Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка3/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Василь Бобинський. Навіть коли й виникають соціальні мотиви у творах цього поета, все одно крізь них прозирає еротичне підґрунтя. Діонісійська скромна привабливість його лірики полягає у щирому висловлюванні душевних станів, базованих на природних людських першопотягах. Хистка людська свідомість мусить вібрувати поміж різноманітними непотрібними проблемами та дилемами, але вельми часто хочеться відкинути все те проблематичне лушпиння, щоб якомога частіше занурюватися у млосні нурти натуральної жаги. Бо речі первинні повинні домінувати над речами вторинними.

Василь Стус. Архівизначальною світоглядною домінантою творчості цього поета є ідейна нескореність і моральна безкомпромісність. Еталонні зразки самовираження вільного духу, який неможливо зламати, вбрані у відповідні шати. Характерними рисами його поетики є образно-стилістична насиченість тексту й інтонаційне розмаїття ритмомелодики. Боротьба із зовнішньою несправедливістю не виключає можливості внутрішньої боротьби із самим собою. Чутлива та вразлива поетична натура, хоч і має священне право на сумніви, не використовує його на користь вищого права.

Ігор Калинець. Цілісність поетичного світу окремого автора не завжди є доконаним фактом, частіше навіть приблизна цілісність належить до недоконаного виду. У цього ж автора власний поетичний світ є напрочуд цілісним, унікально вивершеним, вибудуваним із тонким відчуттям архітектоніки. Забудьмо про математику, але якісь невловимі точні закони керували ж таки поетом, коли він задумував, творив, компонував елементи й масиви свого світу. Ars combinatoria його поезії є зразком, який можливо наслідувати, але неможливо перевершити.

Борис Нечерда. Основні риси змістового наповнення поетичних текстів деколи можуть прецизійно співпадати із рисами формального їх вирішування та вирішення. У цього поета у сенсовій площині нервове напруження поєднується із позірним спокоєм, витворюючи не власне «золоту середину», а властиво неможливість будь-якого усереднювання. У версифікаційній площині ж імпульсивно-амплітудна ритмомелодика поєднується із плавним віршем, вказуючи на знову ж таки неможливість їх злиття. Поєднання змістових і формальних дисонансів може виявитися гармонійним поетичним чином.

Ірина Жиленко. Поетичні тональності суть різні і розмаїті, вони можуть вібрувати та переливатися, кришитися та зливатися, стискатися та розливатися. У цієї поетеси тональність видається приглушеною, ледь притишеною, зовнішньо стриманою попри внутрішнє вирування пристрастей. Калейдоскопи серцевинних контрастів є наче прихованими, завуальованими. Авторка і ділиться виявами глибинних порухів душі, і водночас уникає відвертішого оприлюднення своїх сокровенних помислів. Краплини дощу за шибкою є сухими, проте мокріють, залетівши крізь прочинену кватирку.

Василь Голобородько. Його «ліричний герой» або суб’єкт поетичної розповіді – наче Ікар на метеликових крилах – постає перед нами чистим, відвертим, тендітним, але з важкою головою, переповненою сумними думками. Близький до природи, сам частинка тієї природи, він хотів би і міг би жити, насолоджуючись нею й собою, але цього йому не дозволяє об’єктивна дійсність, тобто все те, що існує поза природою, але дуже впливає на неї, не дає їй бути собою. Тому природа в особі поета бореться за свою ідентичність, воює добром і ніжністю. Перемога не є доконечністю, бо ця боротьба є способом існування.

Грицько Чубай. Оновлювати добре забуте старе можна по-різному. Оновленням вважається також залучування до обігу дотогочас незнаного чи недоступного. Цей поет цілеспрямовано й інтуїтивно тяжів до оновлення поетичної мови, плекав різноманітні способи слововислову. Вислів думки начебто доречніший у цьому контексті, проте вимушена тавтологія вислів слова краще пасує до осягнення доробку поета, який прагнув відкритості, широти поглядів, освоєння найкардинальніших тенденцій сучасної поезії між усіма паралелями та меридіанами.

Зрозуміло, що ці й інші дивопортрети є лише легесенькими натяками на спроби архімінімалізованої характеристики. А я й не намагаюся нічого докладно тут виясняти, бо навіть краєм вуха не претендую на славу Соломонової мудрості. «Цариця савська, почувши про славу Соломона, прибула випробувати його загадками. Прибула вона в Єрусалим з великим почетом, з верблюдами, навантаженими пахощами, премногим золотом і дорогоцінним камінням. Прибувши до Соломона, бесідувала вона з ним про все, що мала на серці. А Соломон дав їй відповідь на всі її питання. Не було нічого невідомого цареві, чого б він їй не вияснив» (1 Цар. 10, 1-3).


ДАЛІ ОВИД


Далі в джазовій нерівній послідовності продовжуємо огляд дивопортретів ста одинадцяти поетів, відібраних до антології української поезії ХХ століття «Дивоовид». Тішу себе притлумленою надією, що сконденсовані дивопортрети не розведені водою. Тричі при цій нагоді скористаюся молдавською народною мудрістю. Вона свідчить: «Вино, змішане з водою, втрачає силу». Правильно, тому я й не хочу, щоб про мене сказали: «Пробував доп’яна напоїти весь світ холодною водою». І ще: «Хай краще живіт лопне, ніж лишиться бринза», – але ні, хай краще залишок бринзи буде на потім, а живота свого треба шанувати.

Олег Лишега. У його поезії закладені певні смислові та світоглядні коди, які начебто досить легко розшифрувати – так само легко, як і читати його вірші. Проте ця легкість є все ж позірною, бо під словесними напластуваннями можна шукати та знаходити ще багато сенсовних покладів. Усі чотири стихії присутні в його поезії – земля, повітря, вогонь і вода. Не завужуючи, а лише конденсуючи поняття, він землю називає глиною, а воду – снігом. Вогонь і є вогнем, а повітря, либонь, є димом від того вогню, на якому випікаються глечики, призначені для талої води.

Дмитро Кремінь. Самовидець бачить, як на його очах щось постає, щось руйнується, щось залишається незмінним. Він свідомий того, що все колись та й перетвориться на порох. Він не хоче бачити свого праху і тліну, тому запалює свій смолоскип, свій настільки – що аж із самого себе. Лише тоді можливо побачити свій попіл. Це животворний вогонь, а попіл після нього перетворюється на слова у віршах. Теми для віршів можна собі вибирати різноманітні, проте деякі продиктовані об’єктивною реальністю: у даному разі – це симбіоз батьківських карпатських мотивів із новонабутими степовими.

Тарас Федюк. Кожному на роду написано проходити свої власні стадії розвитку. Еволюція творчої манери теж є складовою доробку. Цей поет, поступово позбувшись патетичних нашарувань, вийшов на магістраль іронічного поезієтворення, позначеного рисами екзистенційного світовідчуття. Для нього характерним є симбіоз традиційних мотивів і форм віршування із модерними стилістично-тематичними тенденціями. Химерний політ його поезії здатен і мобілізувати, і розпружувати, і надихати, і зневірювати, і ще бозна-що творити, сигналізуючи про себе специфічними акцентуаційними нотками.

Василь Герасим’юк. Слово та поняття «поет» у нього є ключовим, початковим і заключним. Мабуть, слід визнати, що йдеться про квінтесенцію поетичної сутності, про альфу й омегу, про початок і кінець. А кожен кінець є початком чогось іншого, як і кожен початок є логічним чи випадковим продовженням якогось кінця. Багато його поетичних пасажів асоціюються із чимось сакральним, тому невипадковим є вплітання у тканину тексту біблійних алюзій. Архетипні одіссеї присутні і в окремих віршах, і в способі поетичного мислення, яке у своїх просвітленнях сягає вселенських обширів.

Андрій Охрімович. Поетичним світом цього автора є замкнутий простір, який він постійно наповнює, розширює і вдосконалює. Там проростають стебла трави з чудернацькими листочками, там вихори гуляють навіть по письмових столах, там речі самі собою свердлами закручуються у свою власну сутність. Ексцентричний стиль письма зовсім не вадить залученню до віршів найсерйозніших тем і мотивів. Наскрізною ниткою чи мереживом через його тексти проходить вірність своєму неординарному стилеві та відповідній тематиці, фривольній і патлатій.

Юрко Позаяк. Іронічність і пародійність творчої манери цього поета, помножені на неабиякий його ліричний талант, дають чудові результати. Виникає враження, що йому було занадто просто писати «звичайні» вірші, тому він вирішив зодягнути маску такого собі фривольного бешкетуна, який у вірші тільки бавиться. Але шила у мішку не сховаєш, і ліричний первень його поезії дає про себе знати якщо не щокроку, то бодай щоверсти. За цими віршами проступає ґрунтовна філологічна освіта, яка дає змогу насичувати тексти чималою кількістю ритмічних і смислових алюзій.

Петро Мідянка. Його поезія оригінальна аж до суперлятиву, її екстраординарність настільки яскрава, що не потребує жодних апологій. Проте її не так просто сприймати: там є стільки талісманів, оберегів, амулетів, осторог, заборол і сторож, що вони можуть елементарно не дати доступу до цього поетичного світу. Треба заварювати спеціальне читацьке зілля, щоб воно допомогло бодай проникнути у цей поетичний світ, побути там трохи, зрозуміти та відчути дещо і не бути заклятим. Бо заклинання й закляття присутні й достатньо відчутні в цій поезії, вражаючій і пульсуючій.

Іван Малкович. Цей поет уміє багато чого, зокрема спрямовувати вектори місцевого карпатського колориту в універсальні виміри. Із тих універсальних безмеж повертаються вдячні відлуння й росою осідають на соковитих травах. Напрочуд пластичний і мелодійний стиль його віршування гармоніює із примхливою насиченістю тематики та несподіваними композиційними перепадами. Добро дихає янголом із плеча прямо у вухо тобі, аж солодко стає і млосно. Значеннєві розчарування, нарікання та напучування, із дещо флегматичними порухами пера, навіюють ілюзію нірвани.

Володимир Цибулько. Цей автор тяжіє до поемного формату, з елементами сюжетної деконструкції та аудіо-асоціативного нагромадження словесних образів. Поетичні твори меншого формату існують собі у співаній формі. Проте кожну його поему все ж слід вважати композицією з окремих віршів. На це наштовхує їх архітектоніка та смислове різношерстя. Наскільки струнким може бути наш недосконалий світ, настільки стрункими є і його поемні тексти. Наскільки чистим є повітря, настільки чисті його тексти. Наскільки досконале колесо, настільки ж досконале і перо.

Можливо, хтось і матиме здорову насолоду від читання віршів та їх обрамлення: «Зробіть мир зо мною, піддайтеся мені, і кожний їстиме свій виноград і смокви й питиме із своєї ритви, покіль я прийду й заберу вас у таку землю, як ваша, у землю, багату на пшеницю й на вино, землю, багату на хліб і на виноград, у землю маслин і меду, і будете жити, не помрете» (2 Цар. 18, 31-32).


СЕРБСЬКА ВЕСНА – 1


Декілька тижнів перед Паскою в Сербії розпочалися Дні української культури. Триватимуть вони ще певний час, десь аж до травня. А мені довелося долучитися до цієї культуртреґерської місії у двадцятих числах березня. Організатором цієї розлогої презентації виступило, зрозуміло, Міністерство культури та туризму України. Культурні організатори діяли чітко та ненав’язливо, за що їм щире спасибі. Нам нема чого соромитися, бо ми маємо чим пописатися. Україна багата талантами та трудівниками. «Маєш безліч робітників: каменярів, каменотесів та теслів і всяких здатних до різної роботи. Золоту, сріблу, міді та залізу нема й ліку; починай, отже, і роби» (1 Хр. 22, 15-16). Культурні діячі, у переносному сенсі, тешуть своє каміння – кожен в силу свого дару та здатності переборювати лінь.

Хоча всі дороги ведуть до Риму, моя дорога природно пролягала через Київ, бо до наших послуг були надані повітряні шляхи, та й тотальна більшість залучених культуристів має київську прописку-реєстрацію. Дорогою туди й назад я зустрічався зі своїм другом, сербським літератором Деяном Айдачичем, який мешкає в Києві на Оболоні. До слова, при нагоді я йому передав для публікації упорядковану мною ще понад п’ятнадцять років тому антологію сербської поезії для дітей «Кошеня в кишені» в переспівах моєї мами Оксани Сенатович. Таким чином, ця мандрівка до Сербії отримала обрамлення із сербськими ж акцентиками.

Українську літературу ще від Борисполя представляли ми з Василем Шклярем, а вже в Белграді згодом до нас долучився й Іван Драч. Цілком несподівано виявилося, що ми летимо через Мілан. Через те, що я необачно не здав свого рюкзака до багажу, мій цизорик вилучили ще наші митники, а італійські вилучили пінку для гоління й зазіхнули на пляшку платинової «Хортиці» й літрову флягу пепсі. Але не на тих натрапили. У лагідного італійського хлопчини в уніформі я спитав італійсько-німецько-англійською мішанкою: «Іо е міо камарадо дізе водка ту дрінк, о’кей?» Толерантний хлопчина не заперечував, я ж тим часом витягнув із дуті-фрі свого співбрата по перу Шкляра. З тарою проблем не виникло, бо там же нудився якийсь хлопчина, що повертався невідь-куди з Токіо із двома пляшками саке, яке в нього теж законно конфісковували. Добре, що в комплекті до саке додаються порцелянові безвухі чашечки, якими ми й скористалися, скуштувавши з них спершу по трішки люб’язно запропонованого легенького саке. Запиваючи пепсі, ми майже повністю впоралися з оковитою, а тоді рушили до ескалатора повагом, наче королі, супроводжувані захопленими поглядами шанувальників пасти. Особливо мені запам’ятався погляд з-під окулярів гостроносого рудуватого кучерявого митникуватого юнака. Робота митниці на ті декілька хвилин була практично паралізована. Це не так, як у Миколи Холодного: на нас дивився весь Донбас. А приблизно так: на нас дивився весь Мілан, відвісивши щелепи.

У Белграді ми мали доволі вільного часу. І мудро цим користувалися, гаючи своє дозвілля на власний розсуд. Під множинним займенником ми я маю на увазі нас із Василем Шклярем, бо якось навіть знехотя й невимушено склався гармонійний літературний тандем. Із нами були там ще музиканти, режисери, художники, телевізійники тощо. «Було їх разом з їхніми братами, вивченими співаками перед Господом, разом усіх мистців – 288» (1 Хр. 25, 7). Не претендуючи на старозавітну числову прецизійність, можу сказати, що українських митців і коломитців було там чимало, та й ротації культурницького персоналу закладені у пролонговану програму.

Проте не дозвіллям єдиним. Мали ми й конкретну місію, яка, окрім супровідних моментів, вилилася у три літературні акції. Розповім про всі три, але спершу напрошуються ще й певні мікроскопічні преамбули. В українському посольстві поважну посаду обіймає Юрій Лисенко, більш відомий у літературі під псевдонімом Юрко Позаяк. Попри його надзвичайну зайнятість, нам таки вдалося погомоніти. Він завів нас у найбільшу белградську кнайпу, яка в оригіналі називається Прва српска пивара, що перекладу, мабуть, не потребує. Хоча й в готельному ресторані ми ледь через силу могли з’їдати все те розмаїте м’ясиво, а в тій кнайпі двох порцій страви мешано месо з лишком вистачило на шістьох. Живе пиво варять прямо там, але воно має якийсь надто вже специфічний присмак – словом, на аматора. Релакс ми продовжили вже під нашим готелем «Парк» у кнайпі «Зона Замфірова» (до речі, за назвою роману класика сербської літератури Стевана Сремаца). Коли ж там залунала пісня «Їхав козак за Дунай» із приспівом «лучче було, лучче було не ходити», ми природно здивувалися, звідки власники кнайпи взнали, що ми є директорами меблевих фабрик, але Позаяк нас заспокоїв, що ця пісня входить обов’язковим номером до стандартного ресторанного репертуару.

По обіді мала бути наша акція – круглий стіл українських і сербських письменників у приміщенні їхньої Спілки письменників (Удружење книжевника Србиjе), але перед обідом ще відбулася презентація фондів Національної бібліотеки ім. Вернадського в їхній Народній бібліотеці, яка плавно переросла у презентацію книжки «Фокусна перспектива української літератури» (сербською мовою) професора Людмили Попович, українки й україністки з Белградського університету. Книжка сама собою дуже корисна та цікава, я вже встиг її прочитати. Складається вона з чотирьох розділів, дуже вдало архітектонічно взаємопереплетених. Перший «Дзеркала та відображення» присвячений систематизованому поглядові на історію української літератури, другий «Відображення у відображенні» – про взаємну рецепцію української та сербської літератури, третій «Гра відображень» – включає своєрідні портрети наших поетів (Тараса Шевченка, Івана Драча, Василя Стуса, Віктора Кордуна, Ліни Костенко), а четвертий «Відображення поза дзеркалом» – насвітлює новий погляд на творчість деяких письменників (Василя Стефаника, Олександра Довженка, Юрія Андруховича). Прямо з обіду ми вирушили автобусом на вулицю Французьку, 7, де й відбувся вже задекларований круглий стіл. Але про це – вже наступного четверга.


СЕРБСЬКА ВЕСНА – 2


У Белграді майже постійно віє вітер, так звана кошава. Примітку з Малої енциклопедії «Просвета» Данило Кіш був змушений зняти зі своєї книжки «Урок анатомії», проте увів її до своєї книжки «Homo poeticus»: «Кошава, сильний і холодний східний і південно-східний вітер у північно-східній частині Югославії, особливо в Подунав’ї і Східній Сербії; дме головно восени, взимку і ранньою весною, досягаючи швидкості понад 100 км на годину; дме з території України і північної частини Чорного моря через Волоську низовину і Південні Карпати...» Хоча й трохи рідним був той вітер, проте комір куртки доводилося піднімати.

Першою із трьох літературних акцій під час Днів української культури був круглий стіл українських і сербських літераторів у приміщенні Спілки письменників Сербії по обіді 27 березня. Ця зустріч, як то й заведено, складалася із двох частин – офіційної та неофіційної. І там, і там панувала тепла й невимушена атмосфера. При повному залі зацікавленої публіки голова сербської письменницької спілки Срба Ігнятович представив українських гостей. Його ж заступник Драган Драгойлович вів усю церемонію. Іван Драч, якого серби там неодноразово без тіні скепсису називали великим поетом України, виступив у своєму імпульсивному стилі, але власних віршів не читав, зате зацитував повністю з пам’яті «Подражаніє сербському» Тараса Шевченка, звернувшись до сербської публіки із пропозицією віднайти прототип цього вірша серед масиву сербських народних пісень, на що публіка з ентузіазмом закивала головами: мовляв, віднайдемо, батьку. Щоправда, це питання вже давним-давно вирішене у славістичній науці, але ентузіазм завжди є явищем, гідним усілякого схвалення. А коли Драч сказав, що не зміг достукатися до музею Іво Андрича, то всі вмить заметушилися, що там, мовляв, ремонт.

Щоб якось підтримати задану амплітуду поетичних вкраплень, я після свого короткого слова зачитав теж не зовсім свій вірш, а сонетійну варіацію молитви святого Кирила «До Григорія Богослова». У перекладі ж сербською мовою чималі добірки Драчевих і моїх віршів зачитав академічний актор, до якого публіка ставилась із якимось навіть гіпертрофованим решпектом. Перекладач цих віршів, Міодраг Сібінович, виступив із розлогою ґрунтовною доповіддю про актуальний стан і перспективи українсько-сербських (або ж сербсько-українських) літературних зв’язків. Поважний професор, вправний перекладач і цікавий поет виявився напрочуд компетентним доповідачем, який орієнтується не лише в панорамних поверхових матеріях, але й у прихованих нюансах, які властиво й витворюють весь цимес міжлітературних контактів.

Виступив також ще один перекладач української поезії на сербську мову – Лука Хайдукович. У його доробку почесне місце займає своєрідна антологія перекладів віршів трьох класиків української поезії – Тараса Шевченка, Івана Франка та Євгена Маланюка – під назвою «Реве та стогне Дніпр широкий». Як і Сібінович, поважного віку та солідної ерудиції, Хайдукович виявився теж дотепним, як і Сібінович. У промовах сербських поетів таплялися й сумні, і профетичні, і месіанські нотки. «Ви чинитимете в страсі Господньому, по правді й з чистим серцем, ось як: у всіх справах, що прийдуть до вас від ваших братів, які живуть по своїх містах, чи йдеться про той чи той пролив крови, чи про закон та заповіді, чи про постанови та обряди, ви маєте їх навчати, щоб вони не провинилися перед Господом і не було гніву його на вас та на братів ваших. Так будете чинити, й не провинитеся» (2 Хр. 19, 9-10).

Ще чимало сербських літераторів були присутні на зустрічі. Зокрема, Джьоко Стоїчич, поема якого «Ластовине гніздо на фресці Хіландару» цього року виходить окремим видання у перекладах мовами народів світу. Українську версію цього надзвичайно цікавого поетичного витвору я здійснив ще декілька років тому. Джьокові колеги по перу називали при мені цю поемку «вершинним віршем» (по-сербськи врхунска песма). Таким чином, різні поетичні тексти пов’язали між собою присутніх українських і сербських поетів. Як свідчить сербська народна мудрість: «Люди пов’язані словами, а воли мотузками». До речі, цю сентенцію я взяв із упорядкованого Джьоко Стоїчичем двотомника «Сербські народні приказки», плоду півстолітньої принагідної праці цього поета.

Людмила Попович проставила деякі наукові акценти у принципових моментах розлогішої розмови. Олена Дзюба з Київського національного університету ім. Т. Шевченка, яка привезла на практику до Белграда своїх студентів-сербістів, поєднала історичні екскурси із векторами у необхідність подальшого розвитку наших культурних стосунків. Дуже органічно й ефектно вписалася в розмову львів’янка Алла Татаренко, яка зараз працює в белградських бібліотеках над своєю докторською дисертацією. Вона предметно й емоційно висвітлила сучасний стан популяризації сербської літератури в Україні. Давненько я вже не чув таких доречних компліментів стосовно своєї скромної персони. Коли Алла сказала, що «бум сербської літератури» (трішки заголосно сказано) виник завдяки одній конкретній людині, і ця людина сидить у президії (ви вже здогадалися, хто ця людина, ви зараз читаєте цю людину), зала потонула в аплаузі. Мені аж ніяково стало, я лише сказав, що квіти нехай віднесуть до авта.

Василь Шкляр із дуже поважною міною і з резонними жестами володаря дум людських виступив у якості заступника голови Спілки письменників України. Шкляреві, взагалі-то, вдається бути органічним у різноманітних іпостасях – і в надофіційних, і в природних чи кумедних. Вже на неофіційній частині Василь звернувся до сербських колег із пропозицією долучитися до задуманого в Києві проекту нової міжнародної понадструктурної організації європейських літераторів. Словом, було цікаво, лише коньяк після ракії не ліз в губу. Про решту дорозповім наступного четверга.

СЕРБСЬКА ВЕСНА – 3


У полудне 28 березня ми вирушили автобусом до Нового Саду, де мала відбутися наша літературна зустріч із місцевою українсько-русинською громадою. Виявилося, що по діагоналі через декілька кварталів від нашого готелю розташовані розбомблені на так давно висотні житлові будинки, які наразі зберігають (і планують законсервувати) як пам’ятники несправедливого бомбардування. Коли ми переїздили мостом через річку Саву (яка зовсім неподалік впадає в Дунай), то гарно було видно старе місто і домінантну споруду Соборної церкви (до речі, збудовану в стилі українського бароко) над ним. Іванові Драчеві (який чомусь ледь не образився на нас із Шклярем, що ми, мовляв, не почекали на нього після вчорашньої акції у приміщенні Спілки письменників Сербії, і він мусив іти до кнайпи з менш цікавими йому людьми), я вказав на ту церкву і сказав, що, не дочекавшись на нього (чекання було тривалістю у викурену цигарку, а це немало), ми пішли на вечірню до тієї церкви. Щоправда, вечірні не застали, але менше з тим. Драч належним чином оцінив те, що два батяри, не дочекавшись на нього, пішли не до кнайпи, а до церкви. До кнайпи ми, звичайно ж, пішли, але вже після церкви.

У Новому Саді спершу ми відвідали виставку київської художниці Валентини Сазонової. Зрозуміло, ми не кинулися одразу в музей, а спочатку відмітилися у воєводинській локальній столиці, випивши по гальбі пива «Лав». Ляльки та стародавні (начебто реконструйовані) українські сукні справили чудове враження не лише на місцеву публіку, але й на прибулих нас. Поки тривали різні офіційні перемовини, ми зі Шклярем, Драчем і чудовим музикантом Германом Марченком відвідали десь на годинку кнайпу з химерною назвою «Армагедон», скуштувавши там декілька видів ракії, яких ще не пробували. Персикову ракію (бресква), абрикосову (кайсія), айвову (дуня), грушеву (вілямовка) я вже знав на смак, а от вишневу (вішня) довелося скуштувати вперше.

Обійдуся без екскурсів в історію, чому українська діаспора в Сербії поділяється на власне українську та русинську. Тут для цього замало місця. Рахуймося з реаліями та це все ж лишень два відгалуження однієї громади, до речі, чисельно незначної навіть на крихітні воєводинські масштаби. Але ж кількість письменників на душу населення в українсько-русинському місцевому середовищі просто вражаюча, безпрецедентна навіть, якщо не брати до уваги ісландський феномен. Розкутіше провадити розмову допомагала присутнім яблучна ракія, принесена одним із місцевих літераторів у значній кількості. На прощання той же літератор подарував Драчеві дволітрову флягу тієї ж ракії, яку я назвав би ябчанка, а її автор (який, за власним признанням, має декілька гектарів яблучного саду) казав на неї права ябука. Через те, що Драч мав зі собою зовсім маленьку торбу, а я мав трохи об’ємистішого рюкзака, він доручив мені заопікуватися тією флягою, проти чого я не мав нічого, але таки мусив іронічно начебто сфанаберитися: мовляв, до носіння ракії мені легше спуститися зі свого Парнасу, ніж йому зі свого Олімпу.

Було в розмовах і трохи невтішних чи невеселих нюансів, після яких на хвильку ставало сумнувато. «Почувши ці слова, роздер я на собі одежу й плащ, рвав на голові й на бороді волосся й сидів смутний» (Ез. 9, 3). Але загалом радощі домінантно тріумфували.

По обіді 29 березня ми вже мали відлітати з Белграда, а між сніданком та обідом мали ще лекцію на філологічному факультеті Белградського університету. У просторій авдиторії, обставленій попідстінню громіздкими книжковими шафами, зібралася досить численна публіка, головно це були белградські студенти-україністи та київські студенти-сербісти, а також викладачі-славісти з кафедри слов’янської філології. Вільних місць в залі не було видно, але й стоячі місця не були зайняті, тож публіки було в сам раз на таку авдиторію. Трійця (чи тріада) гостей-лекторів, а властиво ситих і рум’яних майстрів пера, складалася з Івана Драча, Василя Шкляра та моєї скромної персони. Ведучою чи креатором зустрічі була професор Людмила Попович, світоч україністики на сербських теренах. Почесним консультантом був професор Міодраг Сібінович, авторитет у площині (чи радше обширі) українсько-сербських літературно-наукових взаємин.

Обрамлені вступним та завершальним виступами згаданих професорів, фривольні письменницькі доповіді знайшли відгомін в активнішої частини публіки, адже було поставлено доволі багато запитань, на які пролунали влучні відповіді. Кожен із трьох краснописьменних лекторів вів мову про те, що на той момент йому видавалося слушних і незайвим. Мені видається, що зараз немає ані найменшої потреби пригадувати і переповідати, про що саме розповідав кожен із трьох, навіть свої власні мовленнєві екзерсиси, хоч вони й досить чітко спливають у пам’яті, не вважаю за доцільне викладати в сурогатному резюме. Головне, що панувала там приємна співрозмовницька атмосфера, студенти мали змогу власними очима й вухами долучитися до сприймання словес та фігур трьох українських письменників.

Згадаю лишень про одну начебто цікавинку, але з необхідною преамбулою. Минулого літа, якраз у переддень Івана Купала, який я вже протягом більш ніж чверті століття майже незмінно відзначаю на дачі в Наварії, моя дружина отримала університетський диплом. Взявши не тільки диплом, але й дітей, ми вирушили на дачу, а до нас тоді долучилися юні сербські студенти-україністи, що якраз стажувалися у Львові під лагідно-пильним наглядом Мілени Іванович, відомої сербської україністки. Майже два десятки сербів із двома молоденькими львівськими викладачками-сербістками Зоряною Гук і Марією Василишин склали нам чудову компанію. Я зготував двадцять п’ять шашликів, тож на всіх вистачило, а сербський віньяк забрав додому. Так отож, коли я під кінець нашої троїстої лекції в Белградському університеті в гущавину авдиторії кинув запитання: «хто з вас був минулого року в мене на дачі?» – то піднявся цілий гайок рук.

Скрізь добре, а вдома найкраще, – ця начебто банальна істина завжди підтверджує свою істинність. Кавальчик весни, проведений у Сербії, видався напрочуд гарним. Добре десь з’їздити, злітати, та завжди приємно (як я писав ще парканадцять років тому) додомленням радіти.

СІМ ДЕЦИМЕТІВ – 1


Залишається сімдесят дивопортретів українських поетів, тобто сім дециметів, до моєї антології нашої поезії ХХ століття «Дивоовид». Люблю одноосібну працю, бо коли б такий вид чи обсяг роботи виконував колектив авторів, то вийшов би пшик: «Опадуть, мовляв, їхні руки від цієї роботи, і вона не буде зроблена; та я ще більше скріпив свої руки» (Неєм. 6, 9). Хоча німецька народна мудрість свідчить: «Багато рук – легка робота», – проте вона ж і резонує: «Як роблю й гадаю сам, у таке повірю й вам».
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка