Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка13/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

МУРКОЧУТЬ ВІРШІ, НАЧЕ КОШЕНЯТА

(передмова до видання: Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей у переспівах О. Сенатович / Упоряд., передм. І. Лучука. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009)
Любі друзі!

Завжди цікаво читати вірші. Звичайно, якщо ті вірші цікаві. І завжди хочеться відкривати щось нове для себе. Навіть якщо це щось зовсім маленьке, як невеличкий віршик, або якщо це щось велетенське, наче континент якоїсь іноземної поезії.

Ще понад півтора десятиліття тому була готова до друку ця антологія сербської поезії для дітей «Кошеня в кишені», переспіви для якої здійснила Оксана Сенатович. Тоді не судилося з’явитися цій книжці. А шкода, дуже шкода. Та добре, дуже добре, що вона нарешті доходить до читачів.

До цієї книжки увійшли вірші сербських поетів, написані за більш ніж півтора століття, а також деякі зразки дитячого фольклору. Вірші, написані ще в першій половині позаминулого століття, стоять поряд із віршами, написаними під кінець століття минулого.

Ця книжка поділяється на три розділи. Перший – «Ой і гарна ж ця земля!» – носить назву однойменного вірша класика сербської літератури Йована Йовановича-Змая. Через те, що цим віршем відкривається наша антологія, він заслуговує на окрему увагу. Хочу повідомити, що той сам вірш того самого автора можна перекласти зовсім по-різному. От і цей вірш має принаймні два українські варіанти. Як його переклала Оксана Сенатович, ви побачите через декілька сторінок, а зараз погляньте, як його (під назвою «Світ») ще раніше переклав Володимир Лучук:

Пречудовий

дивен світ:

ось потік,

а онде цвіт.

Там поля,

а тут – сади:

в холодочку

посиди!

Золотий

Дунай пливе,

кущик-пущик

в луг зове.

Солов’ї

лящать навкруг.

Я милуюсь

і – мій друг.

У цьому вірші оспівується краса та неповторність Батьківщини. Адже Батьківщина в кожного найкраща й одна-єдина, її не вибирають. Пригадуєте слова Василя Симоненка «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину»? Недаремно пісня, з якої наведено ці слова, у нас стала народною. Наша Батьківщина – Україна, і вона для нас найкраща. Батьківщина сербів – Сербія, і кращої вони й не шукають, бо вона в них єдина. Цій священній темі присвячено три початкові вірші першого розділу. Про перший ми вже знаємо; другим є вірш сучасного поета Любивоє Ршумовича «Батьківщина сильна красою» про те, що мусить бути для кожного найближчим і найдорожчим; третій – вірш одного з основоположників нової сербської літератури Бранка Радичевича, написаний на зразок сербських народних юнацьких (геройських) пісень. У вірші Драгана Радуловича «Малюючи Батьківщину» образ Батьківщини ототожнюється із образом матері. Батьківщина і Мати – поняття, найдорожчі для кожної людини. Сербські поети по-різному – серйозно та грайливо – пишуть про маму. А коли вже пишуть про маму, то мусять писати і про тата. Мама переважно добра, лагідна, а тато переважно злий, прискіпливий. Та деколи вони міняються місцями, а часом і зливаються в одне поняття – батьки. Дітям хотілося б, щоб батьки були весь час добрими, але батькам це не завжди вдається. Та дітлахи собі з того трагедії не роблять, а намагаються бути чемнішими та слухнянішими, бо й батьки, мабуть, мають деколи рацію, коли до них чіпляються. Та й батьків треба пошкодувати, адже їх тільки двоє, а нас, дітей, багато, бо в нас є і брати, і сестри, і друзі. Приходить час, і діти йдуть до школи. І до того життя було цікавим, та тепер воно стає взагалі захоплюючим: стільки нового, стільки такого, про що ти й не здогадувався! І що тільки не виробляєш! А коли твої вибрики присікають злом, то тобі охота ще більше напсотити. Та коли до дитячих пустощів підходити з розумінням, як це вчинив мудрий учитель із вірша Десанки Максимович «Кошеня в кишені», тоді в дітей пробуджуються приспані благородні поривання, і вони хочуть стати чемними та добрими і залишатися такими завжди.

Другий розділ цієї книжки – «Голубий заєць» – про флору та фауну, тобто про рослинний і тваринний світ. Життя рослин і тварин, картини природи подаються тут у нерозривному зв’язку із життям людей. Часто чисто людські мірки застосовуються для змалювання того чи іншого природного явища, для показу поведінки тварин. «Вірш про квітку» Бранка Мільковича, яким відкривається цей розділ, доводить нам, що навіть маленька квітка вже від свого народження володіє величезним досвідом і знанням, переданим матір’ю-природою, і для цього їй не треба вміти ні говорити, ні читати-писати. Природа – всезнаюча, природа – це весь світ, і людина зі всіма своїми холодильниками та прасками є її складовою частиною і аж ніяк не вінцем, як про це звиклося говорити. Людина мусить називати Природу своєю матір’ю і відповідно до неї ставитися: піклуватися про неї, берегти її. Та для цього людині потрібно багато знати, а знання починають закладатися саме в дитинстві. Тому Добріца Ерич і написав вірша «Це годиться знати», щоб діти не плутали горох із капустою, а знали, що до чого. Піклування про природу мусить якось конкретно виявлятися. От, наприклад, герой вірша Радомира Вучковича «Пташиний готель» зумів допомогти горобчикам і синичкам у біді. Не те що братик і сестричка із вірша Змая «Дивна любов», які так палко виявляли свою любов до зайчика, що той, бідолашний, аж не знав, як йому рятуватися від того. А якщо людина захоче стати цілковитим володарем природи, то, повірте, природа знайде на те раду, як той голубий заєць із вірша Душана Радовича.

Третій розділ книжки – «Малий велетень» – про світосприймання дитини, про формування її особистості, про різноманітні цікавинки, які цьому сприяють. У вірші Будимира Нешича «Чудеса» все крутиться навколо маленького героя, і значить – він не абихто, а особистість, цілий світ у собі. Герой вірша Влади Стоїльковича кожного ранку, поки вмивається – фантазує про щось надзвичайне, рівняється на щось краще. А у Змая змальовується епохальна подія, коли малюк стає велетнем; але виявляється, що це лише буденний епізод – хлопчик виліз на дерево. Герой вірша Любивоє Ршумовича «О, якби-то мав я» – мрійник, натомість герой вірша Душана Радовича «Маленьке життя» – реаліст, хоча це може бути й той самий хлопчик. Із таким же успіхом герої віршів (у Драгана Лукича – сплюх, у Ласла Блашковича – заздрісник, у Влади Стоїльковича – реготун) можуть спокійнісінько мінятися місцями, це просто виявляються різні риси характеру. Багато в цьому розділі забавних віршів – про незвичайні явища та події, на які діти звертають особливу увагу. Це і Дунай у панцирі з льоду, в якого почалися зимові канікули (вірш Зоріци Баїн-Джюканович), це й море, яке раптом зникло, бо качка пробила дзьобом його дно (вірш Мілорада Радуновича), це й Міша, який готується в космічні мандри (вірш Міри Алечкович), і ще багато чого іншого. Особливу цікавість являють собою загадки – народні й авторські. А які кумедні «Оголошення в газеті “Капустяні вісті”» Бранка Чопича; там школярик-третьокласник пропонує себе на посаду директора фабрики шоколаду, і вчитель для лінивих учнів шукає суфлера, і учень-азбукоборець хоче поміняти чотири двійки на одну-однісіньку трійку, і ще, і ще. Словом, дуже-дуже багато цікавого.

Муркочуть вірші, наче кошенята. Ви лишень прислухайтеся до того муркотіння, вчитайтеся у вірші, які написали сербські поети, а переспівала для вас Оксана Сенатович.
(1988) – 20 березня 2008
ДИВОСВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ЕРОТИЧНОЇ ПОЕЗІЇ

(передмова до видання: Біла книга кохання: Антологія української еротичної поезії / Упоряд. І. Лучука, В. Стах; передм. І. Лучука; післям. В. Стах. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – С. 5-18)
«Біла книга кохання» вже виходила у вигляді брошури влітку 1992 року. Увійшло туди по одному тексту шістдесяти авторів. Вікторія Стах у ремарці до видання писала: «Ця збірка анонсує Антологію української еротичної поезії ХХ сторіччя “Біла книга кохання”, що її впорядкувала я з Іваном Лучуком за щирого сприяння Марії Ревакович і багатьох інших людей – складаю їм велику шану. Повна “Антологія” репрезентуватиме творчість понад сотні авторів. Вона буде, звичайно, цілісніша й повніша». Тепер, в остаточному своєму вигляді, «Біла книга кохання» презентує триста тринадцять творів сто сорока одного автора. Часова прив’язка в підназві до ХХ століття відсутня. І не лише через присутність у корпусі текстів, написаних вже у третьому тисячолітті, бо їх кількість незначна. А головно через те, що то була б майже недоречність, адже й так видно, що українська еротична поезія творилася упродовж саме двадцятого століття. У перспективу не зазиратимемо. А що ж діялося на цій ниві до модерни з молодомузцями? Власне авторських текстів практично немає. Наші Івани Баркови залишилися анонімними, їхні тіні сновигають по багатющому українському фольклорі.

Щоб поглянути бодай вибірково на загальну картину (властиво, на певну передісторію нашого питання), взяв би-м я бандурку. Я не лише взяв би бандурку в умовному способі, а таки взяв бандурку в дійсному способі, тобто придбав у книгарні тоді ще свіжу книжку під назвою «Бандурка», упорядковану Миколою Сулимою й видану київським «Дніпром» 2001 року. Уже тривалий час я очікував з'яви цієї книжки, бо знав про її формування вже принаймні з десять років. Адже її упорядник, літературознавець Микола Сулима, почав публікувати її фрагментами в часописі «Лель» якраз тоді, коли я фактично вийшов із редколегії цього еротичного часопису, а було це наприкінці 1992 року. Хоча формально я ще майже рік значився у списку редколегії «Леля», – і на це були дві поважні причини. По-перше, вони протягом того часу потужно друкували вже заздалегідь підготовані мною матеріали (багато із цих публікацій, слід зазначити, я так і не маю у своєму архіві – через недбалість, але не свою, звісно). І по-друге, так сталося, що я був реальним співзасновником еротичного журналу «Лель». Восени 1991 року в одній із київських кав'ярень зібралося на установчу нараду троє людей: я, Вікторія Стах і головний редактор юнацько-підліткового журналу «Однокласник» (колишня «Піонерія») Сергій Чирков. У Чиркова виникла ідея попри «Однокласник» видавати ще й еротичний журнал. Він залучив до цього Вікторію Стах, яка вже мала реноме збирачки еротичних текстів українською мовою, а Вікторія залучила відповідно мене, бо якраз тоді я став співупорядником задуманої нею антології української еротичної поезії «Біла книга кохання». Отож, того дощового дня остаточно сформувалася не лише ідея, а й структура майбутнього еротичного часопису «Лель». І все було б того дня добре, якби я не поставив на свій досить світлий плащ доволі об'ємисту пляму з вишневого лікеру. Наступного ж року після літнього пілотного числа «Леля» з осені журнал став виходити регулярно і, неодноразово змінивши своє обличчя, виходить, можливо, ще й дотепер.

У «Бандурку» увійшли українські сороміцькі пісні в записах українських етнографів та письменників XIX – початку XX століття. Сам термін «сороміцькі» стосовно народних пісень на пікантну (головно еротичну) тематику існує вже відносно віддавна (принаймні понад сто років) і видається доволі вдалим (як на термін). Можу порівняти його хоча б із сербським відповідником, про який я взнав ще на початку 80-х, студіюючи славістику у Львівському університеті. Окрім канонічного чотиритомового корпусу сербських народних пісень в упорядкуванні Вука Караджича, існує ще й п'ятий («ненормативний») том під назвою «Црвен бан», до якого найкраще б пасував український відповідник «Червоний прутень». От вам міжслов’янський паралелізм: бан і бандурка. Отже, цей ненормативний п'ятий том сороміцьких сербських пісень має підназву «безобразне песме». Правда, «сороміцький» звучить краще, аніж «безобразний», принаймні для нашого вуха.

Записи сороміцьких пісень здійснили знакові фігури української культури – дев'ять осіб. І більшість із цієї дев'ятки є людьми загальновідомими, навіть символами нашої культури і нації загалом. Дуже стисло розгляньмо ці записи по дев'яти пунктах. Зоріан Доленга-Ходаковський є одним із найперших і найвідоміших збирачів українського фольклору. У попередніх публікаціях записи весільних пісень виходили з купюрами. Зрозуміло, під ті купюри потрапляли саме сороміцькі пісні. Перший ректор Київського університету, учений Михайло Максимович дуже багато уваги приділяв збиранню та опрацюванню українських народних пісень. До «Бандурки» увійшли так звані «перезв'янські» пісні, що стосуються заключного епізоду весільного дійства – перезви. Перезва – це та акція, коли родичі молодої приходять після першої шлюбної ночі на гостину до хати молодого, а там уже пішло-поїхало, бо навіть і без жодних вагомих підстав є з чого пожартувати, сам собою виникає простір для масних жартів. Платон Лукашевич ще в молодості прославився як фаховий і прискіпливий збирач фольклору. І пам'ятають його тепер тільки завдяки цьому, а теж завдяки зв'язкам із діячами «Руської трійці» (а сам Лукашевич був полтавчанином, «дворянином і поміщиком Полтавської губернії» – як він сам підписував примірники своїх власних книжок) та прикрому інцидентові з Тарасом Шевченком (який, зрештою, достатньо описаний у біографічній літературі). Та майже не знають і не хочуть пам'ятати про Платона Лукашевича як про ультраоригінального вченого, бо, мовляв, «розум його затуманений важкою і невиліковною хворобою». А можливо, це власне і є геніальність, а не банальне божевілля. У доробку Лукашевича є праці про «чаромантіє», «коренеслов», навіть роздуми про паліндромію. Суперечки про те, кому належить Микола Гоголь, можна вважати безпредметними, і варто зупинитися на тому, що він таки належить і українській, і російській культурі. Усе решта – то вже деталі, нюанси, які можна досліджувати окремо чи цілими сукупностями. У «Бандурці» наведено десять українських народних пісень у записі Гоголя, і багато там т. зв. нецензурної лексики, та слід зазначити, до честі видавців, що жодних трикрапок там немає і всі слова наведені повністю. Пісеньок із тими словами наразі ми наводити не будемо, а наведемо лише одну цинічну, зате словесно нормативну, пісеньку:



У Києві на дзвіниці

Сидить чернець на черниці.

Прийшов к єму хлопець:

Що ти робиш, отче?

Спасаюся, хлопче. –

Отак чернець спасається –

На черниці хитається.

Чотирнадцять народних пісень подано і в записах Тараса Шевченка. Яких саме? А взнайте самі. Утримаюсь наразі від коментарів. Автор тексту українського національного гімну Павло Чубинський за фахом був етнографом, і в цій своїй основній роботі він не мав жодної спромоги оминути сороміцьких тем і мотивів. Хведір Вовк найбільше доклався до збирання, впорядкування та популяризації українського сороміцького фольклору. Це саме він ще наприкінці XIX століття ініціював паризьке видання збірника «Український фольклор. Сороміцькі звичаї, казки, пісні, приказки, загадки і лайки». Пісня «Бандурка», записана у двох варіантах Іваном Франком, дала назву цілій книзі. Щоправда, у Франкових публікаціях українського фольклору (і пісень зокрема) можна знайти ще багато чого сороміцького, проте до «Бандурки» воно не потрапило. Володимир Гнатюк, напевно, найбільше після Хведора Вовка, доклався до сороміцької теми в українському фольклорі, та до «Бандурки» потрапили лише відповідні зібрані ним коломийки, зате як їх тут багато і які вони дотепні! У вигляді додатка подано «Знадоби до української народної ботаніки» Митрофана Дикарєва, а я б особисто вибрав для подібного видання фрагменти зовсім іншої праці цього вченого. Годі вже. Картинка начебто зрозуміла: до початку двадцятого століття українська еротична поезія була анонімною, хоча й потужною, проте таки фольклорною.

На зорі минулого сторіччя вибрунькувалася й забуяла українська модерна. Хоча вже в «Зів’ялому листі» Івана Франка виникали еротичні мотиви, проте це ще була, сказати б, дуже вже легка еротика. Поволі еротичне поетизування ставало все відвертішим, хоча все ж не переходило у важкий формат. До еротичних тем вряди-годи звертався не тільки очільник нашої модерни Микола Вороний, але й інші поети, як от Грицько Чупринка, Спиридон Черкасенко, Олександр Олесь. Сливе всі учасники «Молодої Музи» не цуралися еротичних алюзій або й одкровень. Богдан Лепкий дуже обережно кружляв довкола, Степан Чарнецький притупцьовував десь поблизу, Петро Карманський був дещо сміливішим, а от Василь Пачовський найвідвертіше виявив у віршах еротичні візії чи й практики. Остап Луцький чи не першим у нас інтерпретував грецькі еротичні епіграми. На його «Грецькі строфи» (переспіви, зокрема з Руфіна) я натрапив наприкінці вісімдесятих майже випадково, тотально прочісуючи українську періодику зламу століть, що було необхідним для написання дисертації. Так от, у колишній бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка (тепер відділ україніки Наукової бібліотеки імені Стефаника по вулиці Винниченка у Львові) у щоденній газеті «Діло», здається, я й виловив ті грецькі строфи.

У доробку поетичної трійці (Павло Тичина – Максим Рильський – Володимир Сосюра) знайшлося трішки еротики; сюди вибрано відповідну кількість віршів кожного: першого – три, другого – два, третього – один. Цікава ситуація із Сосюрою: чи не найліричніший із ліриків еротику полишав десь поза кадром – або вчасно зупинявся, або ж хто його зна. У футуристів теж знайшлося дещо – в Михайля Семенка та Ґео Шкурупія; в Миколи ж Бажана щиро еротичні вірші належать до пізнішого періоду. Еротика проникала у творчість все більшої кількості поетів. Рано згаслі Василь Чумак і Володимир Кобилянський встигли віддати їй належне. Бодай по одному відверто еротичному віршу мають Микола Філянський, Павло Филипович, Майк Йогансен, Аркадій Казка, Валер’ян Поліщук. У Євгена Плужника таких віршів дещо більше. Василь Бобинський у 1921-22 роках створив цілий еротичний вінок сонетів «Ніч кохання». (Одразу ж варто зазначити, що в «Білій книзі кохання» є ще два сонетні вінки – Василя Рубана, створений 1977 року, й мій із року 1990-го). У Галичині після Бобинського до еротики зверталися Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський, Андрій Гарасевич, Богдан Беднарський. В Антонича, зокрема, еротичні мотиви важковловні, бо по-антоничівські екстраспецифічні. По одному сонету вибрано із циклів двох еміграційних поетів: у Юрія Клена – із циклу «Лесбія», а в Олекси Стефановича – із циклу «Античні мотиви». На еміграції про еротику не забули теж Юрій Липа, Олена Теліга, Василь Хмелюк. У Хмелюка, чий поетичний доробок і далі залишається наче поза загальним контекстом (його поетична збірка видана ледь не напіввручну у Празі року 1928-го), повнокровно по-чоловічому еротика увійшла в тексти. Найповнокровніше ж по-жіночому еротика проникла в нашу поезію через Наталю Лівицьку-Холодну, збірка якої «Вогонь і попіл» (Варшава, 1934) може вважатися етапною в цьому ракурсі. Зовсім нещодавно (2007) літературознавець Орися Легка влучно й метафорично назвала цілокупний поетичний доробок Лівицької-Холодної «еротичним романом у віршах».

Знаходимо еротичні вірші у Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Стуса, Ігоря Калинця. Є такі вірші й у доробку моїх батьків – Володимира Лучука й Оксани Сенатович. Також мають їх Ірина Жиленко, Микола Воробйов, Тарас Мельничук, Грицько Чубай, Павло Мовчан, Любов Голота та інші. Вираження еротики чи вплітання її у тканину поетичних текстів має широченну палітру: від найделікатнішого зашарілого підглядання – до найзухвалішого розпашілого хизування. Чимало віршів трактують еротику в ракурсі сміхової культури, деяка кількість доходить до певної вульгарної межі, у багато творів потужним струменем вливається іронія, деяким же властива пародійність, як от, для прикладу, віршеві Миколи Холодного «Інтенсивна любов» (щоправда, саме в цього автора пародійність є однією з домінант письма). Не оминула еротика й літературних груп, у першу чергу – «Бу-Ба-Бу». «Любовний хід...» Юрія Андруховича був цитований на всі боки. Олександр Ірванець декламував свою «Антарктиду» (тобто вірш «Роберт Фолкон Скотт») повсюдно. Літературний критик Микола Рябчук за різних нагод підносив на п’єдестал еротичні сонети Віктора Неборака, чий розлогий (вже не сонетний) «Міський бог Ерос» розповсюдив своє звучання по широких обширах. У доробку лугосадівців еротика отримала тривку прописку, ба навіть еротика здобула чітку реєстрацію у віршах належників до поетичної групи «Лугосад». Група «Пропала грамота» дала цілу низку віршів Юрка Позаяка, пісню Віктора Недоступа й нонсенснітницю Семена Либоня.

У творчості учасників Нью-Йоркської групи Емми Андієвської, Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського еротика органічно співіснує з іншими моделями оновлення поетичної мови. В Андієвської, часами схильної до поетичних містифікацій, є навіть гомосексуальний цикл «Ліхноса», фрагменти якого й потрапили до «Білої книги кохання». Емігрантка з Польщі до США, Марія Ревакович, має в доробку лагідну еротику. У Бельгії жив Роман Бабовал, якого можна назвати також еротичним поетом. У Словаччині, наприклад, таким поетом є Степан Гостиняк, а в Польщі їх більше – Іван Киризюк, Тадей Карабович, Юрій Гаврилюк. Зрозуміло, в кожного-кожнісінького із названих авторів еротичність присутня лишень на рівні вкраплень. Втішно, що все ж вряди-годи еротичні вірші українських поетів публікуються по різноманітних виданнях, по найрізноманітніших виданнях.

От, приміром, вірш Любослава Зиморовича «Панни нові польські» був опублікований 1994 року в першому (і єдиному) випуску андеґраундної газети «Післяк» (тобто після Кремнюка, а «Кремнюк» – це самвидавний часопис Володимира Костирка) з такою (либонь що авторською) анотацією: «Львів’яни брати Зиморовичі встигли прославитися ще у своєму ХVІІ столітті. Не так своєю діяльністю на відповідальних урядових посадах, як своїми поетичними вправами. Мертва латина і жива українська (руська) мова впліталися в їхнє польськомовне віршування. Молодший брат Симон (1608-1629) написав і подарував на весілля свого старшого брата Бартоломея (1597-1677) збірку любовних віршів “Roxolanki, to jest Ruskie panny”. Бартоломей видав друком цю збірку лише в 1654 році. А в 1663 році він видав цикл вже своїх власних віршів п. н. “Sielanki nowe Ruskie”. Наш сучасник, Любослав Зиморович, нащадок славних Зиморовичів по духовній лінії, написав у тому ж таки Львові свою віршовану варіацію на тему панн». І неозброєним оком видно, що Любослав Зиморович – це псевдонім. У «Білій книзі кохання» є чимало псевдонімних авторів, справжні імена яких упорядники антології не розкривають бодай задля інтригування читачів, а то й з інших міркувань. Словом, допитливий читач, коли захоче, до всього докопається. А як ні, то й нема на те ради.

У першій половині 90-х років я обіймав посаду Провідника Парнасленду у львівській газеті «Ратуша», тобто готував у супроводі своїх пояснювальних текстів публікації поетичних добірок у власній рубриці «Парнасленд». Від жовтня 1990-го до вересня 1994 року здійснив майже дві сотні публікацій, які з’являлися то регулярно, то з певними перервами; у серпні 1995-го спробував провести Рісорджіменто Парнасленду, а 30 грудня того ж року остаточно закрив рубрику добіркою під гаслом «Поезієзнавство і поезієтворчість». Чимало добірок друкувалося там і під псевдонімами. Зрозуміло, що далеко не всі псевдонімні автори цієї антології бодай щось чули про Парнасленд. Теж зрозуміло, що частина автури «Білої книги кохання» таки знаходила прихисток на Парнасленді. Зокрема й Іларіон Паркер, сонет якого був оприлюднений із моєю ремаркою «Виплід Іларіонової гарячки» (14 липня 1992): «Буває, що вірші пишуться в сні. А буває, що вони пишуться в гарячці. От Іларіон Паркер нам зізнався під час довірливої розмови, що його перлина під назвою “Зоре моя вечірняя” була написана при підвищеній температурі тіла. І тоді майже підсвідомо проклюнувся пласт гіпівської лексики, до болю знайомий певним колам людей. Ліпше, звичайно, коли вірші пишуться в нормальному стані. Але де набрати тих нормальних станів?» Не більша, але таки частина й автонімних, і псевдонімних авторів «Білої книги кохання» були гостями на Парнасленді. Наразі ж коротко зосередимо увагу на тій поетичній хвилі Парнасленду, яку спричинила Мстислава Чайка, а продовжили й підтримали її поетичні посестри та побратими.



На самісінькому початку дев’яностих на українські поетичні обрії впурхнула Мстислава Чайка, активізувавши на них еротичні рушення. Розлогіша парнаслендівська вступна ремарка «Мстислава Чайка – наша жадана гостя» (9 жовтня 1991) до першої повної публікації циклу (навіть розлогої поеми) «Готель для бомжа» закінчувалася пасажем: «Мстислава Чайка є наразі майже унікальним явищем нашої поезії. Вона настільки вільна і розкомплексована у вираженні своїх почуттів, що прямо нема жодної змоги не вірити їй, не захоплюватися нею. Ми дуже втішені, що Мстислава Чайка залетіла нарешті і до нас на Парнасленд, бо вона тут бажана гостя, її тут зрозуміють і віддадуть їй належне». Ця публікація не залишилася поза увагою зацікавленої публіки. Тому згодом з’явилася подача під гаслом «Резонанс від помаху Чайчиних крил» (4 грудня 1991): «На початку жовтня ц. р. в Парнасленді була опублікована поема Мстислави Чайки “Готель для бомжа”. Ми тішили себе надією, що: 1) М. Чайка буде й надалі нашою бажаною гостею, і 2) що її у нас зрозуміють і віддадуть їй належне. Мудрий думкою багатіє, тим більше – надією. І не даремно. Бо: 1) чекайте дуже швидкої появи у нас Чайчиного циклу “Пришельці”, і 2) її у нас зрозуміли і віддали їй належне, що органічно випливає із сьогоднішньої добірки. Правда, не для всіх поезія Мстислави Чайки (як і поезія будь-якого іншого автора) є сприйнятливою. Але якщо хтось захоче поетично (вужче – у віршованій формі) зреагувати на її поезію, то ласкаво просимо звертатися до Проводу Парнасленду. А нині пропонуємо увазі Вп. Читачів критиканський лист Мотрі Чуйбіски і її ж “Ніч кохання”, а ще екзальтований триптих “Ромео для Мстислави” Юрія Кмітя і доволі вишуканий (ха-ха) “Диптих до М. Ч.” Мирона Барбарона. Приємних сновидінь». Одразу три автори зреагували хто як, але листа Мотрі Чуйбіски варто тут зацитувати: «Друже Провідник Парнасленду! Після феміністичного і, за визначенням критики, програмного “Feminum ego”, я відчула, що колега по перу деградує. В поемі “Консервна бляшанка для двох” вже ледь-ледь відчувалися елементи власне Чайчиної естетики. Від сопливо-сльозливої ганьби рятували хіба що мариновані оселедці, прекрасні, як на мене, персонажі. Але цикл “Готель для бомжа”, видрукуваний Вашою газетою, привів мене до розпачу. Це однаково, аби зараз Віка почала співати у супроводі симфонічного оркестру класику. З усього видно, деградація М. Чайки продовжуватиметься. Тому я вирішила рятувати ситуацію. Вважаю, що маю на це право хоча б тому, що мої вірші, як і Чайчині, буде представлено в антології української еротичної поезії “Біла книга кохання”, дякуючи толерантності упорядників. Сподіваюся на подібне ставлення і Проводу Парнасленду, якому пропоную свого нового вірша. Мотря Чуйбіска». Ось так і було оприлюднено перше публічне перехрещення «Білої книги кохання» з Парнаслендом. Наступний твір Мстислави Чайки супроводжувався ремаркою «І пришельці ми, і тутешні» (6 грудня 1991): «Увазі Вп. Читачів пропонується обіцяний новий поетичний цикл Мстислави Чайки “Пришельці”. Славця (а наша чудова авторка любить, щоб її часом називали саме так) не зупинилася на вже досягнутому – і природно розвивається далі, незважаючи на гучну славу (слава Славці) і тотальне визнання (або ж невизнання). Адже сильна талановита натура мусить бути самоцінною без огляду на прихильність або зрадливість обставин. А якщо ця натура ще й така багатогранна у своїй чудовості! Можемо тільки щиро позаздрити ліричному партнерові Мстислави Чайки, образ якого наскрізно і рельєфно присутній у пропонованому циклі». Цим сюжет ще далеко не вичерпався, про що свідчить хоча б добірка під гаслом «Чергові причинки до Чайкіани» (20 лютого 1992): «Час від часу і далі з’являються поетичні присвяти Мстиславі Чайці. От Мирослав Мирдало-Кав’яр подав нам свою штучку п. н. “Ю” з усною присвятою М. Чайці. А Володимир Кепич значно удосконалив і розширив акростихон Чайкіани, так вдало започаткований Мироном Барбароном. В. Кепич дуже сумлінно поставився до свого завдання, тому не завадить процитувати і його листа: “Пане Лучук-молодший! Звертаюся до Вас як до Провідника Парнасленду з пропозицією через Вашу газету передати акровірш для Мстислави Чайки. Я майже впевнений, що видрукуєте і мій дарунок пані Чайці. Мені здається, що акровірш, котрий органічно вплетений в диптих до пані Чайки, хоча є неперевершеним поетичним мистецтвом, і моя спроба не залишиться поза Вашою увагою, пане Іване...” У цьому листі був актростих “Фіаско”, а “Різдвяну любов” ми за бажанням автора віддрукували з листа, присланого в редакцію. Крім того, містимо ще поемку Леля Олілея “Острів для двох” – неприховане наслідування Чайчиного “Готелю для бомжа”. Наслідування, не позбавлене все ж певної оригінальності, хоча й більше заслуговує на дефініцію “пошлєнькоє подражатєльство”. Отже, десь щось і далі резонує від помаху Чайчиних крил». Справді зарезонувало, проте до «Білої книги кохання» перейшло лише варте уваги, лише вартісне в поетичному плані. Найбомбастичнішою еротичною подачею «Парнасленду» була наступна добірка цієї фабули, куди увійшли твори, авторами яких стали: Пантелеймон Ясько, Мотря Чуйбіска, Мстислава Чайка, Вікторія Стах, Яніра Мева, Жирка Зигзиця, Іванка Ангельська. Ця добірка вийшла у супроводі ремарки «А ля еротичне розмаїття» (22 лютого 1992): «Застановившись свого часу на думці, чи справді існує еротичний струмінь в новітній українській поезії, ми дійшли висновку, що певні еротичні алюзії, інспірації чи просто теми перманентно відвідували україномовне віршотворення. Протягом приблизно останніх ста років українські автори створили достатньо віршованих текстів, які можна віднести до розряду еротичної поезії. Досить настільки, що час зібрати під однією обкладинкою найбільш вдалі або найбільш типові зразки. Така спроба упорядкування антології української еротичної поезії XX століття вже практично здійснена, треба лише зачекати на поліграфічну матеріалізацію “Білої книги кохання”. Але в даному випадку нас цікавить дещо вужче питання – а саме аспект розмаїття світоглядних підходів до вирішення у поетичних текстах приватних еротичних візій. Тому пропонуємо увазі Вп. Читачів вірші одного мужчини і шести представниць протилежної йому статі, в яких закладені зовсім відмінні один від одного ліричні героїзми. Спочатку ознайомимось із автентичними текстами, а вже потім, можливо, перейдемо до якогось аналізу або побіжних узагальнень. Перейдемо, якщо нам того захочеться. А наразі – веселої забави». Пам’ятаючи євангельську істину, що «останні стануть першими, а перші – останніми» (Лк. 13:30), остання авторка добірки (Іванка Ангельська) стала за абетковим принципом першою в антології, а перший автор добірки (Пантелеймон Ясько) за тим же принципом став останнім автором антології. Так, власне тоді «Біла книга кохання» вже набувала сливе заокругленого вигляду, вельми підкорегованого значно згодом. Ця добірка теж мала матеріалізований резонанс, про що свідчить хоча б ремарка «Весняні акровірші» (7 березня 1992) до циклу Володимира Кепича «Секстет, або Шестірко віршів акро для поеток», куди увійшли акростихи «Мотря», «Мстислава», «Вікторія», «Яніра», «Іванка», «Жирка»: «Нещодавно на Парнасленді зблиснула ціла полоса [в сенсі: газетна шпальта. – І. Л.] а ля еротичного розмаїття – у виконанні одного автора і шести авторок. Вже гряде справжня весна, і тому не дивно, що одного з наших дописувачів саме ця добірка надихнула на поетичні присвяти. Акроприсвяти шістьом чудовим поеткам. До речі, імпульси, закладені в даних віршах, можуть поширюватися не тільки на ці конкретні шість персоналій чи імен». Цей сюжет тривав ще й далі, проте його розгляд закінчимо подачею під назвою «Щось колосальне» (14 березня 1992). Властиво, це був троїстий ремарково-листовний супровідний блок до публікації циклу (чи й поеми) Мирона Меви «Невмируща Спляча». Спочатку я взяв слово: «Поетичні твори Мстислави Чайки, друковані у нас, викликали подиву гідний резонанс. І хоча в нас вона є далеко не єдиним автором еротичних поезій, але саме з її ім’ям пов’язане публічне розбурхання такої приспаної в нашій віршотворчості теми. Ще один доказ цьому – самопередмова сьогоднішнього нашого автора. І. Л.». А написано там було таке: «Здаю собі справу, що змагатися з Мстиславою Чайкою, прекрасною і міфічною, безнадійно. Питання не виникло б, коли б насправді (о іронія долі!) я не називався Мирославом Чайкою. Тому змушений або прибрати собі псевдонім, близький до справжнього прізвища за значенням – Мирон Мева, бо мева – це чайка у галицькому поетичному словникові. Або взагалі не писати. Що скаже на це критична громада? М. М.». Я зреагував на це таким чином: «Критична громада в особі Провідника Парнасленду (він же І. Л.) скаже, що прибрання псевдоніма – це завжди цікаво і що взагалі-то треба писати, тим більше – коли виходять такі шедевральні речі як – “Невмируща Спляча”, котра уявляється нам новітньою “Піснею над піснями”. Ми переважно скупі на компліменти, але в даному разі навіть мусимо придушувати у собі компліментарну щедрість. А позапарнаслендівська критична громада може мати свої навіть кардинально протилежні думки – це вже не наша справа. Але, без сумніву, ми всі в цьому конкретному випадку поставлені перед колосальним фактом в живій історії нашої поезії. П. П.» Жива історія нашої поезії тому і є живою, що триває далі. І триватиме, допоки світу.

Ще наприкінці 1991 року я написав був передмовку під назвою «Дещо про еротику в поезії» до «Білої книги кохання», яку з чистим сумлінням вмонтовую сюди, бо без неї таки годі обійтися: [див. у відповідному місці].



Вже в ХХІ столітті з’явилося принаймні дві всуціль еротичні поетичні авторські збірки. У 2004 році в київському видавництві «Дніпро» вийшла збірка Олександра Гавроша «Фалічні знаки», а 2006 року черкаське видавництво «Брама–Україна» випустило збірку Валентини Коваленко «Перелесниця: Любовні етюди». Це попри певні вкраплювання в інших авторських збірках. Ігор Римарук у передмові до збірки Гавроша зазначає: «Публікуючи цю дебютну збірку, Олександр Гаврош ризикує. Надто вона відверта. Втім, слово – це завжди ризик. Особливо – слово відверте. Але – іншого не буває. Олександрові, вочевидь, до ризику не звикати: має за плечима журналістські виправи, зокрема в "Україні молодій", та й у закарпатських медіях. Щоправда, ризик у поезії – особливий. Голову тобі не відітне навіть найвибагливіший читач. Проте, коли він відчує, що автор переступив за межу стилю і смаку, відкладе книжку і більше до неї не повернеться. До цієї – повернеться. Бо коли він зверне увагу на такі, скажімо, рядки, як: "Коли тобі добре, я пахну каштаном" – чи: "Ти – камінь жертовний, на якому щоранку чиню обряд таємничий" – або ж: "Сім пишних дерев у твоєму саду. Ростуть тут і дуб, й дика груша, і ясен. Для тебе ж я був кипарисом", – то отой вибагливий читач пробачить авторові менш вдалі "знаки". Бо зрозуміє (відчує): автор – талановитий. А що інколи переступає згадану межу, так то "гріхи молодості". Пробачимо їх закарпатському Гаврошеві». Коли я був Провідником Парнасленду, пригадую, як у «Ратуші» певний час Олександр був на стажуванні. Начитався моїх парнаслендівських поетичних добірок і сам взявся за віршування, особливо ж еротичне. А Ніла Зборовська у супровідному тексті до збірки Коваленко «Перелесниця» зазначила зокрема таке: «...Любовний поетичний мотив у новій книзі Валентини Коваленко – наскрізний і самодостатній. Тілесне кохання – насолода, радість і творчість. Статевий гін перемагає тотально й естетично стилізується формою вірша, образністю. Любовні чоловічі пестощі творять жінку, але в цьому творінні немає нічого брутально-брудного. Світ – суцільна еротична декорація для кохання. Еротичний потяг проектується у рослини, траву, росу, у конфігурацію вірша. Накохатися – то ніби найзаповітніша суть язичницького світовідчуття. Адже мовиться про повне життя, про потребу пізнати повноту тілесно й чуттєво. В еротичному просторі “Перелесниці” немає страждання, хоча почуття інтенсивні, палкі, тут чоловік силою своєї пристрасті пробуджує жінку, наснажуючи її незвичайною силою. Ліричний сюжет, що не знає страждання, формується від захоплення радощами кохання до бажання збагнути людську сутність, а саме – що таке чоловік для жінки, а жінка для чоловіка?» Збірка Валентини Коваленко значною мірою тяжіє до зорової поезії, недаремно ж сама авторка вклинила її підпрезентацію у презентацію альбому-антології Тетяни Назаренко «Поезографія: Сучасна зорова поезія українською мовою» в серпні 2006 року в київському Музеї літератури.

Наприкінці передмови доречно поглянути на прикінцеву частину антології, поглянути знову ж таки під парнаслендівським кутом, адже він, як вже знаємо, був напрочуд еротизованим. Еротопаліндроми Наталії Чорпіти, присутні тут, увійшли до найпершої подачі «Парнасленду», яка презентувала добірку її паліндромів з моєю передмовкою «Традиції бароко в поставанґардизмі?» (6 жовтня 1990): «Якщо значення терміна бароко (стосовно української літератури) у нас вже досить чітко визначене, то з поставанґардизмом питання надалі відкрите, чи то дискусійне. Бо й неможливо наразі дати однозначну дефініцію явищу, яке тільки розвивається і може мати невизначену кількість різних струменів і підструменів. Побутує чимало ілюзорно-літературознавчих термінів на означення найновіших напрямів в українській поезії: постфутуризм, неоаванґард, поставанґардизм, нова лірична свідомість тощо. Можна вибирати до смаку, або ще краще – винаходити нові назви. Але лише за однієї умови – щоб за назвою стояли таки справді добрі, якісні, неординарні плоди поетичних захоплень і вправ. Нас цікавить лише один конкретний сюжет: внутрішній зв'язок одного з виявів бароко з одним із виявів поставанґардизму (залишимо, зі свого дозволу, робочим цей термін). Чи не найвидатнішим представником українського літературного бароко визнано Івана Величковського, який у своїй творчості культивував і паліндроми, або як він сам їх називав – раки літеральні. За визначенням І. Величковського, “рак літеральний єст вірш, которого літери, і вспак читаючися, той же текст виражают”. Тобто паліндроми можна читати з однаковим успіхом і зліва направо, і справа наліво. І ось у наш аж ніяк не бароковий час теж пишуться паліндроми. До речі, буквально останнім часом друкувалися паліндроми киянина М. Мірошниченка і львів'янина М. Юрика. Маємо нагоду ознайомитися з паліндромами Наталії Чорпіти, які, можливо, і не були б написані, якби не було на світі Івана Величковського. Ось вам і увесь внутрішній зв'язок: сучасна львівська авторка, яку ми наважимося обізвати поставанґардисткою, почерпнула натхнення для написання паліндромів із барокового келиха». До речі, ще про паліндромію. У «Білій книзі кохання» присутній триптих еротичних паліндромів Миколи Мірошниченка «Ave, Eva!», який вперше був оприлюднений саме в «Парнасленді» й супроводжувався моєю ремаркою «Паліндромний триптих одержимого» (25 червня 1992): «Щоб займатися паліндромотворчістю, треба бути трохи “посунутим”. Або ж навпаки – паліндроми пишуть для того, щоб врятуватися від “посунення”. Але це лише припущення. Не можемо ж ми назвати всіх наших паліндромістів ненормальними штукарями або втікачами від шизи. Тим більше, жодне з цих визначень не пасувало б такому статечному ентузіастові паліндромотворчості – як Микола Мірошниченко. Паліндроми для нього – один із найважливіших моментів його екзистенції; принаймні, нам так видається. Треба бути просто одержимим, щоб так самовіддано ставитись до паліндромотворчості». Знову до речі, плоди Мірошниченкової паліндромії я публікував у «Парнасленді» неодноразово, зокрема в супроводі ремарки «Миколо, у нас вертеп» (21 жовтня 1993): «Микола коле коло, точніше, він коле круг. Або й зовсім не круг і навіть не коло. Одним словом, Микола. А ще двома словами: коле паліндроми. Тобто Коля коле щось завершене. Ой, верше, мій верше. Паліндромон – вічний, і поезія теж».

Передмовка до двоїстої добірки (саме тих віршів, які увійшли до цієї антології) Мирослава Ягоди називалася «Ліричні звуки з підземелля» (2 травня 1992). А передмовка до еротичної добірки Юрка Садочка мала назву «Ходять Музи коло Садочка» (5 травня 1992). Вірші Марії Шунь (зокрема й еротичні) часто гостювали на Парнасленді. Про Пантелеймона Яська (нашого абетково останнього автора) ми вже знаємо з контексту Чайкіани. А передостання авторка, Ярина Якуб’як, дебютувала теж у «Парнасленді», у супроводі ремарки «Пава серед півнів» (21 липня 1992): «Що таке “Мертвий півень” – зайвий раз пояснювати нема потреби. Але дещо слід уточнити, бо останнім часом навколо цього екстравагантного ансамблю крутиться багато пліток. Плітки – це є зовсім нормальна річ, без них просто неможливе існування навіть мінімально популярних осіб, тим більше скупчень осіб, та ще й таких. Але уточнення або заперечення плітки – це вже свіжа плітка. Тому наразі утримаємося від обіцяних уточнень і сконцентруємо свою увагу на єдиній представниці дещо ліпшої статі в згаданому ансамблі, а саме – на Ярці Якуб'ячці. Зовнішній вигляд її вже досить розрекламований, і це не дивно, бо їй не бракує шарму (і не тільки цього, а й усього іншого). А от внутрішній світ її ще не зовсім відкритий для поціновувачів оболонки. Правда, Ярка під час співу дещо відкриває свою душу, але то є ніц у порівнянні з тим – як ця душа відкривається у її власних віршах, у віршах єдиної донни “Мертвого півня”, решта складу якого – досить симпатичні хлопці, але все одно. Ярка Якуб'ячка ходить між них, як... (див. назву цього сюжету)». Через деякий час я знову опублікував її вірші, які оздобив шкіциком «Прімаверний прорив Ярки» (27 травня 1993): «Слово “яр” у персомовній поетичній традиції значить універсальне поняття коханої (любої, дорогої) особи (будь-якої із статей, між іншим, але то вже окрема стаття). А праслов'янський корінь “яр” має безпосередній стосунок до весняних семантичних мотивів. І ці два сюжети злилися в актуальному настроєвому звучанні Ярчиного імені. І вони (ці два сюжети) не злилися на Ярчинного прототипа, бо він виявився їхнім синтезом. А ім'я йому – прорив. Прорив із незвіданого у звідане, і автоматично – із звіданого у незвідане. Відай, віддай, ві-ай-ай-ай». Думка думку доганяє, слово слово викликає. Будемо надіятися, що видання антології «Біла книга кохання» стане саме проривом у нашому пізнанні української еротичної поезії.


(1991) – 11 квітня 2008
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка