Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка11/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20

СОТНІ ГЛАВ ІЗ ЛІТУРГІЇ КОХАННЯ

(передмова до видання: Літургія кохання: Антологія української любовної лірики кінця ХІХ – початку ХХІ століття / Упоряд., передм., довідки про авт. І. Лучука. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – С. 5-16)
Любовну лірику завжди приємно читати. Читати для задоволення, просто так, без прицільної чи прихованої терапевтичної мети покращення настрою. Читати в будь-якому настрої, незалежно від пори року чи погоди. Читати рідною мовою. Звичайно, бажано вміти читати й чужими мовами, але це вже наче доважок до обов’язкової програми. Перед тим, як повести мову про українську любовну лірику, про її антологійний вимір, мимохіть пригадалися деякі аналоги доступними мені мовами.

Існує ціла низка російських антологій любовної поезії: від вузькоросійської відносно невеликої та стриманої «Я помню чудное мгновенье» до начебто всесвітньої гігантської та сміливої «Фривольная поэзия». Звичайно, західноєвропейська традиція видання антологій любовної лірики є багатою й розмаїтою. Я ж маю у своїй бібліотеці декілька цікавих німецьких видань. Поляки в цьому плані теж не пасуть задніх. А от вже чехи, то видали цілий каскад різноманітних любовних антологій: від мініатюрного формату на половину долоні до пишно ілюстрованих великоформатних альбомів. Заслуговує на увагу теж понад вісімдесятилітньої давності болгарська авторська «Антологія жовтої троянди» Ґео Мілева, куди він увів і власний переклад одного вірша Івана Франка із «Зів’ялого листя» (цей раритет, як і згадувані тут і далі чужомовні антології, у мене, так би мовити, під руками). Приблизно два десятиліття тому в букіністиці я придбав п’яте видання (!) хорватської «Золотої книги світової любовної поезії» в упорядкуванні Ніколи Мілічевича. Там є переклади однієї української народної пісні та по одному віршу Тараса Шевченка, Івана Франка та Ліни Костенко. Антологію сербської любовної поезії я ще студентом замовив по міжбібліотечному абонементу з Москви, тишком-нишком виніс її з університетської фундаменталки в штанах, віддав на копіювання (тоді ще не ксерили, а ерили), через тиждень отримав розшитий оригінал і колосальний нерозрізаний рулон, лише зі скандалом примусивши «майстра» (якогось Борю) по-людськи зшити назад оригінал, розрізати рулон і спалітурити мені щось хоч трохи схоже на книжку. Та антологія відкривається поемкою «Слово любве» (1409) сербського деспота Стефана Лазаревича (ця акростихова поемка й далі лежить десь на моєму трансляторському верстаті; доцьогочас я переклав лише четвертинку її – як вкраплення до роману Мілорада Павича «Зоряна мантія»). У березні цього року, будучи учасником Днів української культури в Сербії, я придбав у Белграді на вулиці Князя Михаїла (центральна пішохідна зона сербської столиці) у книгарні «Просвета» антологію найліпших любовних віршів «Ми чудово розуміємо одне одного» в упорядкуванні Здравка Щепановича. До цієї антології поміж відповідні вірші сербських поетів потрапили й деякі вірші поетів несербських. На рекламній накладці (щось наче смужка із суперобкладинки; мабуть, на означення цієї смужки існує якийсь спеціальний поліграфічний термін) написано: «Книжка, яку ви завжди бажали комусь подарувати». Гадаю, що такий слоган підходить і для антології «Літургія кохання».



У середині 80-х років минулого століття було реалізовано проект видання своєрідного тритомника української любовної поезії. У самісінькій середині вісімдесятих, рік за роком, вийшли всі три томи. 1984 року побачила світ книга «Пісні Купідона: Любовна поезія на Україні ХVІ – початку ХІХ ст.», 1985 – «Чари кохання: Любовна лірика українських поетів ХІХ – початку ХХ ст.», а 1985 – «Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів». Три різні книги, три упорядники (в кожної інший), різні часові проміжки, але вся ця троїстість відзначалася триєдиною спільністю, визначальною ознакою якої була тема кохання.

Упорядником «Пісень Купідона» був Валерій Шевчук, знаний фахівець із давньої української літератури. У видавничій анотації лапідарно сформульовані квінтесенційні моменти: «Ця книга відкриває вперше видавану в такому обсязі тритомну антологію української любовної поезії. Сюди увійшли кращі зразки творчості авторів більш ніж за два з половиною століття – пісні, балади, гумористичні та сатиричні вірші, уривки з поем. Ці твори не лише вводять у світ інтимних переживань людей минулих епох, але й навчають культурі почуттів, розвивають в людині високі моральні якості». До цього видання передмову «Давня українська любовна поезія» написав Олекса Мишанич, провідний спеціаліст у галузі давньоукраїнського письменства. Проаналізувавши й описавши ключові моменти розглядуваної теми, автор передмови дійшов такого висновку: «Оцінюючи українську любовну лірику ХVІ–ХVІІІ ст. в цілому, не можна не відзначити певну обмеженість її змісту, скутість поетики; відчувається і деяка штучність вислову, надмірна афектація, риторичність. Проте історичний підхід дає всі підстави говорити про неї як про нове слово в красному письменстві. У той час, коли процвітала духовна лірика, ця поезія звучала по-новому, свіжо, оспівувала красу людських почуттів». Зрозуміло, що в цій антології дуже багато анонімних творів – віршів і пісень (переважно таки віршів-пісень) із різноманітних давніх видань, рукописних книг, збірників і співаників. Хоча анонімність певним чином і домінує в загальній картині, проте присутність автентичної авторської поезії доволі потужна. Й анонімні, й авторські твори подано трояко: або в оригіналі, або в модернізації чи в перекладі (залежно від самого джерела чи то пак першотвору). Поміж автентичних авторів прокралася й містифікована Анна Любовичівна; ця цікавинка, либонь, мала на меті привнести ґендерну нотку. ХVІ століття представлене лише трьома текстами. Це, по-перше, найдавніша із зафіксованих на письмі українська народна пісня – «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш...» із «Чеської граматики» Яна Благослава (середина століття). Цей твір, в силу володіння пальмою першості, удостоївся чималої честі по різношерстих виданнях, зібравши об’ємну літературу про себе. Це також, по-друге, «Пасквіль з 1575 року» Івана Жоравницького. Цей вірш унікальний тим, що є чи не найдавнішим із відомих нам, написаних живою мовою, зрозумілою сучасному освіченому читачеві практично без спеціального тлумачення. Та ще й пов’язаний він з авантюрним сюжетом, який чудово описав у науково-популярному стилі Григорій Нудьга. І це теж, по-третє, уривок із поеми Себастіяна Кленовича «Роксоланія», перекладений з латини. ХVІІ століття значно багатше на твори. Анонімних віршів-пісень тут (як, зрештою, і в наступному столітті) предостатньо, а найбільший комплект походить із рукописного збірника бібліотеки Чарторийських. Варто звернути увагу на добірки братів Зиморовичів (Симона та Бартоломея), Лазаря Барановича, Симеона Полоцького, Данила Братковського. На межі ХVІІ–ХVІІІ століть найпоказовіше відзначився Климентій Зіновіїв. Серед авторів ХVІІІ століття слід виокремити Феофана Прокоповича, Лаврентія Горку, Семена Климовського, Захара Дзюбаревича. А спеціально слід виокремити Івана Пашковського, пароха села Мишковичі на Тернопільщині, який уклав рукописний пісенник (1742-1766), до якого вніс не лише свої твори, тож таким чином була сформована своєрідна антологія давньої духовної та світської поезії. За багатьма ознаками тяжіючи до попереднього століття, хронологічно в ХІХ столітті примістився Василь Довгович, на особливе місце якого вказав О. Мишанич, зазначивши, що його поезію «все ж відносимо до перехідного періоду від давньої літератури до нової».

«Чари кохання» упорядкував Василь Яременко, він же й написав передмову «Ніжне джерело людської краси» до цього видання. Ця антологія охоплює авторів від Івана Котляревського до Христі Алчевської, а логічним додатком є добірка семи творів невідомих авторів, властиво – пісень літературного походження. Більшість авторів представлено невеличкими добіркам. А розлогішими добірками презентована любовна лірика Семена Гулака-Артемовського, Тараса Шевченка, Якова Щоголева, Степана Руданського, Михайла Старицького, Івана Франка, Уляни Кравченко, Бориса Грінченка, Осипа Маковея, Миколи Чернявського, Лесі Українки, Миколи Вороного, Миколи Філянського, Олександра Олеся. Упорядник конденсує своє бачення теми в такому пасажі передмови: «Поетами ХІХ ст. кохання оспівується як незглибиме джерело людської ніжності, краси. Їхня інтимна лірика – явище історичне. Іншими словами – це своєрідний документ до вивчення почуттєвого досвіду: його зростання, окультурення аж до того найвищого злету, коли воно перетворюється в мірило краси, критерій душевних цінностей людини». Що ж, формулювання цілком задовільне, настояне, либонь, на капітальному досвіді. А от такий пасаж видається навіть відмінним: «Образ жінки в любовній поезії є головним. В коханні до неї шукали виходу із суспільної і особистої самоти і засобу прилучитися до всього найкращого на землі, зокрема до батьківства, до продовження роду, до виховання дітей – надії і майбутнього свого народу. Народна свідомість із незапам’ятних часів протестувала проти релігійного погляду на жінку як носительку гріха і родоначальницю гріхопадіння, витворивши, всупереч міфу про ветхозавітну Єву, легенду глибокого філософського змісту про першу жінку в образі Блакитної Троянди. То – вічний поклик до ідеалу жіночої краси, чистоти почуттів і любовних помислів, що живуть тільки у високостях людської духовності». Хоча вже в попередні епохи відбувся певний прорив із а ля церковного (квазірелігійного) чи іншим чином зашореного трактування жіночої природи, проте схожі проривання тривають перманентно, ба навіть є актуальними й тепер, у часи ілюзорної ґендерної рівності. Не зайвим у цьому ґендерному дискурсі буде згадати й про те, що в «Чарах кохання», окрім вже згаданих трьох поетес, присутні також добірки віршів Олени Пчілки, Дніпрової Чайки, Клементини Попович-Боярської, Марії Загірньої, Олександри Судовщикової-Косач. Лише одним віршем представлена Марта Писаревська, одна з перших жінок-поетес нової української літератури, а з тієї простої причини, що відомо лише про один-єдиний її видрукуваний ще в альманасі «Сніп» (1841) вірш (властиво, переспів) «Петраркина пісня (З італійської)».

«Оріон золотий» став третім з черги, заключним томом троїстого проекту видання української любовної лірики. Цю антологію упорядкував мій батько, Володимир Лучук. Безумовно, це його авторська робота. Але в дечому ми йому допомагали цілою родиною. Ми з моїм братом (я ще студент, а Тарас вже випускник університету й академічний аспірант) долучилися в силу тодішніх наших спроможностей. Та найбільшу допомогу надала, звичайно, наша мама, Оксана Сенатович, друкуючи й передруковуючи на машинці цілі купи віршованих текстів. До «Оріону золотого» батько написав невеличку передмову «Животворящий вогонь», яку я тут наводжу, не змінивши ніже титли, ніже тії коми, лише знявши один вже зайвий і неактуальний епітет:

«Любов, таємнича і загадкова любов стояла і стоїть біля витоків тих миттєвостей, коли в душах людських виникає щось незбагненно-животворяще, викликає подив і захват, вводить у світ краси і величчя.

Любов, тільки любов, золотим дощем серця омиваючи, ростить добро і стверджує завше в людині людське, вивищує нас над злом. Мабуть, усім, що створили і творять люди прекрасного на землі, завдячуємо любові. Вона ж бо – таке всеоб’ємне чуття, що годі без неї уявити існування людське й розвиток, розквіт мистецтв, усе те, що різнить наше життя од тваринного животіння.

Всевладний поклик збереження роду в ореолі любові набуває свого небуденного сенсу. Любов матері й батька стоїть над колискою дитинчати, допомагає перейти життєві гони.

Годі собі уявити почуття материнства без почуття любові. Любов материнська породжує й любов до Вітчизни. Тільки через любов можна збагнути “буття вічний образ”, одкрити істини, що однаковими були й лишаються впродовж віків на дорозі людства.

З незапам’ятних часів любов піснею возвеличується, чаклує різцем і пензлем. Не було і нема на нашій планеті народу, який би вдатно, крилато не виразив словом цього найвеличнішого з почуттів у стислій приказці, химерній казці, у зворушливій мелодії, де “з журбою радість обнялась”.

Любов очищає відчуванням неймовірного щастя, душевним терзанням і світлою печаллю. В контексті морально-етичному вона є тим рушієм, що тручає кожного зокрема й усіх нас разом на неосяжні світлі верховини.

Від “Слова о полку Ігоревім” через народний мелос, поезію середньовічну і класичну перейшла тема любові в новітню літературу й лишається невичерпним джерелом і для сьогочасних поетів.

Кохання, цей інтимний синонім у нашій мові, який окреслює любов двох сердець, здатне творити дива. Воно справді, як зазначав великий Кобзар, є животворящим вогнем у душі людини, і все створене душею під впливом цього почуття несе печать життя і поезії. У нашому суспільстві мислі про красу й велич жінки, стосунки двох, сімейні устої, подружню вірність, усе-все те добре, що будить у людині любов, цвітуть у душах навдивовижу, осяваючи шлях у майбуття».

По суті, це мала б бути антологія української любовної лірики ХХ століття (ще триваючого на той час). Та з огляду на прикрі обставини, себто колоніальне підрадянське тодішнє становище України, вимушено довелося упорядникові обмежитися лише творами українських радянських поетів. Тепер це вже багатьом незрозуміло (особливо представникам молодших поколінь), але перебування в «тюрмі народів» під пильним компартійним наглядом накладало колосальні пласти обмежень на творчу (та не тільки) діяльність, взагалі сковувало людське буття. У цьому ж дискурсі обмеження полягало у нав’язаному завуженні масиву української любовної лірики до радянських рамок. Тепер ті різні радянські нонсенси видаються навіть кумедними, а тоді було переважно не до сміху. Асоціативно нагадався один (таки кумедний) сюжет із біографії Остапа Вишні. Коли видатний гуморист повернувся з таборів, то на виїзді з кимось зі своїх колег по перу завітав на обід до ресторану. Той хтось (здається, Максим Рильський, але не конче) замовив офіціантові на перше дві порції українського борщу, на що Остап Вишня зреагував уточненням: «Ні-ні, будь ласка, дві порції українського радянського борщу». Так отож.

Після того, як завалився совок, коли виникла незалежна Україна, після того, як моє власне життя цілком перевернулося, коли все трохи вляглося, я (поміж іншими переважно літературними заняттями) взявся за доповнення «Оріону золотого», щоб перетворити його в ширшу антологію, позбавлену осоружних радянських рамок. Чому саме доповнення? Пояснення напівмістичне й напівбанальне. Працюючи з ультрараритетним примірником (чому він саме такий, дізнаєтеся трішки згодом) «Оріону золотого», я виявив вкладену під суперобкладинку пожовклу невеличку вирізку з газети. Судячи з нецікавого для нас звороту вирізки, газета була волинською, бо там декілька разів проскочила назва міста Луцьк. Було вирізано опублікований фрагмент із матеріалу (книжки? ширшої статті?) якогось Ю. Б. Рюрікова «Мед і отрута кохання». Фрагмент мав либонь що редакційну назву «Закон доповнення?» Ось де воно, те доповнення, але поки що під знаком питання. Наразі я навіюю туман, але щоб потім його розігнати, мушу навести тут той фрагмент: «...Уже Гомер говорив в “Одіссеї”: “Завжди подібного бог веде до подібного”. Іспанський мавр Ібн Хазм, філософ ХV століття, писав в любовному трактаті “Намисто голубки”: “Схоже звичайно прикликає схоже, і подібне довіряється подібному”. Тому, вірив він, “згода між подібними і потяг схожого” народжує справжнє кохання. Така “спорідненість душ” веде до “злиття душ”, і цьому коханню “нема кінця інакше, як зі смертю”. І в наш час англійська житейська мудрість говорить: “Не женись на дівчині, якщо вона не сміється над смішним тобі”. У англійців дуже сильна культура гумору, і вони часто судять про людину по тому, яке в неї почуття гумору. Але в історії було багато противників цієї позиції, і , мабуть, найбільш крайнім з них був Шопенгауер. Сходяться тільки протилежності, говорив він, тяжіють один до одного тільки полюси: це закон природи і головна опора людської близькості. І в нашому столітті багато хто думав так само. У 20-і роки Теодор Ван де Вельде, німецький сексолог, засновник статевої освіти, писав: “Статистика показує, що... вибір подружжя здійснюється під знаком контрасту, доповнення”. Частіше, стверджував він, одружуються люди різних психологічних типів, ніж одного і того ж... У шістдесяті роки французькі психологи Андре Ле Галл і Сюзанна Сімон, автори капітальної праці “Характери і подружнє щастя”, відстоювали “закон доповнення” у виборі пари. За загальною думкою, говорили вони, дві істоти притягуються своєю несхожістю, їх притягує те, чим вони доповнюють одне одного. Саме різниця, як у кременю і кресала, народжує в людях іскру кохання... То хто ж правий – ті, хто за схожість, чи ті, хто за різницю?»

Розганяю туман. Напівбанальність полягає в тому, що це фрагмент із газетної вирізки, а напівмістичність визначається тим, що ця вирізка чомусь була закладена в першому примірнику «Оріону золотого», випадково ж потрапити вона туди не могла. Таким чином, цілковито переосмисливши банальний зміст містичної вирізки, можна потрактувати закон доповнення як своєрідну метафору перетворення «Оріону золотого» на «Літургію кохання». У чому ж полягає те доповнення, зараз побачимо.

Спершу трохи необхідної порівняльної статистики. В «Оріоні золотому» були твори рівно двохсот авторів. Найперше я скоротив кількість оріонівських авторів до ста шістдесяти шести. Чому я вилучив ті вірші сорока чотирьох авторів – залишається на моєму сумлінні, але зробив це без жодних докорів, керуючись літературознавчою логікою, приватним естетичним смаком і мотиваціями архітектонічного плану. Кого саме я вилучив – не вважаю за потрібне перераховувати, це радше нехитра справа для допитливих бібліографів. Зате вважаю за необхідне згадати всіх тих, кого залучив до антології. Щоправда, не коштуватиме великої праці кожному охочому визначити це самотужки, уважніше приглянувшись до біобібліографії. До речі, про біобібліографію. Тут я використав батькову схему розміщення авторів (навіть трохи вирівняв її): строго за книжковими поетичними дебютами. Тобто визначником авторового місця в антології є рік видання першої його поетичної збірки (дуже рідко – поеми чи чогось іншого). Коли ж в один рік з’явилися дебютні збірки різних авторів, тоді спрацьовує віковий принцип, коли старшому належить першість. Дебюти в колективних збірниках (збірка в спільному виданні) саме тут до уваги не бралися. Це один із можливих принципів, проте саме він тут присутній задля безпосереднього продовження традиції, задля дотримання конкретної емблематики естафети поколінь. У «Літургії кохання» авторів двісті сімдесят. Тобто доданих авторів виходить сто чотири. Одразу слід зазначити, що сумарна кількість доданих віршів перевищує кількість залишених власне оріонівських. Я не гнався за кількісними показниками, просто так мені дозволила ситуація (як у тому анекдоті: маю час і гумор), так прилинула чергова хвиля примхи долі. Окрім того, я ще й розширив добірки дванадцяти авторів «Оріону».

Сто сорок чотири добірки (добіркою я тут називаю й одновіршеву присутність) залишилися автентичними – такими, як були в «Оріоні золотому»: це максимум, який вдалося собі дозволити задля фіксації батькової упорядницької волі (знову ж таки, всіх надто зацікавлених відсилаю до біобібліографії, в якій чітко вказано, з яких джерел походять вірші, і кожного разу, коли джерелом є «Оріон золотий» – там зазначено: ОЗ). Дванадцять оріонівських добірок я розширив. Перш за все добірки Володимира Лучука й Оксани Сенатович, завдяки яким і з’явилася не лише та антологія, але й я сам. Додав один вірш Марії Хоросницької, бо як же ж бути без тих її слів: «Як кохати, то кохати, то навіки, то у Львові» (які я чомусь з юності пам’ятаю в такому варіанті: «Як любити – то любити, як любити – то у Львові»). Для розширення добірок умотивовано надалися ще дві фаворитки й сім фаворитів: Наталка Білоцерківець і Людмила Таран, Тарас Федюк, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Іван Малкович і Юрій Андрухович. До слова, Андрухович, за логікою речей, мав би бути замикаючим в «Оріоні», але за логікою факту (або ж такту упорядника), став передостаннім, ґалантно пропустивши поперед себе Антоніну Цвид, яка, хоч і дебютувала одного з ним 1985 року (своїм «Проспектом любові» супроти його «Неба і площ»), проте виявилася, як би це делікатніше сказати, ну – трішечки старшою (на той час менш юною; німці, наприклад, чоловіків питають: wie alt bist du? – а жінок: wie jung bist du?).

А тепер у більш-менш хронологічній послідовності спробую окреслити додані комплекти та вкраплення. Із поезії кінця ХІХ – початку ХХ століття додано добірки двадцяти двох авторів. До слова, з цієї двадцятидволикої когорти чи компанії авторів дванадцятеро були присутні в «Чарах кохання», проте були представлені там або іншими добірками, або надто куцо: Іван Франко. Володимир Самійленко, Леся Українка, Осип Маковей, Микола Чернявський, Василь Щурат, Агатангел Кримський, Василь Пачовський, Микола Філянський, Олександр Олесь, Христя Алчевська, Микола Вороний (наводжу авторів в літургійній послідовності, а не в чарівній). І надалі мірилом послідовності буде саме той принцип, що перейшов із «Оріону золотого» до «Літургії кохання». Наприклад, двадцять другий від початку доданий автор (Микола Вороний) стоїть у нас на двадцять третій позиції, поступившись місцем Максимові Рильському, який дебютував у зовсім юному віці збіркою «На білих островах» (1910), натомість Вороний видав дебютну збірку «Ліричні поезії» роком пізніше у зовсім зрілому віці. Додано вірші рано згаслого поета Олександра Козловського, збірка якого «Мірти і кипариси» вийшла посмертно. Вірші Спиридона Черкасенка та Грицька Чупринки теж доповнюють картину. Із молодомузівців у «Чарах кохання» одним віршиком засвітився був Василь Пачовський. Із поетів «Молодої Музи» й тих, які тяжіли до її кола, я залучив сімох: Петра Карманського, Богдана Лепкого, Остапа Луцького, Франца Коковського, Степана Чарнецького, Сидора Твердохліба та Миколу Голубця.

Добірка Миколи Вороного заодно є і першим вкрапленням, адже від попереднього комплекту його відірвав Максим Рильський. Надалі теж матимемо справу із вкрапленнями, аж до комплекту-лавини кінця століття з вершечком хвилі, набіглим вже наприпочатку нового століття й тисячоліття. Наступним вкрапленим автором є Михайло Рудницький, який безумовно тяжіє до кола «Молодої Музи», проте книжково дебютував зі значним відривом збіркою поезій у прозі «Очі та уста» (1922). На виданні цієї збірки 1932 року (мабуть, перевиданні, бо всі наші дотичні довідкові джерела подають рік видання 1922), вихідні дані якої вельми лапідарні: «Ґрафіка Павла Ковжуна. Видавництво “Ізмарагд”, Львів, 1932. 100 примірників друковано на японському папері. З друкарні Артура Ґольдмана, Львів, Сикстуська 19», десь на почату шістдесятих років автор зробив такий напис (без пунктуаційних знаків, зате з внутрішнім римуванням) моєму батькові: «Володимирові Івановичу Лучуку ці зовсім не новаторські і не космічні Гімаляї а стародавні японські “гаї-каї” (з яких узяв зразок) з теплим привітом Михайло Рудницький».

Ґео Шкурупій начебто й був достатньо радянським, проте... У вірші Євгена Маланюка «Веснянóї діждусь літургії...», датованому 1924 роком, знаходимо вже наче натяк на нову назву антології. Але це ще наразі всього-навсього «літургія весни», а ще не та жадана «літургія кохання». Юрій Липа своєю «Молитвою за кохану жінку» теж певним чином наче передчуває назву, але ще не провіщає її. Олекса Стефанович представлений пентаптихом сонетів, навіяних античними мотивами.

Ключовим, якщо можна так висловитись, доданим автором є Богдан-Ігор Антонич, адже саме його диптих дав назву цілій антології, властиво – його «Дві глави з літургії кохання» подарували антології ключове формулювання зі своєї назви. Та й недаремно його добірка відкривається твором «Елегія про ключі від кохання». Пригадую, тато дуже переймався тим, що саме Антонич не може потрапити до антології української любовної лірики через свою позарадянськість. І не було на те ради, зате тепер є. Це своєрідний метод компенсації, коли в іншому місці чи в інший час паритетно або багатократно надолужуєш те, що в певний час чи в певному місці було неможливим. А тепер маємо сотні глав із літургії кохання.

Львівські колеги Антонича Святослав Гординський і Володимир Гаврилюк обидва наче зазнали благотворного подуву того методу компенсації. І не власне під цими палітурками, а крупніше й раніше. Адже саме Володимир Лучук упорядкував перше в Україні видання поезій Святослава Гординського «І переливи барв, і динамічність ліній...» (1990), написавши до нього передмову «Святослав Гординський повертається додому». І саме він підготував до видання збірку вибраних поезій Володимира Гаврилюка (а я вже її довпорядковував, готуючи до друку, додавши твори з періодики та дотогочас не публіковані вірші). Передмовою до Гаврилюкових «Поезій» (1994) слугувала батькова стаття «Поруч із зорею Антонича».

Наталя Лівицька-Холодна вчинила справжній прорив у (так би мовити) жіночій інтимній ліриці, видавши збірку колосальних за рівнем одвертості віршів «Вогонь і попіл» (1934). Олег Ольжич та Олена Теліга постають перед нами в ліричніших іпостасях. Троє чудових ліричних поетів пішли з життя зовсім молодими в сорокові роки. Андрій Гарасевич (р. н. 1917) влітку 1947 року під час альпіністського маршруту в Альпах зірвався з гори Вацман з висоти вісімсот метрів. Богдан Беднарський (р. н. 1921) влітку 1949 року помер після п’яти безуспішних операцій у баварській лікарні; захворів, утікаючи вплав від насильницької «репатріації». Мирослав Кушнір (р. н. 1922) восени 1944 року підірвав себе гранатою, щоб не здатися більшовицьким карателям.

Додано добірки поетів Нью-йоркської групи: Емми Андієвської, Юрія Тарнавського, Богдана Рубчака та Богдана Бойчука, до яких тяжіє й дещо молодший бельгієць Роман Бабовал. Збагачують палітру антології також вірші поета з Пряшівщини Степана Гостиняка та вихідця з Холмщини Івана Чернецького. А от дисиденти, хоч і жили в радянському хронотопі, проте аж ніяк не могли бути радянськими, були радше антирадянськими Це Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Василь Стус... До цієї когорти тяжіють Василь Голобородько, Микола Холодний, Григорій Чубай. Через свої запізнілі дебюти не зовсім вписалися в часові рамки Іван Іов і Микола Мірошниченко. От і всі вкраплення.

А починаючи від Оксани Забужко, напливає комплектна лавина п’ятдесяти трьох авторів. Обіцяв перерахувати всіх, але не дотримаюсь цієї формальності. Я ж їх і так перерахував у змісті, біобібліографії та над добірками. Зупинюся легесенько тільки на представницях прекрасної статі, бо ж яке кохання без них. Оксана Пахльовська в дечому дисонує з Оксаною Забужко: камерність супроти розмаху. Марія Шунь вірна своєму стилеві плетіння химерних екзерсисів. Вікторія Стах утвердила своє реноме вічної революціонерки. Олена Галета приємно вразила пронизливими до щему віршами. Ярина Сенчишин урівноважено медитує. Леся Демська крізь слово дивиться у всесвіт. Мар’яна Савка ґлямурно слідкує за стилем. Галина Петросаняк літає в емпіреях кавової пари. Маріанна Кіяновська пристрасно карбує рядки. Галина Крук одвертішає від вірша до вірша. Ірина Старовойт скурпульозно аналізує почуття. Дарка Сироїд пристрасна й мудра водночас.

Приблизно таким чином виглядають доповнення до «Оріону золотого», які вмотивували й виправдали його метаморфозу в «Літургію кохання». А до передісторії «Оріону золотого» принагідно випливли на поверхню деякі штришки із моїх щоденникових записів. Щоправда, щоденник, за логікою речей, мав би вестися щодня. Але менше з тим. У мене було декілька періодів, коли я тимчасово вів щоденник. Перша спроба почалася саме в день столітнього ювілею Станіслава Людкевича в січні 1979 року та протривала (завдяки юнацькій терплячості чи незайнятості) відносно довго. Потім на початку 1983 року я доволі регулярно вів щоденник, і ще вряди-годи. Ага, ще вносив записи до свого «Бортжурналу» на стику 1997-1998 років і на початку 2002 року. А в окремому зеленому блокнотикові маю записи «Зимова (1986 р.) поїздка в Ірпінь» від 24 січня до 8 лютого. Саме звідти наведу деякі коротенькі нотатки, що прямо або опосередковано стосуються «Оріону золотого»: «1. ІІ. 86. <...> До тата приїхав Ігор Римарук (у справі редагування любовної антології) <...>. 5. ІІ. 86. Були з татом у Григорія Порфировича Кочура. Людина-оркестр, щоб не сказати: людина-університет; знає все про все, принаймні в області літератури, бо про інше ми й не вели мови. – Г. П. показав нам один брак у “Золотому руні” (антол. ант. поезії): там на одній ілюстрації поставили Геракла вверх ногами. – Г. П. переглядав зміст любовної антології, читав уголос не Вінгранов[ський], а Вінгранівський. Коли дійшли до наймолодших, то про Римарука сказав, що він – симпатичний поет. Показав антологійку ~ “Нова укр. лірика”, яку упорядкував М. Зеров. Порадив – який саме вірш любовний Драй-Хмари вибрати до антології, і принагідно прочитав з пам’яті один його вірш, написаний вже в тюрмі, і якимось дивом переданий у Київ (вірш починається так: “Обвугленими сірниками...”) <...>. Г. П.: як там Микола? (Лукаш, мається на увазі), був у мене і каже, що вже декілька днів не працює, а я потерпаю <...>. 6. ІІ. 86. Приїхали до мене Назар і Роман. 7. ІІ. 86. Ходили втрьох по Києву. Заходили в “Молодь”. Локальний патріотизм – обідали у “Львівській брамі”». Сюди вплівся також лугосадівський контекст, зокрема наші відвідини видавництва «Молодь»,у якому антологія «Оріон золотий» (редактором якої був Ігор Римарук) була підписана до друку 2 вересня того ж року, а фактично з’явилася в останні робочі дні того року, про що свідчить, зокрема, й надпис мого тата на книжці, подарованій моїй мамі на її день народження: «Перший примірник цієї книжки – Оксані – з любов’ю і вдячністю за допомогу – В. Лучук. 2. І. 1987». Саме з цим першим ультрараритетним примірником я і працював, перетворюючи «Оріон золотий» на «Літургію кохання».

У межовій ситуації 1991-1992 років я, в силу обставин, долучився до упорядкування антології української еротичної поезії «Біла книга кохання», яку задумала й уже почала впорядковувати Вікторія Стах. Знаменно, що найперші тексти вона вибрала саме з «Оріону золотого» (й ті, що потрапили до видання, й ті, що не пройшли через начебто занадто виражену еротичність). Навіть грубезна картонна папка, до якої збиралося відібрані білокнижно-кохальні тексти, первісно була папкою для других примірників (тоді ще все друкувалося на машинці) машинопису «Оріону золотого». Напис на тій папці Біла книга кохання був наче палімпсестом на не цілком зіскобленому написі Оріон золотий (другий примірник). Вікторія Стах зібрала теж чимало ексклюзивних поетичних текстів, масив яких я паритетно доповнив тим, що вибрав із відомих і доступних мені матеріалів, а також видобув із авторів наживо, керуючись і користуючись вікторіанським зразком і прикладом. Друком вийшов лише брошурний анонс цієї антології влітку 1992 року. Через якийсь десяток років ми з Вікторією, в силу вже нових обставин, відчистили корпус антології від непотрібного шмельцу, додавши дещицю новіших (написаних за те десятиліття) та нововидобутих поетичних текстів. Таким чином, у вже остаточному варіанті маємо 141 автора із 313 творами. Тих текстів тут ви майже практично не знайдете, хіба десь потім, під іншою палітуркою. Ще наприкінці 1991 року я написав був передмовку до тієї антології «Дещо про еротику в поезії», яку навести тут не лише не зайво, а й цілком доречно: [див. текст вище].

Таким чином виглядають мої розмірковування (нагадую, понад п’ятнадцятилітньої давності) про еротичну поезію. А наша спільна з Вікторією Стах антологія української еротичної поезії «Біла книга кохання» й далі чекає на суд читачів. Але того суду вона дочекається, лише вдягнувши поліграфічні шати. А діждеться-таки колись. Принагідно може виникнути природне запитання: чим відрізняється еротична лірика (поезія) від любовної? Відповідь на це питання існує, проте з певним застереженням. Отже, варіант відповіді: еротична лірика є відвертішою від лірики любовної та базується не лише на емоційному сприйнятті об’єкта бажань, а й на тілесних відчуттях, переплавлених у слово. І застереження (без варіантів): грань між любовною лірикою й еротичною часто-густо може бути розмитою, тобто деякі вірші з однаковим успіхом можна віднести і до любовної, і до еротичної лірики. Це співвідношення може набрати й такого дещо математикізованого вигляду: відповідь (варіант) + застереження (безваріантне) = постулат + варіабельність.

Певний досвід укладання літературних текстів про кохання мені довелося здобути й на самісінькому початку нового тисячоліття. У моєму упорядкуванні 2002 року вийшов альманах кохання «Королівський ліс», об’ємисте видання на 376 сторінок у стильному оформленні Юрія Коха. Властиво, це була книга друга альманаху «Королівський ліс», неформального неперіодичного органу Львівського осередку Асоціації українських письменників. Це видання було якщо не результатом, якщо не плодом, то бодай симулякром мого трохи задовгого перебування на посаді координатора Львівського регіонального відділення АУП. Перший випуск «Королівського лісу» упорядкував Віктор Неборак, йому ж належить і сама ідея цього проекту львівського альманаху. Перший «Королівський ліс» у Небораковому виконанні був, так би мовити, універсальним, тобто без завідома увиразненої тематики, на відміну від другого випуску, уважно сконцентрованого на темі кохання. Із трьох десятків добірок мого альманаху кохання половина є поетичними, а з цієї половини третина є перекладними. Тобто згрубша на третину цей альманах складається з новітньої (до того фактично ніде не публікованої) української любовної поезії (у її львівському вимірі). У передмові (пролозі) до цього альманаху мені написалося зокрема й таке: «Усі дороги не обов’язково ведуть до Риму, зате всі дороги неминуче ведуть до раю або ж до пекла. І на кожній із життєвих доріг трапляється кохання. Раніше чи пізніше, однократно чи столико, більше чи менше. А коли вже доля так чи інак пов’язана з літературою, тоді й кохання хоч-не-хоч, а таки якось та й впливає на літературну долю. І фіксується писемно, і зблискує кольоровими шкельцями. А ті шкельця перемішуються в калейдоскопі, витворюючи незліченну кількість різноманітних версій і варіацій». А ще тоді мені вигадалося простеньке гасло, яке зараз доречно навести, змінивши лише одне-однісіньке ключове (яке саме, само собою зрозуміло) слово: «Кохайтеся і кохайте, та ще антологію цю читайте!»

Наприкінці хочу висловити спеціальні подяки. Перш за все я вдячний Ігореві Римаруку за те, що він ще понад п’ять років тому підкинув мені думку розширити батьків «Оріон золотий» для евентуального видання, в якому він знову був би редактором. Хоча до реалізації того нашого примарного проекту так і не дійшло, проте я (попередньо дещо скоротивши) настільки розширив «Оріон», що вийшла практично нова, майже цілком інша антологія. Тепер той ілюзорний проект став цим реальним проектом. Я вдячний своєму братові Тарасові за суттєву технічну допомогу у підготовці доданих текстів ще в ті часи, коли я не мав відповідної апаратури у приватному посіданні. Також я вдячний Веніамінові Еппелю, який мені (вже начебто традиційно) допоміг розшифрувати деякі темні місця біобібліографії. І, зрозуміло, найспеціальніша подяка Богданові Будному за видавничу відвагу.


27 травня (на Трійцю) – 10 червня 2007
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка