Кіровоградщині – 75 Розробки уроків і позакласних заходів для проведення Першого уроку в 2013/2014 навчальному році



Сторінка5/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Учень 9. Доля була немилосердна до Андрія. Спочатку визнання, слава на батьківщині. Потім найстрашніше – забуття, нерозуміння, пошуки, чужа країна.

У 1983 році він поставив на сцені Лондонського театру «Ковент Гарден» пушкінського «Бориса Годунова».

Останній фільм «Жертвоприношення» Тарковський знімав в Голландії та Швеції. Вже тоді, у вересні 1985 року, на стадії монтажу фільму здоров’я Тарковського різко погіршилося. Він захворів. Курс обстеження виявив, що в режисера рак легень.

У 1986 році «Жертвоприношення» – останній фільм Андрія Тарковського – побачив світ. Його одразу було титуловано на Канському кінофестивалі.

Андрій працював до останнього. Книгу «Відображений час» він закінчив за дев’ять днів до смерті.

29 грудня 1986 року Андрій Тарковський помер. Режисера поховали на православному кладовищі в чужій могилі. На білому камінному хресті з написом «Володимир Григор’єв» з’явилась табличка з іменем режисера. Згодом він був перепохований. І тільки у 1994 році на могилі з’явився надгробний камінь з написом: «Людині, яка бачила Янгола».



IV. Підсумок уроку.

Учитель. «Кожна людина – творець своїх справ». Ці слова письменника епохи Відродження Мігеля де Сервантеса такі ж актуальні сьогодні, як і багато років тому, в XVI столітті, коли були написані. Ми можемо лише доповнити фразу: «… та творець історії своєї епохи».

Рефлексія. Технологія «Мікрофон».

- Що найбільше запам’яталося особисто кожному сьогодні на уроці?

- Як родина Тарковських була поєднана з театром «корифеїв»?

- Який внесок, на вашу думку, зробили в українську культуру батько і син Тарковські?

- Як ви вважаєте, чому епіграфом до нашого уроку стали саме ці рядки російського поета О. Мандельштама? Як ви їх розумієте?

Учитель. Сьогодні ми з вами перегорнули перші сторінки літературно-історичного журналу. Ми дізналися про родину митців Тарковських. Пошуки триватимуть. Ми йдемо далі.

V. Творче завдання.

Розпочати творчо-пошукову роботу за напрямами:

- Нащадки Тарковських.

- Музеї родини Тарковських.

- Музи Арсенія та Андрія Тарковських.

О.В. Окулов,

учитель історії

Катеринівської ЗШ І-ІІІ ступенів

Кіровоградської районної
державної адміністрації

ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

ЗАСЛУЖЕНОГО ХУДОЖНИКА УКРАЇНИ БОРИСА ВІНТЕНКА

(урок-творчий портрет для учнів 7-8 класів)
Мета: познайомити учнів з життєвим та творчим шляхом нашого земляка, Заслуженого художника України Б.М. Вінтенка; виховувати почуття патріотизму та любові до рідного краю, мистецтва, повагу до традицій народу.

Обладнання: портрет Б.М. Вінтенка, репродукції картин, презентація «Філософ та співець степового краю», музичний супровід.
Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Оголошення теми та мети уроку

ІІІ. Основна частина уроку

Його пензлем водила любов

До гаїв, до полів, до вишневих садочків.

До осяяних сонцем дібров.

До найменших Вітчизни куточків.

Світять золотом зрілі поля

І сміються барвінкові хащі –

Це все наша родюча земля,

Найрідніша, най-най і найкраща,



Про любов можна криком кричать.

Колотить себе в груди до болі.

Але тут треба тільки мовчать

І душею молитись любові.

Майстре любий! Спасибі тобі

За цю пісню, барвисту і щиру,

За простори небес голубі,

Пензлезвучну, правдивую ліру.



М. Паровін, січень 1993 р.

Учитель. Творчість Бориса Михайловича Вінтенка (1927-2002) засяяла на мистецькому небосхилі світлом яскравої зірки. Його ім’я увійшло в життя нашої країни з потужною хвилею національного відродження в часи руйнування ідеологічних табу, в часи новітнього переосмислення минулого та сучасності.

Великий художній талант і висока культура в поєднанні з безкомпромісністю, відвагою, гордістю, і, врешті, жертовністю – саме це утвердило художника як унікальну постать рідної культури. Б.М. Вінтенко був людиною рідкісної моралі. Він доносив даровану йому іскру Божу з безкомпромісною відвагою, доносив невтомно і правдиво. Безсумнівно, що він був людиною легендарною – досягнувши високої мети, виконав своє призначення, він переміг, бо й справді здійснилася його заповітна мрія – бачити незалежною власну Вітчизну в майорінні блакитно-золотих прапорів.

Саме за значний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва та високу професійну майстерність Борису Вінтенку було присвоєне почесне звання «Заслужений художник України». Борис Михайлович отримав це високе звання саме за часів незалежної України: «Звичайно ж, я не сприймаю звання заслуженого художника як аванс, звання – то справді підсумок багаторічної праці. Працюючи над полотном, я турбуюся найперше про те, щоб робота над ним продовжувалася якомога довше, щоб постійно існувала потреба подальшого заглиблення в нього. Тому і твір свій хочу бачити таким, щоб глядачеві при ознайомленні з ним так само все більше хотілося заглиблюватись у його тематику, знаходити все нові й нові деталі, відтінки, нюанси. Якщо робота хоча б чимось мені не подобається, я зчищаю фарби і розпочинаю все спочатку. Я ніколи і нікого не копіював і не повторював, хіба що прислуховувався до власного серця».

Учень. Народився Борис Михайлович Вінтенко 25 липня 1927 року в селі Обознівка Кіровоградського району Кіровоградської області в селянській родині. Отже тема села для нього не випадкова. Художник закоханий у поле, у верби та тополі, в мудрих і добрих своїх земляків, тому не одну свою роботу митець присвятив цій темі: «Українська хата» (1956), «Жито достигає» (1959), «На краю села» (1962), «Колгоспник» (1968), «На краю села Обознівки» (1970), «Моє село» (1971), «Рідне село» (1972), «Сніги затримують» (1975), «Рідний край» (1988) та ін.

Ці полотна уособлюють – образ рідної степової України. Це пейзажі – картини, в яких завжди присутній митець зі своєю ліричною інтонацією, почуттям єдності людини і природи.



Учениця. Коли Борису було три роки, родина переїхала в Кіровоград. Батько працював спочатку на заводі, згодом – на військовому аеродромі. 33-го року направлений на навчання до Москви. Звідти він привіз малому Борису олійні фарби та пензлі, фактично, став для сина першим вчителем малювання.

Учень. Цікавість до малювання Борис Михайлович проявляв із самого дитинства. Дуже любив малювати, перемальовував картини, які були в будинку, де мешкала сім’я. Саме картини, намальовані рідним дядьком, викликали у Бориса бажання малювати «по-справжньому». Щасливий збіг обставин: по сусідству із сім’єю Вінтенків жив художник. Борис часто ходив до нього, спостерігав, як той малює, роздивлявся його картини. Інколи художник дозволяв Борису малювати фарбами та пензлями.

Учениця. Саме бажання навчитись малювати привело Бориса Вінтенка до Кіровоградського обласного Палацу піонерів в художній гурток. Тут він вперше побачив, як малюють з натури.

Учень. У 1941 році Б. Вінтенко вступає до Одеського державного художнього училища ім. М.Б. Грекова. Під час Великої Вітчизняної війни – перерва в навчанні. Тільки у 1944 році він поновлюється в списках студентів училища. Саме завдяки наполегливості та старанності Вінтенко стає одним із кращих учнів. Йому поталанило, адже вчителями Б.М. Вінтенка були відомі одеські художники – представники блискучої південноросійської школи живопису Є.О. Буковецький (1866-1948), М.А. Павлюк (1901-1971), Т.Б. Фраєрман (1883-1957). На все життя він запам’ятав написані в дусі імпресіонізму, наче пронизані сонцем та повітрям, етюди видатного одеського живописця початку ХХ ст. – Т.Я. Дворнікова (1862-1927).

Ще в училищі Вінтенко експонував свої роботи на виставках в Одесі «Автопортрет» (1947), «Парад на Тушинському аеродромі» (1948).



Учениця. Після закінчення у 1948 році живописного відділення Одеського державного художнього училища ім. М.Б. Грекова, Б.М. Вінтенко повертається до рідного Кіровограду.

Протягом трьох років працює в Кіровоградському Палаці піонерів керівником художнього гуртка. Серед його вихованців – відомі художники: визнаний лідер українського необароко Ю.П. Луцкевич (1934-2004; м. Київ), Е.Б. Заденюк (1940 р.н.; м. Санкт-Петербург), С.А. Коваленко (1939 р.н.; м. Кіровоград).

З 1951 року Б.М. Вінтенко працює оформлювачем в Кіровоградських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України.

Учень. Живописець постійно працює над пошуком власної художньої мови – створює безліч етюдів, низку цікавих творів, присвячених будівництву Кременчуцької ГЕС: «Шлюз КремГЕСу» (1958), «Будівники КремГЕСу» (1958), «На Кременчуцькому морі» (1959).

Учениця. У 1966-1967 рр. Вінтенко створює ряд керамічних робіт, які відображають історію українського козацтва, – «Українська бандура» (1966), «Козацька книжка» (1966), «Козацька люлька»(1967), а також художні твори, які репрезентують його як художника, в творчості якого чільне місце займає тема славної української історії – «Три лицарі» (1967), «Дніпровські пороги» (1967), «Наші діди» (1968).

Учень. З 1966 р. по 1972 р. Борис Вінтенко майже щорічно працює в творчих групах Республіканського будинку творчості «Седнів», прислухається до дружніх порад великих майстрів пензля: народних художників України М.П. Глущенка, Т.Н. Яблонської, Ф.З. Захарова. Створює багато творів, які визначили подальший шлях художника: «Літо» (1969), «Стара дзвіниця» (1969), «Берези» (1970), «Весна» (1970), «Повінь» (1971) та ін. В 1969 році Б.М. Вінтенко дебютує на Республіканській художній виставці («Літо»).

З 1973 року він перший на Кіровоградщині член Спілки художників СРСР.



Учениця. У 1974 році два літніх місяці Вінтенко працював у колгоспі «Росія» Новоукраїнського району, і як наслідок – понад шістдесят робіт – портрети, етюди, малюнки, що експонувалися на виставці в м. Кіровограді та в колгоспі «Росія». Двадцять один портрет було вручено на виставці механізаторам, трактористам, бригадирам. Таким чином Вінтенко один з перших на Кіровоградщині започаткував виставки, які стали наслідком довгочасного перебування митця у виробничому колективі.

Учень. В 1976 році у газеті «Молодий комунар» надруковано статтю Вінтенка «Знайди свій образ», в якій художник знайомить читачів з творчою молоддю області, з тими проблемами та перспективами, які стоять перед молодими художниками.

В 70-80-х роках ХХ ст. митець плідно працює в різноманітних графічних техніках. Незалежно від того, в якій техніці виконані роботи (чи то травлений штрих, акватинта, мецо-тинто, суха голка, ліногравюра), вони створюють особливий ліричний настрій: «Проліски» (1980), «Музей Степняка-Кравчинського» (1974), «Нарциси» (1977), «Вечір на Інгулі» (1980).



Учениця. В 80-90-х роках Борис Вінтенко пише ряд живописних творів (саме живопис приніс художнику визнання), які здобули визнання на обласних та республіканських виставках. Це поетичні натюрморти «Флора» (1984-1986), «Степові квіти» (1985), а також панорамні композиції: «Мій рідний край» (1986), «Веселка» (1988-1990), «У рідному краї» (1985), «Вічність» (1994), «Споконвіку» (1995).

Учень. Творча манера Бориса Михайловича полягала не у формотворенні, а у прагненні знайти таку форму, котра б якомога більше відповідала змісту картини. А зміст завжди пов’язаний із життям, минулим і сьогоденням, оточуючою природою, рідною землею і всім тим, що дороге кожній людині. Тож його художня мова близька і зрозуміла.

Учениця. Полотно «Моя Україна» (1989) Борис Михайлович вважав одним із найголовніших досягнень, йому він присвятив кілька років праці. Це ідеалістичний сільський пейзаж, який є усвідомленням художника належності до свого народу, зв’язку поколінь, розуміння відповідальності за збереження батьківської спадщини. Разом з тим воно синтезує багаторічний досвід і творчі пошуки митця.

Учень. За значний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва та високу професійну майстерність у 1993 році Борису Михайловичу Вінтенку присвоєно почесне звання «Заслужений художник України». Борис Михайлович дуже пишався, що він став заслуженим художником саме незалежної України.

Учениця. 24 серпня 2001 року в м. Києві в Центральному будинку художника було відкрито виставку «Історія і сучасність в образотворчому мистецтві України», присвячену 10-річчю незалежності України. Творчий доробок Б.М. Вінтенка на цій виставці було представлено епічно-пейзажною композицією «В Україні милій» (2001).

В Кіровоградському обласному художньому музеї в постійно діючій експозиції є три полотна Б.М. Вінтенка: «Григорій Сковорода» (1972), «Флора. Атрибути мистецтв» (1978), «Після дощу» (1999). Твори художника зберігаються в приватних колекціях України, Італії, Словаччини, Німеччини, США, Польщі, Росії та ін.



Учень. Життя художника було присвячене мистецтву та підпорядковане одній великій меті – творчій праці. Він говорив: «Головне для художника – його душа, а творчий пошук – це пробудження душі. І у справжнього художника є одне замовлення – це замовлення його душі».

Учениця. Борис Михайлович Вінтенко пройшов нелегким, незвіданим, тернистим шляхом. Для нього творчість не була сходинкою до вершини слави, а повсякденною потребою всього життя, і в тій повсякденній творчості ним керувала Любов. І в цьому весь Вінтенко. Поет сонячного пензля, митець, який завжди був в дорозі.

15 жовтня 2002 року Борис Михайлович Вінтенко відійшов у вічність…



Учитель. Борис Михайлович – не лише видатний митець, непересічна людина, а й рідкісний працелюб. Головний секрет його досягнень – невпинна щоденна праця. Саме вона багато в чому визначила пошуки і здобутки майстра. Він цінував кожну мить, адже лише у творчій праці людина здатна реалізувати себе.

Творчий доробок Бориса Вінтенка неосяжний. Його ім’я безумовно стоятиме у перших рядах тих, хто творив художню біографію нашого краю в другій половині ХХ століття. Мелодія серпанкового живопису досі бринить на повний голос, оскільки Борис Михайлович продовжує жити, жити у своїх прекрасних та захоплюючих картинах.



Автор висловлює глибоку вдячність працівникам Кіровоградського обласного художнього музею, зокрема завідуючій відділом культурно-просвітницької та масової роботи Степанок О.В., за надані матеріали, які були використані при підготовці уроку.
Список використаних джерел:

1. Босько В. Освідчення в любові // Народне слово. – 21.01.1993. – № 7.

2. Вінтенко Б.М. Знайди свій образ // Молодий комунар. – 14.12.1976. – № 148.

3. Гончаренко В. Поет сонячного пензля // Кіровоградська правда. – 06.02.1993. – № 6.

4. Гончаренко В. Веселка в тумані // Вечірня газета. – 26.11.1993. – № 59.

5. Здір Л. Малює художник веселку // Народне слово. – 28.11.2000. – № 134.

6. Єльцева Н. Творчий шлях Заслуженого художника України Бориса Вінтенка: Реферат. – К., 2002.

7. Куманський Б. Він любив Україну, молився за неї // Нова газета. 25.10.2002. – № 43.

8. Куманський Б. З погляду вічності // Народне слово. 14.05.1998. – № 54.

9. Підлісний К. Райдуга на планеті // Народне слово. 12.12.1992. – № 149.

10. Виставка творів художника Вінтенка Бориса Михайловича : Каталог. – К., 1992.

Л.А. Ігнатьєва,

учитель історії комунального закладу «НВК ЗШ I-II ступенів № 34 – економіко-правовий ліцей «Сучасник» – ДЮЦ Кіровоградської міської ради Кіровоградської області»
СЛАВЕТНІ ПОСТАТІ НАШОГО КРАЮ

(форум-театр для учнів 8-9 класів)
Мета: ознайомити учнів з історією рідного краю, славетними іменами видатних єлисаветградців, розвивати творче мислення та акторські здібності дітей, виховувати повагу до рідної історії, спонукати учнів до подальшого вивчення та вшанування історичних пам’яток краю.

Обладнання: карта Кіровограда, зображення символіки міста, книга «Исторический очерк г. Елисаветграда», портрети та фото пам’ятників видатним діячам нашого краю, презентація.

Підготовка заходу: 2-3 учня готують презентацію за планом учителя, декілька артистичних учнів заздалегідь готуються виступити у ролі видатних осіб, які завітають на захід – міський голова Олександр Пашутін (вийде зі своїми нарисами про Єлисаветград), письменник і політичний діяч Володимир Винниченко (елементи одягу – вишиванка та бриль), підприємці з Англії брати Ельворті Роберт та Томас (розмовляють англійською з перекладачем).
Хід заходу

Учитель. Рідній край – найсвятіше, що є у кожного в серці. Тож давайте згадаємо його минуле, пройдемося його вулицями, прислухаємося до чарівної застиглої музики його архітектурних споруд, познайомимося з людьми, які прославили нашу землю. Сьогодні ми зможемо визначити, хто найкраще знає історію рідного краю та його визначні пам’ятки.

Один єлисаветградський архітектор, ознайомившись з містом, скептично написав: «Городок был неважный с 15 тыс. жителей. Сам внешний вид города далеко неказист…».

- Як звали міського архітектора середини ХІХ століття?

- У листах до кого він описував наше місто? (Відповіді учнів).



Учитель. Архітектора звали Андрій Достоєвський, і листи він писав рідному брату Федору Михайловичу Достоєвському, видатному російському письменнику. Саме завдяки наполегливості Андрія Михайловича в місті з’являється бруківка та шосейне покриття, вуличне освітлення. Єлисаветград став містом з європейським обличчям. На початку 60-х рр. ХІХ ст. Єлисаветград мав 21 вулицю, проте забруковані були лише дві центральні.

(Вчитель показує на карті ці вулиці).

- Хто може назвати ці вулиці?



(Відповіді учнів:вулиці Велика Перспективна та Дворцова).

Учитель. Після 1861 року починається бурхливий розвиток капіталістичних відносин, в місті вже було 23 тис. жителів. У промисловості краю домінували цукрова та борошномельна галузі. Згодом з’являється і сільськогосподарське машинобудування. До нас завітали одні з перших підприємців краю – брати-англійці Роберт та Томас Ельворті!

Ми дуже вдячні за те, що ви прославили наше місто на весь світ. Розкажіть, будь ласка, в чому секрет вашого успіху?



Роберт Ельворті. (Вітання англійською мовою, потім продовжує українською). Наше підприємство зайняло перше місце у 1900 році в Парижі на Всесвітній виставці сільськогосподарської продукції. Секрет успіху дуже простий – на перші рядкові сівалки і всю техніку мали власний патент, все випускали тільки з доброякісних матеріалів. А головне – ми дуже любили свою справу, своїх працівників і ваше чудове місто!

Учитель. Це правда, що ваша продукція отримала найвищу винагороду «Державний герб» на Всеросійській виставці у Нижньому Новгороді у 1896 році?

Роберт Ельворті. Так, а в Парижі у 1900 році ми отримали «Золоту медаль»! У краєзнавчому музеї, який знаходиться в колишньому будинку Барського, є документи та грамоти, які засвідчують ці події.

Учитель. Ми дуже пишаємося, що у 1888 році на вашому заводі було сконструйовано першу в Росії рядкову сівалку. Скажіть, будь ласка, шановні Роберте та Томасе, а прості селяни були спроможні купувати ваші сівалки та молотарки?

Томас Ельворті. Селянам ми надавали пільги при купівлі техніки або продавали у кредит. А чи всі ваші учні знають, коли був засноване Акціонерне товариство «Р. і Т. Ельворті»?

(Відповіді учнів: 1874 рік).

Томас Ельворті. У ваших архівах повинні зберегтися примірники міської газети тих часів «Елисаветградский вестник». Поцікавьтеся, і ви будете знати, як жили тоді мої працівники. Середня зарплата робітника була
50-70 карбованців. При тому, що 27 копійок коштував кілограм м’яса, а на 10 копійок можна було купити 100 штук помідорів.

Учитель. Ваш завод надовго став флагманом російського, а потім і радянського сільгоспмашинобудування. Крім того, брати Ельворті були відомими меценатами в Єлисаветграді, створили належні умови праці й відпочинку для робітників. Згодом на заводі Ельворті була створена і футбольна команда. Та мало кому відомо, що ви, шановний Роберте, захоплювалися фотографією. Саме завдяки вашим аматорським фото ми можемо мати уявлення про те, яким було наше місто 150 років тому.

(Перегляд старовинних фотографій міста у презентації).

Учитель. До нас завітав ще один наш видатний земляк. Давайте спробуємо впізнати цю людину.

Володимир Винниченко. Доброго дня! «Скажу про себе, що народився в степах… В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».

Батько мій був селянин. Дуже жалкую, що будинок наш не зберігся. Навчався у Єлисаветграді в класичній гімназії. За радянських часів моє ім’я було заборонено. Я був політичним діячем доби Української Народної Республіки. Дуже приємно взнати, що моїм ім’ям названо один з найкращих навчальних закладів та один з проспектів міста.



(Учні називають письменника і політика).

Учитель. Шановний Володимире Кириловичу, за часів незалежної України до нашого міста було повернуто колекцію ваших речей із-за кордону. Вони зберігаються у спеціальній кімнаті обласного краєзнавчого музею. За шкільною програмою учні вивчають тепер вашу діяльність часів Української революції, у бібліотеках є ваші твори. Проте, нам дуже цікаво дізнатися, яким ви були у шкільні роки?

Володимир Винниченко. В дитинстві я був дуже жвавим хлопцем і гарно малював. Мене все цікавило і захоплювало. Був здібним до наук, проте, скажу вам відверто, мене було виключено з гімназії у 1899 році.

Учитель. Невже таке могло бути? А чим же ви дошкуляли викладачам?

Володимир Винниченко. Все було – і бешкетував, на екзамени одягав український одяг, солом’яний бриль. Ніколи не забуду, як вчителі сварилися за це зі мною і казали: «Ми тебе тут вчимо не на свинопаса, а на чиновника!»

Та дозвольте і мені задати вашим учням деякі запитання. Чи зберігся будинок, де я навчався – класична чоловіча гімназія?



(Відповіді учнів: зараз це Будинок офіцерів по вулиці Шевченка, колишня Петрівська).

Володимир Винниченко. Мене дуже цікавить, які навчальні заклади міста тих часів вам відомі? Чи збереглися їх будівлі?

(Відповіді учнів: Єлисаветградське земське реальне училище – нині Кіровоградський машинобудівний коледж КНТУ; Єлисаветградське духовне училище – зараз це школа № 14; Жіноча гімназія – на місці школи № 6 – будівля не збереглася).

Володимир Винниченко. Мені дуже приємно, що педагогічний університет та один з проспектів міста назвали на мою честь, встановили гарний пам’ятник. А чи зможете ви назвати ще одного видатного випускника чоловічої класичної гімназії, на 15 років молодшого за мене, патріота, вченого, лауреата Нобелівської премії. Його пам’ять теж було вшановано у місті зовсім недавно.

(Відповіді учнів: видатний фізик, учений-ядерник, академік Ігор Євгенович Тамм).

Учитель. У 1897 році у друкарні братів Шполянських вийшла незвичайна книжка – «Исторический очерк г. Елисаветграда». Під заголовком значилося: «Составил и издал А.Н. Пашутин». Але найкраще розповість про це сам Олександр Миколайович, який майже тридцять років віддав нашому місту.

Олександр Пашутін. Дуже радий завітати до вас, шановне юнацтво! Я був міським головою майже все своє життя. Так вийшло, що ця посада стала у моїй родині майже спадковою. Якщо до ваших рук потрапить ця книжка – ви зможете дізнатися багато цікавого з історії Єлисаветграда. Тут історія міста над Інгулом за 142 роки його існування. Дозвольте, юні земляки, стисло звітувати вам про свою роботу з 1878 по 1905 рік. Не все вдалося зробити, проте в цей час у місті з’явилися: міський водогін, електричний трамвай, телефон, два відділення при міській лікарні, амбулаторія, камера для дезинфекції, пожежний обоз, скотобійня, кам’яні лавки, міський бульвар, чоловіча та жіноча гімназії, шість будинків для народних училищ та багато іншого.

Учитель. Найкращу характеристику нашому міському голові дав колишній херсонський губернатор Олександр Ерделі: «Я добре і давно знаю Олександра Миколайовича, він дуже скромний, навіть сором’язливий, хто хоч трохи знайомий з його діяльністю, знає, як багато він пропрацював для Єлисаветграда».

У нас сьогодні присутні наші земляки, які жили в той час, коли містом керував наш шановний міський голова, тож надамо їм слово.



Роберт Ельворті. Не можу не зазначити, що Олександр Пашутін був одним із найзаможніших людей міста. Його нерухоме майно 1880 році оцінювалося майже у 27 тисяч карбованців золотом. Воно щороку приносило величезні прибутки. Та всі ці гроші наш шановний міський голова спрямовував на благодійництво.

Томас Ельворті. Перерахувати всі щедрі дарунки Пашутіна місту неможливо. Це і металева решітка з гранітними колонами, якою було огороджено міський бульвар вартістю шість тисяч карбованців, домова церква при чоловічій гімназії вартістю майже три тисячі карбованців. Ці, та багато інших коштів Олександр Миколайович завжди вносив особисто.

Володимир Винниченко. За час головування Олександра Миколайовича у нашому місті значного розвитку набули освіта, медицина, культура. До початку 20-х років минулого століття Єлисаветград був одним з найбільш благоустроєних міст півдня України. За свою службу та громадську діяльність наш міський голова був нагороджений кількома орденами (в тому числі два ордена св. Володимира). На моїй пам’яті далекий 1888 рік, коли громадськість Єлисаветграда урочисто відзначала десятилітній ювілей перебування Пашутіна на посаді міського голови. На той час у місті перебував імператор Олександр ІІІ, який брав участь у чергових маневрах, що проводилися під Єлисаветградом. Він нагородив ювіляра перстнем, прикрашеним діамантами і присвоїв йому звання Почесного громадянина.

Учитель. Сьогодні ми познайомилися з видатними постатями історії нашого краю, які жили тут на рубежі ХІХ-ХХ століття. Не випадково цей період називають «золотою добою» Єлисаветграда. Вивчаючи рідну історію ми з кожним разом все більше переконуємося в тому, що Кіровоградщина – це красива і багата земля. Край унікальних чорноземів і безмежно талановитих і творчих людей. Більше читайте і дізнавайтеся про тих, хто звеличував цей степовий край.

Завершити нашу зустріч сьогодні хотілося б словами заповіту Олександра Пашутіна – «СЛУЖІННЯ ГРОМАДІ МАЄ БУТИ МЕТОЮ ЖИТТЯ».




І.Г. Ткаченко,

методист методичного кабінету відділу освіти, молоді та спорту Добровеличківської райдержадміністрації
НАЙБІЛЬШЕ БАГАТСТВО НАШОГО КРАЮ – ЙОГО ЛЮДИ

(урок мужності для учнів 9-11 класів,

присвячений Березняку Євгену Степановичу)
Мета: розширити знання учнів про діяльність легендарної групи «Голос», що врятувала від знищення польське місто Краків, її керівника – Березняка Євгена Степановича – «Голоса», капітана Михайлова, «майора Вихора», людини-легенди; виховувати патріотичні почуття, зокрема любов до України, пошану до тих, хто воював за нашу Батьківщину на фронтах і здійснював подвиги в глибокому тилу.

Місце проведення: шкільний музей, класна кімната.

Обладнання: портрет Є.С. Березняка, газетні публікації, книги-спогади автора.

І дотепер учуся в школі

під назвою Життя.

І кожен день відкриваю

для себе щось нове.

Є. Березняк

Хід уроку

Ведучий. Мій рідний краю, моя земле, перлино степу, Кіровоградщина! Прекрасна ти весною в білопінному цвітінні садів, і влітку, коли золотий килим стиглих хлібів зливається із синім небокраєм, і восени, коли дерева схиляють до самої землі свої віти з налитими соком плодами, і взимку, коли, щедро віддячивши людям за невтомну працю, спочиваєш під пухким покривалом снігу.

Ведуча. Багаті твої надра, родюча земля! Недаремно вона зберігається в музеї еталонів у Парижі як зразок найкращого у світі чорнозему.

Ведучий. Та найбільше багатство, гордість і слава мого рідного краю – люди. Мужні, талановиті, працьовиті життєлюби-степівчани.

Ведуча. Десятки імен наших земляків відомі в усьому світі. Серед них ім’я Євгена Степановича Березняка – «Голоса», капітана Михайлова, «майора Вихора» – живої історії, живої легенди наших днів і високого взірця вірного служіння рідному народу і Батьківщині.

Учитель. Більше 20 років про подвиг Є.С. Березняка та його групи ніхто нічого не знав. Війна все глибше й глибше входила в історію. Країна відкривала нові імена героїв. І тільки ім’я Євгенія Березняка і членів його групи, як і раніше, було засекречено. На папці з документами про дії підпільно-диверсійної групи «Голос» в архіві Міністерства оборони колишнього СРСР стояв напис: «Зберігати вічно. Знищенню не підлягає». Навіть дружина Євгенія Березняка, Катерина Кузьмівна, не знала, що тривалий час вона живе з легендарною людиною, хоробрим розвідником.

Народився Євген Степанович 25 лютого 1914 року в місті Дніпропетровську. Але саме на Кіровоградщині проторував він свою першу життєву стежину – від батьківського порога, з села Олексіївки Добровеличківського району до залізничної семирічної школи № 19 міста Помічної (нині Помічнянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1). За порадою улюбленого вчителя вступив до педагогічного технікуму в м. Кіровограді, який закінчив у 1928 році. У 1933 році – Учительський інститут у місті Бердянську. Свої перші кроки на педагогічній ниві юнак теж зробив на Кіровоградській землі, ставши вчителем семирічної школи села Іванівки.

Євген Степанович відзначився на всіх освітянських щаблях – від учителя до старшого наукового співробітника Центрального інституту підвищення кваліфікації педагогічних кадрів.

Учень 1. Війна змусила Євгена Степановича на деякий час змінити професію – стати захисником Вітчизни. У 1941-1943 роках він жив сповненим тривог і небезпек життям підпільника на Дніпропетровщині. Та найбільший подвиг ще був попереду. Після визволення Дніпропетровська Євгена Степановича було направлено до Московської школи розвідки Головного розвідувального управління. Успішно закінчивши її, Березняк під іменем капітана Михайлова був призначений керівником групи військових розвідників «Голос». У ніч з 18 на 19 серпня 1944 року вона десантувалася на територію Польщі. За 156 днів ціною ризику своїм життям вдалося повністю розвідати краківський укріплений район, виявити склад боєприпасів, дислокацію штабу 17-ої німецької армії та всіх її дивізій. У бойових операціях було знищено понад 100 і взято в полон 17 гітлерівських солдат і офіцерів, пущено під укіс кілька військових ешелонів, підірвано 4 мости.

Учень 2. Група «Голос» врятувала від повного знищення древнє місто Краків, яке за красу називають «польськими Афінами». Ризикуючи життям, розвідники дізналися про план замінування міста і цим врятували не лише місто, а і його жителів та радянських бійців. Адже, по задуму гітлерівців, їх мали впустити в Краків і зірвати його разом з воїнами. Врятування Кракова в січні 1945 року вписано в історію як одну з найуспішніших операцій військової розвідки в Другій світовій війні.

Учень 3. Після закінчення війни Є.С. Березняк повернувся до педагогічної роботи. У 1947 році закінчив Львівський університет за спеціальністю «Історія». У 1945-1952 роках – завідуючий Львівським міським відділом народної освіти. У 1952-1954 роках – начальник відділу навчальних закладів Львівської залізниці. З вересня 1954 року по вересень 1984 року працював начальником Головного управління шкіл в Міністерстві освіти УРСР. У квітні 1998 році завершив трудову діяльність на посаді старшого наукового працівника Академії педагогічних наук України і вийшов на пенсію.

Учень 4. Держава високо відзначила трудовий та бойовий подвиг Березняка Євгена Степановича. Указом Президента України від 21 серпня 2001 року № 702 за особисту мужність і відвагу, героїзм і самопожертву, виявлені при виконанні особливо важливих завдань під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. розвіднику (майору «Вихору») Євгену Степановичу Березняку присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».

Учень 1. Заслужений учитель УРСР (1965), кандидат педагогічних наук (1968), генерал-майор (2005).

Нагороджений радянськими нагородами: орденом Жовтневої революції (1976), орденами Вітчизняної війни І (1965) та ІІ (1985) ступеня, орденом трудового Червоного прапора (1966), орденом «Знак пошани» (1971), двома медалями «За трудову доблесть» та іншими медалями, Почесною Грамотою Верховної Ради УРСР (1984). Українськими нагородами: орденом «За заслуги» І ступеня (2009), за особисту мужність, виявлену в боротьбі з фашистськими загарбниками, вагомий внесок у розвиток ветеранського руху, патріотичне виховання молоді та з нагоди 95-річчя від дня народження), Почесною відзнакою Президента України (орден «За заслуги» ІІІ ступеня (1994), за особисті заслуги в розвитку ветеранського руху, активну громадську діяльність та з нагоди 50-річчя визволення України від фашистських загарбників), орденом Богдана Хмельницького І, ІІ та ІІІ ступеня.



Учень 2. Іноземними нагородами: орденом «Віртуті Мілітарі» (1964), орденом «Партизанський хрест» (1986, Польща), орденом Дружби (2004, Росія), «За заслуги перед Отечеством» ІV ступеня (2007, Росія). Громадськими нагородами: орденом «За бойові і трудові досягнення ІІІ ступеня» (2001, «Золота Фортуна»), золотим знаком міста Кракова. За роботу в освіті нагороджений медалями імені Н. Крупської, К. Ушинського, А. Макаренка, удостоєний звання «Заслужений учитель».

Учень 3. Почесний громадянин Києва, Кракова, Дніпропетровська, Новомосковська Дніпропетровської області, почесний співробітник Головного управління розвідки Міністерства оборони України, почесний член Фонду ветеранів військової розвідки. Автор понад 100 наукових праць з питань управління в системі народної освіти, навчання та виховання учнів: «Шляхи розвитку освіти на Україні», «Керівництво роботою школи», «Керівництво сучасною школою». Автор книг-спогадів: «Я – Голос», «Пароль Dum Spiro», «Операція «Голос», виданих українською, російською, польською, болгарською, узбецькою мовами загальним накладом близько 2 мільйонів примірників.

Учень 4. Про діяльність групи Є. Березняка у Кракові знято кінофільми: «Майор Вихор» (СРСР), «Врятувати місто» (Польща), документальні фільми: «Тепер їх можна назвати» (СРСР), «Операція «Голос» (Польща), «Майор Вихор. Правдива історія» (Україна).

Учитель. Живе Євген Степанович в Києві, має велику родину, бере активну участь у ветеранському русі. Будучи членом Київської міської ради ветеранів України, часто зустрічається з солдатами, курсантами й офіцерами української армії, учнями шкіл та студентами вищих навчальних закладів. Раніше часто бував на Добровеличківщині, зараз підтримує зв’язки зі школами міста Помічної, зокрема, Помічнянською ЗШ І-ІІІ ступенів № 1 та Помічнянською ЗШ І-ІІІ ступенів № 3, у музеях яких розміщені фотографії Є.С. Березняка, копії Указу Президента про присвоєння звання «Герой України» з врученням ордена Золотої Зірки, посвідчення про присвоєння звання «Заслужений вчитель України», диплом про присвоєння звання «Почесний громадянин м. Києва», авторські книги, вибрані педагогічні праці Євгена Степановича з підписом автора, публікації в періодичних виданнях про життєвий і творчий шлях героя.

У жовтні 2002 року Є.С. Березняк завітав на Добровеличківщину, де розповів не тільки про героїчні, а й трагічні сторінки своєї біографії: «Коли я повернувся із завдання в Москву, мені вручили пакет, який був для мене дуже неприємним. Після десантування в Краків я потрапив на державну перевірку, потім – за колючий дріт в Подольск – табір НКВC. Справа в тому, що я сам побував в застінках гестапо. У гестапівській катівні вмирала остання надія на порятунок. Та на стіні смертників серед інших написів прочитав: «Dum spiro – spero!» «Поки дихаю – надіюсь!» Ці слова вдихнули впевненість і віру. Мені вдалося втекти. Сюди ж потрапила моя радистка Ольга, якій допомогли вибратися з тюрми самі гестапівці. Потім німці почали співпрацю з нами. Наші органи не могли повірити в те, що це правда. Коли на Червоній Площі в Москві проходив військовий парад, присвячений дню Перемоги, я в цей час вантажив вугілля на залізничній станції Подольська. Визнання моїх заслуг та заслуг моєї групи прийшло значно пізніше, в 2001 році мене було нагороджено Орденом «Золотої Зірки». Після численних перевірок і за клопотанням ГРУ ГШ він був звільнений і демобілізований.

У березні 2007 року делегація Помічнянської ЗШ І-ІІІ ступенів № 1 взяла участь у презентації трьохтомника вибраних педагогічних праць Є.С. Березняка, що відбулася в Будинку вчителя м. Києва. Напередодні 60-річчя дня Перемоги на приміщенні школи відкрито меморіальну дошку, яка засвідчує, що Є.С. Березняк навчався в цій школі.

Ведучий. Мабуть, Євген Степанович має таке яскраве і довге життя тому, що найдорожчою в його серці була, є і завжди буде Вітчизна: «Навіть в лиху годину, – говорить він – я вірив у свою Вітчизну: коли вона була окупована і пограбована німцями, коли вона відбудовувалася з руїн. Я люблю її й тепер. Я люблю її, тому що вона моя. Я вірю, що наші внуки будуть жити краще. Від вас, молоді люди, залежить доля майбутніх поколінь, доля нашої країни».

Ведуча. Євген Степанович і сьогодні вчитель. Кожною миттєвістю свого майже сторічного життя він вчить нас любити Вітчизну, віддавати їй свої сили, знання, уміння, таланти, а в разі потреби – мужність, відвагу, стійкість, щоб стала Україна сильною, могутньою, квітучою державою.
Список використаних джжерел:

1. Березняк Є.С. Миттєвості мого життя. – К.:«Генеза», 2002.

2. День партизанської слави у Добровеличківці // Сільське життя. – 2002. – № 74.

3. Дороги Майора Вихора // Сільське життя. – 2003. – № 19.

4. Матеріали музейної кімнати Помічнянської ЗШ І-ІІІ ст. № 1.

5. «Не було б перемоги – не було б України» (інтерв’ю з Березняком Є.С.) // Сільське життя. – 2 жовтня 2002 р.

6. Чижевський Б. Євген Березняк: «Поки живу – сподіваюся, борюся!» // Освіта України. – 2003. – № 83.

7. «Я – майор Вихор» // Сільське життя. – 19 грудня 2001 р.




М.П. Матвієнко,

учитель історії

Маловисківської гімназії

Маловисківської районної ради
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ – ДО ЗІРОК

(година спілкування для учнів 10-11 класів,

присвячена Кондратюку Юрію Васильовичу)
Мета: ознайомити учнів із сторінками життя, творчою діяльністю та науковими розвідками одного з теоретиків космонавтики Ю.В. Кондратюка; розкрити значення наукового відкриття Ю.В. Кондратюка для людства; виховувати почуття поваги та гордості до видатних особистостей нашого краю.

Обладнання: документальні матеріали Московського тижневика «Совершенно секретно» (№ 4, 1993 р.), листи і фотографії сім’ї і родичів Кондратюка в ЗМІ району, наукова розвідка Б.І. Романенка «Юрій Васильович Кондратюк» (1988 р.).
В можливості в найближчому майбутньому почати по-справжньому господарювати на нашій планеті і слід бачити основне значення

для нас в завоюванні просторів Сонячної системи.

Ю.В. Кондратюк

Хід уроку

Вступне слово вчителя. Кіровоградська земля багата талановитими людьми. Багато з них відомі за її межами, але є такі, про кого ми почали згадувати нещодавно. Їх імена, життя та діяльність були приховані від нас. Читаючи ці біографії, ми відкриваємо їх для себе по-новому. Сьогодні поговоримо про одного з теоретиків світової космонавтики, довгий час замовчуваного офіційною владою, Ю.В. Кондратюка, доля якого пов’язана з Кіровоградщиною.

Вдумайтесь лише в значення його слів, поставлених епіграфом до нашої бесіди: «В можливості в найближчому майбутньому почати по-справжньому господарювати на нашій планеті і слід бачити основне значення для нас в завоюванні просторів Сонячної системи».

Не ототожнюючи даний висновок з висновком І.В Мічуріна про природу, ми можемо твердити, що сьогодні фахівці не тільки визнають правдивими передбачення Ю.В. Кондратюка в галузі космічних досліджень, а й безпосередньо використовують його поради.

Так, при виборі схеми польоту людини на Місяць американські спеціалісти, як вони потім визнали, зупинились на схемі, запропонованій свого часу Ю.В. Кондратюком. Це і сприяло поверненню із забуття імені вченого.

Визнання ж вченого на всіх рівнях (в тому числі і партійному) розпочалося лише після урочистого засідання в Полтаві 12 червня 1987 року, присвяченого 90-річчю від дня народження вченого, коли тодішній секретар обкому КПРС Ф.Т. Моргун сказав: «Под двойной тайной долгие годы были скрыты имя и дела Ю.В. Кондратюка. Все чувствовали, как над этим именем наслаивался панцирь запретности не только для прессы, но и для всех нас, и в придаток шла еще какая-то суета вокруг его биографии… Сейчас, когда наше общество очищается и из всего делаются уроки правды, мы говорим открыто и про эту долгое время запретную сторону жизни Ю.В. Кондратюка. Ведь немногие даже из полтавчан знали, что имя, данное ему родителями, было Александр».

Учитель. Тривалий час у школах Малої Виски досліджують життєвий шлях вченого, ознайомлюються з його науковими розвідками. Ми знаємо, вивчаємо і шануємо пам’ять про Юрія Кондратюка.

Може, саме це і спонукало О.Т. Гончара в одному з листів у 80-х роках до Маловисківського музею зазначити в дещо іронічній формі: «…Мала Виска, виходить, зовсім не мала, якщо вона колись з такою щедрістю душі прихистила Юрія Кондратюка і сьогодні так чудово ставиться до його пам’яті».

Ми не можемо відповісти на всі запитання, пов’язані з життям Юрія Кондратюка, але окремі сторінки його життя ми повинні знати. По-перше, його подвійне прізвище. Це пов’язано з його біографією.

Учень 1. Народився Ю.В. Кондратюк (справжнє ім’я – Шаргей Олександр Гнатович) у 1897 році в м. Полтаві. Його батько – Гнат Бенедиктович Шаргей, який навчався в трьох вищих навчальних закладах (двох в Росії і одному в Німеччині), жодного з них не закінчив. Мати – Людмила Львівна Шліппенбах, ще коли Олександр був маленьким захворіла і померла в будинку для душевно хворих в самій Полтаві, а батько одружився вдруге на Олені Петрівні Кареєвій та одразу ж після народження вже зведеної сестри Сашка Ніни помер у 1910 році.

Залишившись круглим сиротою, малий Сашко тепер проживав у сім’ї Катерини Кирилівни та Якима Микитовича Даценків і навчався в Полтавській чоловічій гімназії. Після закінчення гімназії (зі срібною медаллю) Олександр Шаргей вступає до Петербурзького політехнічного інституту, але невдовзі його призвали в армію і відправили на фронт І світової війни. Настав 1917 рік – рік революційних потрясінь як в Росії, так і на Україні. Шаргей не проявляє особливого ентузіазму воювати, тікає з армії (хоче займатись улюбленою справою, розпочатою ще з гімназії – теорією космічних перельотів). Але його знову силоміць призивають до денікінської армії (як царського офіцера). З цієї армії він теж тікає. І тепер залишився на роздоріжжі. Після перемоги більшовиків його мала ждати в’язниця як царського офіцера або як ворога народу через участь в денікінській армії. Існує чимало версій зміни прізвища. Найбільш вірогідною версією потреби змінити прізвище, мабуть є, все-таки, страх за своє життя. Хоч завідувач науково-дослідним сектором Полтавського музею авіації і космонавтики Сильвестр Гордійович Шафарчук згадує і про інші версії, які теж базуються на певних документах. Це і страх за майбутнє сестри по батькові, Ніни; це і матеріальні нестатки, що часто змінюють життя людей. Ми ж можемо вважати першу версію найбільш вірогідною.



Учень 2. Нове прізвище дісталося від померлого від туберкульозу київського студента Георгія Кондратюка з Луцька, який ніякого відношення до космонавтики не мав. Завдяки наполяганням Олени Петрівни Кареєвої документи цього студента і погодився взяти Олександр Шаргей. Так Олександр Шаргей став Юрієм Кондратюком. Після громадянської війни Юрій Кондратюк через знайомих своєї мачухи приїздить до Малої Виски.

Спочатку він проживає в будинку Лашинських і працює в млині Лашинського, а потім останній влаштовує Юрія Кондратюка працювати на Маловисківський цукрозавод. Тут він працює кочегаром, машиністом, механіком і у вільні від роботи години займається удосконаленням окремих частин своєї першої друкованої праці: «Тим, хто буде читати, щоб будувати», а також готує напрацювання, які стануть складовою його книги «Завоювання міжпланетних просторів», що вийшла в Новосибірську в 1929 році.



Учень 3. Ті, хто вперше знайомиться із спадщиною цієї людини, звертають увагу на його звичайний вигляд. Немає особливої показовості в одязі. Саме тут доречна характеристика Кондратюка, дана тим же О.Т. Гончарем у його новелі «Геній в обмотках», яка вміщена у книзі «Спогад про океан»: «…Все матеріальне він мав за ніщо…, зате в чому-небудь посприяти іншій людині, хай і малознайомій, чимось зарадити їй, о, тут механік наш давав волю своїй винахідливості!».

Може, це і несуттєва риса людини, але вона напрочуд вдало свідчить, що Кондратюк був простою людиною в буденному (малому) житті і генієм у великому.



Учень 4. 1921-1923 роки були голодними на Україні. Саме в цей час і працював на нашому цукрозаводі Юрій Васильович Кондратюк. З цим періодом пов’язана ще одна сторінка його біографії. Спробувавши напівголодного життя в Малій Висці, Юрій Васильович вирішив покінчити з цим і відправитись в Данію в пошуках коренів свого родоводу. Як ми вже згадували, дівоче прізвище його матері було Шліппенбах. Корені цього роду тягнуться з Данії десь з XVII-XVIII століття. У час так званої Північної війни з Росією шведський король Карл ХІІ у свою армію закликав вірних своїх підданих. Данія в той час була завойована шведами. Так, родич Людмили Львівни – барон Шліппенбах – потрапив до армії Карла ХІІ і під Полтавою в 1709 р. здався в полон російським військам, про що згадує навіть О.С. Пушкін у своїй знаменитій поемі «Полтава».

- А чому, як ви думаєте, він здався в полон?



(Одні твердять, що він помстився Карлу ХІІ за сплюндровану свою Батьківщину, інші – сподобалась земля Російської імперії, треті – ситуація змусила, коли на війні вибирають між життям і смертю тощо.

Це питання може бути темою для спеціального дослідження гуртківців).

У голодний 1922 рік Ю. Кондратюк відправляється в Данію в пошуках кращої долі. Але по дорозі захворів тифом і змушений був повернутися до Малої Виски. Продовжуються будні, пов’язані з Маловисківським цукрозаводом.



Учитель. У 2012 році світова громадськість відзначала 115-річчя від дня народження Юрія Васильовича Кондратюка.

Нагадаємо, що з нагоди його 100-річного ювілею та з метою увічнення пам’яті вченого (1997 р.) встановлено меморіальну дошку на будівлі Маловисківського цукрового заводу. У 2008 році дошку пренесено до Маловисківської гімназії.

Сьогодні важливим і перспективним напрямком нашої роботи є дослідження життєвого та творчого шляху вченого-винахідника.

Учень 5. Окремо хотілося б згадати про дослідників діяльності і життя Ю.В. Кондратюка. Зокрема, у районній газеті «Маловисківські вісті» ще
в 70-ті роки з’явилися публікації про Ю.В. Кондратюка, авторами яких були редактор газети Г.О. Красний та журналіст Д.П. Путієвський.

Одними з перших авторів публікацій про Кондратюка були Г.М. Перебийніс, Заслужений учитель України, краєзнавець, лауреат обласної краєзнавчої премії імені В. Ястребова, та О.С. Ковтун, педагог-краєзнавець. А сьогодні все частіше про цю непересічну людину пишуть Л. Калієвський із Злинки, С.Г. Шафарчук з Полтави, А. Михайлов з Києва та ін.

На думку Ярослава Голованова, оглядача журналу «Совершенно секретно», одержимим і найблагороднішим у високому значенні цього слова можна вважати дослідника і очевидця, який особисто знав і працював з Кондратюком, Б.І. Романенка. Справді, історичному дослідженню біографії Ю.Кондратюка він віддав 33 роки. Основні відомості про вченого він подав у книжці «Ю.В. Кондратюк».

Борис Іванович знайшов офіційне підтвердження того, що Ю.В. Кондратюк не загинув в 1941 році, а воював і в 1942 році. А після 1942 року зник назавжди. Це і породило багато версій про зникнення Кондратюка.



Учень 6. У 1988 році Б.І. Романенко повідомив ще одну особисту таємницю Кондратюка. Коли той пішов на фронт, то у сестри Ніни залишив для зберігання свої рукописи. Під час окупації України німцями чемодан з рукописами зник. Це і породило безліч версій навколо питання про життя і зникнення рукописів Кондратюка, а, може, просто домислів, спростувати які ми поки що не можемо.

Учитель. Початок дослідження даної теми вже зроблено. У 2008 році учень нашої школи Бойко Андрій став одним з переможців обласного конкурсу-захисту юних дослідників з роботою «Геній в обмотках».

Перед вами стенд, на якому є спеціально відведені місця для інформації і дослідництва. Найкращі дослідження будуть представлені ось на цьому стенді. Все це для того, щоб через дослідництво ми могли дізнатися все більше і більше про цю дійсно незвичайну людину. Про цю незвичайність особливо влучно звучать слова нашого земляка, почесного громадянина м. Малої Виски, поета Володимира Яковича Бровченка:

…Не бачили ні мертвим, ні живим

Його, ні до, ні після перемоги.

Так і пощез безвісним рядовим

Першозв’язківець між Землею й Богом…

Творці новітніх незбагненних див,

Не вищітесь бундючно та пихато.

Той Армстронг, що по Місяцю ходив,

Злетів до нього від моєї хати…

Ми повинні вивчати, знати і шанувати цього «дивного чоловіка» як одного з теоретиків космонавтики, який народився, виріс, страждав і творив в Україні та на Кіровоградщині.
Список використаних джерел:

1. Бровченко В.Я. Мала Виска. Дивний чоловік. – К., 2004.

2. Голованов Я. Совершено секретно/ Маловисківські вісті. – 28 липня 1993 р. – № 4.

3. Гончар О.Т. Спогад про океан. – К., 1995.

4. Романенко Б.І. Ю.В. Кондратюк. – М., 1988.

Р.Р. Любарський,

спеціальний кореспондент газети «Народне слово», поет, літератор
«НЕ МІСЦЕ ПРИКРАШАЄ ЛЮДИНУ, А ЛЮДИНА МІСЦЕ»

(творчий портрет кінорежисера Миколи Літуса)
У травні 2012 року на запрошення редакції газети «Народне слово» та Кіровоградської обласної державної телерадіокомпанії наше місто відвідав відомий український кінорежисер, творець фільмів «Королева бензоколонки», «Дні льотні», «Пароль знали двоє» та інших, член Національної спілки кінематографістів України, Заслужений діяч мистецтв України, учасник Великої Вітчизняної війни Микола Гнатович Літус.

За участі та організаційної підтримки дирекції ОУННБ імені Д. Чижевського зустріч з митцем проходила в одному з читальних залів бібліотеки. Зауважимо, що остання подібна творча зустріч з кіровоградцями відбулася близько 30 років тому. З огляду на це ми поставили за мету оновити в пам’яті кіровоградців образ знаного земляка. Адже Миколу Гнатовича більше знають за фільмами, які робили історію радянському й українському кінематографу. На думку режисера, найцікавіші з них не соромно передивитися і сьогодні. Вони пройшли випробування часом, залишили трепетні почуття, яскраві образи та вислови.

Тому зустріч і почалася з уривків кінохіта 1960-х років «Королева бензоколонки». А Микола Гнатович прокоментував: «Тоді ж критики її швиденько обгудили, назвавши банальною, вульгарною, безідейною. Навіть у рецензіях на фільми про революцію 1905 року неодмінно згадувалася «Королева бензоколонки» як зразок безідейності та легковажності. Але нам хотілось, щоб втомлені від повоєнної розрухи і відновлення народного господарства люди нарешті змогли відпочити, розважитися. У той же час мовою комедії прокритикували і актуальні проблеми того часу: бюрократизм, хамство, байдужість, безкультурність».

Не могли ж ідеологи «Советского экрана» зізнатися, що картина, якій присвоїли третю категорію, обійшла черговий шедевр Герасимова чи Бондарчука: за рік її подивилися понад 53 мільйони глядачів, які принесли в бюджет Держкіно понад 15 мільйонів карбованців.

Також розповів режисер і про зйомки кінострічок «Веселка», «Мій друг Наврузов», «Дні льотні», «Дачна поїздка сержанта Цибулі», «Пароль знали двоє», «Випадок з газетної практики», «Зірка шерифа» та інших. Про плідну творчу співпрацю з режисером Олексієм Мішуріним. Про те, що таке режисерський сценарій. Про підбір акторів. До речі, він став першим, хто дав путівку у велике кінематографічне життя таким славетним акторам, як Микола Олялін та Віра Алентова. Цікавою була історія, що розкрила секрет його незвичного для українців прізвища.

Насамкінець зустрічі митець зізнався: «Війна мене пощадила. Потім я сорок років займався улюбленою професією. І ні на що б її не проміняв».


Таємниця прізвища

У діда з батькового боку було чотири сини. Коли він помер, а це сталося 1912 року, їм відповідно було десять, вісім, шість і чотири роки. Який тягар ліг на бабусю, уявити не важко. Два роки вона утримувала і годувала їх лише завдяки співчуттю і допомозі сільської громади. Але прийшла межа, за якою починався голод…

Та якось з-під станції Хирівка приїхав лісник разом з дружиною. Дітей у них не було, тому й попросили бабусю віддати їм на виховання двох старших хлопчаків. Таким чином Гнат і Антон отримали прізвище Літус. А Кирило і Кость залишилися Шерстюками.

Поки росли, брати продовжували бачитися і спілкуватися. Адже Хирівка (нині станція Чорноліська) і Цибулеве розташовані поруч.



Рідня

Батько навчався добре. Після школи він працював на станції, а потім пішов служити в армію. Там закінчив школу молодших політруків. Після армії залишився служити у залізничній частині, що забезпечувала охорону колій, мостів, пакгаузів, обладнання та вантажів Південно-Західної залізниці. Одружився з Оксаною Бондаренко із села Цибулевого, де 15 січня 1925 року і народився Микола Гнатович Літус.

Батько трагічно загинув у грудні 1945 року.

Дядько Антон перед війною жив у Кіровограді і працював на заводі «Червона зірка», де відповідав за протипожежну охорону. Микола Гнатович навіть пригадав його адресу: вулиця К. Маркса, будинок №4. Коли його призвали в армію, дядько Антон потрапив на корабель Волзької річкової флотилії. А загинув під Сталінградом, рятуючи підбите фашистами судно.



Перший виступ

Здібність до акторського мистецтва Микола виявив десь у п’ять років. До цього мати вже навчила його складати літери у слова. Так він самотужки вивчив вірш.

На якесь свято у сільському клубі (колишній церкві с. Цибулевого) поставили в центрі високий табурет. На нього – Миколку, який дзвінким голосом мав читати вірш, що починається рядками:

В куркуля працював,

Відпочинку не мав,

А за це він за все

Нагая діставав.

Але останній рядок в його виконанні отримав інше звучання:



А за це він за все

На «гов’ядину» став.

Реготу було чимало, але малому це сподобалося – він привернув увагу. Хоча мати потім довго докоряла Миколку «гов’ядиною».



Перші уроки

У тому краю Цибулевого, де жили Літуси, у період боротьби за лікнеп організували початкову школу. В ній зібрали усю малечу. Привели туди і Миколку.

Якось учитель наказав: «Не підходьте і не заглядайте в колодязь!». Наступного дня порушника поставили на коліна в куток. При цьому вчитель запитав: «Хто ще хоче зазирнути в криницю?». Миколка одразу підняв руку. І його поставили на коліна до кінця уроку.

Попри покарання хлопчик був собою задоволений. А суворий вчитель порадив батькам припинити навчання неслухняного малюка.

Отже, велика красива кам’яна школа, що була на іншому боці села і яку йому лише показували, залишилася лише у Миколчиних мріях.

Командир і політрук

1930 року батька як військовослужбовця перевели у В’ятку (Кіров). Там Микола і пішов у перший клас. Вчився непогано. Та найбільше захоплювався заняттями в драмгуртку. Хоча мати була від цього не у захваті – професію актора вона вважала несерйозною справою.

Виховання в сім’ї будувалося так: мати – командир, батько – політрук. Мати діяла наказом, батько – переконанням. Звичайно, Микола більше тягнувся до батька. І не тільки тому, що поважав його методи впливу. Його дедалі більше приваблювали військові. Кожні канікули Микола проводив у частині батька: разом з усіма вивчав статут, матеріальну частину зброї, їздив на полігони та стрільбища.

Сім’я мала повернутися в Україну. Та почалася війна…



1941-1945

Закінчуючи школу, Микола Літус вже знав, куди лежить його шлях. Хоча у шпиталях, де він виступав з іншими школярами в концертах, його декламацію та гру на балалайці сприймали дуже схвально, 1942 року юнак вступає у


2-ге Ленінградське піхотне військове училище.

Після прискореного випуску лейтенанта Літуса призначили командиром взводу 82-міліметрових мінометів. У той час готувався наступ Ленінградського фронту, тому у всіх підрозділах проводили навчання. На одному з них взвод відпрацьовував зміну позицій. Треба сказати, що ствол міномета, який важить 18 кілограмів, вставляється у спеціальне гніздо за плечима і кріпиться ременями, під час бігу повсякчас б’є в потилицю. Хоча справа була влітку, командир наказав бійцям надіти шапки-ушанки. В цей час сюди під’їхав командир дивізії і здивувався, чому вони не в пілотках. Взвод вишикували і комдив запитав, хто дозволив надіти шапки. Микола Літус сміливо відрапортував, що це зробив він за порадою їздового Хазова. Комдив подумав-подумав і наказав нагородити обох медаллю «За відвагу».

Коли старшого лейтенанта Літуса тяжко поранило під Кенігсбергом, 53-річний Єгор Іванович Хазов проскакав на коні без сідла 15 кілометрів, аби провідати свого командира і передати йому торбинку цукру та пачечку чаю. Так турботливо він опікувався своїм юним командиром. Адже знав: хтось потурбується і про його двох синів, які воюють на іншому фронті. Потім після одужання, коли мінометники розташовувалися в лісовому маєтку Геринга, Єгор Іванович знайшов десь скрипку і приніс її командиру, бо чув, як той справно грає на балалайці. Розчулений Микола Літус подякував їздовому і спитав, де той її узяв. Потім пішов у ліс і удавав із себе скрипаля. Тут акторська натура знову взяла гору. Попри все, розуміючи ціну цієї скрипки, офіцер не залишив її собі, а повернув на місце.

Всесоюзний державний інститут кінематографії

Коли старшого лейтенанта Миколу Літуса тільки-но представили до звання капітана, медична комісія прийняла рішення комісувати його за станом здоров’я.

Дев’ятнадцятирічний юнак повертається додому і одразу вступає на історичний факультет Кіровського педагогічного інституту. І тут акторські здібності не дають йому спокою – Микола активно виступає на студентських вечорах, капусниках. Після третього курсу здійснює першу спробу вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії.

Лише 1950 року, заочно закінчивши істфак, він потрапляє на акторське відділення, де навчається разом з Миколою Рибниковим, Кларою Рум’яновою, Аллою Ларіоновою, Юрієм Бєловим, Руфіною Ніфонтовою, Георгієм Юматовим, Надією Рум’янцевою та іншими. На другому курсі (за пропозицією керівництва) Микола Літус переводиться на режисерське відділення в майстерню Григорія Александрова та Михайла Ромма.

Навчання було насиченим і серйозним. Доводилося вивчати багато предметів – як основних, так і додаткових.

Першою стрічкою, де Микола Літус виступив як асистент режисера, став фільм-казка Олександра Зархі «Нестерка». А першою самостійною роботою «Веселка», де грали Володимир Дальський, Галина Яблонська, Михайло Задніпровський, Лариса Борисенко, Андрій Сова та інші. Більшість з них представляли Київський академічний український театр ім. Франка.



«Королева» та її свита

З Надією Рум’янцевою Микола Літус потоваришував ще у студентські роки. Надія була була простою, хорошою, доброю, чуйною, працьовитою дівчиною. Вона допомагала групі студентів ВДІКУ – вихідцям з України, – Майї Булгаковій, Валентині Дубині (Владимировій), Олексію Пархоменку і Василю Фущичу готувати дипломний фільм. А оскільки фільм знімали українською, вивчати мову їй допомагав Андрій Сова.

«Королева бензоколонки» стала, власне, лебединою піснею Надії Рум’янцевої. Хоча спочатку на роль Людимили Добрийвечір пробувалася актриса Терьє Луйк. Але Рум’янцева обійшла її за темпераментом, як висловився Микола Літус.

Ось ми бачимо, як Людмила на роликових ковзанах плавно ковзає по середині жвавої автостради. «Чому їдете по осьовій?» – запитує, висунувшись з вікна автобуса «Київ – Ялта», веселий водій (Юрій Бєлов). «А можливо, я саме і шукаю цю осьову лінію... свого життя!» – значущо відповідає Людмила. Через декілька хвилин все обертається так, що вона вимушена зменшити тон і сісти в цей автобус. «І не набридає вам увесь час їздити?» «Набридає? – дивується шофер. – Траса – ось де краса! Ялта, Карпати, сади Вінниці, золоті хліби Полтавщини, пісня коліс». Слава Кошовий – так звати шофера – схвально киває, почувши, що батько Людмили монтажник, працює на будівництві в Індії. Проте дізнавшись про балетні амбіції дочки монтажника, він повчально говорить: «Не місце прикрашає людину, а людина місце».

У пошуках місця зйомок режисери Мишурін та Літус об’їздили усю Україну – ніде не могли знайти відповідну сучасну автозаправку. Нарешті знайшли в Пирятині. Але виявилось, що на заправці знімати не можна. У них теж виробничий план. А освітлювальна апаратура небезпечна – завжди щось іскрить, дроти димлять. Припало поруч будувати свою АЗС, бутафорську. Вона була настільки схожа на справжню, що одного дня вранці, коли ще не встигли розгорнути апаратуру, на цю «АЗС» звернула з траси вантажівка, і водій зажадав її заправити. Надія Рум’янцева, не змигнувши оком, сказала: «Вашу машину заправляти не буду. Вона брудна, водій неголений». У того мову відняло. Підійшов Андрій Сова у формі автомобіліста. «Ви начальник?» – запитав шофер. «Так, я», – серйозно відповів Андрій Корнійович. – «Та що ж це ви поставили тут це опудало, цю фітюльку, яка вимагає, щоб я поголився? Мені ж вантаж везти в Київ!» – «Правильно вимагає, по інструкції». – «Я скаржитимуся!»

Тут з'явився «міліціонер» Павло Вінник: «Кому скаржитися, пред'явіть ваші права». Коротше, довели людину до кипіння і зрозуміли, що продовжувати вже просто непристойно. Нарешті сказали: «Даруйте, ми пожартували, це декорація, кіно знімаємо». Але водій не повірив! «Та дивіться ж – це ж Надя Рум’янцева, та, що не «піддається!» (Уперше актриса набула широкої популярності після фільму «Неподдающиеся».)

Дуже смачно зіграла буфетницю Рогнеду Карпівну українська актриса Нонна Копержинська. Попадання в неї, як і в Андрія Сову, було дуже точним. Прекрасна актриса, Копержинська мала і надзвичайне почуття гумору. «Одягнули Нонну Кронидівну перед зйомкою в костюм буфетника, – згадує Микола Літус. – Дивимося з Мишуріним на фартушок: потрібно б його приталити. А Нонна Кронидівна відповідає: «Нi, хлопцi. Оце шо нема, то нема». І тут же розповідає: «Ще пiд час навчання в театральному iнститутi якось на уроцi танцiв педагог каже: кавалери, берiть своїх дам за талiю. Я й кажу партнеровi: шукай, Гришо, якщо найдеш – твоя буде. Так що, вибачайте, талiї нема».

Микола Федорович Яковченко у фільмі знімався лише в одному епізоді – в ролі одного з двох керівників-бюрократів, що провалилися в річку разом із занедбаним мостом, який не хотіли ремонтувати. І коли обидва артисти вибиралися з води, він покартав усіх: «Що ж ви, хлопцi, не попередили, що мiсток провалився, я ж плавати не вмiю».


Розділ ІІІ

«ЗОЛОТИЙ КІРОВОГРАДСЬКИЙ КРАЮ,

БАТЬКІВЩИНИ ЧАСТКА СТЕПОВА!»

(Розробки уроків та позакласних заходів,

присвячених 75-річчю утворення Кіровоградської області)

О.П. Третяк,

учитель початкових класів комунального закладу

«НВК ЗШ І-ІІ ступенів № 34 – економіко-правовий ліцей «Сучасник» – ДЮЦ Кіровоградської міської ради Кіровоградської області»
ТАЄМНИЦЯ МОГО КРАЮ

(урок-мандрівка для учнів 1 класу)

Мета: розширити і поглибити уявлення першокласників про рідне місто Кіровоград: назву міста, визначні місця, найважливіші підприємства міста; формувати почуття гордості за історичне, культурне та духовне життя наших предків; викликати бажання вивчати, берегти і примножувати багатство рідного краю; розвивати увагу, пам’ять, зосередженість, мовлення учнів.

Обладнання: ІКТ, ілюстрації, пазли плану фортеці Святої Єлизавети, фотографії пам’ятних місць Кіровограда, видатних людей свого краю; ілюстрації рослин і тварин.
Хід уроку

І. Організація класу

Створення сприятливого психологічного комфорту.

Візьмемось за руки

Та станемо в коло!

Радість та усмішки

Хай сяють навколо!

Учитель. Доброго дня! Ми раді зустрічі з вами! Сьогодні ми зібралися на перший у вашому житті урок-мандрівку. Мета нашої мандрівки – дати можливість кожному з вас відчути себе школярем, ближче познайомитися з класом та більше дізнатися про ... .

Але спочатку розкажіть:

- Чи хотіли ви йти до школи?

- Чим відрізняється школа від дитячого садочка?

- Чому б ви хотіли навчитися у школі?

(На дошці прикріплені фотографії, листівки з краєвидами міста, архітектурними спорудами, пам’ятниками Кіровограда. Учитель пропонує розглянути їх).

Ви вже напевне здогадалися, що під час нашої мандрівки йтиметься про наше рідне місто Кіровоград.


ІІ. Актуалізація опорних знань учнів

Бесіда.

- Як називається наше місто?

- Чи подобається вам наше місто? Чим саме?

- Як називається головна вулиця нашого міста?

- Що ви зробили б для того, щоб наше місто стало ще кращим?

- За якою адресою проживаєте ви?

- У якому будинку ви живете?

- Чим ваш будинок відрізняється від інших?

- Що виготовляють у нашому місті?

ІІІ. Повідомлення теми уроку. Мотивація навчальної діяльності.

Учитель. Сьогодні на уроці ми познайомимось з рідним краєм, його видатними людьми, культурним і духовним скарбом, природою.

Ми повинні знати свій край, його історію.



ІV. Сприймання і усвідомлення учнями нового матеріалу

1. Зупинка «Моє місто Кіровоград».

(Учні читають вірші).

1-й учень.

В самому центрі України

Є місто сонця, місто-сад.

Тут Батьківщина, тут родина,

Це місто – наш Кровоград.

2-й учень.

Століття швидко промайнули,

Стоять фортечнії вали.

Козацький рід свій не забули,

Вітчизни дочки і сини.


3-й учень.

Вишикувались ніжні квіти

На клумбах міста у рядок.

Крокують поряд мами й діти,

По тротуарах у садок.

4-й учень.

Буяють зеленню тополі,

Каштани й вишні між доріг.

Єдиним прагненням до волі,

Козацький рід все переміг.


Учитель. У кожної людини, сім’ї, родини, села, міста є своя цікава історія. Має її і місто Кіровоград.

На початку ХІХ століття основна частина території нинішньої Кіровоградщини входила до Єлисаветградського повіту. А місто Кіровоград мало назву Єлисаветград. З часом місто змінювало назву на Зінов’євськ, потім Кірово.

А вже 10 січня 1939 року Указом Президії Верховної Ради СРСР місто Кірово перейменовано на Кіровоград та утворено Кіровоградську область.

Отже, в січні 2014 року ми відзначатимемо 75-річчя утворення Кіровоградської області.



2. Зупинка «Культура рідного краю».

(Уявна мандрівка. Розгляд ілюстрацій пам’ятних споруд міста).

Учитель. Зараз ми здійснимо уявну мандрівку від нашої школи у центр міста.

(Під керівництвом учителя діти здійснюють уявну мандрівку вулицями міста. Називають, що зображено на слайдах: пам’ятники Б. Хмельницького, Т. Шевченка, В. Винниченка, О. Пашутіна; краєзнавчий музей, філармонія, театр ім. М.Л. Кропивницького, обласний театр ляльок, річка Інгул, дендропарк, фортеця Св. Єлизавети. Учитель коментує зображене).

Учитель. (Розповідь з елементами бесіди). Наші предки залишили нам у спадок багату землю, свою історію, культуру, освіту і традиції. Наше завдання – зберегти цей скарб і примножити його. Ми повинні добре вивчити й пізнати минуле нашого народу, краю. Зараз ми поговоримо про культуру рідного краю. Як ви гадаєте, що таке культура?

Культура − це все, що людина створила власними руками, а не одержала від природи. В іншому розуміння, культура – це творчі та духовні надбання народу, передані з покоління в покоління.

- Яку людину називають культурною?

Культурною називають людину, яка знає правила поведінки і виконує їх, уміє цінувати прекрасне, може розрізнити добре і погане.



Фізкультхвилинка.

Встаньте, діти, посміхніться,

Землі нашій уклоніться

За щасливий день вчорашній!

Всі до сонця потягніться,



Вліво, вправо нахиліться,

Веретенцем покрутіться.

Раз присядьте, два присядьте

І за парти тихо сядьте.



Зупинка «Пам’ятки мого краю».

А) Фортеця Святої Єлисавети. Історична довідка.

(Розповідь учителя з показом слайдів).
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка