Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка17/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

МІСЯЦЕСЛОВ АННИ ЯРОСЛАВНИ

(передмова до видання: )
Найдавнішою збереженою пам’яткою Київської писемної школи середини ХІ століття є фрагмент Реймського Євангелія, властиво – частина Місяцеслова, який княжна Анна Ярославна забрала зі собою до Франції, де її чекало амплуа королеви цієї західної країни. Саме цьому тридцятидвосторінковому фрагменту суджено було вціліти із цілого гіпотетично колосального доробку Київської писемної школи. Звичайно, не все пропало, проте саме частина Місяцеслова Анни Ярославни має пальму першості, адже є наразі найдавнішою збереженою пам’яткою нашої писемності, попри виявлені Сергієм Висоцьким ґрафіті Софійського собору в Києві. Наша книжність стрімко розвивалася під егідою князя-книголюба. Культура в цілому багатому своєму розмаїтті буяла в давній Україні за імперських часів великого князя Ярослава Мудрого.

Сім’я Ярослава Мудрого мала родинні стосунки з багатьма правлячими дворами Європи. Практично всі представники сім’ї Ярослава Володимировича мали шлюбні узи й династичні зв’язки із європейськими володарями чи їхніми найближчими родичами. Властиво, дочки ставали королевами, а сини брали заміж дочок власть імущих. Сам Ярослав був одружений із Інґіґердою (Іриною), дочкою шведського короля Олафа ІІІ. Свою сестру Добронігу він видав за польського князя Казимира І. Три дочки стали королевами аж чотирьох країн. Анастасія стала дружиною угорського короля Ендре І, Єлизавета – дружиною норвезького короля Гаральда ІІІ, після загибелі якого вийшла за данського короля Свена ІІ, Анна ж – стала дружиною французького короля Генріха І. П’ятеро синів витримали шлюбний регістр від графського рівня до імператорського. До слова, дочки та сини Ярослава самі були імператорськими дітьми – дітьми великого князя, кагана, імператора давньої України-Русі. Всеволод одружився з Марією, дочкою візантійського імператора Костянтина ІХ, Ізяслав – із Ґертрудою, дочкою польського короля Мєшка ІІ, Святослав – із Киликією, дочкою німецького графа Етелера, Вячеслав – із Одою, дочкою нижньосаксонського графа Ліппольда, Ігор – із Кунегундою, дочкою саксонського маркграфа Оттона.

Вирушивши, за покликом долі, у свою безповоротну подорож до Франції, щоб стати її королевою, Анна Ярославна прихопила зі собою необхідні цивілізаційні атрибути, серед яких важливе місце зайняла книга, якій судилося залишитися найдавнішою пам’яткою нашої книжної писемності. Властиво, вона взяла зі собою цілу книгу – Євангеліє-апракос, а можливо, що й переклад усіх чотирьох канонічних євангелій, до яких і був доданий Місяцеслов, резонно потрактований як Молитовник. А найдавнішою пам’яткою є всього лиш фрагмент цієї Анниної книги. Хоча можна сказати, що цій книзі судилася нелегка доля, адже від неї залишився тільки фрагмент, проте доля їй і посміхалася. І не лише побожною усмішкою Анни Ярославни, королеви Франції, але ймовірно, що й усмішками прототипів коронованих героїв романів Моріса Дрюона.

Для сучасного читача календарний рік починається, зрозуміло, з січня. Хоча це, з погляду вічності, не така вже й давня традиція. Але таки початок січня є точкою відліку у щорічному циклі сучасної людини, сучасного українця, сучасного європейця, від глобаліста до пацифіста. Чудово, що січнева частина Місяцеслова Анни Ярославни таки вціліла. А стосовно початкового збереженого твору нашої книжності доречно коротко зосередити увагу саме на початковому (в теперішньому нашому календарному розумінні) уривкові. Це текст, що припадає на 1 січня, на день Обрізання Господа нашого Ісуса Христа. За новим стилем ми його святкуємо (принаймні відзначаємо в церковному календарі) попри справляння т. зв. Старого нового року та іменин св. Василія Великого – 14 січня. У збереженому фрагменті Місяцеслова цей сюжет переходить із майже половини шістнадцятої сторінки на сімнадцяту й далі на половину вісімнадцятої. Тобто займає заледве чотири стовпці, майже три з яких я тут відтворю з певною метою. Та спершу розтлумачу засоби, а потім поясню мету. Засоби такі: я запишу старослов’янський (сиріч давньоукраїнський книжний) текст сучасними українськими літерами, зберігаючи специфіку вимови, керуючись набутим книжним досвідом і сучасним станом дослідження нашої давньої мови, дотримуючись «золотого правила» транскрибування церковнослов’янської літери ять українською літерою і; титлування (скорочення слів) я розшифрую за допомогою дужок; буквенні позначення чисел (їх тут лише два) передам нашими тепер рідними арабськими цифрами; а розділові знаки розставлю приблизно за сучасними правилами пунктуації. Ото і всього. А мета така: майже тисячолітньої давності наш книжний текст, при відповідному легенькому графічно-фонетичному препаруванні, освіченою людиною (а таких у нас, за статистикою, в обов’язковому порядку має бути тотальна більшість) може сприйматися без надмірних зусиль; тобто без заглиблення в лінгвістичні тонкощі та культурно-історичні глибини давній текст для читача може бути доволі прозорим і без перекладу, хоча, за великим рахунком, переклад таки потрібен. Отже, уривок фрагменту в моїй адаптації (кожен охочий може звірити його з відповідним ілюстративним розворотом):

«М(ІСЯ)ЦЯ ГЕВАРЯ 1: Обрізаниє Г(оспод)а нашего І(с)у(са) Х(рист)а і пам(’ять) с(вя)т(а)го о(т)ця н(а)шег(о) Василья. Єва(нгеліє) от Луки: В оно возвратишася пастусі славяще і хваляще Б(ог)а о всіх, яже видіша і слишаша, якоже гла(го)лано бисть к ним. Негда наполнишася осмь дні да обріжут отрочя, і нарекоша ім’я єму І(су)с, наречено анг(е)л(о)м пріже даже не зачаться в чреві. І отрочя растяше і кріпляшеся д(у)х(о)м, ісполняяся прімудрості, і бл(аго)д(а)ть Б(о)жья бяше на нем. І хожаста родителя єго по вся літа в Єру(са)л(и)м в праздники пасхи. Негда бисть І(су)с 12 літі, входящем ім в Єр(у)с(а)л(и)м по обичаю праздника і кончавшем ім дні, возвращающемся ім оста І(су)с отрок в Єр(у)с(а)л(и)мі. І не разумі Іосиф і мати єго. Мнівша же і в дружині сущ, прійдоста дні путь, і іскаста єго в рожденії в знанії і не обрітша єго возвратистася в Єр(у)с(а)л(и)м, возискающа єго. І бисть по трех днех обрітоста і в ц(е)ркви сідящ среді учитель і послушающи іх і вопрашающ я, но ужасахужеся всі послушающії єго о разумі і отвітіх єго. І видівша і дивишася(...)»

До слова, як у цьому фрагменті, так і в окреслених місцях цілого видання старослов’янська літера ять передається українською літерою і, що відповідає нашій тисячолітній фонетичній традиції. А саме видання здійснюється завдяки ініціативі Фундації Енциклопедії України в Канаді, створеної 1987 року ентузіастами «Енциклопедії Українознавства». Фундаторами ж видання виступають Божена й Олег Іванусіви, творче меценатство яких подарувало нашій культурі цілу низку фундаментальних видань, серед яких варто згадати хоча б фоліанти «Церква в руїні», «Церкви України – Перемиська єпархія» та «Церкви України – Закарпаття». Передісторія видання скидається на авантюрний сюжет, якому суджено увійти в аннали історії нашої культури. Отже, Олег Іванусів, енергійний ерудит і непогамовний аматор українознавства, якось натрапив у всесвітній електронній мережі на згадки про Молитовник Анни Ярославни і на інформацію про те, що оригінал має бути збережений десь у Франції. Тому-то він звернувся до французького фотохудожника, українця з походження, Юрія Білака, щоб той розшукав український ультрараритет. Юрій Білак з ентузіазмом взявся за цю справу і в Реймсі видобув-таки оригінал пам’ятки в місцевому архіві (властиво – у Реймській міській бібліотеці), зробивши з нього якісну копію, яку й надіслав Олегові Іванусіву. Таким чином виникли реальні передумови, щоб маховик закрутився далі – аж до книжкової реалізації. А готовий продукт праці цілого колективу небайдужих фахівців – тепер до диспозиції усім зацікавленим.

Французькі вчені (та й не лише французькі) висловлювали різні судження стосовно часу виникнення пам’ятки та її автентичності. Та й ми не маємо стовідсоткової певності щодо цих питань. Митрополит Андрей Шептицький колись казав, що сумнів – це одна з основних ознак інтеліґенції, не суспільного прошарку, зрозуміло, а глобального комплексу фундаментальних якостей людини мислячої, носія культури, вінця цивілізаційних процесів. Тому нам варто залишати місце для інтеліґентних сумнівів. Але тішмо себе надією, що наша пам’ятка є таки оригіналом, будьмо невиправними оптимістами.

Місяцеслов Анни Ярославни – чи не найдавніша пам’ятка нашої книжної мови, нашої книжності загалом – є заодно і найдавнішою реліквією християнства в Україні. Тож читаймо і вивчаймо її, щоб наші глибинні традиції проектувалися крізь нас у невичерпну перспективу.
12 липня 2008, на Петра і Павла

ІІІ. МЕНШЕ З ТИМ

МЕНШЕ З ТИМ


Починається новий (2008) рік, тобто знову переступлена певна межа. Щоправда, кожна доля секунди є так чи інак певною межею, а життєвий плин, таким чином, можна назвати безповоротною перманентною межовою ситуацією. Від заглиблення в часові матерії часто паморочиться в голові, аж макітриться кепело в мекелі. Суцільна ж межа складається з безперервної вервиці меженяток. Кожні сім мішків гречаних меж додаються до попередніх, і так до плюс безконечності. Межові сходинки прямують до крайнеба, сиріч у безмежжя.

Календарі, будильники, газети, випуски теленовин, графіки, плани, звіти, забави, абстиненції, просвітління – все це і ще безліч всього такого іншого супроводжують кожне людське суверенне щодення. Капризи погоди, домашній мікроклімат, варіабельність меню, магнітні бурі, перепади настрою – витворюють те, що я колись назвав іменником екзистення. Здається, того іменника я зліпив всього-навсього до рими, проте він вийшов абстрактно об’ємистим; та й зрештою, кожне нове (ілюзорно, вдавано чи насправді) слівце має, без огляду на влучність чи неоковирність, право на існування, чи то пак екзистення. А кожна думка й поготів, вже без будь-якого огляду. Думки спалахують і вивітрюються, лише деякі з них визрівають до більш-менш терпимого оформлення у сірих звивинах, а вже мало які ощасливлені вербальною фіксацією. І хоча ще значно менше думок мають змогу дотривати до своєї публікації, проте і їх безліч, навіть трішки більше від безлічі.

Здатність думати є однією із найфундаментальніших людських рис; це звичайнісінький трюїзм. Але цією здатністю кожен користується, так би мовити, в індивідуальному порядку, а значною мірою її розвиток полягає в бажанні та спромозі переборювати глобально вроджену людську лінь. Зрештою, думання належить до складного комплексу розмаїтих властивостей, не в останню чергу й фізичних. Колись у юності, маючи за плечима майже два десятиліття, ми небезпідставно гадали, що вже чимало всього пройшли. Пригадується, була тоді популярною одна елементарна гра, властиво – щось на кшталт тесту. Два прожиті людські десятиліття умовно ділили на п’ятирічки, без видимих алюзій до планового соціалістичного господарювання, хоча... хто його зна. І кожне з тих чотирьох п’ятиліть треба було оцінити за десятибальною шкалою. Зазвичай найбільше балів віддавали четвертому п’ятиліттю, адже саме тоді відбувалося, мовляв, дозрівання на різних рівнях, освоювання визначальних досвідів, серед яких тютюн та алкоголь бравурно виїжджали на білих конях. І помилялися, бо найбільша кількість балів належалася таки першому п’ятиліттю, коли дитина вчилася ходити, розмовляти, коли взагалі закладалося все, що в наступні роки лишень отримувало свій розвиток. Закладене ж матінкою-природою належало до обов’язкової програми, яка шкальному оцінюванню не мала б підлягати.

«Якщо любиш – кохай», – співав колись вайлуватий виконавець у шлягері. «Якщо мислиш – думай», – не менш вайлувато можна це перефразувати. Думати необхідно, а деколи варто й добре подумати. Хоча й думання може завести на манівці. Коли ж виникне бажання чи спонука стриматися в думанні, тоді можна прислухатися до слів апостола Павла з його послання до римлян: «Ласкою, яка мені дана, я кажу кожному з вас: не думати понад те, що треба думати, а думати скромно, мірою віри, як Бог наділив кожному» (Рм. 12,3). Ніхто у своєму думанні не скочить вище себе, вище планки, встановленої йому божественним провидінням. Та треба хоч намагатися підскакувати, щоб доскочити хоч чогось. Взагалі-то, кажуть, що навіть найгеніальніша людина протягом життя використовує лише дещицю своїх розумових здібностей, лише декілька відсотків потенціалу власного мозку.

Але... нарешті вже: менше з тим. Фраза «менше з тим» нехай стає цьогорічною моєю наріжною фразою, нехай служить заборолом від тих манівців, на які може заганяти надмірне думання. Це віяло, що відганяє елегійні настрої, розсіює тугу за втраченим чи неосягненим і неосягненним. Все воно якось є, адже ще так не було, щоб якось не було, та менше з тим. Із львівських і галицьких вимірів нехай летить ця крилата фраза, неначе крилата ракета, у звідані й незвідані світи, але нехай нічого не руйнує, а кружляє собі по всіх усюдах, по розмаїтих просторах. А вона таки кружляє! Кружляє й мерехтить. Назар Гончар колись відкрив закон всесвітнього мерехтіння, а тепер настала моя черга запровадити такий собі навіть не закон, а циклічний принагідний ритуал кружляння меншого з тим.
БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК
Бермудський трикутник був і залишається таїною. Його аномалій не здатні наразі розгадати навіть найхитромудріші пристрої, в які вгаратано квадрильйони твердої валюти. З одного боку він є постраховиськом, жахливішим від пірата Чорної Бороди разом із Деві Джонсом вкупі, з іншого ж боку він манить до себе якимось приглушеним сиренячим виттям усіх шукачів екстриму. Метафоричне переосмислення Бермудського трикутника кочує сливе по всіх видах мистецтва, ба навіть осідає на найпобутовіших і щонайпримітивніших рівнях. Коли я після університету в 1986 році отримав скерування на посаду викладача профтехучилища № 29 (імені Комсомолу України) при заводі «Автонавантажувач» вгорі по вулиці Шевченка, то й там, у тому районі, був свій Бермудський трикутник. Ним називався простір між пивбаром на розі вулиці Квітки-Основ’яненка (На Карла), пельменною на розі вулиці Скляної (У Соломона) та гастрономом вверх по Янівській (Темп). Кого затягувало в той трикутник, той тверезим звідти не виходив.

Бермудський жупел не лише відлякує, адже на Бермудах є чудові популярні курорти. Можливо, я їх переплутав з Багамами, але менше з тим. Бо зараз мова піде про суто авторський поетичний Бермудський трикутник, витворений, виплеканий і сформований людиною, далекою від навігації й аеродинаміки. Ігор Римарук свої вірші, написані вже в цьому тисячолітті, розбив по триптихах, з яких і скомпонував свою книгу триптихів «Бермудський трикутник». Після вікопомної книги Римарука «Діва Обида», друге доповнене видання якої побачило світ 2002 року, «Бермудський трикутник» став щиро очікуваною новою поетичною з’явою. Ця нова книга сама собою спростувала шепітливі та потерпальні підозри в тому, що Римарук, мовляв, вже й так сягнув самого вершечка Парнасу й не мусить далі писати віршів. Ніхто нічого не мусить, коли йдеться про поетичне волевиявлення. А Ігор Римарук зайвий (таки аж ніяк не зайвий) раз реально довів, що є ще (за влучним висловом чи парафразом Юрка Коха) порохно в порохівницях.

Стосовно Римарукового поетичного доробку, показово поданого у книзі видінь і відлунь «Діва Обида», своє відлунне видіння я сконденсовано був висловив у дивопортреті до його добірки в моїй Антології української поезії ХХ століття «Дивоовид»: «Настільки густий, що аж ледь чи не перенасичений, стиль письма цього поета схожий на щойно зібраний мед. Скільки ж то бджіл мусило рефлекторно та свідомо натрудитися, щоб із мовного цвіту позносити нектар до вулика поетичної майстерні. Саме цей мед, скільки б ним не ласував, ніколи не наб’є оскоми. А воскові свічки теж є продуктом того ж вулика. Вони спалахами освітлюють безпробудну темряву, наче блискавки горобиної ночі. І темрява будиться, розпрозорюється, щоб крізь імлу назавше увійшло денне сяйво». Загалом ці слова можуть стосуватися й віршів із «Бермудського трикутника». Адже вироблений і впізнаваний римаруківський поетичний стиль таким і залишається, лишень збагачується новими барвами, нюансами та тонами.

Символіка числа три, попри свою сакральність чи банальність, є для мене близькою та зрозумілою. І не лише тому, що я належу разом із Назаром Гончаром і Романом Садловським до поетичної трійці Лугосад. Ігор Римарук рафіновано маніпулює троїстістю, тризначністю та трійкарством. У «Бермудському трикутнику» навіть філологові буде легко все потрійно порахувати, а властиво це є не просто книга триптихів, а книга триптихів триптихів, схожим чином, як «Хозарський словник» Мілорада Павича є словником словників. Змістовими і смисловими поплавками троїстих поетичних утворень є їхні назви. Серед цілком зрозумілих, але нечисленних українських назв («Дощі», «Плачі», «Грудень», «Падолист», «Стигми», «Різдво», «Пейзаж») є теж зрозуміле по-українськи записане слово «камікадзе», хоч і японське, та зрозуміліше загалові від слова «ґрипси», яке в післяслові Василь Герасим’юк резонно вважає свої обов’язком розтлумачити: «зашифровані повідомлення в ОУН-УПА, передавані зв’язковими». Та й «стигми» можуть викликати нерозуміння, адже не всі читали статтю Миколи Рябчука «Стигми крил» про Богдана Рубчака, та й катехизм щойно лише впроваджують у загальноосвітніх школах. Зрештою, книги письменників Римарукового рівня видаються для відповідно підготованої публіки, яка зможе дати раду і з іншими, тобто іншомовними назвами триптихів цієї книги. Не наводитиму їх в оригіналі, лише згадаю в порядку наростання залучені мови: англійська, іспанська, французька, італійська, японська (тут виручає, щоб не переплутати з китайщиною чи корейщиною, згадуваний у тексті Харукі Муракамі), польська, латинська, німецька. Формулювання начебто простенькі, та й переважно належать до загальновідомих, проте признаюся, що з розшифруванням деяких довелося трохи повозитися. Не виключено, що це такий специфічний авторів гумор, щоб реципієнтам читання медом не здавалось (відсилаю вище до дивопортрета).

До усталеної народної метафорики належить модель про очі, в яких можна втопитися. Якщо й можна хоч більш-менш уявно, то хіба в очах гобліна жіночої статі. Либонь, мається на увазі, що ті очі ваблять, причаровують і затягують в себе. «Бермудський трикутник» Ігоря Римарука здатен привабити до себе поціновувачів поезії й бодай на час читання та переосмислювання відчуттів затягнути в себе, наче та титульна географічна чи енергетична аномалія. Ніхто нікого не тягне до літературного кафе «Кабінет», хоча саме сьогодні [17 січня 2008] там буде Римарук зі своїми поетичними Бермудами, між іншим.
ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА РІЧНИЦЯ ЛУГОСАДу
Двадцять чотири роки тому, 19 січня 1984 року, була зафіксована перша писемна згадка про ЛУГОСАД. Вигадав цю назву й зафіксував її на письмі Назар Гончар у листі до мене від згаданої дати, яка (дата) тоді ще не грала якоїсь ролі, а лише з роками набула статусу певної межової точки в історії української поезії. Хоча й бачилися ми з Назаром і Романом Садловським тоді ледь не щодня, проте вигадали для себе ще й епістолярний спосіб спілкування. Зазвичай те, що спурхує з-під пера, засідає в пам’яті тривкіше від просто спурхнулого з язика. Так цілі міріади наших балачок і віршованих імпровізацій вивітрилися в ноосферу, а записані вірші та написані листи збереглися в зошитах, шухлядах і папках, а теж знайшли прописку та продруківку в розмаїтих газетах, часописах і книжках. Ми троїсто листувалися не так вже й довго, проте саме з цієї юнацької епістолярії писемно проріс ЛУГОСАД.

Святкувати на Йордан лугосадівські річниці ми почали щойно від десятилітнього ювілею. Якщо всі троє (цілим комплектом) на місці, то збираємося зазвичай у мене. Цього ж року святкували, тобто вітали одне одного навзаєм, телефонічно, бо Назар наразі надовго засів в Австрії у Ґраці, де від вересня цілорічно обіймає почесну посаду міського письменника (штадтсшріфтштеллєра) Ґраца. Як правило, я готую щось смачненьке; з останніх років пригадую тушені в пиві голінки, запечену полядвицю, мої коронні чанахи-іванахи тощо. Святкування десятиліття мало ще й академічне продовження, коли на початку лютого 1994 року в Інституті українознавства імені Івана Крип’якевича відбулася наукова конференція «Літературний ар’єрґард. Поетична концепція ЛУГОСАДу». Ця імпреза стала фактичним поштовхом до відродження ідеї таки видати окремою книжкою канонічний корпус поетичного доробку лугосадівців. Троїста книга віршів була сформована ще наприкінці вісімдесятих, але в силу обставин так і не була надрукована. Корпус текстів «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард» складається з трьох збірок – моєї «Ритм полюсів», Назарової «Закон всесвітнього мерехтіння» та Ромкової «Зимівля». Концепцію ж поетичного ар’єрґарду вигадав мій брат Тарас Лучук і сформулював зокрема в післямові до книги «ЛУГОСАД: канва канону».

Щоб лугосадівський канонічний корпус таки побачив світ, надзвичайних зусиль доклала моя мама, Оксана Сенатович. Вона практично організувала наше видання, бо ми виявилися, як майже завжди, справжніми кретинами (до речі, це суперкомплімент у лугосадівському середовищі), мама б сказала: слямазарами. Велика заслуга власне у виданні книги належить Ігорю Гургулі, за що його ім’я навіки вписано золотими церковнослов’янськими літерами в історію поезії. Хоча книга реально була готова до друку ще восени 1994 року, проте реальніссімо з’явилася щойно на початку року 1996, властиво – в останній декаді лютого. Художнє оформлення виконав Орест Ґелитович, а обкладинку зробив Володимир Костирко. Саме ці два чудові художники в часи буяння Лугосаду найпотужніше долучилися до його іконографії.

Минулого року вийшло таки нарешті й перевидання під назвою «Лугосад. Об’єктивність канону». Продюсером, промотором і креатором (заодно й однією із трьох креатур) перевидання виступив Назар Гончар, який вибрав і прокоментував ілюстрації, яких загалом опубліковано тридцять сім. Перевидання в літературній агенції «Піраміда», як і першодрук у видавничій фірмі «Афіша», є беззмістовним, тобто тут і там принципово відсутній зміст, себто перелік назв творів. Та менше з тим, адже для цієї книги формальний зміст не є необхідним, «бо так багато в ній змістилось» (Єз. 23, 32). Змістилось багато художнього смислу та поетичного сенсу.

На завершальній стадії вже перебуває підготовка солідного тому «ЛУГОСАД. Матеріали до біобібліографії», упорядником якого є Надія Кафка. Її передмова «Феномен поетичного ар’єрґарду: Творчість літературної групи ЛУГОСАД» до цього фоліанта є фактично мінімонографією, що складається з таких розділів і підрозділів: Місце ЛУГОСАДу в сучасному літературному процесі; Історія виникнення ЛУГОСАДу; Концепція поетичного ар’єрґарду; Поетичний доробок літературної групи ЛУГОСАД; Канонічний корпус ЛУГОСАДу; Рецепція творчості ЛУГОСАДу; Марґінальні види творчості: Паліндромія І. Лучука та Н. Гончара й поезомалярство Р. Садловського. Ця книга буде вже суто й напрочуд змістовною. Ось її майже остаточний зміст: «І. БІБЛІОГРАФІЯ: 1. Поезія. 2. Проза. 3. Переклади (з інших мов). 4. Переклади (на інші мови). 5. Паліндромія. 6. Візуальна поезія. 7. Література про ЛУГОСАД. ІІ. МАТЕРІАЛИ: 1. Статті. 2. Матеріали конференції до 10-ліття ЛУГОСАДу. 3. Рецензії на видання “ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард”. 4. Хронікальні матеріали. 5. Епістолярія. 6. Мемуари. 7. Документи. 8. Біографічні матеріали. 9. Поетичні матеріали. ІІІ. ІКОНОГРАФІЯ: 1. Опис публікацій. 2. Характеристика портретів, ілюстрацій. 3. Репродукції. Покажчик творів (за назвами). Іменний покажчик». Окрім цього буде ще п’ять додатків: Appendix–1 (Альманахи ЛУГОСАД І і ІІ); Appendix–2 (Міні-збірки: І. Лучука “Могутні крила”, Н. Гончара “Усміхнений Елегіон”, Р. Садловського “Антологія”); Appendix–3 (Поеми: І. Лучука “Сонети Шекспіра в оригіналі (майже)”, Н. Гончара “Лаври Петрарки”, Р. Садловського “Двір переддня”); Appendix–4 (Візуальна поезія); Appendix–5 (Графіка, портрети). Двадцять п’яту річницю, маю надію, святкуватимемо вже з цими виданими матеріалами.)

***


Дехто може вважати, що про себе самого не можна писати, не випадає, мовляв. Та з історії літератури знаємо, що не лише можна, а й треба. Адже автотексти є найавтентичнішими свідченнями живої літературної історії, багатоструменевого процесу загалом. Одинадцять років після першого видання (приблизно на сім років «припізненого») лугосадівського «канонічного корпусу» вийшло перевидання, збагачене ілюстраціями. Поміж поетичними текстами, розміщеними у три поверхи, та блоком ілюстрацій об’єктивно вклинилося «проміжне слово» Назара Гончара, який героїчно проніс на своїх плечах продюсерство цього видання. В анотації продюсер зазначив: «Книга адресована любителям словесності та її професіоналам: і історикам літератури, і теоретикам, і практикам». Так воно і є.
ПОСТМОДЕРНІЗМ ТА ІЖЕ З НИМ
Постмодернізм має цілу масу визначень, трактувань і варіацій. Перед тим, як завузити його до літератури (а відтак і до власне поезії), варто поглянути на деякі загальніші його окреслення. Упорядники-редактори «Енциклопедії постмодернізму» Чарлз Е. Вінквіст і Віктор Е. Тейлор визначають хронологічні та дефінітивні рамки постмодернізму: «Прийнятий як літературний термін наприкінці 1950-х років, постмодернізм знайшов значно ширше застосування як термін критичний у 1980–1990-х роках і сформувався як значуща культурна, політична й інтелектуальна сила, що визначає нашу епоху. Визначення постмодернізму коливаються в межах від еклектизму та монтажу до неоскептицизму й антираціоналізму. Постмодернізм у своєму суперечливому, іноді хибно спрямованому та розмаїтому розгортанні постійно кидав виклик нашому розумінню єдності, суб’єктивності, епістемології, естетики, історії та політики».

Нижню історичну рамку українського постмодернізму визначила Тамара Гундорова у своїй книжці «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн»: «Про постмодернізм в українській літературі заговорили на початку 1990-х, хоча з’являється він раніше, ще в середині 1980-х. Ішлося про появу нової літератури, іронічної, видовищної, котра пародіювала ідеологічні кліше, відроджувала форми барокової гри, озвучувала новий маскарад персонажів і ролей». Загальне визначення постмодернізму компактно сформульоване у свіжій «Літературознавчій енциклопедії» (автор-упорядник Юрій Ковалів): «Постмодернізм – цілісний, багатозначний, динамічний, залежний від соціального та національного середовища комплекс мистецьких, філософських, епістемологічних науково-теоретичних уявлень, дистанційованих від класичної та некласичної (модерністської) традиції, що склався в західній культурній постметафізичній самосвідомості за останні десятиліття ХХ століття». Варто зазначити, що загалом слід розрізняти постмодернізм як художній напрям в літературі і як теоретичну рефлексію на це явище, тобто специфічну літературознавчу методологію. Хоча якраз у постмодерністському ключі, на мою думку, художня практика може зливатися з методологічними постулатами. Можна сказати, що пояснювальна проза (та, зрештою, не обов’язково й проза) методологічно здатна дорівнювати розглядуваним текстам.

Основні риси та механізми творення постмодерних текстів визначили Тамара Денисова й Галина Сиваченко у своїй спільній статті: «Постмодерністична творчість являє собою естетичний плюралізм і амбівалентність на всіх рівнях: повноту уявлень без оцінок, культурологічне метапрочитання і співтворчість митця і реципієнта, синкретизм, міфологічне мислення, творче використання будь-яких традицій, іґнорування причинно-наслідкових зв’язків при конструюванні творів, опертя на принцип гри, інтертекстуальність. Уривки культурних кодів, форма, фрагменти соціальних ідіом – всі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона становить спільне поле анонімних форм, походження яких зрідка можна виявити, несвідомих чи автоматичних, поданих без лапок, цитацій». Головні засади постмодерної поезії виправдано суб’єктивно і зі становища широких поглядів виклав Девід Кліпінґер. Його визначення виглядає так: «Постмодерна поезія – це поезія після модернізму, поезія, яка пориває з традиційною лірикою і зосереджується на темах суб’єктивності, теорії, процесу, мови та текстуального значення». Зразковими, так би мовити, постмодерністами є поети угруповання М=О=В=А (L=A=N=G=U=A=G=E) Чарлз Бернстайн, Лін Гейджиньян, Рон Силімен і Сьюзен Гоу.

Занадто, мабуть, акцентуючи на ідеологічних і суспільних нюансах, Д. Кліпінґер зазначає: «Їхня поезія демонструє, як значення змінюється й упаковується, і вона є не лише місцем ідеологічної критики, а й також чинить опір тенденції до змін поезії в капіталістичному суспільстві. Внаслідок цього поети М=О=В=И та інші поети-постмодерністи часто перебувають у прямому протистоянні інституційно підтриманим концепціям поетичного канону або традиції. Крім того, багато поетів-постмодерністів також чинять опір вузькому і наївному уявленню про поетичну форму, репутацію та естетику, що й далі лежить в основі традиційно ліричної та більшості установчо оцінених програм поезії». Щоправда, зараз вже такі часи, коли й поети-постмодерністи здобули інституційну репутацію і суть установчо оціненими. Та менше з тим, адже найважливіше – якими є результати їхньої творчості.

Постмодерний вірш так чи інак мусить навіть нехотячи бути інтертекстуальним, а про деякі його риси веде мову Кліпінґер: «Постмодерністський вірш дуже відрізняється своїм виглядом від традиційного вірша (тобто сторінка більше не містить у собі акуратно виготовленого поетичного факту, а є радше тим місцем, де поет працює з якоюсь конкретною темою): постмодерністський вірш – це пастиш із прози, цитат та поетичних рядків, що черпають свій зміст із широкого діапазону інтересів і тем, а поет-постмодерніст висуває на перший план той факт, що поетичний твір (як і сам поет) вплетений у мережу зв’язків з іншими текстами, ідеологіями, жанрами та поетами». Із цим визначенням можна було б в дечому посперечатися; зокрема, постмодерний вірш не обов’язково мусить кардинально відрізнятися від вірша традиційного в його розмаїтті варіантів втілення в текст. Якщо таки розрізнятимемо вірш традиційний і постмодерний, то їхній вигляд, їхнє формальне вирішення можуть цілком співпадати, можуть варіюватися у довільний спосіб.

***


От яке визначення подає новий український довідник (шкільний або ж самоосвітній) з української мови та літератури: «Постмодернізм – мистецький напрям останньої третини ХХ століття, суть якого полягає в стиранні граней між високим мистецтвом і кічем, у переоцінюванні традицій аванґардизму та модернізму, у визнанні прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії. Для постмодернізму характерна іронія (там, де модерністи плачуть, постмодерністи сміються), гра у текст – текст у тексті, змішування непоєднуваних стилів, закодованість тексту. Представники напряму вважають, що головне для літератури не “що”, а “як” сказати... “Постмодерністський бум” в українській літературі припав на кінець 80-х – 90-ті роки ХХ століття... Постмодернізм учить бути скептиками щодо авторитетності будь-яких взірців та пояснювальних систем і більш чутливими до своєрідності й індивідуальності кожної культурної формації». Взагалі-то, постмодернізм нікого і нічого не учить, зате про культурні формації сказано добре, адже саме вони, ці культурні формації, тобто окремі творчі особистості, і творять мегаформацію (це іронічно й навмисно заголосно сказано) українського поетичного постмодернізму.

Реєстр цієї не мегаформації, а радше компанії може варіюватися. А от кого зарахував до цього явища Василь Яременко в заключному, четвертому томі своєї хрестоматії «Українське слово»: Івана Малковича, Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Юрія Андруховича, Олександра Ірванця, Віктора Неборака, Івана Лучука, Назара Гончара, Романа Садловського, Юрка Позаяка, Віктора Недоступа, Івана Андрусяка, Івана Ципердюка, Тетяну Майданович і Павла Вольвача. Перекомплектовувати чи доукомплектовувати учасників постмодерної когорти може кожен дослідник, виходячи із власної візії явища. А ще краще, коли вигадуються і вводяться в обіг нові означення й назви. Тоді вже буде постмодернізм та іже з ним. «Постмодернізм, та менше з тим», – можна на різні лади інтонаційно переартикульовувати цю фразулю.

Буквально останніми роками Ярослав Голобородько запропонував принаймні дві нові назви, дотичні до теми. Він увів в наш обіг термін артеґраунд, у принципаті якого «декларується, оприявнюється й утверджується верховенство мистецької самосвідомості, мистецьких начал, ритуалів, канонів, урешті мистецької онтології над не-мистецьким і позамистецьким простором». Він же запровадив і термін поетична меритократія, наразі стосовно трійці поетів – Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука й Тараса Федюка, «діяльність яких оприявнює багату гаму типологічних рис, ознак, тенденцій, і які стали символами новітньої інтелектуально вивершеної поезії, представниками й речниками національної художньої меритократії (термін уведений англійським соціологом і письменником М. Янґом й утворений від латинського слова meritus – “достойний” і грецького – “влада”, у нинішньому сенсі – “влада інтелектуалів”, “влада нової інтелектуальної еліти”)».

Найбільший резонанс у дискурсі українського постмодернізму здобув бубабізм, термін на означення творчості учасників літературної групи «Бу-Ба-Бу» Юрія Андруховича, Олександра Ірванця та Віктора Неборака. Своєрідну компактну постмодерну візію світової поезії дав Віктор Неборак у своєму есеї «Підстави для поезії»: «У мене виникла ідея про своєрідну мапу – про поетичну мапу світу. Навіть про певний набір таких мап. Найперше вони ілюстрували б залежність поезії від географії. Насичений гарячий колір указував би на інтенсивність поетичного виверження. Прозоро-холодний – на процес згасання. Можливо, деякі зони потрапили б у розряд “білих плям”. Час вносив би свої корективи. Шумер. Троянська війна. Хрестові походи. Кульгавий Байрон. Хрущеподібний Антонич. Фантастичні переміщення тем-кольорів. Хоча прізвища і події на такого типу мапі могли б і не знадобитись. Спостерігача найперше цікавлять місце, час, ступінь інтенсивності. На екрані обертається голографічне зображення земної кулі, лічильник відраховує роки, ми спостерігаємо рух кольорів. Ідеальна, абсолютна, об’єктивна (і тому неможлива) картина. Марно сподіватися вивести з неї якусь закономірність. Кінець двадцятого століття. Глобальне поширення білих плям. Окремі оази по книгозбірнях. Поети стають якимось монашим орденом. Решта світу його долею не цікавиться. Але й цього вистачає. Вірогідно, так воно і було в усі часи». Це бубабістська візія, а візія лугосадівська виникла ще понад два десятиліття тому і стала вона наче преамбулою до виникнення концепції поетичного ар’єрґарду.

Ще на зорі українського постмодернізму виникла поетична група «Лугосад», перша письмова згадка про яку датується 19 січня 1984 року. А 27 липня 1986 року лугосадівці Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський підписали свій «Маніфест універсалізму», головна думка якого була викладена такими словами: «все, що відбувалося у світовій літературі, знаходило своє відображення і в літературі українській». На основі цього універсалізму Тарас Лучук вибудував поетичну концепцію «Лугосаду», яку назвав літературний ар’єрґард. У найстислішому вигляді і з лапідарнішою назвою лугосадівська концепція поетичного ар’єрґарду сформульована таким чином: «Літературний шлях починається не з нас; через те ні про який “передній загін” – “авнґард” – в новій літературі не може бути й мови. За теперішніх умов говорити про “аванґард” щонайменше несерйозно. Все, що є в літературі, все, що створено нашими попередниками – все те попереду нас, ми ж позаду всього розвитку літератури, ми замикаємо собою літературний процес (звичайно, наш час обмежений нашим часом – і для когось і ми будемо попередниками). Через те ми наразі “ар’єрґард” – “позадній загін” в літературі. Це виявляється в тому, що в нашій творчості знаходять свій відгук поети всіх часів і народів (звичайно, в силу наших власних сил)». Ще й на такому теоретичному рівні історія світової поезії пульсує в мені віддавна.
АДМІНІСТРАТОРИ БЕЗ КОРДОНІВ
Про задум створити міжнародний письменницький форум «Слово без кордонів» я взнав навесні минулого (2007) року від свого приятеля Василя Шкляра в Белграді, куди ми з ним потрапили на Дні української культури в Сербії. Шкляр поділився цим задумом і з сербськими колегами, ангажуючи їх таким чином до співпраці. Восени того ж року цей задум було реалізовано, впроваджено в літературне буття, адже в жовтні в Києві відбувся перший форум «Слово без кордонів», докладніше про який я взнав із уст іншого мого приятеля, Юрія Садловського, який прибув туди з Риги в якості не лише поета, а й члена Правління Спілки письменників Латвії. Наслідком першого форуму стало утворення Міжнародної асоціації письменницьких спілок «Слово без кордонів». Цьогоріч у середині жовтня відбувся триденний Другий міжнародний письменницький форум «Слово без кордонів», знову в Києві, бо наша столиця є його осідком. Про це поінформувала публіку газета «Літературна Україна» в числі від 16 жовтня, подавши під гаслом «Слово не має кордонів» також чимало поетичних добірок гостей, докладніше довідатися про яких можна із то розлогіших, то лапідарніших супровідних біографічних довідок.

Із «заспіву», тобто із вступної статті Галини Тарасюк «Другий міжнародний форум» можна довідатися, що «мета Асоціації – започаткувати й розвивати творчі контакти, різноманітні форми міжнародної співпраці письменників та їхніх організацій з різних країн, а також пропагувати українську літературу у світі». Не виникає ані найменшого сумніву, що така мета – благородна, а така діяльність нам украй необхідна. Це ясно як білий день. Про активність Асоціації свідчить і те, що до неї упродовж останнього часу приєдналася ціла низка країн, перелічених у «заспіві». Галина Тарасюк зазначає: «Про плідну співпрацю членів Асоціації свідчить те, що в цих та інших країнах вийшли переклади творів кількох українських письменників, зокрема Василя Шкляра, Анатолія Крима, Володимира Яворівського... Цього разу у форумі зголосилися взяти участь 50 письменників, перекладачів та видавців аж із 20 країн світу». Дуже втішна інформація, можна лише порадіти з цього. Та не тре бути аж надто спостережливим, щоб помітити певну тенденцію.

Кого ж перекладали й видавали закордонні «безкордонці»? Названо трьох, ними й обмежимося наразі. Володимир Яворівський є не лише головою Національної спілки письменників України (далі НСПУ), але й президентом Міжнародної асоціації письменницьких спілок «Слово без кордонів». Василь Шкляр є його заступником (здається, і там, і там, тобто і в Спілці, і в Асоціації). Анатолій Крим є секретарем Ради НСПУ й головою Оргкомітету з проведення Другого міжнародного письменницького форуму «Слово без кордонів». Я не коментую і не роблю жодних висновків, бо вони й без мене вилізають, як шило з мішка. Це могло б здатися звичайнісінькою випадковістю, якби не клята спостережливість, яка не дає уникнути скепсису. Бо я таки перечитав не лише вірші, а й біографічні довідки усіх гостей-поетів. І тенденція виопуклилась, як бик.

Тенденційно зверну увагу лише на ті моменти гостьових біографій, що стосуються, так би мовити, адміністративної тенденції. Одразу відсію ті незначні винятки, що в цьому разі не підтверджують правило, але назву їх передусім, керуючись тут і далі послідовністю розміщення добірок у «літературці». Фелікс Бахчинян із Вірменії до письменницького адміністрування не причетний, зате «2007 – 2008 р. у перекладі Ф. Бахчиняна видані книги Тараса Шевченка, В. Яворівського, В. Шкляра, А. Крима». Володимир Винников із Росії вчився в Україні, в Харкові. Українка з Македонії Віра Чорний-Мешкова, роджена у Воєводині в колишній Югославії, не лише пише українською та македонською, але й перекладає з української на македонську. Японець Хіросі Катаока працює в Україні і сам свій вірш переклав з японської. Решта всі – так чи інак причетні до письменницького адміністрування, тою чи іншою мірою.

Оминаючи всі можливі літературні досягнення та достоїнства, переходжу до апаратних матерій. Аббас Абдулла «з 1997 року працює в апараті Спілки письменників Азербайджану». Анар (Рзаєв Анар Расул оглу) «обіймав посаду першого секретаря Спілки письменників Азербайджану (1987-1991), після чого був обраний головою Спілки, ким і до сьогодні є». Алєсь Пашкевич «з 2002 року – голова Спілки білоруських письменників». Владзімір Некляєв «з 1998 до 2001 – голова Союзу білоруських письменників... З 2005 – президент білоруського ПЕН-центру». Тіціана Колуссо «бере участь у міжнародних проектах Спілки письменників Італії (Sindicato Nazionale Scrittori) з 2001 року. З 2005 р. також обрана членом Правління Європейського конгресу письменників». Омор Султанов – «голова Національної спілки письменників Киргизької Республіки, член Секретаріату Міжнародного співтовариства письменницьких спілок (СНГ)». Про Юрія Садловського ми вже знаємо. Біруте Йонушкайте «з січня 2003 р. отримала посаду адміністративного секретаря Спілки письменників Литви, а з 2003 р. – на посаді віце-президента СПЛ». Марек Вавжкевич – «голова Спілки польських літераторів». Думітру М. Іон – «президент Фундації й культурної організації міжнародної Академії «Захід – Схід» і Міжнародного фестивалю «Ночі поезії в Куртя де Арджеш» (Curtea de Arges)». Раде Сілян – «голова Товариства письменників Македонії». Браво, адміністратори без кордонів!
ПРОГУЛЯНКА ВЕРХИ

Нотатки про український літературний фестиваль в австрійському місті Ґрац


В австрійському місті Ґрац 26-27 вересня цього року відбувся український літературний фестиваль, по-німецьки це називалося: Lesefest “Auf einen Ritt: neue Literatur aus der Ukraine”. Саму назву “Auf einen Ritt”, яка дала титул не тільки лєзефестові, а й цьому сюжетові, варто наперед розтлумачити, бо вона в мене викликала шквал конотацій, деякими з яких поділюся. Автором назви є Назар Гончар, щоправда, він мав розлогішу вензловату версію, яку довелося стиснути до фрази, яка принаймні у місцевій штирійській (Ґрац є столицею Штирії) ідіоматиці має приблизне значення: одним махом. Я ж спершу назву сприйняв буквально, точніше дослівно: прогулянка верхи. Першого враження (навіть внутрішнього чи помилкового) важко позбутися, тому хай воно так і буде, тим паче, що Ritter є вершником-лицарем, а Леопольд Ріттер фон Захер-Мазох є львів’янином і австрійським письменником заодно.

Задум цього фестивалю виник у Назара Гончара під час його річного перебування (від вересня минулого року) в Австрії в якості міського писаря (Stadtschreiber) міста Ґрац. Є в них така гарна традиція – надавати можливість комусь із гідних закордонних письменників цілий рік жити і творити в їхньому місті за їх рахунок. Цьогоріч Гончара на цій почесній посаді замінив відомий львів’янам угорський письменник Петер Зілагі. Отже, одним із найважливіших результатів Назарового ґрацького міського писарювання, окрім видання книжки німецькою мовою (про що наші читачі вже знають), став якраз цей фестиваль, до організації якого долучилися солідні партнери, зокрема Міжнародний дім авторів, «Культурконтакт Австрія», журнал «Lichtungen».

У культурному центрі “Minoriten” (куратором літературних проектів якого є відома письменниця Бірґіт Пельцль), у їхньому грандіозному старовинному залі увечері 26 вересня відбулася ключова акція фестивалю. Учасниками фестивалю, окрім мене, були Емма Андієвська, Назар Гончар і Тарас Чубай. Шкода, що не зміг прибути Юрій Іздрик, зате він був там присутній своїми текстами. Модератором і перекладачем (як з української на німецьку, так і навпаки) виступила Христина Назаркевич. Твори українських письменників у перекладі на німецьку мову читала чудова акторка Штефі Крауц, вельми відома особа, афішами з портретом якої на той час було обклеєне сливе ціле місто.

Акція складалася із двох частин. Першу частину відкрили Луізе Ґріншґл, чільна особа Міжнародного дому авторів, та Макс Ауфішер, керівник проектів культурного сприяння Штирії. Потім виступив із піснями Тарас Чубай, який упродовж цілого вечора робив доречні музично-поетичні вставки. Домінував у першій частині Гончар, твори ж відсутнього Іздрика читала Штефі. Завершальним акордом першої половинки була демонстрація на великому екрані Гончаревої «Казки-показки про Байду-Немову» в коміксальному художньому оформленні Ореста Ґелитовича під синхронне читання німецького перекладу.

Після годинних читань була півгодинна перерва, під час якої гостей та учасників пригощали українським борщем, пампушками з часником і гречаним пирогом. Вистачило на всіх, і не було такого, хто б не скуштував тих наїдків. До слова, публіки прийшло понад сотню осіб, і всі (!) після перерви повернулися на свої місця, щоб відбути і другу годинну частину. Публіка була різношерста у віковому та фаховому плані, було чимало й українців, які там мешкають. З Відня приїхав відомий львів’янам із цьогорічного Форуму видавців славний поет Бодо Гель, який щороку від весни до початку осені пасе овець на полонині. Були ще й інші неординарні особистості, зокрема талановита україністка Елізабет Бальдауф.

Другу частину ми з Еммою Андієвською поділили майже порівну. Дуже гарно публіка сприйняла прозову «Джалапіту» Андієвської. Зрештою, публіка все сприймала гарно, переважно чемно, а деколи й емоційно. Із моїх творів акторка прочитала два вірші, есей «Право на помилку в поезії» та розділ «Митуса» з роману «Уліссея». До речі, ці тексти, як і твори інших учасників фестивалю та ще цілої низки українських авторів – опубліковані у свіжому (115) числі часопису «Lichtungen», головною темою якого (числа) якраз і є нова література з України. Посприяв цьому редактор часопису Маркус Ярошка, який справив на мене дуже приємне враження, як і, зрештою, тотальна більшість тих австрійців, із якими мені довелося поспілкуватися. Назва часопису перекладається так: просіки, галявини. Непогана назва.

Увечері 27 вересня у клубі «ISOP» відбувся концерт Тараса Чубая, на якому вже ми з Назаром мали робити вставки чи вкраплення, але публіка так щиро й захоплено сприймала Тарасові пісні, що ми своїм читанням тільки б дисонували до загальної картини. Тому ми з Гончарем домовилися скромно сидіти в залі й не шарпатися на сцену. Виступ від цього аніскілечки не програв, бо зберіг свою цілісність, не розбомблену ЛУ-ГО-втручанням, хоч і запланованим наперед, та вдало скасованим. Прогулянка верхи вдалася цілковито. Напої та наїдки були розмаїті. Із них виокремлю лише два, які мені особливо заімпонували: грушевий шнапс і штирійський весільний шницель.
ПЛАТИНОВА ПОЕЗІЯ ІГОРЯ РИМАРУКА
Бог існує «як на небі, так і на землі». А людина, мабуть, існує як на землі, так і на небі. Душа людська присутня і тут, і там. Коли людина долає свій земний шлях, душа паралельно прямує по небесному шляху, і навпаки. Минуло сорок днів після відходу Ігоря Римарука, поета, без сумніву, з ласки Божої, і без перебільшення, великого поета. На поминках Андрій Содомора сказав, зокрема, що в давніх римлян були трактування людського життя як exitus і як transitus, тобто виходу (завершення) і переходу (продовження), і більшість схилялась таки до другого трактування. Олег Лишега припустив, що наше життя є тоненьким пластом, за яким знаходиться необмірена товща. Ігор Римарук вже перейшов у ту товщу.

Рівно на Ігорів день народження (4 липня 2008 року) я написав йому вірша «Ігорю Римаруку на 50-ліття», використовуючи частково інструментарій соленізанта. Це була гра в інтертекст, весела забава, ніхто навіть не припускав сумного.


згусає мед у щільниках

краплину кожну тисне жах


бурштин гречаний – не сосновий

янтар квітковий – для обнови


пророчі річі – профетичні

до мерехких речей дотичні


вогні виблукують на лови

заманюючи день чудовий


долає свій небесний шлях

летючий над птахами птах


Зрештою, це я, мабуть, просто заримував свій «дивопортрет» Ігоря Римарука для антології української поезії ХХ століття «Дивоовид». До слова, саме Ігор Римарук (спільно з Юрієм Андруховичем і Володимиром Моренцем) зініціював проект антології української поезії минулого століття, роботу над якою згодом я перебрав на свої плечі, – так і виник «Дивоовид».

Ігор Римарук виявився ініціатором ще одного мого антологійного проекту. В окремому зеленому блокнотикові маю записи «Зимова (1986 р.) поїздка в Ірпінь» від 24 січня до 8 лютого. Там є, зокрема, й такі нотатки: «1. ІІ. 86. <...> До тата приїхав Ігор Римарук (у справі редагування любовної антології) <...>. 5. ІІ. 86. Були з татом у Григорія Порфировича Кочура. <...> – Г. П. переглядав зміст любовної антології, читав уголос не Вінгранов[ський], а Вінгранівський. Коли дійшли до наймолодших, то про Римарука сказав, що він – симпатичний поет». Йдеться про антологію «Оріон золотий», упорядником якої був мій батько Володимир Лучук, а редактором – Ігор Римарук. На початку нового тисячоліття Римарук підкинув мені думку розширити батьків «Оріон золотий» для евентуального видання, в якому він знову був би редактором. Хоча до реалізації того нашого примарного проекту так і не дійшло, проте я (попередньо дещо скоротивши) настільки розширив «Оріон», що вийшла практично нова, майже цілком інша антологія, яка з’явилася цьогоріч під назвою «Літургія кохання».

Можливо, ми познайомилися з Ігорем Римаруком і дещо раніше, це якось загубилося в тумані пам’яті. Проте чітко зафіксувалося дещо з тієї зими початку 1986 року. Стоїмо ми з Ігорем у Києві на лютому морозі перед Молодіжним театром на теперішній вулиці Прорізній і куримо. Тут підходить мій тато й питає: «Ви що, курите, щоб зігрітися?» На що Римарук відповідає: «Ми куримо не для того, щоб зігрітися».

Відтоді ми спілкувалися вряди-годи, а вже понад десять років, від часу створення Асоціації українських письменників, наші контакти були доволі інтенсивними, особливо останні рік-два, відколи Ігор перебрався до Львова. Це предмет для написання спогадів, які можуть «потягнути» на солідний обсяг. Але про це – з часом. Ще багато хто мав би написати спогади про Ігоря Римарука, який постійно був в епіцентрі літературного процесу, витворюючи для нього еталонні цінності.

Пригадується, коли Назар Гончар написав свій вікопомний «обруб»: «а рима / дверима / гуп», то на нього почали з’являтися анонімні чи авторські «пересміхи», один із яких звучить так: «а рима / дверима / рук». Безумовно, тут вгадується Римарук, присутній на всіх регістрах нашого сучасного поетичного буття. Від пересмішницького до профетичного. От, для прикладу, зразок високої поезії (в сенсі абстрактного поняття й окремого вірша) Ігоря Римарука:
Радісно й покірно серед ночі

вибігають голоси діточі

навперейми вовчому виттю...

Той, хто не сміється і не плаче, —

до божниці спиною: неначе

прикликає предків на кутю.


Він не має іншої мороки,

він не чує — відчуває кроки:

на снігу — сліди! Та всі навспак...

Де небесні, де підземні душі?

Чом вони вдають, що їм байдужі

музика і слово, мед і мак?


У які глибини й високості

йдуть повз нього довгождані гості?

Скільки вже недоспаних століть,

знаючи, що кожне з них — зимове,

у поганськім беззаконні мови

до божниці спиною стоїть?


Голосіння вовче і дитяче...

Той, хто не сміється і не плаче,

провалився в сон, як у замет.

Янгол схарапуджено літає,

пошепки з холодних вуст читає:

музика і слово... мак і мед...


Душа небесна та підземна – душа земна та піднебесна. Важко змиритися з тим, що Ігоря вже немає серед нас. Та з нами його висока поезія. Його непересічний поетичний голос звучатиме в нашому бутті, допоки світу. Ігор Римарук вже давно, від самого початку свого творчого шляху, здобув місце не в «золотій», а в «платиновій колекції» української поезії.
ІДЕНТИФІКАЦІЙНИЙ КОД ДА ВІНЧІ
Декілька років тому бурхливо накотилася та поступово спала хвиля зацікавлення романом Дена Брауна «Код да Вінчі». Цей роман мав цілий спектр оцінок, часто й полярних: від беззастережного схвалення до бридливої негації. Лише в одному сходилися навіть найзапекліші опоненти: «Код да Вінчі» мав безсумнівний, чітко спланований і структурно запрограмований комерційний успіх. Саме роман, а не однойменний фільм за його сюжетом, бо кінострічка, попри участь у ній таких китів, як Том Генкс і Жан Рено, не виправдала продюсерських сподівань. Хоча кінофільм таки добротний, я його не без задоволення переглянув у кінотеатрі (в рамках світової прем’єри) понад рік після прочитання роману Дена Брауна, та й маю його в комп’ютері. Саме після з’яви фільму жвавіше заговорили і про сам роман, адже публіка в нас (як і деінде) більш глядацька, ніж читацька.

Посипався шквал негативних оцінок, включно із ледь не директивами заборон. Один із працівників Українського католицького університету, для прикладу, виступив тоді у пресі із рекомендацією заборонити студентам читати роман Дена Брауна «Код да Вінчі» й дивитися однойменний фільм. Вікопомна теза «не читав, але засуджую» тепер може викликати лише скептичну усмішку або саркастичну посмішку. Тому слід припустити, що згаданий працівник (не називаю його, бо не мушу таких дрібниць пам’ятати) сам прочитав роман і кінострічку переглянув. Тобто сам здобув відповідну інформацію й отримав таке чи сяке естетичне задоволення, нехай навіть переплавлене в обурливе ставлення. Себто сам він привілейовано вкусив плоду, а от створінням менш привілейованим (у його трактуванні – студентам) вже зась до цього, бо їхні ще недоформовані світогляди можуть надщербитися без менторських зауваг церберів моралі. «Шукайте цензора в собі», як писала Ліна Костенко, і вичавлюйте його з себе по краплині, як чехівського раба.

Коли я лише одним вухом чув про Дена Брауна, його роман «Код да Вінчі» мені порекомендував і приніс у кульочку мій приятель лікар-діагностик Віктор Жельов, коли ми з ним їздили на гриби в Раковець. Тоді ж я оперативно прочитав той російський переклад, а український отримав згодом передплатою. Десь тоді контраверсійні сюжети, пов’язані з цим романом, почали обсмоктувати в газетних замітках, теленовинах, в документальних матеріалах по кабельних телеканалах, в усних виступах і так далі. Це була дослівно світова популярність, меркантильно спланована фаховими маркетологами. Певним чином – це феномен, який затесався в низку більш чи менш талановитих літературних з’яв світового масштабу, хоча б таких, як «Поттеріана» Джоан Ролінг чи алхімічні екзерсиси Пауло Коельо. У самому романі «Код да Вінчі» є драстичні мотиви, що стосуються Ватикану. Сам же Ватикан, устами деяких своїх речників негативно відреагувавши на твір, семимильно додав йому популярності. Це не моє спостереження, а розсіяні в медіях припущення, що ватиканський «скандал» був у задумі промоції книжки, а вже сама промоція перевершила сподівання, або ж лише колосально їх підтвердила.

Коли в нас йде боротьба за те, щоб повернути (чи здобути наново) популярність для книги як явища, то прецедентами не слід нехтувати. Прикладом може слугувати той же «Код да Вінчі» Дена Брауна, хоча й інших прикладів не бракує, адже всім відомо, з чого можна зліпити штудерного коника, якщо докласти до того відповідних зусиль, нехай і титанічних, якщо вкласти туди переосмислений чужий досвід, якщо не жахатися експериментів і гри ва-банк.

Доводилося чути від авторитетних і компетентних людей, що роман Дена Брауна «Код да Вінчі» – це взагалі не література, це щось таке, що навіть не ночувало біля літератури. Кожен має священне право на свою приватну думку, це незаперечна істина. І добре, коли люди таки мають і плекають власні думки; хоча в постмодерному інтертекстуальному світі вже доволі важко сказати про свою думку, що вона «не позичена, а власна»; а коли сюди додати ще метатекст зі всіма медіями, візуальними та аудіо- видами творення, приперчивши все інтернетом, то справді виходить «суцільна цитата», хоч круть, хоч верть. Але я таки маю не лише підозру, але й крицеве переконання, що роман «Код да Вінчі» все-таки належить до літератури, до красного письменства, бодай до комірки белетристики. Зі всіх аргументацій виберу лише деякі. Цей роман цікаво читати. А цікавість при читанні є невід’ємним атрибутом прози, її обов’язковою програмою, якщо хочете. Це не означає, що коли текст не цікавий, то вже не література. Зрештою, цікавості суть різні і розмаїті. Роман Дена Брауна має струнко вибудувану фабулу, багатопланово скомпоновану в поперемінному порядку. Нехай там є багато зайвих простеньких пасажів, без яких можна було б спокійно обійтися, проте це вже така авторова воля, а з нею треба повсякчас рахуватися. А можливо, оте, що мені видається простеньким і зайвим, для когось якраз і є цимесом твору. Так отож.

Кожна людина, як істота суспільна, волєнс-нолєнс має свій ідентифікаційний код. Це трохи страшнувато, коли без свого, припечатаного бюрократичним верстатом, номера не можеш ніде поткнутися. Та на це можна дивитися крізь пальці, адже суспільна істота якось мусить таки співіснувати з суспільством, бути його часткою. Суспільство лукаво вигадало ідентифікаційні номери для людей, щоб полегшити собі життя. Тож нехай ті коди не спотворюють леонардівської природи людини. Адже віртувіанський чоловічок так чи інак є центром світобудови.


СВІТОВИЙ ПОЕТ АНТОНИЧ
Український поет Богдан Ігор Антонич (1909-1937) відповідає багатьом параметрам світового поета. Одним із таких необхідних параметрів є ознайомлення зі світовою поезією та її засвоєння. Зрозуміло, що без поетичного таланту, який проривається у сфери геніальності, непросто стати світовим поетом. А в геніальності Антонича сумнівів не виникає. Ще 1989 року у своїй статейці «До питання: Антонич і зарубіжні літератури» я замислився був над шляхами засвоєння поетом світової спадщини: «Нелегке завдання виявити, як саме впливало ознайомлення Антонича із зарубіжними літературами на формування його творчої особистості. Наразі ще й не йдеться про конкретні імена, твори, реалії, зафіксовані в доробку Антонича, а лише про “нематеріалізовані” факти. Є свідчення, що, навчаючись у Сяноцькій гімназії, Антонич перечитав у польських перекладах цілу бібліотечку творів, удостоєних Нобелівської премії. Нема сумніву, що й будучи студентом славістики Львівського університету, знайомився з проблемами слов’янських літератур. Що це так, досить звернутися до Антоничевих конспектів університетських лекцій (півтори тисячі аркушів), які зберігаються, як і переважна більшість його рукописів, у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника АН України. Більш ніж імовірно – Антонич в оригіналі читав твори англійською, німецькою, французькою мовами».

Питання для мене так і залишилося напіввідкритим. Частково ситуацію прояснила Лідія Стефановська у своїй не так давно опублікованій праці «Антонич. Антиномії», пишучи про мистецький родовід Антонича: «...знання польської мови давало йому можливість читати в польських перекладах твори багатьох західних письменників і в цілому стежити за тим, що відбувається на Заході та в Америці. У його рукописах знаходимо, наприклад, перелік прізвищ ста польських авторів, яких він хотів прочитати першою чергою. Серед них Лєсьмян, Лєхонь, Мілош, Норвід, Пайпер, Слонімський, Тувім і Вєжинський. Там само побачимо список, у якому він перераховує твори закордонних письменників (зокрема Блока, Жида, Ґете, Шекспіра, Рембо, Бодлера, Ніцше та Вітмена) у польських перекладах. Оскільки Антонич міг читати німецькою та французькою (можливо, також англійською), то польськими перекладами він користався, вочевидь, із двох причин. Перше, зрозуміло, під рукою не завжди були оригінали, зате друге, – мабуть, те, що його цікавили перекладацькі можливості – і власні, і мови загалом (як відомо, він сам переклав низку поетичних творів із німецької та чеської). Коротше кажучи, контакти Антонича з польською літературою багатогранні: з одного боку, вони були наслідком природного інтересу до культури близького сусіда, з іншого – через польське “вікно” він міг обсервувати європейський Захід, тобто польська стихія виконувала роль посередника у спілкуванні з європейськими ідеями, вивчати які Антонич намовляв своїх земляків».

Дебютував Богдан Ігор Антонич збіркою «Привітання життя» (1931), згодом вийшли ще дві збірки – «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936). Незабаром після поетової смерті друзі видали ще дві його збірки: «Зелена євангелія» та «Ротації» (1938). Антоничеві належить також незавершене лібрето до опери «Довбуш», незакінчений роман «На тому березі» і збірка «Велика гармонія» (створена 1932, вперше опублікована в нью-йоркському виданні творів 1967 року). Стосовно цієї останньої збірки духовної поезії цікаві спостереження висловив перекладач Антонича на англійську мову Майкл Найдан: «Варто звернути увагу на деякі структурні аспекти цієї збірки. У її заголовку – “Велика гармонія” – відлунюють елементи античної філософії, а також просвітницької релігійної традиції. Епітет великий традиційно уживають на означення Бога та високих осіб, скажімо, князів чи королів. Поняття гармонії у заголовку пов’язане з пітагорійською ідеєю гармонії або музики сфер, яку Аристотель описує так: “...все решта за своєю природою явно можна уподібнити до чисел і що числа – перше у всій природі, отож вони припустили, що елементи чисел суть елементи всього сущого і що все небо – це гармонія і число”. Цю думку згодом використав Платон у своїй “Республіці”, пишучи про космос: “Вгорі на кожному із кружал сидить по одній Сирені, які крутяться разом з кружалами, і кожна з них видає лише один звук одного і того ж тону”. А Йоганн Кеплер у праці “Нarmonice Мundi” (1619), пов’язуючи математику й астрономію з Богом, зауважив, що він має намір звести величну споруду гармонійної системи музичного ладу... як це зробив Бог, сам Творець, гармонізувавши небесні рухи. Тема гармонії космосу та її зв’язку з Богом, безсумнівно, має давню і багату історичну традицію, і зокрема літературну – від Данте та Мільтона до сучасних авторів».

Ще десь понад десять років тому, компонуючи сюжет «Чому Євген Маланюк не світовий поет», я й Антоничеві відмовив був у цьому почесному званні. Та тепер щиросердно спокутую цей свій недодум. Адже коли люди мислять і розвиваються, то «самі вони спокутують свої беззаконня» (Лев. 26, 43), а коли еволюціонують у своєму розвитку, то й поготів. Та менше з тим, адже Антонич де-факто є світовим поетом, проте не завадить зайвий раз потвердити це де-скрібо.


1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка