Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка18/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Додаток 1: Вервичка рецензій’ок

АВАНГАРД НА ТЛІ ЙОГАНСЕНА


Авангард Йогансена (На основі книги Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію») / Упорядник Д. Горбачов. – Львів: Видавничий дім «Наутілус», 2007. – 200 с.; 150 іл.
Літератор леонардівського плану (наразі мається на увазі да Вінчі, а не учений доктор), багатогранний письменник і багатоликий індивідуум Майк Йогансен (1895-1937) залишив в історії української літератури помітний слід. Це не відтиск на піску стопи робінзонівського П’ятниці, це відбиток на льдовиковому насті велетенської стопи Єті, загадкової снігової людини. Зрештою, Йогансен залишив не один, а чимало-таки виразних слідів у різних жанрах. Поминувши все багатограння його творчого доробку, зосередимося на його прозовому вимірі, властиво – лише на одному творі, на повісті «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію».

Хоча зосереджуватися мав би читач, насолоджуючись фабулою та стилем оповіді чудового штукаря. А щоб перманентно розслаблятися попри зосереджене читання, у виданні присутні півтори сотні ілюстрацій, які репродукують цілий масив образотворчих шедеврів українського мистецького авангарду. Це направду ще й ретельно продуманий і філігранно змонтований мистецький альбом. Поєднання вишуканої прози з багатющим художнім оформленням, присмачене пояснювальними та супровідними опусами, дає колосальний ефект. Можна сказати, що затративши мінімум зусиль, читач-глядач має змогу отримати феєричну втіху, задоволення на межі моральних і фізичних реєстрів.

Ілюстративний матеріал упорядкував знаний мистецтвознавець Дмитро Горбачов, подвижник на ниві освоєння й осмислення мистецтва українського авангарду. Прямо чи опосередковано (а то й ледь вловимо, наче павутинки бабиного літа) пов’язані з текстом повісті ілюстрації витворюють ту настроєву атмосферу, яка спроможна не лише приваблювати, а й зачаровувати. А вже рафінованим чаклунством є вплив тексту повісті Майка Йогансена, кожен пасаж якої хочеться чи то вивчити напам’ять, чи то захоплено переповідати іншим, близьким і далеким, зацікавленим і лінькувато-байдужим. Коли я ще в студентські роки на початку вісімдесятих років прочитав був цю повість з окремого видання, яке дивом не було заховане до спецфонду університетської бібліотеки-фундаменталки, а було у вільному доступі, то був просто ледь не шокований. По-перше, я був вражений бароковою насиченістю захопливого тексту. По-друге, я від душі нареготався (мовчки, а не вголос, бо сусіди по читальному залу мали б мене за вар’ята). І по-третє, я тішився чи навіть тайкома гордився, що в нашій літературі є такий твір.

Цей вишуканий фоліант є втіленням чергової ідеї видавця Олександра Завадки, який у своєму видавничому домі «Наутілус» культивує лише якісні та знакові речі. Цей леонардівський проект (вже з відсиланням до ученого доктора, а не до да Вінчі) є гігантською сходинкою на шляху до досконалості, є суцільною майстерно відшліфованою плитою в каменоломні нашого книговидання.


ОДІССЕЯ БАГАТОЛИКОГО ГЕРОЯ


Джуль, Юрій. Перехрестя років: Роман / Переклав з англійської Ю. Терех. – Київ: Видавничий дім «Всесвіт», 2007. – 168 с.
Роман американського письменника українського походження Юрія Джуля «Перехрестя років» (в оригіналі «Crossing Years») є, по суті, черговим варіантом вічної й стократно літературно апробованої теми одіссеї. Від часів Гомера до сьогодення одіссеївський мотив повернення (через блукання) до чогось свого найріднішого – є одним із домінантних і найчастіше культивованих у всій світовій літературі. Повернення гомерівського Одіссея з Трої до Ітаки (у тих мандрах, за деякими версіями, він навіть ледь не подолав Атлантичний океан) чи блукання Леопольда Блума в «Уліссі» Джеймса Джойса творять основні осі того контексту, в який вписується роман Ю. Джуля. Але ж вісь накладається на вісь, осі перехрещуються з осями, таким чином вимальовується щось схоже на схему атома чи нейтрона. Словом, ця картинка всім відома: навколо ядра нанизано купу кілець, цілий конгломерат осей. На статус окремої осі тепер претендує й роман «Перехрестя років»; зрештою, не лише претендує, а вже й цілком заслуговує такої позиції в інтертекстуальному потоці.

Не буде надто нескромно згадати і про якісь свої аналоги. Хоча це вже зробила хоча б Тамара Гундорова у своїй книжці «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн»: «Роман Івана Лучука “Уліссея” вже в принципі відкидає ідею наслідування високомодерністського канону типу джойсівського “Улісса”, побудованого на синхронізації сакрального та профанного часу. Замість наздоганяння чи взорування на модерну Європу приходять випадковість і тотальність гри в культуру, як у шахи. Змінні культурні контексти, адаптовані до профілів на мапі культури або фігур на шахівниці, досить далекі від тієї синхронізації культури, котру Еліот визначив як модерністський принцип дозаповнення літературної історії». У «Перехресних роках» Юрій Джуль виписує власну (не конче особисту) історію. Фабулою роману є той же одіссеївський мотив повернення – увесь шлях героя оповіді є властиво дорогою повернення до власної ідентичності. За якими ж правилами чи канонами відбувається це повернення? Та за законом Джуля-Маріотті (не плутати з законом Джоуля-Маріотта), вибачте за довільну (ба й фривольну) асоціацію зі шкільною програмою з фізики (чи, може, хімії?).

Хронологічно роман охоплює проміжок у шістдесят років: 1939-1999. У просторовому сенсі він починається в Західній Україні, а закінчується (властиво, лишень переривається, бо може тривати й далі) в Америці. Твір поділено на п’ять частин, кожна з яких обіймає певну кількість розділів, номінально означених конкретними роками у строгій послідовності. Частина перша («Воєнні роки») охоплює 1939-1953 роки, в яких герой оповіді переживає воєнне лихоліття та післявоєнні злигодні. Частина друга («Сімейні роки», 1954-1968) оповідає про адаптацію героя в новій американській сім’ї. Частина третя («Між Сходом і Заходом», 1969-1979) насичена авантюрами героя. Частина четверта («Роки у полоні», 1980-1989) висвітлює внутрішню боротьбу героя. Частина п’ята («Роки нових кордонів», 1990-1999) є завершальним витком фабули, окреслити яку немає ні спромоги, ні сенсу, адже вона (фабула) начебто і є, а начебто її й нема. Проте відносна фабула таки є, і полягає вона якраз в отій одіссеї багатоликого героя, який спроможний переживати розмаїті ледь не овідіївські метаморфози, не втрачаючи свого питомого обличчя. Цілісність героєвої натури (попри всілякі вагання й хитання) приводить його майже впритул до віднайдення власної ідентичності, пошуки якої і є справдішнім (хоча назагал прихованим) сенсом оповіді, смислом і виправданням самого існування героя роману. Сюрреалістичні фантасмагорії, вряди-годи виникаючи упродовж оповіді, лише відтіняють, виопуклюють екзистенційні моменти. А можливо, сенс блукань і полягає власне у блуканнях, а не у віднайденні сокровенного? Так чи інак, коли про щось таке читати цікаво, тоді завдання автора виконане, адже зацікавити читача своїм писанням є мистецтвом неординарним.

Як зазначив у післямові до українського видання Олександр (редактор, а не перекладач Юрій) Терех: «Юрій Джуль, певна річ, письменник американський, проте, читаючи цей роман, наш читач відчує, що серце в нього українське». Й українські, й американські високохудожні твори так чи інак разом належать до гіпермасиву світової літератури.


ГРА ЗНАРОЧНА ПО-НІМЕЦЬКИ


Гончар, Назар. LIES DICH: Performative Dichtungen und Lyrik / Uebertragung Chrystyna Nazarkewytsch. – Graz: Leykam Verlag, 2008. – 102 S.
«Гра знарочна» є анаграмою від імені та прізвища «Назар Гончар», автоанаграмою. Свого часу Назар написав чотирирядкового віршика, у кожному рядку якого заанаграмував моє ім’я та прізвище : «у чаклунів / у клані вчу / лукаву ніч / лінувачку». Окрім інших поетичних видань, Гончар 2001 року випустив чи не найоригінальнішу збірку в сучасному дискурсі; вона не має ні титулу, ні пагінації, ані жодної атрибутики чи реквізитів. Проте десь близько до середини вискакує формулювання, яке можна потрактувати як назву книжечки: НАЗАР ГОНЧАР ГРА ЗНАРОЧНА – збірка «штучок поетицьких»...

А нещодавно в Австрії вийшла збірка «перформативних творив і лірики» Назара Гончара під назвою, що винесена в бібліографічний опис. Її важко перекласти, бо її склав сам Назар по-німецьки, як і певну частину витворів збірки. Всі інші вірші, тобто їх левову частку, переклала Христина Назаркевич. Є тут і зорова поезія, і візуальний пунктирний ряд – світлини Гончаревих поетичних перформенсів. Коли ми нещодавно були з Назаром Гончаром і Христиною Назаркевич на українському літературному фестивалі в австрійському місті Ґрац, то мені доводилося там чути від компетентних людей, що збірка чудово скомпонована й перекладена, до того ж є настільки екстраординарною, що має всі шанси стати справжньою подією у німецькомовному світі, у тому його сегменті, зрозуміло, який цікавиться поезією.


БЛУКАННЯ МІЖ ДВОХ СОСЕН


Маєвскіс, Ґерманіс Марґерс. Блукання; Садловський, Юрій. Поезії. – Рига – Львів: Літопис, 2008. – 28 с.
Народжений у Львові 1970 року, Юрій Садловський (брат Романа з Лугосаду) вже два десятиліття мешкає в Латвії, в Ризі. Там він закінчив університет, здобув наукове звання доктора філології, працює за фахом, займається літературною творчістю. Він є автором декількох поетичних збірок, «Українсько-латиського розмовника», численних перекладів з латиської на українську. Випустив декілька чисел часопису «Стоки» та дитячого журналу «Ляля цяця».

Найсвіжішим книжковим здобутком Юрія Садловського є підготована ним збірочка перекладів із латиського поета Ґерманіса Марґерса Маєвскіса (1951-2001) та власних поезій. У шаховому порядку (хлопчик – дівчинка) до збірки включені переклади й оригінальні вірші. Зліва – переклад, справа – власний поетичний витвір. Стиль Маєвскіса вельми оригінальний, у ньому відчувається непересічний почерк. У дечому поетика Маєвскіса перегукується з віршами німецького поета Йоганнеса Бобровського, і не лише на формальному рівні, що майже очевидно, а й на тематичному, якщо порівняти вірш німця «Прусська елегія» з віршем латиша «На могилі давніх пруссів». Поетика ж Садловського тяжіє до мінімалізації виражальних засобів, до конденсування глибокодумних конструкцій у лапідарні формулювання.


ЕНЦИКЛОПЕДИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ


Українська преса в Україні та світі ХІХ-ХХ ст.: Історико-бібліографічне дослідження. – Т. 1: 1812-1890 рр. / Уклад. М. В. Галушко, М. М. Романюк (керівник проекту), Л. В. Сніцарчук. – Львів: Оріяна-Нова, 2007. – 560 с.
Усі ми так чи інакше причетні до преси: невеличка частина поспільства є її виробником, а більшість є споживачем. Навіть якщо хтось і не читає книжок, то принаймні читання газет йому годі уникнути. Адже газети – це найдоступніший і найоперативніший формат чтива. Журнали ж зависають десь поміж газетами та книжками. Відколи ж можемо вести відлік української преси? На це та інші питання дає відповіді перший том проекту «Українська преса в Україні та світі ХІХ-ХХ ст.», який готують у Науково-дослідному центрі періодики Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника Національної академії наук України під керівництвом директора бібліотеки Мирослава Романюка. На цілий масив інших питань даватимуть відповіді наступні випуски проекту, який заповідається стати багатотомним виданням, своєрідною енциклопедією української преси.

Отже, яких часових глибин сягають початки української преси? Про це можна дізнатися з передмови М. Романюка «Українська преса ХІХ-ХХ ст. як наративне історичне джерело». Хоча питання де й досі залишається дискусійним, погляньмо на факти, зафіксовані в різних джерелах, що стосуються історії української преси. Дехто виводив початки від друку «Kurjer Lwowski» (1749), проте це був лише листок, одноднівка, випущена з нагоди інтронізації львівського уніатського єпископа Льва Шептицького (пізніше періодичне видання, з яким співпрацював Іван Франко, просто перебрало ту назву). Первістком була таки «Gazette de Leopol» (1776-1787) французькою мовою, видавана у Львові, зрозуміло. На східноукраїнських землях первістком був «Харьковской Еженедельник» (1812), у Харкові ж виходив і перший двомовний (російською та українською мовами) часопис «Украинскій Вестник» (1816-1818). Першою ж власне україномовною газетою стала «Зоря Галицка» (1848-1857). Хоч на титулі видання зазначено 1812 рік, проте першим описаним часописом є таки «Украинскій Вестник», це ж своєю чергою проагрументовано у другій передмові, яку написала Лідія Снісарчук.

Видання супроводжується солідним довідковим апаратом, який включає алфавітний покажчик часописів, іменний покажчик, іменний покажчик редакторів і видавців, покажчик місць видань, а теж порічний реєстр часописів та список умовних скорочень. Левову ж частку фоліанту займає розділ «Бібліографія української преси», що поділяється на дві частини: першу домінантну, що стосується часописів, які виходили українською мовою (теж усіма діалектними її різновидами) на українських етнічних землях та за їх межами, і двомовних (українською та іншою мовами) газет і журналів, та другу маргінальну частину, що стосується української преси іншими мовами (одразу зазначу, що тут присутні п’ять російськомовних і чотири угорськомовні видання).

Це видання – багатюще джерело інформації для допитливих і зацікавлених. Та не тільки користь, але й втіху можна почерпнути з нього. От погляньмо хоча б на назви (з підназвами) деяких пресодруків бодай 60-х років (правопис я навмисне дещо модернізую задля прозорості): «Вечерниці: Літерацьке письмо для забави і науки» (1862), «Дуля: Зложена Нерадою-Громадою» (1864), «Боян: Письмо для белетристики і науки» (1867), «Русалка: Письмо для красавиць» (1868).


КИРИЛИЧНІ РУКОПИСНІ КНИГИ


Кириличні рукописні книги у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України: Каталог. – Т. 1: ХІ-ХVІ ст. / Уклад. М. М. Кольбух та ін. – Львів: Оріяна-Нова, 2007.– XLVI s., 522 с., 24 кол. іл.
Львів є одним із найбагатших міст України. Дай Боже, щоб так було на всіх рівнях та у всіх галузях. А наразі йдеться про багатство книжкове, про наявність у Львові збережених кириличних рукописних книг. Найбільше їх є у збірці відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України. Там зберігають понад тисячу кодексів і фрагментів рукописних книг ХІ-ХІХ століть. У руслі своєї бурхливої діяльності бібліотека підготувала й випустила перший том каталогу, який охоплює опис 349 кириличних рукописних книг і фрагментів, які їй суджено оберігати та вивчати.

Із ґрунтовної передмови Марії Кольбух можна почерпнути мультум інформації, щоб чітко уявити собі систему координат стосовно кириличних рукописних книг, наявних у фондах відділу рукописів найколосальнішої львівської бібліотеки. Основою колекції є пам’ятки з різноманітних рукописних фондів, які перекочували до бібліотеки. Слід згадати, зокрема, збірку Антона Петрушевича, яку він 1885 року заповів «Народному Дому», з якого загалом надійшло понад двісті манускриптів. Приблизно стільки ж перейшло і з бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Були й менші, проте теж цінні, надходження.

Стаття опису кириличної рукописної книги має низку обов’язкових пунктів. Назва книги відображає сучасний стан дослідження пам’яток. Точний (або приблизний) час написання подається за сучасним літочисленням. Якщо є відповідна інформація, то подається ім’я та прізвище (прізвисько) автора, дані про нього, місце створення пам’ятки. Шифром книги є скорочена назва фонду. Мова (церковнослов’янська чи староукраїнська) вказується тільки стосовно основного тексту книги, а марґіналії фіксуються окремо. До речі, найдавніші пам’ятки створено церковнослов’янською мовою української редакції, лише від ХІV століття починають з’являтися книги в болгарській і сербській редакціях. А від ХV століття тотальна більшість пам’яток створена церковнослов’янською мовою без зазначення редакції, адже вона й так у нас була українською, якщо керуватися фонетичним принципом. Тобто писані церковнослов’янщиною тексти в нас відчитувалися так чи інак по-українськи. Визначається формат блоків, розміри яких вказані в сантиметрах, а обсяг – в аркушах. Матеріалом письма є пергамент або папір. Типи письма такі: устав, півустав, скоропис. Характеристика сторінки фіксує кількість рядків і стовпців. Нотація вказана стосовно музичних творів. Філіґрані на папері подаються за встановленими типами. Розкрито особливості художнього оформлення й оправи, стан збереження пам’ятки. Описано зміст, навіть із фіксацією редакторських правок тексту переписувачем або іншою особою. Подано марґіналії, з яких виділено провенієнції, тобто відомості про історію книги. Насамкінець зазначено (за наявності) дані про літературу, архівні матеріали й ілюстрації.

Мабуть, напрочуд цікаво дізнатися – яка ж наша збережена пам’ятка є найдавнішою. Це фрагмент «Кормча ХІV титулів без тлумачень» з останньої чверті ХІ – початку ХІІ століття. Згадаю також деякі імена переписувачів книг, наших книголюбів і книгоробів. Згадаю із зазначенням деяких до щему солодких автоозначень: ієромонах Унівського монастиря писар Антоній, Анфим Салтан, Іоанн Березич, стрийський дяк Василій Богоносик з Дрогобича, дяк Волошин, ієромонах Геннадій, Леонтій Грушовський-Матвієвич, пресвітер Дем’ян, Тишко Дідчич-Терентієня, «писарчик» Дмитро із Зінькова, «Касьчин син» Захарія із Городка, попович Ігнатко, «піп» Кирик, диякон Лука, Матис Савицький, дяк Федько, попович коритенський Феодосій, попович трушовський Юрій.


ФРАНКО Й АПОКРИФИ, АБО ХТО КОГО З’ЇВ


Мельник, Ярослава. Іван Франко й biblia apocrypha. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2006. – 512 с., іл.

Апокрифи і леґенди з українських рукописів / Зібрав, упорядкував і пояснив др. Іван Франко. – Т. І. Апокрифи старозавітні: Репринт видання 1896 року / Передм. Я. Мельник. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2006. – 512 с.; Т. ІІ. – 532 с.; Т. ІІІ. – 456 с.; Т. ІV. – 600 с.; Т. V. – 312 с.


Сливе усім навіть далеким від франкознавства особам відома фраза про те, що, мовляв, «апокрифи з’їли Франка». А Гнат Хоткевич ще 1909 року з жалем писав, що «апокрифи розібрав би нам і хто інший». Ці тези чи припущення сміливо й аргументовано спростовує доктор філології Ярослава Мельник у своїй монографії «Іван Франко й biblia apocrypha», зокрема в передмові «Апокрифи розібрав би нам і хто інший?» та післямові «Апокрифи не «з’їли» Івана Франка». Ціла ж ґрунтовна монографія вичерпно висвітлює тему «Франко як апокрифолог».

Погляньмо – що ж таке ті апокрифи. Зрозуміло, що відповіді можемо почерпнути саме з праці пані Ярослави Мельник. Отже, початкове визначення: «Що таке апокрифи? У багатьох стародавніх релігіях – це священні книги, що містили таємне, езотеричне знання, доступне тільки для посвячених у всі тайни культу та містерій. Авторство цих текстів приписували богам, найбільшим і найславнішим мудрецям або знаменитим героям». А тепер проміжна дефініція: «Для Отців Церкви й ранньохристиянських апологетів апокрифи – це книги «підроблені», «неправдиві», «відречені», твори сумнівного походження та анонімного авторства». І ще принагідні уточнення: «...на слов’янському ґрунті відбувається розширення семантики поняття апокриф. Цією назвою починають окреслювати не лише твори ранньохристиянської літератури, що залишилися поза каноном Святого Письма, але й... тексти астрологічного характеру, молитви, замовляння, ворожіння...У новітні часи терміном апокриф обіймають ще цілий корпус творів, зокрема, тексти, створені з художньою метою». Тепер все ясно.

Іван Франко зібрав, упорядкував, і протягом 1896-1910 років видав із власними поясненнями п’ятитомний корпус «Апокрифи і леґенди з українських рукописів». Тепер цей корпус доступний зацікавленій публіці у репринтному виданні. До слова, матеріали до четвертого розділу п’ятого тому («Віднайдення святих речей (обретенія)»), які дотогочас зберігалися в рукописі, Ярослава Мельник підготувала й опублікувала додатком у своїй монографії.

Зверну увагу на апокриф «Хожденіє Богородиці по муках», який побутував у багатьох списках, один із яких я використав у своїй антології «Вертоград. Українське поетичне тисячоліття», щоб заповнити певну часову лакуну, щоб ніде не зяяла порожнеча. І зробив це під впливом спілкування з Ярославою Мельник, якій жартома сказав, що «Ходяча Богородиця» – це наша ходяча поезія пізнього середньовіччя, яка з пунктиру робить процес. Отож саме завдяки апокрифам ми маємо «безперервність літературної традиції впродовж майже тисячолітнього розвою національного письменства».

То хто кого з’їв? А ніхто нікого не з’їдав, ні апокрифи Франка, ні він їх. Зате ми маємо найколосальнішу в усій слов’янській науці видану збірку апокрифічних творів – з одного боку, а з іншого – потужні апокрифічні вкраплення у творчості великого письменника.

ДЕЩО ПРО ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША


Нахлік, Євген. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. – К.: Український письменник, 2007. – Т. 1: Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія. – 464 с.; Т. 2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. – 464 с.
Сюжет старого радянського анекдоту про слонів приблизно такий: американці видали брошуру під назвою «Все про слонів», британці видали один том «Слони», німці видали двотомник «Дещо про слонів», а росіяни видали три томи – «Слони у висвітленні класиків марксизму-ленінізму», «Слони у світлі рішень з’їздів і пленумів комуністичної партії» та «Слони на сучасному етапі»; щоправда, сюди додавали ще й те, що болгари переклали радянський тритомник, доповнивши його четвертим томом «Болгарські слони – найкращі друзі радянських слонів». Це все жарти, проте навіть анекдоти належать таки до літератури в широкому розумінні, тому й можуть слугувати принагідними моделями для розмов про інші літературні види й типи творення.

Скрізь варто (якщо це можливо) шукати золоту середину. Тому найдоречнішим із перелічених варіантів є проміжний помежи американським дайджестом вкупі з британським фундаменталізмом та радянологією вкупі з москвофільською славістикою. Тобто материкова європейська модель (не обов’язково німецька, але таки дуже на неї зорієнтована) ґрунтовного двотомника, який не зазіхає на глобалізм, є цілком у дусі нашої традиції, та й тут вона є все ж найприйнятнішою.

Київське видавництво «Український письменник» випустило у світ синтетичну двотомну монографію Євгена Нахліка, присвячену українському літераторові, історикові, фольклористові та громадсько-культурному діячеві Пантелеймону Кулішу (1819-1897). Це видання є спареним 11/12 випуском серії «Літературознавчі студії» Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України. У першому томі міститься наукова біографія видатного письменника й мислителя, багатогранного культуртреґера й емоційного ексцентрика Панька Куліша, який сам себе називав «гарячим». Це перша в нашій літературознавчій науці так широко й фахово закроєна біографія Куліша, побудована на першоджерелах, досьогочас маловідомих. Талановитий і сумлінний науковець Євген Нахлік багато років присвятив вивченню та дослідженню життєвого і творчого шляху Куліша, тож тепер ми маємо до диспозиції безпрецедентне висвітлення у прецизійному ключі його біографії.

Стосовно пікантних цікавинок й амурних походеньок Панька Олельковича відсилаю бажаючих до книжки Євгена Нахліка «Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша»; та про це ще, сподіваюся, буде окрема розмова. Взагалі, в біографії Куліша є чимало контраверсійних моментів, зрештою, як і в його літературній творчості. Непрості стосунки були в Куліша із зовнішнім світом, із окремими особистостями. Для прикладу, Івана Франка він «зазвичай обходив мовчанкою», а коли декілька разів згадав про нього, то вельми неприхильно.

У другому томі розглянуто світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. Сукупний фундаментальний «літературний портрет» слугує водночас своєрідною сконденсованою енциклопедією Кулішевої творчості. Власне світогляд і похідні матерії висвітлені у початкових двох розділах тому. Наступні шість розділів присвячені художній прозі, поезії, драматургії, художнім перекладам і переробкам, літературно-критичним та історико-літературним працям і висловлюванням, публіцистиці, мемуаристиці, епістолярію Пантелеймона Куліша. Виокремлено й підкреслено його вагому роль у розбудові української літературної мови. Що більше ми знаємо про цю унікальну особистість, то впевненіше прямуватимемо, як пише Євген Нахлік, «з Кулішем у майбутнє».

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА В НЬЮ-ЙОРКСЬКОМУ СВІТЛІ


В іншому світлі / In a Different Light: Антологія української літератури в англомовних перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фиппс та в театральних дійствах мистецької групи «Яра» / Упорядкування, редагування, вступне слово та біографічні довідки Ольги Лучук; Передмова Наталії Пилип’юк. – Львів: Срібне слово, 2008. – 792 с.
До двомовної антології української літератури «В іншому світлі» увійшли ті твори українських письменників і деякі зразки українського фольклору, що перекладалися спеціально для театральних дійств нью-йоркської мистецької групи «Яра». Усі переклади здійснив творчий тандем Вірляна Ткач – Ванда Фиппс. Поетеса та перекладач Вірляна Ткач (нар. 1952) є засновником і режисером мистецької групи «Яра», з якою створила загалом сімнадцять театральних дійств. Пригадую, як ще у вересні 1991 року я писав про її постановки: «Висококваліфікована режисура в поєднанні з талановитою грою акторів і досконалим музично-технічним супроводом створює надзвичайний ефект... А ще корисніше те, що... українським мистецтвом цікавляться і займаються його пропагандою молоді американці східно- і західноєвропейського, азіатського і африканського походження». Темношкіра (чи політкоректніше сказати: афроамериканка) Ванда Фиппс (нар. 1960) є знаною поетесою, авторкою трьох збірок «Обідні вірші» (1997), «Твоя остання ілюзія, або Сумні сонети» (2000) та «Дзвінки пробудження: 66 вранішніх віршів» (2004), а теж поетичного компакт-диску «Цитровий настрій» (2002). Про те, що її поетична творчість гідно поцінована в Америці, свідчить бодай те, що її вірші публікувалися у понад сотні часописів та антологій.

Структура антології напрочуд оригінальна, тут не дотримано ні абеткового, ні хронологічного принципу, натомість строго дотримано послідовності, в якій перекладені твори ставили на сцені. Основу видання складають три нерівномірні розділи. Перший є найменшим – це розділ «У світлі», що включає лише постановку «Світло зі Сходу» з трьома віршами Тараса Шевченка та збіркою Павла Тичини «Замість сонетів і октав». Третій розділ «У пущу і в минуле» – дещо більший і включає, крім постановки «Лісова пісня Яри» за Лесею Українкою (це дійство, коли я його вже досить давно переглядав у Львівському театрі імені Леся Курбаса, справило на мене колосальне враження), ще три постановки: «Водоспад/Відблиски» (замовляння та народні пісні), «Чорне море» (легенди та думи) і «Співуче дерево» (народні пісні).

Другий розділ займає левову частку видання. Із п’ятнадцяти його сюжетів майже спонтанно виокремлю лише деякі. Постановки «Вибухи», «Прядемо чари» та «Десять років поезії» цілком присвячені творам українських поетес – Оксани Сенатович, Ірини Жиленко, Наталки Білоцерківець, Людмили Таран та інших. Постановка «А так – серця» стосується української любовної поезії, добірку якої складають вірші Василя Голобородька, Юрка Позаяка, Оксани Забужко, Аттили Могильного, а теж поезія в прозі Василя Стефаника. Інші постановки мають не менш цікаве поетичне наповнення.

Ціле видання має чітко продуманий і вичерпний антураж. Спереду антологія оздоблена трьома вступами: статтями «Приватна збірка в іншому світлі» Наталії Пилип’юк, «Діалог культур у просторі й часі» Ольги Лучук і «Поезія як текст для театру» Вірляни Ткач. Півтори сотні сторінок займає розділ «Дійства та події», який є, по суті, докладною хронікою буття мистецької групи «Яра». Майже сотню сторінок складають укладені Ольгою Лучук довідки та покажчики. Це біографічні довідки про авторів, перекладачів та упорядника, бібліографічна довідка та покажчики імен, літературних творів, дійств і подій. Заслуговують на увагу також кольорові вклейки зі світлинами театральних дійств. Світло української літератури завдяки цій антології потужно пробивається крізь нью-йоркське вікно в англомовний світ.


1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка