Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка8/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

КОРОТКО ПРО МІНІАТЮРНЕ: ЮРІЙ САДЛОВСЬКИЙ НА ТЛІ СЕБЕ

(передмова до видання: Садловський Ю. Поки: Вірші. – Львів: ФІРА-люкс, 1996. – С. 3. – Серія «Об’явлення Івана Богослова», кн. 2)
Про Юрка Садловського можна було б написати в його стилі, дуже коротко, мініатюрно, однією фразою або одним неповним реченням: то він. Сам про себе він, звичайно, сказав би: то я. Ну я то я. Але що ж то за я? Біографічна ремарка про Ю. Садловського могла б виглядати так: «Народився 1970 року у Львові, де ходив до школи і почав писати вірші. Потім закінчив латиську філологію в Латвійському університеті, в Ризі, де й живе до цього часу, вчить дітей в Українській школі та студентів в університеті. Продовжує писати вірші, видає часопис "Стоки", збирається видавати ще й дитячий часопис "Цяця". Блондин, одружений, українець». А його поетичне я відзначається мініатюрністю (мається на увазі, що він полюбляє писати мініатюри, поки що лише мініатюри). І правильно: хто що і як хоче, то нехай те і так робить. А якщо ще й виходить незле, навіть філігранно деколи, то це взагалі люкс. Є в нього і паліндроми (вірші, які читаються однаково і від початку до кінця, і від кінця до початку), а це свідчить не лише про витончений смак, але й про достатню майстерність. Отже, дане «Об'явлення Івана Богослова» продовжується, тобто триває, наразі – саме так.
(1996)


СОЛЯРНА СОННА ВІРШОКНИГА

(передмова до видання: Садловський Р. Сонні сонця. – Львів: ФІРА-люкс, 1996. – С. 3. – Серія «Об’явлення Івана Богослова», кн. 3)
Буває, що деякі книжки навіюють сон, хоч пишуться, мабуть, з іншою метою. І треба бути тільки вдячним таким книжкам – рятувальницям від безсоння. А деякі книжки випромінюють (як би це банально не звучало) світло і тепло, наче сонце. В даному ж випадку книжечка є і сонячною, і сонною, бо ж навіть називається «Сонні сонця». Нам не потрібно сто тисяч сонць, з нас вистачить і двісті сонць, зате сонних, і все це в одному вірші. А хіба це вже книжка, якщо в ній лише один вірш? Так, це поетична книжка (не збірка, звичайно, бо для збірки треба бодай два вірші). Та ще й візуальна поетична книжка. Можна її назвати зоровою віршокнигою. А чим же ж може бути зорова поезія? Та багато чим. Як на мене – то як мінімум у ній повинен бути присутнім буквенний (літерний) елемент, з якого твориться образ. Це теж можуть бути і фігурні вірші, і картини з вкрапленням поетичних текстів, і просто вірші з якимись графічними витребеньками, яких не передаси на звук. В даному випадку Роман Садловський зробив свою книжку з одного вірша, відвівши окрему сторінку для кожного рядка, і відповідно графічно то все оформив. Це вже його Романове право – майже ius Romanum – компонувати так слова, рядки, картини, вірші, книжки – як йому захочеться. Нехай зникоме зникне, явне об'явиться, нехай сонні сонця світять у третьому «Об'явленні Івана Богослова».
(1996)
ПРО ПАЛІНДРОМОНИ

(автопередмова до видання:Лучук І. Паліндромони. – Львів: Астрон, 1997. – С. 4. – Серія «Словесність», вип. 1)
Що таке паліндром? В принципі, паліндром — це слово, фраза, віршовий рядок або цілий вірш, що читається однаково і від початку до кінця, і від кінця до початку. Є ще паралельна форма цієї назви — паліндромон. Паліндромні вірші можуть читатися однаково взад-вперед або по окремих рядках, або суцільним текстом. Отой порядковий різновид у нас називається: паліндром, а суцільний текст: паліндромон. У мене тут лише паліндромони (за винятком трьох варіантів одного а ля перекладу). І це принципово, бо як на мене, то на теперішньому рівні розвитку нашої паліндромотворчості порядкові паліндроми відійшли в передісторію, або ж актуально — у відділ гумористики чи неофітських вправлянь. Для мене ж паліндромотворчість є надто серйозним заняттям. Справжню паліндромію я навіть вважаю поезією в чистому вигляді. Ще з кінця XVII ст. тягнеться традиція нашої паліндромотворчості — від Івана Величковського, який назвав паліндроми раками літеральними. Паліндромони можуть бути і мініатюрними, і велетенськими. Обсяг тут не є визначальним, головне — якість і справжність. Але приємно, коли існує щось глобальне такого плану. Як от моя паліндромонна поемка п. н. «Епос і нині сопе», яка складається із 3333 літерних знаків і є абсолютним світовим рекордом паліндромії, а «Книга рекордів Ґіннесса» тільки й чекає, щоб її в собі зафіксувати. Після двох локальних друків (у костирківському «Кремнюку» і львівській «Ратуші») цей епос став малодоступним і втретє — в додатках до моїх «Ніби поезієзнавчих шкіців». Здавалося б, що палінром(он)и неперекладні. Але тут є і щось дуже подібне на паліндромічні переклади. Прекрасному межі немає, зате і в безмежному, і в обмеженому може бути краса.
(1997) Л. І.


ПРО СОНЕТІЇ

(автопередмова до видання: Лучук І. Тридцять три сонетії. – Львів: Астрон, 1998. – С. 4. – Серія «Словесність», вип. 2)
Мені вже 33 роки, а я

«промарнував секунди і хвилини,

проциндрив дні, роки пустив нінащо...»
Що таке сонет — не варто нікому тривіально пояснювати, бо то всім відомо. Сонетна форма є фактично канонічною. І хоча ця форма внутрішньо видозмінювалась і відносно модифікувалася — від початку ХІІІ ст., тобто від часів сицилійця Якопо да Лентіні, і аж до наших часів — вона все ж залишилася принципово незмінною, усталеною. Величезним і широченним є потенціал формального варіювання в рамках сонетної тої ж таки форми. Я ж сонетну форму залишаю в основному якомога наближенішою до класичних зразків. Тобто залишаю її в спокої — формально в мене таки сонети. Мене цікавить дещо інше. А саме — фабула, динаміка розвитку сюжету. Я їй даю волю. І так зовні виходить сонет, а внутрішньо — щось інше. Ось це інше, тобто дуже своє, я і назвав сонетієм. В мене динаміка розвитку сюжету не канонічна, залежить вона лише від мого розкутого духа, а закута вона лише у сонетну форму. Кожен мій сонетій — це кожен раз видозмінений я. Раніше я був вродливий юнак, а тепер у мене на плечах голова якоїсь потвори. З багатьма моїми сонетіями (деякі присутні тут, а деякі ні) можна було вже компактніше познайомитися, хоча й не дуже багатьом [Лучук Іван. Сонетії. – Львів: Фіра-люкс, 1996. – 64 с. – (Об’явлення Івана Богослова. Кн. 1). – (Наклад: 200 прим.)]. А тут сонетіїв рівно тридцять три. Аргументація кількості дуже проста, бо саме стільки мені тепер років.
(1998) І. Л.
ВСТУП: ПРО ПРЕДМЕТ ПОЕЗІЄЗНАВСТВА

(до видання: Лучук І. Ніби поезієзнавчі шкіци. – Львів: ДНТ, 1996. – С. 3. – Серія «Літературознавчі студії», вип. 1)
На самому початку жовтня 1990 року в одному з перших номерів львівської газети «Ратуша» я відкрив рубрику «Парнасленд». Там планувалося друкувати і друкувалося впродовж декількох років поетичні матеріали. Різні вірші, поемки, глюки багатьох авторів супроводжувалися моїми передмовками, вступами, ремарками. Перший мій тамтешній сюжет (до речі, про паліндромотворчість) мав назву «Традиції барокко в поставангардизмі?» Той знак питання може дорівнювати слову «ніби» в назві даної книжечки. Потім були десятки і сотні назв до відповідної кількості сюжетів. З часом я замислився над номінуванням цього виду своєї діяльності. І так вигадалося мені слово «поезієзнавство». Я дуже докладно шукав за автентичними аналогами, але поки що не знайшов. Принаймні, я з чистою совістю можу вважати, що цей термін я маю сам від себе, як Швейк німецьку мову. Навесні 1994 і восени 1995 року я вже явно-славно публікував свої сюжети під поезієзнавчим знаком. А під Новий рік підготував свою добірку «Поезієзнавство і поезієтворчість» – під завісу «Парнасленду». Ця рубрика (її ще деколи називали журналом в газеті) вивітрилась, а термін на означення предмету залишився. Що ж то за поезієзнавство, можна скласти і винести враження із запропонованих дев’яти шкіців.
(1996)


ВИСТУП: ЩЕ РАЗ ПРО ПРЕДМЕТ ПОЕЗІЄЗНАВСТВА

(до видання: Лучук І. Ніби поезієзнавчі шкіци. – Львів: ДНТ, 1996. – С. 23. – Серія «Літературознавчі студії», вип. 1)
Можливо, предмет поезієзнавства народився з духу філософії поезії. Історія поезії, граматика поезії, зрештою та ж філософія поезії – можуть спокійно бути ланками поезієзнавства. Якщо літературознавство покликане займатися взагалі словесною творчістю, художньою літературою в будь-яких видах, то поезієзнавство мало б зосереджувати увагу строго на поезії. Так, на поезії і на всьому, що так чи інак стосується поняття «поезія». Тут доречно згадати і про розмитість граней між жанрами, і про термінологічну вібрацію, і про стики й перехрещення різноманітних підходів, і взагалі про те, що поезія не підлягає якійсь остаточній дефініції. Що назвати поезією, а що не зовсім – це вже справа сумління і смаку кожного окремого поезієзнавця. Що і як трактувати – це вже справа підходу. Головне, що поезія існує, і поезієзнавство вже теж.
(1996)


ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

(до видання: Лучук І. Трохи поезієзнавства: П’ять етюдів. – Львів: Астрон, 1997. – С. 3. – Серія «Літературознавчі студії», вип. 2)
Моя попередня поезієзнавча книжечка складалася зі шкіців, наступна мала б складатися з нарисів, а ось ця – з етюдів. Етюди в моєму розумінні – це щось проміжне між шкіцами і нарисами. Якщо наразі будемо орієнтуватися лише на обсяг, то шкіци – це щось наближене до мініатюрного, а нариси (хоча самі по собі й не дуже об'ємні) є відносно великими. В такому разі, етюди є відносно середніми. А чому їх саме п'ять? Та просто число гарне, непарне. Ще й нагадалось «гроно п'ятірне». А якщо доштукувати ще два сюжети (вступ і висновки), то вийде навіть щасливе число – сім. А коли ще доплюсувати два додатки – то вийде дев'ять, чудове універсальне число. Це про кількість. А про якість... Не буду ж я прикриватись колишнім гаслом: «Зроблено у Львові – зроблено відмінно». Овва, тут вже якість переростає в кількість, бо ж відмінно – то на п'ять, а етюдів саме стільки. Кращими від етюдів можуть бути тільки етюди. А кращим від вступу може бути тільки замість вступу. А сонети з октавами залишаються не те що в замісті, а десь навіть аж в задзеркаллі. А з нами залишається реальність, себто – поезієзнавство. Варто вже нарешті сформулювати для цього мого предмету якусь конкретнішу дефініцію. Перша спроба: поезієзнавство – це такий вид літературознавчої науки, що займається строго поезією і всім, що з нею пов'язано. Звучить трохи дурнувато. Тому друга спроба: поезієзнавство – це я. Звучить досить нескромно, та ще й з алюзією, здається, до якогось надцятого Лу. Добре, спроба третя, наразі остання: поезієзнавство – це те, що можна віднайти в далі наведених п'яти етюдах (і можливо, у двох додатках до них). Ось так краще, – скромно і зі смаком.
(1997)


ПРОЛЕГОМЕНИ

(до видання: Лучук І. Поезієзнавча кафедра: Лекційні начерки. – Львів: Астрон, 1997. – С. 3. – Серія «Літературознавчі студії», вип. 3)
Поезієзнавча кафедра зовсім не є якоюсь кафедрою. Та й лекційні начерки не є жадними лекційними начерками. Зате поезієзнавство є таки поезієзнавством. Кожна із задекларованих тут тем може спокійно переростати в лекцію. Тоді, може, все ж начерки, і все ж лекційні? Та не завжди хочеться бути лектором, бо усна стилістика в мене суттєво відрізняється від писемної. І я радий надавати перевагу перу перед язиком. Спочатку подумай, потім скажи, а потім напиши. Хоча казати зовсім не обов'язково. Та все ж деколи кажеться. Часами я розповідаю про свої ідейки своєму братові Тарасові, а він мені — про свої. Деякі сюжети з цієї книжечки сформулювалися внаслідок нашого братства. Все погано сказане — не моє, але це не означає, що воно Тарасове чи Аристотелеве, чи ще чиєсь. Поганого чи злого я намагаюсь уникати, будучи страшенно затабуйованим. І знаючи, що на світі злого більше, ніж доброго, все ж тішу себе надією, що добро (хто, що) перемагатиме зло (кого, що).
(1997)


ПРОЛОГ

(до видання: Лучук І. Триєдине поезієзнавство. – Львів: Астрон, 1998. – С. 3. – Серія «Літературознавчі студії», вип. 4)
Величезним різностороннім досвідом людського пізнання вже давним-давно доведено, що багатьом речам і поняттям властива триєдність. В першу чергу свідомість відчуває триєдність сакральну, але наразі треба абстрагуватися від цього: бо триєдність даної книжки є набагато простішою, ба навіть зовсім елементарною. Річ у тому, що під одною обкладинкою зібрано те, що раніше було опубліковано трьома окремими виданнями. Тріада моїх дотеперішніх поезієзнавчих мінікорпусів мала б органічно творити певну єдність. Можливо, так воно і є. А можливо, не так, але все ж є. Принаймні, є поезієзнавство, щось досить-таки моє: хоч якеньке, та своє. Коли заснеш раптом вдень і через деякий час будишся, то в перші хвилі все здається таким нереальним і моторошно-трансцендентним, ніби ти ще тільки маєш народитися або ж вже прорвався у вічність. Та коли очуняєш, тоді конкретика вмить стає гострою, навальною, рельєфною. Дійсність є твоїм життям, але ж і твій сон теж є твоїм життям. Поезієзнавство уявляється мені заодно і дійсністю, і сном. Наука зі своєю об'єктивністю, власний досвід зі своєю суб'єктивністю, стилістика зі своєю примхливістю, факти зі своїми трактуваннями, міфи зі своїми варіаціями, думки зі своєю раптовістю, слова зі своєю словесністю — все це підходить до мого поезієзнавства, проходить крізь мене і виходить на люди у вигляді тексту. Світ широкий — воля.
(1998)


ЕПІЛОГ

(до видання: Лучук І. Триєдине поезієзнавство. – Львів: Астрон, 1998. – С. 105. – Серія «Літературознавчі студії», вип. 4)
Шкіци, етюди, начерки, додатки, ілюстрації — це і не тільки це скомпонувалося під однією обкладинкою. Композиція книжки виявилась досить чіткою і прозорою, але не позбавленою асиметричності, сумбурності та фривольності. Най буде все, як є. Бо ж невипадково і недаремно все зробилося саме так. У тому є і певний, і великий сенс: щоб після довгих строкатих роздумів зробити саме так, як має зробитися в даний момент. У калейдоскопі цих моментів витворюється остаточний варіант чогось проміжного. Керуватися треба тільки собою, озиратися треба тільки на себе, треба бачити тільки своє майбутнє. Лише штудерно виплеканий еґоїзм може перерости у дієвий альтруїзм. Не для людей, тієї слави — за всіх скажу, за всіх переболію. Самокритичність і пошанівок витраченої енергії дозволяють мені відсторонено обсервувати свою працю, яку я хотів би вважати розвагою, але не можу в силу однієї вельми вагомої обставини. Бо найкращим дозвіллям для себе я вважаю не плавання у гірських річках, не збирання грибів і не глумління застільне, а саме сидіння за своїм робочим столом. Тому цю свою працю я просто не можу вважати розвагою, і дуже розважаю перед тим, як щось написати. Коли дозвілля в домашній тиші насичене роздумами і подеколи писанням, тоді й найсерйозніші екзистенційні моменти автоматично стають дозвіллям. Зачароване коло, яке насправді є життєвою спіраллю.
(1998)
ФОЛІРАНТИ, АБО Ж ОБЛУДНИКИ

(післямова до видання: Капор М. Облудники: Роман / Пер з серб. Н. Чорпіта. – Львів: Класика, 1998. – С. 189-190)
Роман Момо Капора «Обдудники» в сербському оригіналі має назву «Фоліранти». Фоліранти — слово жаргонне, без якогось конкретного чи завуженого значення. Це слово включає в себе цілий спектр понять, що знаходяться на грані фолу, на межі облуди. Фолірування — це спосіб життя, філософія безтурботного існування, стиль думання. Слівце з белградського жаргону Момо Капор переніс на титульну сторінку свого першого роману, книги надзвичайно популярної на батьківщині її автора.

Цей роман, написаний на початку сімдесятих, описує белградське життя кінця п'ятдесятих; я полюбив його у ранні вісімдесяті, і от у кінці дев'яностих він з'являється в українському перекладі. Для доброго роману час написання і час його перекладу на інші мови не є чимось визначальним. Бо якщо вже створено добрий роман, то таким він і залишиться. Кожен читач в «Облудниках» знайде щось цікаве для себе. Якщо романний жанр і має якісь обов'язки перед читачем, то це в першу чергу — бути цікавим.

Момо Капор досконало знає белградське життя, — крім усього, він є автором численних белградських хронік, оповідей про сучасне життя Белграда. Він знає кожну белградську вулицю, кожну хатинку на острові Ада Циганлія, сам плаває катером чи яхтою по Саві й Дунаю. Приємно, коли письменники чудово відчувають своє місто і захоплююче пишуть про нього, про його сучасне і минуле. Мілорад Павич, для прикладу, написав ґрунтовну історію міста Белграда. Белградові в цьому плані шалено пощастило — два визначні письменники насвітлили своїми талантами його сутність: М. Павич дав свою візію минулого, а М. Капор — візію сучасного. Знаючи минуле й сучасне, легше собі уявити й майбутнє.

Момо Капор є теж відомим живописцем і графіком. На першій сторінці обкладинки цієї книжки використано репродукцію з його картини «Ада». Ця Ада і є Мімою Лашевською, героїнею і душею роману (між іншим, Міма евентуально є українкою з походження, за свідченням самого автора роману). Дуалізм творчості Момо Капора є органічним: художник доповнює літератора, мольберт стоїть недалеко від друкарської машинки.

У безлічі літературних та мистецьких явищ сучасного світу творчість Момо Капора не загубиться, вона була і є самобутньою з'явою. У цьому легко пересвідчитись, прочитавши дану книгу. Нехай фоліранти — белградські облудники, творці ілюзій та щиросерді реалісти — теж бодай трошки впливають на наші уявлення про ілюзорну реальність, одним словом — про світ.

При цій нагоді редактор передає від перекладача щиру подяку Галині Тиртовій за консультації та Ользі й Олексію Василенкам за творчу допомогу в перекладі цієї книги.


(1998)
ЧАС І СОН У ЛЬВІВСЬКІЙ КЛЕПСИДРІ

(післямова до видання: Павич М. Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів / Пер. з серб. О. Рось. – Львів: Класика, 1998. – С. 276-279)
Десь три століття тому у Львові якийсь Нехама, мастак писати й говорити одночасно, вставив клепсидру в «золотий примірник» Даубманусового видання Хозарського словника. Будемо вважати, що таки у Львові, бо ж саме у Львові знали про це і занотували на віки. Та клепсидра була невидимою, і в повній тиші можна було чути, як замість вкраденої води сиплеться в ній пісок. Коли при читанні шурхіт піску змовкав, треба було перевернути книгу і читати далі у зворотному напрямку – тільки так, завдяки невидимій львівській клепсидрі, відкривався потаємний смисл Хозарського словника.

У пісковому годиннику пересипається час, майбутнє стає минулим, але коли той годинник перевернути – час вже сиплеться навпаки, вже минуле стає майбутнім. Час – це життя, життя не тільки тепер, але і в майбутньому, як і в минулому. У Хозарському словнику, як у клепсидрі, пересипається час; час там відкритий як вперед, так і назад. У часі можна мандрувати. Можна, але лише за допомогою сну. Якщо час – це життя, то сон – це смерть. Хоча... У нас кажуть, що сон – це наймиліше для людини. А смерть не може бути наймилішою. Натомість на Сході є приказка: сон – брат смерті. Це вже ближче до істини. Тоді можна сказати, що час – брат життя.

У клепсидрі рух піску однаковий і вперед, і назад; цим вона споріднена з паліндромією. Паліндром – це біг і вперед, і назад тою самою дорогою. Паліндромія вселенського масштабу си­метрична в часі та просторі, яку б точку відліку не бралося. Клепсидра може бути паліндромною моделлю світобудови. Перше (Даубманусове) видання Хозарського словника з'явилося 1691 року. Якщо цей рік, це число перевернути, то все одно залишиться 1691. Це не випадково, бо вміст клепсидри від її перевертання не міняється. Не випадково й те, що саме 1691 року була скомпонована збірка «Млеко» українського барокового поета, презвітера святоуспенського полтавського, Івана Величковського, автора перших наших паліндромів, раків літеральних, віршів, котрих літери, і вспак читаючися, той же текст виражають.

Як нотував Теоктист Нікольський, багато книжок він позичав для переписування в мандрівних купців з України. У феноменальній пам'яті Нікольського поряд із трьома книгами Хозарського словника – християнською, ісламською та юдейською – зберігалася маса українських текстів, в ньому пульсували новоєрусалимські київські вірші.

Основною подією, головним предметом оповіді є т. зв. хозарська полеміка, коли місіонери різних вір пропагували в один час свої вчення з метою навернення хозарів у свою релігію. Щось дуже схоже відбувалося дещо пізніше і при дворі київського князя Володимира, напередодні хрещення Русі-України. У «Повісті врем'яних літ» все це докладно описано. «Володимир просвітився сам, і сини його, і земля його», – ми стали християнами.

Наш князь Святослав заподіяв смерть Хозарському каганатові. Але хозари не могли зникнути після цього. Наші великі князі називалися каганами; це ж каган Володимир охрестив наш народ. Народ, який теж називався хозарським. Недаремно ж навіть у першій українській Конституції 1710 року було записано, що ми – «стародавній народ козацький, раніше званий хозарським». Варто звернути увагу, що в самому кінці першого абзацу преамбули «Правового укладу та конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького...» Пилипа Орлика каган названий князем хозарів (у староукраїнському варіанті) і князем козаків (у латинському варіанті). Тобто напрошується висновок, що ще на початку XVIII століття ці назви могли вважатися ідентичними. Ми не мусили бути хозарами, але ми могли так називатися, – у нас було багато імен. Так чи інак, але ж не могли хозари зникнути безслідно. Вони могли віддати своє ім'я, а прибрати якесь інше. Дивно, що в Хозарському словнику жодним словом не згадано про караїмів. Уже віддавна караїми оселилися в Україні; це були тюрки юдейської віри, походженням з Хозарської держави. Може, саме караїми є нащадками тих давніх хозарів? Теж дивно, що колись у Львові корінних русинів-українців називали караїмами.



Хозарський словник є справжнім дивом, архітвором сучасної світової літератури. У вмонтованій у ньому невидимій львівській клепсидрі пересипається минуле і майбутнє, час і сон, життя і смерть, вічне буття і навічне забуття. Це все скомпонував чудовий майстер, філігранний штукар, архілексикограф Мілорад Павич – перший письменник третього тисячоліття.
(1998)
КАРТИ І ДОЛЯ, ТАРО І РОМАН

(післямова до видання: Павич М. Остання любов у Царгороді / Пер. з серб. Н. Чорпіта. – Львів: Класика, 1999. – С. 113-116)
Мій четвертий роман – «Остання любов у Царгороді» – по суті є романом-таро, складеним із 22 розділів, що відповідають картам Старших арканів (Major Arcana). Як відомо, за допомогою карт таро можна передбачати майбутнє, а роман «Остання любов у Царгороді» можна відчитувати у різних ключах, як і самі карти. Іншими словами, цей роман є інструкцією для гадання і може «використовуватись» багатьма різними способами. Він не передбачає долі своїх героїв. Він віщує долю своєму читачеві і читач сам може її пошукати у книзі. Під час гадання можна вбачати значення карт у розділах роману (які мають ті ж назви, що й окремі карти), можна вбачати смисл розділів роману в значеннях карт, можна роман використовувати і без огляду на карти, і карти таро з нього без огляду на сам роман. А можна, керуючись тлумаченням карт таро, поданим у змісті, спочатку розкласти карти на столі, а вже потім читати розділи роману в тому порядку, в якому вони випали з колоди.

Мілорад Павич, «Початок і кінець роману».
Роман Мілорада Павича «Остання любов у Царгороді» задуманий як довідник для гадання картами таро. Власне довідник для гадання, а не, скажімо, підручник з ворожіння тими ж таки картами таро. Довідник може лише щось підказати вже втаємниченим, натомість підручник мав би розтлумачувати ази, навчати, давати вказівки зацікавленим неофітам. Якщо читач тямить у ворожінні картами таро, знає специфіку цієї гадальної системи, тоді йому буде простіше відкрити той другий, потаємний пласт значень і шифрів цього роману. Якщо ж читача цікавить передовсім красне письменство, а не передбачування долі за допомогою карт таро (а такий читач, безумовно, буде належати до тотальної більшості), тоді він має змогу і нагоду насолодитися чтивом. Та все ж для кращого розуміння цього (четвертого вже за рахунком) роману М. Павича не завадило б хоч трошки зорієнтуватися у системі таро. Це не моє завдання – розтлумачувати те, що для мене самого є доволі таємничим, розгаданим лише структурно-схематично, позірно-описово та принагідно-ужитково. Тому охочих пізнати історію та смисл гадання картами таро (бодай у такому обсязі, як це вистачило для мене) відсилаю до праці Яна Вітольда Суліґи «Таро – карти, які віщують долю», друкованої по-українськи в журналі «Всесвіт» (1996 рік, від№4 і № 12).

Мілорад Павич полюбляє різноманітні містифікації, фікції та фантасмагорії, тому до ворожіння на романі «Остання любов у Царгороді» слід поставитися як до чергової вишуканої літературної гри. Хтось наївніший може перейнятися збігом значень карт таро і змісту розділів роману з особистими уявленнями про власну грядущу долю – щось подібне він міг би взнати і від циганки-ворожки. Хтось скептичніший може взагалі знехтувати якимись додатковими чи побічними значеннями роману і просто прочитати собі цікаву історію. Та найкращою буде все ж золота середина – між наївністю та скепсисом. Вдумлива, цікавська, неупереджена золота середина. Бо недаремно ж таки М. Павич вибрав чомусь саме систему таро для цього свого роману. Чому він саме так зробив – ось це вже є поживою для глибокодумних роздумів.

Для мене особисто таро в дечому асоціюється з паліндромією. Досить поверхово знаючи таро, зате достатньо добре розуміючи паліндромію, я відчуваю (ба навіть бачу) зв'язок глибинних рівнів паліндромії із зовнішньою атрибутикою таро – все це разом так чи інак веде до кабали і ще далі – у взагалі незвідане і незбагненне. Заокруглена безмежність світу, симетрія з центральною точкою в будь-якому місці, дзеркальність – коли у твоєму внутрішньому мікрокосмосі відбивається зовнішнє буття (і навпаки), магія закодованих слів, таємне знання у простенькому оформленні (вірші або гральні карти) – все це і ще багато чого споріднює паліндромію з таро. Либонь що за зразком паліндромного магічного квадрата (1) було створено магічну анаграму (2), що стала своєрідним паліндромним магічним квадратом таро, згустком його сенсу.


R

O

T

A

S

O

P

E

R

A

T

E

N

E

T

A

R

E

P

O

S

A

T

O

R




Т

А

Р

О

А

Т

О

Р

Р

О

Т

А

О

Р

А

Т

Не вдаючись наразі до спектру тлумачень кожного слова магічного квадрата, згрубша його зміст можна перекласти так: великий сіяч тримає всі труди у своїй руці (це дуже-дуже приблизно і ще більш відносно). Коли ж поглянути на значення слів паліндромно-анаграматичного квадрата таро (а саме: ТАРО – слово без жодного іншого значення, крім власне таро; АТОР – скорочене ім'я єгипетської богині смерті Гатор; РОТА – латиною колесо; ОРАТ - від латинського мова), тоді його зміст можна витлумачити приблизно так: гадання про потойбічне (минуле і майбутнє стосовно конкретної миті) долю твою розповість. Ну що б, здавалося, слова?

Для розмови про творчість Мілорада Павича ніколи не забракне слів, бо вона (творчість, а не розмова, зрозуміло) вже переступила межу багатовимірності і ступила на терени універсальності. А про самого Павича хто ж краще розповість, як не сам Павич? Тому при цій нагоді пропоную Павичеву «Автобіографію» з деякими моїми ремарками:
Автобіографія (1)
Я письменник уже дві сотні років. Далекого 1766 року один Павич (2) видав у Будимі (3) свою збірку віршів і відтоді нас вважають письменницькою родиною.

Народився я 1929 року на узбережжі однієї з чотирьох райських річок (4) о 8.30 ранку під знаком Терезів (підзнак Скорпіона), за ацтекським гороскопом – Змія.

Вперше зазнав бомбардувань у віці 12 років. Востаннє – у віці 15 років (5). Поміж тими двома бомбардуваннями я вперше закохався і під німецькою окупацією примусово вивчив німецьку. Тоді ж потайки я навчився англійської від одного пана, який курив люльку з духмяним тютюном (6). У той же час я вперше забув французьку (пізніше я забував її ще двічі). Врешті, на одній псарні, куди я потрапив ховаючись від англо-американського бомбардування, один російський еміґрант, царський офіцер, почав мені давати уроки російської з книжок Фета і Тютчева (7). Інших російських книжок у нього не було. Тепер я думаю, що вивчення мов було до певної міри перетворенням на різноманітних заворожених звірят (8).

Я любив двох Йоанів – Йоана Дамаскина і Йоана Золотоустого (Хризостома) (9).

У моїх книгах я реалізував набагато більше любові, аніж у своєму житті. Лише за одним винятком, який і досі триває (10). Ніч у сні солодко прилипала до обох моїх щік.

До 1984 року я був найменш читаним письменником у своїй країні, а від того року поспіль – найбільш читаним (11).

Я написав роман у вигляді словника, другий – у вигляді кросворда, третій – у вигляді клепсидри і четвертий – у вигляді довідника для гадання картами таро (12). Я намагався якнайменше перешкоджати тим романам. Вважаю, що роман – це рак. Існує завдяки своїм метастазам. Із дня на день я дедалі менше є автором своїх уже існуючих книжок, але дедалі більше автором майбутніх, яких, можливо, так ніколи й не напишу.

На мій подив, книги мої дотепер перекладені 66 разів на різні мови (13). Словом, я не маю біографії. Маю лише бібліографію (14).

Критики у Франції та Іспанії відзначили, що я – перший письменник XXI століття (15), а жив я у XX столітті, коли треба було доводити невинність, а не провину.

Найбільше розчарувань у житті я спізнав від перемог. Перемагати не виплачується.

Я знав, що не треба торкатися живих рукою, якою уві сні доторкався до мертвих.

Я нікого не вбив. Зате мене вбили. Задовго до смерті. Для моїх книг було б краще, якби їхній автор був якимось турком чи німцем. Я був найвідомішим письменником найненависнішого народу на світі – сербського народу.

Гадаю, що Бог осипав мене безмежною милістю, подарувавши мені радість писання, але тією ж мірою і покарав мене, либонь, що через ту ж таки радість.
(1998)
Примітки
(1) “Автобіографія” М. Павича опублікована у його збірці “Скляний слимак: оповідання з Інтернету” на початку 1998 року. Її можна знайти в Інтернеті за адресою: www.khazars.com (мовою оригіналу).

(2) Емерик Павич (1696-1780) – латиномовний письменник-богослов, францисканець; жив і працював у Буді (Будимі); автор історичних праць про Сербію та Боснію. Переклав на латину історико-поетичну збірку Андрії Качича-Міошича (1704-1760).

(3) Будим (Буда) – правобережна частина сучасного Будапешту (від 1872 року); а до того – окреме місто. На титулі “Русалки Дністрової” стоїть: У Будимі. Письмом Корол. Всеучилища Пештанского, 1837.

(4) М. Павич народився в Белграді, який розташований на усті Сави в Дунай. Можна припустити, що саме Дунай є однією з тих чотирьох райських річок, а решта три – Дністер, Дніпро і Дін.

(5) Властиво, бомбардований вперше і вдруге, а востаннє щойно цього (1999) року – вже військами НАТО, принаймні рік після написання “Автобіографії”.

(6) Сам Павич теж курить люльку з духмяним тютюном.

(7) Знання російської не пропало намарно. Між іншим, М. Павич упорядкував восьмитомне видання творів О. Пушкіна сербською мовою, переклав його “Євгенія Онєгіна”, “Полтаву” і “Циган”.

(8) Скільки ти знаєш мов – стільки раз ти заворожена тваринка.

(9) Обидва ці Йоани посутньо присутні у творчості М. Павича.

(10) Йдеться про дружину М. Павича, письменницю Ясміну Михайлович.

(11) Від часу публікації “Хозарського словника” (1984), книги М. Павича видавалися і перевидавалися в Сербії рекордними накладами. Один лише “Хозарський словник” витримав понад сотню видань мовою оригіналу. Двічі побачило світ зібрання творів: семитомне (1990) і десятитомне (1996).

(12) I. Хозарський словник: роман-лексикон на 100000 слів;

II. Краєвид, намальований чаєм: роман для любителів кросвордів;

III. Внутрішня сторона вітру, або Роман по Геру і Леандра;

IV. Остання любов у Царгороді: довідник для гадання [картами таро].

(13) Вже, либонь, що більше. Адже після публікації Павичевої “Автобіографії” вийшло українське видання “Хозарського словника”, авторські примірники якого він отримав майже водночас із інформацією про китайське видання цього роману. Без сумніву, книги М. Павича й далі публікують у різних країнах світу.

(14) Розлога бібліографія із посиланням на ще докладніші джерела знаходиться в Інтернеті за адресою: www.khazars.com.

(15) У післямові до українського видання “Хозарського словника” я перефразував це визначення, назвавши М. Павича першим письменником третього тисячоліття.


(1999)
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка