Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка5/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Віктор Кордун. Праукраїнський давньослов’янський духовний світогляд одне із найоригінальніших своїх віртуальних відображень знайшов у поетичному світі цього автора. Це одна з можливих моделей, відчута на якомусь незбагненному рівні, пророчому у зворотному напрямку, ретроспективно профетичному, назадно провидницькому. Для своєї реконструкції поет використовує ті засоби, з якими він особливо близько знайомий, які самі йому йдуть до рук, бо це вмотивовано логікою спадкоємності, нехай навіть уявної, бо ж відтворюваний світ витягується із часів доісторичних.

Леонід Кисельов. Відчуття неминучого переходу з буття в небуття, переходу близького, який не майорить десь на обрії, а вже підійшов майже впритул і дихає в обличчя, фатально забарвлює вірші цього поета. Неминучість і незворотність фатальної розв’язки, як це й не парадоксально, не затруює свідомості, а навпаки – вселяє в неї позасвідомі мотиви глобалізованої надії на краще. Слово, окрім трильйонів інших своїх властивостей, має ще й рятівну здатність, тобто воно спроможне вселяти в кожну людину вічний дух, а в поета – то й поготів.

Мойсей Фішбейн. Філіґранні вірші цього поета підкуповують своєю щирістю, але щирістю не банальною, а якоюсь напівтонно вишуканою, привуальованою, стриманою наче на півслові чи півдумці. Дбайливо виплекані твори не підпускають до себе ні страху, ні догани, вони мають тривкі заборола у вигляді власної ціннісної самодостатності. Слово може бути різним – різьбленим, кованим, шліфованим тощо. Техніка його обробки не надто зараз цікава і не надто важлива взагалі. Головним мірилом у цьому процесі є майстерність, яка вдосконалює талант.

Микола Мірошниченко. Мова є співтворцем цього поета, але ж і він сам є співтворцем мови. Якщо вигадати, зафіксувати й опублікувати бодай одне нове вдале слово – це вже буде неоціненна заслуга перед рідною мовою, а коли кількість тих новотворів вимірюється десятками а десятками, тоді їхній автор є заслуженим десятикрат, а то й стократ. Неологізми у його поетичному плетиві не є самоціллю, вони є лише родзинками, без яких святкова паска перетворюється на буденну булку. А родзинкою родзинок є його паліндромія, яка зайвий раз засвідчує симетричну заокругленість світобудови.

Михайло Григорів. Зерна конденсують у собі перспективу проростання та буяння. Слова ж мають перспективу розростання в образні природні конструкції. У зернині буяння стиснуте до мінімуму, так само у слові зведений до мінімуму поетичний образ. Цього поета можна назвати майстром майбутньої образності, своєрідним елеватором слів, деякі з яких (ті, що не будуть перемелені на звичайне борошно) здатні прорости й забуяти колосками. Та й борошно теж є життєдайним, із нього випікаються буханці, паляниці та плескачики.

Ярослав Павуляк. Парадоксальне поєднання в несподівані компанії начебто чужих одне для одного слів є чи не улюбленим стилістичним прийомом цього поета. Із простеньких лозин він ухитряється сплітати такі майстерні гарапи (тобто батоги, але не петрові), якими можна поганяти навіть тих коней, на яких возлягають могили. Присмачене макабричними візіями письмо надписує дороговкази в інші виміри. Та це письмо призначене для цього земного виміру, такий його вибір, визначений не ним самим, а самим небом.

Анатолій Кичинський. Незагнуздана стихія дає про себе знати лише вряди-годи, а так зачаїлася собі десь тихенько у куточку кімнати чи в кущах край битого шляху, або катуляється собі перекотиполем по лише частково вцілілих степах, поміж ковили та будяків. А коли таки та стихія вигулькує, то все перемішується. Це не каша-малаша, це смерч, вирування зраненої й загоєної поетичної образності. Досхочу нагулявшись, та смерчова стихія ховається, наче джин до Алладінової лампи, до поетового серця, бо лише там її питоме лігво, її приватна квартира.

Роман Бабовал. Змальовування природи не є самоціллю, воно є радше антуражем для змістовніших поетичних картин. То лагідні, то нервові ван-ґоґівські мазки пензля не замазують загального зображення, а утворюють нагромадження віконець, крізь які видно потаємніші речі. Переосмислення начебто простеньких реалій у таїнні явища супроводжує багато віршів цього поета, який облюбував понятійно-образний пінґ-понґ, зробивши його ледь не своєю творчою манерою. Бо переосмислене явище постійно пульсує в бажанні повернутися до свого праджерела.

Юрій Буряк. До поета повсякчас з’являються видіння, надходять вони звідусіль, з різних часів і просторів. Кожне видіння має свій специфічний колорит. В одних шатах воно прибуває з прадавньої шумерської цивілізації, зашпортуючись об трипільське колесо. У зовсім інших шатах прибуває воно з моторошного майбутнього, яке неможливо передбачити, зате можливо запобігти його моторошності. Поетичні образи у видіннях купчаться у хмари, які линуть своїм курсом, лише на коротку мить зупиняючись, щоб кинути свою тінь на папір.

Людмила Таран. Життя – це чудо, любов – це диво, а поезія є дивним чудом. Окремі вірші, наче чергові серії довжелезного художнього (далебі, не документального) фільму довжиною в життя, постають перед очима душі та зникають під палітурки книжкового архіву, лягаючи там на сторінки-полиці. А кожен той вірш болить і радіє по-своєму, якось разово неповторно. Об’єднуючим первнем для того віршового розмаїття є вимучена любов’ю душа поетки. Бо любов – також і мука, а життя – також і страждання, поезія ж – чудотворний бальзам на душу.

СІМ ДЕЦИМЕТІВ – 6


Залишається двадцять дивопортретів українських поетів, тобто два децимети, до моєї антології нашої поезії ХХ століття «Дивоовид». Якщо кремпуватися, що надто вже якось своєрідно та нестандартно виходить текст з-під пучок пальців, то варто пригадати киргизьку народну мудрість, яка свідчить: «Кожен скакун по-своєму біжить». Та й скакуни суть різні: «Їм бо з’явивсь якийсь кінь із страшним вершником на собі, прибраний у пишну упряж» (2 Мак. 3, 25).

Наталка Білоцерківець. Щирість найвищого польоту, відвертість найвищої межі, аж до оголення нервів, пульсує у непідробних сповідях без покути. Чіткий, але надтріснутий голос відображає амплітуду емоційних станів, від задавненого болю до раптових щемких осяянь. Листопадова повінь затоплює людське єство, спрагле бруньок і цвіту. Крізь сон провалюєшся десь аж у дитинство, де було всім добре, а особливо семилітнім поетам. Крізь дрімоту провалюєшся у юність, де майже всім було добре. Спросоння пригадуєш часи, коли декому ще таки було добре, і прокидаєшся в листопадовій повені.

Павло Гірник. Крізь навмисні патетичні нашарування, які є даниною власній стилістиці, прозирають ненавмисні авторові одкровення. У дечому пантеїстичне світовідчуття скроплене хімікаліями розпуки й болю. Хоч і листочки їх поцятковані набутою іржею, дерева все ж буяють, хочуть і радіють. Сіроманець шугонув від мисливців у самісінькі лісові нетрі, щоб звідти позирати на суєту, наче з височенного горба, рясно зарослого кущами калини, хоча й калина любить низовину. Нехай аномалії переходять у розряд звичайних речей.

Ігор Римарук. Настільки густий, що аж ледь чи не перенасичений, стиль письма цього поета схожий на щойно зібраний мед. Скільки ж то бджіл мусило рефлекторно та свідомо натрудитися, щоб із мовного цвіту позносити нектар до вулика поетичної майстерні. Саме цей мед, скільки б ним не ласував, ніколи не наб’є оскоми. А воскові свічки теж є продуктом того ж вулика. Вони спалахами освітлюють безпробудну темряву, наче блискавки горобиної ночі. І темрява будиться, розпрозорюється, щоб крізь імлу назавше увійшло денне сяйво.

Тадей Карабович. Лаконічна форма його віршів є лише поверхневою ознакою. Лапідарність у висловлюваннях належить до його найулюбленіших виражальних засобів. Ці слова, рядки й цілі вірші аж просяться бути висіченими на камені, такі вони сконденсовані. Думки в цих віршах стиснуті, наче пружини, до крайньої межі. І раптом вони вистрілюють аж у космічні простори, в історичне різночасся, яке є й рівночассям. Рідна поетова Холмщина, наче Атлантида, загубилася десь у позачассі, але вона таки існує, бо існує поезія про неї.

Юрій Андрухович. Музей розмаїтих дивовиж і почвар, експонати якого потрапили до своєї нової домівки прямісінько із саду радостей земних, займає велетенську площу, більшу від території найбільшого у світі супермаркету. Цей музей є витвором штудерної уяви одного-однісінького поета. Поетизація й естетизація екзотичних дивоглядів є лише однією козирною картою з авторової козирної ж колоди. Далеко не всі дивогляди й дивовижі, зрозуміло, змогли потрапити до того музею; цілі маси й табуни подібних протоекспонатів крутяться по всеньких усюдах і (хто марно, а хто й ні) надіються й чекають на свою поетизацію.

Олександр Ірванець. Понад усе цей автор ставить іронію. Можливо, не сам він її ставить понад усе, а вона сама проникає в усе, що б він не писав. Всепроникна іронія знаходить собі лазівки навіть у недоторканні начебто матерії. Іронія аж ніяк не є одноманітною, вона має цілий спектр нюансів і варіантів, видів і типів. Але сама по собі вона була б позбавлена вищого сенсу, якби не йшла в тандемі з ліричним талантом. Сплав лірики з іронією (без відкривання Америки через кватирку) так і називається: іронічна лірика, або ж лірична іронія.

Віктор Неборак. Багатоликому ліричному героєві властиві карколомні перевтілення, він приміряє до себе безліч личин, найвідповіднішою з яких є маска літаючої голови. Але ця відповідність є лише тимчасовою, бо ж пригоди тривають, шугають поза лінію обрію, ширяють у наднебессі. Урівноваження є бажаним, проте ілюзорним, адже написане раніше постійно вібрує і сигналізує невідчепними дзвіночками в нових текстах, дзвенітиме й у майбутніх. Можливо, умиротворення існує десь у позауявних просторах, та годі за ним шукати тут, у цих віршах.

Кость Москалець. Непролазні хащі можливо робити таки пролазними, маючи відповідне причандалля – магічний компас, нагострене мачете та непомильне просторове відчуття. У пралісі словес цей поет почувається впевнено, адже йому начебто нічого не бракує для пересування у будь-який облюбований бік. Йому не бракує ні вродженого мисливого дару, ні повсякчас вдосконалюваного вміння, ні стриманого бажання долати перешкоди. Але сливе всім завжди чогось таки бракує. Визначування цього чогось, чого таки бракує, і є сенсом шляху, однаково – чи крізь хащі, чи крізь пустелю.

Борис Щавурський. У похмурих візіях з’являються апокаліптичні нотки. У візіях радісних зблискують євангельські істини. Дуалізм світовідчуття прагне одного виміру, проте двоїстості важко позбутися, ба навіть – неможливо. І не треба, адже на цих двох крилах можна майже безболісно долати повітряний океан поезії, без видимого ризику зірватися в піке. Та й, зрештою, Пегас є двокрилим. Проте така двоїстість для цього поета є все ж другорядною, а першорядним є постійно вдалий результат полювання за словами, які віршовано складаються у вишукані трофеї.

Назар Гончар.Творити вірші не обов’язково вночі, не мусово лежачи, не конче в сомнабулічному стані. Але ліжко може бути поетичною майстернею, з якої виходять поетичні шедеври екстраординарного віршника. Для цього поета цілий світ є Театром Ледачої Істоти, в якому відлунюють відголоски насиченого мовчання впереміш із первинними дзвонами заклинань і переосмисленими ремінісценціями. Там також відображаються, наче в химерних дзеркалах, образи видимого й невидимого світу. А ті звуки й видива зливаються у віршах, чудернацьких і чудових до суперлятиву.

СІМ ДЕЦИМЕТІВ – 7


Залишається десять дивопортретів українських поетів, тобто один децимет, до моєї антології нашої поезії ХХ століття «Дивоовид».

Василь Махно. Бджолині рої летять за вітром. Сніг розпорошується у хурделиці. Осипається весняний цвіт із дерев. Тополиний пух жахає астматиків. Усі ці картини належать до одного ряду, поетичне переосмислення якого дасть натяки на візуалізацію образу. Та не зображенням єдиним живе ця поезія, але й заглибленням у різноманітні потаємні комірки, часточки приватної території автора. У відкритому світі варто зберігати бодай дещицю чогось сокровенного лише для свого внутрішнього користування, ділячись цим тільки у віршах.

Роман Садловський. Словесні образи не завжди мусять бути зрозумілими, навіть для їхнього автора. Вельми часто вистачає лише інтуїтивного розуміння, що вібрує десь на глибинних рівнях, десь у карстових печерах свідомості, у допотопних покладах підсвідомості. Профетичні мотиви не є навмисними, вони є радше передчуттями, що витворюють примарну візію вираженого у віршах позауявного (евентуального або й ні) скакання перспективи. Спалахи та згасання існують поперемінно: якщо щось одне відпочиває, то інше тоді працює – такий вже життєво-творчий колобіг.

Іван Лучук. Про себе самого якось наче й не випадає писати, тому тут, як виняток, слово має літературознавець Євген Нахлік: «Сила створеного поетом образу ліричного героя-інтелектуала в тому, що останній постає живою, чутливою і мислячою особистістю, яка має невичерпну фантазію, глибоко почуває, тонко рефлексує, сумнівається, бунтує, кпить із себе та інших, мучиться неспроможністю розуму розгадати таємниці людського існування. Іскриста іронія поета має гіркуватий присмак».

Іван Андрусяк. Вузли закручуються настільки туго, щоб потім не було жодної змоги їх розв’язати. На довжелезній шворці затягнуто цілу вервицю вузлів, кількість яких відповідає числу написаних віршів, яких вже не викреслиш із ноосфери, яких не зітреш із сукупної пам’яті, яких ніколи не відцураєшся, навіть втративши до них відлинулу прихильність. Рубці скрашують мужнє тіло, а вузлики віршів уже навіть мимохіть скрашують мотузок доробку, який доводиться доштуковувати щораз кращими вузликами.

Вікторія Стах. Ритуальність не мусить бути всепоглинаючим мірилом, проте її риси бажано присутні в багатьох зрізах. І у відчуванні буття, і в компонуванні ситуацій, і в писанні віршів. Власне з цих віршів і прозирає шалено відверта натура, спроможна перемолоти, наче у світоглядній м’ясорубці, цілі сукупності вселенських проблем, щоб дійти висновку: проблем не існує, якщо вони вже у відстраждалому минулому. Неґативу вже не існує, а позитивна ритуальність переростає у дозвільні церемонії, квінтесенційно виражені саме в поезії.

Галина Петросаняк. Представники фауни бігають собі поміж сукупності екземплярів флори. Цей рух проростання й співіснування потрапляє в допитливе поле зору поетеси, здатної помічати навіть те, що для міріадів інших очей є очевидно прихованим. З-поза кавової пари, наче з-поза примарної фіранки, приємно споглядати світові рушення, закономірні природні аномалії, затемнення сонця чи повний місяць. Приємно й боляче водночас, адже чутлива натура не може не співпереживати сливе з усім на світі, кому й чому властиве переживання, властиве одухотворення.

Мар’яна Савка. Тендітність насправді є вираженням внутрішньої сили, як і делікатність є виразом могутності. Йдеться про стилістичну делікатність і поетичну могутність. Манірність є стилем, властиво – одним із багатьох можливих варіантів подачі стилю. Стильність є запорукою оригінальності, яка своєю чергою є колосально особистісною. Світло рампи кидає чітку тінь, яку поетеса переганяє словами, чіткішими від будь-якого обрису. Це не перегони з тінню, це вже доконана моральна перемога над умовностями матеріального світу.

Маріанна Кіяновська. Архетипне мислення вміє вдало себе завуальовувати, приховувати себе настільки, щоб знаки від нього розходилися лише як легенькі круги на неозорому плесі. Прадавній досвід людства нуртує у глибинах насиченої свідомості, лише подеколи даючи про себе знати на поверхні. Переосмислення глибинних струменів дає змогу витворювати нове бачення, позначене рисами специфічного реґістру, виплеканого трансформованими уявленнями. Так виникає міфотворення, приречене на безліч нових витків і злетів.

Назар Федорак. Інтертекстуальні вкраплення наче віддзеркалюють коло поетової лектури. Масив тієї лектури дуже розмаїтий, із нього відсіюється аматорський кукіль, щоб залишалися переважно фахові зерна. Але тексти так чи інак всотують у себе мішанку крапель із найширшого спектру різномастих категорій. Поет вирушає у мандри подалі від власного слова, але планетарна заокругленість і відчуття праджерел так чи інак досить швидко повертають його на круги своя, де після брудершафту з собою так комфортно плекати поетичну фіксацію відчуттів.

Сергій Жадан. Розхристаний юнак, подолавши свій комплекс розкомплексованості, дослівно увірвався на літературні луги та пасовиська, погарцював там досхочу, а тоді перебрався до апартаментів літературного палацу, поетичного готелю, з якого не виписують в полудне, взагалі не виписують. Тематична та лексична сміливість сама собою є сумнівною вартістю, зате помножена на неабиякий природний талант, відшліфований виром контексту та лавиною досвіду, вона перетворюється на гідність. Цей поет має титул революціонера та гідність героя.

Як свідчить в’єтнамська народна мудрість: «Візьми в одну жменю – повна, а в дві – неповні». Тобто на один антологійний том ста одинадцяти поетів повністю достатньо. І всі вони під однією палітуркою мали б почуватися комфортно, адже: «Кожен до кожного щільно прилипає, вони зрослись докупи нероздільно» (Іов 41, 9).


КРИТЕРІЇ ОВИДУ. МОДЕРНІЗМ


У відборі поетичних текстів до антології я керувався цілою палітрою критеріїв і принципів, квінтесенція яких полягає строго в суб’єктивному підході до осмислюваного матеріалу...

(...)


(Твори 111 поетів) увійшли до «Дивоовиду». «Ось море велике, прешироке, у ньому плазунів безліку, звірів малих і великих» (Пс. 104, 25).

ЗРІЛІ МОДЕРНІСТИ


(...) «Простодушний іме віри кожному слову; розумний уважає на свої кроки» (Прип. 14, 15). Якщо серед електорального загалу провести уявний тест із питанням: «кого ви можете назвати із українських поетів ХХ століття?», то я чомусь маю глибоку підозру, що більшість пересічних респондентів відповість: Тичина, Рильський, Сосюра.

ВІД П’ЯТДЕСЯТИХ ДО СІМДЕСЯТИХ


(...) «У день щастя будь щасливий, а в день нещастя розважай: Бог однаково створив і цей і той, щоб ніхто не міг дійти, що буде після нього» (Проп. 7, 14).

ВІСІМДЕСЯТНИКИ ТА ДЕВ’ЯТДЕСЯТНИКИ. КІНЕЦЬ ОВИДУ


(...) Можна виснувати обережне припущення, що революція в надрах поетичного буття якщо не спричинила, то принаймні передбачила кардинальні зміни політичного ладу та суспільного устрою. «Здіймись, північний вітре! Прилинь і ти, південний!» (П. п. 4, 16).

НОВА ВЕРСІЯ «ПЕКЛА»


(...) Та й на все воля Божа: «Яка бо людина може пізнати волю Божу? Або хто може збагнути, чого Господь хоче?» (Муд. 9, 13).

ЛІТУРГІЯ КОХАННЯ – 1


У видавництві «Навчальна книга – Богдан» готується до друку Антологія української любовної лірики кінця ХІХ – початку ХХІ століття «Літургія кохання». Любовну лірику завжди приємно читати.

(...) «Кохайтеся і кохайте, та ще антологію цю читайте!» – «...жіноча краса багатьох спантеличила, і кохання від неї вогнем займається» (Сир. 9, 8).


ЛІТУРГІЯ КОХАННЯ – 2


(...) Хоча вже в попередні епохи відбувся певний прорив із а ля церковного (квазірелігійного) чи іншим чином зашореного трактування жіночої природи, проте схожі проривання тривають перманентно, ба навіть є актуальними й тепер, у часи ілюзорної ґендерної рівності. «Жінки безжурні, встаньте, слухайте голос мій! О дочки самопевні, нахиліть вухо до мого слова!» (Іс. 32, 9).

ЛІТУРГІЯ КОХАННЯ – 3


(...) Тепер це вже багатьом незрозуміло (особливо представникам молодших поколінь), але перебування в «тюрмі народів» під пильним компартійним наглядом накладало колосальні пласти обмежень на творчу (та не тільки) діяльність, взагалі сковувало людське буття. «Я зроблю їх страховиськом для всіх царств на землі, наругою і приповідкою, сміховищем і прокляттям по всіх містах...» (Єр. 24, 9).

ЛІТУРГІЯ КОХАННЯ – 4


(...) В «Оріоні золотому» були твори рівно двохсот авторів. «Як потемніло золото, ой, як змінилося золото найліпше!» (Пл. Єр. 4, 1). Найперше я скоротив кількість оріонівських авторів до ста шістдесяти шести.

ЛІТУРГІЯ КОХАННЯ – 5


(...) Продовжуємо список доданих авторів. «Я бачила неволю моїх синів і моїх дочок, яку наслав на них Предвічний» (Вар. 4, 10).

ЛІТУРГІЯ КОХАННЯ – 6


(...) Через якийсь десяток років ми з Вікторією [Стах], в силу вже нових обставин, відчистили корпус антології [«Біла книга кохання»] від непотрібного шмельцу, додавши дещицю новіших (написаних за те десятиліття) та нововидобутих поетичних текстів. «Золото, яким вони покриті, мало б служити їм для окраси, але коли хтось не зітре з них іржі, вони не блищать» (Лист Єремії 23). Таким чином, у вже остаточному варіанті маємо 141 автора із 313 творами.

ВСТУП ДО ІСТОРІЇ СВІТОВОЇ ПОЕЗІЇ


(...) «І підняв мене дух угору, і я почув позад себе луну величезного гомону» (Єз. 2, 12). От саме тоді мене й осінив задум написати свою «Історію світової поезії».

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ПОЕЗІЇ


(...) Бібліографія вказує не лише на джерела, з яких вибрано поетичні ілюстрації, але й на ті маячки, за якими легше орієнтуватися в морі цього конкретного інтертексту. «Виросло дерево те й стало сильним; вершина його сягала аж до неба, аж до країв землі його було видно» (Дан. 4, 8).

ВИЗНАЧЕННЯ ПОЕЗІЇ


Кожна людина, навіть нехотячи, так чи інак у своєму житті стикається з поезією. Бо поезія є настільки багатогранним поняттям, що оминути її просто неможливо. Від найширших і найглибинніших сенсів аж до найпримітивніших і банальних своїх виражень вона виявляє власну присутність у людському бутті. Матиме рацію і той, хто завужуватиме її до елементарного римування, і той, хто відчуватиме її вселенську присутність. І кожен має право на власний погляд щодо неї.

По-різному можна трактувати поняття, виражене словом «поезія». Існує безліч авторських визначень поезії. Та все ж не побіймось спершу заглянути до деяких словників. 11-томний словник української мови подає чотири значеннєві блоки тлумачення цього слова: 1) «словесна художня творчість; мистецтво художнього відображення дійсності у словесних образах»; 2) «твори, написані віршами, ритмізованою мовою; протилежне проза»; «сукупність віршованих творів якого-небудь народу, епохи, суспільної групи і т. ін.»; «художня творчість якого-небудь поета, групи поетів з погляду її особливостей, характерних ознак»; 3) «окремий твір, написаний ритмізованою мовою; вірш»; 4) переносно «що-небудь прекрасне, величне, піднесене, що глибоко впливає на почуття, уяву»; «взагалі що-небудь таке, що хвилює, діє на уяву».

Із кожним із цих визначень і підвизначень можна тією чи іншою мірою погодитися. Але годі вибрати щось найоптимальніше. «Хоч би я написав йому і тьму моїх законів, – вони б їх за щось чуже вважали!» (Ос. 8, 12). Лапідарніше та сконденсованіше подає визначення слова «поезія» Анатолій Івченко у своєму тлумачному словнику української мови: 1) «літературна творчість, яка охоплює твори, написані віршами, ритмізованою мовою»; 2) «літературний твір, який передає індивідуальні внутрішні відчуття, переживання, емоції і переконання»; 3) переносно «що-небудь піднесене, ніжне і витончене».

Позаяк слово «поезія» іншомовного (грецького) походження, то знайдемо його тлумачення й у всіх існуючих наших словниках іншомовних (чужомовних) слів. Проте спектр цих значень буде здебільшого збігатися з дефініціями із тлумачних словників. Є також чимало визначень у літературознавчих і термінологічних словниках, а також у посібниках із теорії літератури. Але й так зрозуміло, що поезія – це творчість і словесна, і мовна, і художня, і ритмізована, і звукова, і зорова, і образна, і віршована, і прекрасна, і ще бозна-яка.

У найсвіжішому виданні, а саме в українській «Літературознавчій енциклопедії», автором-укладачем якої є Юрій Ковалів, мало б бути сказане чи не останнє слово наразі на предмет визначення поезії, приблизно третину (початкову) з якого варто тут навести: «

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка