Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка19/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Додаток 2: Два інтерв’ю
1. Іван Лучук: «Укладаю антології так, щоб у них було чути мої пальці»
Навіщо укладати антології, а потім видавати цілими серіями? Про це, а також трохи про життя ми поспілкувалися з науковцем і письменником, батьком п’ятьох дітей Іваном Лучуком.
Вікторія Стах («Україна молода»)
«Читання і писання — це переборювання ліні»
— Багато гарних справ починаються на Форумі видавців у Львові, — каже Іван. —Позаминулого року саме на Форумі почалась моя співпраця з тернопільським видавництвом «Навчальна книга — Богдан». Першим моїм сюжетом було видання історії світової поезії. Ось–ось це видання має з’явитися друком. Один із редакторів видавництва Борис Щавурський, з яким ми тоді щойно познайомились, поцікавився, чи я часом не маю планів створювати ще й якусь антологію. Кажу: «Та в мене є тих антологій!» (сміється. — Авт.) І я почав піднімати свій численний доробок у цій царині. Почали думати над концепцією.
Чим тобі особисто цікаві й дорогі антології? Адже їхнє упорядкування — праця марудна й часом невдячна. В наших реаліях упорядницька праця має вигляд дорогого задоволення.
— Почну з назви серії антологій. Спершу я думав назвати її «Парнасленд». Адже я п’ять років був у львівській газеті «Ратуша» провідником «Парнасленду». Але зупинився на мудрішій і поміркованішій назві «Дивоовид»: за назвою першої антології з серії, яка вийшла торік напередодні львівського Форуму видавців. Крім однойменної антології, нині вже здано до друку ще сім. Питаєш, як я ставлюся до антологій? Книга — джерело знань (бурхливо регоче).

На мою думку, антологій мусить бути багато. Їх може упорядковувати як один автор, так і група авторів. Вони можуть бути укладені суб’єктивно, тенденційно, хронологічно, як завгодно. Але в повноцінному літературному процесі їх мусить бути багато — різних і розмаїтих. Я намагаюсь укладати антології так, щоб там було чути мої пальці чи пальці моїх співупорядників. Щоб було видно індивідуальність автора антології. На не такому вже й далекому заході (на Балканах, у слов’янських країнах) навіть виноситься ім’я автора–упорядника антології на титул книжки. У нас так не робиться. У нас ім’я упорядника зазначається скромно, дрібним шрифтом. То й нехай! Маємо таку традицію і не будемо її ламати. Для мене особисто антології — це щось таке еволюційно–сімейне. Мій покійний тато упорядкував багато антологій. Ще більше їх було в нього в задумах. У дитинстві я фанаберився і відхрещувався від цього його захоплення, воно мені здавалось якимось ніби вторинним. У перехідному віці хотілося бути ні на кого не схожим. Але тата не стало, а традиція залишилась, і я її продовжив.

Антології — дуже помічна річ в освіті. Люди так чи інак — ліниві. І читання, писання — це однак переборювання ліні. Укладачі антологій допомагають оцим лінивим людям дістати максимум інформації, максимум вражень про певний літературний пласт з однієї книжки. Замість 150 книжок людина візьме мій хоч і грубенький, але один «Дивоовид» і матиме враження про кращі тексти української поезії зазначеного періоду. Це ще й шалена економія виходить. Майже так само, як купувати дорогий крем гарної фірми, якого тобі вистачить на цілий рік. Чи купувати кільканадцять тюбиків гіршого дешевого крему, який зрештою обійдеться тобі втричі дорожче.

Я вдома маю десятки, якщо не сотні, антологій різних жанрів, різними мовами, з різних країн. Якщо якийсь автор мене зацікавлює більше за інших авторів, то я вже починаю шукати інші збірки того автора, щоб пізнати його творчість повніше і глибше.


«Упорядницька праця забирає більше сил, ніж писання оригінальних текстів»
Упорядницька праця, як і праця перекладацька, в нас нині не в пошані. Якщо, звісно, пошану вимірювати винятково гонорарами. Так було завжди, чи зараз просто не кращі часи?
— Давай не чіпатимемо на газетних шпальтах гонорарів. Це, скажімо так, не американське запитання...
Я не прошу тебе називати розмір гонорарів. А прошу порівняти те, як оплачувалась робота над упорядкуванням антологій колись і зараз. І ставлення до такої праці видавців. Он Леоніда Фінкельштейна після видання антології української прози ХХ сторіччя в упорядкуванні Віри Агєєвої називають видавцем–самогубцем. Бо вважають, що такі видання збиткові.
— Упорядкування — це колосальна праця. Це не просто сів і щось там зібрав докупи. Упорядницька праця — це вся ерудиція, вся освіта, зокрема, освіта спеціалізована, це — смак і життєвий досвід. Ця робота забирає інтелектуальних сил не менше (а може, навіть і більше), ніж написання оригінальних текстів. Звичайно ж одна людина не напише такого обсягу гарних віршів, як у величезній антології. Що там, скажімо, я написав? Кілька сотень віршів. А вибрані й упорядковані чужі вірші вже стають ніби рідними. Ти показуєш свій смак, свої уподобання, і певним чином своє обличчя теж. При тому, що упорядковані тексти можуть бути світоглядно і стилістично полярні від твого стилю, від твоєї поетики. Що більше контраверсійних антологій, тим багатший є літературний процес. Антології готуються під замовника. Хоча я маю купу напрацьовок, які практично робилися «у стіл». Або, скажімо, антологія сербської поезії для дітей «Кошеня в кишені» у перекладах моєї покійної мами Оксани Сенатович, мала вийти у «Веселці» на початку 90–х. Але щось тоді зірвалось уже на рівні верстки. Тепер ця антологія виходить у моїй серії.

Або антологія еротичної поезії ХХ століття «Біла книга кохання», яку ми робили разом із тобою. Ми ж не робили це під конкретне видання. Збиралося все на голому ентузіазмі...


Тому з моменту ідеї цієї антології до її виходу й минуло 18 років!
— Але ж вона таки виходить! І ці 18 років аж ніяк не позначились на її мистецькій вартості й актуальності. Насправді я дуже оптимістично дивлюся в майбутнє. Хай там що кажуть, українське книговидання покращується і розвивається. Маємо багату літературу, то мусить бути багатим і ринок цієї літератури.
«У дитинстві я мав прізвисько “письменник”»
Твої діти знають, чим ти займаєшся, чи їм однаково?
— Вони ще замалі, щоб цікавитися, що конкретно я роблю. Знають лише, що коли їм кажуть: «Тато працює», — то не можна залазити йому на голову, не можна канючити комп’ютер, щоб погратися в ігри. Канючать уже практично всі, крім хіба що найменшого сина, який має лише 4 місяці. Трирічна Леся вже вміє відкривати комп’ютер, а найстарша Оксана часом і зламати щось може.
Як твої діти відповідають на запитання, хто їхній тато?
— Дев’ятирічна Оксана нещодавно виступала в школі. Презентувала свій кольоровий альбом «Мій рід». Мене вона представила як письменника і науковця. Розповідала про дідуся й бабусю, Володимира Лучука та Оксану Сенатович. Оксана звичайно ж знає, що вони були письменниками і їхні твори вивчають у школі, і пишається цим. Знає дочка не лише про дідуся і бабцю, а й про прадідуся і прабабцю, а також про прапрадідуся і прапрабабцю, художницю Ольгу Сенатович. Збереглися її чотири картини.
Дві з них я, здається, бачила у вас у квартирі?
— Так, це такі круглі картини 1910 року: перевернуті кошики, один зі сливами, а один із полуницями. Тобто старша дитина знає про свій рід і знає, чим займається її тато. Для менших дітей — це абстракція, вони й не мусять цього знати. Мають бачити перед собою тата, а не письменника. До речі, в дитинстві моє вуличне прізвисько було «письменник» (сміється). В нашому районі траплялись російськомовні діти, то й вони казали «пысьмэннык».
Ви живете у письменницькому будинку?
— Ні, з письменників тільки я там залишився. Хоча в 1960 році цей будинок збудували саме для письменників.
Розповідав колись, що над вами жила дружина Григорія Тютюнника (старшого брата Григора Тютюнника)?
— Так. Олена Федотівна жила на два поверхи вище. Григір Тютюнник, коли приїжджав до них у гості, завжди до нас заходив. Вони з моїм старшим братом мали однакові штормівки. І якось Григір переплутав і забрав Тарасову штормівку. Тарас надягає її, залазить до кишені і бурчить: «Що це в мене тут за дурний гребінець такий?».
«З дітьми я не строгий Песталоцці»
Правда, що малими ви з Тарасом були неймовірно розкомплексованими дітьми, справжніми шибайголовами?
— Так. Дуже прикрі були. Олена Федотівна якось принесла для нас «рогальки з мармулядою» в цукровій пудрі. А ми саме тоді були не голодні на солодощі. Вона зайшла до нас із тими рогаликами (в ті роки двері нашого помешкання ніколи не замикались), а ми надкусили, перезирнулися і давай бігти кидати їй услід ті пиріжки, з третього аж до п’ятого поверху. Зайве казати, що батьків тоді вдома не було. Та й при батьках ми страшенно бешкетували. В нас удома часто влаштовувались якісь поетичні посиденьки, то нашим із Тарасом коником було розібратися і наголяса стрибати перед гостями. Ну, й стільці ми любили з–під гостей прибирати, кульки на голову надягати, а часом мололи таке, що зараз і згадувати соромно.
Твої діти такі ж «відірвані»? Кажуть, що діти вдачею частіше подібні не на батьків, а на дідів.
— Не думаю, що існує якесь правило. Щодо моїх дітей, то даю їм свободу. Роблю, звичайно, й зауваження, але я не є «строгим Песталоцці».
Лупцюєш їх?
Іван округлює очі:

— Та ти що?! Правда, якось мені Сянька (так Лучуки лагідно називають старшу донечку Оксану) вилила гарячий чай на... коліно... так би мовити (сміється). То отримала по дупі.


Як коліно?
— Та працює!
Ми регочемо так, що люди озираються на лавочку, де ми сидимо.
А тебе іноді лупцювали?
— Як кажуть білоруси, «нє будзєм аб гетам».
Ага, отже, лупцювали! Ма–а–а–а–ло лупцювали.
— Отож і кажу: мало! — знову регоче Іван.
ДОВІДКА «УМ»

Серія антологій «Дивоовид» виходить у видавництві «Навчальна книга — Богдан». Це сім фундаментальних збірників поезії, упорядником чи співупорядником яких є письменник Іван Лучук.

1. «Історія світової поезії».

2. Антологія «Вертоград» засвідчує безперервність процесів поетичного розвитку в Україні протягом останньої історичної тисячі років. Під однією обкладинкою зібрано твори найдавніших і найновіших 303 авторів, давні пісні, псалми, анонімні тексти.

3. «Зелене Око» є своєрідною антологією української поезії для дітей — тут і хрестоматійні вірші, відомі більшості читачів, і досьогочас маловідомі твори.

4. До антології української любовної лірики кінця ХІХ — початку ХХІ ст. «Літургія кохання» увійшли вірші 270 поетів.

5. Антологія серболужицької поезії для дітей «Ластівка з Лужиці» в упорядкуванні Івана Лучука і Тараса Лучука.

6. «Біла книга кохання» — антологія української еротичної поезії. Упорядкування Івана Лучука та Вікторії Стах. До книжки увійшли 313 віршів 141 автора: визнані класики нашого письменства, і маловідомі поети, а також сховані за псевдонімами персоналії.

7. «Кошеня в кишені» — антологія сербської поезії для дітей у переспівах Оксани Сенатович. Упорядник Іван Лучук.
(Україна молода. – 2008. – 26 червня)

2. Іван Лучук: «Щоб писати, потрібно читати»


Наталя Ліпінська («Нова ера»)
…краще мати повний дзьоб

малоїстивного ірису

ніж порожніх

вимовлених і не- слів

І. Лучук «Із книжечки уламків»
Він просить: «Без політики!»; розповідає, як грав на скрипці 3 дні, а на четвертий пішов з татом в ліс по гриби; як привіз своїм дітям з Австрії 5 кілограмів шоколаду. Він багато працює, читає на ніч дітям вірші з укладеної ним антології «Зелене око. 1001 вірш» і мріє про другу таку антологію із простою назвою «Зелені очі» (такі, як в нього та його п’ятьох дітей).

Ми невимушено спілкувалися з львівським поетом, поезієзнавцем, прозаїком, перекладачем, редактором і літературознавцем, творцем комп’ютерної програми «лучуківка» — транслітерації кирилиці на латинку, а ще автором найоб’ємнішого у світі паліндромного тексту «Епос і нині сопе» та просто цікавою і непересічною особистістю — Іваном Лучуком.


Пане Іване, скажіть, будь ласка, чим для Вас є Тернопіль, чи дуже відрізняється він від Вашого рідного Львова? Які Ваші враження від нашого міста?
— Найпозитивніші враження. Цілком погоджуюся з Кузею з «Братів Гадюкіних», який співав: «Файне місто Тернопіль». В мене немає жодної негативної емоції від цього міста. До сьогодні я був у Тернополі лише декілька разів: принагідно з моєю мамою покійною їздили на батьківщину Іванни Блажкевич до її доньки Дарії П’ятаківської, потім ще якось у 1984 році був з Назаром Гончарем з Лу-Го-Саду, він має тут дядька (Гончар і сьогодні мав їхати зі мною). Значно частіше мені доводилось бувати у Тернопільській області. Зокрема, багато разів у Бережанах, звідки моя мама (Оксана Сенатович) родом, у Козові бував, у Бучачі на конференції, присвяченій діяльності «Руської трійці», а також у тому селі над Дністром, звідки в 1848 році Яків Головацький фірою їхав до Львова, щоби обійняти кафедру руської словесності в Львівському університеті.

Ще у мене з Тернополем пов’язаний початок моєї наукової кар’єри — перша наукова конференція і перша наукова публікація в Тернопільському, тоді ще педінституті, не імені В. Гнатюка. А найголовніше, у Тернополі живуть давні мої приятелі. Та й взагалі, хочу зазначити, що мешканці цього чудового міста — приємні люди.

А щодо того, наскільки Тернопіль відрізняється від Львова, то, знаєте, я навіть ніколи над цим не задумувався і не порівнював ці два міста. У кожного з них своя історія, свої визначні місця і свої особливості.
А звідки у Вас береться така невичерпна працездатність, трудоголізм? Адже робота над антологіями надзвичайно клопітка, займає багато часу, а Ви ще й встигаєте викладати у Львівській богословській академії, активно займатися науковою діяльністю, виховувати 5 дітей?
— Трудоголізм — це одна з небагатьох моїх позитивних рис (сміється, авт.). До всього вище переліченого можу додати, що ще й розширюю територіальні межі своєї діяльності: вже тиждень, як я став столичним хлопцем — моя трудова книжка зараз лежить у Києві.
Зупинімося трішки на Вашій письменницькій діяльності. Розкажіть, зокрема, про роботу над своїм гігантським паліндромом.
— «Епос і нині сопе» я писав ціле літо 1993 року. Причому більше як два місяці майже не виходив з хати. А сидів запертим тому, що, знаєте, як воно буває: вийдеш на вулицю, зустрінеш приятелів чи колег, і одразу починаються балачки, пиво і все таке інше — одним словом, трата часу на що завгодно, тільки не на роботу. А так удома до темної ночі працюєш, трохи поспав, і далі пишеш. Відтак і вийшов твір на дві сторінки книжкового тексту.

Стільки ж часу, два місяці, у мене зайняло написання роману «Уліссея». Це також був період своєрідного відчуження від зовнішнього світу. Тоді я жив приблизно за таким графіком: зранку вставав о 6 годині, заварював чай, снідав і десь об 11-12 годині починав писати. Виходило по розділу щодня, а там їх — 64, як на шахівниці.

До речі, найбільш плідним для мене є літо — пора відпусток, коли замість того, щоб відпочивати десь, ти сидиш і, як проклятий, працюєш. А найбільш продуктивний день — це неділя, я собі сиджу і цілий день працюю, відробляю тижневу норму.
Вас щодня оточують книги: Ви з ними працюєте, ви їх творите. Але зараз в сучасному суспільстві паперову книгу витісняють її електронні варіанти. Чи читає Іван Лучук книги з монітора комп’ютера?
— Я маю доступ до того, але не читаю. Взагалі-то, комп’ютер я освоїв тільки два роки тому. А до того був таким собі динозавром, який не зраджував своїй друкарській машинці 1965 року випуску. Так що переваги комп’ютера я оцінив зовсім недавно. Але і на цій мудрій машині я набираю тексти, як електровіник: клацаю і пишу швидко. При цьому можу дивитися куди завгодно — у вікно, на екран. Головне, щоб були ідеї.
А звідки беруться ідеї?
— Пригадуєте, старий сапер спитав Йозефа Швейка, коли той говорив по-німецьки: «Швейку, а звідки ти знаєш німецьку мову ?», і у відповідь почув: «Як звідки? Сам від себе!» Так і ідеї, вони беруться самі від себе.
Ви — творець комп’ютерної програми «лучуківка». Звідки взялася ідея створення транслітерації кирилиці на латинку?
— Я на замовлення це придумав, під аванс. Воно мало вийти окремою книжкою, але зараз сидить в інтернетресурсах. Наслухався і критики, і компліментів, обізвали назву «лучуківка» піжонством. Але я собі подумав: якщо є «кулішівка», «драгоманівка», то чому не може бути «лучуківки»?
Сьогодні хтось із тернопільських письменників звинуватив львівських у тому, що вони трохи зарозумілі і з погордою відносяться до писаного у Тернополі. Що Ви на це скажете?
— Знаю, хто це сказав, але не буду називати імен. Ви бачите львів’янина, моє добре ставлення до Тернополя та всіх його мешканців і діячів. То ж нехай я буду символом цього ставлення львів’ян до тернополян.

Я не хочу нікого порівнювати, хоча є у мене з цього приводу певне спостереження: більшість книжок львівського тексту написали люди, які були роджені не у Львові, а які просто провели тут частину свого свідомого життя. Дана тема не висвітлена, і можна за неї взятися, проте я не знаю, чи захочу про це писати. Хоча хтозна, як зробив мені комплімент один знайомий: «Ти ж — писючий!»


Що зараз читає Іван Лучук?
— Які книжки читаю? Ось, у понеділок написав дві рецензії на дві книжки, то зрозуміло, що я їх прочитав. Орхана Памука буквально недавно закінчив. Читаю багато наукової літератури, бо мені це потрібно — я в докторантурі з 1 жовтня. Мені треба писати, а щоб писати, потрібно читати.

Сучасних авторів також багато знаю. От Поваляєву нещодавно прочитав, гарний прозаїк, алюзії такі...

У моїй бібліотеці є багато книг. Частину з них я купую, а частину дарують автори. З більшістю письменників я знайомий особисто, правда, колєгів в мене — кілька, приятелів — більше, а решта — знайомі. Декого знаю з дитинства, читаю і пишу про них.

Хотілося, щоб і про мене писалося більше. От вчора з Інтернету видрукував рецензію на «Літургію кохання»: «Лучук править літургію кохання», — вже приємно. А в «Сучасності» був відгук на «Дивоовид». Загалом, своїх авторських книжок маю 10 чи 11, але найкращою поетичною збіркою вважаю «Трохи білого світу», вона вийшла ще в 2005 році, але й досі на неї немає жодної рецензії. Це не притлумлює мої амбіції. Адже справа не в тому, що книжка вийшла непоміченою, просто розійшлася і в мене залишився один зашмульганий примірник. Я обходив книгарні у Львові, Києві, телефонував у видавництво. Думав, може ксерокопію зніму і дам комусь написати рецензію, але якби мені то треба було, я б це зробив ще 3 роки тому.


Наша газета називається «Нова ера», якою є для Вас та нова ера? Вона вже настала?
— «Нова доба нового прагне слова» — це, здається, цитата з вірша Тичини, але не з «Чуття єдиної родини», написаного 1938 року. Це чудовий вірш, ще з соцреалізму. Я не мусив його вчити напам’ять, але його рядки закарбувалися у моїй голові:

«Глибинним будучи і пружним,

Чужим і чуждим рідних бродів,

Я володію арко-дужним

Перевисанням до народів».

Це не в дискурсі стьобу, це поезія…

«А другий грім — другим ще далі гримкоче, хоче та радіє…». Я грім кочу, хочу і радію. Є така думка, не знаю, чому я таке згадав (сміється, авт.).
Спілкувалася Наталя Ліпінська
(Нова ера. – 2008. – 29 жовтня)

Додаток 3: Автобіографія
АВТОБІОГРАФІЯ
Я, Іван Лучук, народився 24 лютого 1965 року у Львові в письменницькій родині. Мої батьки Володимир Лучук (1934-1992) та Оксана Сенатович (1941-1997) змалку прищепили мені любов до літератури, поезії зокрема. Перші свої віршики я почав складати ще в дописемний період, писати ж кострубато навчився ще до школи від свого старшого брата Тараса (1962 р. н., який теж займається літературою), тож мою каліграфію школа вже не змогла виправити. Від раннього дитинства любов до поезії поєднувалася зі скепсисом: за родинними легендами, на одній із численних поетично-застільних забав свою тодішню позицію я виявив приблизно такими словами: «Що за хата? Нічого мудрого не почуєш – самі вірші». Згодом я кардинально переглянув цю свою позицію, переглядав і наступні свої позиції, аж поки не дійшов висновку, що поезія є смислом планетарного існування. Не вважаю за доцільне завжди дотримуватися цього висновку, адже людина мисляча постійно залишає місце для сумнівів.

Після дитячого садочка (називався він «Вишенька» або «Черешенька» – точно не пригадую, туди вже доволі давно вселився Дитячий екологічний центр) 1971 року пішов до Львівської середньої школи № 28 із поглибленим вивченням німецької мови та музичною спеціалізацією; від «німеччини» викрутитися не вдалося, а от музикування уникнув завдяки відсутності відповідних обдарувань. Із точними предметами (як-от математика, фізика тощо) завжди мав клопіт, зате це збалансовувалося невимушеними успіхами з гуманітарних предметів. Літературними писаннями досить інтенсивно зайнявся в старших класах: ті проби пера не були, здається, намарними, бо не лише залягли в мою письменницьку передісторію, але й дозволили здобути власний писемний досвід, дали змогу перерости період становлення в самому собі, майже без публічного афішування. Окрім розпорошених віршів та окремих прозових начерків (включаючи й повістину «Псяче життя»), лише 1980 року я скомпонував шість своїх рукописних поетичних збірок у такій послідовності: «Слова», «Три поеми», «Букет слів», «Чортова дюжина», «Галюцинації», «Філософські хвилини»; а протягом 1981 року формував свою сьому збірку «Могутні крила».

Нахил до філології та склад мислення визначили мій вибір вступити до Львівського університету імені Івана Франка саме на філологічний факультет. Так я став студентом слов’янського відділення філологічного факультету (тоді деканом і заодно завідувачем нашої кафедри був Костянтин Трофимович). Першою моєю спеціалізацією була сербокроатистика, другою – україністика. В університеті, окрім усіх обов’язкових тоді для філолога дисциплін, російської та німецької мов, я ще вивчав польську та верхньолужицьку мови; болгарську мову вивчав у Болгарії, а словацьку – у Словаччині, решту ж слов’янських мов довелося вивчати самотужки. В університеті я також за власним бажанням пройшов повний факультатив перської мови (фарсі ірані), курс ісламознавства та вступ до арабської філології. Єврейську мову (їдиш) вивчав у приватному порядку. Протягом навчання в університеті я належав до Славістичного наукового гуртка та перекладацького гуртка «Славія», певний час належав до літературної студії «Франкова кузня», з якої мене офіційно виключили за, здається, постійне ігнорування їхніх заходів. Можливо, саме бажання витворити альтернативу до університетської літстудії надихнуло мене «підбити» своїх товаришів-однокурсників Назара Гончара (з української філології) та Романа Садловського (з російської філології) заснувати власне літературне угруповання. Так і була створена наша літературна група «ЛУГОСАД» (перша писемна згадка – 19 січня 1984 року, хоча літературною«трійцею» ми стали раніше), яка вже посіла своє місце в історії літератури. На другому році навчання я написав курсову роботу про історичні джерела роману «Травницька хроніка» Іво Андрича, на третьому (тоді треба було спробувати себе в мовознавстві, якщо попередня курсова була з літературознавства) – про турецькі запозичення в сербохорватській мові, на четвертому – про традиції сербського народного епосу в повісті словенського письменника Циріла Космача «Балада про сурму і хмаринку» (ця робота здобула перемогу на загальнофакультетському конкурсі, за що я навіть отримав премію в розмірі місячної стипендії). Дипломна робота була присвячена творчості Васка Попи в контексті сучасної сербської поезії (керівник – Володимир Моторний); для неї я здійснив цілу низку перекладів В. Попи, щоб ними ілюструвати свій опус. На рік закінчення університету (1986) припадає і мій поетичний дебют в альманасі «Вітрила», тодішньому ледь не обов’язковому трамплінові для сливе всіх евентуальних літераторів.

Після здобуття диплому університету я отримав скерування в обласне управління профтехосвіти, яке мене відправило працювати викладачем української літератури у Львівське середнє професійно-технічне училище № 29 (за браком навантаження, я ще викладав і російську класичну літературу). Наступного року я перейшов на роботу до Львівського середнього професійно-технічного училища № 39 (друзі жартували, що наступного року я перейду в училище № 49, потім через рік – у № 59, потім – № 69; а такі номери тоді справді були), де пропрацював три роки поспіль викладачем української літератури. За той час я прикріпився співшукачем (кандидатом в аспіранти) до «рідної» кафедри слов’янської філології, а восени 1988 року вступив до заочної (без відриву від виробництва) аспірантури Інституту слов’янознавства та балканістики АН СРСР у Москві. Будучи аспірантом у секторі літератур соціалістичних країн, згодом перейменованому на сектор літератур слов’янських країн, під науковим керівництвом Сергія Нікольського написав дисертацію на тему «Українсько-сербські літературні зв’язки початку ХХ століття». Аспірантуру закінчив 1992 року вже після розпаду Радянського Союзу, коли виникла незалежна Україна, тому не став захищати дисертації в чужій державі, а 1993 року перевів усі відповідні документи до Львівського університету, де на Спеціалізованій вченій раді успішно захистив свою дисертацію 22 листопада 1994 року. Влітку 1990 року я перейшов із роботи в профтехосвіті у штат Спілки театральних діячів України на посаду головного редактора часопису «Театральна бесіда»; протягом року майже самотужки випустив перше (пілотне) число часопису. Від жовтня 1990 року (до кінця 1995 року) я вів свою поетичну рубрику «Парнасленд» (був Провідником Парнасленду) у новоствореній львівській газеті «Ратуша», у штат якої перейшов навесні 1992 року і рахувався там до початку листопада 1992 року, коли влаштувався на роботу у Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, де працюю до цього часу. Від початку 1993 року до березня 1997 року був заступником головного редактора щомісячної газети для дітей «Діти Марії». У 1998-1999 роках був автором і ведучим передачі «Як много важить слово» на Львівському телебаченні. Від 1995 року викладаю церковнослов’янську мову в Українському Католицькому Університеті (до 2002 – Львівська Богословська Академія).

Належу до Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1989), Міжнародної асоціації україністів (1990), Міжнародної асоціації білорусистів (1991). Є фундатором літературних груп «ЛУГОСАД» (1984), «Геракліт (Голінні ентузіасти рака літерального)» (1991), «ПУП (Планетарна Управа Паліндромії)» (1993), культурологічного об’єднання «Орден Чину Ідіотів (ОЧІ)» (1995). Виступив співзасновником Асоціації українських письменників (1997), Міжнародної асоціації візуального мовлення (1997). Був координатором Львівського регіонального відділення АУП (1997-2003). Мав авторську шпальту «Інститут літератури» в газеті «Поступ» (2004), був колумністом «Львівської газети» (авторські рубрики: 2006 – «Сумніви сорокалітнього», 2007 – «Літературний jazz», початок 2008 – «Менше з тим»).

Хоча писати почав дуже рано, проте книжки видавати став (в силу обставин) щойно після тридцятиліття. Автор поетичних збірок «Ритм полюсів» (в кн. «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», 1996; в кн. «Лугосад: об’єктивність канону», 2007), «Сонетії» (1996), «Паліндромони» (1997), «Тридцять три сонетії» (1998), «Сто одне щось» (2002), «Трохи білого світу» (2005), «Велес – се лев» (2008). Видав літературознавчі книжки «Ніби поезієзнавчі шкіци» (1996), «Трохи поезієзнавства» та «Поезієзнавча кафедра» (1997), «Триєдине поезієзнавство» (1998), роман «Уліссея» (2000), збірку есеїстики «Сумніви сорокалітнього» (2008). Уклав альманах кохання «Королівський ліс – 2» (2002). Упорядкував антології: української поезії ХХ століття «Дивоовид» (2007), української любовної лірики кінця ХІХ – початку ХХІ століття «Літургія кохання» (2008), української поезії для дітей «Зелене Око: 1001 вірш» (2008), «Вертоград: Українське поетичне тисячоліття», сербської поезії для дітей у переспівах Оксани Сенатович «Кошеня в кишені». Співупорядник антології серболужицької поезії для дітей у переспівах Володимира Лучука «Ластівка з Лужиці» (спільно з Тарасом Лучуком), антології української еротичної поезії «Біла книга кохання» (спільно з Вікторією Стах). Скомпонував свою «Історію світової поезії». Готую антології у своїх переспівах і моїх батьків: «Славія: Антологія поезії слов’ян» і «Солов’їна Славія: Антологія дитячої поезії слов’ян». Формую антологію сербської поезії у власних переспівах «Ігри», а теж збірник «Фрагменти балканської мозаїки: Есе, проза та драматургія (деяких балканців)» у власних (вже готових) інтерпретаціях. Писаний віршами доробок увійшов до книги «Дочка Агасфера: поезія», а писаний прозою – до книги «Дикі думи: не-поезія». Повен творчої енергії, задумів і планів. Працюю над докторською дисертацією, тому і вступив у докторантуру. Своєрідною підготовкою до книжкового оформлення дисертаційного дослідження мають бути чотири мої антології: «Ars poetica: Українська лірика про мистецтво поетичне», «Мистецтво поетичне: Хрестоматія письменницької критики про поезію», «ποιητιϰή τεχνή: Хрестоматія літературознавчої думки про поезію» й «Українські літературні маніфести».

Одружився 11 жовтня 1998 року, дружина – Надія (з дому – Кавка). У нас народилося п’ятеро дітей: Оксана-Марта (1999 р. н.), Олена-Софія (2002 р. н.), Зенон-Роман (2003 р. н.), Олеся-Анна (2005 р. н.) і Лук’ян-Ярослав (2008 р. н.). Тепер навіть найкоротші мої (авто)біографії зазвичай закінчуються словами: одружений, має п’ятеро дітей.
Львів, 7 вересня 2008 Іван Лучук

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка