Київська Русь – теорії походження та розвиток



Скачати 123.17 Kb.
Дата конвертації11.03.2016
Розмір123.17 Kb.
Київська Русьтеорії походження та розвиток

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави — Київської Русі. Існує декілька теорій.

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук.

"Норманісти" наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово "Русь" походить від фінської назви шведів "Ruotsi".

2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його "заступник" (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово "Русь" походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис "Повість врем'яних літ", який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.УІ ст.) та хроніка "Бертинські аннали".

Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні варіанти походження слова "Русь" тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у "княжіння" державного типу.

Київська Русь об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була найбільшим державним утворенням у тогочасній Європікордони простягалися від Ладоги й Білого моря до Чорного та від Карпат до верхів'їв Волги. Територія становила 1,1 млн. км2, населення — приблизно 5 млн. Найбільше місто — Київ, 50 тис. мешканців. Київська Русь була державним об'єднанням більш ніж 20 різних племен і народностей. Вона утворилася як велика середньовічна держава. Поряд з новими формами суспільного життя у слов'ян зберігалося чимало пережитків: повинності селян обмежувалися сплатою данини, скликалися народні збори — віче, для захисту держави збиралося народне ополчення. Існував звичай кровної помсти за вбитих родичів.

Проте зі зміцненням слов'янської держави прискорювався процес відмирання залишків первісних форм суспільного життя, розвиток соціальних відносин. Спираючись на постійні озброєні загони-дружини, князь у вирішенні питань державного життя не зважав на віче, а скликав раду бояр. Суд став князівським. Князь та бояри захоплювали общинні землі, силоміць примушували селян-смердів не лише платити данину, а й відробляти певні дні в їх. господарствах. Крім цього, селяни мусили за наказом князя брати участь у військових походах для завоювання нових земель і відсічі нашестям кочівників зі сходу.

Київська Русь — ранньофеодальна монархічна держава. Київський великий князь зосереджував всю владу в своїх руках (судову, адміністративну, воєнну), вважався верховним власником усіх земель і уособлював державну владу. У залежності від нього перебували місцеві князі й бояри, які володіли князівствами і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, що, в свою чергу, перебували у залежності, були власниками менших міст чи окремих сіл.

Нижчий щабель цієї ієрархії займали виробники-селяни, об'єднані у сільські територіальні общини. Основною категорією населення були феодально залежні смерди. Смерди, котрі сплачували данину, належали до общини, на яку поширювалася влада феодала. Існували різні форми залежності — закупи (селяни, які потрапили у залежність через позику, коли віддавали або відробляли, то ставали вільними); рядовичі (селяни, які уклали договір і таким чином потрапили у залежність). Крім залежних смердів, існувала дворова челядь, яка працювала на феодала і мешкала у його дворі. До челяді належали раби, або холопи.

Землеробство було провідною галуззю господарювання, застосовувалася 2-3-пільна система. На той час існувала вирубна (лісові місцевості) і перелогова (степ і лісостеп) системи землеробства. Основними знаряддями праці були: плуг, борони, заступи, серпи, коси. Вирощувалися пшениця, жито, просо, ячмінь, овес. Крім зернових, вирощували також бобові та технічні культури.

Значного розвитку досягло скотарство, особливо у степовій смузі. Розводили велику і малу рогату худобу, свиней, коней тощо.

Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Існувало понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Найважливішою галуззю була чорна металургія. Значного рівня досягли також інші ремесла — ювелірне, гончарство, ткацтво та деревообробне виробництво.

Не втратили свого значення промисли, особливо мисливство, рибальство і бортництво.

Значного розвитку набула торгівля. Вироби ремісників обмінювали на сіль, господарську продукцію. Була певна спеціалізація деяких районів: з Прикарпаття везли сіль, з півдня — хліб, худобу, з півночі — хутро. Поступово внутрішня торгівля концентрувалася у містах. Значного розвитку досягла зовнішня торгівля. Експортували хліб, худобу, сіль, хутра, вироби ремісників, Імпортували: тканину, вино, прянощі тощо. Через територію Київської Русі проходило три найважливіші торгівельні шляхи: "із варяг у греки", "соляний", "залозний".

В історії Київської держави можна виділити такі основні періоди:

1) 882-972рр. (від початку правління князя Олега до смерті князя Святослава) — період швидкого зростання Київської Русі, За цей час було створено величезне господарське й політичне об'єднання. Князь Олег підкорив древлян, сіверян, радимичів. Успішно воював з Візантією, хозарами. Ігор продовжив політику свого попередника, підкоряючи своїй владі східнослов'янські племена (підкорив племена уличів та древлян). Воював з перемінним успіхом з Візантією, печенігами, здійснив успішних похід у Закавказзя. Загинув під час збору полюддя (вбито повсталими) у Древлянській землі. Дружина Ігоря княгиня Ольга придушила древлянське повстання, провела перші державні реформи, які впорядкували систему збору і розміри данини тощо. На відміну від князя Олега й Ігоря, надавала перевагу мирним відносинам з іншими країнами, її син Святослав Ігорович, прозваний Завойовником, за своїм покликанням був більше полководцем, ніж державним діячем та політиком. Він провів ряд успішних походів проти в'ятичів, Хозарського каганату, Волзької Болгарії, ясів і касогів. Воював він і на Балканах, проте невдало. Загинув у битві з печенігами.

2) 980-1054рр. (охоплює князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого) — доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення вершини політичної могутності, стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду, в цей час переважає внутрішній розвиток. Видатною подією цього періоду було прийняття християнства. Князь Володимир ліквідував владу племінних князів, замінив її практикою посадження у землях Київської держави своїх синів і довірених осіб. Успішно воював проти в'ятичів, радимичів, поляків, Візантії, печенегів. Запровадив державну релігію — християнство. За часів його сина Ярослава Мудрого Київська Русь досягла апогею свого розвитку, її територія простягалась від Чорного моря на півдні до Фінської затоки на півночі, від Карпат на заході до Волги на сході. Ярослав Мудрий запровадив систему ротації для успадкування великокняжого престолу. За його княжіння видано збірник законів "Руська правда" — правовий кодекс держави. У зовнішніх стосунках надавав перевагу дипломатичним стосункам та династичним шлюбам.

3) 1054-1240рр. (охоплює період від смерті Я. Мудрого до зруйнування Києва монголо-татарами) — період безупинних князівських чвар, зростаючої загрози нападів кочівників та економічного застою.. Він пов'язаний з періодом феодальної роздробленості Київської Русі.

Проте роздробленість не призвела до занепаду економічного та культурного життя в країні.

За період 1146-1246 рр. київські князі мінялися 4 разів, повертаючись час від часу на престол. Лише Володимиру Мономаху та його сину Мстиславу вдалося на певний час припинити князівські усобиці, об'єднати значну частину Русі під своєю владою, зупинити натиск половців на руські землі. Причини феодальної роздробленості:

1) панування натурального господарства;

2) великі географічні розміри Київської держави сприяли зростанню місцевого сепаратизму, загостренню міжкнязівських відносин;

3) ріст великого землеволодіння;



  1. зростання кількості міст;

  2. зміна торгівельних шляхів;

6) міжусобиці та вторгнення кочівників;

7) система ротації, яку запровадив Я. Мудрий"

Як результат, у середині XII ст. держава розпалася на 15 князівств. Напередодні монгольської навали їх було 60, а у XIV ст. — вже 250.

Боротьба за київський престол, постійні князівські усобиці призвели до послаблення князівств. Цим скористалися сусідні народи — половці, угорці, поляки, спустошуючи своїми нападками українські землі. Але найжахливішої руйнації Русі завдали монголо-татари, навала яких значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний розвиток. Проте вона не знищила українську державність київської доби. Спадкоємицею Київської Русі стала Галицько-Волинська держава.


Значення Київської Русі:

1. Київська держава IX — XIII ст. — це колиска української державності, одна з найбільших держав середньовічної Європи, яка відігравала важливу роль у долях держав Європи і Азії.

2. Київська Русь стала центром православ'я на Сході Європи.

3. Давньоруська держава стала фактично щитом, який захищав Європу від диких кочових орд. За цим "щитом" інші країни успішно будували свої власні держави.

4. Вийшовши на історичну арену воєнними походами, вона поступово перейшла від збройних сутичок із сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські князі укладали угоди з Візантією, Германською імперією, Польщею, Угорщиною, вели династичну шлюбну політику.

5. Створивши власну самобутню культуру, населення Київської Русі досить швидко опанувало найкращі здобутки культури Візантії та Західної Європи.



Теорії походження Русі

«Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність.


«Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.

Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байер, Г. Міллер та А. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX— XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племен рериків або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — поч. VII ст.).

Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна «Русь». Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в IV ст. прийшло на землі полян). З VII ст. він перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII —IX ст.

Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов'янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.

Занепадом державності на українських землях скористалися володимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які, як підмітив український дослідник Ю. Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340 — 1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе «Великоросією» або «Великою Росією», в офіційному діловодстві стали називати «Малою Руссю» або «Малоросією». Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кін. XVII — поч. XVIII cm. вживалися переважно назви «Москва», «Московія» (а до її населення — «московити» ) і лише пізніше — «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»), У той же час щодо України застосовувалася її стара назва «Русь».

Впродовж XVIII ст., и добу піднесення Російської імперії, нею остаточно було привласнено політичну і культурну спадщину Київської Русі. У підвалини імперської ідеології було покладено формулу «єдиної неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними величної будови давньоруської державності і культури, засобом їх нещадної русифікації.

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви — Русь і Україна (не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів — французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга — остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де, починаючи з другої пол. XVI ст., на багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою «Русь» зустрічається нова назва «Україна». Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті, які не входили до складу Росії й не мали потреби захищати від неї свою окремішність, терміни «русин», «руський» вживалися аж до кін. XIX — поч. XX ст.), а росіян — «московитами», «москалями».

Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної перевірки хозарська гіпотеза американського вченого О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов'янських племен, зумовленого низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Зокрема, підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать — князь, бояри, дружинники — поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних.
Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі — як внутрішньої, так і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних зв'язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ставали центрами племінних об'єднань.

Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова ак-тивність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада — спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина, як об'єднання "професійних воїнів, поступово стає органом примусу.

Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил.

Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а и швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.



Наприкінці VIII - у першій пол. IX ст., як уже зазначалося у попередній лекції, у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка