Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка12/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

(до видання: Лучук І. Історія світової поезії. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009)
На самісінькому початку літа 1985 року, закінчуючи четвертий курс Львівського університету, я здавав екзамен із зарубіжної літератури ХХ століття. Наша викладачка поблажливо запропонувала підготувати кожному про всяк випадок списочок із десятка позапрограмних авторів, про твори яких можна було додатково розповісти в тому разі, коли відповідь на витягнутий білет виявиться недостатньою. Таким чином надавалася спромога покращити результативність. Я поперечитував майже всі програмні твори, а з позапрограмних мені не склало великої праці підготувати два списки: на одному аркуші я маковими літерами вписав рівно сотню поетів, про твори яких міг висловитися без якихось значних застережень, а на другому листку занотував назви півсотні прозових творів відповідної кількості авторів. Чекаючи своєї черги на іспит, я проконсультував зі своїх списків усіх бажаючих однокурсників (а таких виявилося щось із десяток, і всі з них здали на відмінно, до речі). Коли ж я увійшов до екзаменаційної авдиторії, то мені дістався білет про щось нормальне, а теж про антифашистську прозу чи ще якусь схожу дурню. Про нормальне я й відповів нормально, а от про дурню майже мовчав. Викладачка мені прозоро натякнула на додатковий списочок, але на мене наче мана найшла – блок найшов, як тоді казали. Я навіть рукою не потягнувся до лівої бокової кишені своєї світло-сірої в косу риску маринарки, де лежали складені вчетверо вікопомні аркуші. За що й отримав добре, а не відмінно, як то було на всіх попередніх іспитах із зарубіжної літератури. Коли дівчата-секретарки через рік потому, перед випуском з університету вдруковували до виписки з диплому мої оцінки, то автоматично вписали відмінно, після чого мусили бритвочкою ліквідовувати цю начебто закономірність (нікому й до голови не приходило, що в мене із зарубіжки може бути не відмінно) і палімпсестно вдруковувати поверха позначку добре. Після екзамену ми, звичайно, пішли на пиво. Поблизу університету біля ресторану «Фестивальний» було наше улюблене місце зі столиками під парасольками, та й пиво там було постійно, на відміну від інших місць (що було не дивно, як на ті часи). Перед тим у Жовтневому проїзді (тепер Крива Липа, а колись то був Пасаж Гавсмана) я з іншими пиворізами купив достатньо пиріжків з лівером по чотири копійки (так званих тошнотиків), але з кульочками завжди було напружено, тож пиріжки я загорнув у ті два вже непотрібні аркуші з лівої кишені. Вони так і не вистрілили у відповідний момент на екзамені, як театральна дубельтівка. Але вони ще ой як вистрелять! Пива ми випили, пиріжки з’їли, я був трохи розстроєний екзаменаційною оцінкою, але не дуже, бо відчував, що повівся екстраординарно, значить – правильно. Раптом подув вітерець, ті два засмальцовані листки здуло зі столу й понесло від «Фестивального» в бік університету. Я повернувся в пластиковому кріслі, щоб прослідкувати за листочками, які зникали в повітрі, наче цигарковий дим. Далі їх гнало по тротуару, аж поки вони за університетом зовсім не зникли з овиду. От саме тоді мене й осінив задум написати свою «Історію світової поезії». Мабуть, саме тоді. Принаймні вже в наступному семестрі я прочитав молодшим сербокроатистам короткий (експериментальний) курс світової поезії (читав по-українськи, а твори наводив у сербських і хорватських перекладах).

Колись я зухвало вважав, що коли б мене на певний час (на якийсь рік, припустім, чи бодай на квартал) вислати на безлюдний острів із відповідною кількістю провіанту, але без жодної книжки, щоб я нарешті написав свою «Історію світової поезії», то я завиграшки впорався б із цим завданням. Воно то так, історію я б написав, але це була б фікція, ґрунтована на викривлених масивах інформації, збереженої недосконалою пам’яттю. Ця віртуально написана історія була б цілком іншою, ніж та, яку я скомпонував за своїм письмовим столом, обклавшись цілими купами та стосами книжок. Книжна мудрість, тобто вміло чи інтуїтивно почерпнуті з книжок знання, мусить бути не лише за спиною (в пам’яті, тобто відгуділому минулому), але й перед очима (в перспективі, тобто в досяжному майбутньому), щоб можна було за наймізернішої потреби щось перевірити, щось нове взнати, щось знане переосмислити тощо. Словом, книжки постійно мусять бути під руками, бо без них ні круть, ні верть. Кажучи фігурально, володіючи відповідною (таки необхідно величезною) кількістю відповідних книжок, володіючи кузнею з інструментарієм (своїм робочим писемним верстатом), нову книжку краще й легше склепати з готового металу, а не викопувати руду й переплавляти її в допотопних горнах за добре забутими технологіями. Зрозуміло, необхідно мати знання, вміння, здібності – про це навіть зайво розводитися, бо це можна прирівняти до обов’язкової програми у фігурному катанні, лише досконало оволодівши якою, можна братися за художнє ковзання.



Для цієї книги властива неприхована, відверта інтертекстуальність. Відсилання й алюзії до попередніх текстів (як до стародавніх, так і до зовсім недавно написаних і щойно опублікованих) перманентно відлунюють на сторінках книги, вступаючи з ними в діалог завдяки цитації, переосмисленню в новому контексті, в новому, за перепрошенням, дискурсі. Виникає асоціація з історією стародавнього світу, наштовхуючи на довільне, спонтанне термінологічне формулювання: клаптикова ковдра. Зважаючи на можливе ужиткове застосування книги у вольовій охотній самоосвіті чи у вимушеному розширенні ерудиції, такий асоціативний термін виявиться ба й доречним. Тут якось навіть мимохіть прилаштувався постмодерний підхід. Адже саме постмодерністська інтертекстуальність дає ту свободу, усвідомлюючи яку, можна свою тимчасову проміжну візію вважати (теж, зрозуміло, тимчасово) ледь не істиною в останній інстанції. Принаймні, тут і зараз витворюється така ілюзія; а ілюзія, як відомо, є солодкою химерою. Зрештою (хоч від цього і крутиться в голові, наче від неможливості осягнути філологічним розумом безмежність Всесвіту), інтертекстуальність може стосуватися й майбутнього, тобто тих думок, текстів, цитат і книжок, які ще начебто не існують реально, але вже є передбачені, передчуті й невидимо вплетені у тканину тексту актуального, наявного, сформованого під конкретними палітурками. У тому ж таки постмодерному сенсі ця книга скомпонувалася як пастиш із власних роздумів і спостережень, фактографії та художньої (все ж поезієзнавчої) прози, цитат і переповідань, поетичних ілюстрацій. Теж можна її назвати й суцільною цитатою, адже так чи інак кожен текст є наче тканиною, зітканою з цитат давніх і новочасних, чужих і власних. Зрозуміло, що найріднішими тут є автоцитати, зрештою – вони мають першорядне значення завдяки тому, що послужили першопоштовхами для компонування окремих частин та їхніх конгломератів. Ще по-різному можна назвати цю книгу. Це може бути й колаж, адже їй властива поліфонічність, інформаційна насиченість і внутрішня варіантність, крім того, що вона є конструкцією цитат, ремінісценцій, алюзій із відносною рівністю всіх елементів і складових. Це може бути теж і компендіум, адже в книзі наявний стислий виклад основ історії світової поезії, та й вона є заодно й поезієзнавчим посібником. Це може бути також і компіляція, яка власне і є одним із різновидів інтертекстуальної практики. Компіляція хоч і має малопочесне ім’я, проте є почеснішою від плагіату; тут, до речі, плагіатом і не пахне (я його й на дух терпіти не можу), бо постмодерний інтертекстуаліст нічого не привласнює, він автоматично є власником усього, що йому лягає на думку, під перо, на клавіатуру. (Все добре сказане – моє, – писав Сенека; Петрарка ж писав, що всі сказані ним слова – не його). Це, зрештою, може бути й просто коментар; але так було б уже занадто просто. Якщо це й коментар (або ж фрагментарний коментар), то він є не лише поясненням текстів, тлумаченням творів, він є радше нотатками на певну тему, яка тут хоч і розпливчасто глобалізована, проте й відносно чітко конкретизована. Можна висловити сміливе припущення (яке схожим чином, либонь, ословлювалося вже стократно чи тисячократно), що літературознавство від найдавніших своїх глибин і в найширших своїх просторах було і є власне коментарем до коментарю, а поезієзнавство й поготів.

Явища, поняття та персоналії для розгляду чи бодай згадування в книзі (як і поетичні текстові ілюстрації) я вибирав, звичайно, на свій розсуд, керуючись власними знаннями й уподобаннями. Авторський суб’єктивний відбір, безумовно, певним чином співпадає з об’єктивною картиною, рамки якої розпливаються в тумані, а там за туманами – нові рамки в нових туманах знову розпливаються. Деякою мірою на відбір впливала наявність (чи навпаки відсутність) українських перекладів поетичних текстів, авторських чи анонімних. Я не збирався охоплювати одним махом (хоча й одним махом сімох побивахом) неохопне, проте дещо таки вдалося охопити: біг через гребельку – схопив води крапельку, біг через місточок – схопив кленовий листочок. Структура книги напрочуд проста. До кожного з десяти розділів книги додано по антологійному апендиксу – проміжній вставці з поетичними ілюстраціями, тобто тими творами, які я відсіяв для видання. Деякі перекладні версії довелося робити самому спеціально, щоб заповнити зяючі лакуни. З цими апендиксами все начебто зрозуміло – вони є вставними додатками з відповідними поетичними текстами й у своїй сукупності творять наче мініантологію світової поезії. Стосовно самих розділів книги, мушу коротесенько й наперед аргументувати їхнє розташування, бо самим розділам і їхнім внутрішнім параграфам властиві певні хронологічні зсуви, тобто відчувається напозір стихійна хронотопна вібрація, яка проте виправдана особистісними засадами архітектоніки фоліанта. Територіально домінантною є поезія Європи, хоча й Азії заслужено відведено достатньо місця, а ще зовсім трішки Африці й Америці. Із топосом усе більш-менш ясно, а от хронос потребує ремарок. Загальні рамки в основному строго хронологічні. Перший розділ присвячено (крім загальних, а ля методологічних, параграфів) найдавнішій відомій нам поезії людської цивілізації, а десятий розділ – поезії ХХ століття. Другий розділ розглядає давньоєврейську поезію (яка увійшла до Святого Письма), давньоіндійську, «Авесту», «Дао Де цзін» та ще трьох китайських поетів, які в часі дуже відірвалися від Лао Цзи, проте туди доштуковані задля «китайської єдності», бо потім їм би місця могло і не знайтися, хоч вони й творили значно пізніше грецьких і римських поетів із третього розділу, а ближче до санскритських, арабських, перських і візантійських поетів із розділу четвертого. П’ятий розділ присвячено європейській середньовічній поезії, а шостий – поетам Відродження. У сьомому розділі перкинуто місток між Заходом і Сходом десь від пізнього середньовіччя до ХVІІІ століття, коли забриніли на обрії нові часи. Восьмий розділ простежує лінію від бароко до романтизму. А розділ дев’ятий споглядає зародження модерної поезії в межах ХІХ – початку ХХ століття. З десятого вже згаданого розділу постмодернізм та іже з ним перекидають кладку в нове тисячоліття. Така загальна архітектоніка книги, яка утряслася після припасовування нових версій багатьох попередніх відкинутих автоцензурою варіантів. Бібліографія вказує не лише на джерела, з яких вибрано поетичні ілюстрації, але й на ті маячки, за якими легше орієнтуватися в морі цього конкретного інтертексту. Перевидання (глибоко надіюсь, що такі будуть) своєї «Історії світової поезії» я маю намір значно переробляти й доповнювати вже зі становища оновленого інтертекстуального досвіду. Як це буде виглядати – буде видно. Принаймні, точно знаю, що зможу відмовитися від послуг свого alter ego Уліссея і що антологійні апендикси компенсую чимось іншим, адже з часом має вийти грандіозна тритомна «Антологія світової поезії в українських інтерпретаціях», яку ми впорядковуємо разом із Борисом Щавурським.

Ця книга є моєю першою спробою такого масштабу та спрямування. А жодна спроба, тим паче перша, не застрахована від помилок. Це не строго наукова монографія, і не прикладний посібник для початківців. Це все ж і радше письменницька книга, хоча і з цілими розсипами наукових елементів, та й цільовим відносно дидактичним призначенням. Це поезієзнавчий витвір, опус постмодерного інтертекстуала, авторська візія, особистісний вибір. Коли наприпочатку дев’яностих років минулого століття я вигадав був поезієзнавство, то шукаючи й застерігаючи для нього місце десь поміж наукою й художньою літературою, небавом дійшов висновку, що «в ідеалі поезієзнавство і само хотіло б бути поезією». Раз є таке благородне бажання, то гріх було б його не задовольнити. У контексті ж варіацій на теми Аристотеля я колись відстоював (і таки, зрештою, відстояв, але лише сам перед собою) священне авторове право на помилку в поезії, квінтесенційно сформульоване таким реченням: «Коли левиця з гривою женеться за оленицею з рогами – це може бути поетичною картиною навіть у тому випадку, коли б насправді олені полювали на левів».


7 липня (на Івана Купала) 2007
ОВИД УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ДЛЯ ДІТЕЙ

(передмова до видання: Зелене Око. 1001 вірш: Антологія української поезії для дітей / Упоряд., передм., довідки про авт. І. Лучука. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – С. 5-18)
Яке б сучасне українське видання для дітей я не відкрив (чи то читанку, чи збірник, чи хрестоматію, чи тощо), то практично в кожному знаходжу вірші моїх батьків – Володимира Лучука й Оксани Сенатович. Найчастіше обох разом, або принаймні окремо татові чи мамині. Більшість їхніх дитячих віршів були присвячені моєму братові Тарасові (старшому від мене приблизно на два з половиною роки) й мені малому. У багатьох тих віршах фігурували наші імена, що й не дивно, адже вірші писалися в першу чергу для нас, а вже потім крізь нас фокусувалися на ширший читацький загал. Коли ж виникав начебто надмір тарасіади й іваніани, то допускалися й інші імена. Для прикладу, мамин вірш «Іринчина робота» (робот ІР) у першодруці мав назву «Іванкова робота». Ми виростали в суцільній поетичній атмосфері (як дитячій, так і дорослій), наш довколишній мікрокосмос був буквально перенасичений віршами. У мою натуру скепсис закрався ще в дошкільному віці, коли я на якійсь домашній (зрозуміло, що заодно й поетичній) забаві видав сентенцію: «Що за хата? Нічого мудрого не почуєш – самі вірші». У той же ж дописемний період (за родинними легендами) я скомпонував чи не першого свого віршика: «Літак / летів навспак». Тато приблизно десь в той час (вточє, як любив він казати по-холмськи) склав свого вірша-рака, тож мій раковий літак був невипадковим, а ще, мабуть, він був рефлексією на перші (вже таки писемні, бо першокласницькі) вірші мого брата десь із осені 1970 року. Один із них називався «Біда»:
Котиться, котиться

гадюка м’ячиком.

А їжачок – хап!
Інший мав назву «За городом»: «Є будяк колючий, / а кропива пекуча, / як ти». Можливо, то саме я був пекучим, але менше з тим. Мій же ж перший писаний вірш виник через кілька років. Пригадую, я складав його усно (мабуть-таки, не без татової допомоги) пішою дорогою на город на Майорівці, де тоді були письменницькі дачі. Записав його чорнильною ручкою на чистій сторінці альбому, в який вклеювалися вирізки публікацій татової рубрики «Малечі на добрий вечір» у львівській молодіжній газеті. Вірш мав назву «Як сушили хлопці сніг»:
Насушили хлопці снігу,

мали в хаті влітку зиму.
З переляку чимчирик

взув на носа черевик.
А навіщо взув на носа?

Щоб не дзьобати ним проса.
Де ж росте зимою просо?

Там, де ходять діти босо.
Де ж є влітку та зима?

Там, де сушать сніг дарма!
Я ще нашкрабав під віршем щось на кшталт гусячого пера, під яким написав слово «кінець» (себто кінець вірша), поставив повний підпис і датування «Іван Лучук. 1973 рік», а ще домалював на тій сторінці відповідні ілюстрації: хату зі сніжинками на печі, чимчирика (схожого на по-індичому відгодованого голуба) з черевиком на дзьобі, саму піч без хати, але вже з патьоками талого снігу, і сонце, яке остаточно перетворило сніг на калюжки в хаті, але вже без печі. Чимчирик був моєю дитячою вигадкою та моїм тодішнім чарівним фаворитом, а в цій книзі він присутній в раковій іпостасі. До речі, про вірші-раки, тобто про паліндроми варто сказати окремо й наперед, бо це методологічно й принципово важливо, адже й сама назва серії поетичних антологій «Дивоовид» є паліндромною. Та й найдавніший автор цієї антології «Зелене Око» Іван Величковський є зокрема й зачинателем української паліндромії, яку мій тато відродив віршем-раком, а я з компанією продовжив її культивування. При цій нагоді зацитую свій сюжет «Паліндром» із читанки «Золоте джерельце» (1995):

«Ми вже дуже добре вміємо читати зліва направо. А якщо спробувати справа наліво? Тобто у зворотному напрямку. Прочитати можна, але ніякого змісту в тому нема. Та є такі слова, які можна читати і зліва направо, і справа наліво, а звучання і зміст залишаться ті самі. І називають ці слова паліндромами. Наприклад, слово КОРОК – це паліндром, бо прочитати його можна однаково і від початку до кінця, і від кінця до початку. Або імена – Анна, Пилип: це також паліндроми. Цілі вислови, які читаються однаково вперед і назад, теж є паліндромами. Хтось колись сказав: “Я несу гусеня”. І вийшов паліндром. Але бувають ще й цілі вірші, які складаються з паліндромів, і називаються вони вірші-раки (бо віршовий рядок біжить вперед, а рак лізе назад). Чудовий зразок вірша-рака створив поет Володимир Лучук:



На ринок дід Кониран

сіно ніс,

курка – біб, а крук

сир і рис.

Кіт утік.

У цьому вірші кожен окремий рядок – паліндром. А існують й такі вірші, які є суцільними паліндромами. Як от у поета Назара Гончара:



Карикатура казка,

рак за кару таки рак.

Бачите, тут вже паліндромом є не кожен окремий рядок, а цілий дворядковий віршик. Отже, варто запам’ятати, що слово, вислів, віршовий рядок або цілий вірш, який читається однаково вперед і назад, має назву паліндром».

Добірка паліндромних віршів для дітей у вересневому числі газети «Діти Марії» за 1993 рік мала супровідний шкіц Тараса Лучука «Вірші-раки»: «Що таке вірш – знає навіть мала дитина. Інша річ – рак. Ще коли в нас річки були чисті, то раків було – хоч руками лови. Запхаєш руку в нірку або під корчик і схопиш рака за панцир, або він тебе схопить своєю клешнею за палець. Значить, рак – то такий звір, який живе у чистій воді в норі під корчем, кусається не зубами, а клешнями, на тулубі має панцир, а до того ще п’ять пар ніг і хвіст. І рухається рак не так, як ми – вперед, а задом – навспак. І серед віршів є такі, які нагадують раків. Читаються вони не лише так, як у школі вчать – зліва направо, а й набагато цікавіше – справа наліво. Ви зрозуміли, що читати їх можна так чи інак – завжди буде однак. Спробуймо вхопити вірша-рака за хвоста: вчепиться він своїми клешнями-буквами за палець і полізе навспак?» У нашій антології присутні три строго паліндромні вірші, про найдавніший із яких я писав багато разів, зокрема у шкіці під назвою «Звідки прирачкував літеральний рак» у січневому числі «Дітей Марії» за 1995 рік: «Ще в кінці XVII століття, а саме в 1691 році, український поет Іван Величковський склав свою збірку “Млеко” (так-так, це і є молоко). І за тодішнім звичаєм він зразу ж витлумачував ту назву: “Млеко, от овци пастиру належноє, або труди поетицкії во честь преблагословенної Діви Марії составленнії...” І ще далі та підназва продовжувалась. Але для нас вона й так звучить дивнувато. Проте в цьому немає нічого аж такого дивного. Бо Величковський дотримувався тодішніх норм української літературної мови. А наша мова того часу трохи таки відрізнялася від сучасної, від тієї, якою ми зараз розмовляємо, якою ми читаємо книжки і газети, якою мислимо і пишемо. Розмовна мова тих часів була б нам дещо зрозумілішою, ніж книжна. Але саме тою книжною мовою творилася наша рідна література тих часів. Так от, у тій згаданій вже поетичній збірці, присвяченій Діві Марії – Матері Божій, ми знаходимо дуже цікаві вірші, які автор назвав раками літеральними. Так, це були саме вірші-раки, про які наші любі читачі вже дещо знають. А сам Величковський так сказав про цей спосіб віршування: “рак літеральний єсть вірш, которого літери, і вспак читаючися, той же текст виражають”. Тобто якщо прочитаємо один рядочок з початку до кінця, а потім з кінця і до початку, то вийде одне і те ж. От, наприклад, як написано у вірші самого Івана Величковського (ніби від імені Діви Марії, яка звертається до своєї мами – Анни):

Анна во дар бо имя ми обрадованна,

Анна дар и мнѣ сѣн мира данна,

Анна ми мати и та ми манна,

Анна пита мя я мати панна.

Правда, не зовсім зрозуміло, та й деякі літери читаються не так як тепер, та є ще якась літера ять, якої тепер зовсім нема в нашій абетці – “ѣ” (її, до речі, слід читати як “і”). Але ж основний смисл цього чотиривірша зрозумілий, його можна вільно сприймати, незважаючи на задавнену затуманеність. А ще варто звернути увагу на рік, яким датований цей вірш і ця збірка: 1691. Спробуйте перевернути текст догори ногами, а рік залишиться все той же. Цікаво? Отож. Про раки літеральні (або як їх ще називають: паліндроми) багато чого цікавого можна розповісти. Чи може, це занадто складно? І наразі – зарані? Та ні. Ніколи ж не пізно, тому ніколи й не зарано». У нашій антології рак літеральний Івана Величковського наведено в адаптації до сучасного правопису, без літери ять, щоб ще більше не заплутувався й без того заплутаний текст.



На раково-поетичну тему я натрапив і в записничку «Вислови Івасика й Тараса», який спалітурив тато і вніс туди лишень чотири записи: «7. Х. 74. / Батько (вранці): – Ти, Іване, вночі спав розкритий. Не змерз? Не кашляв? / Іван: – Нє, і не буду кашляти, я – витривалий. // 8. Х. 74. / Мама: – Іване, йди в магазин, принеси молока. / Івасик: – А я не магазиноходець. // 17. Х. 74. / – Іване, йди їсти! – мама. / Іван: – Я ж тільки-що їв м’ясо і вже доситився. // 19. ХІ. 74. / Ця “шапка” мені сказала: “Кинь геть!” – Я її скинув з голови і такий звук почув: – Вірю, що Тарас буде дослідником, а Іван – або поетом, або тим, що батьки не будуть пекти раків!» Та чарівна шапка виконала роль оракула, так – оракула.

Оракулом виявився і крук із татового вірша «Як пташки буквар читали»: «Каркнув крук на кроні: / – Кар! / Я купив новий буквар! – / ...Глянув крук в буквар навспак: / каркнув кар, / а вийшло рак!» Тому в моїй антології «Зелене Око» (око, як бачимо очима, теж паліндром) є 1001 вірш (і неозброєним оком видно, що кількість віршів тут паліндромна), бо ж так накаркав раковий крук. Назва антології походить із однойменного татового вірша, який своєю чергою номінувався реальними двома ставочками-озерцями неподалік нашого дому, та й від середмістя Львова це теж не так вже й далеко. Антологія поділяється на п’ять розділів, кожен із яких має в собі умовні блоки, що плавно перетікають один в одного. Перший розділ «Уставати рано треба» (за назвою першої татової поетичної збірки для дітей) заторкує орієнтовно такі теми: природа, Україна, рідна мова, Бог, релігійні та звичаєві свята, пори року (зима, весна, літо, осінь), погода, водна стихія, небесні світила (сонце-місяць-зорі), день і ніч (з ранками й вечорами). Другий розділ «У колисочці з верби» (за рядком із маминого вірша «Хто народився?») включає приблизно такі теми: мама, тато, братики, сестрички, родина, дім, їжа, іграшки, речі, робота, колискові. Третій розділ «Як пташки буквар читали» (вже знаємо, звідки походить назва) присвячений згрубша таким темам: тварини (домашні та свійські), звірі (неодомашнені та дикі), птахи, риби (також інша водоплавна живність і плазуни), комахи, рослини (дерева, кущі, квіти), овочі-фрукти (вкупі з ягодами), гриби, дитсадок, школа, друзі, книги. Четвертий розділ «Вісім сотень колобків» (за назвою маминої збірки й однойменного вірша) відображає плюс-мінус такі теми: пісенність, ігри, чари, місто, недидактика (й інші речі із заперечною часткою не), сміх, курйози та все таке інше різне. П’ятий розділ «Сумно сомові самому» (за словами з татової скоромовки) містить абетку, словогру, літерогру, каламбури, акровірші, анаграми, паліндроми, загадки, лічилки, скоромовки тощо. Само собою зрозуміло, що при компонуванні архітектоніки книги неоднократно спрацьовували принципи методів компенсації, взаємодоповнення й тематичної вібрації. Адже якийсь один окремий вірш може не лише тяжіти до різних розділів, але й розпорошуватися між різноманітними умовними блоками. Я намагався охопити сливе все тематичне розмаїття української дитячої поезії, та позаяк не охопиш неохопного, то будь-яка картина чи панорами мусить залишатися неповною. Об’єктивно так склалося, що найбільше віршів присвячено фауні та флорі, десь до третини назв цілої книги. Але оминути всі ті лавини котиків-песиків, зайчиків-вовчиків, горобчиків-каченят, бджілок-комариків, яблуньок-вишеньок, ялинок-капустинок не було жодної спромоги. Та й було б це не лише нереально, але й неправильно. Так чи інак, треба майже завжди рахуватися з об’єктивною реальністю, навіть при гіпертрофованій суб’єктивності. Центральним, так би мовити, блоком цілої антології виявився пташиний базар. Тому не зайво ще трохи покружляти в думках навколо пташиної теми, замислюючись і над глобальнішими проблемами.

Гуманність перш за все виховується у гідному людському співжитті. Людина є центром світобудови, пупом Землі, вінцем природи тощо, тому найважливішими є її контакти саме в людському середовищі. Проте не треба забувати й про братів наших менших (ні-ні, не про олімпійських мішок йдеться), тобто про всяку звірину – чи то свійську, чи то дику, словом – про тваринний світ. Діти змалечку звикають до м’яких іграшок – тих же ведмедиків, зайчиків, котиків, песиків, лисичок, слоників, тигриків і так далі. Не завжди, але все ж контактують дітки і з живими тваринками, головно – котиками. Якраз у спілкуванні із представниками родини котячих змалку виявляється дуалізм людської натури – дитина то ніжно ластиться до котика, то жахливо його мордує. Одні з перших уроків обережності та розважливості дитина отримує, зализуючи сліди від котячих пазурів. Хоча й навіть крілик може добре подряпати, не кажучи вже про кусючих песиків, від яких треба триматися на безпечній відстані. Найоптимальнішою домашньою тваринкою, взагалі-то, є сухопутна черепаха.

У дитинстві ми з братом Тарасом мали вдома навіть їжачка, але не довго. Мали хом’ячків у клітках, канарків, папужок, – почергово, звичайно. Мали і двох білочок – теж почергово, яких нам дарував мамин тато, Павло Зенонович Сенатович. Першу, Міккі, він подарував братові, коли в того була скарлатина. Другу, Мишку, він подарував мені, коли я хворів фолікулярною ангіною. Таким чином дід Павло злагідняв перебіг наших хвороб. Тарасову білочку Міккі ми випустили в лісок на Майорівці, ми тоді там мали дачу, недалеко від теперішнього пологового будинку на Батальній. З моєю білочкою окрема історія. Я нехотячи сів їй на пишного хвоста, та так, що аж відщипнув його кінчика. Хвіст швидко зажив, і ми випустили Мишку в Стрийський парк. Вона ще впродовж декількох років від представників нашої родини їла з руки, а до мене не наближалася навіть на десять кроків. Тепер у Стрийському парку ми підгодовуємо її потомство. Були в нас також рибки, у двох акваріумах – прямокутному та круглому на триніжці. Коли ми розчарувалися в рибках, то подарували ті два акваріуми Тарасовому однокласникові Андрієві Крамаренку на день народження. Замість рибок ми захопилися кактусами – назбирали колекцію рівно із сорока різних примірників у малесеньких різнокольорових пластмасових вазоночках кутастої форми. Але то вже флора, а не фауна. До речі, колекціонуючи поштові марки (то називалося збирати марки), ми особливо любили серії флори та фауни, серед яких була також бомбастична серія з динозаврами.

Наблизитися до природи можна було в піонерських таборах. Я відбув табори від першого по десятий клас, кожних без винятку літніх канікул. Був у різних таборах у Брюховичах (пригадую деякі назви таборів – «Орлятко», «Електрон», «Огоньок»), у Шклі, в Соснівці під Черкасами (на самісінькому березі Дніпра, там нас із братом називали бандьорами), у Перемишлі бурхливого літа 1980 року (то вже перед самим десятим класом; коли я повернувся звідти, то мене жартома питали, навіщо я затіяв у Польщі революцію). Ця піонерська система в нас зникла, а Пласт ще не завоював таких масштабних тотальних позицій. Моя найстарша донечка, третьокласниця Оксана вже пару років пластунка, а решта четверо молодших моїх дітей з часом теж, можливо, захочуть стати пластунами. Тут мені пригадався один міжвоєнний пластовий журнал, який трапився мені до рук ще в старшокласницькому віці. Звідти я взнав, що пластуни – друзі звірят. І була там одна світлина малпи, під якою був підпис: малпа не має ніг, а має чотири руки. І досі серце усміхається, коли згадаю ту світлину, на якій справді мавпа виглядала чотирирукою.

Так от, про одну пригоду під час перебування в якомусь із піонерських таборів у Брюховичах. Якихось вихідних нас із братом провідали мама з татом. Ми, звичайно, пішли за межі табору в лісок. Там у нас був тривалий майже цілоденний пікнік. І от тато помітив червоноголового дятла, який вистукував, немов на друкарській машинці, на стовбурі якогось дерева десь так метрів п’ять-сім від землі. Тато задумав зловити для нас того дятла. Змайстрував відповідний прилад, щось на кшталт вузького підсака з целофанового кулька на довгій тичці. Виліз обережно на дерево і спритно спіймав того дятла у свій хитромудрий пристрій, для кріплення якого використав алюмінієвий дріт. Нам із братом, наївним, але доволі скептичним дітлахам, слабо вірилося в можливість спіймати дятла на дереві. Мама поділяла наш скепсис. Ми зухвало та хибно сумнівалися в татових мисливських здібностях, та не було меж нашому бурхливому захопленню, коли тато зліз із дерева зі спійманим дятлом. Фурор є занадто слабеньким словом, щоб передати той татів птахоловчий успіх. Це було щось колосальне. Та ще колосальнішим було те, що тато з дидактичною метою майже одразу випустив того дятла на волю. Ми не були розчаровані, адже чудово усвідомлювали, що лісовому птахові місце в лісі, а не в нашій клітці, в якій, до речі, тоді мешкала канарка, так що, окрім всього, пташина житлова площа в нашому домі не була вакантною. Я й далі цю пригоду з дятлом вважаю одним із найпоказовіших прикладів гуманізму. Тато чудово нас розважив, довівши свою спритність та майстерність, а теж дав нам глибинний урок, як треба поводитися, навіть здобувши перемогу над часткою природи. Згадавши один із постулатів Дао: мати щось – це не мати нічого, – можна його принагідно уточнити: зловити дятла – це відпустити дятла. А відпустити його можна лише зловивши.

Тепер спробую зловити нитку традиції творення й оприлюднення української поезії для дітей. Барокова нотка Івана Величковського павутинкою залишилася в минулому, Григорій Сковорода якось не вписався в поворот. Тож опис овиду слід починати від епохи національного відродження, тобто з першої половини ХІХ століття. На Великій Україні ранні класики нової української літератури Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Левко Боровиковський лише спорадично зверталися до написання дитячих віршів. У Галичині Маркіян Шашкевич 1836 року склав «Читанку для діточок в народних училах руських», до якої увів два свої оригінальні вірші «Вже сонце красно» та «Марусенька мила» й низку власних переробок, зокрема віршів Юліана Величковського, який належав до кола «Руської трійці». Цю читанку, значно переробивши (як вважають, не в кращий бік), 1850 року видав, а 1853 перевидав Яків Головацький, побратим Шашкевича по «Руській трійці». У наш час ця читанка була перевидана (як літературна пам’ятка) 1997 року за моєю редакцією. У передмові до цього видання упорядниця Оксана Нахлік зазначала, що «підручник назагал мав величезне культурно-освітнє, виховне і навчальне значення, успішно використовувався у початкових школах». Шашкевичеві вірші для дітей перейшли до «Зеленого Ока» звідти. Багато що з тієї читанки, коли сприймати її з історичної перспективи нинішнього дня, буквально зворушує. От, для прикладу, як Маркіян Шашкевич доступно й політкоректно розтлумачував геополітичні нюанси: «Будь-яка держава має своє окреме ім’я. А знаєте, як називається та держава, в якій ми живемо? Та називається Австрією і є цісарством, а в тій Австрії є королівство Галицьке і Володимирське, а в тім королівстві Галицькім живемо ми, Русини; а добрий наш володар сидить у Відні і називається Фердинанд». Мається на увазі цісар Фердинанд, який правив від смерті цісаря Франца у лютому 1835 року, а 2 грудня 1848 року зрікся престолу на користь свого племінника Франца Йосифа. На відміну від Шашкевича, А. Тейлор, автор книжки «Габсбурзька монархія 1809-1918», дуже вже скептично висловився про нього: «Імператор Фердинанд був недорікуватим епілептичним рахітиком, й виявив характер чи не в єдиному своєму змістовному вислові: “Я імператор і хочу локшини”».

Олександр Духнович видав буквар «Книжиця читальна для ничинающих» (1847), куди увів і свої вірші для дітей. Загадки та логогрифи Духновича витримали випробування часом і сприймаються тепер дуже навіть по-сучасному. Як тут не згадати складеного Тарасом Шевченком видання «Букварь южнорусский» (1861), куди він увів також і фрагменти своїх «Давидових псалмів». Взагалі-то, в Тараса Шевченка немає спеціально для дітей написаних віршів. Але традиційно в дитячих виданнях використовуються зазвичай фрагменти Шевченкових віршів. У нашій антології присутні два вірші Кобзаря в повному вигляді та уривок із поеми «Сон», а інші фрагменти й так у всіх у пам’яті поміж осокою від раннього дитинства. Чимало співомовок Степана Руданського адресовані дітям. А байки Леоніда Глібова сливе всі можуть вважатися дитячими. Усіма люблена версія пісні «Ходить гарбуз по городу» Володимира Александрова, тут же вона наведена в автентичному авторському вигляді. Із творчості Юрія Федьковича непросто було вибрати бодай один вірш, як і з багатющого доробку Івана Франка. Вірші для дітей писали Сидір Воробкевич, Володимир Масляк, Павло Кирчів, Борис Грінченко, Павло Грабовський, Володимир Самійленко, Осип Маковей, Микола Чернявський, Сильвестр Яричевський, Василь Щурат, інші подвижники на ниві красного письменства.

Цілою епохою в історії української літератури для дітей був часопис «Дзвінок», на сторінках якого друкувалися вірші практично всіх тих сучасних українських авторів, які бодай дещицю своєї енергії присвячували творивам для дітей. Володимир Лучук вибрав із цілого дзвінкового масиву все найкраще й уклав збірник «Дзвінок з минулого» (1991), у післямові до якого поглянув на тогочасся під кутом зору літературної творчості для малюків і юнацтва: «Упродовж століть, якщо не тисячоліть, Слово – рідне, українське! – разом з материнським молоком живило душу і тіло, вчило бути чесним, сміливим, любити свій край, свою мову, як рідну матусю, бо ж “хто матір забуває, того Бог карає”. А ті, хто цурався рідної мови, занехаяв її, виростали окраденими духовно. Вітри історії перекотиполем гнали їх у безвість, бо не було коріння, аби пустити його цупко в ґрунт, з-під землі видобуваючи живлющі соки.

Так, нещасним виростеш, якщо над твоєю колискою не звучатиме колискова пісня, у якій зібрані чари і мудрість багатьох поколінь, якщо, зіп’явшись на ноги, само маля не виспівує собі, не забавляється лічилками і скоромовками, не знає казок, не відгадує загадок, у яких відобразилося розуміння всієї природи, всієї світобудови.

Виростаючи, тільки через рідне слово людина усвідомлює себе приналежною до свого народу. Минуле країни, де вона виросла, навік закарбоване у рідній мові. Тож негоже її забувати, щоб, як сказав поет, обчухраним не зрости.

Через красне письменство, через фольклор, тобто усну народну творчість, – а в Україні особливо ж пісенну – передається закарбований в образах, картинах досвід людей, розуміння Добра, Краси, Любові.

Донедавна українській дитині часто не вистачало для нормального духовного росту такого життєво необхідного чинника, яким є рідна мова. Адже не секрет, що різними великодержавницькими указами, циркулярами, таємними розпорядженнями, заборонами і обмеженнями українська мова в Україні була зведена нанівець, на задвірки життя.

Нині, коли після важкої темряви до нас пробивається проміння волі, забуте – воскресає, потоптане – підводиться, дзвінким словом озивається до українських діток наша славна історія, гай-гай як забута й оббріхана!

Свідченням добрих ознак можна назвати вихід збірника, у якому зібрано те, що друкувалось на сторінках давнього, нині забутого журналу “Дзвінок” (1890—1914). Протягом чверті сторіччя він був єдиним на всю Україну, на ту частину, що належала до Росії, і ту, що була під Австро-Угорщиною, дитячим часописом. Мабуть, не одно покоління він виховав у любові до поневоленого рідного краю.

Ясна річ, вибрано тільки дещицю. Адже на сторінках “Дзвінка” друкувалися майже всі тогочасні письменники. А виходив він у Львові і через царський кордон на схід, до Києва, переправлявся потайки. Започаткований етнографом Володимиром Шухевичем, автором знаменитої наукової праці про Гуцульщину, року 1890-го, часопис тішив українську дітвору до року 1914-го, до вибуху першої світової війни. В різний час редакторами “Дзвінка” були відомі діячі української культури Василь Білецький, Кость Паньківський, Михайло Пачовський, Костянтина Малицька, Денис Лукіянович, Андрій Алиськевич, Катря Гриневичева, Іван Крип’якевич.

Упорядник при активній співучасті письменниці Оксани Сенатович, синів Івана й Тараса, теж філологів, намагався вибрати те, що найбільш вартісне з художнього боку, співзвучне нашому часові. Правда, до збірника не ввійшли друковані у “Дзвінку” казки Івана Франка, що склали книжку “Коли ще звірі говорили”, його “Лис Микита”, “Абу-Касимові капці”, “Пригоди Дон Кіхота”, як і класичні твори для дітей з-лід пера Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, хрестоматійні вірші Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Юрія Федьковича, історичне оповідання “Олеся” Бориса Грінченка і повість “Княжичі” Катрі Гриневичевої. Деякі твори вже перевидавалися, вони добре відомі сучасному читачеві. Тому до збірника вирішено було включити те, що довгі роки лишалося неперевиданим.

Поза збірником через обмежений його обсяг, на жаль, лишається й перший сценічний твір для дітей – опера “Коза-дереза” Дніпрової Чайки з музикою Миколи Лисенка, ряд інших творів таких авторів, як Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Людмила Старицька-Черняхівська, Одарка Романова, Богдан Заклинський, Агатангел Кримський, Гнат Хоткевич, Юрій Будяк та цілий ряд інших, не завжди відомих і дослідникам української дитячої літератури.

Хочеться вірити, що і до них невдовзі дійде черга. Друкувались у “Дзвінку” й численні переклади – “Казки 1001 ночі”, братів Грімм, Ш. Перро, Гауфа, Андерсена, Топеліуса, оповідання Амічіса, Кіплінга, Марка Твена.

Готуючи книжку, упорядник прагнув якнайменше втручатися в текст, щоб зберегти аромат застарілих і діалектних слів, сьогодні не всім зрозумілих. Правопис, а подекуди й будову речень наближено до сучасних літературних норм, щоб було доступніш для читачів. При потребі подаються й пояснення. Бо, скажімо, сьогодні втрачено нами первісне значення слова р у с ь к и й, – руський народ, руська мова, – вживаного колись як прямий синонім до українського народу, української мови. До речі, таке поняття ще й понині побутує, хоч назва Русь привласнена Московією за указом Петра І ще триста років тому... Тому й уживане означення р у с ь к и й (р у с к и й) у розумінні український закономірно співіснує в нашій класичній літературі. І, мабуть, недарма Михайло Грушевський назвав свою “Історію України-Руси” саме так, а не інак.

Хочеться, щоб юний читач відкрив для себе не тільки не відомі йому літературні імена та в примітках дізнався – а хто ж вони, ці невідомі йому українські письменники, а й збагнув, хто ми, українці, і чиї ми діти.

Дзвінок скликає учнів до школи. Збірник “Дзвінок з минулого” кличе вас, юні друзі, до пізнання душі рідного народу».

Олена Пчілка дуже багато уваги приділяла творчості для підростаючого покоління, вкладала в цю працю багато душі, прищепила любов до письменства своїй доні Ларисі, всіма шанованій Лесі Українці. Коли узагальнено глянути на цей родинний творчий доробок, то в матері знайдемо чималу кількість власне віршів для дітей, а стосовно дочки (хоча в неї і є власне дитячі вірші) можна висловити сміливе припущення, що строго віршем для дітей є тільки її «Вишеньки», а всі інші вірші, які так рясно передруковуються по всіх можливих дитячих виданнях, можна трактувати як твори для дітей лише з певним застереженням. Значну кількість віршів для дітей створили Уляна Кравченко, Олександр Олесь, Марійка Підгірянка, Іванна Блажкевич...

Класичними стали декілька спорадичних віршів Павла Тичини, видання яких сам автор використовував у своїй прихованій гіркій іронії, ба навіть у підсміюванні над найкривавішою системою. За вдалим спостереженням Миколи Жулинського, Тичина у тридцяті роки минулого століття перевидавав свої збірки в такій послідовності: раз – «Ку-ку!», тричі – «Партія веде», раз – «Ку-ку!», знову тричі – «Партія веде» і знову раз – «Ку-ку!» Така послідовність промовляє сама за себе. У Максима Рильського (дідуся Максима) виявилося обмаль власне віршів для дітей, коли відкинути анахронізми зразка «Ілліч і дівчинка»; видання його поетичного доробку для дітей приневоленим шкільною програмою упорядникам доводиться формувати головно з перекладів. Наталя Забіла, дебютувавши по-пантерячому пристрасною збіркою «Далекий край» (1927), перекваліфікувалася в дитячу письменницю, витворивши не лише вдалий прецедент прозово-поетичного симбіозу своєю «Ясоччиною книжкою», але й цілу парадигму поезії для дітей, в яку поступово вписалися своїми віршовими корпусами Грицько Бойко, Марія Пригара, Марія Познанська, Валентин Бичко, Михайло Стельмах, Платон Воронько та інші.

Від самого початку шістдесятих років минулого століття у нас з’являється ціла плеяда поетів, які пишуть чудові вірші для дітей. Чи не щороку з’являлися все нові цікаві автори, нові цікаві збірки. Вірші багатьох із них ви знайдете в «Зеленому Оці», тому перераховувати їх нема жодного сенсу. Від початку сімдесятих років почав був виходити щорічник «Дванадцять місяців»; щоправда з цілого сливе комплекту мені вдалося вибрати чомусь лишень декілька віршів. Для цієї антології я намагався вибирати якісні вірші, ті вірші, які хотілося б читати своїм дітям. Принагідно згадаю тут і деякі вагоміші видання останнього часу, в яких потужно присутні вірші для дітей. Трьома виданнями вийшла тритомна антологія «Веселка», щоразу перший том якої наполовину, а другий всуціль поетичний. Багато віршів зібрано у двотомній хрестоматії «Рідне слово» (1999). Цілі золоті розсипи віршів присутні в читанках «Українське дошкілля» та «Кобзарик» (обидві 2001). Гарний вибір і в хрестоматії «Українська дитяча література» (2002). Декілька видань витримали «Улюблені вірші» в упорядкуванні Івана Малковича. Про підручники я взагалі мовчу, а різноманітних інших букварів, читанок, хрестоматій і збірників є сила-силенна, і трапляються серед них доволі добротні.

Серед масиву української поезії для дітей залишаються й певні загадки. От, наприклад, Георгій Люлько видав лише одну збірочку «Лельом-полельом» 1970 року у видавництві «Веселка». Зокрема і в реквізитах зазначено, що автором віршів цієї книжечки є Люлько Георгій Іванович, але що це за автор – докладніше нічого не відомо, жодне довідкове видання не повідомляє про нього. Невідомо, принаймні мені (можливо, для когось це ясно як білий день), чи це псевдонім, чи реальне ім’я (на певні сумніви наштовхує той факт, що стилістично вірші Георгія Люлька є чимось середнім між дитячими віршами Миколи Воробйова, Василя Голобородько чи Вітя Вітька, тобто Віктора Могильного). Дехто за життя не вельми й афішував своїх дитячих віршів, як от Євген Гуцало; його доробок у цій царині увійшов до останнього тому виданого посмертно п’ятитомника творів, склавши розділ «Сто віршів для дітей». Добре, коли виходять якомога вичерпніші корпуси відповідних творів; ще ліпше, коли вони виходять таки за життя авторів. Наприклад, Ігор Калинець включив усі свої поетичні збірки для дітей до ошатного тому «Пісеньки та віршики зі Львова», тому з його поетичним дитячим доробком є змога ознайомитися вельми докладно. Наведення прикладів можна було б продовжувати, але так чи інак кожен окремий приклад має цілу гаму своїх нюансів, типологічно відмінних від ще інших прикладів.

Протягом десятиліть вірші для дітей друкувалися у відповідних виданнях – журналах «Малятко», «Барвінок», «Веселка», «Піонерія» (згодом «Однокласник»), в газеті «Зірка». Багато гарних віршів було надруковано останнім часом на сторінках журналу «Соняшник». У львівській газеті «Ленінська молодь» (вже за часів зміни формацій і незалежності перейменованій на «Молоду Галичину», а з часом зниклій з пресового обрію) протягом більш ніж десятиліття Володимир Лучук вів рубрику «Малечі на добрий вечір», у якій друкувалося чимало віршів багатьох авторів, зокрема Миколи Петренка, Івана Гнатюка, Марії Хоросницької, Йосипа Струцюка, Богдана Стельмаха, Романа Кудлика, Володимира Каліки, Івана Гущака, Василя Марсюка, Ганни Жолнач, Василя Войтовича, Богдана Чепурка... Ще за життя Грицька Чубая там була опублікована (29 квітня 1980 року) добірка з чотирьох його віршів для дітей, куди увійшла і «Скоромовка не для вовка», яка дала назву посмертній збірці. У рубриці «Малечі на добрий вечір» дебютували і ми з братом. 12 грудня 1978 року був надрукований наш спільний переклад з польської прозової «Казки про білий сніг» Ванди Хотомської, а датою 4 серпня 1979 року позначений мій персональний дебют – переклад з російської поемки Даниїла Долинського «Якби раптом в зоопарку...» Деякі супровідні тексти в цій рубриці тато підписував псевдонімом Любомудрик. Ще десь у сімдесяті роки в тата виник задум укласти своєрідну антологію дитячої літератури «Любомудрик», основу якої становили б саме твори, друковані у рубриці «Малечі на добрий вечір». Здійснитися цьому задумові так і не судилося.

Останні понад чотири роки свого земного життя Оксана Сенатович була головним редактором щомісячної газети для дітей «Діти Марії». Я допомагав мамі чим міг, був заступником головного редактора, технічним і випусковим редактором заодно. У «Дітях Марії» друкувалося чимало віршів, зокрема Марійки Підгірянки, Павла Тичини, Юрія Шкрумеляка, Романа Завадовича, Богдана Лепкого, Василя Щурата, Богдана Стельмаха, Лесі Храпливої-Щур, Олекси Стефановича, Миколи Петренка, Назара Гончара, Ігоря Калинця, Олександри Захарків, Марії Хоросницької, Галі Мазуренко, Володимира Масляка, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Романа Хоркавого, Галини Кирпи, Мирослава Трофимука й декого іншого (списочок подано приблизно у порядку хронології публікацій).

Вже за часів незалежності активно влилася в загальний процес дитяча література, творена в діаспорі. Вірші Катерини Перелісної, Романа Завадовича, Леоніда Полтави, Лесі Храпливої-Щур, Ганни Черінь, інших авторів зарясніли по різноманітних виданнях. Вельми скупа, проте наразі найкомпактніша інформація про їхню творчість відображена у виданій ще 1966 року в Північній Америці книжці Богдана Гошовського «Українська дитяча література. Спроба огляду і проблематики».

Ціла низка, ціла вервичка наших авторів належить до середнього й молодшого літературних поколінь. Дехто ще навіть не оприлюднив окремим виданням жодної своєї поетичної збірочки для дітей. Як от Назар Гончар, наприклад, який ще на початку дев’яностих років минулого століття сформував свою дитячу збірку «Книжка читанна», передмову до якої написала Оксана Сенатович під назвою «Забавне віршування Назара Гончара» (1994): «Що довше і що тривкіше ти залишаєшся в душі дитиною, тим більше в тобі людяності. Це ніби незаперечна істина. В ідеальної людини світосприйняття мало би бути дитячим, дитинним, первинним. Але то тільки в ідеалі, якого важко досягнути, та до якого треба прагнути, перескакуючи через різноманітні перешкоди. А щоб не було так сумно, варто з того перескакування робити забаву, гру. Назар Гончар, який видається нам зразком людяності, є штудерним майстром різних цікавих забав. Зокрема, він досягнув досконалості у забавному віршуванні. Його писанні заняття і забавлянки перетворюються у читанні штучки поетичні, у віршики, що приносять усім шалену радість. Назар почав складати свої незвичайні віршики ще в глибокому дитинстві, коли ще навіть не вмів писати. А от вже як навчився писати, то так і не перестає аж до цього часу записувати, переробляти й вивершувати свої вірші. Їх є у нього багато – і всі добрі. А що воно насправді так – то можна легко самим пересвідчитися. Мається на увазі, що вірші добрі, а не те, що їх багато, бо тут їх вибрано трошки – трошки, та добірних. До речі, коли Назар Гончар сидить за столом і пише вірші, то майже завжди крутить чи то правого, чи то лівого вуса. Про це він сам нам признався. А вам, любі друзі, залишається читати і на вус мотати. Навіть дівчатам. Бо насправді на вус мотати – означає розуміти і сприймати. Ось так». Назар Гончар і далі активно пише для дітей, у нього забавних віршиків і віршищ назбиралося вже не на одну книжечку. Невиданою поки що залишається й філігранна збірка Івана Андрусяка «Чакалки». У Володимира Цибулька добротних дитячих віршів назбиралося на добру книжку. У Галини Крук, Юрія Бедрика і ще в багатьох теж. Декому все ж вдалося видати збірки. Вікторія Стах надрукувала невеличку, зате бомбастичну збірочку «Пан Кухоль» (1992). Василь Слапчук цікаво заявив про себе збіркою «Йшов їжак бережком» (1992). Надія Степула ледь не здивувала всіх книжечкою «Яся любить полунички» (1996). Мар’яна Савка оприлюднила свою якісну книжку «Чи є в бабуїна бабуся?» (2003). Роман Скиба нарешті опублікував свої веселі віршики окремим виданням «Кожному по скибці» (2007). Будемо сподіватися не лише на вихід нових поетичних збірок для дітей (як довго маринованих по шухлядах, так і щойно спурхнулих із поетичних верстатів), але й на евентуальні з’яви нових талантів, які корегуватимуть наші уявлення про дитячу поезію вже з позицій третього тисячоліття.

Якщо найдавнішим автором нашої антології є Іван Величковський, який жив у другій половині ХVІІ століття, то наймолодшим нашим автором є Мирослав Трофимук (1987 року народження), який ще дитиною дебютував у передостанньому редагованому Оксаною Сенатович числі газети «Діти Марії» за березень 1997 року. Та його добірка супроводжувалася моєю ремаркою в парнаслендівському дусі «Вірші Мирослава Другого Мирославовича, Трофимука Молодшого»: «Ми, Мирослав Другий звертаємося до... Або: Ми, Мирослав Молодший, прозваний в народі свому Другим, хочемо звернутися до... Або ще й так: Ми, Мирослав Мирославович, князь своєї кімнати і володар свого уявного народу гномів, пуцьвіріньків, байдикунів та іншої різної поторочі, хочемо чи не хочемо... і т. д. ... Колись люди, яким судилося бути володарями і властиво було додавати до свого імені якусь нумерацію, могли звертатися від свого імені в множині. Так міг би зробити і Мирослав Трофимук II (чому другий, – бо ж його батько теж Мирослав Трофимук, і теж не байдужий до літературної творчості, тому задля уникнення плутанини молодший М. М. має ще й додаток II: другий), але він цього не робить з огляду на милозвучність, бо ж тоді б виходило якесь ми-ми, ми-ми... Свого князівства Мирослав може й не мати, зате в нього є цілий світ. Свій поетичний світ зі всім, що він тільки не захоче. Поки що він хоче одного, а потім буди хотіти іншого. Леви скоро, може навіть сьогодні, як годинник проб’є двадцять п’яту, приступлять до своєї лев’ячої роботи. А писати вірші – то робота чи не робота? Принаймні, читати вірші не така аж страшна робота, навіть навпаки – це відпочинок для душі. Нумо відпочивати душею!»

Під час роботи над антологією я працював із сотнями видань. А як же інакше? Масу всього пересіяв, купу всього відсіяв. Багато чого поміняв у процесі роботи. Десятки авторів могли б бути іншими, ніж ті, що потрапили під ці палітурки. А віршів, то й сотні могли бути іншими. Українська поезія для дітей є багатющою, тому й не може вичерпуватися жодним щонайоб’ємнішим і якнайамбітнішим виданням. Ніби й нехотячи (лукавлю чи кокетую?) авторів «Зеленого Ока» виявилося 161. Паліндромна комбінаторика все ж невідчепно мене переслідує, а я їй відповідаю взаємністю. Кількість віршів антології, зрозуміло, теж паліндромна – 1001. До слова, віршем я тут називаю і мініатюру з циклу (якщо це триптих, то й кількість обрахованих віршів дорівнює трьом), і розлогіший твір, як от «Подорож у країну Навпаки» Василя Симоненка. Усі твори наведено у повному вигляді, єдиний виняток становить уривок із поеми «Як Барвінок і Ромашка у вирій літали» Богдана Чалого, бо ж без винятків важко обійтися, адже саме вони підтверджують правило. Чимало книжок, із якими я працював, мають автографи – розмаїті дедикації моїм батькам, нам із братом. Для прикладу, перша дитяча збірка Миколи Вінграновського «Андрійко-говорійко» підписана нам із братом: «Тарасові та Іванкові від Андрійка-говорійка та його тата – Миколи Вінграновського зимою у Львові на щастя і добро. – 71 рік», а друга «Мак» – лише мені: «Іванові від дядька Миколи Вінграновського восени у Львові. – 73 рік». Довідки про авторів украй сконденсовані й мінімалізовані, розташовані в абетковому порядку; акцентовано в них на окремих виданнях поетичних збірок для дітей. Коли ж у декого таких збірок нема, то й нема на те ради.

У другій половині вісімдесятих років минулого століття мені довелося здобути перший досвід антологійного укладання дитячої поезії. Спершу я сформував був антологію з поезії народів колишньої вже Югославії, потім переробив її, сфокусувавши увагу лише на поезії сербській. Тексти вибирав мовою оригіналу, роблячи філологічні підрядники для мами. Робота тривала довго, йшла поволі, переважно тихими родинними вечорами, коли я вряди-годи виривався з пучини бурхливої молодості. Ще понад півтора десятиліття тому була готова до друку антологія сербської поезії для дітей «Кошеня в кишені», переспіви для якої здійснила Оксана Сенатович. Я навіть верстку вичитав у червні 1992 року, але... До тієї книжки увійшли вірші сербських поетів, написані за більш ніж півтора століття, а також деякі зразки дитячого фольклору. Вірші, написані ще в першій половині позаминулого століття, стоять поряд із віршами, написаними під кінець століття минулого. Типологічно антологія «Кошеня в кишені» схожа до «Зеленого Ока», проте значно поступається за обсягом. І таки буде опублікована в серії поетичних антологій «Дивоовид».

Нарешті хочу висловити подяку своїй дружині Надії за толерантність, терпіння та допомогу, а також нашим дітям Оксані-Марті, Олені-Софії, Зенонові-Роману, Олесі-Анні та Лук’янові-Ярославу, бо то ж ніби для них все робиться.
11 лютого – 9 березня 2008

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка