Києво- могилянська Академія



Сторінка1/19
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.7 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Благовіщенський храм УПЦ Київського Патріархату при Національному Університеті “ Києво- Могилянська Академія”

Інститут української археографії та джерелознавства НАН України


протоієрей Юрій Мицик,

доктор історичних наук, професор,


ЗА ВІРУ ПРАВОСЛАВНУ!


Видання 2-е, доповнене і перероблене

Київ, 2004

Присвячується о. Григорію Філю (провінція Альберта, Канада), глибоко віруючому священику і щирому патріоту України.

Дорогі православні!

Дорогі брати і сестри!

Наша Русь-Україна завжди була одним із найпотужніших центрів Віри Православної і не випадково наш славний Київ називали у старовину Другим Єрусалимом. Нині на Україні знаходиться найбільша у світі кількість православних парафій (понад 10 тисяч), а Росія йде після України тільки на другому місці у цьому відношенні. Кожен знає, що православний мир в Україні розділений (не розколений!) і представлений головним чином трьома Церквами: Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква. (Кажемо “головним чином” тому, що в Україні існують поодинокі парафії “Русской Зарубежной Церкви”, “Русской Свободной Церкви”, тощо.).

Чому так сталося? Чому існує загострення відносин між православними громадянами України? Невже таке загострення потрібне в той час, коли на нашу християнську землю сунуть сараною сатаністи, лжехристи, шарлатани, вождики тоталітарних сект, які збивають з путі істинного тих, хто шукає шлях до Бога, призабутий за 70 років безбожницької влади, гублять їхні душі, завдають непоправної шкоди їх фізичному та моральному здоров’ю? Щоб відповісти на це питання, треба чимало написати. Але нехай і коротенька, зате правдива довідка, стане в пригоді віруючим.

Перш за все вияснимо значення слова “автокефалія”. Воно є грецьким і складається з двох частин ( “авто” - сам,” кефал” –голова) і може бути перекладеним як “самостійний, сам собі голова”. Цей термін використовується тільки у церковному православному житті і означає тільки дійсно незалежну, самостійну Православну Церкву, предстоятель якої має над собою тільки Господа Бога. Як правило, автокефальну (або Помісну) Церкву очолює патріарх , як от УПЦ Київського Патріархату, предстоятелем якої є патріарх Київський і всієї Руси - України Філарет; РПЦ, предстоятелем якої є патріарх московський і всієї Русі Олексій ІІ. Якщо автокефальну Церкву очолює митрополит, то тоді обов’язково у назві Церкви додається визначення “автокефальна”, наприклад Польська автокефальна Православна Церква. У інших випадках маємо Церкву автономну, тобто залежну від якогось Патріярхату.Так, УПЦ Московського Патріархату, очолювана митрополитом Володимиром (Сабоданом) є складовою частиною “Русской Православной Церкви” і має тільки обмежену автономію. Підкреслимо, що спеціальних канонів, на підставі яких би Церква ставала б автокефальною, не існувало і не існує. Кожна автокефальна Церква здобувала її своїм шляхом, як правило внаслідок тривалого часу.

УПЦ Київського Патріярхату йде корінням у сиву давнину…

Нагадаймо, що християнство в Україні починається з часів св. апостола Андрія Первозванного і тому Православна Церква в Україні є дійсно Апостольською. Св. апостол Андрій був у Києві, проповідуючи слово Боже і на київських горах проголосив :”Звідси буде проливатися світло християнської віри по всій землі!” Ці слова стали пророчими, бо дійсно саме з Києва пролилося світло віри Христової до земель , де потім виникнули Москва, Петербург, Мінськ і т.д. Уже на зорі християнства на українських землях ( в Причорномор’ї) існували 2 автокефальні єпархії : Скіфська та Херсонеська. Лише нашестя варварів у V ст. припинили існування тут автокефальної традиції. Але християнство жило на Русі-Україні і далі. Тільки в Криму існувало 5 (!) єпархій, матір’ю - Церквою яких був Константинопольський патріархат. З України вийшов св. Андрій, Христа ради юродивий, який побачив у Константинополі чудо Покрова Пресвятої Богородиці (862 р.), тут бували свв. Кирило і Мефодій. Тривалий час в Україні знаходилася Готська держава, яка прийняла християнство з Константинополя і дала православному світу багато святих. Відомі хрещення правителів Київської держави у ІХ ст. –Аскольд, св. Ольга (Єлена).

З часів хрещення Київської держави св. князем Володимиром (988 р.) Православна Віра стала державною релігією. Багато священиків-місіонерів, русинів-українців пішло в далекі північно-східні краї, щоб хрестити там місцеві племена. Москва виникла тільки у 1147 р. і входила до складу Володимирсько-Суздальського князівства, де стояли єпископи, поставлені з благословення Київського митрополита. У 1237-1240 рр. по всій колишній Київській Русі, яка давно вже розпалася на окремі держави, прокотився смерч монголо-татарської навали, яка відкинула ці держави на 150 років назад. У поруйнованому Києві було тяжко утриматися через небезпеку ординських наскоків митрополитам і вони воліють жити у Володимирі, Суздалі, врешті у Москві. До того ж Україна потрапила під польсько-литовське панування, а Московія ( її пізніше стали називати Росією) зуміла раніше здобути державну незалежність і великі князі московські заходилися здобувати автокефалію для РПЦ. У 1448 –1458 рр. московська Церква без згоди Церкви-Матері (Константинопольського патріярхату) проголошує автокефалію і розколола єдину доти Київську митрополію. Тільки через 141 рік ця автокефалія була визнана Константинопольським патріархом. Водночас у 1589 р. московська церква була очолена своїм патріархом. Київська митрополія, яка охоплює вже тільки українські та білоруські землі, залишилася під омофором Вселенського патріярха.

У 1654 р. було укладено російсько-український союз, а у 1659 р. Українська козацька держава після програної російсько-української війни 1658-1659 рр. була приєднана до Московської держави як її автономна частина. Однак і в 1654, і в 1659 рр. Українська Православна Церква категорично відмовлялася визнати зверхність над собою московського патріарха, небезпідставно вбачаючи в цьому грубе порушення церковних канонів, які забороняють переділювати кордони патріархій між різними патріархами (виняток складає здобуття Церквою автокефалії). Лише у 1685-1686 рр. під тиском світської влади УПЦ була приєднана до Московської патріархії. Це порушення канонів було подвійним, оскільки константинопольський патріарх отримав за це хабара від Москви. За цей гріх симонії тодішній константинопольський патріарх Діонісій був позбавлений патріаршої влади. То хто є тоді є насправді порушником канонів?

Опинившись під верховенством уже не Константинополя, а Москви Українська Православна церква значно погіршила своє становище, оскільки Московська патріархія тут же порушила свої обіцянки щодо прав і привілеїв УПЦ. Так, було заборонено українську мову у богослужінні, скорочена Київська митрополія, яку було зведено до рівня рядової єпархії Російської імперії. Був навіть час (у ХVІІІ ст.), коли у київського митрополита навіть було відібрано митрополичий титул і його титулували просто архієпископом! Москва мала внаслідок цього значні матеріальні та духовні переваги. Досить сказати, що перед падінням СРСР бл. 70% прибутків РПЦ йшли з України!

З вибухом лютневої та жовтневої революцій 1917 р. і розпадом Російської імперії, розпадається і РПЦ (тоді вона правильніше називалася: “Российская Православная Церковь”), розгортається боротьба Церков у відроджених державах за автокефалію. Так, Грузинська Православна Церква, яка ще у середньовіччі прагнула до автокефалії, незважаючи на всі прокльони з боку Москви, звинувачення в “неканонічності”, ”неблагодатності”, вистояла і у 1942 р. Московська патріархія мусила з цим погодитися! Грузинська Православна Церква з того часу є автокефальною…Ситуація з автокефалією для УПЦ була складнішою, враховуючи особливе місце України, без якої неможлива повноцінна Російська імперія. На тій частині України, яка опинилася під владою Польщі, була створено Польську Автокефальну Православну Церкву і у 1924 р. константинопольський патріарх видав спеціальну грамоту (томос), якою визнавав автокефалію даної Церкви. На більшій частині України (УРСР) було знищено дійсно Українську державу, розгорнувся наступ проти всього українського. Хоча вже існувала УАПЦ, яка у 1921 р. навіть була визнана більшовицькою владою, але налякана швидким розвитком УАПЦ, в якій панувала українська мова та українські традиції, радянська влада знищує УАПЦ, розстрілявши або заславши до Сибіру майже весь її клір у 30-х роках.

Справжнє відродження Української Православної Церкви відбулося починаючи з 1989 р. Тоді була відроджена УАПЦ, яка почала швидко розвиватися. Москва перед фактом серйозної загрози її пануванню на Україні перейменовує екзархат РПЦ на Україні в Українську Православну Церкву Московського Патріархату, надає останній певну автономію. Між тим, 5-6 червня 1990 р.відбувся Собор УАПЦ. Він обрав першим її патріархом Мстислава, котрий на той час був митрополитом УПЦ в США, яка перебувала під омофором Константинопольського патріархату.

Ситуація в Україні різко змінилася після відродження незалежної Української держави у 1991 р. Православна Церква в Україні тепер уже мала всі підстави на автокефалію. Тодішній предстоятель УПЦ (МП) Філарет (тоді він ще був митрополитом) взяв курс на її здобуття. Всі як один єпископи УПЦ (МП), практично все духовенство, виступили за автокефалію і це рішення було ухвалено Всеукраїнським Помісним Собором у Києві 1-3 листопада 1991 р. Коли ж делегація Української Православної Церкви Московського Патріархату поїхала до Москви, щоб РПЦ дало їй благословенну грамоту, вона опинилася під жорстоким тиском. Більшість єпископів відмовилася внаслідок цього від автокефалії, але митрополит Філарет і частина єпископату залишилися непорушними. Тоді 27. 05. 1992р. у Харкові відбувся неканонічний, так званий архієрейський Собор, який проголосив новим предстоятелем УПЦ (МП) єпископа Володимира (Сабодана). Це було неканонічним уже хоча б через те, що собор скликувався без предстоятеля Церкви, тому що митрополит Філарет був усунутий всупереч тому, тому що його перед тим обрали пожиттєво митрополитом, тому що єпископ Володимир не був громадянином України і очолював єпархію за межами Української держави (в Росії) і т.д. Характерно, що керівництво РПЦ пообіцяло надати автокефалію УПЦ (МП) в найближчі 2-3 роки. Сьогодні маємо вже не 1992, а 2001 р., а автокефалії Москва й досі не дала, відмовилася навіть обіцяти її! Вчорашня компартійна влада звичайно ж виявила себе слугою Москви і створила режим найбільшого сприяння саме цій гілці православ’я в Україні, яка є філією РПЦ. Цікаво, що нерідко представники УПЦ МП соромляться навіть назви своєї Церкви, називають її просто УПЦ, не бажаючи говорити, що далі йдуть слова “Московського Патріархату”! Щоправда, варто їм виїхати за межі України і тоді вони соромляться вже назви Української Православної Церкви і підкреслюють, що вони є представниками Московського Патріархату. Така “гнучкість” є звичайною безпринциповістю і викликана тільки прагненням затуманити тих віруючих, котрі не дуже розбираються в історії Православної Церкви і канонічних питаннях.

Оскільки ситуація в Україні змінилася, стало можливим об’єднання всіх православних, які щиро прагнуть природного для кожного православного народу права - права на автокефалію. 22-26 червня 1992 р. у Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на котрому відбулося об’єднання УАПЦ та частини УПЦ (МП), яку очолював митрополит Філарет. Так виникла Українська Православна церква Київського Патріархату, яка продовжує традиції Київської митрополії ще часів св. князя Володимира і традиції УАПЦ. Першим патріархом УПЦ Київського патріархату був Мстислав, який помер 11.06.1993 р. Його наступником було обрано патріарха Володимира (Романюка), який за відданість Православній Вірі провів у радянських концтаборах майже 20 років! Він помер 14 липня 1995 р., а під час його похорону міліція та ОМОН влаштували масове побиття віруючих, чітко засвідчивши, показавши на чиєму боці знаходиться влада. На Соборі, який відбувся 20-21 жовтня 1995 р., було обрано новим патріархом Київським і всієї Руси - України Філарета. Не всі погодилися з таким ходом подій. Відомо, що патріарха Філарета у Москві навіть піддали анафемі, але анафемі явно несправедливій, оскільки патріарх Філарет був і є православним! Бог правду бачить! Свого часу анафемі піддали св. Іоанна Золотоустого, але потім вона була знята як несправедлива, а владику Іоанна проголосили святим!

Можна згадати і про те, як група невдоволених з числа духовенства колишньої УАПЦ відмовилася увійти до УПЦ Київського Патріархату, проголосили себе УАПЦ і обрали своїм патріархом Димитрія, який помер у 2000 р. По смерті Димитрія місцеблюстителем престолу було проголошено митрополита Константина, який очолює УАПЦ в Західній Європі, що перебуває під омофором Константинопольського патріарха. Нині посилилися тенденції до зближення УПЦ Київського патріархату і УАПЦ, з 2001 р. священики вже можуть разом співслужити. Переговори з УПЦ (МП) не дають поки що бажаного результату, оскільки всупереч обіцянкам і деклараціям дана частина православного духовенства в Україні відмовилася від створення Єдиної Помісної Православної Церкви і пропонує віруючим повернутися під московське верховенство. Не варто забувати, що й досі в цій Церкві забороненими залишаються українська та білоруська мови, хоча дозволяється служити японською чи англійською. Не варто забувати, що УПЦ МП сліпо виконує волю Москви, навіть тоді, коли це явно суперечить інтересам українського народу. Досить сказати, що з волі Москви у 1933 р. було влаштовано штучний голодомор, який забрав 9 млн. життів невинних українських селян, але УПЦ МП й нині відмовляється служити панахиди по душах загиблих! А чого варта україноненависницька політика керівництва УПЦ МП, ієрархи якої заперечують саме існування самобутнього українського народу, української мови, постійно плачуть за СРСР і постійно знаходять свого вірного союзника в особі Компартії України, на совісті якої тисячі знищених священиків, котра й нині устами свого лідера П. Симоненка проголошує старе більшовицьке гасло ”Религия есть опиум для народа”! Невже це свідчить про благодатність РПЦ та УПЦ МП? Що ж вони безпідставно звинувачують нас у безблагодатності, а самі служать не стільки Богу, скільки кесарю!

Дорогі брати й сестри!

Ми - не вороги нікому! Нам не треба чужих земель і чужих парафій! Ми хочемо тільки того, щоб у нас, на нашій українській землі, була така сама Єдина Помісна Православна церква, яка існує у росіян, греків, сербів, болгар та інших православних народів! Ми не порушували ніяких канонів щодо здобуття автокефалії по тій простій причині, що таких канонів взагалі не існує! Ми хочемо, щоб у цій Помісній Українській православній Церкві правилося українською мовою, хоча будь-яка мова світу при бажанні віруючих конкретної парафії може в ній бути богослужбовою, будь то церковнослов’янська чи російська, тощо. Такі думки притаманні більшості православних в Україні і не випадково УПЦ Київського Патріархату швидко розвивається, а якби не штучна протидія промосковських і прокомуністичних владних сил, особливо відчутна на півдні та на сході України, ці успіхи були б ще більшими. Ми є і канонічними і благодатними! Ми сповідуємо Господа нашого Ісуса Христа і прагнемо йти вказаним Ним шляхом!

Треба шукати насамперед “Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6, 33).

Парафіяни Свято-Духівського і Благовіщенського храмів Української Православної Церкви Київського Патріархату (м. Київ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»).

КОМУНОСАТАНИНСЬКА ВЛАДА

(я-опубліковано мною в 2002 р.)

Нерідко, коли доводиться обговорювати проблему “Радянська влада і Православна Церква” і згадувати про злочини, сучасні комуноїди лицемірно це заперечують, пробуючи звести масовий “червоний “ терор до окремих помилок чи дій окремих осіб, “примазавшихся к революции”, а то й виправдати його. Але помилки помилками, але безсумнівними є наміри більшовиків-комуністів, починаючи з їхнього вождя Леніна, тотально знищити Церкву. Ці наміри стали втілюватися в життя з моменту приходу до влади в Петрограді більшовиків-комуністів 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. і вже за два роки було винищено більшість православного духовенства колишньої Російської імперії! Сталін планував зліквідувати останній храм і останнього священика у роки третьої п”ятирічки (1938-1942 рр.). Але вибухла війна і ВКП(б) - КПРС мусила тимчасово поміняти тактику, відклавши свої богоборчеські плани на майбутнє. І хоча потім теж переслідувалася Православна церква, особливо Українська, хоча закривалися, а то й висаджувалися в повітря храми й монастирі, такого розгулу репресій як у 1917-1953 рр. вже не було. Оскільки ж у наш час, навіть в незалежній Україні, владна “еліта” лишилася по своїй суті та ж, то рідко до свідомості середнього українця доносять ті факти, які б мав знати кожен громадянин у будь-якій цивілізованій країні. Тому то, коли згадуєш про ці репресії, коли згадуєш взагалі про політику “соввласти” щодо Православної Церкви, то інколи навіть віруючі інтелігенти недовірливо питають:”А звідки Ви це взяли?” Раніше доводилося посилатися на зарубіжні публікації, на архівні дані. Так, нам вдалося знайти у колишньому Дніпропетровському партархіві секретний циркуляр Катеринославської губернської ЧК до всіх повітових ЧК 1921 р., який проливає світло на грубе втручання комуністів у внутрішнє життя Церкви:” Самое главное – усиленная вербовка осведомителей из духовенства, материально заинтересовывая его, твердо учитывая, что никакого советского духовенства мы не создаем, а только используем взаимные распри между разными частями духовенства для того, чтобы они сами себя уничтожили".

Тепер же архіви потроху відкривають свої таємниці. Оскільки ж найцінніші архівні матеріали були вивезені свого часу з України до Москви або ж там і формувалися, то особливу цінність мають публікації провідних російських історичних журналів. Не заглиблюючися особливо у значну літературу з цього питання, вкажемо тільки на журнал “Вопросы истории”. Нині в рубриці “Политический архив ХХ века” друкуються документи “Красный террор в годы гражданской войны. По материалам особой следственной комиссии”(2001, №№ 7-10), причому чергові подачі матеріалу заплановані в майбутніх номерах. Достатньо взяти лише найсвіжіший номер журналу “Вопросы истории” (№ 10, стор.3-23), щоб знайти там красномовне свідчення безбожницької і людоненависницької суті “советской власти”.

В Україні творилося такий “червоний” терор, що його важко навіть описати. Взяти хоча б Київ. Тут діяло 7 “чрезвичаєк” (в т.ч. на вул Пушкінській, 25), а планувалося створити аж 24! Але мало хто знає, що крім офіційних семи приміщень ЧК, діяли й таємні, як от на Подолі. Про їхні “діяння” красномовно свідчить один тільки той факт, що тільки в день відступу і тільки у Лук”янівській в”язниці більшовики розстріляли 1500 осіб, а до Москви відправили цілі ешелони, напхані заручниками. Після відступу “червоних” у кожній “чрезвичайці” було знайдено масу трупів закатованих та живцем похованих людей. Так, на вул Садовій знайшли гору людських тіл, роздягнених догола. Трупи були складені у 5-6 ярусів. У “чрезвичайках” були навіть влаштовані своєрідні театри: “на сцені виколювали очі та саджали у ящик з гвізками, а у залі для глядачів милувалися цією картиною. Глядачів було багато – все комісари та комісарші. Довкола валялися пляшки з-під горілки та шампанського. Деякі з глядачів впорскували собі для збудження морфій та кокаїн. Голки для впорскування були знайдені там же…Відомий кат “Роза” як з”ясувалося Еда Берг - отримувала за кожну жертву по 150 карбованців…Відчувши втому ( від катувань), Роза перетворювалася з ката у глядача. Вона сідала у крісло і з посмішкою на обличчі милувалася роботою її гідних товаришів”(стор. 10). Це ж саме творилося у Єлизаветграді, Кременчуці, Полтаві, Чернігові, Сумах, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Херсоні і всіх інших великих і малих містах України, багатьох селах.

До числа особливо небезпечних контрреволюціонерів було зараховано православне духовенство, яке нещадно переслідувалося й винищувалося, вже тоді почалося нищення й православних храмів. Якщо хто читав виданий у брежневські часи п”ятитомник спогадів про Леніна, той можливо пам”ятає той епізод, коли Ілліч запропонвав зруйнувати одну з церков у Москві, ще й сам взяв у цьому активну участь. В Україні вже з самого початку більшовицької влади у грудні 1917 р. храми Божі стали об”єктом постійних нападів, руйнацій і грабежів. Так, вони хотіли обернути Володимирський собор у дешеву їдальню, але прихід денікінців завадив це тоді зробити.(У кафедральному соборі Пензи уже було влаштовано комуністичний клуб, а в архиєрейському будинку помістили “чрезвичайку”). Так, у Лубнах у Спасо-Преображенському монастирі були вбиті настоятель ігумен Амвросій, єпископ Іларіон, ієродиякони Ісайя та Даміян. Всього було вбито до 20 ченців у віці 60-70 років. Інша братія рятувалася як могла. Цікаво, чи в нинішньому монастирі в Лубнах, що в руках УПЦ Московського патріярхату, тобто РПЦ, моляться за жертв більшовицького терору, чи й знову закликають до відновлення СССР, знаходячи тим самим однодумців серед членів КПУ?

У Бахмутському повіті (Донбас) було вчинено цілий шерег розстрілів та насильств над православним духовенством. Так, у с. Новобахмутівці 24.03.1919 р. був забитий священик Свято-Троїцької церкви о. Тимофій Стадник. Коли почувся дзвін, який закликав вірних на вечірню, до будинку священика увірвалися червоноармійці й стали вимагати грошей. Оскільки грошей у нього не було і навіть ретельний обшук не дав результів, то священика жорстоко побили і розстріляли біля храму. Будинок священика було пограбовано, причому вкрали й наперсний хрест священика, лжицю й дарохранительницю, з котрої викинули Святі Дари.

У с. Скотуватому 18.03.1919 р. 15-20 червоноармійців увірвалися до квартири священика о. Миколи Тугаринова й пограбувала його. Його роздягли догола й погрожували забити, але один з грабіжників заступився за о. Миколу і це врятувало йому життя. Через день священика знову пограбували, причому змусили його відкрити храм. Далі подаємо текст документа: “ ( в храм) красноармейцы вошли с папиросами в зубах, в шапках и с винтовками. Они обшарили всю церковь, открыли престол, украли с престола крест, раскрывали евангелие, раскрыли жертвенник и разбросали священные сосуды. Из алтаря они похитили дароносицу и, выбросив из нее Святые дары, обратили последнюю в табакерку. Красноармейцы умышленно стреляли в иконы и повредили изображение Божьей Матери и Св. Димитрия.(підкреслено нами-Ю.М.) В наступні кілька днів червоноармійці знову вдиралися до будинку священика, ставили його до стінки, погрожуючи розстрілом, і вимагали дати їм церковного вина.

У Харьківській губернії ( Волчанский район, слободка Великий Бурлук) була розстріляна ціла сім”я князя Вадбольського з 9 осіб, в т.ч. дві 80-річні старухи та гувернантка-англійка. Всіх їх більовики роздягли догола, привели у домову церкву, запалили свічки й наказали всім їм стати на коліна й молитися. Потім з криками й свистом стали відрубувати їм вуха, рубати шаблями й пристрілювати. Після страти невинних людей домова церква була обернена в руїни..

Це дані тільки з одного документу і тільки з одного номеру журналу. Але такого роду матеріалів ціле море, вже виходять книги-мартирологи присвячені цілим єпархіям, де пройшлася червона революція, яка поклала початок трагедії України у ХХ ст., навіть і Росію відкинула далеко назад. На людській крові й руїнах храмів не можна збудувати світлого майбуття! А та влада, яка це чинила, мусить бути названа своїм справжнім іменем ! Влада ця була сатанинською і погубила вона не тільки безліч людських життів, але й безліч душ людських!

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка