття, хлопець непомітно задрімав. Йому здавалося, що він не спить, а бачить, як над головешками здіймаються сині іскорки і танцюють парами, сплітаючись у хоровод. Раптом цап голосно замекав і затупотів копитами. Олег умить прокинувся, та не відразу збагнув, де він, але через секунду побачив, що цапа на старому місці немає — він стрибнув углиб печери, а в отвір розірваної запони залазить сіра пухирчаста маса і поволі, як тісто, суне в печеру. В маси була якась тупа цікавість, впертість, а цап приречено мекав, прохаючи про допомогу — напевно, вирішив, що тісто прийшло спеціально за ним. Олег чомусь вирішив, що для нічного привида ця маса надто негарна, він обмацував долівку довкола себе, але ніяк не міг знайти арбалет, як і не міг відвести погляд від маси, яка сунула на нього, випускаючи задушливий кислий сморід. І тому раптом побачив, як у масу вп’ялася стріла арбалета і зайшла наполовину. Непрохана тварюка в одну мить якось підібралася і швидко зникла з печери. Розірвані поли завіси зійшлися і ліниво захиталися.

Олег нарешті зміг опустити погляд. Його арбалет лежав зовсім поруч. Дік сидів на підлозі, підтягнутий, свіжий, ніби й не лягав спати. Він вклав у арбалет нову стрілу і сказав:

— Може, не варто було стріляти. Почекав би.

— А чому стріляв? — запитала Мар’яна, яка, не встаючи, простягла руку і пестила тонкі ноги цапа, який жалібно, по-дитячому схлипував, наче жалівся людям на свій страх.

— Олег закам’янів, а тісто підсувалося до нього все ближче, — сказав Дік без бажання дорікнути Олегові, сказав як думав. Він завжди говорив, як думав. — Не було часу.

— Задрімав? — запитав Томас Олега.

Томас лежав, примостивши голову на мішок з сушеним м’ясом і закутавшись ковдрою. Він змерз найдужче, бо ніяк не міг звикнути до холоду. “Йому буде найважче, коли надійдуть справжні морози”, — подумав Олег і відповів:

— Задрімав. Сам не помітив. Мене цап розбудив.

— Молодець, цапику, — похвалила Мар’яна.

— Добре, що розбудив, — сказав Дік, вкладаючись на бік. Його долоня міцно стискала арбалет, надійний і красивий, який зробив він сам. — Пожерли би нас...

І він заснув, не закінчивши фрази.

Томасу не спалося. Він піднявся і підмінив Олега. Той трохи посперечався, але згодився, у нього очі злипалися, і він розтягнувся на підлозі. Томас накинув на плечі ковдру. Хотілося підкинути в багаття дрова, але їх було мало. Він згадав морози, коли вони вперше йшли до перевалу. Ті смертельно безнадійні морози. Найдальше вони пройшли удруге. Щоправда, і повернулися з того походу всього двоє. Він і Вайткус.

Томас подивився на підлітків. Чому вони не відчувають, що на камінні спати холодно і неприємно? Які зміни відбулися у них за ці роки? Це справжні дикуни, що дивляться на старих зі співчуттям. Як би їх не лякав Борис, вони з кожним роком все краще прилаштовуються до цього світу мокрого лісу та сірих хмар. А Борис правий і не правий. Він запевняє, що здичавіння неминуче. Томас бачить це і в дочці, і в інших дітях. Та очевидно, що це — єдина надія врятуватися, вижити. А перевал — це той символ, у який вже ніхто не вірить, але від якого так важко відмовитися.

Цап переступив ногами, цокаючи копитами об камінь. Дік розплющив очі, прислухався і знову заснув. Мар’яна уві сні підсунулася до Олега і поклала голову йому на плече. Так затишніше. Далеко в лісі щось ухнуло, і прокотилося повільне, затихаюче гуркотіння. Томас вибрав найтонше поліно і поклав у багаття.

***

На світанку через розірвану завісу пролився блакитний туман, в лісі затріскотіли, вітаючи новий день, зелененькі коники. Дік, який чергував біля тліючого багаття і обтесував гілки для арбалетних стріл, акуратно склав свої вироби у мішок і спокійно заснув. Тому ніхто не помітив, як цап пішов з печери. Мар’яна, прокинувшись, не побачила нічного гостя, вибігла з печери, обійшла довколишні скелі — ніде жодних слідів цапа.



— Я його ненавиджу, — сказала вона, повернувшись.

— За те, що він не подякував тобі? — поцікавився Олег.

— Йому краще з нами, безпечніше.

— Даремно я не пристрелив його на світанку, — сказав Дік. — Я планував це зробити, а потім вирішив, що краще почекати.

— Це нечесно, — обурилася Мар’яна, — він же нас вночі врятував.

— Одне другого не стосується, — відрізав Дік. — Хіба не зрозуміло? До того ж, цап дбав тільки про власну шкуру.

Олег взяв шкіряне відро, пішов шукати воду.

— Спис не забудь, — сказала Мар’яна.

— І не відходь далеко, — додав Томас.

— Не маленький, — відмахнувся Олег, але спис узяв.

Туман ще не розійшовся, ховався в низинах, хмари опускалися до самої землі і де-не-де між ними та пасмами туману з’являлися проміжки, наче хмаринки, пролітаючи, простягали руки до туману і кликали за собою. Але туман ще не виспався і не мав жодного бажання летіти до неба. Олег подумав, що погодився б полетіти

3 хмарами замість туману на південь, до великих лісів, до моря, куди ходили минулого року Сергіїв з Вайткусом і Діком. З ними ходив ще Познанський, але не повернувся. Вони не змогли пройти далеко, і моря так і не побачили, тому що там безмежжя, ліси, наповнені ліанами-хижаками, тварюками й отруйними зміями, а там, де надто тепло, там багато тварин, небезпечних для людини. Якщо б Олег умів літати, як хмари, то залюбки пролетів би над верхівками дерев і над морем, наче птах. Люди вміють літати, звичайно, набагато швидше, аніж хмари. Але в селищі все доводиться починати спочатку. І це нелегко, бо немає ані інструментів, ані часу. Олег хотів зробити повітряну кулю, але для цього необхідно дуже багато риб’ячих шкір, ниток та голок, проте, ніхто, окрім дітей, не мав бажання йому допомагати.

— Це непогана абстрактна ідея, — сказав тоді Сергіїв. — Років через сто ми обов’язково цим займемося.

А Старий відповів:

— Років через сто ми всі про цю ідею спокійно забудемо. Придумаємо собі богів, які живуть в хмарах і не дозволяють смертним до себе наближатися.

З повітряною кулею нічого не вийшло.

Олег пішов униз, по схилу, йому здавалося, що там дзюркоче вода. В таких місцях бувають джерела. Потім він вийшов до кам’яного урвища, поруч з яким із землі стирчала верхівка величезного гриба, що вчора ввечері розкривав свою пащеку. Шапка туману зійшла з білої округлої плями, і Олег побачив, як поволі, пелюстками, розкривається центр гриба, а з туману, на іншому боці долини, котяться один за одним, урочисто, з точними інтервалами, сірі, темніші за гриб, м’які на вигляд кулі. Одна, дві, три, чотири... Так от хто був нічним гостем, отруйним слоном, шматком тіста...

— Мисливці повертаються додому, — тихо сказав Олег і раптом зрозумів, що кулі котяться в його бік дуже швидко.

Хлопець почав відступати, а кулі одна за другою вкотилися на поверхню гриба до центра. Ось перша кулька впала в отвір поміж пелюстками, за нею друга, третя, четверта затрималася на хвильку, наче мусила пересвідчитися, чи все на місці у цьому світі. І щезла. А задоволені пелюстки поволі зійшлися докупи в центрі. Поверхня гриба вирівнялася, і він став схожий на замерзле озеро.

Олегові стало холодно. Із заходу, куди вони йшли, несподівано прилетів льодяний вітер, обпік обличчя і руки. Нагадав про те, що їх чекало. Але не цього злякався Олег, а того, що вони не зможуть перейти перевал, як не вдалося цього зробити у попередніх походах. Дік тільки зрадіє — він зможе повернутися у свій любий степ. Мар’яна знайде розраду у збиранні нових грибів і трав. Томас звик до невдач і не вірить в успіх. Погано буде тільки Олегу. І Старому.

Цілий день вони йшли відкритою місцевістю, зрідка зустрічаючи кострубаті невисокі кущики. Тут було порожньо, але йшлося легко, і вони навіть не втомилися. Томас казав, що час вони вгадали правильно. Літо цього року тепле, минулого разу тут вже лежав сніг. Дікові було нудно, він часто кудись втікав, зникав на півгодини і повертався незадоволений, без мисливських трофеїв.

Цапові пощастило повернутися саме тоді, коли Дік був на полюванні. Інакше, подумав Олег, Дік обов’язково підстрелив би його. Це був той самий цап. Він галасливо вистрибнув з чагарів — люди зустріли його з піднятими арбалетами. Та впізнали його вже здалеку. Величезна, поросла шерстю туша зраділа, що зустріла друзів. Цап бігав довкола групи людей і щосили мекав.

Більше цап від них не відходив. Він і Дікові зрадів, вчувши його за кілометр, а потім вліз в середину загону, не маючи жодного бажання йти збоку чи позаду, та жодного разу не наступив нікому на ногу своїм гострим копитом. Звір поводився делікатніше, ніж при першому знайомстві.

Слух у нього був відмінний. Він відчував присутність живих створінь за багато кілометрів. Під вечір Мар’яна вже переконувала, що розуміє його мову: коли цап попереджує, то попереду галявина зі смачними грибами, а коли треба дивитися під ноги — там крутяться ліани-хижаки.

Зупинилися на ночівлю задовго до темряви. Далі починався підйом, і Томас сказав, що треба зранку пошукати потічок і підніматися проти течії не менше двох днів до джерела.

Ніякої печери чи іншого прикриття тут не було, усі спали в палатці. Цапові це не подобалося, і хоча небезпеки тієї ночі не було, він все-таки вимагав, щоби його пустили в тепло, і врешті-решт навалився на палатку. Його усі сварили, але терпіли, бо не потрібно було ставити охорони — було зрозуміло, що коли прийде небажаний гість, цап здійме такий галас, що всіх розбудить.

До ранку Олег страшенно замерз. Прокинутися було важко, уві сні здавалося, що його занурюють у крижане болото і вилізти він не може. Його почало лихоманити. Потім раптом стало тепліше. І Олег заснув спокійніше. Прокинувся від того, що цап вирішив видертися повище на палатку. Олег підтягнув ногу, розплющив очі і побачив, що Томас вночі помінявся з ним місцями, ліг скраю. Томас був білий від холоду, він лежав із заплющеними очима, зціпивши зуби. Вдавав, що спить. Олегу стало встидно. Ще в селищі домовилися, що коли стане зовсім холодно, Томаса треба берегти. У нього хворі легені і він погано переносить морози. Хлопцям простіше, вони здорові і молоді.

— Томасе, — тихо покликав Олег, — я зігрівся. Давайте мінятися.

— Ні, не треба, — сказав Томас посинілими губами, які погано його слухалися. Олег переліз через нього. Риб’яча шкіра палатки пропускала мороз, цієї ночі під ковдрами спали всі, навіть Дік, який запевняв, що може спати навіть на снігу.

— Дякую, — сказав Томас. Він весь тремтів.

Прокинулася Мар’яна. Вона відразу все зрозуміла.

— Я підігрію води, — сказала вона і заходилася розв’язувати мішки.

Цап, зрозумівши, що люди прокинулися, підвівся, затупотів, радісно замекав, напевно, скучив за ніч. Дік кинув Томасу свою ковдру і виліз із палатки.

— Головне, — крикнув він знадвору, — рухатися! Подивіться, як це добре!

Олег примусив себе вилізти за Діком.

Долина, до краю якої вони дійшли ввечері, була вкрита снігом. Сніг випав за ніч. Він був білий і чистий, значно світліший за хмари, які за контрастом здавалися зовсім фіолетовими. Цап стояв неподалік і вигризав із шерсті крижинки. Біла поверхня долини впиралася у крутий схил плоскогір’я. Кущі, які росли тут, поволі хитали гілками, піднімаючи довкола хмаринки снігу.

Діка непокоїло, що дрова вони не економлять, але він сказав про це тільки Олегові тихо, коли вони відійшли подалі від палатки.

— Не треба було Томаса брати, — сказав він. — Він хворітиме.

— Без нього нам буде важко перейти перевал, — заперечив Олег.

— З ним ще важче, — відрізав Дік, пускаючи стрілу з арбалета в темну нішу скелі. Олег нічого там не побачив, але в ніші заклубився сніг, звідти вилетів кролик і великими стрибками, закинувши хоботок на спину, дав драла. В його слідах темніли краплі крові.

— Я піду підберу його, — сказав Дік. Він залишився при своїй думці.

З Діком важко сперечатися, бо коли він впевнений, то ніякої розмови не продовжує, а просто йде геть. А найголовніші слова з’являються потім, і виходить, що Дік бере верх, навіть тоді, коли неправий.

“Як же ми дійдемо без Томаса? — подумки продовжував розмову з Діком Олег. — Головне навіть не дорога, головне, як поводитись далі. Адже ми дикуни, які ніколи не бачили велосипеда, і тому не знаємо, велосипед це чи паровоз. Дікові здається, що він знає все, що може знадобитися людині в селищі або в лісі. Може він боїться опинитися в іншому світі, де він не дужчий за всіх і не швидший?”

Мар’яна розпалила вогнище. Цап уже звик до вогню і вирішивши, що той йому нічим не загрожує, одразу ж поліз в багаття. Мар’яна крикнула Олегові, щоб він відтягнув кляту тварину. Відігнати дорослого цапа — справа майже нереальна, та Олег старався. Він штиркав у цапа держаком ножа, хоча той, очевидно, вирішив, що його гладять, і захоплено вищав.

Томас швидко ходив по снігу, щоби зігрітися. Він кутався у ковдру і горбився. Олегу він здавався старою людиною, хоча хлопець знав, що Томасу лише сорок років. Еглі колись казала, що процес старіння у селищі чомусь проходить активніше, а тітка Луїза заявила, що на такій дієті всі давно мали ґиґнути. У кожного хронічні гастрити, алергія, у старших нирки давно хворі. Правда, діти росли порівняно здоровшими. Селищу поталанило ще й в тому, що більшість місцевих мікробів до людського метаболізму не пристосувалися. Ще не пристосувалися, сказала тоді тітка Луїза.

— Шкода, що тут немає болота, — сказала Мар’яна. — Я би вам трави нарвала. Я знаю якої.

— А чому не нарвала ще вдома? — запитав Олег.

Мар’яна краще за всіх у селищі розумілася на травах.

— Дивний ти, — здивувалася Мар’яна. — Цю траву треба відразу їсти, поки вона свіжа. Як її збережеш?

Її завжди дивувало, що інші не знають того, що знає вона.

— Олежику, — сказав Томас, — підійди до мене.

Томас сперся на палатку і скривився.

— Знову спина болить, — сказав він, — простріл.

— Я вам потім помасажую, — сказала Мар’яна.

— Дякую, не допомагає, — усміхнувся Томас. Він нагадував ворону, яку малював на уроках біології Старий. Темний птах з великим загостреним дзьобом. — Слухай, ти пам’ятаєш, де я ховаю карту? Зі мною може будь-що статися.

— Нічого не станеться, — сказав Олег. — Ми ж разом ідемо.

— І все-таки ризикувати не будемо. Ти розумієшся на карті?

Карта була намальована на клаптику паперу — найбільшій цінності у селищі. Олег завжди відчував до паперу особливі почуття.

Папір, навіть чистий аркуш, був дивним чином пов’язаний зі знаннями. Він і був створений, щоби зафіксувати знання. Папір був своєрідним виявом Бога.

Томас, заходячись інколи від кашлю, змушував Олега показувати по карті дорогу на перевал. Маршрут був знайомий, вони вже подумки проходили його з Вайткусом і Старим. Щоправда, в селищі зрозуміти суть шляху, відстань, холод було неможливо — у хатинці було затишно, горіли каганці, за стінкою шарудів дощик...

Дік приніс зайця. Цап чомусь злякався нерухомої тушки, втік до схилу і стояв там смертельно переляканий.

— Чує, бідака, що його чекає, — усміхнувся Дік. Він кинув зайця на каміння. — Давайте його зараз з’їмо. Буде йти веселіше. І для Томаса корисно. Правда, ще б краще напитися гарячої крові. Я завжди на полюванні отак роблю. Але ж ти, Томасе, ти не будеш?

Томас заперечливо похитав головою.

— Що робите? Карту знову вивчаєте? — спитав Дік.

— Томас просить повторювати на випадок, якщо з ним щось станеться, — пояснив Олег.

— Дурниці, — сказав Дік, присівши навпочіпки з ножем біля зайця. — Ти ще добре йдеш. А стане погано — повернемося.

Олег розумів, що Дік не хоче образити Томаса. Дік від самого початку вважав, що Томас може не дійти.

— Нічого, — сказав Томас, який ніяк не виказав, що йому неприємно слухати байдужий тон Діка, — краще підстрахуватися.

Коли вони пили чай — окріп з корінцями, — цап підійшов ближче, але не з того боку, куди Дік кинув шкурку зайця, а з іншого, неначе відгородився від шкурки багаттям і палаткою. Він важко сопів, і Мар’яна кинула йому кілька сушених грибів.

— Це вже зайве, — сказав Дік. — Гриби потрібні нам самим. Може статися, що ми нічого не знайдемо. Як підемо назад?

— Там, за перевалом, є їжа, — сказав Томас.

— Ми не знаємо напевно, а раптом вже немає, — заперечив Дік. — Нерозумно гинути від голоду. А в мороз краще багато їсти.

У крайньому випадку, з’їмо цапа, — сказав Олег.

— Чому у крайньому? — здивувався Дік. — Ми його обов’язково з’їмо. І скоро. А то втече.

— І не думай, — сказала Мар’яна. — Не треба.

— Чому? — запитав Дік.

— Тому що цап хороший. Він повернеться з нами в селище.

І буде з нами жити. Нам час мати своїх приручених тварин.

— Я тобі таких цапиків тисячу приведу, — пообіцяв Дік.

— Неправда. Ти тільки хвалишся. Не приведеш. Їх не так багато в лісі. І якщо тварина не захоче, ти її ніяк не приволочеш.

— Візьму тебе з собою, ти вмієш з тваринами розмовляти, — сказав Дік і почав різати смаженого зайця на рівні шматки, всім порівну.

— Я не дам вбивати, — затялася Мар’яна. — У нього будуть маленькі кізки.

— У кого? — запитав Олег.

— У цапа, — відповіла Мар’яна. — Вірніше, у кози.

— То це коза? — запитав Томас.

— Так, це коза-мама, я знаю.

— Мар’яна має рацію, нехай коза живе, — сказав Томас. — Корисно думати про те, що буде завтра.

— І ще треба думати, аби не вмерти сьогодні, — сказав Дік.

— Козу будемо підгодовувати, — втішилася Мар’яна.

— І не думай, — заперечив Дік.

— Я свою порцію буду віддавати. — Мар’яна вперто дивилася на Діка, гостре підборіддя вперед. Дік схилив голову, розглядаючи дівчину, як невідому тваринку.

Томас піднявся перший і пішов складати палатку. Його лихоманило.

— Може повернешся? — запитав його Дік.

— Пізно, — відповів Томас. — Я піду.

— Подумай, — Мар’яна Діку сердито. — Як ти можеш таке говорити!? Томасу одному до селища не дійти.

— Олег з ним теж може повернутися.

Дік сказав так, аби залишити за собою останнє слово.

— Час вирушати, — сказав Томас. — Якщо сьогодні будемо йти добре, вийдемо до провалля. Минулого разу ми там загрузли. Сніг був до пояса. Завірюха.

Томас пішов попереду по широкому річищі потічка; напевно, коли бувала злива, він перетворювався у чималу ріку, а тепер лише ледь-ледь дзюркотів, відламуючи намерзлі за ніч крижинки біля берега.

Коза спочатку кинулася уперед, ніби вказувала дорогу, але скоро передумала і зупинилася. Дік пригрозив їй пальцем, і коза зітхнула — пішла за людьми. Інколи вона зупинялася і нудно мекала, наче вмовляла повернутися.

Трохи потепліло, сніг під ногами почав танути, було слизько. За день разів десять довелося переходити потічок, який звивався по долині, від схилу до схилу, і ноги у всіх замерзли.

***


Наступного дня долинка, по якій стікав потічок, поступово звужувалася, кам’яні темні стіни робилися стрімкішими, сходилися докупи, ховаючи потічок у вікову тінь. Шум його став похмурим, глухим, як у діжці. Було незатишно і страшно — ніхто з них, окрім Томаса, не був раніше в горах. Навіть Дік, завжди впевнений у собі, не забігав уперед, весь час поглядав нагору, ніби боявся, що на голову впаде камінь, і щохвилини питав Томаса:

— Ну, скоро вийдемо?

— До вечора вийдемо.

Томас, як і всі, зігрівся, навіть спітнів, майже не кашляв і йшов швидше, ніж вчора, тільки інколи хапався за бік.

— Ви упізнаєте місця? — запитала Мар’яна.

Вона йшла позаду і підганяла козу, якій ця подорож давно обридла. Тварина часто зупинялася, крутила головою, ніби просила Мар’яну відпустити її назад в ліс, на волю.

— Як тобі сказати? — відповів Томас. — Минулого разу ми сюди не дійшли. А коли йшли з перевалу п’ятнадцять років тому, тут був сніг, дні були короткі, і ми майже не розгледіли місцевість. Ми тоді повірили, вперше повірили, що все буде добре, але дуже втомилися. Шлях звідси до селища забрав більше тижня.

Дік, що йшов попереду, раптом заціпенів і підняв руку.

Всі зупинилися. Навіть коза, наче вона зрозуміла наказ.

Дік з арбалетом напоготові поволі вийшов наперед. Зігнувся.

— Подивіться! — крикнув він. — Вони справді тут йшли.

За великим каменем у потічку тьмяно виблискувала чудова річ. Вона була зроблена з білого металу і схожа на сплющену кулю з білим наростом зверху. Знахідка мала ремінець. Її можна було носити через плече.

Дік підняв річ і сказав:

— На неї, напевно, впав камінь.

— Ні, не камінь. Так треба, — сказав Томас, підходячи до Діка. Він узяв цю річ у свої руки. — Тут ми зупинялися. І хтось... Вайткус! Це фляга, баклажка Вайткуса. От він зрадіє, коли ми її принесемо!

— Це називається “фляга”? — запитала Мар’яна.



Томас помахав баклажкою в повітрі, і всі почули, що всередині є вода.

— Зручна річ, — зауважив Дік.

— Її не випадково робили плескатою, — пояснив Томас, обережно відкриваючи флягу, — щоби зручніше носити на боці.

— Гарна річ, — сказала Мар’яна.

— Я ходитиму з нею на полювання, — втрутився Дік. — Вайткусу вона не потрібна. Він все одно хворіє.

Томас підніс флягу до носа і понюхав.

— Чорти б його забрали! — крикнув він. — Здуріти можна!

— Що сталося? — спитав Олег. Йому хотілося потримати в руках баклажку.

— Хлопці, та це ж коньяк! Ви розумієте, це ж коньяк!

Коза відійшла убік і здивовано мекнула, наче кликала до себе.

Олег підійшов до неї. За великим каменем лежали металеві банки і маленькі казанки — такого скарбу він ще не бачив.

— Томас! — покликав він. — Подивися, ви ще щось забули!

— Не забули, — відповів Томас. — Розумієш, ми тоді повірили, що вийдемо до лісу, і востаннє поїли. Це консервні банки, розумієш? Це непотрібні консервні банки.

— Непотрібні?

— Тоді вони здавалися нам непотрібними. — Томас знову підніс флягу до носа і принюхався. — Я здурію. Це мені сниться.

— Отже, правда, — сказав Дік. — Ви тут йшли. Я деколи думав, що ви не йшли, що селище було завжди.

— Знаєш, я й сам інколи так думаю, — усміхнувся Томас.

Він відпив трішки з баклажки, один ковток і зажмурився.

— Буду жити, — сказав Томас. Закашлявся, але не переставав усміхатися.

Мар’яна збирала консервні банки і складала їх у мішок. Коза сопіла, зітхала, банки їй чомусь не подобалися. Вони були чужі.

— Та не треба їх збирати, — засміявся Томас. — Не треба! Вони порожні. Якщо треба, візьмеш їх десятки сотень. Розумієш?

— Не знаю, — сказала Мар’яна. — Я думаю, вони нам знадобляться. Хоча б повернемося не з порожніми руками. З цих банок батько багато чого зможе зробити.

— Тоді забереш на зворотньому шляху, — сказав Олег.

Йому хотілося спробувати коньяку, якому так зрадів Томас.

— А якщо їх заберуть? — запитала Мар’яна.

— Хто? — здивувався Томас. — За шістнадцять років ніхто не взяв. Козам банки не потрібні.

Але Мар’яна зібрала всі банки, навіть діряві.

Дік сказав:

— Дай покуштувати, Томасе. З баклажки.

— Тобі не сподобається, — сказав Томас. — Дітям і дикунам коньяк пити небезпечно.

Проте протягнув Діку флягу.

“Завжди треба просити, — подумав Олег. — Я завжди тільки думаю про щось, а Дік вже діє”.

— Тільки обережно, — сказав Томас. — Один маленький ковток.

— Не бійся, — сказав Дік. — Якщо можна тобі, мені тим паче. Я сильніший за тебе.

Томас промовчав. Олегу здалося, що він усміхається.

Дік підняв флягу і зробив один великий ковток. Напевно, цей коньяк був дуже міцний, бо хлопець випустив з рук флягу і страшенно закашлявся, схопившись за горло. Томас ледве встиг схопити баклажку.

— Я тобі що казав? — запитав він без співчуття.

Мар’яна кинулася до бідолашного Діка.

— Все горить! — нарешті видусив з себе Дік.

— Ви навіщо? — злостилася Мар’яна на Томаса.

Вона почала порпатися у своєму мішку. Олег знав, що вона шукає ліки від опіку.

— Зараз минеться, — всміхнувся Томас. — Ти ж дикун, юначе. Ти повинен сприймати незнайому рідину найперше як можливу отруту. Мусив спочатку пробувати язиком.

Дік махнув рукою.

— Я повірив, — сказав він. — Розумієш, повірив! Ти ж пив!

Дік сердився на весь світ. Приниження він не терпів.

— Ось, — сказала Мар’яна, — пожуй траву. Це допоможе.

— Не треба, — відказав Дік.

— Вже минулося, — сказав Томас. — Йому тепер вже тепліше.

— Ні, — відповів Дік. Але збрехав.

— Є ще бажаючі обпектися? — спитав Томас. — Ну як, мої любі сміливці? До речі, індіанці називали це вогняною водою.

— А потім спивалися і віддавали за безцінь маєтки білим колоністам, — згадав Олег урок історії.

— Саме так. Тільки ті напої були низької якості.

Томас повісив флягу через плече. Дік подивився на неї зі співчуттям. Він би із задоволенням вилив звідти клятий коньяк і налив води.

Вони всілися на камінні перепочити. Мар’яна роздала усім по жменьці сушених грибів і по скибці в’яленого м’яса. Козі також дала грибів. Дік подивився сердито, але змовчав. Коза делікатно їла гриби і дивилася на дівчину, чи не дасть та ще трохи. Козі в цій місцевості важко було знаходити їжу, вона весь час була голодна.

— І уся ваша їжа була в цих банках? — запитав Олег.

— Не тільки, — відповів Томас. — Їжа була в ящиках, коробках, контейнерах, пляшках, тюбиках, мішках і багато ще в чому. Їжі було, скажу вам, друзі, багато. А ще там були сигарети, які мені часто сняться.

І раптом Олег зрозумів, що знайдена фляга, консервні банки подіяли не тільки на нього і Діка. Найбільше змінився Томас. Наче до цієї миті він і сам не дуже вірив у те, що колись він був за перевалом, де їдять з блискучих банок, а у флязі може бути коньяк. І цей чужий, але бажаний для Олега, чужий, і взагалі непотрібний Дікові, світ віддалив Томаса.

— Пішли, — сказав Томас, підводячись. — Тепер я майже впевнений, що ми дійдемо, хоча найважча ділянка шляху попереду.

Вони пішли далі. Мар’яна трималася ближче до Діка, вона турбувалася про його самопочуття. У Мар’яни є ця риса — усіх жаліти. Інколи Олегу це подобалося, а зараз злостило. Адже видно, що Дік здоровий, тільки очі блищать, і розмовляє голосніше, ніж звичайно.

— Це двері, — сказав Томас, який йшов поруч з Олегом. — Двері, за якими ховаються мої спогади. Ти розумієш?

— Розумію, — кивнув Олег.

— Досі я міг тільки уявляти, — продовжив Томас. — І я зовсім забув про цю місцину, де ми відпочивали. Твоя мати несла тебе на руках. Вона зовсім вибилася із сил, але нікому тебе не віддавала. А ти мовчав. Дік репетував, як і годиться голодному і нещасному немовлятку. А ти вперто мовчав. Еглі усе крутилася біля твоєї матері, вони ж були тоді зовсім молоденькими, років по двадцять п’ять, не більше, і колись дружили. Еглі все хотіла переконатися, чи ти живий, а мати не давала. У неї нічого не залишилося у житті, тільки ти.

Томас раптом закашлявся. Його зігнуло пополам. Він уперся долонями до кам’яної стіни, і Олег помітив, які жовті і тонкі пальці у Томаса. Дік з Мар’яною пішли вперед і зникли за поворотом.

— Давайте, я понесу мішок, — запропонував Олег.

— Ні, — заперечив Томас. — Зараз минеться... — Він тільки посміхнувся. — Здавалося б, я повинен керувати вами, бути прикладом для підлітків. А я тягнуся ледве-ледве... Знаєш, мені здалося, що після коньяку все минеться. Це смішно...

— А ви випийте ще, — сказав Олег.

— Не варто. У мене температура. Дійти би швидше до перевалу. Мені б у лікарню — спокій і процедури, а не сходження у гори.

Години через дві ущелина скінчилася. Потічок маленьким водоспадом спадав з невисокої скелі. Але вилізти на неї було непросто. Томас так стомився, що його довелося майже на руках піднімати нагору. Козу тягнули на мотузці, і перелякана тварина дивом нікого не покалічила, брикаючись копитами.

Було дивне відчуття: два дні вони підіймались вузьким, напівтемним міжгір’ям під шум потічка, і раптом опинилися у полоні простору. Такої краси Олег ще не бачив.

Засніжене величезне плоскогір’я розтягнулося на декілька кілометрів і впиралося у величну стіну гір. З іншого боку йшов нескінченний крутий схил, який переходив на широку долину з поодинокими кущиками і деревами, а далеко на горизонті уже виднілися ліси.

Там, за десятки кілометрів, було їхнє селище. Правда, його звідси не побачиш.

— Ось тут, — сказав Томас, який ніяк не міг віддихатися, — саме тут ми зрозуміли, що врятувалися. Ми йшли від гір, не йшли, а повзли, тягнули хворих, замерзаючи, ні у що вже не вірячи, і несподівано вийшли на край цього плоскогір’я. Воно, як бачите, ледь піднімається, і тому, поки ми не дійшли сюди, ми не знали, що є надія. Йшов сніг, мело... Хто ж був перший? Здається, Борис. Саме так, Борис. Він відірвався вперед і раптом зупинився. Я пам’ятаю, як він чомусь завмер, але я так втомився, що не зрозумів, чому він стоїть, як вкопаний. Коли я підійшов до нього, він плакав. Сльози на його обличчі замерзали просто на очах.

Томас трохи помовчав і продовжив:

— Видимість того дня була погана, але інколи снігова імла розсіювалася і ми бачили далеко внизу дерева. Отже, там було життя...

Дув вітер, на щастя, не сильний. Коза вистрибувала, радіючи простору. Подорожні стояли на сніговій перині.

— Тут немає дичини, — сказав Дік. Він звертався до Томаса, наче той був у чомусь винний.

— Дні через три-чотири, якщо все буде гаразд, дійдемо, — сказав Томас.

— А кажуть, що ви йшли два тижні.

— Ми йшли тринадцять днів. Була зима, багато хворих і поранених, а зараз ми у кращому становищі. Дивно, наче все це було вчора — ми стоїмо з Борисом і дивимося униз...

До вечора вдалося дійти до гір.

***


Вночі стало холодніше, лютував мороз. Дік з Олегом поклали Мар’яну і Томаса посередині. Томас так перемучився за день, що навіть ні з ким не сперечався. Він був гарячий, але ніяк не міг зігрітися, і коли починав заходитися сухим кашлем, Олег обіймав його, а Мар’яна давала напитися мікстури, яку приготувала власноруч. Мар’яна не спала, і щоби швидше минула ніч, вони пошепки гомоніли з Олегом. Дік, якому хотілося спати, крутився. Потім сказав:

— Завтра ми йдемо без зупинок, зрозуміло?

— Ну і що? — спитав Олег.

— Буду гнати всіх, як би вам не хотілося спати.

— Не бійся, — відказав Олег. — За нами затримки не буде.

— Я нікого не маю на увазі.

Олег не сперечався. Він розумів, що Дік має на увазі Томаса. Він думав, що Томас спить і не чує. Проте Томас почув і сказав:

— Мені здається, що в мене запалення легенів, пробачте, що так погано вийшло, друзі.

Вони розклали палатку у великій ніші, тут було тепліше, аніж на відкритому місці. Коза тупотіла поруч. Потім почала порпати землю.

— Що вона шукає? — прошепотіла Мар’яна.

— Равликів, — сказав Олег. — Я бачив, як вона знайшла равлика.

— Я думала, що їм тут холодно.

— Ми живемо, то й інші можуть.

— Нічого тут немає, — сказав Дік. — Спіть!

Закашлявся Томас. Мар’яна дала йому напитися. Було чути, як його зуби цокотять по горнятку.

— Тобі треба було повернутися, — сказав Дік.

— Пізно, — сказав Томас. — До селища мені не дійти.

— Дурень ти, Діку, — сказала Мар’яна, — закони забув.

— Я нічого не забув, — голосно заговорив Дік. — Я знаю, що ми повинні турбуватися про хворих. Я знаю, що таке обов'язок, не гірше за тебе. Але мені всі казали одне і те саме: якщо ми зараз не дійдемо до перевалу, якщо не принесемо залізо та інструменти, селище може загинути. Я не вірю, що селище загине. Це не я придумав. Ми добре живемо без усіляких вигадок. Я зі свого арбалета можу завалити ведмедя за сто кроків.

— Звісно, — сказав Олег. — У тебе залізні наконечники на стрілах. Якщо б Сергіїв їх не кував, як би ти завалив ведмедя?

— Я можу зробити наконечник з каменю. Тут справа не в матеріалі, а у вмінні. Тепер нас вигнали сюди, у гори...

— Тебе ніхто не гнав, ти сам пішов, — заперечив Олег.

— Сам. Але ви знаєте — ось-ось випаде сніг, і якщо ми і надалі йтимемо у такому темпі, назад не повернемося.

— А що ти пропонуєш? — запитав Олег.

Ні Томас, ні Мар’яна у суперечку не встрявали, але уважно слухали їх. Олегу здалося, що навіть коза притихла, слухаючи розмову.

— Я пропоную залишити тут Мар’яну з Томасом. Дати їм ковдри і їжу. А ми з тобою швидше дійдемо до перевалу.

Олег не відповів. Він розумів, що Томаса залишати не можна. Не можна забирати у Томаса мету. Це його вб’є. Але раптом Дік подумає, що він боїться йти далі вдвох?

— Ти злякався? — запитав Дік.

— Не за себе, — нарешті вимовив Олег. — Якщо Томас буде хворий, він не зможе захистити Мар’яну. А Мар’яна його. А якщо звірі? Чи є тут хижаки? Як вона відіб’ється?

— Мар’янко, впораєшся? — Дік не запитав, а ніби наказав, ніби мав право наказувати.

— Я дійду, — сказав Томас. — Я дійду, не хвилюйтеся, друзі. Мені дуже потрібно дійти... я йду туди уже шістнадцять років.

І голос Томаса був гарячий, різкий, наче повний сліз.

— Тоді спи, — сказав Дік, витримавши довгу паузу, в якій ніхто не погодився з ним, але ніхто і не переконав Діка.

А вранці суперечка припинилася сама собою. Через дуже просту причину. Коли Олег, прокинувшись першим, — голова боліла, ноги задерев’яніли, спина промерзла, — вибрався з ніші, він побачив на білій долині плоскогір’я ланцюжок заглиблень, у яких не відразу й вгадав сліди, наче хтось вдавлював у сніг великі діжки.

Олег розбудив Діка, і вони обережно пройшли далі по сліду в той бік, куди вели заглиблення пазурів. Сліди закінчилися біля крутого схилу — цей звір міг підніматися по скелі.

— Який він? — пошепки спитав Олег.

— Ляже на дім — роздавить, — сказав Дік. — Ось би підстрелити!

— Надії мало, — заперечив Олег, — навіть твоїм арбалетом. Ти йому й шкіру не проб’єш.

— Спробую, — сказав Дік.

— Ви де були? — запитала Мар’яна, розпалюючи вогнище. — У Томаса впала температура. Добре, правда?

— Добре, — погодився Олег.

Вони розповіли про сліди, тому що Мар’яна однаково б їх побачила. Але вона не злякалася. Чи ж мало звірів тут ходять? Не всі вони злі та небезпечні. Просто звірі, заклопотані своїми справами.

— Сідайте, — сказала Мар’яна, — поснідаємо.

Томас виліз з-під палатки. Він був блідий і ослаблий. У руці тримав флягу. Сів поруч з Олегом, відкрутив корок і випив.

— Треба зігрітися, — сказав він тихо. — Колись лікарі радили хворим пити кагор.

Мар’яна дістала свій мішок.

З нього викотився гриб.

Мішок був розірваний, пожований. І порожній.

— А де гриби? — запитала Мар’яна у Томаса. Ніби він мав знати, де гриби.

Дік рвучко звівся.

— Де лежав мішок?

— Я так втомилася, — сказала Мар’яна. — Я думала, що поклала його під палатку, а він залишився назовні.

— Де ця скотина? — спитав Дік сердито.

— Ти чисто здурів! — закричала Мар’яна. — Може це не коза?

— А хто? Ти? Томас? Я? Що ми тепер жерти будемо?

— У нас ще м’ясо є, — сказала Мар’яна.

— Покажи. Може і його немає?

— Кози м’ясо не їдять, — відповіла Мар’яна.

Але Дік був правий. Від м’яса залишилося кілька шматочків.

— Я не жартую. — Дік підняв зі снігу арбалет. Коза, ніби зрозумівши загрозу, швидко заховалася за скелю.

— Ти не втечеш, скотино! — крикнув Дік.

— Зачекай, — сказав Олег. — Зачекай, якщо потрібно, ще встигнеш. Завжди встигнеш. Адже Мар’яна буде розводити їх. Це важливо для селища. Тоді у нас завжди буде м’ясо.

— Для селища важливо, аби тут ми не виздихали! — сказав Дік. — Без нас коза в селище не повернеться. Їй теж немає що жерти. Вона втече.

— Ні, Діку, будь ласка, — просила Мар’яна. — Адже у неї будуть кізоньки, розумієш?

— Тоді повертаємося назад, — вигукнув Дік. — Закінчився наш похід.

— Зачекай, — заперечив Томас. — Поки що вирішую я. Якщо ти хочеш, я дозволяю тобі повернутися. Ти дійдеш, це безсумнівно. А я піду далі. І ті, хто захоче.

— Я теж піду далі, — сказав Олег. — Ми не можемо чекати ще три роки. До наступного літа.

— Я також піду далі, — підтвердила Мар’яна. — І Дік піде. Він не злий, не думайте. Він хоче, щоб всім було краще.

— Не треба пояснювати, — відрізав Дік. — Але я її все одно уб’ю!

— На сьогодні їжа є, — не відступала Мар’яна.

— Було би непогано повернутися разом з козою. Ми можемо її навіть навантажити, — запропонував Томас.

Томас відпив ще трохи коньяку і похитав баклажкою. За звуком було зрозуміло, що від вогняної води майже нічого не залишилося.

— Ще один день, — сказав Дік, — і повертатися вже буде пізно. А тебе, Томасе, це стосується найбільше.

Мар’яна поралася біля вогнища, поспішаючи закип’ятити воду. В неї ще залишилися солодкі корінці, зо дві жменьки.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка