Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка2/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Микола Вороний. Перший правдивий модерніст української поезії. Увірвався до літературного буття з лагідними інтенціями реформувати поетичну мову. Майстер гармонійних дисонансів, піонер формальних пошуків, мрійливий лицар захмарного князівства. У театрі життя спорудив свою специфічну сцену, з якої поглядом сягав у позауявні емпіреї. Мав сміливість понад усе цінувати красу, прагнув облагороднювати марудну дійсність. Володів екстраординарним відчуттям слова, яке віддячувало йому взаємністю, піддаючись цілеспрямовам примхам.

Богдан Лепкий. Рафінований інтелігент, багатогранний літератор, вишуканий естет. Занурення у щонайтонші ліричні нюанси у нього не дисонує із раціоналістичним світовідчуттям. Плекання досконалих поетичних конструкцій доповнюється переборюванням неподатливості словесного матеріалу. На поверхні начебто й не видно тієї внутрішньої боротьби, але вона таки нуртувала, ретельно приховавши свої ознаки у вже філігранних поетичних результатах. Так бурхливі гірські струмки зливаються у спокійну гладінь плеса.

Микола Філянський. Поета називали і пізнім романтиком, і предтечею неокласиків. Глибинний «природознавчий» струмінь його поезії є чи не найвизначальнішим у його доробку. Природа є банальною реальністю для кожного, проте мало хто може її відчути всіма фібрами своєї душі та відтворити ці свої враження у відповідній формі. Колобіг часу та круговерть стихій витворюють симбіоз, який може бути однаковою мірою і привабливим, і страшнуватим. Наснажений духовністю світогляд поета здатен поміщати в собі навіть полярні пласти.

Спиридон Черкасенко. Нові теми входили в нашу поезію не самі собою, їх уводили припрошеними за ручку або тягнули примушеними на мотузку конкретні автори. Для збагачення тематичного розмаїття української лірики цей поет прислужився надзвичайно. Чітке письмо, виважений стиль і стрункий ритм обрамлюють неординарну тематику його ліричних творів. Химерна реальність певним чином мусила впливати на це, проте найреальнішими у поезії є таки авторські фантасмагорії, виплекані у збудженому мозку та зболеній душі.

Василь Пачовський. Любовна лірика галантного міського кавалера, який розуміється на коханні та кохається в розумінні жіночої психології, не може не спокушати своїм шармом. Приватні лямурні походеньки самі собою не є чимось надзвичайним, але, перелиті в дотепні віршові рядки, вони стають загальним надбанням. Жвавість поетичного темпераменту цього поета підкуповує своєю екстравагантністю. Переливи втіхи та розчарувань вигравають різноманітними барвами й гамами, зігрівають серце ліричністю та зворохоблюють уяву пікантерією.

Петро Карманський. Сумні мотиви є домінантними у творчості цього поета, який сливе у всьому знаходив ознаки вельтшмерцу. Комусь подобається веселитися, а комусь і сумувати. Гіпертрофований песимізм і тотальна зневіра є його улюбленими нотками. Можливо, це вмотивоване специфічними рисами авторового характеру, бо ж нікуди не втечеш від власної натури. Коли ж смуток породжує натуральні поетичні шедеври, тоді все одно стає радісно, нехай навіть світ валиться разом зі своєю скорботою, тугою та безнадією.

Олександр Олесь. Земна куля поміщається між двома полюсами, північним і південним, а людські відчуття можуть вібрувати поміж полюсами радості та журби. Поцілунки приносять втіху, але це не рятує від макабричних візій. Зрештою, різноманітні постраховиська можуть і смішити, а спогади про пестощі можуть навіювати ностальгійну тугу. Цей поет є неперевершеним майстром поєднання діаметрально протилежних настроїв, жодним чином не лукавлячи із власним сумлінням. Адже поетична правда є не лише дволикою, а й багатоликою.

Грицько Чупринка. Ураганом почуттів вирує його поезія, не знаючи стриму. У сполучуванні непоєднуваного викрешуються іскри безпрецедентної яскравості. Сон стає явою, а дійсність занурюється у туманний сон. Слова танцюють свій незвичний танок, сплітаючись у дивовижних віршах, для яких не існує окреслених рамок, бо їхній подих кружляє вихором по всіх усюдах. Але стихія все ж стихає, щоб набратися снаги для наступних бешкетних викрутасів, простором для яких є усенький світ, ба навіть – безмежна сукупність світів.

Звичайно, я не тішу себе зухвалою надією, що всі ці і наступні поети хотіли б сказати мені: «Ось ми тепер у твоїх руках: чини з нами, що тобі здається добрим і справедливим» (І. Н. 9, 25). Але таки почав спробу свого овиду.


МОВЧАННЯ В ЛІТЕРАТУРІ


Література є мистецтвом словесним. А слово не лише лягає на папір, але й прагне бути озвученим. Коли ж щось звучить, то це вже не тиша, не мовчання. Дискурс є ословленням, балаканиною, понятійним осмисленням явищ, у нашому ракурсі – явищ літературних. Дискурс мовчання теж має право на існування, - вибачте за мимовільне банальне римування. Мовчання співзвучне з тишею, але не тотожне їй. Хоча – як коли. Мовчання теж може бути мовою, художньою літературою, текстом. «Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог», – написав 1 квітня 1932 року Богдан-Ігор Антонич у своєму однорядковому вірші «Тиша». А Назар Гончар цей текст переплавив у свій інтертекст: «тиша – це мова / якою говориь / до людини бог- / дан-ігор антонич / був хрущем / гончарик був хвощем...» Коли вже доречно вигулькнув Назар Гончар, то гріх ще доречніше не згадати про його численні поетичні дійства, базовані на мовчанні: він може мовчати чи вдома, чи на сцені, проте це все одно поезія, це теж література.

У своїй семитомній «Книзі запитань» Едмон Жабес, поєднуючи на письмі всі можливі жанри, тишу проводить червоною ниткою. Він досліджує нерозривний взаємозв’язок між мовою та мовчанням. Мовчання є начебто методологічною основою, але його можна переборювати, щоб і далі творити сенсовні тексти, в яких не зайвими будуть роздуми про те ж таки мовчання. Перефразувавши відоме поетичне формулювання Григорія Чубая «Говорити, мовчати і говорити знову», виходить нова (і навіть зовсім не забута стара) формула: «Мовчати, говорити і мовчати знову». Періоди мовчання не мусять мати якихось визначених рамок, вони виникають тоді, коли зорі для них так розставлені. В історико-літературному ключі моментально спливає асоціація із тривалим періодом мовчання у творчій біографії Василя Стефаника. У його ж класичних новелах мовчання й тиша належать до визначальних мінімалістських категорій.

Одне з дотичних до нашої теми положень Моріс Бланшо висновує на матеріалі творчої біографії, зокрема Жана-Жака Руссо. На його думку, джерелом творчого імпульсу для Руссо була відмова Діжонської Академії на його конкурсну тему «Чи сприяє відродження мистецтва та наук очищенню моралі». Заперечення літератури та мистецтва стає для Руссо основним збудником його літературної діяльності, тому-то він і балансує на грані між літературою і мовчанням. Пригадуються слова Володимира Свідзінского: «Три радості у мене неодіймані: / самотність, труд, мовчання...» Коли з цієї тріади викинемо самотність, то залишаться труд і тиша, література і мовчання.

З універсальної мудрості знаємо, що слова – це срібло, а мовчання – золото. Грецька ж народна мудрість свідчить про це так: «Срібні ви, мої слова, золоте мовчання!» А італійська народна мудрість підтакує: «Говорити – сіяти, мовчати – урожай збирати». Від мовчання можна багато чого сподіватися, а тиша може навіть перевершити всі сподівання: «Води прохав, вона ж молока подала, у пишній чаші піднесла сметани» (Суд. 5, 25).

Питання та проблеми мовчання в літературі досліджують не так вже й часто, та все ж на цій ниві дещо робиться, у нас зокрема. Остап Сливинський навіть дисертацію написав «Феномен мовчання в художньому тексті (на матеріалі болгарської прози 60-90-х рр. ХХ ст.)». Матеріалом для розгляду слугує мало відома нам болгарська проза останньої третини минулого століття. Не так вже й мало відома, бо ще якихось парканадцять років тому (і трохи глибше у ретроспекції) деякі болгарські прозаїки били тиражні рекорди в українських перекладах. Проте на феномен мовчання у їхніх художніх текстах уваги не звертали. Почин Сливинського цікавий насамперед тим, що він широко закроює заторкнуту тему, підводить під неї ґрунтовну методологічну базу. При цій нагоді особливу увагу зверну на характеристику тиші й мовчання, полишивши поза кадром, в силу обставин, інші не менш цікаві нюанси.

Щоб намацальніше осягнути бодай одне дисертантове твердження, годі обійтися без дещо розлогішої цитати: «Сама залишаючись некомунікативною, тиша становить необхідне тло для комунікативності, може існувати поза присутністю людини (що свідчить про її неантропологічність) та не є носієм значення (будучи асемантичною). Ці риси тиші дозволяють використати її як площину опозицій для для визначення основних характеристик мовчання як явища, спорідненого з нею, але й виразно від неї відмежованого. Такими характеристиками автор дисертації вважає: 1) комунікативність (мовчання слід розглядати як особливого типу комунікативний акт, здійснений через “мінус-еквівалент” або “нуль-еквівалент” знака); 2) антропологічність (мовчання можливе лише в полі людської присутності); 3) семантичність (навіть не інтенціалізоване семантично, мовчання так чи інакше підлягає комунікативній інтерпретації як носій певного конвенційно чи ситуаційно мотивованого значення)».

Все начебто ясно та зрозуміло, як і подавання себе автором у третій особі. Це не лише вимоги жанру, але й глибоченна традиція. Наприклад, Ґай Юлій Цезар у своїх записках про Галльську війну згадав себе у третій особі сімсот сімдесят сім разів. Але нам цікавий не так Юлій Цезар, як знову ж таки Назар Гончар, в тілесній особі та творчій особистості якого ми маємо фундаментальне й наочне підтвердження виправданості пристосування феномену мовчання до літератури.

ЧАСТИНА ОВИДУ ІЗ ТРІЙЦЕЮ


Продовжую оглядове характеризування українських поетів із своєї антології «Дивоовид». Кожен поет сам собою займає своє окремішнє місце в панорамі української поезії. Кожен має свій калібр і параметри, кожен є великим чи вагомим по-своєму. Адже, як свідчить угорська народна мудрість: «Велет залишається велетом, хоч і під горою стане, а карлик – карликом, хоч і на вершину вилізе». Я не збираюся тут виділяти поетів у якісь групи, навіть якщо це є доконаним фактом. Але ж сказано у Святому письмі: «Виберіть собі по троє мужів з кожного коліна...» (І. Н. 18, 4). І тут я всупереч хронології зразу після Павла Тичини подав Максима Рильського та Володимира Сосюру. Чому? А тому, що в тотальній усередненій уяві вони творять умовну трійцю. Завдяки шкільній програмі, певно. І коли б провести віртуальний тест із питанням «кого ви можете назвати з українських поетів ХХ століття?», то є велика ймовірність, що більшість пересічних респондентів дасть відповідь: Тичина, Рильський, Сосюра.

Степан Чарнецький. Поміж лаштунками безконечних переплетень комедії з драмою, поміж хвиль житейського моря виникають напрочуд реальні та вдавано примарні обриси й образи вражень, постатей, відчуттів. Одні строфи відлітають у вирій, а інші натомість повертаються з теплих екзотичних країв. Лагідно закарбовані впевненою й одночасно грайливою рукою, строфи входять поміж собою у змову, перешіптуються, проводять репетиції, дублюють проби, а тоді вихлюпуються миттєвим дійством у стихію перманентного антракту.

Володимир Свідзінський. Казкові ритми людської прамови відлунюють у поетичних заклинаннях. Коли ще люди не говорили, за них повсякчас і всюдисущо промовляла природа. Природа поступово починала віддзеркалюватися у чоловічих і жіночих відчуттях, і непереборне бажання ословлення заполонило ще майже незаймані, ледь освоювані простори людського спілкування. Відголоски тих первинних, але вже не дитячих, а цілком зрілих поглядів на світобудову й місце «вінця творіння» в ній – переливаються барвами та ритмами цього поета.

Михайло Драй-Хмара. У спокійну напозір душу леготом залітає бентега, поривчастими хвилями наскакує смуток, бурею вривається розпач. Урівноважений пейзаж кожної миті може сколихнутися від дисгармонійного буревію. Кожен новий день може набувати нової вдачі, втрачаючи щось одне і здобуваючи щось зовсім відмінне. Розмаїття настроєвої палітри вимірюється не десятками й сотнями нюансів, а міріадами півтонів і відтінків. Хоча й не кількістю визначається багатство поетичної мови цього автора, а таки перфектною якістю в суперлятиві.

Микола Зеров. У книжковій фортеці, у найвищій її вежі сидить заточений за власним бажанням мудрець. Поглядом він сягає у найдальшу широчінь простору та найсокровеннішу глибочінь часу. Його почуття суголосні безсмертним загальнолюдським аналогам. Він запанібрата з найяскравішими світочами людства. Він володіє таємними знаннями й лише вряди-годи ділиться окрушинами свого мисленного багатства. Але й ці крихти насправді є колосальним конгломератом, сузір’ям поетичних одкровень і втаємничень.

Павло Тичина. Космічне світосприймання його поезії підпорядковане всюдисущим музичним правилам. У його уяві існування поезії неможливе без якнайтіснішого зв’язку з музикою. Безперервний колобіг безмежної кількості цілих світів, які належать до єдиного космосу, вирує в його поезії. Якщо будь-який світ може бути частинкою безмежного всесвіту, то кожна навіть найменша частинка кожного із цих світів теж є поняттям вселенським. Цей поет найвищої проби не просто надихався музикою космосу, але сам витворив свій поетичний космос, сповнений музики.

Максим Рильський. «Алхіміком мудрих слів» назвав його інший поет. Таким алхіміком, чарівником поетичного слова він залишався упродовж цілого свого творчого життя. Зберігаючи «неокласичну» поетичну культуру та замилування досконалою формою, він мав щось таке неповторне своє «рильське», яке навряд чи можна підігнати під якусь одну окреслену дефініцію. Органічно поєднати емоційність і мудрість не є легким завданням навіть для найталановитішого та найдосвідченішого поета, а він був здатен до такого магічного поєднання.

Володимир Сосюра. Найтонший лірик, «любощів ніжних співець» своїм неповторним щирим голосом завоював симпатії колосальної кількості читачів. Легкий ритм, непідробна емоція, доступна глибокодумність – є запорукою його популярності. Він так і залишився найщирішим і найпослідовнішим співцем кохання, любощів і пристрасті, застерігши за собою й утвердивши звання найінтимнішого лірика своєї епохи, в яку ним марила молодь, зачитувала його збірки до дірок і не розлучалася з його віршами навіть у найінтимніші моменти.

Павло Филипович. Якщо кожна людина є «родом із дитинства», то не кожен поет є родом із античності. Але трапляються і такі екземпляри, чий родовід сягає безпосередньо античних часів, класичного періоду «колиски людства». Річ не лише в освіті, знанні предмету й оперуванні реаліями, а радше – у визначальних рисах світовідчуття. Часові взаємозміщування, уявна синхронізація найрізноманітніших періодів, діалоги в позачасовому унісоні впливають на витворення інтертекстуальності, в якій справжній талант почувається, як риба у воді.

Дивоовид – дивний овид, суголосний навіть зі Святим Письмом Старого Завіту: «Взяла Ноема дитятко й пригорнула його до грудей своїх та була йому за няньку. Сусідки ж дали йому ім’я, говоривши “Ноемі родився син!” І назвали йому ім’я Овид» (Рута 4, 16-17).


ОКРУШИНИ БІОБІБЛІОГРАФІЇ


Приємно, коли завершуєш якийсь проміжний етап якоїсь проміжної роботи. Перманентний працеголічний процес має у своєму плині певні маячки (не завжди зупинки), коли можеш на хвильку зітхнути – мовляв, нарешті закінчив. А тоді треба вдихнути на повні груди і мчати далі до світлих мет. От позавчора я вивершив біобібліографію до своєї антології української поезії «Дивоовид», що вийде в тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» ще цього року. І поміж принциповіше й веселіше характеризування вибраних мною ста одинадцяти українських поетів вирішив сипнути тут окрушинами біобібліографії. Такі синкопи вельми доречні в літературному джазі.

Але чому саме окрушинами? Звичайно, пам’ятаємо «Окрушини» Ірини Вільде, проте тут окрушини в мене дещо своїші. Бо кілька днів тому я саме задумав нову книжку (чи принаймні розділ для якоїсь своєї нової книжки) під назвою «Окрушини інтертексту». Минулої суботи (10 березня) дорогою на вечір слем-поезії в клубу «Культ» мені невідь-чому засів у голові дурнуватий рядок із дурнуватої пісеньки про месидж. Щоб позбутися його, треба було, щоб сам собою склався трирядковий віршик про пірсинг, і допомогло. На тому слем-вечорі переміг мій московський давній друг Герман Лукомніков якраз завдяки приблизно отаким дотепним поетичним мініатюрам. При цій нагоді сипну першу жменьку своїх свіженьких інтертекстуальних окрушин, пам’ятаючи фінську народну мудрість: «Слово проростає зі слова»:

«забув / бо вчасно не записав / а шкода / добре хоч дату пам’ятаю». «відправила месидж / поправила пірсинг / помацала клітор». «не їж свинини – так велить / талмуд і доктор айболить». «ми так лукавили з тобою / ми криво йшли і є у нас / зерно неправди у кондомів сотнях». «нічні роздуми / не такого вже й старого / пердуна / сам ти майстер». «для друзів поетів / сучасників вічности. / для недругів графоманів / сучасників чого?». «їхало-їхало / сіло та й повезлося / стояло-стояло / сіло та й упало / ні сіло ні впало». «згадався москалець / заримувався олівець / і п...здець». «o tempora o mores / о долорес ібаррурі / дні світлі та похмурі». «від мирного до хвильового / від рудченка до фітільова / від куліша до винниченка / від ботвіна до радянської».

А тепер нарешті сипну жменьку дивоовидних біобібліографічних окрушин, обмежившись довільними чи найхарактернішими зразками і знявши власне бібліографічні посилання.

(...)

«Візьму я мій хліб, моє вино та моє м’ясо...» (І Сам. 25, 11), все вип’ю, майже все з’їм, а окрушинами поділюся щедро та щиросердно.


ЧУДОВА СІМКА


Якби раптом захотілося виділяти якісь сімки з вибраних до антології української поезії «Дивоовид» ста одинадцяти поетів, тоді так чи інакше виходили б чудові сімки, незважаючи на кінематографічні асоціації й алюзії. Про магічність числа сім і розводитися годі, а сама семикратність супроводжує людство з давніх-давен. От загляньмо хоча б у Старий Завіт: «... справив цар усьому людові, що перебував у Сузи-замку, від великого до малого, семиденний бенкет у садовій огорожі царського палацу» (Ест. 1, 5).

Юрій Клен. Бризками влучних слів вихлюпуються його рядки, строфи, вірші. Гуркіт водоспаду сягає віддалених країв. Міріади бризок димлять, а над тим водяним димом витворюється веселка. Райдуга грає не лише у сонячному світлі, але й у місячному сяйві. Відважні лицарі на човнах долають моря й океани. Співають пливучи хлоп’ята. На суші та на морі може вестися однаково. Маючи чи знаходячи твердий ґрунт під ногами, треба бути певним своєї правоти. Бо з погляду вічності цивілізаційні інтенції виявляються правомірними навіть попри часткову свою жорсткість і подекуди жорстокість.

Михайль Семенко. Вогнеметні вірші причаровують, наче палахкотлива ватра прохолодної ночі десь у гайку чи приборкане багаття свіжого пополудня десь у пущі, чи дотліваючі жарини душного надвечір’я десь у степу. Феєрверки поетичних образів здатні вражати не лише своєю різноманітністю, але й несподіваністю. Екстраваґантність поетичного письма цього автора вмотивована неординарністю його світовідчуття. Кохання і сум, пиво і папіроси, життя і смерть – завиграшки міняються місцями у феєричній круговерті, для якої зміна доданків все одно дорівнює нулю, який так чи інак є усім.

Юрій Дараган. Лісостепова стихія проминулих століть і тисячоліть відлунює у поетичних рядках, зблискує поміж слів, ворушиться у літерах і звуках. Дикий неприборканий тарпан брикає степами, завбачливо оминаючи буй-тура, який собі мирно пасеться поміж буйних отав. Велетенські сови спурхують із прадавніх крислатих дубів, а десь над незвіданими водоймами кигичуть чайки. Коня приборкує міцна збройна рука, оздоблюючи його блискучою збруєю. Неозорими степами ходять люди й коні, коні й люди, а десь на вершечку дерева скликає заблукалих привид дива.

Майк Йогансен. Нестримна енергія вивільняється повсякчас із відсуненої на самісінький краєчок письмового стола скляної кулі. Динамічна натура обійняла пестливими долонями десниці й шуйці оту скляну кулю і вбирає в себе енергію, щоб переплавити її в життєдіяння, невід’ємною складовою якого є й віршописання. А за аурами письмових столів, за межами цегляних стін, за мурами провінцій і метрополій вирує природна стихія зі всім своїм птаством, зі всіма своїми інсектами й земноводними. Фауна бігає посеред флори, щука скидається посеред латаття, вірші бринять мисливським ріжком.

Тодось Осьмачка. Промовляння голосами духів не виникає з порожнечі, воно базоване на цілих каскадах прикрих реалій і правдивих бувальщин. Зрештою, увесь фактично існуючий світ може бути суцільною порожнечею, всі опуклі й об’ємисті речі та події можуть бути порожніми безоднями. Порожній глечик, коли розбивається, то стає ще порожнішим. Але талановиті вірші про типологічно споріднені речі зазвичай не бувають пустопорожніми. Густий, насичений поетичний стиль цього автора рівною мірою і відлякує, і приваблює своєю сенсовою макабричністю, своїми пористими щупальцями.

Володимир Кобилянський. Тихої фатальної ночі в земному едемському саду на побачення з деревом приходить поет. Щоб любити дерево, не обов’язково бути ботаніком, достатньо мати розвинену уяву та бажання творити добро. Меланхолійний настрій пролітає зірваними буковими листочками поміж поетичних рядків. Десь нагромаджуються цілі купи такого листя, яке потім засипається сніговими кучугурами. Але тут ці листочки – у постійному леті, в неперервному кружлянні, вони обдаровують немарною надією небайдужих, вони є листяними човниками безмежного повітряного океану надії.

Євген Маланюк. Міць буяє в його строфах, сонячні відблиски сяють на кованих латах, під якими грають м’язи. Вольове прагнення відродити могутні творчі первні переплітається із делікатнішими інтимними рисами вразливої душі. Минуле наповнене не лише примарами втрачених можливостей, але і втіленнями закономірних звершень. Крізь туманні пласти пробиваються разючі промені сонцесяйної істини. Навколо все розпрозорюється і навкруги стає видно заокруглену далечінь, увсебіч сягає пронизливий зір. Осяяння спалахує миттєво, але його відсвіт триватиме довго та переливатиметься різнобарв’ям. Це осяяння та відсвіт сили, про яку йдеться і в Старому Завіті: «Ти оперезав мене силою на бій, і підбив під мене моїх противників...» (2 Сам. 22, 40).

ЗНОВУ ТРОХИ ОВИДУ


Антологія української поезії ХХ століття «Дивоовид» незабаром з’явиться друком у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан». Огляд дивопортретів відібраних до антології поетів хотілося б провадити у строгій хронологічній послідовності. Але ж у нас тут літературний джаз, тому майже необхідні якісь синкопи тощо. І послідовність виходить джазова, а не рівна. Узбецька народна мудрість свідчить: «Спитали верблюда: “Чом у тебе шия нерівна?” – “А що у мене рівне?” – спитав верблюд».

Леонід Мосендз. Стелаж розрісся в цунамі, яке застигло у кришталевій німоті й нависло над розгубленим книжником. Кожної миті можна очікувати, що те цунамі розкришталиться та навалиться мегатонною водяною масою на широко розплющені поетові очі. Якщо й станеться так, то нічого страшного в тому нема, адже поетові очі здатні поглинути ще й не таке, а от вже збуджений мозок переплавить оте все та ще й не таке у кришталеві-таки злитки. І поскладає ті новенькі злитки на новому стелажі, який у своїх кришталевих глибинах мріятиме про своє евентуальне цунамне майбутнє.

Валер’ян Поліщук. Амплітуда амплуа цього поета широченна й перепадиста. Елементи автохарактеристики він позакладав у назви своїх збірок і порозкидав по своїх творах. Дівчина, обмотавшись жмутком червоного, назбирала козуб ягід, а тоді пішла слухати металевий тембр, який видавало радіо в житах. Щоб досягнути зеніту людини, потрібна сонячна міць, яка неможлива без вибухів сили. А геніальні кристали залишають по собі громохкий слід серед електричних заграв. Присмачена новотворами його вузлувата поетична мова наштовхує на згадку про вервечково-мотузкове праписьмо.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка