Києво- могилянська Академія



Сторінка9/19
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

ПРО ЦЕРКВУ-СЕСТРУ

Про те, що робиться у православному житті наших найближчих сусідів –білорусів, мало що відомо і їм самим. Природне й логічне прагнення православних білорусів до автокефалії нищиться на корню владними структурами та РПЦ ще жорсткіше, ніж в Україні. Тим не менш ця тенденція , за якою майбутнє, живе. Варто навести деяку інформацію, зокрема із статті білоруського журналіста О.Точоного “Беларуская Аутакефалія на ростанях”.

Отже, Білоруська Автокефальна Православна Церква (БАПЦ) була створена у 20-х рр. минулого століття. Її очолював митрополит Мельхиседек (М. Паевський). Так само, як і УАПЦ, більшовики у 30-х роках знищили і її сестру – БАПЦ. У 1942 р. під час Другої світової війни БАПЦ була відроджена, але вже у 1944 р. її єпископат був змушений емігрувати. У 1946-1948 рр. БАПЦ входила до складу Російської Зарубіжної Церкви, але потім з допомогою ієрархів УАПЦ була відновлена у ФРН. Діє у Західній Європі, США, Канаді та Австралії. У 1983 р. помер її предстоятель - митрополит Андрій (Крит), а у 1984 р. БАПЦ розкололася, точніше роз’єдналася, на дві частини: одну очолив єпископ Миколай (жив у Торонто), другу –митрополит Ізяслав, що резидує у Брукліні. Крім того, в еміграції існує досить багато білоруських парафій, які перебувають в юрисдикції Константинопольського патріарха. Існує також в еміграції і Білоруська Народна Православна Церква (БНПЦ), яка в середині 90-рр. навіть спробувала перенести свою діяльність в Білорусію.

Недавно померлий митрополит Миколай (Михайло Мацукевич) (21.05.1917-20.06.2002) був видатною особистістю. Він народився в сім”ї білорусів, яких царська влада примусово евакуювала в роки Першої світової війни у Самарську губернію. У 1921 р. батьки повернулися до рідного села Моталь на Поліссі. Служив у польському війську, брав участь у боротьбі проти гітлерівських військ у 1939 р., був поранений, опинився у німецькому концтаборі.Після війни жив у Англії, потім у Канаді, брав активну участь у суспільно-політичному житті білоруської еміграції, пізніше був висвяченим на священика, 10.01. 1968 р.- на єпископа. У 1984-2002 р. був предстоятелем однієї з частин БАПЦ.

Його наступником став митрополит Олександр (Олександр Сологуб), що народився у Барановичах у 1962 р. У 20-річному віці він вийшов з комсомолу, щоб служити Господу. За це був репресований, працював сторожем. Закінчив Московську Духовну семінарію і академію, аспірантуру, захистив дисертацію з богословія. Закінчив Екуменічний інститут Всесвітньої ради церков у Женеві. З 1994 р. був секретарем представництва Московського патріарха при Антіохійському патріарху у Дамаску, потім – у Парижі (як секретар єпископа РПЦ Гурія ). Певний час відповідав за зв”язки РПЦ з Ватиканом, неодноразово зустрічався з римським папою Яном-Павлом ІІ. Пізніше виступив з викриттям єпископів РПЦ –гомосексуалістів, у 1999 р. перейшов з РПЦ до БАПЦ і переїхав до Америки. У 2000 р. став єпископом, пройшовши цей шлях за 3 (!) тижні, намісником предстоятеля БАПЦ, керівником місійного відділу. Інші частину БАПЦ очолює митрополит Ізяслав (іван Бруцький), що народився 22.01.1926 р. в с. Белавуша на Столинщині. Закінчив польську школу, під час гітлерівської окупації був вивезений на примусову працю в Німеччину. З 1947 р. жив у Канаді, закінчив університет в Манітобі, став інженером. З 1962 р. переїхав жити до США. У 1979 р. був висвячений архиїпископом Миколаєм на священика. 22.02.1981 р. був рукоположений у єпископи митрополитом УАПЦ Мстиславом і архиєпископом Орестом. На ІІІ Соборі БАПЦ в Манчестері (травень 1984 р.) був обраний митрополитом частини БАПЦ. Видає білоруськомовну православну газету “Царковны пасланец”, яка поширюється і в Білорусі, створив інформаційний сайт БАПЦ в інтернеті.

У самій Білорусі нараховується бл. 70 незареєстрованих парафій БАПЦ. Незареєстрованих тому, що владні структури проводять політику, тотожну тій, яка проводиться “нашою” владою на сході та на півдні України, тобто політику дискримінації (улюблені її прийоми – роками тягти з реєстрацією громад, не повертати їм колишніх храмів, не відводити землю під будівництво нових храмів і т.д.). Парафії БАПЦ невеликі, вони майже не мають своїх храмів. Митрополит Олександр прагне активізувати діяльність БАПЦ на батьківщині, продовжуючи курс свого попередника, який навіть вів у Білорусі переговори з керівництвом БПЦ Московського патріархату у 1992, але безрезультатно. Наприкінці літа-на початку осені 2002 р. він має прибути з візитом до Білорусі.Зокрема владика Олександр має прийняти під свою юрисдикцію парафії та священиків БНПЦ, які напівлегально діють в Білорусі. У разі подальшої відмови влади у реєстрації парафій БАПЦ владика Олександр буде реєструвати ці парафії у Держдепартаменті США, як це раніше робила Православна Церква Чорногорії.

У материковій Білорусі через відверту підтримку владою домінує місцева філія РПЦ - Білоруська Православна Церква (БПЦ) Московського патріархату, очолювана митрополитом Філаретом (не плутати з Патріархом Філаретом, предстоятелем УПЦ Київського патріархату!). Про цю філію не варто багато писати. Кому кортить дізнатися про порядки, які в ній діють, може звернутися до практики “нашої” місцевої філії –УПЦ МП. Той самий московський чорносотенний дух, та сама ненависть до білоруської та української мов і всього білоруського та українського…Не так давно з митрополитом БПЦ Філаретом зустрівся один з чільних і старійших діячів білоруської еміграції, директор Білоруського Інституту науки та мистецтва в Нью-Йорку Витовт Кіпель. Кореспондент білоруської газети “Наша слова” (відповідник нашого “Слова Просвіти” взяв інтерв”ю у пана Кіпеля (Наша слова, 5.06.2002) і зокрема запитав його:”Ви з ним (митрополитом) говорили по-білоруськи. А він?”. Кіпель відповів: ” Він не спробував. Він тільки казав:” Это же будет революция, если ввести белорусский язык в обиход.” Я йому доводив, що на перших порах можна хоча б проповіді виголошувати по-білоруськи, а він відказав, що й це не просто зробити…”.

Як бачте, порівняно з БПЦ МП “наша” УПЦ МП є революційною церквою! Ох, ці “революціонери”, які мріють про той час, що колись в Україні буде так, як в сучасній Білорусі, коли їм уже не доведеться прикидатися українцями, коли вони будуть скрізь і з усіма говорити тільки на “общепонятном”. Не діждетеся! Швидше ваша Московія розвалиться на клапті, бо “процесс уже пошел”! Кануло “ в лєту” “соціалістічєскоє содружєство”, відпали від Москви “братскіє” республіки, Росія вимирає, втрачаючи щороку по мільйону населення. Зате виникло в ній внаслідок “мудрої” національної політики понад 40 потенційних “горячих точек”, які рано чи пізно підуть шляхом Чечні. І якщо ви щиро хочете помогти Росії, Україні й Білорусі, то не плюйте в очі ні українцям, ні білорусам, ні в колодязь, з якого ще доведеться пити! Дивіться ж, щоб не довелось вам позичати очей у Сірка і не просити пробачення у білорусів та українців за те, що Богом дану їм мову ви зневажали й упосліжували. Бо можуть і не пробачити!




Що чувати у сусідів?

Березень місяць автор цих рядків провів у Польщі, перебуваючи на науковому стажуванні, працюючи у архівах та бібліотеках. Природно, не полишилося поза увагою і церковне життя в цій країні. Я знову побував у Варшаві, Кракові, Білостоці, Супрасльському монастирі, раніше бував і в Ченстохові, Перемишлі, Любліні, Вроцлаві, Яблечинському монастирі та інших центрах православного життя сучасної Польщі.

Переважна більшість громадян Польщі є католиками, і католицька церква відіграє там дуже велику роль. Хоча Польща є світською державою, але там навіть в часах т.зв. «комуни», існували (й існують!) наприклад факультативи Закону Божого у школах, який вивчали при бажанні батьків їхні діти. Тому то в Польщі явно меншим є вплив різномастних сект, які буквально заполонили Україну, молодь там бере активну участь у церковному житті країни, на польських телеекранах куди менше насильства та несмаку порівняно з Україною та її північно-східним сусідом. Переваги, здається, очевидні. Але у нас в Україні як тільки заговориш про Закон Божий у школі хоча б як факультативний предмет, тільки для бажаючих, зразу піднімає гвалт вся посткомуністична рать «Нє пазволім!», «У нас церкав атдєлєна ат гасударства», «Єто дискриминація релігіозних мєньшінств» і т.д., витягують пронафталінені декрети радвлади і свіжі, але такого ж типу, циркуляри та інструкції. Не дають навіть християнську етику запровадити в школах. Зате т.зв. «валеологію», нашпиговану язичеськими заговорами, «Дєткою» Паршека Іванова, «чакрами» та іншим сміттям з арсеналу тоталітарних сект –будь ласка. Посткомуністичну нинішню владу мало хвилює той факт, що Україна на першому місці в Європі по темпах поширення СНІД, що тут невпинно дереться вгору крива дитячої злочинності, абортів та ін. негативів. Головне для неї, щоб дитина росла без Христа в душі!

Будучи православним, я природно цікавився насамперед життям Польської Автокефальної Православної Церкви, переважну більшість яких складають православні українці та білоруси. Дана Церква стала автокефальною у 1923 р., після того як Західна Україна та Західна Білорусь після закінчення Першої світової війни і укладення Ризького миру (1921 р.) з Росією опинилися під польською владою. При підтримці Польської держави всього за рік-два переговори з Вселенським патріархом закінчилися успішно і вже у 1923 р. ПАПЦ дістала сподіваний томос на автокефалію від патріарха. З якою ж люттю РПЦ, яка сама перебувала в умовах більшовицького терору та гонінь, накинулася тоді на ПАПЦ! І «неблагадатная» вона, і «нєканонічная» і т.д. (кожен бажаючий легко продовжить цей ряд, беручи до рук будь-яке московське писання про УПЦ Київського Патріархату). Істерія сягнула таких масштабів, що у 1923 р. архімандрит-чорносотенець Смарагд за «ізмєну» Москві вбив з револьверу предстоятеля ПАПЦ митрополита Юрія (Ярошевського)! Але ПАПЦ вистояла. Хоча єпископат багато в чому був промосковським, хоча уряд міжвоєнної Польщі прагнув перетворити її у знаряддя полонізації, однак під тиском віруючих ПАПЦ поступово ставала Церквою з українською та білоруською мовами в богослужінні, дійсно Православною Церквою західної України та західної Білорусі. Особливо це стало виразно, коли єпископами стали Полікарп (Сікорський), Іларіон (Огієнко) та Палладій (Видибіда-Руденко). Після завершення Другої світової війни, сталінська Москва перетворила Польщу у майже маріонеткову державу, поставила на чолі свого гауляйтера, полковника НКВД Б. Берута, словом вела її шляхом УРСР. У 1947 р. тут розгорнулися широкі репресії, особливо проти українців, які у своїй більшості були депортовані з етнічних українських земель Закерзоння (злочинна акція «Вісла»). Зайнялася також Москва і духовним «окормлєнієм», продовжуючи церковну політику 1939 р. Предстоятель ПАПЦ митрополит Діонісій опинився під домашнім арештом і був де-факто відсторонений від керування ПАПЦ. Слухняніші єпископи під тиском НКВД та його польського відповідника – УБ змушені були відмовитися від томоса Вселенського патріарха, але взамін прийняти аналогічну грамоту від патріарха московського. Внаслідок такої «рокировки» ПАПЦ була міцно прив’язана до РПЦ. Тому то ПАПЦ не визнає нині УПЦ Київського Патріархату, через що наприклад мені не довелось послужити за одним престолом у православних храмах Польщі (священики в принципі були не проти цього, але боялися вступати в кофнлікт з своїми єпископами).

Те, що ПАПЦ та її вірні вдвічі менше, ніж «східняки» скуштували радянської влади, не може не кинутися в очі. Від старого до малого у містах, не кажучи вже про села, люди регулярно, тобто щонеділі, ходять до церкви, більшість дітей слухає у школах Закон Божий (звичайно ж від православних викладачів, нерідко православних священиків). У Білостоці з його населенням у 300 тисяч душ третина є православними, тут існує бл. двох десятків православних храмів. На одну з великопісних п’ятниць на читання пасій у великому кафедральному Свято-Микільському соборі віруючих було стільки, що й до нього не змогли всі вміститися, а тих, хто знаходився в храмі, було як оселедців у бочці. Правильно сказав колись один з святих угодників: «У храмі має бути тісно від віруючих!». Потужна сила молитви до Господа, атмосфера глибокої Віри та Любові легко відчувалася кожним хто приходив у цей храм, тим більше знаменитий, що саме тут знаходяться мощі св. Гавриїла-дитя Білостоцького. Під час Святої Літургії тут вірних набагато більше і вони стоять довкола храма густими рядами. Така ж картина і в інших храмах Білостока, де серед православних домінують білоруси (їх на щастя не зачепила акція «Вісла» 1947 р. і вони живуть компактною масою).

Однак не тільки позитивні враження склалися у мене під час перебування у храмах ПАПЦ. Важко наприклад було зрозуміти, чому священики крізь пальці дивляться на те, що більшість жінок стоїть у храмі Божому з непокритими головами, між тим як св. апостол Павло у Першому своєму посланні до коринтян чітко сказав «І кожна жінка, що молиться чи пророкує з головою відкритою, осоромлює тим свою голову…» (11,5). Читаючи гнівні філіппики представників РПЦ проти новостильних (тобто тих, котрі перейшли на новий стиль) Православних Церков, чомусь не знаходиш у їхньому переліку згадку про ПАПЦ. Між тим в останній було прийнято досить дивне рішення щодо цього. У Варшаві є два православних храми. Так от у храмі св. Іоанна Ліствичника на Волі – старий стиль, а у кафедральному соборі св. Марії Магдалини на Празі, де служить сам предстоятель ПАПЦ митрополит Сава – новий. Ось і виходить, що одні православні варшав’яни вже розговілися та паски їдять, а другі ще готуються плащаницю виносити!

Сумне враження залишає мовна політика ПАПЦ. Як уже говорилося, переважна більшість її віруючих –це українці та білоруси. На жаль, не вдалося почути на службі Божій і навіть у проповідях жодного слова українською чи білоруською мовою. У храмах лунає церковнослов’янська (данина традиції), польська (бо польська мова є дійсно державною у Польщі) і … російською. Саме цю мову єпископат ПАПЦ згідно з московськими інструкціями вважає дійсно вартою уваги, а на українську та білоруську дивиться як на «просторєчіє», якому не місце в храмі. Привіз я з Польщі «Kalendarz prawosławny 2003», тобто православний церковний календар, офіційне видання Варшавської Православної митрополії. Половина тексту надрукована тут по-польськи, а половина – …по-російськи. Читаю календар уважніше, шукаю наприклад під 1/14 січня згадку про св. Петра Могилу, який так багато зробив для Православної Церкви. Він був канонізований у 1996 р. УПЦ Київського патріархату, поспішила це зробити й УПЦ Московського Патріархату, однак РПЦ великого київського митрополита наказала визнавати тільки як місцевошанованого. Пізніше Петра Могилу було канонізовано Румунською Православною церквою і ПАПЦ мусила б обов’язково включити Петра Могилу у свої святці, бо для цього вже немає формальних перешкод. А св. Петро Могила ж так багато зробив для православних Холмщини, Підляшшя, Перемищини, які зараз знаходяться у складі Польщі. Тут , у Любліні, Холмі, Перемишлі, Кодні, Більську та ряді інших міст, і досі стоять храми та монастирі, які будував, підтримував чи боронив від зазіхань іновірців святий митрополит. Та нема цього святого у святцях ПАПЦ! Видно керуються вони старою, чорносотенного гарту, лінією щодо св. Петра Могили, якого у Петербурзі та Москві незаслужено підозрювали у симпатіях до католицизму і не могли йому пробачити відкритості до кращих здобутків західної культури.

З цих вражень можна зокрема зробити один важливий висновок і для нас, українських православних, які прагнуть бачити свою Церкву, найбільшу в світі, автокефальною. Отже, сама по собі автокефалія, хоч і дає надзвичайно широкий простір для розвитку Православ'я, хоч і складає фундамент майбутньої Єдиної УПЦ, але її проголошення, як бачимо на прикладі ПАПЦ, не вирішить всіх проблем, бо імперська Москва зробить все, щоб перетворити її у формальний акт, подібно як маріонеткова УССР мала членство в ООН. Для того, щоб майбутня Помісна Єдина Українська Православна церква стала дійсно українською, треба не тільки зараз докладати значних зусиль для проголошення автокефалії, але й після здобуття цієї автокефалії невтомно працювати на благо Православної Церкви та українського народу!



Опубл. В Христ. Україні (січень2004)

У наших православних сусідів

Нашими давніми сусідами на південно-західних кордонах України є румуни та молдавани. Не будемо входити тут у дискусію, яка точиться і в наукових та суспільних колах світу: румуни (валахи, мунтяни) та молдавани (волохи) це два близьких народи чи один народ, представлений двома гілками? Для нас у даному випадку є важливішим те, що ці наші сусіди з давніх часів є християнами, що здавна між нами підтримувалися міцні зв’язки (досить згадати про св. Петра Могилу, уродженця Молдавії, київського митрополита; досить згадати про шлюб Тиміша Хмельницького, сина Богдана Хмельницького, з Роксандою Лупу, дочкою молдавського господаря Василя Лупу та ще цілий ряд подібних фактів); що й досі чимало українців проживає в Молдавії та Румунії, особливо на етнічних українських землях (Рибницький та Кам’янський райони Придністров’я, котрі у 1925 р. Сталін передав із складу Вінницької області України до Молдавської АРР; Мараморощина, яка ще раніше опинилася в складі Румунії).

Початки християнства у наших сусідів, як і у нас, пов’язані з іменем святого апостола Андрія Первозванного. Були тут і учні св. ап. Павла. Ще на зорі християнства землі наших сусідів, які була у складі Римської імперії, відзначалися швидким поширенням віри Христової. Не випадково, єпископи з цих земель (т.зв. “Малої Скіфії”) брали участь у роботі І-ІV Вселенських Соборів. Скіфська автокефальна єпархія існувала в Північно-Західному Причорномор’ї на території як суч. України (Одеська, Миколаївська та Херсонська області), так і Румунії. Центр даної єпархії, ліквідованої через нашестя кочівників у 451 р., знаходився в причорноморському м. Томи (суч. Констанца). Відродження активного християнського життя на цих землях було пов’язане з місією свв. Кирила та Мефодія (ІХ ст.), котрі побували й на українських землях (Крим, Закарпаття, Пряшівщина, Лемківщина). Відроджена єпархія формально підпорядковувалася Болгарській Автономній Церкві, котра у свою чергу залежала від Константинопольського Патріархату. Після падіння І Болгарського царства (1018) місцева Церква стала фактично незалежною Тут з’являються свої святі (св. Нікодим), розквітає культура. У 1389-1394 рр. “Угро-валаське єпископство” стало митрополією. Внаслідок падіння ІІ Болгарського царства ця митрополія перейшла під омофор Константинопольського патріарха…

Турецьке нашестя завдало тяжкого удару по християнству, особливо по православному світу. Зокрема Валахія та Молдавія змушені були визнати турецький протекторат (відповідно у 1396 та 1501), платити велику данину. Їхні народи зазнавали тяжких нападів мусульманських військ, зазнавали й релігійних переслідувань. Тільки у 1699 р. внаслідок ослаблення Туреччини частина валаських земель перейшла від Туреччини до Австрії. Повну свободу дістали тоді римокатолики й грекокатолики (у 1701 р. значна частина трансильванських валахів перейшла в унію), лютерани та кальвіністи, але ситуація православних суттєво не поліпшилась. Їх було навіть позбавлено власних єпископів і вони опинилися під протекцією сербських владик. Тільки у 1810 р. валахи отримали власного православного єпископа (Василь Мога). Приблизно ж у цей час частина Молдавії – Бесарабія потрапляє під російське панування і під зверхність московського патріарха.

У ХІХ ст. значно посилилася національно-визвольна боротьба румун та молдаван проти турецького ярма, яка завершилась здобуттям незалежності у 1861 р. Князівства Молдавія та Валахія об’єдналися в одну державу, котра дістала нову назву Румунія (Romania), підкреслюючи цим самим свій зв’язок з давнім Римом (Roma). (Подібно вчинила Московія, присвоївши собі назву Русі.). Тодішня румунська влада була дійсно румунською і тому допомогла румунській Православній Церкви здобути належний їй статус Автокефальної Церкви. Ця автокефалія була проголошена у 1865 р. Її визнання затяглося, хоча й ненадовго. У 1878 р. константинопольський патріарх Іоахим ІІІ видав відповідну грамоту (томос), а остаточне визнання автокефалії Румунської ПЦ сталося у 1885 р. Пізніше її вплив поширився і на інші земля, приєднані до Румунії після І світової війни (Молдавія, Буковина, Трансільванія). У 1925 р. предстоятель був проголошений патріархом, що й було визнано іншими Православними Церквами. Його резиденція знаходиться з того часу в Бухаресті (кафедральний храм свв. рівноапостольних Константина та Єлени). Характерно, що при всій повазі до церковнослов’янської мови в румунській Православній Церкві богослужіння велося майже виключно румунською мовою.

У 1940 та остаточно після ІІ світової війни Північна Буковина та Молдавія опинилися у складі СРСР, отже румунський патріарх втратив контроль над Буковинською митрополією та Молдавським архієпископством, котрі опанував Московський патріархат. У 1948 р. по команді з Москви була ліквідована унія в Трансильванії. Московські багнети принесли румунам владу комуністів, орієнтованих, ясна річ, на “Третій Рим”. Настала черга випити гірку чашу і румунським православним. За панування комуністичних “горил” (Георгіу-Деж та Чаушеску) була здійснена потужна спроба знищити Церкву. Руйнувалися храми та монастирі, ліквідувалися єпархії та парафії, заборонялося проводити видавничу, катехизаторську тощо діяльність. Врешті, з 10 тисяч духовних осіб був репресований кожен другий (!) під претекстом у ворожій комуністам діяльності. Тільки після падіння злочинного режиму Чаушеску у 1989 р. Румунська Православна Церква змогла вільно зітхнути.

Нині переважна більшість румунів (86%) є православними, у країні існують 22 єпархії, 400 монастирів, бл. 9 тис. парафій з понад 12, 5 тис. храмів, у котрих служать 40 єпископів та бл. 9,5 тис. священиків й дияконів, підносять молитви до Господа 4100 ченців і 4500 черниць. Характерно, що в 14 державних університетах діють теологічні відділення. Ось чому б повчитись українській владі, а не розводитись у ленінському дусі про “атдєлєніє” Церкви від держави.

Предстоятелем Румунської Православної Церкви є патріарх Теоктист (1915 р. н.), п’ятий з черги румунський православний патріарх. Він народився у Молдавії, його єпископська хіротонія відбулася у 1950 р., а патріархом він став 9.10.1986 р. Природно, що румунський патріарх особливо цікавиться життям православних у Молдавії, що викликає неспокій Москви, котра прагне утримати під своєю владою Молдавію. Румунська Православна церква займає досить прихильну позицію щодо УПЦ Київського Патріархату. Сподіваємося, що невдовзі настане час, коли автокефалія УПЦ Київського Патріархату буде визнана і Румунським Патріархатом!


У наших православних братів (опубл. В Христ. Укр, грудень 2003 р.)

Недавні події в Грузії привернули до неї увагу всього світу. А мирний шлях зміни старої влади, який в дусі найкращих європейських традицій, продемонстрували грузини, заслуговує найвищої похвали, засвідчує не тільки демократизм грузинського суспільства, але і його глибокі православні традиції.

У зв’язку з цим варто ознайомити читачів з історією Православної Церкви у цій країні. Її початки пов’язані, як і у нас, з іменем святого апостола Андрія Первозванного. Саме він разом з деякими іншими свв. апостолами (св. Симон Зилот (Кананит), св. ап. Варфоломей, можливо й деякі інші), про що докладно писав наприклад видатний історик митрополит Макарій (Булгаков), заклав у Грузії підвалини Православної Церкви. Вже як мінімум на поч. ІV ст. тут існувала власна церковна ієрархія і на І Вселенському Соборі в Нікеї (325 р.) її представники цілком імовірно зустрічалися з представниками Скіфської та Херсонеської автокефальних єпархій, які існували в Північному Причорномор’ї на території суч. України (Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська області). Якщо в Русі-Україні справжнім хрестителем став великий князь київський Володимир Святий, то в Грузії таку роль відіграла св. рівноапостольна Ніна. Завдяки їй прийняв хрещення цар Іберії Міріан, а християнство стало державною релігією країни; значно піднісся культурний рівень народу, виник оригінальний алфавіт, з’явилася література, була перекладена грузинською мовою Біблія (к. V ст.) і т. д. Варто відзначити, що територія тодішньої Грузії була значно більшою ніж у наші часи, особливо далеко заходячи на південь та південний захід, де й нині в горах Туреччини живе гілка грузинського народу – лази (подібно як наші лемки й нині живуть під Закопане й Краковом). На відміну від Русі-України Грузія підлягала первісно не Вселенському (Константинопольському), а Антіохійському патріарху. Приблизно у 475 р. Грузинська Православна Церква отримала автокефалію від Антіохійської Церкви-Матері. У п. п. ХІ ст. предстоятель ГПЦ здобув титул патріарха, а першим патріархом (“католікосом”) став Мелхиседек І (1010-1045). При сучаснику Володимира Мономаха царю Давиді ІV Будівнику (1089-1125) та сучасниці князя Ігоря Святославича цариці св. Тамари (1184-1213) в ГПЦ нараховувалося 86 (!) єпископів, існували тисячі храмів та монастирів, деякі з яких збереглися до нашого часу. Як і наші предки, грузини мусили тримати тяжку оборону від тюркських орд, ще раніше від русинів-українців вони зазнали страхітливого монголо-татарського нашестя (1220). Після монголо-татар прийшли турки, котрі встановили не менш тяжке ярмо і до того ж змушували православних грузин приймати іслам. З того часу виникають розбіжності між грузинами та абхазцями й аджарцями, виникає і розкол в ГПЦ ( у 1390 р. крім патріархату з центром у Мцхеті виник “католікат Абхазії” із столицею у Бічвінті). Як і русини - українці, так і грузини, не мирились з турецьким ярмом, час від часу здобували державну незалежність або принаймні автономію. До речі, на Грузію в цей час звертають увагу римські папи, у 1329-1507 рр. тут існував католицький єпископат. Подібно як київський митрополит Ісидор представники ГПЦ брали участь у Флорентійському соборі 1439 р.

В надії на свободу від турецького ярма грузинський цар Іраклій ІІ (1744-1798) виступив в ролі нашого Богдана Хмельницького, але ще гірше її зіграв. Якщо за Богдана Україна де-факто лишалася самостійною до поразки в часи гетьмана Івана Виговського у російсько-українській війні 1658-1659 рр., то він підписав договір з Катериною ІІ у 1783 р. на підставі якого Грузія одразу ставала автономною частиною під владою Російської імперії. Щоправда цар Іраклій ІІ добився визнання незалежності для ГПЦ і збереження її автокефалії. Але Росія підписує договори не для того, щоб їх виконувати, а щоб їх порушувати! Вже при Олександрі І Грузія втратила автономію, а патріарх - католікос був викликаний до Москви і скинутий з престолу (це вже надто нагадує історію з нашим патріархом Філаретом!). У 1811 р. Росія ліквідувала автокефалію ГПЦ і та, подібно до Київської митрополії, стала рядовою єпархією в межах РПЦ (тільки що не була так подрібнена як Київська).

Під час революції 1905 р. грузини руба поставили питання про відродження автокефалії. У відповідь була створена відповідна комісія РПЦ, яка “уважно” вивчала проблему і врешті зробила “глибокодумний” і дуже знайомий нам висновок: стан Грузинської Церкви, бачте, не сприяє наданню їй автокефалії (!?). Це ж треба так повернути? РПЦ стала автокефальною у 1589 р., на 500 років пізніше Грузинської Православної Церкви, тим не менш визначає хто готовий до автокефалії, а хто ні!

Після Лютневої революції 1917 р. грузини довели, що вони швидше запрягають коней, ніж українці. Було скликано Собор у Мцхеті і всупереч опору російського уряду та РПЦ було проголошено відродження автокефалії ГПЦ та її патріархату. Монолітність грузин у цьому питанні змусила Тимчасовий уряд визнати цей факт і підтвердити його своїм декретом. Важливий крок було зроблено!

У 1918 р. Грузія майже одночасно з Україною проголосила свою державну незалежність, але їхнє й наше державне і церковне відродження було грубо перервано московськими колонізаторами. У 1922 р. Грузія була завойована російськими червоними військами, розпочався терор і проти Церкви. Патріарх-католікос Амброзій разом з єпископами був ув’язнений, було закрито єпископства, монастирі і близько 90% (!) парафій. ГПЦ була нещадно пограбована більшовиками, унікальні історичні пам’ятки руйнувалися... Власне картина тут майже така сама як і в Україні, де тільки у Києві було висаджено у повітря понад 30 величних храмів, в т. ч. й доби Київської Русі (Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир). З табору РПЦ линули невгаваючі й по сьогодні лайки на адресу сяких-таких грузинських “автокефалістів”. Тільки з вибухом Другої світової війни, під час стояння гітлерівців біля столиці СРСР Москва змінила своє ставлення до ГПЦ і у 1942 р. її автокефалія була відновлена (відповідну команду дав Сталін і “митрополітбюро” РПЦ виконало її). Але Вселенський Патріархат тривалий час не визнавав даної автокефалії ГПЦ і тільки 3 березня 1990 р. боротьба грузинських православних за автокефалію увінчалася перемогою. Вселенський патріарх визнав тоді автокефалію ГПЦ і вніс грузинського патріарха - католікоса у диптих під шостим номером, одразу після московського патріарха. На цей час грузинським патріархом був і залишається з 1977 р. Ілля ІІ “Його Святість, Вельми Благословенний Католікос - Патріарх всієї Грузії, Архієпископ Мцхети і Тбілісі”), який робить великий внесок у справу відродження Православної Церкви, відіграє позитивну державотворчу роль (досить згади його місію як посередника між колишньою грузинською опозицією і колишнім президентом Грузії Шеварднадзе).

Приглядаючись до історичного шляху Грузинської Православної Церкви, легко можна помітити чимало спільного в долях її та Української Православної Церкви. При всіх випробуваннях, які випали на Грузію, грузинський народ залишився вірним православній вірі, а ГПЦ завжди була потужним центром грузинського національного і державного життя. Досвід ГПЦ є повчальним і для українських православних, зайвий раз доводить необхідність непохитності на шляху здобуття автокефалії. Віримо, що Господь Бог не позбавить Своєї благодаті і захисту І Україну, і Грузію.


КИЯНИН НА СВЯТІЙ ЗЕМЛІ

З часів першого апостола Андрія Первозванного наші предки добре знали про Святу Землю з її центром – Єрусалимом, де знаходиться Гроб Господень, і мріяли побувати там хоч раз у житті. Без сумніву, певні контакти із Святою Землею існували ще здавна, про що свідчать наприклад сторінки історії християн у Криму. Дані традиції поступово набирали силу, особливо після хрещення Русі великим князем київським Володимиром Святим у 988 р. На жаль, записки паломників тієї доби не збереглися. Тим не менш, як мінімум з ХІІ ст. починається традиція таких свідчень, бо саме тоді ігумен Даниїл здійснив щасливу паломницьку подорож до Єрусалиму. Чим ближче до нашого часу, тим більше зустрічаємо цінних нотаток про ці далекі й небезпечні мандрівки до Святої Землі, досить згадати наприклад записки киянина Василя Григоровича-Барського, які, між іншим, цього року були перевидані у Києві. Православні вірні свідомо йшли на ризик далекої і тривалої подорожі через мусульманські країни, нерідко наражаючи себе на смертельну небезпеку. Палка віра у Христа вела їх до Єрусалиму!

У ХІХ ст. ці унікальні пам”ятки почали друкувати науковці. Особливо багато їх з”явилося на сторінках часопису “ Православный палестинский сборник”. У його 15-у томі знаходимо публікацію С.Долгова (“ Ходіння священноінока Варсонофія до святого міста Єрусалиму у 1456 і 1461-1462 рр.”). Про особу о. Варсонофія, на жаль, мало що відомо. Він був білорусом, уродженцем чи то Полоччини , чи то Смоленщини. Спроби пов”язати його особу з єромонахом Варсонофієм, ігуменом з Бельчиці, духівником новгородського митрополита у 1471 р., наставником смоленського митрополита Йоакима залишаються лише гіпотезами. Але це не применшує ваги місії о. Варсонофія і цінності його нотаток про подорож, хоча й дуже лаконічних.

В них розповідається про бачене, йде опис храмів та монастирів, власне Гроба Господнього, набагато рідше мова йшла про ті населені пункти, через які проходив маршрут подорожі. Це є природно для того часу. автори прагнув донести до земляків правду про християнські святині. а не про життя-буття мусульман Близького Сходу. Лише подекуди автор прохоплюється про інші сюжети. Наприклад подав опис Молдавії.

Із записок довідуємося, що о. Варсонофій у 1456 р. вирушив у путь з Києва до Акермана (Білгорода-Дністровського), звідти його маршрут пролягав таким чином: Константинополь (Стамбул)- о.Крит- о.Родос- Лаодикія- Триполі-Бейрут - Дамаск (тут він жив 2 тижні) - Свята земля (Тиверіадське озеро, Генісаретське озеро, р.Йордан, г. Фавор, міста Харазин, Емаус та ін., насамперед Єрусалим). До Єрусалиму він прибув 2 травня 1456 р. і прожив тут 2 місяці, звідуючи околиці, які так чи інакше були пов”язані з іменем Спасителя. Не раніше др.пол. 1456 р. о. Варсонофій повернувся до Києва, хоча про його зворотний маршрут майже не згадується. Але о. Варсонофій на цьому не заспокоївся і через певний час знов вирушив у путь, ставши першим паломником із східнослов”янських країн, який двічі звідав Святу Землю.

Приблизно в середині 1461 р. він вирушив з Києва на Молдавію, потім –на Білгород-Дністровський, який перед тим з рук генуезців перейшов під державу молдавського господаря. Звідти о. Варсонофій пішов старим шляхом, але після о. Родос рушив не на Лаодикію, а на о. Кіпр, звідки пішов по тих біблейських місцях, де не зміг побувати під час першої подорожі. Отже, він опинився у дельті р.Ніл, потім в Каїрі, прожив 6 тижнів у Єгипті, а 12 січня 1462 р. вирушив на Синайський півострів. 27 січня він уже був у одному з синайських монастирів, після чого пішов на Єрусалим. На жаль, цього разу паломник не розповідає про своє повернення долдому, але , поза сумнівом, воно було щасливим.

Дякуючи таким паломництвам зростав авторитет святого Києва як духовної столиці православних слов”ян і не випадково за Києвом поступово зміцнюється слава “другого Єрусалиму”. У цьому є заслуга і білоруського єромонаха –киянина Варсонофія!
НОВИЙ ПОГЛЯД НА ІСТОРІЮ ПРАВОСЛАВНОЇ СВЯТИНІ

Києво-Печерська лавра є найзнаменитішою православною святинею України, одним з найважливіших в нашій історії цетрів православ”я у світі. Саме тут діяла яскрава плеяда українських святих, саме тут було сформовано той осередок православної духовності, який приніс Києву славу “другого Єрусалиму”. Не випадково, історія обителі постійно привертала увагу істориків, починаючи з батька літописання Русі-України св. Нестора Печерського. Так тривало до лиховісного 1917 року, коли сатанинська комунорадянська влада оголосила релігєю “опіумом для народу” й заходилася фізично винищувати православне духовенство. Лише в роки Другої світової війни було скориговано курс “партії та уряду” щодо Православної Церкви. Було вирішено зберегти її, але в обмеженому вигляді із забороною виходу за межі нечисельних храмів, зберегти тільки як РПЦ, тільки як вірну виконавицю волі імперської Москви. Києво-печерську лавру було закрито, перетворено в центр атеїстичної пропаганди. Було накладено негласне вето на дослідження історії Української Православної Церкви, на історію її святинь, так само, як і на історію української державності, традицій національно-визвольної доби.

Тільки в незалежній Україні стало можливим відродити традицію дослідження історичного минулого УПЦ й зокрема Києво-Печерської лаври. Щоправда, святиня опинилася в руках РПЦ, яка на дух не переносить ні самостійної Української держави, ні української мови, а українців всупереч правді оголошує “русскімі”, тобто московитами. Внаслідок цього поширюються статейки переважно чорносотенного духу про обитель, в котрих умисно фальсифікується належність її до Русі-України, її історія, як і вся історія Київської Русі, анексується на користь московської. Це виглядає так якби румунам (які до ХІХ ст. називалися волохами) спало на думку оголосити себе й тільки себе безпосередніми спадкоємцями слави Давнього Риму, а італійців –лише гілкою румунського чи романського народу, а італійську мову –“нарєчієм” румунської.

Але, слава Богу, потроху на полі української історіографії виростають правдиві дослідження, котрі стосуються й історії УПЦ, й історії Києво-Печерської лаври. Помітним явищем став вихід книги професора Дмитра Степовика “Історія Києво-Печерської лаври” (К., 2001, 555 стор.), яка привертає увагу вже своїм ошатним виглядом, великою кількістю ілюстрацій. Але справа звичайно не у зовнішньому вигляді книги, а у її глибокому змісті, насамперед у принципово іншому погляді на історію Києво-Печерської лаври. Йдучи за своїм славним попередником, митрополитом Іларіоном (Огієнком), Д. Степовик наводить важливі аргументи на користь того, що святиня виросла на землі русинів-українців й саме наші предки, русини-українці, складали переважну більшість того сонму святих, грандіозну роль якого в історії УПЦ важко навіть уявити.

Другий та третій розділи книги автор присвятив історії Лаври у ХІУ-ХУІІІ ст. Він показав як в умовах бездержавності українського народу, Лавра зберегла своє значення й прославилася не тільки як свята обитель, але й потужний центр освіти та культури українського народу, котрий суттєво вплинув на збереження національної ідентичності українців, зберіг в їхніх серцях повагу до великої і славної історії Батьківщини, любов до неї. Особливо важливу роль в цей період відіграли київські митрополити Йов (Борецький), святий Петро (Могила), Сильвестр (Косів), архимандрити Києво-Печерської лаври Єлисей (Плетенецький), Захарія (Копистенський), Йосиф (Тризна). Характерно, що митрополит Сильвестр (Косів) та лаврський архимандрит Йосиф (Тризна), спираючися на підтримку всього духовенства, виступили категорично проти присяги московському цареві Олексію І й підпорядкування УПЦ московському патріярху. Про це звичайно “забувають” сказати чорносотенці в рясах, бо даний факт надто промовисто свідчить про те, ким усвідомлювало себе українське духовенство у ХУІІ ст. : українцями чи московитами. Автор книги велику увагу приділяє внеску лаврських подвижників, ( вони речі часто були випускниками Києво-Могилянської Академії) в розвиток української культури, зокрема богослов”я, філософії, історіографії, літератури, образотворчого мистецтва. Глибокі висновки Д.Степовика каменя на камені не залишають від брехливого комуністичного постулату про Церкву як нібито осередок мракобісся й темноти. Оскільки Дмитро Степовик є загальновизнаним авторитетом в галузі дослідження української ікони, то природно, що відповідні сторінки його книги читаються з особливим зацікавленням. До речі, вже вийшла Енциклопедія “Києво-Могилянська Академія в іменах”, написана рядом провідних українських та зарубіжних науковців, а її презентація в стінах Києво-Могилянської Академії відбудеться ось-ось, 22 лютого. На сторінках цього фундаментального й цінного видання вміщено бл.1000 біографічних нарисів про викладачів, студентів та покровителів Могилянки, які так само, як і проф. Д.Степовик, але на іншому матеріалі блискуче удоводнюють неспроможність постулату, пущеного в обіг ще “класиками” марксизму-ленінізму.(Нагадаймо, що не так давно лідер КПУ П.Симоненко знову назвав релігію “опіумом для народу”) .

Проф Д.Степовик показав роль Києво-Печерської лаври у духовному житті українського суспільства козацької доби. Дуже важливим є й те, що він зупинився на розкритті ролі українських князів, гетьманів та кошових отаманів Запорізької Січі, гетьманів України й підтримці ними святої обителі, пише про зненавиджені чорносотенцями величні імена гетьманів Івана Виговського, Івана Мазепи та інших видатних покровителів Києво-Печерської лаври.

Особливо актуальним є четвертий і останній розділ книги, у котрому висвітлюється історія Києво-Печерської лаври у ХІХ-ХХ ст., тобто ті сюжети, які звичайно обходяться у писаннях московських та малороських церковних авторів. Причину цього замовчування легко зрозуміти. “Канонічна” РПЦ з 30- х років ХХ ст. стала по суті одним з міністерств Російської імперії-СРСР, керованої більшовиками, які по коліна у крові стояли в народній крові, в т.ч. й крові православного духовенства. І сьогодні РПЦ не покаялася за свою позицію в ті часи, і сьогодні вона освячує імперську політику Москву, служить не стільки Богу, скільки кесарю. Тому то й не хочеться чорносотенцям писати про те, що наприклад Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври було висаджено у повітря не гітлерівцями, а НКВДистами, тому то не хочеться їм писати про те, як Лавра всупереч волі українців опинилася в руках московської церкви і т.д. Всі ці сюжети знайшли своє майстерне відображення в книзі професора Дмитра Степовика. Взагалі треба сказати, що книга написана легко, доброю літературною українською мовою і є доступною до широкої читацької маси. Сподіваємося, що шанований професор, нині і доктор богослов’я, продовжить свій плідний пошук і продовжить свої важливі розвідки з історії православних святинь.
Важливе дослідження

Історія Української Православної Церкви, особливо часів Другої світової війни, була під негласною забороною в СРСР, а куці згадки в окремих працях про події тих часів містили в собі тільки таврування православного духовенства за його нібито колабораціоністську позицію.Тільки з проголошенням незалежної Української держави стали з’являтися перші наукові праці з даної проблематики. Відрадно, що не лишилася осторонь цього процесу й українська емігрантська історіографія, свідченням чого є перший том солідної монографії відомого українсько-канадського богослова та історика протоієрея Тимофія Міненка (о.Тимофій Міненко. Православна Церква в Україні під час другої світової війни 1939-1945 (Волинський період).Т.І.- Вінніпег-Львів, 2000.- 391 стор.). У 2-3 томах, які автор нині готує до друку, буде розглянута історія Автономної Православної Церкви та встановлення Адміністратури Варшавської Митрополії (АПЦ).

Слід одразу відзначити солідну джерельну базу монографії. о.Тимофій заслуговує особливої похвали за використання значної кількості архівних джерел, насамперед з важкодоступних для українських дослідників як от: Архів Консисторії УПЦ в Канаді (Вінніпег), Архів УПЦ в США, Архів української православної парафії Святої Трійці в Брукліні (Нью-Йорк), Архів Варшавської Православної Митрополії, а також деяких інших важливих архівів України, Польщі та США. Завдяки цьому автор виявив масу важливих фактів, змалював на їх підставі достатньо повну картину складних процесів у церковному житті воєнних часів, заповнити чимало лакун та прогалин. Якщо додати, що автор використав також значний масив наукової літератури, написаної в різних мовах і виданої в різних країнах; багато різноманітних та рідкісних газет і журналів; що він особисто знав ряд чільних діячів Православної Церкви (митрополит Іларіон, єпископ (пізніше патріарх) Мстислав та ін.) і з перших рук міг вияснити ряд принципових моментів в історії Церкви, то значення такої монографії важко переоцінити.

Книга кладається із вступу, п’яти розділів та стислих висновків, має додатки (с. 320-362), у котрих містяться тексти понад 30 документів, ряд з яких вперше уводиться до наукового обігу. Крім того, тексти окремих документів або їхні фотокопії наводяться на сторінках деяких розділів, є тут і фотографії ряду діючих осіб.

У перших двох розділах увазі читача пропонується стислий нарис історії УПЦ від давніх часів до 1939 р., причому робиться наголос на подіях міжвоєнного періоду, на формуванні ПАПЦ і виробленні її позиції у національному і соціально-політичному житті держави. Крах ІІ Речі Посполитої і окупація її земель гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР призвів до принципово нової ситуації Церкви. Заслугою автора є те, що він чи не перший так грунтовно розглянув антицерковну політику безбожницької радянської влади на Волині й Поліссі в 1939-1941 рр. о. Тимофій підкреслює, що більшовицьке керівництво нищило Церкву, репресувало багатьох представників духовенства, а водночас прагнула перетворити Церкву в інструмент своєї імперської політики. В цей період керівництво “Третього рейху” проводило з тактичних міркувань гнучкішу політику. Важливо, що автор книги чітко й точно окреслює злочинну політику обох держав-загарбниць і відповідно трактує їхню присутність на землях колишньої Польської держави саме як окупацію, а не “воссоєдінєніе”, тощо. Про все це йдеться у розділі № ІІІ(“Волинська і Поліська єпархії під час сов’єтської окупації”).

В наступних двох розділах простежується становище Правосланої Церкви в 1941-1943 рр., визначаються певні періоди даного етапу історії Церкви, визначаються відмінності в церковній політиці гітлерівських окупантів на кожному з них. Тут є багато цінних думок і спостережень, але найважливішим з них є оригінальне положення про одну з головних причин виникнення розколу на течії т.зв. “автокефалістів” та “автономістів”. Одна причина, яку раніше відзначали дослідники, полягала в тому, що існували розходження в позиції церковних ієрархів щодо УАПЦ формації 1921 р. о. Тимофій встановлює й іншу важливу причину конфліктів: розходження між концепціями церковного будівництва. Якщо митрополит Діонісій (Валединський) та його група прагнула зробити ПАПЦ ядром майбутньої автокефальної Київської митрополії (куди б увійшла й Білорусь та ін.), то митрополит Іларіон (Огієнко) вважав, що: “Українька Патріарша Церква має бути автокефальною з церковним устроєм”(с. 227). Інша справа, як на наш погляд, що митрополит Іларіон не був допущений у Київ і не зміг через зовнішні обставини дану концепцію реалізувати. о.Тимофій, до речі, слушно вказав на неготовність старого православного єпископату до вирішення нагальних питань церковного життя, його нездорову амбіційність. Визнаючи це, можемо додати і брак відповідальності перед народом значної частини єпископату і її (цієї частини) низькі моральні якості, але водночас вважаємо потрібним виокремити світлу постать митрополита Іларіона.

Аргументація автора є логічною і послідовною, його книга написана доброю українською літературною мовою (хіба що постійно вживається слово “бувший” замість “колишній”), читається легко і з неослабним інтересом, вона може використовуватися як добрий посіббник з історії Православної Церкви в духовних семінаріях та академіях. Підсумовуючи вищесказане, хочемо підкреслити значну цінність даної монографії, привітати автора з творчим успіхом і побажати йому успішного завершення другого та третього томів монографії.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка