Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка7/15
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Планета була безіменна.

У неї був цифровий код. Будь-який довідковий комп’ютер видавав про неї інформацію, навіть не підозрюючи, що людям приємніше, коли планета має назву. Звичніше.

Але так стається з планетами, відкритими здалеку, з космосу, а потім включеними у список досліджень.

Планету відкрили кілька років тому. Потім, як і годиться, до неї була відправлена станція “Тест”. Автоматична станція, яка вийшла на орбіту, випустила скаутів, зняла проби її поверхні та повітря. Потім “Тест” зібрав усіх своїх помічників та пішов на трасу, де його підібрав корабель-матка. На кораблі-матці молодший науковий співробітник Кирейко переглянув матеріал, зробив кваліфіковані висновки, і всі матеріали про планету пішли в архів, чекати черги.

Молодший науковий співробітник Кирейко міг виявити, що планета має виключний інтерес чи то через те, що на ній є розумне життя, чи тому, що нерозумне життя незвичайне, чи тому, що тут чудовий клімат і умови для колонізації, чи, нарешті, тому, що тут мінеральні багатства вражають розмаїттям і багатством.

Нічого такого молодший науковий співробітник Кирейко не виявив.

На планеті не виявилося розумного життя. Її поверхня була вкрита засніженими хребтами. Під хмарами ховалися первісні ліси, а в екваторіальній частині тягнулися розпечені пустелі. А нахил її до орбіти був невеликий. Період обертання мав більше тисячі діб. Нічого особливого.

У принципі, середні широти, туманні області лісів і більш спекотні області прерій були придатні для життя людини. Але віддаленість планети від космічних трас і брак дослідницьких груп у цьому віддаленому секторі Галактики прирекли планету на забуття.

А коли на планеті немає розумного життя і мало шансів на його появу у найближчих тисячоліттях, отож, імені ця планета не потребувала.

У крайньому випадку, — думав Павлиш, збираючи робочий стіл, — ми можемо охрестити планету будь-як (розвідувальні групи мали на це право), наприклад, Фіалкою, за умови, що в каталозі галактичних тіл немає іншої “Фіалки”.

Стіл зібрати ніяк не вдавалося. У комплекті бракувало нижньої третини телескопічної ніжки, правда, ящиків виявилося на один більше, аніж треба. Ящики Павлиш надув, запхав на місце, а зайвий прилаштував під смітник. З ніжкою він ламав голову, аж поки здогадався використати рейку від палатки.

Клавдія бачила цю боротьбу і була незадоволена. Вона не любила будь-якого безладу.

Павлиш поставив стіл біля ілюмінатора так, щоб сіре присмеркове світло падало справа. Він не любив працювати обличчям до світла.

Клавдія поставила робочий стіл так, щоби працювати обличчям до світла. В її комплекті всі складові стола були зібрані, як годиться. Потім Клавдія розпочала складати прилади. Чисті та акуратні, хоча деякі вже встигли побувати на трьох-чотирьох планетах, значно складніших, аніж оця.

Третій стіл, що належав Саллі Госк, так і залишився поки що у плоскому ящику. Саллі відклала влаштування особистих справ, доки не облаштує побут станції. Станція повинна була бути жіночою.

Екіпаж Клавдії Сун.

Клавдія Сун — начальник групи і геолог. Саллі Госк — радист, електронник і повар. Срібляна Талева — біолог.

Разом вони працювали вже на чотирьох планетах.

Центр Космічних досліджень намагався не створювати в малих розвідувальних групах побутових ускладнень. Він комплектує такі екіпажі або з сімейних пар, або вибирає одностатеві групи. Купол станції невеликий, душ і туалет відділені від загальної робочої кімнати ширмами з пластику, а перегородки між спальними відсіками ледь вищі людського зросту.

Але Срібляна Талева примудрилася зламати стегно за день до висадки.

Капітан “Магеллана”, старий товариш Гліб Бауер, викликав Павлиша. Він дивився на нього зі співчуттям.

— Ти, звичайно, розумієш, — сказав він, — що група Клавдії Сун остання на борту. Решта покинули корабель.

— Срібляну можна буде виписати лише через місяць, — сказав Павлиш. — Дуже складний перелом.

— Я не про це. Я хотів запитати, що вони робитимуть там без біолога?

— Без біолога їм важко, — погодився Павлиш.

— Ти розумієш, що ми їм зірвали висадку?

— Ми не винні.

— Ми несемо відповідальність, — сказав Бауер так, що було зрозуміло, — відповідальність несе саме Павлиш.

— Віддати їй мою ногу?

— Славко, це не тема для жартів.

Дивовижно, як швидко капітани починають відчувати себе капітанами. Можна було подумати, що минуло багато років відтоді, як Бауер був другим штурманом на “Сегіже”. Щоправда, Павлиш у ті часи був корабельним лікарем і досі ним залишався.

— Що ж ти пропонуєш? — запитав Павлиш. — У капітана на все мають бути рецепти.

Бауер не захотів відчути прихованої іронії.

— Слухай, Славко, — сказав він значно м’якше. — Ти вже тисячу разів просив мене: відпусти на пошуки, обридло сидіти у залізній банці. Просив?

— Мені стати Срібляною Талевою?

— Я питаю, хочеш допомогти розвідникам?

— Не хочу.

— Чому ж?

— Не уявляю, як працюватиму в жіночій групі.

— У групі буде тридцять три відсотки мужчин.

— Клавдія Сун мене з’їсть. Ти ж знаєш, яка у неї репутація.

— Клавдія мила жіночка. Я тобі це гарантую.

— Кожен залишається при своїй думці. Я просив тебе відпустити мене, коли йшла група Сато. Там була цікава планета, і людей я добре знав.

— Ти боїшся однієї жінки, чи боїшся роботи?

— Мабуть, однієї жінки. Та й вона не погодиться.

— Тоді з тобою все зрозуміло. А Сун полетить хоч з самим чортом, тільки б не зірвалася експедиція.

Звісно ж, Клавдія погодилася летіти з Павлишем. Інакше довелося б повертатися на Землю — інших біологів на борту не було. Щоправда, настрій у неї був скептичний, і як часто буває, Павлиш почав виправдовувати усі її найгірші передчуття. Під час підготовки до польоту він примудрився розбити інфраскоп, який теоретично можна скинути з десятого поверху без пошкоджень. А ось зараз, наприклад, він не може зробити найпростішого — зібрати робочий стіл.

У будь-якій зграї, включаючи й людську, обов’язково існує табель про ранги. Трьох людей для такої системи достатньо. Поява Павлиша порушила усталену за кілька років субординацію. Все було би простіше, якби Клавдія Сун була літньою мужоподібною дамою з громовим голосом і різкими манерами. Але Клавдія Сун не була схожа на космічного вовка і начальника розвідувального екіпажу. Зовні вона була казково тендітним і беззахисним створінням, з великими, трохи розкосими вишневими очима і пружним, схильним кучерявитися, чого йому не дозволяли, чорним волоссям, розділеним на прямий проділ і затягнутим у тугий вузол.

Клавдія Сун була з тих жінок, які безумовно і відразу очолюють жіночу команду, але не можуть знайти спільної мови з великими чоловіками, і від цього стають агресивними. До того ж, у Клавдії часто зникало почуття гумору, а у Павлиша воно не зникало ніколи.

Внутрішньо зніяковівши перед Павлишем, Клавдія посилила зовнішній супротив, як тільки виявилося, що в її організоване жіноче гніздо підклали зозуленя чоловічої статі.

За спадкоємством Павлишу потрібно було зайняти екологічну нішу Срібляни Талевої, жінки романтичної, схильної до несподіваних змін настрою, відкритої, веселої, але невдачливої — нормальна людина ніколи не зламає стегно на космічному кораблі. Але Клавдія відразу почала протиставляти, часом несправедливо, “незграбного і дурного” Павлиша “ідеальній працівниці і прекрасній людині” Срібляні. Тобто, він став, наче антисрібляною.

Але Павлиш умів знаходити вигоду зі ситуації, далеко не найкращої. Йому доведеться провести чотири місяці на абсолютно не дослідженій планеті — тисячі вчених мріють потрапити у групи пошуку. У нього з'явилися шанси залишити слід в науці, відкрити невідоме сімейство бактерій чи новий тип симбіозу. А чом би й ні? Що може бути краще, ніж вирватися із рутини корабельного життя і кинутися назустріч пригодам? Хіба він сам не просив Бауера відправити його з групою? Звичайно, просив. Нехай у довідниках та інструкціях тебе переконують, що справжня станція пошуку мусить уникати пригод, що добре організована робота не дає зривів, а будь-яка пригода — просто випадковість... Іншими словами, корабельний лікар Владислав Павлиш, сорокарічний, вельми здібний і жадібний до знань, що не втратив любові до життя, залишив борт фрегата, який борознив космічні моря, і більш-менш добровільно висадився на березі безлюдного острова у товаристві двох прекрасних дам. Одна з них, Саллі Госк, була дівчиною, інша — розлучена. Тепер залишалося тільки дізнатися, чи є на безлюдному острові кокосові пальми, тигри і П’ятниці.

На цьому місці його роздумів рейка від палатки заскрипіла, в’їхала в трубку ніжки стола, — і стіл упав посеред кімнати, розкидавши все, що Павлиш устиг там розкласти.

Клавдія з деяким роздратуванням дивилася, як її новий біолог повзає по підлозі, збираючи своє добро. Саллі, визирнувши з камбуза, встала, переповнена жалістю до Павлиша і внутрішнім трепетом перед Клавдією:

— Давай щось підкладемо під ніжку ящика, а Славко потім відріже від дерева якусь гілку і зробить ніжку.

— Звичайно, — сухо відповіла Клавдія, дивлячись в ілюмінатор, за яким темнів у тумані ліс. — Бракувало тільки приволокти на станцію місцеву мікрофлору.

— Один хлопчик, — сказав Павлиш, заперечуючи не стільки слова Клавдії, скільки її тон, — приволік додому крокодила, а той відкусив пальчик дідусеві.

— Мій чоловік... — вимовила Клавдія несподівано, прикусила губу і замовкла.

— Не треба, Клавдіє, — попросила Саллі.

— Чому не треба? Нехай знає.

Клавдія дивилася Павлишу в очі.

“Господи, — подумав Павлиш, — я і не знав, що її чоловік загинув на якійсь жахливій планеті”.

— Мій чоловік, — повторила Клавдія, — з яким я розлучилася шість років тому, ледве не занапастив експедицію у системі Коррак, бо випадково приволік на станцію місцеву тваринку.

“І після цього, я з ним, звичайно, розлучилася, — подумки закінчив її фразу Павлиш, — бо не могла перенести такого кричущого порушення інструкцій”.

Та вголос він сказав:

— Я обіцяю вам, Клавдіє, ніколи не приносити на станцію місцевих тварин.

Клавдія зітхнула з деяким полегшенням, — напевно сприйняла ці слова, як серйозну обіцянку.

Павлиш узяв ящик, з тих, що звільнила Саллі, і підклав під коротку ніжку стола.

***

Павлиш сів за стіл. Крісло слухняно обійняло його. Начебто зручно. Він подивився праворуч. Скло ілюмінатора запітніло. Він протер його. Але не встиг розгледіти ліс, бо дощ зі снігом вдарив по склу, і сірі стовбури дерев затремтіли, розплилися, повторюючи контури дощових потоків.



— На вікна треба поставити “двірники”, — повідомив Павлиш Клавдії. — Без “двірників” погано милуватися пейзажем.

— Я давно про це думала, — сказала Клавдія, — ще на минулому пошуку. Але нам самим їх не зробити.

Павлиш зітхнув. Йому пощастило зі справжньою начальницею.

Сніг пішов густіше. Сніжинки сумно дряпалися у вікно і дерева цілковито запнуло каламуттю.

— Прогноз погоди не передавали? — запитав Павлиш.

— Як так? — здивувалася Клавдія. Але спам’яталася. — Не кажіть дурниць.

— Я навіть не знаю, що одягнути, коли піду погуляти.

— Одягнете скафандр біозахисту, — не мала бажання жартувати Клавдія. — І ніколи не зніматимете його за межами станції.

— Отже, прогноз погоди не передавали. — Павлиш раптом упіймав себе на тому, що йому важко зупинитися. Йому хотілося чимось роздратувати Клавдію.

Саллі підсміювалася. Раптом щось зашипіло.

— Я про молоко забула, — повідомила вона.

— У нас з вами, Павлиш, різне світовідчуття, — сказала Клавдія. — Потреба постійно жартувати веде до клоунади. Клоунада — до невиправданого ризику. Ризик тут дуже небезпечний. Від вашого невдалого жарту може залежати доля усієї станції.



— Я буду серйозний, — зітхнув Павлиш.

Зумер зв’язку обірвав бесіду. Саллі попросила Клавдію змінити її біля плити, а сама поспішила до передавача. Викликав “Магеллан”. Він йшов далі за маршрутом і через кілька годин, коли він почне великий стрибок до наступної планети, зв’язок припиниться. Перерва триватиме чотири місяці. Космічні станції зв’язку є тільки на великих кораблях і на основних станціях. На розвідувальних станціях космічного передавача немає. У цьому є елемент ризику. З ним доводиться миритися. Гравітаційний передавач зайняв би весь купол.

У крайньому випадку, у відкритому космосі, за межами активного поля тяжіння системи, знаходиться маяк. Якщо трапиться біда, до нього можна долетіти на планетарному катері.

Від цього моменту зв’язок можна підтримувати лише повільним давнім способом. Сигнал йде зі звичайною швидкістю радіохвилі — до маяка, який знаходиться у відкритому космосі, на віддалі світлового місяця від планети. Він нього сигнал піде на Землю-14. І тому швидше, ніж через шість тижнів, його ніхто не почує.

Наприкінці зв’язку Бауер передав усім свої вітання і просив не скучати.

І — до зв’язку!

Ще через кілька годин корабель “Магеллан” зникне у цій ділянці космосу і з’явиться в іншій, віддаленій багатьма парсеками.

Павлиш слухав, як Саллі закінчувала зв’язок, приймала останні інструкції. Він підійшов ближче до вікна і подивився на небо. Можна було й не дивитися. Там була суцільна каламутність і вологість.

Він знав, що їхня капсула приземлилася наприкінці весни, у північній півкулі, в помірній зоні. Отже, можна розраховувати, що з кожним днем погода буде покращуватися. Це місце було вибране за показниками, зібраними раніше автоматами. Тут був оптимальний клімат для дослідників: на півночі починалися гірські хребти, мертві й похмурі, за ними — гола тундра, південніше, за океаном, — пустеля. Пояс, обраний для роботи, був найбільш біологічно активним — більша частина робіт буде проводитися біля купола.

Через ілюмінатор Павлиш бачив перехідний круглий тунель, який вів до меншого купола — лабораторії біоскаутів. Таких допоміжних куполів було три. Один, з біоскаутами, належав Павлишу. Другий, з геологічними приладами, — Клавдії. Третій був складом і гаражем, де містився всюдихід. Сама капсула, чи планетарний катер, який доставив їх сюди, стояв трішки далі. Він нагадував дитячу дзигу, тільки замість гострого кінця, на якому вона мала б крутитися, катер стояв на трьох ногах, тонких і зовні ненадійних. Проте, вони були максимально надійні.

— Якщо я вам не потрібний, — сказав Павлиш, — я пішов на склад. Займуся пристроями.

— Йдіть, — сказала Клавдія. — А після обіду готуватимете біоскаутів. Завтра починаємо виконувати програму.

— Знаю, — відповів Павлиш.

Павлиш перейшов у другий складський відсік. Контейнери з пристроями і запасами були складені ідеально. За розвантаженням слідкувала Клавдія, у її присутності навіть роботи тремтіли. Тут було спекотно. Павлиш підійшов до кондиціонера і перевів його поділку. Той зашамотів веселіше. Павлишу здалося, що він чує, як працюють, вибірково відсіюючи усе шкідливе і чуже для приміщення, найтонші пелюсточки численних фільтрів.

Починалася найскладніша для Павлиша частина підготовчої роботи. Треба було відшукати у цих акуратних довгих ящиках саме тих двадцять три номери, в яких зберігаються біоскаути, аналізатори, пристрої експрес-лабораторій, діагности, польова операційна, прозекторська і ще багато чого.

Павлиш невесело тримав у руках табличку зі списком пристроїв, розуміючи, що, принаймні, три з чотирьох місяців він проведе у пошуках і складанні своїх речей.

Але більш за все йому хотілося знайти контейнер зі своїми мікрофільмами. Павлиш побоювався, що Клавдія, перевіряючи вантаж, вилучила ящик, у якому він віз запас детективів і фантастичних романів. Він збагнув, що мікрофільми лежать у шістнадцятому контейнері, який заховався поміж шостим та тридцять четвертим, найтяжчими з контейнерів. Але ж не чекати, поки Саллі заактивує сервісного робота, щоби той переносив вантажі.

Намагаючись не шуміти, Павлиш стягнув у вільний кут контейнери, дістався до свого ящика, відкрив його — і найгірші його підозри виправдалися. Звісно, вона знайшла коробку з художньою макулатурою і замість неї запхала свою коробку, безцінну для науки. І він зненавидів Клавдію. Розчарування, хоча й очікуване, було глибоке і болюче: Павлиш зрозумів, що без детективів він і місяця не протягне у товаристві цього гедзя.

Павлиш присів на контейнер і намагався переконати себе, що йому пощастило, бо тепер він зможе більше часу приділяти корисній праці і шанси зробити важливий вклад у науку різко зростуть.

Проте, переконати себе ні в чому не вдавалося. Він почав подумки складати патетичну заяву про звільнення з посади за власним бажанням, бо садизм начальниці станції перейшов будь-яку межу.

Несподівано відчинилися двері, увійшла Саллі і присіла на сусідній контейнер. Вона була міцною, трішки повною жінкою з розумними зеленими очима і чарівною посмішкою.

— Я допоможу вашій біді. — Саллі широко усміхнулася. Вона піднялася, підійшла до контейнерів і сказала: — Допоможіть, Славко.

Вони витягли другий зверху контейнер з маркуванням 57, що означало, що він входить до геологічної партії вантажу. Саллі відкрила його і вийняла скриньку з потрібними мікрофільмами.

— Ви це зробили? — не повірив своїм очам Павлиш і ледве не обійняв прекрасну жінку. — Вона витягла, а ви поклали?

— Усе не так просто, — відповіла Саллі. — Клавдія ніколи б не залишила щось чуже, тим паче без дозволу. Ми перекладали речі, а її мікробур не помістився. Ось ми і помінялися місцями.

— Все одно дякую, — сказав Павлиш.

— Я більше люблю класику, — сказала Саллі.

— А Клавдія — геологічний довідник?

— Довідник і “Анну Кареніну”. Вона повсюди возить з собою “Анну Кареніну”. Як тільки їй погано — починає читати. Дивіться, щоб сьогодні вона за неї не взялася. Вона так переживає через вас.

— Через мене?

— Їй здається, що ви над нею завжди підсміхуєтеся.

— Ні, що ви, не завжди, — відповів Павлиш, чим розвеселив добру Саллі.

Ілюмінатор у складському відсіку був невеликий, і тому, коли до нього підійшла тварюка, відразу стало темніше. І Павлиш з Саллі відчули цю переміну в освітленні.

Тварюка була майже білою, і якщо у неї були очі, то їх накривала жорстка довга шерсть. Але зуби, якими тварюка досліджувала міцність скла, були коричневими. Павлиш подумав, що тварюка їх ніколи не чистить. Поміж зубів ховалися, як за частоколом, дрібненькі яскраві істотки, схожі на маленькі лимончики, у яких теж були зуби. Лимончики вилізли зі свого сховку і, невідомо чим чіпляючись, дерлися по склу. Рухалися вони так швидко, що зливалися в зеленувате мерехтіння. Тварюка закрила пащеку.

Павлиш зрозумів, що Саллі тримає його за руку.

— Злякалися? — запитав Павлиш.

Саллі забрала руку.

— З прогулянкою нічого не вийде, — сказала вона. — Я так сподівалася, що тут можна гуляти.

— Ось і моя перша публікація в “Космозоології”, — сказав Павлиш. — Про особливості сімбіотичних спільнот на планеті... як вона називається?

— Ви можете думати про сторонні речі, — сказала Саллі. — Ви дуже холоднокровний, Славко. А я зараз умру від відрази.

— Ви тільки подумайте, якими бридкими ми здаємося цим істотам...

Біла безока морда зникла. Лимончики заметушилися ще більше — напевно, злякалися, що їхня домівка пішла. Саллі викликала Клавдію.

Клавдія тільки глянула на лимончиків і відразу принесла свою камеру, вже зібрану і готову до роботи. Гірке нарікання на адресу Павлиша.

Чорний батіг вдарив по склу, розпоровши одного з лимончиків, і його сік жовтими патьоками почав сповзати склом. Решта лимончиків завмерли. Батіг повз повільно, розширюючись, аж поки не перетворився на смугу шириною десять сантиметрів. Через кілька секунд скло опустіло, тільки рештки жовтої плями нагадували про трагедію, яка щойно відбулася.

— Ми досі не увімкнули зовнішні камери, — сказала Клавдія. — Навіть не знаємо, що робиться за бортом.

— Дякую, що ви не забули мої детективи, — сказав Павлиш.

— Будь ласка, — відповіла Клавдія, — згадуйте інколи про свою роботу.

— Я пам’ятаю. Я навіть пам’ятаю латину. І можу давати страшні назви всім тварюкам, яких ми побачимо за вікном. Для цього беруться латинські слова зі значенням “гидкий”, “страшний”, “мерзенний” і додається ім’я першовідкривача. У нас з вами — широкі можливості.

Клавдія вийшла.

Саллі подивилася услід їй і сказала:

— Коли вирішите когось назвати моїм ім’ям, підшукайте не дуже гидке латинське слово.

— Вашим іменем ми називатимемо тільки метеликів, — пообіцяв Павлиш.

У житловому відсіку Клавдія тарахкотіла посудом. Накривала на стіл.

— А тут може бути розумне життя? — запитала Саллі.

— Навряд. Тестові проби нічого не виявили. Та й загальний біологічний рівень розвитку низький.

— І все ж?

— Ми це зможемо сказати, коли будемо відлітати звідси.

— Я дуже люблю нові планети, — сказала Саллі. — Спочатку повна темрява. Ніби ти щойно народився. А потім починаєш вживатися у цей світ. І стає світліше.

Павлиш знову підійшов до ілюмінатора. Дрібні комахи повзали по склу довкола жовтих патьоків. Сніг перестав падати. Ліс був порожній, нашорошений.

“Які ж ми тут чужі, — подумав Павлиш. — Малесенькі шматочки з протоплазми у пластиковій оболонці. Чи зрозуміємо ми цей світ? Чи сприйме він нас? Чи просто не помітить нашої присутності?”

— Найближча людина знаходиться за мільярди кілометрів звідси, — сказав Павлиш.

— Ну ось, — сказала Саллі. — Нащо вгадувати мої думки?

— Але мільярд кілометрів не так вже й багато, — сказав Павлиш. — Наше існування зареєстровано повсюди, де тільки можна. У космофлоті, на Землі-14, у Далекій розвідці, в ЦКД, нам йде стаж і нараховуються преміальні тижні. Якщо з нами щось трапиться, здійметься велика буча — рятувальні крейсери кинуться сюди зі всіх кінців Галактики...

— А якщо запізняться?

— Для того, щоб не запізнилися, — сказав Павлиш багатозначно, — ми мусимо добре поводитися і слухатися тітоньку Клавдію. І нічого поганого не станеться. Головне — мити руки перед їдою.

— Я здогадалася, — сказала Саллі. — Вам самотньо, і ви вже шкодуєте, що полетіли з нами.

У жодному випадку.

Павлиш продовжував дивитися на ліс. Він хотів побачити у ньому хоча б найменший рух, життя. І йому здалося, що дерева почали поволі, ніби у якомусь танці, похитувати гілками, вигинати стовбури, слухаючись загального, наче народженого віддаленим барабанним стукотом, ритму.

Станція пошуку причаїлася на узліссі.

Після перших двох днів активності, метушні, встановлення купола, розвантаження настала тиша.

Ніхто не виходив зі станції, і її тонкі подвійні стіни заглушали будь-який звук, що лунав всередині.

Нерухомість не лякає.

Ліс почав звикати до того, що поруч з ним живе щось чуже.

Павлиш, хоч і був дуже заклопотаний усі ці перші дні, з цікавістю спостерігав, як станція прилаштовується до нового світу. Тим паче, що були вже увімкнені камери зовнішнього контролю, працював метеопункт, а бури, встановлені під геокуполом, почали швидко вгризатися у землю — почалося пізнання лісу і землі, об’єктивне, не пов’язане з органами відчуттів, бо прилади негайно кодували інформацію. А закодовані поняття ведуть до закономірних узагальнень, бо усі планети складаються з однакових елементів, найчастіше — в однакових співвідношеннях, а жива природа підлягає спільним законам генетики і складається з тих самих білків у всіх кінцях Галактики. Різниця не в біологічній основі, а у зовнішніх особливостях. Тому Павлиш весь час відчував невдоволення від суперечності між накопиченими об’єктивними знаннями і повним чуттєвим невіданням.

Він розумів, це безумство — вийти назовні, глибоко вдихнути це живе, не стерилізоване повітря, розім’яти в руці листок дерева чи зірвати травинку і понюхати її. Він знав, що за спокоєм зовнішнього світу приховані сили, ворожі людині, і не тому, що вони мають щось проти людини, а тому, що вони абсолютно чужі їй, не знають її і спробують відштовхнути, як тільки вона спробує піти з ними на контакт.

На третій день вранці Павлиш вирішив запустити перший біоскаут. Усього біоскаутів було три — вони мали обстежити атмосферу, реєструючи хімічний та біологічний склад на різній висоті. Схожі скаути були і у Клавдії, але їхнє завдання було інше: зняти геологічну карту планети. Різниця була в тому, що, за потреби, Клавдія могла наказати скауту опуститися на землю і навіть провести дослідження грунту. Скаути Павлиша тільки збирали інформацію, яку вони повідомляли після повернення. Тоді Павлиш переглядав зміст повідомлень, фотографій, визначав точки, куди потрібно вирушити самому.

Павлиш пройшов низьким овальним коридором у свою лабораторію.

Скаути чекали на нього, лежачи на високих підставках. Павлиш за програмою, розробленою давно і для всіх стандартних ситуацій, повинен був на першому етапі посилати скаути “ромашкою”. Кожен виліт відповідав пелюстці “ромашки”. Довжина “пелюстки” — п’ятсот кілометрів, висота польоту варіюється. Еліпс першої “пелюстки” проходить на висоті тридцяти кілометрів, усі решта опускаються нижче. Таким чином досліджується своєрідний циліндр атмосфери заввишки у тридцять кілометрів, діаметром у тисячу.

Сама процедура запуску була нескладною. Запрограмувавши скаут, Павлиш увімкнув “запуск” і подальше відбувалося без його участі.

Скаут підморгнув йому зеленим вогником “готовності”, підставка зрушилася, піднімаючи скаут до купола, у якому відкрився отвір, достатній для виходу в атмосферу. Павлиш, задерши голову, побачив сіре захмарене небо. Крапля дощу впала на шолом скафандра. Павлиш стер її рукавичкою.

Клацнув “запуск”. Скаут повільно піднявся над підставкою і впевнено пішов до отвору в дахові. Він піднімався, грубо зумкочучи, як товстий жук, вилітаючи на полювання. Отвір на куполі зачинився.

— Ну от, — подумав уголос Павлиш. — Робочий день розпочався.

Він увімкнув інтерком і сказав:

— Клавдіє, я запустив перший скаут. Зараз вийду назовні.

— Обережніше, — сказала Клавдія, її голос, трохи спотворений у навушниках, здавався дівочим і майже ласкавим. — Ви анбласт не забули?

— Ні, ангеле мій, — сказав Павлиш. — До того ж я взяв недоторканий запас їжі, спальний мішок і велику палицю. Ще інформую вас, що відійду від купола рівно на сто метрів.

— Славко, залишіть свої жарти, — сказала Клавдія. — Це ваш перший вихід.

— Скажімо, другий. Не забудьте, що коли ми сюди прилетіли, нам довелося майже годину побути на свіжому повітрі.

— Під захистом планетарного катера, який нас сюди спустив, — поправила його Кладія, — і у компанії десяти членів екіпажу.

— Дякую, — сказав Павлиш. — Я буду обережний. Не хвилюйтеся. До речі, все рівно треба перевірити анбласт.

Він витяг пістолет з кишені комбінезона. Анбласт був невеликий, але важкий. Рукоятка зручно лягла в долоню. З цими бластерами бували казуси в експедиціях. Мета зброї — іммобілізувати будь-якого агресора, від змії до слона, але вибірковість її, звичайно, відносна. До того ж, ефект часто залежав від метаболізму хижака. Того, що одному було достатньо, щоби спокійно заснути на тиждень, другого тільки звалювало в легку дрімоту, а третього могло й убити. Тому завданням Павлиша було випробувати зброю на місцевих тварюках, тому бажано принести зразок у лабораторію і дослідити дію анестезатора. Якщо, звісно, екземпляр не впиратиметься.

Люк перехідника жадібно чавкнув, притискаючись до рами.

Павлиш трохи постояв біля купола, озираючись і вичікуючи, як місцева фауна зреагує на його присутність.

Фауна ніяк на нього не реагувала.

Павлиш поволі пішов по ріденькій траві до капсули, погладив її м’який бік, що нависнув над ним. Потім подивився на ілюмінатор геологічної лабораторії. Так і є — Клавдія стоїть біля ілюмінатора і дивиться, чи вміє її хлопчик переходити дорогу на зелене світло.

Павлиш помахав Клавдії, вона підняла руку у відповідь, але від ілюмінатора не відійшла.

— Дітей тобі треба, — сказав Павлиш, — п’ятьох як мінімум.

І відразу ж злякався, чи увімкнув інтерком. Ні, не увімкнув, вона не чула. Бо ж образилася б.

Тепер можна не поспішаючи роздивитися довкола.

Крутий купол станції з рукавами коридорів і маленькими відсіками лабораторій стояв за двісті метрів від лісу. На цей бік і виходив ілюмінатор, біля якого стояв стіл Павлиша.

Якщо обійти станцію, що Павлиш і зробив, то опинишся на пологому схилі, який веде до великого озера. Схил був зарослий травою, а нижче з голої землі вилізали округлі спини каменів, побіля яких росли зарості кущів.

Озеро було сірим, рівним, спокійним, та й взагалі весь цей світ створював враження спокійної сірості. Тільки враження. Павлиш розумів, що ця сірість приховує пристрасті і трагедії, первісні, але тому ще жорстокіші, що цей світ зачаївся, приглядаючись до зайди.

Павлиш глянув угору. Упродовж трьох днів хмари жодного разу не розійшлися, щоби хоч на хвилинку показати сонце. Вони були такого ж кольору, як і озеро, і такі ж рівні, що не можна було зрозуміти, рухаються вони, чи висять непорушно над головою.

Попереду щось блиснуло.

Павлиш обережно пішов донизу схилом і зупинився за кілька кроків від виблискуючої істоти, яка жваво закопувалася у землю. Істота не звертала на нього жодної уваги. Павлиш підійшов ближче, тримаючи анбласт напоготові. Металево виблискуючи, круглувата спинка істоти вже майже зникла під землею. Павлиш присів навшпиньки і почав обережно розгрібати розпушену землю. Потім він підхопив істоту і різким рухом висмикнув її назовні.

Вона не чинила опору. Щось тріснуло. Павлиш побачив, що в землю тягнеться довгий щуп. Він підняв кулю на долоні і зрозумів, що йому пощастило упіймати найрідкіснішу у цих місцях “тварину” — бур-мобіль Клавдії, і тепер Клавдія відірве йому за це голову — і правильно зробить.

Оскільки бур все одно доведеться ремонтувати, він прихопив його з собою, потім витяг із землі його тонкий щуп і все це склав у контейнер для зразків. Потім, хоч і дуже не хотілося цього робити, він натис кнопку інтеркому і викликав Клавдію.

— У вас всі бури справні? — запитав він.

— Один щойно вимкнувся, — сказала Клавдія. — Я саме хотіла вас попросити перевірити, що з ним сталося.

— Не треба просити, — відповів Павлиш. — Я влаштував на нього полювання і щойно спіймав. Я його принесу Саллі, вона полагодить.

— Але ж він металевий! Круглий! Його важко з чимось сплутати!

— Як бачите, хто боїться, у того в очах двоїться, — сказав Павлиш. — Неуцтво призводить до фатальних помилок.

Павлиш відімкнувся. Він злився на себе. Жоден нормальний біолог не переплутає прилад із живою істотою. А всі вважають, що Павлиш нормальна людина і навіть учений.

У цьому небезпека чужого світу і власної сторожкості. Дивовижне поєднання — сторожкість разом з безпекою.

“Я ж бо поліз за цією кулькою, оскільки знав, що мій скафандр міцний, жодні зуби його не прокусять, що мій анбласт покладе будь-якого хижака, що я у крайньому випадку можу втекти в купол і навіть полетіти в космос у капсулі і там чекати, поки мене не підберуть. У мене немає підстав боятися цієї планети, якщо вона не захоче влаштувати нам якісь катаклізми. І разом з тим я їй не вірю. Я остерігаюся її і роблю все, щоби вивчаючи її, ні в чому з нею не зіткнутися. А що, якби я потрапив сюди просто так, без куполів, скафандрів, голий-голісінький? Чи подивився б на цей ліс і озеро таким зацікавленим поглядом? Чи ліс приховував би для мене смерть, і в озері причаїлась би смерть, і повітря загрожувало смертю?”

Це були пустопорожні думки, вони ні до чого не привели. Краще спуститися до озера і взяти проби води. Звичайно, це може зробити і скаут, і навіть краще зробити, ніж Павлиш, але навіщо все довіряти скаутам. У них немає фантазії, а у Павлиша вона прекрасно розвинута.

Павлиш обійшов кущі і прямував відкритою місциною.

Здається, фауна тут дуже бідна, це дивно, бо з рослинністю тут все гаразд. Хоча не виключене існування світу, в якому владарює флора.

Раптом він побачив комаху — щось чорне і прудке майнуло під ногами, здійнялося чорною цяткою вгору і полетіло до кущів.

“Ну ось, — задоволено подумав Павлиш, — перше знайомство”.

Павлиш опустився до самої води. Постояв на березі. Вода в озері була чистою, а біля самого берега вкрита тонкою кригою. До криги знизу примерзли тонкі волосинки водоростей. Тоненька змійка в палець завдовжки прослизнула між камінням і зникла в глибині води.

Далекий берег озера ховався у мороці, і можна було лише вгадати, що там піднімаються пагорби.

Павлиш розбив кригу, набрав у пробірку води, потім розкидав камінці, сподіваючись побачити ще якусь живність. Та нікого не знайшов.

Далеко, метрів за сто від берега, вода спінилася, щось темне, схоже на панцир величезної черепахи, піднялося над нею, потім різко опустилося, і вода завирувала, вкрилася колами.

Павлиш піднявся з пробіркою в руках. Вода заспокоювалася, озеро мовчало. Воно чекало, що зробить Павлиш. Мимовільно він оглянувся — до куполів було далеко. Вода знову завирувала, але інакше: на ній з’явився бурий слід — хтось, ховаючись від Павлиша, швидко плив до берега.

До всього, стояла мертва тиша, навіть вітер затих.

Павлиш відчув незрозумілий, ірраціональний страх перед цим привидом, який беззвучно плив до нього. Чоловік відступив крок від берега, не подивився під ноги, натикнувся на камінь, ледве втримав рівновагу і несподівано для себе побіг нагору схилом, не озираючись і намагаючись робити вигляд, що йому просто набридло гуляти по берегу.

— Павлиш? — почув він голос Клавдії. — Нічого не сталося?

У цієї жінки була інтуїція. А, можливо, досвід.

— Нічого, — сказав Павлиш, намагаючись заспокоїти дихання.

Він перейшов на крок, кинув погляд через плече на озеро.

Озеро було ідилічно, безтурботно спокійне.

Лиш звіддаля сірою стіною насувалася снігова буря, і вода перед ним бралася дрібними бульбашками.

— Нічого, — повторив Павлиш. — Повертаюся. Сумне озеро.

Купол був надійним, приємним видовищем. Там, всередині, було

тепло, туди не могли потрапити тварюки, навіть якщо вони є.

Біля капсули стояла Саллі Госк. Помаранчевий скафандр виблискував від вологи. Вона помахала Павлишу рукою.

— Я дізналася, що ви пішли на прогулянку, — сказала вона. — І вирішила до вас приєднатися. Якщо ви не заперечуєте.

— А Клавдія не розсердиться?

— Так навіть краще. За інструкцією належить, щоби у небезпечних і незнайомих місцях розвідку проводили групою.

— А де тут небезпечне місце?

— Далеко не відходьте, — пролунав голос Клавдії.

— Ми тільки зазирнемо в ліс — і назад, — відповіла Саллі.

Ріденька трава, що вкривала галявину, зникла за три кроки від

перших дерев. Тут була гола земля з плямами моху.

Стовбури дерев були білястими, одні з рожевим, інші з жовтуватим полиском. Утім, стовбурами їх можна було назвати лише умовно, скоріше вони були схожими на підземне коріння, яке чомусь вирішило вилізти на білий світ. Біля самої землі коріння спліталося у химерні вузли, наче побоювалося, що хтось потягне його назад під землю, а тому вжило контрзаходів.

Листя, у звичному розумінні, на деревах не було. Коріння тоншало, перетворюючись на сиве волосся, яке звисало торочками і ледь похитувалось від найменшого подиху вітру, що надавало лісу зловісного, відьомського вигляду.

Земля під ногами була мокрою, де-не-де лежали палянички снігу, чергуючись з помаранчевими і салатними жмутами лишайників і синіми пагорбами моху.

— Як у страшній казці, — сказала Саллі.

Вона простягнула руку і обережно доторкнулася рукавичкою до стовбура. Стовбур м’яко піддався, наче був каучуковий, а волосся на голові дерева заворушилося. Саллі крикнула і відсмикнула руку. Павлиш навіть не посміхнувся. Зловісна атмосфера лісу пригнічувала.

— Що? — різко запитала Клавдія.

— Все нормально, — відповіла Саллі. — Звикнемо.

Вони пройшли ще кілька кроків, намагаючися не торкатися стовбурів. Зупинилися.

— Гляньте, — тихо сказала Саллі.

Перед ними, за кілька кроків, з моху вилізали невеликі півкульки, схожі на шапки грибів, що проростають із землі.

Павлиш хотів взяти один з грибів, але Саллі сказала:

— Зачекайте, я маю щуп.

Вона протягнула до гриба тонкий щуп, і раптом гриб від дотику металу зник, ніби провалився крізь землю.

— Цікаво, — сказала Саллі і протягнула щуп до другого гриба.

І в цю мить тонкий корінь, що відходив від стовбура і лежав на землі, подібний за кольором і тому на вигляд безпечний, кинувся на щуп, рвонув його до себе, обкрутив його, а оскільки Саллі не випустила щуп, намагаючись втримати його, то корінь заледве не повалив її — така у нього була потужна сила.

Павлиш діяв майже інстинктивно. Він вихопив анбласт і вдарив вогнем по кореню. Той відразу випрямився і завмер.

Саллі стояла, притиснувши щуп до грудей, наче боялася, що хтось ще захоче його відібрати.

— Вибачте, — сказала вона.

— Нас тут не люблять, — відповів Павлиш.

У лісі стало похмуро. Снігова буря, що прийшла з озера, закутала ліс метушнею мокрих сніжинок.

— Пішли додому, — сказала Саллі.

— Згоден.

Через сніг нічого не було видно й за три кроки. Напевно, під час боротьби з коренем вони втратили напрямок, бо пройшли метрів п’ятдесят лісом, а він не закінчувався. Лише дерева стояли ще щільніше, стовбури були товщі і біліші.

— Клавдіє, — сказав тоді Павлиш. — Дайте нам напрямок.

— Вам ще бракувало заблукати, — сказала Клавдія.

Зазвучав зумер, який зорієнтував їх на базу.

Вони поверталися поволі, обходячи купки моху і лишайники. Одного разу, щоправда, Павлиш наступив на помаранчевий слиз, він приклеївся до чобота і почав повзти уверх по нозі. Павлиш нагнувся, щоби стерти лишайник, але він одразу ж переповз на рукавичку.

— Добре, — сказав Павлиш, — вважатимемо, що ми несемо з собою зразок.

— Що несете? — запитала Клавдія.

— Дуже незатишний ліс, — сказав Павлиш. — Я не хочу тут заблукати.

— Зараз чаю вип’ємо, — сказала Саллі.

— Чудова ідея! — погодився Павлиш.

Через останні дерева виднілися перекреслені цівками дощу і снігопаду куполи станції.

Але виявилося, що до них не так просто дійти.

Між лісом та станцією на них чатував хижак.

Таке могло приснитися лише в босхових жахіттях. Шість тонких ніг несли важке тіло, вкрите зеленуватою, довгою, схожою на водорості, шерстю, яку по хребту прикрашали високі панцирні пластини. Страшенна вищирена тварюка повільно відкривала і закривала пащеку, ніби примірялася, як би вгризтися у здобич.

Побачивши людей, чудовисько вивергнуло дивне мекання, в якому Павлишу вчулася загроза і виклик, і взялося розхитуватися так, що пластини на хребті вибивали якийсь бойовий барабанний бій.

Не перестаючи мекати, тварина кинулася їм назустріч.

Павлиш встиг затулити собою Саллі і увігнав у чудовисько заряд анбласта. Заревівши високим пронизливим голосом, тварина закрутилася на місці, наче втратила здобич з поля зору, маленькі червоні очиці запалали люттю.

Павлиш вистрілив знову — і знову без результату: він тільки нагадав тварюці, де вони стоять.

І невідомо, як би завершився цей поєдинок, якби не Клавдія.

З вершини головного купола вдарив зелений промінь. Він вцілив у чудисько, і воно повалилося на землю.

— Ну й справи, — сказав Павлиш, намагаючися посміхнутися.

Він обернувся до Саллі.

Та мовчала. Вона намагалася звільнитися з обіймів дерева. Напевно, відступаючи від тварюки, вона притулилася спиною до стовбура і він упіймав її, наче хотів проковтнути, виссати з неї всі життєві соки.

Залишки заряду анбласта Павлиш випустив у дерево. На нього це подіяло. Стовбур зіщулився, почорнів. Саллі зробила три кроки і впала на руки Павлиша.

— Чому ти мовчала? — запитав він.

— Не хотіла лякати Клавдію, — тихо відповіла Саллі.

Підтримуючи жінку, Павлиш підійшов до триметрового чудовиська, яке нерухомо розтягнулося на землі.

— Усі хочуть нами повечеряти.

Він взяв у Саллі щуп і обережно привідкрив ним пащеку тварюки. Замість зубів в чорній ямі пащеки тяглися жовті тупі пластинки.

Клавдія вибігла з купола. Зупинилася.

— Висновок перший, — сказала вона. — Анбласт проти великих хижаків не діє, або діє не досить ефективно.

— Це зовсім не хижак, — сказав Павлиш. — Такими пластинами краще перетирати їжу, аніж рвати. Хоча, коли б воно нас перетерло, нам би було вже не до роздумів. Дякуємо, Клавдіє.

— Я весь час стежила за вами, — сказала Клавдія.

— У мене коліна тремтять, — озвалася Саллі.

— Я задоволена, що так сталося, — продовжувала Клавдія. — Це предметний урок.

— Не зрозумів, — сказав Павлиш.

— Предметний урок обережності. Ви вирішили розгулювати по цій планеті, як по Землі. Тепер ви цього не робитимете.

— Напевно, ви маєте рацію, — зітхнув Павлиш. — Допоможете перенести тушу в лабораторію?

— Я задіяла серворобота, — сказала Клавдія.

Наче почувши її слова, з люка виліз серворобот і поволі посунув до туші чудовиська.

— Що у вас на нозі? — запитала Клавдія.

Помаранчевий лишайник вкрив тонким слизьким шаром штанину скафандра майже до коліна. Перш ніж пройти дезінфекцію, Павлиш зіскріб лишайник у пробірку.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка