Кіровоградщині – 75 Розробки уроків і позакласних заходів для проведення Першого уроку в 2013/2014 навчальному році



Сторінка4/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Список використаних джерел:

1. Гуріна Л. Школа Арона Резніка/ Л. Гуріна //Освіта України. – 2003. – № 86. – С. 6.

2. Скаткин М.Н. Педагогический поиск. – М.: Педагогика, 1988. – 541 с.

3. Мудрий І.Л., Поліщук В.П., Постельняк А.І., Романюк Т.Б. А.Б. Резнік – вчений, талановитий педагог-новатор. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво. – 2011. – 266 с.

4. Калініченко Н.А. Ідеї випередили час // Освітянське слово. – 2004. –№ 5. – С. 5.

5. Постельняк А.І. Педагогіка творчості В.О. Сухомлинського, досвід А.Б. Резніка в дії. Феномен Гайворонської п’ятої. – Кіровоград, 2006. – С. 25-26.



Т.М. Мельник,

учитель історії

Вільхівської ЗШ I-III ступенів

імені Леоніда Васильовича Куценка

Ульяновської районної ради
ЛЮДИНА, ЯКА СТВОРИЛА САМА СЕБЕ

(урок пам’яті для учнів 8-11 класів,

присвячений письменнику, досліднику історії рідного краю,

доктору філологічних наук Куценку Леоніду Васильовичу)
Мета: розширити знання учнів про життя та творчість Л.В. Куценка, показати яскравий приклад людини, яка все своє життя присвятила рідному народу, його історії; на прикладі життя і творчості Леоніда Васильовича прививати патріотизм, гордість за український народ; виховувати кращі моральні риси, повагу та любов до видатних постатей рідного краю.

Обладнання: портрет Л.В. Куценка, фотовиставка, вислови, фонограми пісень, відеофільм про Л.В. Куценка.
Хід уроку

Учитель. Доброго дня, дорогі учні та гості. З чого починається Батьківщина? Рідний край. Дорога серцю земля батьків, дідів, прадідів наших. Оспівані в піснях народних безмежні степи, зелені ліси і доли, високі блакитні небеса. Хіба є на світі щось дорожче?! Простяглась широка вулиця в шумних деревах, вона веде до школи. Звідси починається твій рідний край – твоя Батьківщина.

Край Кіровоградський –

Шум зелених нив.

Піснею крилатою

Серце полонив.

На цьому уроці ми з вами згадаємо нашого односельця, видатного літературознавця, доктора філологічних наук і просто Людину з великої літери, людину, чиє ім’я носить наша школа – Леоніда Васильовича Куценка.

У час духовної занедбаності суспільства, у пору лукавих манівців від офіційних патріотів, неймовірно зростає роль особистості, котра сповідує патріотизм як роботу – наполегливу, послідовну, негаласливу і совісну. Саме такі люди формують сучасний енергетичний простір, у якому розвивається нація. Вони – охоронна грамота її безперервного буття в часі.

Леонід Куценко належав до таких сподвижників. Він народився 15 лютого 1953 року в нашому рідному селі Вільхове.

Батьки Леоніда Куценка – педагоги. Василь Никонович був і директором школи, і головою сільради. У селі їх називали талановитими вчителями. Тож син увібрав у себе чимало з їхнього таланту та таланту багатих на вдачу односельців.

Леонід Васильович дуже любив своїх батьків та рідне село.



Учень 1.

Люблю матусю, батька люблю.

Люблю хатину рідну свою,

І рідну школу, і вчителів,

Місто, де вперше сонце зустрів,

Люблю в криниці блакитну глиб,

І лан, що родить для мене хліб



Садок, з якого грушку несу,

Горбок, де білі вівці пасу.

Бо ті горбочки, лани, ліси

Для мене повні добра й краси.

Бо все, що бачу навколо я, –

То люба, рідна моя земля.



(Фонограма пісні «Хата моя, біла хата»).

Учитель. Він любив степ, обожнював Синюху. Захоплено ділився знахідками з історії цієї землі. Писав про земляків – знаменитих і звичайних людей. І скрізь знаходив діамант, що давав змогу по-новому глянути на відоме або уявити невідоме. Мав око пильне, душу чуйну, розум гострий. А ще – руки невтомні, які все вміли робити.

Так, він любив свій край і навіть не допускав думки, щоб покинути його й податись у світи, хоча охоче працював у бібліотеках і архівах Праги, Варшави, Нью-Йорка. В інтерв’ю, яке було опубліковане за кілька днів до трагічного кінця й виявилось останнім, він сказав: «Я не виживу в їхньому світі, не виживу без нашого полину, без степу, без запаху річки і зілля. Я страшенно закоханий у рідну землю...».

Майже все його свідоме життя пов’язане з Кіровоградським державним педагогічним університетом імені Володимира Винниченка. Тут він закінчив філологічний факультет (1978 р.) Тут набував громадянського гарту в ролі комсомольського ватажка. Об’їхав півкраїни з будівельними загонами й групами мандрівників-любителів.

З 1982 року працював на кафедрі української літератури, пройшовши шлях від асистента до професора. Довгі роки очолював філологічний факультет.



Учень 2. «Ця людина створила сама себе», – таке визначення зробив професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», член Національної спілки письменників України Володимир Панченко – надійний друг, доброзичливий колега по роботі й перу.

«Коли ми познайомилися чверть століття тому, Льоня Куценко був імпульсивним, життєрадісним, енергійним юнаком, викладачем-початківцем, який ще сумнівався в своїх наукових можливостях, але йшов час, i сталося те, про що кажуть так: ця людина створила сама себе. Створила працею i талантом. I ще – болісною самокритичною внутрішньою роботою. Він не дозволяв своїй душі лінуватися. Йому було притаманне загострене почуття відповідальності за взяту на себе роботу.

Він був одним iз кращих, найсумлінніших знавців іcтopії степової України, Єлисаветграда-Кіровограда – міста, до якого приїхав юнаком, щоб залишитися тут назавжди».

«Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою», – це сказано про таких, як він», – так згадує про Леоніда Васильовича Володимир Панченко.



Учень 3.

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе й перейду,



Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто тебе в турботах обмине

Хай того земне тяжіння зрадить

І з прокляттям безвість проковтне!



В.Симоненко

(Пісня «Як же нам жити на рідній землі»).

Учитель. Це була людина енциклопедичних знань, мудрий й непересічний викладач, талановитий вчений.

«Він був самим собою», – так визначив діяльність Леоніда Куценка Василь Марко, професор та колега по роботі.



Учень 4. Євген Баран, колега по перу з Івано-Франківщини, згадує про Леоніда Куценка.

«Ми познайомились на Шевченківських днях, які проходили у травні 2001 року на Івано-Франківщині.

Леонід Куценко за останні роки (фактично останні п’ять років свого життя) став однією із найяскравіших постатей українського літературознавства. Одним із найталановитіших інтерпретаторів творчості Євгена Маланюка та багатьох інших подвижників українства. Власне він сам був отим подвижником: чесним, порядним, інтелігентним і відданим. Надзвичайно делікатна і ранима людина, людина слова, яка ніколи не ставала у позу метра від літературознавства. Шляхетність відчувалася у всьому: у його працях, у його мові, вчинках, жестах. Це було таке вроджене шляхетство, яке неможливо у собі наростити, воно органічно виповнювало усю поставу і психологічний портрет Леоніда Куценка».

Учитель. Леонід Куценко був відомим краєзнавцем, відкритою й відвертою Людиною, порадником й натхненником. «Його образ формуватиме одержимих», – про це сказав Василь Бондар, голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України.

Далекого 1984 року викладач Куценко презентував студентові Коліснику свою першу книжку з дарчим написом: «Сергію Олександровичу, будь!» Це найкоротший автограф з усіх, які були. І в ньому – весь Леонід Васильович. Спалахово – як постріл, і неосяжно – як вічність: будь – і вкладай будь-що у це слово: сином, батьком, хорошим другом, коханим, учителем, просто людиною – будь!

Улюблений вчитель. Як він захоплював студентів своїми розповідями на лекціях. Стільки в ньому було енергії, життєрадісності, мудрості! Студенти розуміли його. На лекціях встигали і посміятися, і поплакати, а головне – набратися неоціненного досвіду. Він ніс у собі потужну енергію добра, любові, правди.

Вони є свідками виходу в світ його книг. Читаючи їх, переконуються у багатогранності науковця, у тому, яка копітка й наполеглива робота за кожним написаним ним рядком.

День зимового сонцестояння 22 грудня 2006 року, коли зима повернула на літо, у трагічній миті надвечір’я по-своєму прокреслив перспективу майбутньої весни в житті Леоніда Куценка, забравши на ангельські крила душу людини, яка вміла любити.

(Перегляд відеофільму про Л.В. Куценка).

Учитель. Леонід Васильович був людиною світу, європейцем, який любив і знав кожен куточок Кіровоградщини – своєї батьківщини. Він досконало володів словом, бо через слово формував душі майбутньої нації.

Леонід Васильович Куценко був оптимістом, переповненим творчими задумами. Був, є і буде з нами у книгах, у справах, у вдячній пам’яті.


Список використаних джерел:

1. У житті, творчості, спогадах: методико-бібліографічне видання / уклад. Л. Настояща. – Кіровоград, 2007.



О.Б. Буряк,

учитель світової літератури
Катеринівської ЗШ І-ІІІ ступенів


Кіровоградської районної
державної адміністрації

«…ЗНИКАЄ ВСЕ – ЛИШЕ НЕТЛІННІ

ПОЕТИ, ПРОСТІР І ЗІРКИ!»

(віртуальний журнал за творчістю Арсенія Тарковського

для учнів 6-7 класів)
Мета: ознайомити з основними віхами життєвого і творчого шляху поета Арсенія Тарковського; дати стислу характеристику творчої та громадсько-політичної діяльності родини Тарковських; презентувати багатогранну літературну та театральну діяльності родини; розвивати ерудицію, навички виразного читання; виховувати інтерес до творчості митців та любов до рідного краю.

Зникає все – лише нетлінні



Поети, простір і зірки!

Осип Мандельштам
Творчим групам учнів, які сформовані заздалегідь, пропонується здійснити та презентувати дослідження за темами:

1-а група: Зв’язок родини Тарковських з «театром корифеїв».

2-а група: Життя та творчість Арсенія Тарковського.

3-а група: Життя та творчість Андрія Тарковського.

4-а група: Внесок родини Тарковських у світову культуру.
Хід уроку

І. Організація класу

ІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів, оголошення теми і мети уроку

ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Вступне слово вчителя. Є багато митців, що народилися і провели дитинство та юність в Україні, але вважаються надбанням лише російської культури. До цих митців належать Микола Гоголь та Анна Ахматова, Арсеній та Андрій Тарковські. Але хто такі Тарковські? Що зробили вони такого, що потрібно не лише про них пам’ятати, але й шанувати їх творчість? Арсеній Тарковський – письменник зі світовим ім’я, а Андрій Тарковський – всесвітньо відомий сценарист та режисер. Батько і син. Такі різні долі та творчі шляхи. Але мало хто знає, що їх Батьківщиною є Єлисаветград (нині Кіровоград).

2012 рік на Кіровоградщині було оголошено роком Тарковських у зв’язку з цілою низкою ювілеїв членів цієї славетної родини. У березні виповнилося 160 років від дня народження Надії Тарковської – першої дружини І.К. Карпенка-Карого (Тобілевича), ім’ям якої названо колишній хутір, а нині – музей-заповідник Хутір Надія. У квітні відзначено 80-річчя непересічного російського кінорежисера Андрія Тарковського, у червні – 105-річчя його батька, знаного російського поета Арсенія Тарковського, у жовтні – 150-річчя від дня народження народовольця, активного діяча колишньої єлисаветградської «Громади» Олександра Тарковського (батька Арсенія Тарковського).

Кіровоградський міський літературно-меморіальний музей І.К. Карпенка-Карого у 2007 році відгукнувся на ювілей одного з кращих поетів ХХ ст., нашого земляка Арсенія Олександровича Тарковського виставкою «А я горел, я жил и пел когда-то…».

Тож, хто вони – митці родини Тарковських?

Виступ 1-ої та 2-ої груп.

Учитель. Спробуємо перегорнути сторінки уявного літературно-історичного журналу «Нетлінні зірки».

Сторінка перша – «Арсеній Тарковський».

Учень 1. Родина Тарковських була дуже відомою в місті. Батька Арсенія, Олександра Карловича, виховувала старша сестра Надія, яка була дружиною самого Карпенка-Карого. І відомий хутір «Надія», де вони жили, був посагом Тарковської. Олександр навчався в реальному училищі разом із Садовським і Саксаганським, писав вірші і друкувався в місцевій газеті, знав сім мов.

Історик. Цікава і кумедна історія пов’язана з другим шлюбом Олександра Карловича (перша дружина померла, залишивши дочку Леонілу). Він освідчувався своїй коханій, домашній вчительці Марії Рачковській чотирнадцять (!) разів. І стільки ж разів вона йому відмовляла. Одного разу вони випадково зустрілися на весіллі, де Олександр зробив ще одну спробу. Після чергового «Ні!» він пригрозив впасти на підлогу, кричати і бити ногами. Дівчина не повірила, але він так і зробив. І тоді Олександр Карлович почув бажане «Згодна!»

Учень 2. Це була високоінтелігентна сім’я, в якій звичайним було писати одне одному листи і присвячувати дружні вірші. У такій атмосфері любові і затишку зростали діти Валерій (народився у 1903 році) і Арсеній (1907 рік), які вже змалку відчували потяг до музики та літератури. Але батько був упевнений, що саме молодший син Арсеній зробить сім’ю відомою. Мабуть, він уже тоді бачив паростки таланту майбутнього письменника. А впевненість у тому, що він стане поетом, народилася в Арсенія після відвідування у шість років літературного концерту поетів Ф. Сологуба та І. Сєверянина.

Історик. Хочу зауважити, що зі старшим братом Валерієм (Валею) маленький Арсик спілкувався найчастіше. Брати розповідали один одному таємниці, і, можливо, Арсеній успадкував захоплення старшого брата астрономією на все життя. Валерій загинув у 1919 році від руки одного з бандитів Григорьєва. (Арсенію тоді було 12, а Валі – лише 16).

Еще в ушах стоит и звон и гром:

У, как трезвонил вагоновожатый!
Туда ходил трамвай, и там была

Неспешная и мелкая река –

Вся в камыше и ряске.

Я и Валя


Сидим верхом на пушках у ворот

В Казенный сад, где двухсотлетний дуб,

Мороженщики, будка с лимонадом

И в синей раковине музыканты.

Июнь сияет над Казенным садом.

Труба бубнит, бьют в барабан, и флейта

Свистит, но слышно, как из-под подушки –

В полбарабана, в полтрубы, в полфлейты

И в четверть сна, в одну восьмую жизни.
Мы оба (в летних шляпах на резинке,

В сандалиях, в матросках с якорями)

Еще не знаем, кто из нас в живых

Останется, кого из нас убьют.

О судьбах наших нет ещё и речи,

Нас дома ждет парное молоко,

И бабочки садятся нам на плечи,

И ласточки летают высоко.



Учень 3. У своїх спогадах Арсеній Тарковський пише: «У дітей має бути золоте дитинство. В мене воно було. Головне у світі – це пам’ять добра. Мене дуже любили». І це при тому, що він хлопчиком пережив і першу світову, і революцію, і громадянську війну. Та незважаючи на все, сім’я залишалася маленькою планетою, де батьки безмежно любили і поважали своїх дітей.

Мати виховувала хлопчиків за модною тоді теорією відомого педагога Макса Фребеля. Відповідно до неї, хлопчиків до п’яти років слід було вдягати в дівчачі сукні і не карати їх тілесно.



Історик. Цікаво, що через це одного разу з Арсенія пожартував улюблений дядько хлопчиків – Володимир Ільїн (чоловік їхньої тітки), військовий офіцер. Він дав потримати шаблю старшому брату, а молодшому – ні, бо той, мовляв, дівчинка. Арсеній розплакався, тому що мати одягала його в сукні проти його волі. Тоді дядько Володимир порадив хлопчику порвати сукню і попросити перешити її на штанці. Хлопчик так і зробив, і відтоді його вже не одягали в дівчаче вбрання.

Учень 2. Вчився Арсеній у чоловічій приватній гімназії Мелетія Крижановського з 1916 по 1920 рік. Сам директор був відомим педагогом, наставником і улюбленцем учнів, які ніжно називали його «наймиліший Чорномор». Себе вони, звісно, ототожнювали з тридцятьма трьома богатирями з казки Пушкіна…

Учень 3. Дім-музей Тарковського, як його ще називають, розміщений в одній із будівель Кіровоградського колегіуму не тільки тому, що він тут навчався. У цьому будинку жила його перша муза – Марія Фальц, його перше кохання. Вірші про неї Арсеній Олександрович писав і через багато років після її смерті. А спогади про цей дім є у його творах:

Невысокие, сырые

Были комнаты в дому

Называть её Марией

Горько сердцу моему.



Три окошка, три ступени

Темный дикий виноград.

Бедной жизни бедный гений

Из окошка смотрит в сад…



Історик. Арсеній познайомився з Марією, коли йому було шістнадцять років. Вона була на вісім-дев’ять років старшою, до того ж «солом’яною вдовою» – її чоловік зник безвісти під час громадянської війни. Марія Густавівна була надзвичайно розумною, освіченою, мала особливу, внутрішню красу. Багато читала і обожнювала поезію, грала на роялі, тож не дивно, що вона приваблювала чоловіків.

Учень 4. У біографії Арсенія Тарковського зазвичай майже не приділяють уваги єлисаветградському періоду. Але ж саме середовище, де він провів дитинство і юність, сформувало майбутнього письменника. І все життя він пам’ятатиме рідне місто і буде за ним сумувати:

А всё-таки жалко, что юность моя

Меня заманила в чужие края,

Что мать на перроне глаза вытирала,

Что этого я не увижу вокзала …

У 1955 році, коли Арсеній Тарковський востаннє приїхав до рідного міста, він поїхав на хутір «Надія». Дорогою попросив зупинитися. Став на коліна і поцілував рідну землю… Він вже ніколи не повернеться сюди, але завжди пам’ятатиме місто свого дитинства, яке для нього було найкращим у світі…





Был домик в три оконца

В такой окрашен цвет,

Что даже в спектре солнца

Такого цвета нет.


Он был еще спектральней,

Зеленый до того,

Что я в окошко спальни

Молился на него.


Я верил, что из рая,

Как самый лучший сон,

Оттенка не меняя,

Переместился он.



Поныне домик чудный,

Чудесный и чудной,

Зеленый, изумрудный,

Стоит передо мной.


И ставни затворяли,

Но иногда и днем

На чем-то в нем играли,

И что-то пели в нем,


А ночью на крылечке

Прощались и впотьмах

Затепливали свечки

В бумажных фонарях.



Учень 5. Протягом усього життя поет підтримував добрі стосунки з багатьма діячами української культури. Він дружив з Максимом Рильським, режисером Житомирського театру Миколою Станіславським, київською поетесою Євдокією Ольшанською, спілкувався з відомими українськими письменниками Дмитром Павличком, Борисом Теном, Леонідом Вишеславським, Іваном Драчем, кінорежисером Миколою Мащенком. Листувався з Леонідом Первомайським та Володимиром Базилевським. Разом з онуками І.К. Карпенка-Карого Андрієм та Назаром піклувався про музей-заповідник Хутір Надія. Арсеній Тарковський про Кіровоград написав стільки, скільки не написав жоден із письменників, які тут жили.

3. Виступ 3-ої та 4-ої груп.

Учитель. Батько і син. Такі талановиті, такі різні. Кожен з Тарковських є яскравим представником свого століття.

Сторінка друга – «Андрій Тарковський».

Учень 6. Він увірвався в кінематографічний світ у двадцяти дев’ятирічному віці. Він – син Арсенія Олександровича Тарковського, видатного російського поета. «Це були важкі часи. Мені завжди не вистачало батька. Коли він пішов із сім’ї мені виповнилось три роки. Життя було важким у всіх смислах», – скаже в кінці життєвого шляху, вже титулований режисер, Андрій Тарковський.

Андрій Арсенович Тарковський (4 квітня 1932 р. – 29 грудня 1986 р.) – російський кінорежисер, сценарист. На думку багатьох зарубіжних критиків, це другий за вагомістю внеску в світове кіномистецтво та впливом на його історію радянський режисер після Сергія Ейзенштейна. Його твори – «Каток і скрипка» (1960), «Іванове дитинство» (1962), «Андрій Рубльов» (1972), «Соляріс» (1972), «Дзеркало» (1974), «Сталкер» (1979), «Ностальгія» (1984), «Жертвопринесення» (1986) – отримали численні відзнаки критиків та призи на кінофестивалях. Фільм «Іванове дитинство» на Венеціанському кінофестивалі отримав відзнаку «Золотий Лев», а стрічка «Соляріс» – спеціальний приз журі Канського фестивалю.



Учень 7. Але за талантом ховалася туга за батьківщиною, похмура самотність. Сьогодні ми спробуємо розповісти про Тарковських не лише як про представників культури свого часу, а й як про звичайних людей з їх проблемами, радістю, болем, коханням.

Журналіст. Із спогадів італійського кінорежисера Донателли Багліво.

- Ви пам’ятаєте Вашу першу зустріч з Андрієм Тарковським? Як це сталося?

- Моя перша зустріч з Андрієм Тарковським відбулася в саду, що прилягає до кінозалу RAI (іт. RadiotelevisioneItaliana). Я була запрошена переглянути один фільм. Це якраз був типовий комерційний фільм, який мені взагалі не сподобався. Я вийшла з залу і пішла в сад, щоб зачекати свого колегу, який залишився додивлятися фільм. В саду був хлопець, худий такий, що нервово ходив туди-сюди, він був одягнений в штани зеленого мілітарного стилю та в курточку. Він дивився на мене, намотуючи круги, і мені було якось ніяково від такої ситуації, тому вдавала, що щось пишу. Закінчився фільм, вийшов мій колега та й каже: «А зараз познайомлю тебе з моїм другом». Другом виявився якраз цей хлопець. Він тоді майже не розмовляв італійською, а з його акценту я зрозуміла, що це росіянин. Так почалася наша довголітня дружба з Андрієм Тарковським.

- Чи розповідав Вам Андрій Тарковський про своє українське коріння?

- Думаю, Вам буде цікаво те, що Андрій дуже часто розповідав мені про своє українське коріння по лінії батька. Ми планували колись здійснити разом навіть подорож автомобілем з Риму до Москви через край його предків –Україну. Ідея була така: зняти фільм, роблячи кінозйомки під час подорожі та розповідаючи про відомих письменників цього краю, серед яких мав бути його батько – поет Арсеній Тарковський.

- А на кого рівнявся у своїй творчості Андрій Арсенович?

- Звичайно ж, на творчість першого українського кінорежисера Олександра Довженка.



Учень 8. Творчість, митець, поет… За цими слова ми можемо побачити лише історію, проблеми століття, злами, падіння та надбання певного народу. А що ми знаємо про саме життя Андрія Тарковського, про його родину, кохання, сум?

За словами Марини Арсеніївни, «і батькові, і Андрію не дуже пощастило з жінками». Поет написав у листі до сина: «Не будь листком на вітрі. І не кидайся в пристрасть, як у глибоку криницю…»

Обидва були кілька разів одружені, але нащадки Тарковських, крім Марини Арсеніївни, не особливо цікавляться творчою спадщиною своїх предків. Із сином Андрія від першого шлюбу Арсенієм, хірургом за фахом, Марина підтримує теплі стосунки. Син кінорежисера від другого шлюбу Андрій живе в Парижі, він – президент Міжнародного інституту мистецтв ім. Андрія Тарковського.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка