Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка4/15
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Шістнадцять років тому Олегу і Діку було менше двох років. Мар’яни ще не було на світі. І вони не пам’ятали, як опустився тут, у горах, дослідницький корабель “Полюс”. Їхні перші спогади були пов’язані з селищем, з лісом; повадки жвавих рудих грибів і хижих ліан вони взнали швидше, аніж почули від дорослих про зірки та інший світ. І ліс був значно зрозуміліший їм, аніж розповіді про ракети чи будинки, в яких можуть проживати до тисячі людей. Закони лісу, закони селища, яке з’явилося, щоб зберегти небагатьох людей, непристосованих до цього життя, які намагалися забути Землю, не пам’ятати нічого, і відродити тільки абстрактну надію на те, що колись їх знайдуть і все це закінчиться. Але скільки ще терпіти і чекати? Десять років? Десять років вже минуло. Сто років? Сто років означає, що знайдуть не тебе, а твого правнука, якщо у тебе буде правнук, і якщо він, як і все селище, зможе проіснувати стільки років. Надія, яка жила у дорослих, для другого покоління не існувала — вона б тільки заважала жити в лісі, але не передати дітям надію було неможливо, тому що навіть смерть для людини не така страшна, коли вона знає про продовження роду. Смерть стає остаточною тієї миті, коли з нею пропадаєш не тільки ти, але і все, що пов’язувало тебе з життям.

Тому і дорослі, і вчитель — усі, кожен як міг, намагалися виховати у дітей відчуття зв’язку із Землею, думку про те, що рано чи пізно відчуження закінчиться. А найбільш реальним ступенем зв’язку з іншим світом залишався корабель за перевалом. Він існував, до нього можна було дійти, якщо не цього тисячоденного безкінечного холодного року, то наступного, коли діти підростуть і зможуть дістатися до перевалу.

Дік, Олег і Мар’яна спускались вниз, до корабля, він ріс, був реальним і величезним, але залишався легендою, чашею Грааля, і ніхто з них не здивувався би, якби він від дотику зник, як примара. Вони поверталися до родинного дому своїх батьків, який лякав тим, що перейшов у це холодне провалля зі снів та легенд, з розповідей біля тьмяного каганця в хижці, коли за щілиною вікна, затягнутого риб’ячою шкірою, завиває снігова буря.

Існування корабля відродило сни та легенди, надавши їм нового змісту і пов’язавши нові картини, народжені уявою, а тому загадкові, до реальності цього гіганта. Подібного протиріччя дорослі не розуміли — адже для них за повістю про те, як відбулася катастрофа, як прийшов холод і темрява, за розповідями про порожні коридори, де поступово гасне світло і куди залітають ззовні сухі сніжинки, — за усім цим ховались зримі образи коридорів та ламп, мовчання допоміжних двигунів і тріскотіння вимірювачів радіації. Для слухачів — Олега та його ровесників — у розповіді зрозумілі були лише сніжинки, а коридори асоціювалися з чашею лісу або темною печерою — адже уява доповнюється тим, що можна побачити і почути.

Тепер було зрозуміло, як йшли звідси люди — тягнули дітей і поранених, поспішно хапали ті речі, які необхідні на перший час. У той момент ніхто ще не думав, що їм доведеться назавжди залишитися і померти у цьому холодному світі, — гігантські масштаби і міць людської цивілізації навіть тут вселяли неправдиву надію, що все, що трапилося, як би трагічно не виглядало, було тільки випадковим зривом, який буде виправлений напевно, як завжди виправляються випадковості.

Ось цей люк.

Йдучи геть, як розповідав Старий, вони закрили його, а аварійну драбину, по якій сходили на сніг, віднесли убік, під скелю. Це місце було позначене на карті, але шукати драбину не довелося — сніг підтанув, і вона лежала нерухомо, синя фарба де-не-де облізла, а коли Дік підняв її, то відбиток драбини залишився візерунком на снігу.

Дік постукав нігтем по перекладині.

— Легка, — сказав він. — Треба буде забрати з собою в селище.

Ніхто не відповів йому, Мар'яна з Олегом стояли віддалік і, піднявши очі, роздивлялися випуклий низ корабля. Корабель здавався зовсім справним, хоч зараз лети далі. І Олег навіть уявив собі, як він злітає над проваллям, піднімається все швидше до синього неба, стає чорною цяткою, крапочкою — і розчиняється у синяві...

Втоми не було. Тіло стало легким і слухняним, а нетерплячка якнайшвидше заглянути усередину чудовиська змішувалася зі страхом назавжди зникнути в замкненій сфері корабля.

Олег перевів погляд на аварійний люк. Скільки разів Старий повторював Олегові: “Аварійний люк не зачинений, розумієш, ми його тільки прикрили. Ти піднімаєшся до нього по драбині і одразу ж заміряєш рівень радіації. Її не повинно бути, шістнадцять років минуло, але обов’язково перевір. Тоді радіація була однією з причин, чому нам довелося так поспішно відходити, мороз і радіація. Сорок градусів морозу, системи опалення не функціонують і радіаційний фон — залишитися було неможливо”.

Дік обходив корабель, витягуючи зі снігу ящики та банки, — багато речей витягли з корабля, але їх довелося залишити.

— Ну що, — спитав Олег, — підемо туди?

— Підемо, — підтвердив Дік, підняв драбину і приставив її до люка. Потім сам піднявся по ній, засунув у щілину ніж Томаса і натиснув. Ніж зламався.

— Може, люк зачинився? — спитала Мар’яна знизу.

— Зовсім ножів не залишилося, — сказав Дік.

— Старий казав, що люк відчинений, — зауважив Олег.

— Старий все забув, — заперечив Дік. — Не можна вірити старим.

— Не виходить? — спитала Мар’яна.

Хмари затягнули сонце і відразу стало темніше, звичніше.

— Зачекай, — сказав Олег. — Чому ми тягнемо люк на себе, чому штовхаємо, як вдома? А якщо двері в кораблі відчинялися інакше?

— Спускайся, чого вже там? — сказав Дік. — Я камінь принесу.

— Каменюкою не подолаєш, — заперечив Олег.

Дверцята трохи входили в стінку корабля, вони ховалися під металом. А якщо спробувати штовхнути її вбік? Так не буває, бо якщо корабель летить, краще, щоби двері випадково самі не відчинилися. Олег сказав Дікові:

— Дай ніж.

Той кинув Олегу зламаний ніж, засунув руки під пахви і почав тупцювати — замерз. Навіть він замерз.

Пішов сухий сніг. Вони були однісінькі в цілому світі, вони вмирали від голоду та холоду, а корабель не хотів впускати їх всередину.

Олег вставив поламаний ніж у щілину і спробував штовхнути дверцята вбік. Ті раптом клацнули і легко, ніби чекали цього, від’їхали і зникли в стіні. Все правильно. Олег навіть не озирнувся, щоб всі бачили, який він розумний. Він вирішив задачу. Нехай вона була не складна, але інші вирішити її не змогли. Олег запхав ніж за пояс і витягнув вимірювач радіації.

— Ой! — почув він голос Мар’яни. — Олег відчинив!

— Це добре, — сказав Дік. — Іди, чого стоїш?

Вимірювач показав, що небезпеки немає. Все правильно.

— Там темно, — сказав Олег. — Дайте факел.

Навіть коли було дуже холодно останньої ночі, вони не запалювали факелів. Вони давали мало тепла, але довго горіли.

— Там тепло? — спитала Мар’яна.

— Ні. — Олег принюхався. У кораблі зберігся чужий небезпечний запах.

Ступити всередину було страшно. Але Олег раптом зрозумів, що тепер він головніший за Діка, що Дікові страшно. Дік кременем запалив факел. Той загорівся маленьким, майже непомітним задня полум’ям. Дік піднявся до половини драбини і передав факел Олегу. Але далі не пішов. Олег взяв факел і простягнув руку всередину. Попереду була темрява, під ногами починалася рівна тверда підлога.

Олег сказав голосно, аби заглушити страх:

— Я пішов. Беріть факели. І за мною! Я чекатиму всередині.

Підлога під ногами ледь вгиналася, ніби кора живих дерев. Але

Олег знав, що підлога не жива і що таких дерев на Землі не буває. Йому здалося, що попереду хтось чатує на нього, і він завмер. Але потім зрозумів, що так повертається до нього відлуння його власного дихання. Олег зробив ще один крок вперед — і світло факела, уже яскравіше, освітило заокруглену догори стіну. Блискучу і світлу стіну. Він доторкнувся до стіни. Вона була холодною.

“Ось я і вдома, — подумав Олег. — У мене є дім — селище. А є дім, який називається космічний дослідницький корабель “Полюс”. Він мені тисячу разів снився, але снився зовсім не таким, яким є насправді. А я тут був. Я тут навіть народився. Десь в темній глибині корабля є кімната, де я народився”.

— Ти де? — запитав Дік.

Олег озирнувся. Силует Діка затулив отвір люка.

— Йди сюди, — покликав Олег. — Тут нікого немає.

— Якби був би, давно б замерз. — Голос Діка полетів коридором.

Олег протягнув Дікові факел, щоби він запалив свій, потім зачекав, поки Дік пропустив Мар’яну і запалив її факел.

З трьома факелами відразу стало світліше, тільки дуже холодно. Значно холодніше, аніж назовні, бо там було живе повітря, а тут — мертве. Коридор закінчувався дверцятами, але Олег вже знав, як їх відчинити. В діях Олега з’явилася впевненість, ще не справжня впевненість, але більша єдність з кораблем, ніж в інших, яким корабель видавався страшною печерою, і якби не голод, вони б залюбки залишилися назовні. Якби Томас дійшов з ними до корабля, все було б інакше. Олег не міг взяти на себе роль провідника і тлумача таємниць, але краще Олег, аніж ніхто.

За дверцятами була округла зала. Такої вони ще ніколи не бачили. В ній могло поміститися ціле селище. Навіть під світлом трьох факелів її стеля зникала у темряві.

— Ангар, — сказав Олег, повторюючи завчені слова Старого. — Тут посадочні катери та інші засоби. Але енергетичний вузол вийшов з ладу після катастрофи. Це відіграло фатальну роль.

— І змусило команду корабля і пасажирів йти в гори пішки, — додала Мар’яна.

Старий на уроках вимагав їх вивчати напам’ять історію селища, початок цієї історії, щоби не забувалась. “Якщо у людей немає паперу, вони вчать історію напам’ять, — казав він. — Без історії люди перестають бути людьми”.

— З величезними втратами... — продовжив Дік, але не доказав, замовк: тут не можна було говорити голосно.

Перед ними, закриваючи шлях, лежав циліндр завдовжки десять метрів.

— Це той катер, — сказав Олег, — який вони витягли з ангара на руках, але не встигли ним скористатися, треба було рушати.

— Як зимно. — Мар’яна пританцьовувала на місці.

— Він у собі тримає холод із зими, — сказав Дік. — Куди далі?

Дік визнав Олега лідером.

— Тут повинні бути відчинені двері, — сказав Олег, — які ведуть у відсік двигунів. Тільки нам туди не можна. Ми повинні знайти сходи нагору.

— Як ти все добре вивчив, — ледь посміхнулася Мар’яна.

Вони знову пішли уздовж стіни.

— Тут повинно бути багато речей, — сказав Дік. — Але як ми їх понесемо до селища?

— А раптом ті, хто тут загинув, ходять? — спитала Мар’яна.

— Припини! — сказав Дік.

— Справді. — Олег зупинився.

— Що? Що ти побачив?

— Я придумав! Якщо загнути кінці драбини, то тоді її можна завантажити речами і тягнути за собою. Як на санках, які зробив Сергіїв.

— А я вже злякалася, що ти побачив мерця, — видихнула Мар’яна.

— Я також про це подумав, — признався Дік.

— Перші двері, — сказав Олег. — Туди нам не треба.

— Я зазирну, — запропонував Дік.

— Там точно є радіація, — сказав Олег. — Старий говорив.

— Нічого вона зі мною не зробить. Я сильний, — заперечив Дік.

— Радіація невидима, ти ж знаєш. Ти ж вчився. — Олег пішов далі, освітлюючи факелом стіну. Стіна була нерівною. У ній були ніші, відкриті панелі з кнопками та холодними блискучими екранами.

Томас був інженером. Томас розумів, що означають ці кнопки і яку силу вони в собі несуть.

— Скільки всього набудували, — сказав Дік, який ще не змирився з кораблем, — а розбилися.

— Зате вони перелетіли через небо, — заперечила Мар’яна.

— Ось ці двері, — сказав Олег. — Звідси ми потрапимо в житлові приміщення і в навігаційний відсік.

Як це завжди звучало: “навігаційний відсік”, “пульт керування”. Наче заклинання. І ось він зараз побачить навігаційний відсік.

— А ти пам’ятаєш номер своєї кімнати? — запитала Мар’яна.

— Каюти, — поправив її Олег. — Звичайно, пам’ятаю. Сорок чотири.

— Мене батько просив зайти і подивитися, як все там. У нас сто десята. А ти ж народився на кораблі?

Олег не відповів. Та й запитання не потребувало відповіді. Але дивно, що Мар’яна думає так само, як і він.

Олег відчинив двері. І раптом зробив крок назад. Він забув, що цього слід було очікувати. Є такі фарби, які світяться багато років. Ними пофарбовані деякі коридори і навігаційний відсік.

Світло долинало звідусіль і нізвідки. Розвиднілося. Достатньо, аби затушити факели.

— Ой, а може тут хтось живе? — прошепотіла Мар’яна.

— Добре, що є світло, — сказав Олег. — Збережемо факели.

— Наче потеплішало, — зауважила Мар’яна.

— Це тільки здається, — сказав Олег. — Але ми, напевно, знайдемо теплі речі. І будемо спати в каюті.

— Ні, — сказав Дік, який трохи відстав і ще не зайшов у світлий коридор. — Я тут спати не буду.

— Чому?


— Я спатиму там, на снігу. Там тепліше.

Олег розумів, що Дікові страшно спати в кораблі, але йому, Олегу, хотілося залишитися тут. Він не боявся корабля. Злякався спочатку, коли було темно, але не зараз. Це його дім.

— Я теж не буду тут спати, — сказала Мар’яна. — Тут є тіні колишніх мешканців. Я боюся.

Праворуч стіна коридору відійшла в глибину, і була закрита прозорим, немов тонкий шар води, матеріалом, і Мар’яна згадала, що він називається склом. А за ним були зелені рослини. Із зеленими маленькими листочками, таких зелених листочків у тутешньому лісі не буває.

— Вони не схоплять? — спитав Олег.

— Ні, — сказала Мар’яна, — вони замерзли. На Землі рослини не кусаються, хіба ти забув, як нам розповідала тітка Луїза?

— Це не важливо, — сказав Дік. — Пішли. Не будемо гуляти тут знічев’я. А раптом тут немає їжі?

Дивно, подумав Олег, мені зовсім не хочеться їсти. Я так давно не їв, а їсти не хочеться. Це нерви.

Через десять кроків вони побачили ще одну нішу, але скло в ній було розбите. Мар’яна простягнула руку.

— Не можна, — попередив Дік.

— Я знаю краще, я їх відчуваю. А ці — мертві.

Вона доторкнулася до гілки, і листочки розсипалися на порох.

— Шкода, — сказала Мар’яна. — Шкода, що нема насіння, ми би його висіяли в селищі.

— Праворуч склади, — повідомив Олег. — Подивимося, що там.

Вони повернули праворуч. Посеред коридору лежав розірваний

напівпрозорий мішок, і з нього викотилося декілька білих банок — напевно, коли люди втікали з корабля, мішок розірвався.

Це був чудовий дивний банкет. Вони відкрили банки. Дік — ножем, а Олег здогадався, що це можна робити без ножа, якщо натиснути на край банки; вони куштували те, що було в банках і тюбиках. І майже завжди це було смачно і незнайомо. І банок не шкодували, бо там були цілі кімнати, заповнені ящиками і контейнерами, там були мільйони банок та інших продуктів. Вони пили згущене молоко, але не було поруч Томаса, який би сказав їм, що це молоко. Вони ковтали шпроти, але не знали, що це шпроти; вони витискали з тюбиків варення, яке здавалося їм надто солодким; вони жували борошно, не знаючи, що це борошно. Мар’яна сердилася, що вони так насмітили і на підлозі брудно.

Потім їх потягнуло на сон — очі злипалися, ніби уся втома останніх днів впала на плечі. Та Олегові не вдалося переконати друзів залишитися у кораблі і спати в ньому. Вони пішли вдвох, і Олег, як тільки їхні кроки затихли в коридорі, раптом злякався і ледве стримався, щоб не побігти за ними. Він ліг на підлогу, розсунув банки, і проспав багато годин, але час тут, в кораблі, завмер. Його нічим не можна було упіймати. Олег спав без снів, без думок, глибоко і спокійно, значно спокійніше, аніж Мар’яна з Діком, тому що Дік, навіть страшенно втомлений, кілька разів за ніч прокидався і прислуховувався — чи все гаразд. І тоді прокидалася Мар’яна, яка сторожко спала, поклавши голову на його груди. Вони накрилися усіма ковдрами і палаткою, їм було тепло, бо ввечері пішов густий сніг і завалив їх, перетворивши сховище у затишну барлогу.

Олег прокинувся раніше за друзів, які спали назовні, тому що замерз. Він довго стрибав, щоб зігрітися, потім поїв. Це було чудове відчуття: не думати, чи вистачить їжі, — він нічого подібного ніколи не відчував. Трохи болів живіт. Міг би боліти сильніше, подумав Олег. Було соромно дивитися на рештки банкету, і Олег відсунув у кут кімнати порожні і напівпорожні банки. “Треба йти далі, — подумав він. — Піти і покликати друзів? Ні, напевно, вони ще сплять”. Олегу здавалося, що його сон тривав лише декілька хвилин.

Він трохи роздивиться, потім вийде з корабля і розбудить Діка з Мар’яною. На кораблі нікого немає, давно нікого немає, боятися нічого. Треба повертатися, перевал скоро завалить снігом. А ми тут спимо. Хіба можна тут спати?

Олег, як справжній мешканець лісу, скрізь чудово орієнтувався. Навіть на кораблі. Він не боявся заблукати і тому спокійно пішов по пандусу, який вів нагору, до житлових приміщень.

Каюту з округлою табличкою “44” він знайшов через годину. Не тому, що важко було знайти, він просто відволікався по дорозі. Спочатку він потрапив у кают-компанію, де побачив довгий стіл, і там йому дуже сподобалися встановленні посередині цікаві посудинки для солі і перцю, і він навіть поклав їх у мішок по одній, подумав, що мати зрадіє, коли він принесе їй такі речі. Потім він довго роздивлявся шахи — напевно, після катастрофи шахівниця впала і розбилася, а фігури розсипалися по килимку. Йому ніхто не розповідав про шахи, і він вирішив, що це фігурки невідомих йому земних тварин. І дивний був килим — на ньому не було жодного шва, отже, його зробили зі шкіри якоїсь однієї тварини. Яка ж тварина на Землі має такі велетенські розміри і такий дивний візерунок? Напевно, це мешканець земних океанів. Еглі розповідала, що найбільші тварини живуть в океанах і називаються китами. Олег бачив ще багато дивних і незрозумілих речей, і через годину, поки він йшов до каюти “сорок чотири”, він був переповнений враженнями. Враження накопичувалися, викликали гострий сум від власної тупості, від неспроможності самотужки вивчити ці речі і від того, що Томас не дійшов до корабля і не може все пояснити.

Перед дверима сорок четвертої каюти Олег довго стояв, не наважуючись їх відчинити, хоча знав, що нічого особливого там не побачить. Він навіть розумів чому. Хоча мати говорила багато разів, що його батько загинув під час катастрофи корабля, що він був у відсіку двигунів, де навпіл розламався реактор, — все одно йому здавалося, що батько може бути там. Чомусь Олег не вірив у смерть батька, і батько залишався живим, на кораблі, який чекає на когось. Можливо, це йшло від внутрішнього переконання матері, що батько живий. Це була її маячня, її хвороба, яку вона ретельно приховувала від усіх, навіть від сина, але син про все знав.

Нарешті Олег змусив себе штовхнути двері. В каюті було темно. Стіни були помальовані звичайною фарбою. Довелося затриматися, запалити факел, і очі не відразу звикли до напівтемряви. Каюта була двокімнатна. В першій стояв стіл, диван, тут ночував батько, в другій, внутрішній кімнаті жила мати з ним, з Олегом, немовлям.

Каюта була порожня. Батько не повернувся до неї. Мати помилилася.

Але Олега опанувало інше потрясіння — кінця часу, паузи, в якій жив корабель з моменту, як люди покинули його, і до того дня, коли на нього повернувся Олег.

У маленькій кімнаті стояло дитяче ліжечко. Він одразу збагнув, що цей пристрій з ремінцями, які звисали з кожного боку, м’якенький, ніби повислий у повітрі, створений для маленької дитини. І ось чомусь недавно, хвилину тому, дитину забрали звідси поспіхом, навіть залишили одну, дуже маленьку дитячу річ — рожеву шкарпетку і різнокольорове брязкальце. Олег, ще не усвідомивши цілком, що зустрівся із самим собою у цьому заповіднику часу, що зупинився, підняв брязкальце, труснув ним, і саме в цю мить, почувши калатання, і як це не дивно, впізнавши його, — він усвідомив реальність корабля, реальність цього світу, більш глибоку і справжню, аніж реальність селища і лісу. У звичайному житті не можна зустрітися із самим собою. Речі зникають, а якщо й залишаються, то як пам’ять, як сувенір. А тут, у петлі, прикріпленій до ліжечка, висіла недопита пляшечка з молоком. Молоко замерзло, але його можна було підігріти і допити.

І побачивши себе, зустрівшись із собою, усвідомивши і переживши цю зустріч, Олег почав шукати сліди двох інших людей, які існували отут, де зупинився час, — батька та матері.

Маму знайти було легше. Вона бігла звідси, виносила його, Олега, а тому на її ліжку, в глибині каюти, лежав скручений, зім’ятий, зірваний поспіхом халат. М’які туфлі визирали з-під ліжка, книга з аркушем паперу всередині лежала на подушці. Олег підняв книгу, обережно, ніби чекав, що вона зараз розсиплеться на порох, як і ті рослини в коридорі. Але книга мужньо витримала мороз. Книга називалася — “Анна Кареніна” і була написана Львом Толстим. Це була грубезна книга, а на закладці були начерки формул — мати була фізиком-теоретиком. Олег ніколи не бачив почерку матері, тому що в селищі ніхто нічого не писав, бо книг та олівців не встигли взяти з корабля. Олег чув ім’я письменника на уроках тітки Луїзи, але не думав, що письменник зміг написати таку велику книгу. Олег взяв книгу з собою. І він знав: як би не важко було йти назад, книгу він донесе. І цей аркуш паперу з формулами. І потім, подумавши, він поклав в мішок туфлі матері. Вони здавалися дуже вузькими для її старих, розбитих ніг, але нехай вони в неї будуть.

А сліди батька хоч і були реальні та очевидні, чомусь не вплинули на Олега так, як зустріч з самим собою. Це сталося тому, що батька на момент катастрофи корабля тут не було, він пішов раніше. Він пішов на вахту, прибравши за собою — батько був акуратною людиною і не переносив безладу. Його книги стояли на поличці за склом, його речі висіли в шафі... Олег витягнув з шафи форму батька. Напевно, він не одягав її на кораблі. Форма була зовсім новою, синьою, міцною, з двома зірочками на грудях, над кишенею куртки, з тонким золотим лампасом на вузьких штанах. Олег витягнув форму із шафи і приклав до себе — форма була завелика. Тоді Олег одягнув куртку поверх своєї, і вона стала як на нього шита, тільки довелося трохи засукати рукави. Потім він попідкочував штани. Якби батько жив у селищі і ходив би у цій формі, він дозволив би Олегові інколи її одягати.

Тепер корабель повністю належав Олегові. Навіть повернувшись у ліс, він завжди сумуватиме за кораблем і мріятиме повернутися сюди знову, як мріє Старий і як мріяв Томас. І в цьому теж не було нічого поганого, і в цьому була перемога Старого, який не хоче, щоби ті, хто ріс у селищі, стали частиною лісу. Тепер Олег абсолютно зрозумів, як і чому думав Старий, і його слова набували змісту, усвідомити який можна було тільки тут.

Олег здогадався підняти кришку стола, там всередині було дзеркало. Хлопцеві доводилося бачити своє відображення в калюжі. Але у великому дзеркалі він ніколи себе не бачив. І дивлячись на себе, він усвідомив роздвоєння, але це роздвоєння не було неприроднім — адже там, за зачиненими дверима, тільки що був він, маленький Олег, він навіть не допив молоко. А тепер він стоїть перед дзеркалом у формі батька. Звичайно, зараз він зовсім не схожий на батька, бо його обличчя обвітрене, обморожене, обтягнуте темною шкірою, з ранніми зморшками від недоїдання і жорсткого клімату, але все ж це він, Олег, він виріс, повернувся, одягнув форму і став членом екіпажу корабля “Полюс”.

У письмовому столі він знайшов записник батька, половина сторінок у ньому були чисті, не менше сотні чистих білих листочків, справжній скарб для Старого. Можна вчити дітей, малюючи на папері різні речі, яких вони ніколи не бачили. Адже їм треба буде, коли підростуть, обов’язково повернутися на корабель. І ще він знайшов там декілька великих кольорових малюнків, фотографій з краєвидами земних міст, і також взяв з собою. Деякі інші речі були незрозумілими, їх Олег поки що не чіпав — він усвідомлював, що шлях до селища буде важким. Але одну річ він взяв, тому що відразу здогадався, що це таке, і збагнув, як втішаться Сергіїв та Вайткус, який часто малював йому цю річ на вологій глині і повторював: “Я ніколи не вибачу собі, що ніхто з нас не взяв бластер. Жодна людина”. — “Ти даремно казишся, — відповідав Старий, — для цього треба було повертатися на командний місток, а там була смертельна радіація”. Виявляється, бластер лежав у батьковому столі.

Рукоятка зручно лягла в долоню. І щоби перевірити, чи є в бластері заряд, він скерував його на стіну і натиснув на спуск — з бластера майнула блискавка і обпалила стіну. Олег примружився, але ще хвилину після пострілу в очах миготіли іскорки. І Олег вийшов у коридор з бластером у руці: тепер він був не тільки господарем корабля, а й отримав можливість говорити з лісом не як прохач. Нас не зачіпайте!

У коридорі Олег зупинився у роздумах. Хотілося піти в навігаційний відсік або у вузол зв’язку, та розумніше повернутися на склад, бо коли Дік з Мар’яною уже прийшли туди, вони хвилюватимуться.

Олег швидко повернувся назад, але склад був порожній. Ніхто туди не заходив. Ну що ж, час їх розбудити. До того ж, хоч Олег собі у цьому й не зізнавався, хотілося постати перед ними у формі космонавта, хотілося сказати: “Ви проспите все на світі. А нам час відлітати до зірок...”

Цього разу він перейшов ангар навпростець, шлях назад здавався коротшим, ніж вчора, він уже звик до корабля. Попереду з’явилося яскраве світло — люк назовні був відчинений. Вони його забули зачинити. Хоча це не важливо, на такій висоті напевно немає тварин, що їм тут робити?

Олег примружився і постояв так хвилину, поки очі звикли до сонячного світла. Сонце стояло високо, ніч давно минула. Олег розплющив очі і сторопів.

Ніяких слідів Діка і Мар’яни: сніг за ніч все вирівняв і загладив, сніг без жодної темної плями.

— Гей! — крикнув Олег. Неголосно. Довкола панувала така тиша, що страшно було її будити.

Цієї ж миті Олег помітив, як щось заворушилося метрів за двадцять від корабля. Там був невисокий сніговий пагорб. І тварюка, біла, як сніг, якої Олегові ще не доводилося бачити, схожа на ящірку, тільки з шерстю, довжиною понад чотири метри, обережно, ніби чатуючи на здобич, розривала цей пагорб. Олег заворожено дивився на звіра і чекав, що буде далі, він ніяк не пов’язував білий пагорб з ночівлею Діка та Мар’яни. Навіть коли лапи звіра розгребли сніг і там з’явилася темна пляма палатки, він все ще стояв нерухомо.

Але в цей момент прокинувся Дік. Він крізь сон почув, як вовтузиться над ним звір, і його ніс вловив чужий небезпечний запах.



Дік вихопив ніж, рвонувся з-під палатки, але зачепився за ковдру. Олегові здалося, що сніговий пагорб раптом ожив, піднявся угору стовпом снігу. Звір зовсім не злякався, а навпаки, переконавшись у тому, що не помилився, схопив пазурами лап оберемок шкір і намагався притиснути його до землі, придушити, гарчав і радів здобичі.

Олег — лісова людина намацав рукою на поясі ніж і готувався до стрибка, очима вже вгадував, де у цього білого звіра незахищене місце, куди треба вдарити ножем. А Олег — мешканець корабля і син механіка, замість ножа вихопив бластер, але стріляти звідси, зверху, здалеку, не став, а зістрибнув на сніг і кинувся до звіра, стискаючи в руці зброю. Звір, побачивши його, підняв морду, загарчав, відлякуючи Олега, напевно, сприйнявши його за конкурента. Олег вже не боявся поцілити в Діка, зупинився і вперіщив у пащеку тварюки заряд бластера.

***


Поки Дік з Мар’яною, пообідавши і обійшовши корабель, витягували до виходу те, що треба забрати з собою в селище, Олег піднявся нагору, в навігаційний відсік. Він кликав Діка, але той не пішов — йому достатньо було продуктів на складі. Не пішла й Мар’яна — Олег показав їй, де знаходиться бортова лікарня, і вона відбирала ліки та інструменти, які описала Еглі. А треба було поспішати, бо знову пішов сніг і помітно знизилася температура. Ще день — і з гір не вибратися — сніг падатиме багато днів і морози будуть до п’ятдесяти градусів. Тому Олег опинився у навігаційному відсіку сам-один.

Він постояв кілька хвилин в урочистому оточенні приладів, у центрі загиблого корабля, створення якого було гідною перемогою мільйонів людей та тисяч років людської цивілізації. Однак Олег не відчував ні страху, ні безнадії. Він знав, що тепер селище, хоча б для нього, Олега, перетвориться із центру Всесвіту в тимчасове сховище на ті роки, поки корабель не стане справжньою домівкою, поки вони не зрозуміють його настільки, щоби з його допомогою повідомити про себе на Землю. Для цього треба — дорослі тисячу разів говорили про це — відновити аварійний зв’язок.

Олег зайшов у радіовідсік, бо Старий пояснив йому, де шукати довідники та інструкції по зв’язку, ті, які потрібно зрозуміти, перш ніж помре Старий і помре Сергіїв, — тільки вони зможуть допомогти йому, Олегові, і тим, хто прийде після Олега.

У радіовідсіку було напівтемно. Олег не відразу знайшов скриньку з інструкціями. Він витягнув довідники, їх виявилося багато, і невідомо, який важливіший. Та Олег знав, що він швидше викине туфлі матері, аніж ці книги. Він радо взяв би з собою якісь деталі, інструменти, які стануть в нагоді, але розумів, що це доведеться відкласти до наступного разу, коли він буде розуміти зміст цих екранів та приладів.

І раптом Олег зауважив, що панель, напівзатулена кріслом оператора, мерехтить легким світлом. Олег обережно, ніби очікував нападу дикого звіра, підійшов туди.

На панелі рівномірно спалахував зеленуватий вогник.

Олег спробував зазирнути за панель, аби зрозуміти, чому це відбувається, але не вдалося. Він сів у крісло оператора і почав натискати на клавіші перед панеллю. Теж нічого не сталося. Вогник так само спалахував. Що це означає? Чому вогник? Хто залишив його? Кому він потрібний? Рука Олега доторкнулася до ручки, яка легко відійшла вправо. І тоді, із тонкої решітки, поруч з вогником, донісся тихий людський голос:

— Говорить Земля... Говорить Земля... — Потім щось запищало в такт мерехкотінню вогника. Через хвилину голос повторив: — Говорить Земля... Говорить Земля...

Олег втратив відчуття часу. Він чекав знову і знову, коли пролунає голос, якому він не міг відповісти, але який пов’язував його з майбутнім, з тим часом, коли він зможе відповісти.

Олег отямився від дзвіночка годинника на руці. Годинник знайшов у своїй каюті Дік і віддав Олегу. Годинник дзвенів що п’ятнадцять хвилин. Напевно, так було треба.

Олег піднявся, сказав голосу Землі:

— До побачення...

І пішов до виходу з корабля, ніс кілограми довідників, у яких не розумів жодного слова. Дік з Мар’яною вже чекали його внизу.

— Я за тобою збирався, — сказав Дік. — Ти що, хочеш тут назавжди залишитися?

— Я б залишився, — сказав Олег. — Я чув, як говорить Земля.

— Де?! — вигукнула Мар’яна.

— У радіовідсіку.

— Ти їм сказав, що ми тут?

— Вони не чують. Це якийсь автомат. Адже зв’язок не працює. Хіба ти забула?

— А раптом тепер запрацював?

— Ні, — заперечив Олег, — але обов’язково запрацює.

— Ти це зробиш?

— Ось книги, — сказав Олег. — І я їх вивчу.

Дік скептично усміхнувся.

— Дік, Діченьку, — благала Мар’яна, — я тільки збігаю туди і послухаю голос. Це швидко. Пішли разом, га?

— Хто це все буде тягнути? — бурчав Дік. — Ти знаєш, скільки снігу на перевалі?

Він вже знову почував себе головним. Із-за пояса в нього стирчав бластер. Однак, арбалет він не викинув.

— Дотягну, — сказав Олег і кинув мішок на сніг. — Пішли, Мар’янко. Ти почуєш голос. Тим паче, що я, звичайно, забув найголовніше. В госпіталі є невеликий мікроскоп?

— Так, — відповіла Мар’яна, — навіть не один.

— Добре, — сказав Дік, — тоді я з вами.

***

Вони втрьох впряглися в санки і тягнули їх спочатку нагору крутим схилом провалля, далі плоскогір’ям, потім униз. Падав сніг і йти було важко. Але не холодно. І їжі було багато. Порожні бляшанки вони не викидали.



На четвертий день, коли вони почали спускатися з гір, саме там, де протікав потічок, вони раптом почули знайоме мекання.

Коза лежала під скелею біля води.

— Вона нас чекала! — закричала Мар’яна.

Коза схудла так, що здавалося — ось-ось здохне. Троє пухнастих козеняток вовтузилися біля її живота, намагаючись дістатися до молока. Мар’яна швидко відкинула ковдру на санках і почала шукати в мішках їжу для кози і козенят.

— Гляди, щоб вона не отруїлась, — попередив Олег.

Коза видалася йому дуже гарною. Олег втішився їй, майже як Мар’яна. І навіть Дік не сердився. Він був справедливою людиною.

— Добре зробила, мала, що втекла від мене, — сказав він. — Я б тебе точно убив. А ось тепер ми тебе запряжемо.

Щоправда, запрягти козу не вдалося. Вона пручалася, аж луна неслася горами. Козенята щосили допомагали матері. Вони переживали за неї.

Так вони йшли далі: Дік з Олегом тягнули санки, Мар’яна підтримувала їх позаду, аби не перевернулися, а останньою йшла коза з козенятами, які постійно хотіли їсти. Навіть тоді, коли спустилися у ліс, і там були гриби і корінці, вона все одно вимагала згущеного молока, хоча теж не знала, як і мандрівники, що ця біла густа солодка маса називається згущеним молоком.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка