Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка15/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

N. Мова. Мова української поезії – українська. Це наче аксіома. Але мова українського поетичного тисячоліття, зрозуміло, пройшла свій тисячолітній шлях розвитку. Давня українська поезія творилася книжною українською мовою на основі мови церковнослов’янської. Ці твори наведено тут залежно від джерела, з якого їх вибрано, – в адаптації, модернізації чи перекладі. Деякі адаптації я зробив власноруч спеціально для цього видання. Чимало творів подано в наближеному до оригінального написанні. Відчитати й зрозуміти їх не складає великого труду. Варто витлумачити лише одне «золоте правило»: літеру ѣ (ять) слід відчитувати як [і]. І вся парада, все стає на свої місця. Відколи жива народна мова почала просочуватися у книжні тексти, вона то помірно, то інтенсивніше (від кінця ХVІ ст.) стала завойовувати свої позиції, аж поки не задомінувала практично в усьому просторі української поезії від кінця ХVІІІ століття. Твори, написані іншими мовами (латинською чи польською) подано в перекладах. За останні два століття витворилося й чимало різновидів авторської поетичної мови. Але всі ці струмки так чи інак стікаються в матірне русло української літературної мови. Як і всі українські поетичні твори зливаються в українському поетичному тисячолітті.

S. Процес. Загальна картина, якщо її відповідно подати, виглядатиме доволі привабливо. Коли заповнити деякі зяючі лакуни, тоді пунктир перетвориться на пряму лінію, десь тоншу, десь грубшу, але таки безперервну лінію. Так і з українським поетичним тисячоліттям, відображеним у «Вертограді». Маємо тисячолітню процесуальну традицію, адже відлік починаємо не від Івана Котляревського, не від Григорія Сковороди, не від Яна Жоравницького, не від Юрія Дрогобича, не від анонімних «Слів», а таки від «Псалтиря», який увійшов у нашу свідомість разом із прийняттям християнства; деякі ж архетипні народні пісні вплітаємо задля очистки совісті, не ламаючи при тому примарної ретроспективної тисячолітньої межі, точки старту процесуальності. Над «Вертоградом» я почав працювати ще 2000 року. Вже багато років знав про існування схожої антології, що охоплює сербське поетичне тисячоліття. Але щойно восени 2007 року придбав у Белграді дев’яте видання «Антології сербської поезії від ХІ століття до сьогодні» в упорядкуванні Міодрага Павловича. Хоча антологія Павловича десь втричі менша за обсягом від моєї, проте типологія відображення процесуальності у нас вельми подібна. Я наче вгадав ті ходи, які винайшов М. Павлович ще до мого народження (перше видання його «Антології» датується 1964 роком). Та, мабуть, це пояснюється просто відносною схожістю процесів поетичного розвитку й української, і сербської поезії. Зрештою, ясно як білий день, що приблизних аналогів існує чимало. Словом, перед нами (чи таки за нами, якщо керуватися концепцією поетичного ар’єрґарду) простягається процес існування (творення й культивування) української поезії тривалістю в тисячоліття. Процес сам собою був би порожнім звуком без персоналій, кожна з яких є пупом землі.

W. Персоналії. Декілька років тому я накидав проспект «Лексикону українських літераторів» (ЛУЛ). У чорновому списку виявилося понад п’ять тисяч персоналій. Якщо логічно припустити, що більшість із них – поети (заодно й поети), то згрубша виходить принаймні понад три тисячі поетів в історії (минулій і живій) української поезії. У «Вертограді», таким чином, проведено наче умовну децидацію, бо сюди після відсіювання потрапили триста три персоналії, які варто навести зі статистичною прецизійністю: 1. Іларіон. 2. Ігумен Даниїл. 3. Володимир Мономах. 4. Кирило Туровський. 5. Данило Заточник. 6. Іоанн. 7. Юрій Дрогобич. 8. Павло Кросненський. 9. Данило Корсунський. 10. Григорій Тичинський. 11. Іван Туробінський. 12. Себастіан Фабіан Кленович. 13. Герасим Смотрицький. 14. Симон Пекалід. 15. Ян Жоравницький. 16. Андрій Римша. 17. Даміан Наливайко. 18. Лаврентій Зизаній. 19. Христофор Філалет. 20. Авраам Білобородський. 21. Віталій. 22. Ян Щасний Гербурт. 23. Симон Симонід. 24. Гавриїл Дорофієвич. 25. Памво Беринда. 26. Мартин Пашковський. 27. Олександр Митура. 28. Павло Домжив-Люткович. 29. Іван Домбровський. 30. Мелетій Смотрицький. 31. Касіян Сакович. 32. Тарасій Земка. 33. Давид Андрієвич. 34. Андрій Скульський. 35. Йоаникій Волкович. 36. Софроній Почаський. 37. Яків Седовський. 38. Григорій Бутович. 39. Іван Ужевич. 40. Кирило Транквіліон-Ставровецький. 41. Симон Зиморович. 42. Бартоломей Зиморович. 43. Йоаникій Галятовський. 44. Лазар Баранович. 45. Антоній Радивиловський. 46. Симеон Полоцький. 47. Варлаам Ясинський. 48. Іван Величковський. 49. Петро Попович-Гученський. 50. Данило Братковський. 51. Климентій Зиновіїв. 52. Іван Мазепа. 53. Димитрій Туптало. 54. Феофан Прокопович. 55. Семен Климовський. 56. Олександр Падальський. 57. Левицький. 58. Григорій. 59. Іван Пашковський. 60. Федір Кастевич. 61. Яків Семержинський. 62. Григорій Сковорода. 63. Іван Пастелій. 64. Іван Некрашевич. 65. Юліан Добриловський. 66. Іван Котляревський. 67. Павло Білецький-Носенко. 68. Василь Довгович. 69. Петро Гулак-Артемовський. 70. Тимко Падура. 71. Олександр Духнович. 72. Левко Боровиковський. 73. Віктор Забіла. 74. Іван Вагилевич. 75. Антін Могильницький. 76. Микола Устиянович. 77. Маркіян Шашкевич. 78. Євген Гребінка. 79. Яків Головацький. 80. Амвросій Метлинський. 81. Тарас Шевченко. 82. Олександр Афанасьєв-Чужбинський. 83. Микола Костомаров. 84. Михайло Петренко. 85. Олександр Корсун. 86. Пантелеймон Куліш. 87. Іван Гушалевич. 88. Яків Щоголів. 89. Володимир Александров. 90. Леонід Глібов. 91. Степан Руданський. 92. Юрій Федькович. 93. Сидір Воробкевич. 94. Олександр Кониський. 95. Володимир Шашкевич. 96. Михайло Старицький. 97. Олена Пчілка. 98. Іван Манжура. 99. Іван Франко. 100. Кесар Білиловський. 101. Уляна Кравченко. 102. Клементина Попович. 103. Павло Грабовський. 104. Володимир Самійленко. 105. Осип Маковей. 106. Осип Шпитко. 107. Микола Вороний. 108. Агатангел Кримський. 109. Леся Українка. 110. Богдан Лепкий. 111. Василь Щурат. 112. Микола Філянський. 113. Михайло Яцків. 114. Олександр Козловський. 115. Спиридон Черкасенко. 116. Петро Карманський. 117. Олександр Олесь. 118. Василь Пачовський. 119. Станіслав Людкевич. 120. Грицько Чупринка. 121. Мелетій Кічура. 122. Степан Чарнецький. 123. Остап Луцький. 124. Франц Коковський. 125. Володимир Свідзінський. 126. Сидір Твердохліб. 127. Михайло Драй-Хмара. 128. Михайло Рудницький. 129. Дмитро Загул. 130. Микола Зеров. 131. Аркадій Казка. 132. Микола Голубець. 133. Юрій Клен. 134. Павло Тичина. 135. Павло Филипович. 136. Михайль Семенко. 137. Юрій Дараган. 138. Василь Еллан-Блакитний. 139. Майк Йогансен. 140. Володимир Кобилянський. 141. Тодось Осьмачка. 142. Максим Рильський. 143. Василь Ґренджа-Донський. 144. Євген Маланюк. 145. Леонід Мосендз. 146. Валер’ян Поліщук. 147. Василь Бобинський. 148. Олена Журлива. 149. Євген Плужник. 150. Володимир Сосюра. 151. Дмитро Фальківський. 152. Юрій Липа. 153. Олекса Стефанович. 154. Галя Мазуренко. 155. Михайло Орест. 156. Василь Чумак. 157. Оксана Лятуринська. 158. Наталя Лівицька-Холодна. 159. Ґео Шкурупій. 160. Микола Бажан. 161. Володимир Гаврилюк. 162. Богдан Кравців. 163. Іван Крушельницький. 164. Святослав Гординський. 165. Василь Мисик. 166. Олег Ольжич. 167. Олена Теліга. 168. Василь Барка. 169. Олекса Влизько. 170. Григорій Кочур. 171. Богдан Ігор Антонич. 172. Андрій Малишко. 173. Андрій Гарасевич. 174. Ігор Качуровський. 175. Яр Славутич. 176. Зіновій Бережан. 177. Дмитро Білоус. 178. Олег Зуєвський. 179. Микола Руденко. 180. Ганна Черінь. 181. Богдан Беднарський. 182. Мирослав Кушнір. 183. Іван Мацинський. 184. Микола Петренко. 185. Марія Хоросницька. 186. Віра Вовк. 187. Богдан Бойчук. 188. Іван Світличний. 189. Дмитро Павличко. 190. Ліна Костенко. 191. Емма Андієвська. 192. Віктор Лазарук. 193. Володимир Лучук. 194. Йосип Струцюк. 195. Юрій Тарнавський. 196. Борис Олійник. 197. Богдан Рубчак. 198. Василь Симоненко. 199. Іван Чернецький. 200. Микола Вінграновський. 201. Іван Драч. 202. Володимир Підпалий. 203. Василь Стус. 204. Ігор Калинець. 205. Тарас Мельничук. 206. Павло Мовчан. 207. Борис Нечерда. 208. Микола Холодний. 209. Микола Воробйов. 210. Степан Гостиняк. 211. Ірина Жиленко. 212. Роман Кудлик. 213. Роман Лубківський. 214. Юрій Покальчук. 215. Оксана Сенатович. 216. Леонід Талалай. 217. Петро Скунць. 218. Богдан Стельмах. 219. Володимир Затуливітер. 220. Василь Голобородько. 221. Леонід Кисельов. 222. Іван Ковач. 223. Микола Луговик. 224. Мойсей Фішбейн. 225. Михайло Григорів. 226. Микола Мірошниченко. 227. Петро Мурянка. 228. Іван Іов. 229. Анатолій Мойсієнко. 230. Ярослав Павуляк. 231. Олег Лишега. 232. Михайло Небиляк. 233. Григорій Чубай. 234. Роман Бабовал. 235. Анатолій Кичинський. 236. Юрій Буряк. 237. Степан Сапеляк. 238. Дмитро Кремінь. 239. Павло Романюк. 240. Микола Рябчук. 241. Наталка Білоцерківець. 242. Людмила Таран. 243. Тарас Федюк. 244. Василь Герасим’юк. 245. Павло Гірник. 246. Ярослав Довган. 247. Мирослав Лазарук. 248. Оксана Пахльовська. 249. Андрій Охрімович. 250. Мирослав Ягода. 251. Юрій Ґудзь. 252. Петро Мідянка. 253. Віктор Недоступ. 254. Юрко Позаяк. 255. Ігор Римарук. 256. Наталя Чорпіта. 257. Тадей Карабович. 258. Юрій Андрухович. 259. Оксана Забужко. 260. Марія Ревакович. 261. Олександр Ірванець. 262. Іван Малкович. 263. Віктор Неборак. 264. Максим Стріха. 265. Семен Либонь. 266. Тарас Лучук. 267. Ігор Маленький. 268. Аттила Могильний. 269. Ігор Цимбровський. 270. Марія Шунь. 271. Кость Москалець. 272.Борис Щавурський. 273. Ігор Бондар-Терещенко. 274. Юрій Гаврилюк. 275. Назар Гончар. 276. Василь Махно. 277. Степан Процюк. 278. Роман Садловський. 279. Володимир Цибулько. 280. Іван Лучук. 281. Марія Микицей. 282. Іван Андрусяк. 283. Юрій Бедрик. 284. Галина Петросаняк. 285. Ярина Сенчишин. 286. Роман Скиба. 287. Вікторія Стах. 288. Віталій Гайда. 289. Тимофій Гаврилів. 290. Леся Демська. 291. Любомир Стринаглюк. 292. Сергій Галицький. 293. Маріанна Кіяновська. 294. Ростислав Мельників. 295. Мар’яна Савка. 296. Наталка Сняданко. 297. Андрій Бондар. 298. Сергій Жадан. 299. Галина Крук. 300. Назар Федорак. 301. Олена Галета. 302. Ірина Старовойт. 303. Дарка Сироїд. Такі-от персоналії, не рахуючи, звичайно, анонімів, до розкодування яких ключі втрачені либонь що навіки.

O. Метафора. Тепер можна спробувати пошукати ключі принаймні до метафори. Микола Ільницький у назві книжки «Ключем метафори відімкнені вуста...» про поезію Ігоря Калинця перефразував рядок останнього з вірша «Для зачину» зі збірки «Підсумовуючи мовчання»: «ключем метафори відчиняє вуста...» Якщо дозволити собі каламбур, то можна сказати, що ключовим словосполученням (теж, до речі, метафоричним) є «ключі метафори» (або ж «ключ метафори» – в однині), а не «відмикання/відчиняння вуст». По суті, саме метафора і є найголовнішим ключем мистецтва поетичного. Без метафори поезія не відбувається, не стає сама собою. Хоча й метафора є поетичним ключем, проте й до неї треба знаходити відповідні ключі. Щоб краще осягнути суть метафори, варто шукати ключі до неї по різних часах і просторах. Безумовно, у природі існує незрівнянно більше ключів до метафори (зокрема її визначень), аніж може потрапити в поле навіть найпильнішого зору. Хоча всі ці ключі так чи інак ілюзорні. На підтвердження ілюзорності системи ключів метафори існує низка потужних аргументів. По-перше, самим словом «метафора» можуть позначатися суттєво відмінні між собою поняття; по-друге, ті поняття, які ми схильні вважати дефінітивними саме для метафори, можуть називатися зовсім по-іншому; і по-третє, метафоричність самих визначень метафори часто плутає грішне з праведним, тобто строге з веселим; і так далі, і так далі. Але коли до диспозиції є все ж колосальний масив матеріалу, тоді ілюзорність отримує задану тему і переростає в гармонійну композицію. Ця композиція своїми початками йде від Аристотеля. Його«Поетика» стала тією основою, з якої розвинулося багато цікавих теорій, зокрема це стосується і вчення про метафору, заодно й нашої традиції його осмислення. У нашій писемності перше визначення метафори зафіксоване в «Ізборнику Святослава» 1073 року – одній із найдавніших збережених пам'яток нашого письменства. Сам цей «Ізборник» був складений у IX столітті для болгарського царя Симеона, а до 1073 року переписаний для київського князя Святослава Ярославовича (хоча існує версія, за якою цей «Ізборник» було підготовано не для Святослава, а для його брата Ізяслава). До «Ізборника» входить і стаття візантійського письменника (VI – поч. VІІ ст.) Георгія Херобоска «Про образи». За словами Дмитра Чижевського, цей «невеликий твір Херобоска був підручником поетики старої України». Другий пункт статті Херобоска присвячений саме метафорі, а трактовано її яко перенос значення слова; і є чотири види цього переносу (переводу) значення: з істоти на істоту, з неістоти на неістоту, з істоти на неістоту, і з неістоти на істоту. За словами Григорія Нудьги, ця «стаття про метафору і написана, і перекладена, здається, найчіткіше, в ній майже немає нероз'яснених місць, а приклади для ілюстрації думки відібрані виключно зі світського життя». Взагалі, метафора дуже інтенсивно культивувалася в літературі Київської Русі, і в нас вже тоді їй надавали надзвичайної ваги. Позаяк пояснення й ілюстрування сутності метафори (превод) Георгія Херобоска є основоположним в українській традиції розуміння метафори, варто навести тут цей текстик, лише модернізувавши правопис, бо на лексичному рівні він доста прозорий: «Превод же єсть слово, от іного на іно преводимо. Імать же образи четири: ілі бо от содушниіх на несодушная преводиться, ілі от несодушниіх на содушная. От содушниіх убо на содушная, яко же се кто царя пастуха наричеть людем: пастух бо істовоє овечий єсть, оба же єста содушна – і цісарь, і овечий пастух. От бездушниіх же на бездушная, яко же се кто угль сокрив в пепелі, глаголе: сімя огненоє снабдівося; ілі речеть: мног ізливається із древа плами; єже бо лиятися мокрим случається. От содушниіх на бездушная: єгда кто висоту горную верх ілі главу сущу нарицає; верх бо і главу о содушниіх істовоє нарицаєть. От бездушниіх же на содушная, яко же се речено є: море виді і біжа; єже бо видіти о содушниіх істовоє глаголеться». Трохи вензловато, ніби в постмодерному стилі, проте зрозуміло. І в контекст українського поетичного тисячоліття вписується одним із відправних пунктів.
20 січня (на Івана Предтечі) – 27 квітня (на Паску) 2008
МАНДРІВКА В ЛУЖИЦЮ

(післямова до видання: Ластівка з Лужиці: Антологія серболужицької поезії для дітей у переспівах В. Лучука / Упоряд. І. Лучука, Т. Лучука; передм. Т. Лучука; післям. І. Лучука. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009)
Одразу признаюся, що я ще жодного разу не мандрував до Лужиці. Хоча, як то кажуть, об’їздив півсвіту, а насправді – лише малесеньку його частинку. Щоправда, переїздив через лужицькі землі, мандруючи на Захід (чи то до Німеччини, чи то до Франції) і назад. Але менше з тим. У книжці «Навстріч» (1984) мого батька Володимира Лучука (1934-1992) після першого розділу оригінальних і другого перекладних віршів – є ще й третій розділ, який має назву «Мандрівка в Лужицю». Є в цьому розділі й оригінальні, і перекладні вірші, але вони, властиво, є вкрапленнями у прозовий текст, в есеїстичні імпресії від подорожі у травні 1980 року в Лужицю на V фестиваль серболужицької культури в Будишині. Батько побував тоді не лише у «стольному» Будишині, але і в інших місцях. Зокрема, відвідав Юрія Брєзана у Ворклєцах, Кіто Лоренца у Вуєжках, Юрія Коха в Хошебузі... Це була не перша й не остання батькова мандрівка в Лужицю. У його записниках збереглося чимало то розлогіших, то лапідарніших нотаток про відвідини Лужиці. Від студентських років серболужицька тема увійшла в батькову свідомість, згодом матеріалізувавшись не лише в подорожах, а головно в результатах літературної праці, переважно в перекладах серболужицької поезії. Остання земна подорож Володимира Лучука теж фатально пов’язана з Лужицею, адже тоді 23 вересня 1992 року батько вирушив поїздом до Києва за німецькою візою, щоб із нею мати змогу відвідати черговий фестиваль серболужицької культури... Перед дорогою батько протягом дня створив два свої останні вірші (диптих «Лужицькі візії»)... Завдяки перекладам Володимира Лучука українські читачі неодноразово здійснювали віртуальні мандрівки в Лужицю. А тепер вже вкотре на хвилях батькових переспівів поезії для дітей мають змогу вирушити в цільову мандрівку до дивосвіту серболужицької поезії.

Батько захопився лужицькими сербами, перейнявши зацікавлення ними від Костянтина Трофимовича, який був одним із його викладачів на кафедрі слов’янської філології філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка, ще в середині п’ятдесятих років минулого століття. Татовими викладачами були також поважні корифеї, зокрема Іларіон Свєнціцький, Михайло Онишкевич, Микола Пушкар, Степан Масляк... А Костянтин Трофимович тоді був ще початкуючим славістом. Одна з кафедральних легенд (яку мені переповідав не тільки тато) свідчить, що Трофимовича (який був доволі невисокого зросту) разом із ще одним нестарим славістом-викладачем Миколою Малярчуком (який був доволі-таки високого зросту) студенти жартома називали юс малий і юс великий (за назвами літер на позначення носових йотованих голосних у старослов’янській мові). Коли ж я студіював славістику у Львівському університеті в першій половині вісімдесятих років, завідувача нашої кафедри Трофимовича всі любовно називали Кость Костьович. І саме коли я вступив до університету 1981 року, на традиційній забаві посвячення в славісти, коли першачки пролазили крізь імпровізовані Золоті ворота (складені зі звичайних, проте досить давніх, стільців), Костя Костьовича Трофимовича нарекли почесним званням князя Верхньої та Нижньої Лужиць. До слова, по-серболужицьки князь (knjez) означає пан (для прикладу, при представленні пан і пані звучить як knjez i knjeni; кличний відмінок пане – knježe). Вже на моїх четвертому та п’ятому курсах Кость Костьович викладав нам верхньолужицьку мову як предмет, а фактаж про літературу лужичан вплітав Володимир Андрійович Моторний у свої лекції про слов’янські літератури. Чи не вперше стикнутися з лужицькою мовою мені довелося десь так у класі шостому-сьомому, коли на традиційному Шевченківському вечорі в нашій рідній львівській середній школі № 28 (спеціалізованій німецькій, а на той час найбільш свідомій національно) я декламував напам’ять Шевченків «Заповіт» у перекладі верхньолужицькою мовою у віночку перекладів його мовами народів світу. Як правильно вимовляти лужицькі слова, мене навчив тато; ще й досі я пам’ятаю принаймні перші чотири рядки того перекладу.

Протягом майже цілого свого свідомого життя Володимир Лучук цікавився лужичанами, не забував про них, працював над перекладами. Одним із показових результатів батькової роботи в лужицькому напрямі слугує й ця антологія. Переспіви серболужицької поезії для дітей, що увійшли до цієї «Ластівки з Лужиці», витворюють об’ємисту й доволі вичерпну картину. Із цієї книжки видно, на якій саме поезії виховуються й формуються лужицькі діти, які вірші читають їм батьки. Позаяк антологію батькових переспівів серболужицької поезії для дітей упорядкували ми з братом Тарасом, то логічною виглядатиме одна історико-літературна паралель із пульсуючих анналів українсько-лужицьких літературних зв’язків. Подвійна, сімейна паралель, можна сказати. У цій антології найбільшою є авторська добірка Міхала Навки – два десятки віршів плюс китичка скоромовок; є тут і один розлогіший вірш його сина – Антона Навки. У червневому номері журналу «Дніпро» за 1981 рік (я щойно здавав матуру) у супроводі татової передмови «Династія поетів» була опублікована троїста добірка віршів Навок-поетів: діда (і батька) Міхала, батька (і сина) Антона, сина (і внука) Томаша. Вірші Міхала переклав тато, Антона – Тарас, а Томаша – я. Проте авторство перекладів редакція зняла через якісь незрозумілі совкові упередження, зазначивши лише, що цілу добірку підготував Володимир Лучук. Під перекладами віршів Томаша Навки в лютневому числі часопису «Всесвіт» за 1982 рік вже стояло моє ім’я. Мабуть, я тоді дуже тішився, бо мені щойно виповнилося 17 років і я переступив у другий семестр першого курсу. Антологія ж «Ластівка з Лужиці» нехай переступає пороги українських осель, сиріч влітає в обшири поетичних зацікавлень наших читачів.
1 травня 2008
«ВСЕНАРОДНА КУХНЯ» ОЛЬГИ ФРАНКО

(післямова до видання: Франко О. Всенародна кухня / Літ. опрацювання, післям. І. Лучука. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009)
Ольга Федорівна Франко (з дому Білевич) належала до славної родини великих українців. Була дружиною Петра Івановича Франка, і відповідно – невісткою Івана Яковича (вийшла ж заміж за його сина вже по відході у вічність Каменяра-Мойсея). Зазвичай Ольгу Франко як авторку кухонних книг плутають із її свекрухою, теж Ольгою Федорівною Франко (з дому Хоружинською). У родинному колі їх, щоб таки не плутати, називали Ольга Федорівна старша й Ольга Федорівна молодша. Тож читачі й користувачі цієї книжки нехай добре запам’ятають, що тримають у руках продукт праці й досвіду Каменяревої невістки, а не дружини.

Ольга Франко (1896—1987) прожила довге й насичене життя. У літературі ж (в широкому розумінні) залишила слід своїми куховарськими книгами. Першою її працею була «Кухня в таборі», яка пірнула в майже недосяжні раритетні глибини. Вершинним її витвором стала «1-ша українська загально-практична кухня», видана в Коломиї 1929 року. 1991 року в літературному опрацюванні моєї мами, Оксани Сенатович, вона була перевидана під назвою «Практична кухня». Тепер вона за моєю редакцією виходить паралельно із цією книжкою, яка є перевиданням (вже в моєму літературному опрацюванні) «Всенародної кухні» Ольги Франко, що побачила світ у Львові 1937 року.

Порівняно із «Практичною кухнею» це видання, наче Джесіка Ланґ у долоні Кінґ-Конґа. Зрозуміло, що це метатекстуально гіперболізоване порівняння. Просто «Всенародна кухня» значно поступається «Практичній кухні» за обсягом. За структурою вона теж відрізняється, адже побудована за іншим принципом, подаючи комплексні сніданки, обіди й вечері за порами року. Напрошується навіть каламбур, що «Всенародна кухня» є практичнішою від «Практичної кухні». Але менше з тим.

Під час літературного опрацювання тексту книжки я намагався якомога делікатніше зберігати риси галицького варіанту української мови. Властиво, це й була українська мова, якою послуговувалися в усному мовленні й на письмі галицькі українці в ті часи. Частково ці риси існують і побутують по сьогодні. І не треба їх позбуватися на користь загальнолітературної норми, яка й без того є обов’язковою й загальноприйнятою. Галицька специфіка лише збагачує загальну картину. Це не всього лише шарм зграйки акторів кабарету, це всотані з материнським молоком лексика й вимова мільйонів а мільйонів природних носіїв української мови.

Якщо раптом комусь якісь слова не зрозумілі по тексту, може зазирнути до «Словничка специфічних слів і словоформ». Там специфіка принаймні подвійна – кулінарна й галицька. Можна побачити, наприклад, чим відрізняється олій від оливи (хоча ці слова вживаються і як синоніми). Або ж творіг від просто сиру. Хоча, властиво, творіг і є простим (ми кажемо: домашнім) сиром, а сир тут фігурує в обробленому сенсі (зазвичай кажемо: твердий). Можливо, саме це видання посприяє повторному впровадженню диференціації сиру та творогу. Це аж ніяк не русизм. Деякі галицькі слівця справді з сучасного становища сприймаються наче русизми, але це головно давні церковнослов’янізми, використовувані всупереч польським формам, які тепер виявилися ближчими до літературної норми. Один-єдиний приклад, який варто вдихнути на повні груди: вживане в Галичині слово воздух привіялося не з московських трясовин, а з кирило-методіївського перекладу Святого Письма, і хоч побутувало паралельно слово повітря, проте вживалося рідше, щоб не накладатися на польське powietrze. Зрозуміло, що чимало українських слів приблизно співпадають із відповідними російськими чи польськими словами, і деякі з них є для сучасних українців анахронізмами.

Деякі ж фактичні анахронізми треба толерувати при читанні, а при готуванні страв вони й так не збиватимуть з пантелику ні досвідчених, ні початкуючих господинь і кухарів. От, будь ласка, цитатка стосовно вартості споживчого кошика: «Пересічне денне харчування не повинно коштувати дорожче ніж 50—80 сот., доходячи на сім’ю до 30% заробітної плати». Сто грошів (тобто сотиків) складали один злотий (золотий). Не будемо рахувати, скільки треба було мати золотих, щоб купити, наприклад, корову. Тоді це плюс-мінус усім було відомо. Як і тепер приблизно відомо, скільки тисяч гривень (доларів чи євро) коштує та чи інша марка автомобіля. А те, що як мінімум третину заробітної платні мус витратити на харчування, це ні для кого не секрет; ще й треба ухитритися вкластися в ту третину. Такі реалії.



Стосовно ж деяких реалій-понять із «Всенародної кухні», то їх навіть не мусово розтлумачувати, адже, для прикладу, зрозуміло і без перекладу, що ж виробляв «Маслосоюз». МММ + ССС = масло/молоко/мед + сметана/сири/сметанка. На четвертій сторінці обкладинки «Всенародної кухні» є промовиста реклама із текстом під картинкою з індустріалізованим пейзажем: «Всі Господині вживають тільки рідні вироби: чоколядову цикорію “ЛУНА”, підмінку кави “ПРАЖІНЬ” і солодову каву “ЛУНА” одинокої української кооперативної фабрики “С у с п і л ь н и й П р о м и с л”. Львів, 24, Знесіння, вул. Жовківська 188. Тел. 242-97». Звичайно, тепер вибір значно багатший, є сила-силенна аналогічної української продукції, не кажучи вже про засилля імпорту. «Всенародна кухня» Ольги Франко і колись вчила, як можна вив’язуватися, використовуючи для харчування доступні, переважно місцеві продукти, і тепер вона може стати в пригоді всім бажаючим, адже головні її інтенції аж ніяк не застаріли на наш час.
2 травня 2008
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка