Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка14/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

П’ЯТІРНА ПЕРЕДМОВА, АБО П’ЯТЬ ПЕРЕДМОВ

(до видання: Вертоград. Українське поетичне тисячоліття: Антологія / Упоряд., передм., довідки про авт. І. Лучука. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009. – С. 5-18)
І. ПРО ТИСЯЧОЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Щоб осмислити й розтлумачити принаймні ті твори, які повністю чи фрагментарно увійшли до антології «Вертоград. Українське поетичне тисячоліття», треба братися за написання розлогої «Історії української поезії». Можливо, з часом я візьмуся й напишу щось такого плану. А тепер моїм завданням є не змалювати всю панораму, а лишень звернути вибіркову увагу на деякі принципово важливіші або принагідно вмотивовані нюанси. Спершу ж визначуся із методологією, або ж із її симулякром чи сурогатом. Та мені далеко за методологією ходити не доводиться, адже вже довелося на початку дев’яностих років минулого століття вигадати для себе поезієзнавство, свою приватну галузь літературознавства. Як там у «Ночі перед Різдвом» Миколи Гоголя, коли ворожбит Пацюк казав ковалеві Вакулі, що тому за чортом далеко ходити не треба, в кого він за плечима сидить. Дещо визначити наперед допоможе мій шкіц «Методологія поезієзнавства»:

«Поезія присутня в житті практично кожної людини. Кожен так чи інак стикався з поезією, свідомо чи несвідомо. В дитинстві, юності, молодості, в зрілому чи літньому віці, в старості – поезія в стані або заполонити тебе, або бодай легенько торкнутися. Для цього не обов’язково самому бути поетом чи екзальтоване ставитись до поезії, чи аж самовіддано вникати в те, що тобі пропонують вчителі або евентуальні дорадники. Поезію треба відчувати, а вже розуміти її – зовсім не обов’язково. Вона впливає в першу чергу на чуття, а вже потім її можна осмислювати. Хоча жодна поезія не зможе дійти до чуттів, якщо людина не володіє необхідними якостями – зором, слухом, знанням писемності й мови. Це ніби обов’язкова програма, тим більше – при тотальній грамотності населення. Якщо сприйняття поезії належить до чуттєвої сфери, то чи варто поезію якось пояснювати, писати про неї, розтлумачувати її? Можна відповісти так: вартісну поезію – варто. А вже яка поезія чогось варта, а яка не зовсім – вирішувати кожному окремо. Бо визначення якості та справжньості поезії належить до особистісної (навіть – інтимної) компетенції. Коли ж у самій поезії відкриваються інтимні поклади душі (і у випадку з чи не кожним конкретним поетом, і стосовно всієї поезії цілого людства), то така ж відкрита інтимність має бути властивою і для поезієзнавства.

Поезієзнавство покликане займатися поезією і буквально всім, що так чи інак пов’язане з поезією. Поезієзнавство не лише покликане, але й вибране осмислювати, описувати і наскрізно відчувати поезію. Тут можуть виникнути підступні, але логічні запитання: а що ж слід вважати поезією? Чим є поезія? Що таке поезія? Дефінітивна варіабельність поезії може мати плюс безконечність. Саму поезію можна називати по-різному, а що ж різне можна назвати поезією? Звичайно, в першу чергу спадають на думку віршовані твори – різноманітні вірші, поеми, драматичні поеми, віршовані драми, пісеньки тощо. Далі йде щось трохи відмінне, але й вельми подібне, бо ритмізоване – верлібри, ритмізована проза, лічилки, скоромовки, заклинання тощо. Присутність чи відсутність рим у цих випадках посутньої ролі не відіграє, головною формальною ознакою тут є відмінність розміру від ритмізування. Відмінність якихось досить строгих віршових розмірів від доволі довільних ритмізувань. Жанрові окреслення не грають визначальної ролі у визначенні поезії, бо для неї взагалі є властивою розмитість граней між жанрами. Візьмімо для прикладу один запис із повного корпусу збірника М. Номиса:

“Чоловік з хутора та приїхав у село, якраз у Страсну п’ятницю, а там саме дзвонять. “Чого се дзвонять?” пита. – “Бог умер”. – “Овва! та й справді?” – “Та й справді ж”. Поїхав додому, оповістив сім’ю – радиться почали, кому тепер черга богувати. От стара мати й каже: “Кому ж”, каже, “богувати, як не Матері Божій”. – “Е ні, мамо!” старший син, “не так: не жіноче діло богувати”. – “Ну, а кому ж, синку, кажи?” – “А прийшла черга, мамо, богувати Миколі – от що він там старіший”. Й, як схопиться менший: “Як?” каже, “Миколі? а щоб ви не діждали!.. Він москаль, самих москалів буде милувати, а нам не буде добра”. – “Ну, а кому ж, по твоєму, кажи?” – “А Юрка забули хіба? Нехай Юрко богує: він чоловік моторний; в його й своя шкапа є – на стійку не братиме!” – “Правда, правда”, загомоніли всі, “нехай же Юрко богує – з наших таки”.”

Це все ж поезія, хоч і без усталеної в усередненій свідомості атрибутики. І не знати – до якого саме жанру чи піджанру віднести цей поетичний твір. Тому-то поезію слід вважати наджанровим (але не позажанровим) поняттям. Поезія може бути присутньою у будь-якому тексті, вона сама може бути яким завгодно текстом. І відповідно поезієзнавчі тексти повинні базуватися на відчутті поезії, а вже зовсім похідним є те, що вони набувають оповідного, пояснювального чи наукового колориту, не грає ролі – якого: прозоро-аксіоматичного чи туманно-парадоксального. Сприйняття чи відчуття поезії є абсолютно суб’єктивним, тому й поезієзнавчий підхід до її розгляду мав би бути максимально суб’єктивізованим. Варто (навіть необхідно) знати думки інших авторів про поезію, та не варто зловживати посиланнями на них, – як іронізував Сервантес у передньому слові до першої частини свого “Дон Кіхота”, – “наводячи їх усіх од Аристотеля до Юлія Цезаря і включаючи сюди навіть Зоїла та Зевксіда, хоч той був злоріка, а сей маляр, та й годі”. Хоча дуже часто буквально неможливо оминути згадки про того чи іншого автора, – і то не лише з етичних міркувань. Бо як же не згадати, для прикладу, хоча б про те, що, по суті, пойетіке техне Аристотеля – це те ж поезієзнавство, лише дуже давнє. Це вже стосується як історії, так і теорії поезії.

Поезієзнавство є певним синтезом історії та теорії поезії: деколи може бути більше першого, а деколи – другого, та майже завжди існують історико-теоретичні переплетення. Коли йдеться про стародавню поезію чи про актуальні сучасні процеси поетичного розвитку – це все одно належить до історії поезії. А коли йдеться чи то про жанрову або термінологічну вібрацію, чи то про специфіку метрики, чи то про внутрішні закономірності або аномалії окремих поетичних текстів або й цілих стилів, чи ще про щось зовсім не подібне – то це все буде тяжіти до теорії поезії. І все це так чи інак взаємопов’язане. Тобто історія і теорія – єдині, бо творять певну єдність, певний тип знання про конкретний у своїй багатогранності предмет. Цей предмет – поезієзнавство – може мати виходи в інші, навіть не обов’язково гуманітарні, науки. Будучи філологічною наукою, поезієзнавство тісно контактує з філософією, психологією, історією тощо, залежно від конкретної ситуації чи потреби. У цьому й полягає ситуативність поезієзнавства, коли розгляд може бути і завуженим чи локалізованим, і багатоохопним чи глобалізованим».

Із глобалізованого масиву тисячоліття української поезії локалізуємо лише деякі моменти. Одразу варто зазначити, що аналог відображення нашого поетичного тисячоліття під одними палітурками (але в сенсі перекладацтва) вже створив Михайло Москаленко, упорядкувавши видання «Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі» (1995). У «Вертограді» ж відображено тисячоліття оригінальної поетичної творчості. В одній книзі примістилися й давні, і найновіші поетичні твори (асоціативно спливає в пам’яті збірка Івана Франка «Давнє й нове», хоча вона відображає лише особисту поетичну історію автора), розташовані в найоптимальнішій (тішу себе надією) хронологічній послідовності. Хоча без хронологічних збоїв годі обійтися, адже спектр нюансування буквально розсіюється крізь примхливу призму. Засади хронології фактографічно висвітлені (наскільки можливо, якомога лапідарніше) в біобібліографії цього видання. Періодизація українського поетичного тисячоліття теж рясніє страшенною варіабельністю, лягаючи на ноти лишень як одна з багатьох можливих джазових імпровізацій, як довільна композиція. Взагалі-то, чесно кажучи, строгої періодизації історії української поезії не може існувати; така періодизація нолєнс-волєнс приречена на приблизність та умовність. Ось шкіц одного з її (періодизації) можливих варіантів.

А) Х – І пол. ХІІ ст. Початки сягають «Псалтиря» в кирило-методіївському перекладі з коректурами невідомих південнослов’янських і давньоукраїнських перекладачів і переписувачів. Давній фольклор, безумовно, існував ще до хрещення України-Русі; деякі його архетипні зразки відтворені, до слова, за виданням «Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі» (1988) в упорядкуванні того ж Михайла Москаленка. Трактовані в поетичному сенсі фрагменти творів найдавніших авторів (митрополита Іларіона, ігумена Даниїла, князя Володимира Мономаха) наводжу у своїй адаптації.

Б) ІІ пол. ХІІ – ХІV ст. Авторські «Слово в неділю по Великодні» Кирила Туровського та «Слово Данила Заточника», анонімні «Слова».Різні варіанти «Хожденія Богородиці по муках» доповнюють цілий період, слугують наче замінником браку текстів (також і в ХV–ХVІ ст.).

В) ІІ пол. ХV – поч. ХVІІ ст. латиномовна ренесансна поезія.

Г) ІІ пол. ХVІ – сер. ХVІІ ст. Поезія книжною українською мовою на основі церковнослов’янської, із потужними розмовними вкрапленнями та нашаруваннями.

Ґ) ХVІІ ст. Чужомовні або двомовні чи тримовні автори, які писали й латинською, і польською мовами.

Д) ІІ пол. ХVІІ – ХVІІІ ст. Барокова поезія (найяскравіші представники – Іван Величковський, Григорій Сковорода).

Е) Кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. Зародження новітньої літератури на основі народної мови (трансформоване низове бароко), «Енеїда» Івана Котляревського.

Є) І пол. ХІХ ст. Національне відродження: Маркіян Шашкевич із «Руською трійцею» в Галичині, Олександр Духнович на Закарпатті (на Пряшівщині), перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

Ж) Сер. ХІХ ст. Романтизм: від попередників і сучасників Тараса Шевченка до першої збірки Івана Франка «Баляди і роскази» включно.

З) ХІХ – поч. ХХ ст. Класична поезія з антуражем. Визнані класики в супроводі менш вагомих поетів.

И) Від поч. ХХ ст. Модернізм та іже з ним.

Стосовно відносної періодизації української поезії ХХ століття, відсилаю зацікавлених до своєї антології «Дивоовид», яка не лише трішки докладніше висвітлює це питання, але й започаткувала однойменну серію «моїх» антологій.
ІІ. ПРО АНТОЛОГІЇ ВЗАГАЛІ Й ЦЮ ЗОКРЕМА
Взагалі антології є корисною та потрібною річчю. Що більше різноманітних антологій, то повноцінніша сама література. Згадаю тут лише три прецеденти антологійного видання української поезії, що відображають приблизно (плюс-мінус) тисячоліття. Перший прецедент. Богдан Лепкий «влаштував для вжитку школи й хати» двотомну «антологію української поезії від найдавніших до нинішніх часів» під назвою «Струни» (1922). Перший том відкривається переспівами фрагментів «Слова о полку Ігоревім» (зокрема «Заспів» і завершальний «Поворот Ігоря» в переспіві самого Б. Лепкого), далі йде чимало народних пісень й авторські добірки від Івана Котляревського до Михайла Старицького. Другий том охоплює авторів від Івана Франка до Льва Лепкого. Другий прецедент. Протягом 1984–1986 років вийшла шеститомна «Антологія української поезії». Перший том (в упорядкуванні Валерія Шевчука) охоплює твори поетів ХІ–ХVІІІ століть. Другий том – ХІХ ст., третій том: ХІХ – початок ХХ ст., решта три томи – ХХ ст. Давня поезія у першому томі представлена доволі солідно. Третій прецедент. Тритомна поетична антологія в упорядкуванні Володимира Коломійця. Перша книга «Небо України» нижню планку відсуває вглиб за межу тисячоліття не так народними піснями, як «Велесовою книгою». Без коментарів. Чимало є там і упорядницьких знахідок, тобто власне позитивних моментів. Перша книга доходить аж до Лесі Українки, друга книга «Українське Диво» та третя «Слово заповітне» охоплюють ХХ століття. Як бачимо, левова частка усіх трьох згаданих антологій належить новітній поезії, зокрема творам вже ХХ століття. Тому й не дивно, а й логічно та зрозуміло, що й у «Вертограді» більшість авторів належать таки ХХ століттю. Така вже історична закономірність, незважаючи на всі можливі й неможливі катаклізми. Зверну лишень увагу, що у «Вертограді» вперше зібрано (вибрано) в одному томі українське поетичне тисячоліття.

Чи не кожен вірш (або добірка) потребував би коментаря. Це завдання для інших сюжетів, якщо буде потреба. Але деколи самі поети супроводжували свої вірші автокоментарями. Важко втриматися, щоб не навести тут вступну ремарку Петра Гулака-Артемовського до циклу саме тих віршів, що увійшли до «Вертограду». Називається вона «Дещо про того Гараська» й передує циклові з умовною назвою «Гараськові оди»:

«Воно то, бач, оце по-нашому Г а р а с ь к о, а по-московській, либонь, Г о р а ц і й. – О! Вже вони хоч що перековерсають по-своєму! Там-то вже предивенна їм мова! – От часом трапиться так, що стоїш перед ним з добру годину, а він тобі січе та рубає!.. Що ж? – Хрін його й слівце второпає, що він там верзе та паплює! От тілько буцім-то й дочуваєш, що “вот-с”, та “што-с”, та “да-с”, та “нет-с”, та “гаварю-кажу”, “гаварю-кажу”, а що він там гаворить-каже, того, далебі, що і з попом не розбереш! От хоч би, наприклад, і се, що колись, ще за царя Олексія Михайловича, князь Гагін та боярин Хлопов про нашого гетьмана-дряпичку, Брюховецького, листами його царському величеству лепортовали: “Иван Мартынович, – писали, – есть честный человек! (Еге!.. чесний – як капітанська мазниця!) и годится быть гетманом, понеже он, хотя не учен, да умен и – ужасть как в о р о в а т и исправен!” Ну, дей його честі!.. Хай його халепа з такою честю! Ну, та се, бач, воно так виходить по-нашому, а по-московській інше діло: по-нашому б то “вороватий” значиться “злодійковатий”, а по їх – “скусний, спритний”. Звісно, кожний хрещений народ говорить по-своєму: в Туреччині – по-турецькому, в Німеччині – по-німецькому; тільки вже наш пречистянський дяк у книжці начитав, що коли вже злодій, то скрізь злодій, і у Німеччині злодій, і у Туреччині злодій; ну, а може, деінде і не так... Бог його святий знає! Ще б щось сказав, бо язик дуже свербить, та цур їм!.. У нас, бач, уся старшина московська: чи то далеко до пені? Бог з ними!.. Возьмеш, як то кажуть, личком, а оддаси ремінцем!

Я то тілько, знаєш, хотів дещо розчовпать про того Г а р а с ь к а. Одже ж то він уже подавно сказав: що коли вже луципер підцькує кого базграти вірші, то нехай же, каже, наялозить та й “nonum premat in annum” [“хай буде сховане на дев’ять років” – лат.]. Він-то оце сказав, бач, по-литвинській, бо він був собі на лихо литвин, а по-нашому б то воно значиться от що: що, коли вже хто що скумпоновав та й написав, то нехай же куди запровторить так, щоб тільки миші та пацюки про те знали.

Одже ж, щоб не збрехать, я таки іноді на сього Гараська не дуже-то вважаю... Мені про його і байдуже! Бо інше діло у Литві, а інша річ у Москві. У литвинів, може, колись воно й добре було, а у нас теї погані, віршомазів, стільки наплодилось, як у доброго попа дітей; що якби кожний ховав на дев’ять рік, – що за одну годину пером надрига, то нігде б чоловікові було і кватиру нанять за паперами!

Ви, дурні, я ж кажу, на те та не вважайте;

Людей питайтеся, а свій ви розум майте.

Не вам Гарасько свій указ скомпоновав:

Він сам розумний був, розумним і писав.

Пишіть і на вербі нас грушами трахтуйте,

Пишіть і крамарів-паперників годуйте.

У нас холодний край, а ліс став дорогий,

Дурні ж ні по чому: що ступиш, то й дурний!

Пишіть, реб’ятушки!.. Подякують вам люде:

За дурнями та й всім розумним тепло буде!..

Харьков, 2 ноября 1819 года».

Тут принагідно напрошується і згадка про Євгена Гребінку, який часто йде в тандемі з Петром Гулаком-Артемовським. Його романс «Черные очи» став ультрапопулярним вже від самого часу його створення.

Очи черные, очи страстные,

Очи жгучие и прекрасные!

Как люблю я вас! Как боюсь я вас!

Знать, увидел вас я в недобрый час.

Хоч і написаний він по-російськи, та якось не охота від нього відмовлятися. Тож трактуймо його як один із елементів чужомовності української літератури. Адже ж протягом усього українського поетичного тисячоліття чимало українських віршів було написано не по-українськи. Дещиця з них потрапила й під ці палітурки в різних інтерпретаціях.

Вірші Олександра Афанасьєва-Чужбинського, присутні тут, походять зі збірки «Що було на серці». Збірка відкривається «Переднім словом» такого змісту: «Полини думкою хоч до початку світу, коли ще народ жив собі не у городах, не у селах, а невеликими хуторами, то й тоді вже чоловік співав; бо пісня найкращий приятель людини чи то у смутку, чи у радості. Як не потрапиш розказати, од чого береться у тебе сміх, відкіль наливаються на очі сльози, стеменнісенько та не вгадаєш, де озьметься пісня і голосить у серці, поки ти її не виспіваєш, хоча б то й на самоті у чистім полі. Скільки ж, як подумаєм, пропало пісень і пропало затим, що ніхто їх не перейняв, що вони розвіялись по вітру, що згинули, як самотня квітка де-небудь у пущі! Тепер не те, добрі люди! Коли Бог послав чоловікові хист, і коли чия душа здібна розказати словами те, про що шепче їй якийсь таємний голос, – гріх тому кидать даремно оті пісні, бо, може, у котрій-небудь блисне слово святої правди і навчить, наставить на добре не одно запекле серце. Усякі є люди на світі: кожне дивиться і дума по-своєму; але чи є ж та людина, щоб хоч коли-небудь не заспівала або не послухала пісні? Співав і я, братця, виспівував, що було на серці, що роїлось на думці, і, дивлячись, як іноді чорнобриві дівчата переймають мої пісні, подумав: “Нехай же не пропадають золоті годинки, которі – Бог їх святий зна відкіль, – спливались у душу і голосно виривались на волю!” Бувайте ж здорові, мої думки! Нехай вас привітають дівчата і коли-небудь згадають добрим словом!» Ще чимало є привабливих автокоментарів, але наразі досить і цих.

А тепер час розтлумачити саму назву антології українського поетичного тисячоліття. Отже, вертоград – означає сад, але також і рай, тобто райський сад. Це було улюблене слівце давньої української поезії, зокрема епохи бароко. Воно має всі шанси стати також улюбленим і в нашу епоху. І нарешті – про визначальну специфіку антології «Вертоград». Основоположним для неї є симбіоз двох полярних підходів: з одного боку – це антологія антологій, а з іншого – антологія неантологійних текстів.


ІІІ. ПРО СУБ’ЄКТИВНІСТЬ ТА ОБ’ЄКТИВНІСТЬ
У «Вертограді» присутній теж симбіоз суб’єктивності й об’єктивності. Йдучи по лінії найменшого опору, можна було б сказати, що антологійні тексти потрапили сюди об’єктивно, а неантологійні – суб’єктивно. Якщо в кожному жарті є таки частка жарту, то й така позиція витримує критику. Для когось може виглядати сумнівним те, які саме твори та фрагменти я трактую як поезію, уводячи їх до антології. Це стосується лише давньої літератури. Якщо мені самому вдалося перебороти сумніви, то нехай так воно й залишається наразі істиною в останній інстанції. Три фрагменти з найдавніших авторських текстів я вважаю творами поетичними, і все. Окрема розмова про напис на цеглі-плінфі.

У Києві на території колишнього Федорівського монастиря (вул. Володимирська, 9–10) було виявлено уламок плінфи, із торцевого боку якої видряпаний чіткий, добре помітний надпис: + ОХО NАМО ПОПОМО. Ґрафіто накреслене в один рядок, без поділу на слова. Доволі рідкісною особливістю серед ґрафіті є заміна в надписі Ъ літерою О. Це явище властиве для кінців слів, тому, коли розділимо надпис на цеглі-плінфі на слова, можемо його прочитати таким чином: + ОХЪ NАМЪ ПОПОМЪ, а перекласти його елементарно: «ох, нам попам…» Маємо фрагмент так званого зітхального (або ж воздихального) надпису, що зазвичай починається вигуком «охъ». Сергій Висоцький припускає, що далі йшла вказівка, яким саме попам, а теж звернення до Бога про допомогу; у його реконструкції повний надпис мав би виглядати (у перекладі чи радше модернізації) приблизно так: “Ох, нам попам святого Федора, поможи, Господи, на день судний”. Реконструкція цього надпису є його повним гіпотетичним варіантом, та для нас все ж найважливішим є збережений фрагмент, який є самодостатнім для подальших тлумачень та інтерпретацій. Якщо зважити на те, що й антична література (зокрема поезія) дійшла до нашого часу лише фрагментарно, то до тих уцілілих фрагментів слід ставитися як до власне пам’яток, як до остаточної картини. Збережений фраґмент ОХО НАМО ПОПОМО (літеру N задля уникнення плутанини заміняю звичнішим варіантом Н) я схильний вважати конкретною поезією зі всією атрибутикою. Це віршовий рядок, зафіксований писемно, зі своїми графічними та фонетичними особливостями, зі своїм зітхально-елегійним настроєм, зі своїми контекстом і традицією, зі своїм багатовимірним значенням, зі своєю глибинною лапідарною образністю. Вірш (саме однорядковий вірш) охо намо попомо є одним із найдавніших зразків нашої візуальної поезії, нашої поезії взагалі, поряд з іншими, такими схожими і несхожими на себе зразками.

До візуальної поезії я зараховую також «Alphabetum inversum» Івана Ужевича, який провіщає нашу паліндромію. Аргументацію висновую зі статті Тараса Лучука «Альфабетум інверсум» у лютневому числі газети «Діти Марії» за 1995 рік: «Якщо хтось хоче видатись дуже розумним, але сам ще того розуму не має, то почне говорити тобі всякі незрозумілі слова: мовляв, якщо я говорю про мудрі речі, такі мудрі, що не кожен і розуміє їх, тоді яким же мудрим маю бути я сам. Але насправді то ніяка не мудрість, а дурість, що покриває себе словесним димом. Про такого розумника кажуть, що він пускає дим в очі. Наговорить тобі сім мішків гречаної вовни, а ти стоїш і дивишся на нього, як баран на нові ворота. І не знаєш уже сам, хто з вас баран – він чи ти сам. Висновок з цих слів один – стережись такого мудрагеля. І сам не будь таким. Вчися ж ясно, зрозуміло, мудро висловлювати свої думки. Щоб вони зрозумілі були не тільки для тебе самого, але і для інших. Вчися і май насолоду з того. Як то було колись. Бо колись давно для того, щоб не знудитись під час науки, казали вчити абетку (яка, до речі, не була така проста, як тепер) не тільки від початку до кінця, але й від кінця до початку. Так радив школярам заучувати абетку Іван Ужевич, автор першої граматики української мови. В той час, коли він написав її (а сталось це в 1643 році), ученою мовою була латина, тож усі пояснення подавались по-вченому: абетка звалась “alphabetum” (“альфабетум”), а обернена абетка, створена для того, щоб краще запам’ятовувати розміщення букв, – “alphabetum inversum” (“альфабетум інверсум”). Така наука, як виявилось, не пройшла даремно, бо вже менше як через пів століття в Україні з’явились не просто вірші (вони в нас і до того були), а обернені вірші, вірші-раки. Отож: якщо вчити альфабетум інверсум так як треба, тоді серед нас не буде анальфабетів, а будуть навіть поети».

Пісню «Богородице дівице», яку співали ще під час битви під Ґрюнвальдом, зараховую до української поезії на підставі висновків Василя Щурата, який про неї писав зокрема таке: «...польський текст слід вважати за транскрипцію західно-руського оригіналу, в якій з невільничою вірністю копіста не гармонізують лиш три коректури...» Дещо теж для когось сумнівне зараховую до масиву саме української поезії, зокрема «Cancer» Симеона Полоцького, який хоч одним бочком, а таки вписується в історію й нашої паліндромії. Про це й був мій сюжетик «Вірш-рак василіянина Симеона Полоцького» у травневому числі газети «Діти Марії» за 1995 рік: «Самуїл Гаврилович Петровський-Ситнянович, відомий нам як поет Симеон Полоцький, жив і творив у досить далекому від нас XVII столітті. Ім'я Симеон він прийняв при вступі до Чину Святого Василія Великого, а прізвище-псевдонім Полоцький взяв від свого рідного міста – Полоцька. Народився поет в Білорусії, освіту здобував в Україні (навчаючись у Києво-Могилянському колегіумі) та у Великому князівстві Литовському (студіюючи у Віленській єзуїтській академії), а велику частину свого життя провів у Московії, де був навіть учителем і вихователем царських дітей. Писав поет книжною українською (або українсько-білоруською) мовою, згодом перейшовши на церковнослов'янську, яка суттєво вплинула на формування мови російської. Писав Симеон Полоцький також і польською мовою. Нас у даному випадку цікавить лише один вірш Симеона, названий ним по-латинськи Cancer (канцер у дослівному перекладі значить: рак). Наші любі читачі вже здогадалися, що мається на увазі вірш-рак (та й у заголовку про це вже написано). Отже, цей двовірш в оригіналі виглядає так:

Co mi ey Maria oto ay ramie y moc

Co wo Ney, ow pokoy y okop wojen owoc

Автор присвятив цей паліндром Діві Марії, заступниці миру і покровительці всіх чесних людей. А ось як може виглядати цей твір в українському перекладі:

Мав віру я, Марія – і рам'я, у рів – вам;

Марсе, молитва – Діві, відав ти – ломе срам.

Можливі варіанти. Для прикладу наводимо ще один наш переклад цього рака літерального:

Чемно молися Діві, від яси – лом, он – меч;

Череп масу береже, жеребу сам переч.

Правда, цікаво. Перечитайте ще і ще кожен із цих віршових рядків спереду дозаду і ззаду допереду: текст буде однаковим. В цьому неважко пересвідчитись».

Ще є ціла палітра суб’єктивно-об’єктивних нюансів, стосовно всіх періодів тисячолітньої історії української поезії, ілюстративно представленої у «Вертограді», стосовно персоналій та вибраних із їхнього доробку текстів, проте саме на стику й варіюванні цих моментів і вимальовується власне авторський підхід. На селекцію авторів і творів безпосередньо й потужно впливають упорядницькі уподобання, на їхню фаворитизацію впливає навіть миттєвий чи законсервований настрій, на витворення певного а ля канону впливає достатність (чи навпаки – недостатність) укладацької обізнаності.


ІV. ПРО ЕПОХУ ДИЛЕТАНТИЗМУ
Зазвичай під словом дилетант мають на увазі «людину, яка захоплюється якоюсь галуззю науки або мистецтва без спеціальної підготовки і тематичних знань, при поверховому знайомстві з предметом». І в цьому є чималий сенс, адже прихильники такого тлумачення мають купу рації. Але не варто ставитися зневажливо чи поблажливо до дилетантів, та й узагалі до дилетантства чи дилетантизму. Бо тотальна більшість людей так чи інак належить до розряду дилетантів, навіть носячи різноманітні спеціалізовані титули. Самокритика – велика річ, і немає нічого прикрого в самоозначуванні себе як дилетанта. Та й, окрім усього, скромність прикрашає людину.

От, для прикладу, як зреагував беззаперечний класик українського красного письменства Михайло Коцюбинський на пропозицію скласти бібліографію власних творів: «Я так недавно почав писати (хоч маю 33 роки), і отак небагато написав (бо займаюся літературою, як дилетант), що мені не трудно буде перелічити всі мої праці». Якщо цю позитивну цитату покласти на одну шальку терезів, то задля бодай ілюзорної об’єктивності варто її врівноважити цитатою негативною, покладеною на протилежну шальку. У цілком дилетантському стилі можна елементарно знову скористатися чи не найоб’ємнішим одинадцятитомним тлумачним словником української мови, навівши висловлювання класика соціалістичного реалізму Юрія Смолича: «Я веду мову про саму суть літературної майстерності: невірно працювати на дозвіллі, це буде не натхненна праця, а жалюгідне дилетантство». До слова, я позитивно ставлюся до Смолича як до белетриста (особливо мемуариста), проте кардинально не можу згодитися з його ставленням до дилетантизму, та й, зрештою, до дозвілля. Адже література твориться не лише пекельною працею, але і є також продуктом дозвілля. Словом, у цих матеріях методологічною базою мала б виступати радше амбівалентність, а не однозначність. Бо однозначність вельми часто натякає на одну-єдину звивину в мозку, та й ту – від кашкета.

Саме слово дилетант походить від італійського іменника dilettante, який своєю чергою є видозміненим латинським дієсловом delecto, delectare. «Латинсько-український словник» подружжя Трофимуків (Мирослава й Олександри) наводить такі тлумачення цього дієслова: «1) забавляти, звеселяти, розважати, тішити, захоплювати; 2) знаходити задоволення, тішитися, захоплюватися». Тож нумо тішитися з того, що ми дилетанти. До речі, в українській мові слово дилетант має синонім аматор. Очевидно, що слово походить із латинської мови, в якій воно означає не лише «ревний прихильник», але й «коханець», і навіть – «волоцюга». «Не бійтесь заглядати у словник: / Це пишний яр, а не сумне провалля», – писав Максим Рильський, і мав дидактичну рацію.

У літературознавчому дискурсі поняття дилетантизму прямо не ословлене, його називають по-різному, а найчастіше – есеїзмом. Якщо мені імпонує ставитися до дилетантизму як до чогось позитивного, радісного, втішного та конструктивного, все ж випадає рахуватися і з контрпозиціями. Знову покладімо на шальки терезів дві підтверджені цитатами позиції – позитивну й негативну, кожну зі своїм речником. Свого часу Євген Нахлік у контексті роздумів про методологічну кризу сучасного літературознавства писав: «Прийшло усвідомлення, що неможливо знайти ідеальний, абсолютно ефективний інструментарій для дослідження літературних явищ. Розчарування у пізнавальних можливостях кожної з методологічних доктрин знеохочує науковців ставати послідовниками якоїсь конкретної з них… Глобальна методологічна криза в європейському літературознавстві породжує й інші тенденції у ньому – до есеїзму у викладі, до власного прочитання художніх творів, їх підкреслено суб’єктивної інтерпретації та посилення ролі в науковому тексті індивідуального “я” дослідника, його наукового та життєвого досвіду, внутрішнього світу…» Це позитивна позиція. А тепер – позиція негативна. Її висловив Михайло Наєнко на останній текстовій сторінці своєї «Історії українського літературознавства»: «Есеїзм, до речі, дуже “болюча точка” сучасного літературознавства. Без нього, звичайно, не обходилася жодна літературна епоха, але на сучасному етапі він набуває часом просто-таки потворних форм». Як бачимо, існують діаметрально протилежні точки зору на есеїзм (який мені зараз чомусь багнеться називати дилетантизмом) у сучасному літературознавстві. Існують і проміжні (ті ж таки амбівалентні) точки зору. Добре, що точки зору таки існують, а їхня часта протилежність чи взаємозаперечуваність лише пожвавлює сам процес.



Можна сміливо констатувати факт, що зараз триває епоха дилетантизму. У позитивному сенсі, зрозуміло. Та й, можливо, ця епоха є споконвічною, коли зважити на те, що людина мисляча здатна використати лишень якийсь мізер із своїх мозкових ресурсів. І як тут не згадати чи не найсакраментальніших слів Сократа: я знаю лише те, що я нічого не знаю. У кожному твердженні (як і в кожному правилі) є винятки. Тож, коли хтось сумнівається у своєму дилетантизмі, то це його священне право, як і те, що кожен може вважати себе пупом землі, вінцем творіння чи ким-чим завгодно.

Есей від самого свого початку був спробою. І досьогочас есеї залишаються спробами, і нехай так триває. Якщо вже я натягнуто прирівняв есейство до дилетанства, то й епоха дилетантизму може вважатися епохою чергових спроб. І кожна моя антологія є новою спробою. І «Вертоград» не виняток. Тож невипадково й недаремно мова зайшла про епоху дилетантизму. Та все це так чи інак стосується поезії, принаймні під цими палітурками і в поезієзнавчому вимірі.
V. ПРО ПОЕЗІЮ ТА ЇЇ СИСТЕМУ КООРДИНАТ
Зайвий раз розглагольствувати про визначення поезії тут немає сенсу. Нехай реципієнти будуть тут співтворцями й самі вибирають одну якусь дефініцію чи цілий їх спектр із власних інтелектуальних запасів – що кому до вподоби. А гучно названу систему координат поезії у цьому контексті потрактуємо лише як певну «троянду вітрів» і пристосуємо строго до «Вертограду». Отже, наразі слід (вслід за чотирма сторонами світу) виокремити саме чотири пункти. Малювати схему немає ні охоти, ні, зрештою, потреби. Все вдасться зробити описово й уявно. Проводимо лінію з півночі на південь, з півдня – до заходу, із заходу – на схід. І маємо троянду вітрів: мова (N), процес (S), персоналії (W), метафора (O). Саме ці чотири пункти (якщо вже доводиться обмежуватися саме чотирма) виглядають наразі найвагомішими. Хоча, звичайно, і в чотиригранистих рамках може варіюватися значна кількість інших якихось пунктів. Але тут і тепер зупинимося саме на зазначених чотирьох пунктах.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка