Книга Богдан 2011 Сектор поезієзнавства Інституту Івана Франка



Сторінка9/20
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20

ДВІ СЛОВІ ПРО ДВІ ВІКНІ

(передмова до видання: Садловський Р. Два вікна. – Львів: Астрон, 1999. – С. 3)
Праіндоєвропейська і праслов'янська двоїна майже вивітрилась з української мови. В нас залишилися тільки відголоски двоїни. Добре, що хоч так. Бо парність і двоїстість у світобудові та світовідчутті присутні тотально. У домі напроти вікон більше, ніж два. Та саме ті два конкретні вікна притягнули до себе, наче якимось незбагненним магнітом, увагу автора. Увагу Романа Садловського, який вже достатньо давно оспівав ті два вікна, але постійно цей сюжет переосмислює. За тими вікнами мусить жити якась чарівна особа, щоб потяг до тих вікон не здавався абстракцією. Так воно і є. Там живе дівчина на ім'я Аліна. Мабуть, вона навіть не здогадується, що стала ліричною героїнею і маренням поета-візуаліста. Поет її бачить і вона бачить поета. Але зв'язок наразі існує лише односторонній. А добре було б, якби перемогла все-таки двоїна.
(1999)
ПРАВДИВИЙ БОГЕМІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

(післямова до видання: Шпитко О. Вирід: [Роман]. – Львів, 2000. – С. 126-127)
Постать (і творчість) Осипа Шпитка тривалий час перебувала поза контекстом української літератури. На зламі XIX і XX століть він буквально увірвався в українську літературу зі своїми екстраординарними літературними спробами, які своєю наснагою, попри невідшліфовану форму, збурили тогочасні уявлення про можливості й обшири нашого письменства. Йому важко було конкурувати з прозою Франка, Стефаника чи Коцюбинського, зате для такої відвертості, як у нього, і для такого рафінованого цинізму важко було знайти аналогії у нас. Герой Шпиткового роману «Вирід», який «так безпардонно обнажив себе перед читачем» (за Петром Карманським), мав риси абсолютно новаторського типажу і вигравав цілими гамами табуйованих до того часу почуттів. Лише автор з таким характером, як і в ідентифікованого з ним головного героя роману, міг складати дотепні пародії на канонічні тексти нашої поезії та писати сороміцькі пародії на коляди. Осип Шпитко зблиснув своїм автобіографічним романом, порозважався на межі та за межею дозволеного, погарцював по літературних лугах і пасовиськах, а потім зник десь у бразильських сельвах, хоча й там залишався літератором, тобто самим собою, бо свою належність до письменницької братії вважав чи не найголовнішим своїм покликанням.

І от після тривалої перерви постать Осипа Шпитка знову виринає на його Батьківщині. Він з'являється не своїми творами, а наразі лише як один із персонажів «Української Богеми» Петра Карманського. Під сам кінець 80-х років мій батько Володимир Лучук у своїй антології «Молода Муза» подає більшість розділів «Української Богеми», зокрема й розділ «Перший богеміст на галицькому ґрунті», присвячений О. Шпиткові. Це з'являються щойно контури Шпиткової постаті у свідомості читацької публіки. Ці контури набувають трохи чіткіших рис на початку 90-х років після вмонтування згаданого розділу з антології «Молода Муза» в андеґраундному часописі Володимира Костирка «Кремнюк» та передруку вже звідти в журналі «Україна». І нарешті, повне видання «Української Богеми» ґрунтовно закріплює образ Шпитка, змальований Карманським. Але цього явно замало, щоб хоч більш-менш уявити собі місце Осипа Шпитка в нашій літературі. Треба ж бачити – що він написав і як він написав. І от врешті-решт через сто років після першодруку виходить перевидання роману «Вирід», без сумніву, найкращого твору зі збереженого Шпиткового доробку. А поетична цинічна пародійна гумористика нехай наразі ще залишається практично недоступною та інтригує самим фактом свого існування.

Богемний спосіб життя Осипа Шпитка достатньою мірою відображений у його романі, герой якого, як і автор, є справжнім богемістом (не плутати з фахівцем від чеської філології). Про справжність чи надуманість богемності можна сперечатися, адже у цій площині можна рівною мірою розглядати і поетичне дозвілля в Давньому Римі, і походеньки жонґлерів та трубадурів, і братство мочемордія, і побут Монпарнасу, та й львівське мистецьке життя останніх десятиріч. Про такий триб життя можна створювати романи, поеми, оповідання чи навіть поетичні мініатюри. Конденсація богемного буття й світогляду може виражатися одним-однісіньким віршем, як-от у «Моїй богемі» Артюра Рембо (у перекладній версії Василя Стуса – «Моя циганерія»), або ж у ширших полотнах типу Шпиткового «Вирода». Та не богемою єдиною. Адже Шпитків роман вартісний не лише з тематичного погляду, хоча тематика його є однією з найпривабливіших рис цього твору. Непередбачувані колізії заносять головного героя на Кавказ, де розгортається частина дії ще одного чудового роману початку XX століття – мається на увазі «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського. Чи це простісінький географічний збіг? Сумнівно, адже у всіх позірних випадковостях присутні деякі закономірності. І Осип Шпитко заклав своїм романом «Вирід» певні закономірності в розвиток української прози, бо навіть нехотячи його мимовільними послідовниками стали, до прикладу, такі сучасні українські прозаїки, як Ю. Покальчук та Ю. Винничук. Тож нехай процвітають невимушені закономірності.
(2000)
ШКЕЛЬЦЯ З КАЛЕЙДОСКОПУ КОХАННЯ. ТРИДЦЯТЬ ВЕРСІЙ

Пролог до альманаху кохання (Королівський ліс. Кн. 2: Альманах кохання / Упорядник І. Лучук. – Львів: Піраміда, 2002. – С. 5-6)
Усім минулим, теперішнім і майбутнім коханням
Усі дороги не обов'язково ведуть до Риму, зате всі дороги неминуче ведуть до раю або ж до пекла. І на кожній із життєвих доріг трапляється кохання. Раніше чи пізніше, однократно чи столико, більше чи менше. А коли вже доля так чи інак пов'язана з літературою, тоді й кохання хоч-не-хоч, а таки якось та й впливає на літературну долю. І фіксується писемно, і зблискує кольоровими шкельцями. А ті шкельця перемішуються в калейдоскопі, витворюючи незліченну кількість різноманітних версій і варіацій. Даний альманах теж є своєрідним калейдоскопом, в якому знайшли собі місце літературні шкельця різних жанрів та видів, оригінальні та перекладні. Отже, тут їх тридцять, як шкло, варіацій лягло.

1. Двоїста світоглядна декларація із ритуальними елементами та оптимістичними інтенціями.

2. Історія кохання насвітлена крізь історію танцю, насичену різноманітними па, па-де-де, па-де-труа та па-де-безліч.

3. Сапфо і Алкей разом із компанією виринають з сивої давнини, а також із прихованих версій свого фрагментарно збереженого доробку.

4. Пародіювання та музознавчий аналіз стилю арканумського світоча, добротно проілюстровані його (світочевою) прозою, – слід зазначити: поетичною прозою.

5. Ніжні порухи юної душі в побутовому інтер'єрі та імпресії на них і на дещо зріліші душевні порухи.

6. Сім зразків міннезанґу, що ритмічно і настроєво відтворюють пластику та атмосферу жіночих танців.

7. Стилізована епістолярія, одна з намистин у розкішному ґердані живописця і літописця в одній особі.

8. Сербські мотиви, сповнені ситуативної та словесної загадковості, делікатної зникомості та легкого серпанку.

9. Десятилітньої давності фіксація еротичних уявлень та досвідів із одним-єдиним актуальним штрихом.

10. Напрочуд вишукана мініатюрна новелістика із цілим спектром вічних тем: гріх, спокуса, смерть, таїна і любов.

11. Адекватне перевтілення заумної автентики, зі збереженням не лише семантичних, але й графічних особливостей оригіналу.

12. Дещо модернізована інтерпретація первородних пристрастей, розповсюдження едемських проблем на цілому світовому обширі.

13. Палкі почуття проходять крізь горнило надприємних випробувань і струмком вливаються у водойму нірвани.

14. Імпульсивна проза з інфантильними заокругленнями, що гармоніюють із авторськими рисунками.

15. Любов може набирати найрізноманітніших обрисів, навіть – географічних, і не лише галицьких.

16. Циркові асоціації нобеліантки проектуються на взаємини чоловіка і жінки, набираючи гротескних рис.

17. Після блукань забуялими садами поміж квітучої флори та екзотичної фауни, приємно прилягти в ногах вимріяного сотворіння.

18. Відьомські чари, виявляється, мають дуже швидкоплинну дію, проте осідають в закамарках душі либонь що навічно.

19. Навіть коли йдеш наперекір своїй долі – це все ж (і також) доля, навіть якщо вона зводить тебе нанівець.

20. Австрійсько-литовсько-австралійський дует ще зовсім недавно зачаровував Львів, і шкода, що не бути йому вже дуетом.

21. Переливи мов і ритмів, осяянь і сентенцій – наче амплітудна музика камерного квартету, навіть квінтету.

22. Багатоликий автор має тенденцію до нарощування своїх фізіономій і навіть тут є двояким: доволі серйозним і грайливо-шляґерним.

23. Екзальтовані тексти юної особи перескакують планку початківства, вже готові до виснажливого творчого марафону.

24. У Швайцарії існують не лише сир, шоколад і годинники, там ще живуть люди, які їх виробляють, і ті люди не позбавлені пристрастей, хоча й доволі педантичних.

25. Ломбарди суть ріжні і розмаїті, до них можна здавати навіть власні ілюзії, бо ж закласти можна все – включно з душею.

26. Трохи східного колориту не завадить у будь-якій оселі, навіть якщо він обмежується лише прянощами чи килимами.

27. Несподівані колізії можуть переслідувати героїв новел як у місті, так і посеред поля чи в лісі; фатум висить над усіма нами.

28. Місток поміж другою книгою альманаху і першою, у якій був задекларований даний сюжет, кохальний лише номінально.

29. Версифікаторську еквілібристику доповнює простенна простота, а се собі спливає в гармонію любові.

30. Візуальна поезія існує і от вже вдруге виринає наприкінці аж десь на королівському узліссі.

Мабуть, ці фривольні дефініції здатні хоч когось заінтриґувати. Плюс до всього кожен із цих тридцяти сюжетів має щось на зразок квінтесенційного епіграфа – цитату із «Пісні пісень». А всі сюжети об'єднує одна наскрізна тема, яка насправді є чи то явним, чи то прихованим мотивом кохання. А саме кохання – многолике і виявляється собі на різних рівнях, існує у безлічі виявів. І якраз унітарна модель кохання відрізняє цю другу книгу альманаху від першої, тематично універсальної.

Наразі залишається лише звернутися до всіх зацікавлених із тривіальним закликом: «Кохайтеся і кохайте, та ще й альманах цей читайте!»
10 вересня 2002
СКРОМНЕ СЛІВЦЕ ЗУХВАЛОГО РЕДАКТОРА

(передмова до видання: Гашек Я. Пригоди бравого вояки Швейка / Пер. з чес. С. Масляк; За ред. І. Лучука. – Львів: Кальварія, 2009. – С. 5-6)
Гадаю, що в багатьох українських читачів чимало приємних асоціацій пов'язано з образом бравого вояки Швейка. Для мене ж особисто ще з глибокого дитинства, відколи я почав читати грубші книжки, Швейк став одним із найулюбленіших літературних персонажів. Маю надію, що в таких своїх симпатіях я не був одиноким, адже популярність Швейка серед читаючої публіки важко переоцінити. Та й у військових таборах в Ізяславі, де я вимушено здобував офіцерський чин, багато хто називав мене чомусь саме Швейком. Підстав для такого «хрещення» не бракувало, бо до військових обов'язків я таки ставився по-швейківськи.

У кожної зацікавленої особи, мабуть, є своє приватне ставлення до Швейка – певний тип стосунків із літературним персонажем. Для мене ж образ Швейка доволі тісно пов'язаний із моєю славістичною долею, у дещо формальному вимірі, проте із приватними векторами. Адже науковим керівником моєї кандидатської дисертації був Сергій Васильович Нікольський, видатний московський славіст, один із найбільших авторитетів у гашеко- і швейкознавстві. Та ще й його зовнішня постава в мене постійно асоціювалася із візуальним образом Швейка. А науковим керівником моєї університетської дипломної роботи був Володимир Андрійович Моторний, визначний львівський славіст, авторитет у багатьох галузях. Саме у довірчих розмовах із ним я остаточно утвердився в рішенні здійснити нову власну редакцію Гашекових «Пригод бравого вояки Швейка» в перекладі Степана Масляка, а також – у потребі доповнити дане видання продовженням, що його дописав Карел Ванєк. Зрештою, про цей додаток є нагода взнати докладніше із післямови проф. В. Моторного.

Історія українських перекладів «Пригод бравого вояки Швейка» Ярослава Гашека фрагментарно почалася ще від 20-х років XX століття. А вже в 30-х роках повний переклад з'явився чотирма частинами у Львові. Перша частина в перекладі О. Залужного (псевдонім Ю. Шкрумеляка) вийшла в ілюстрованому видавництві «Луна» (1930), а всі решта – в перекладі М. Зорка (псевдонім М. Топольницького) в бібліотеці «Воєнні спомини» (1930, 1932, 1936). До речі, четверта частина була доповнена продовженням К. Ванєка в перекладі того ж таки М. Зорка, і саме вона покладена в основу нашого додатку.

Майже синхронно з'явилися і дві перші частини «Швейка» в перекладі Е. Двоя за редакцією А. Березинського – перша в Харкові в Державному видавництві України (1930), а друга – в Києві у видавництві «Література і мистецтво» (1932). Доречно буде згадати, що й у цьому проекті планувалося опублікувати продовження К. Ванєка, проте йому не судилося здійснитися.

Усі ці згадані видання належать лишень історії української перекладної літератури, натомість переклад Степана Масляка (1895-1960), вперше опублікований у Києві 1958 року видавництвом «Радянський письменник», належить до пролонґованого активу нашого письменства. Таке активне побутування цього перекладу пояснюється його якістю та фаховістю, а також постійною потребою час від часу перевидавати українського «Швейка». Існує чимало перевидань Маслякового перекладу, до того ж – за різними редакціями. Першу авторську редакцію перекладу здійснив Г. Кочур ще у 1966 році для видавництва «Дніпро». Це ж видавництво випустило перевидання цього перекладу (щоправда, вже в іншій редакції), зокрема, в серії «Вершини світового письменства» (1970) та в двотомнику творів Я. Гашека (1983). Ці та інші редакції тексту перекладу С. Масляка щось до нього додавали, а щось навіть віднімали, проте ці зміни не мали посутнього характеру.

І ось тут нарешті підійшла пора моєї редакторської зухвалості. Бо жодна з існуючих редакцій мене особисто не задовільняла. У такому разі треба було самому братися за цю роботу. На щастя (тішу себе такою ілюзією), мені в цьому плані ніби нічого й не бракує. «А цього вже досить», – як писав сам Ярослав Гашек у своїй передмові до опису Швейкових пригод під час Першої світової війни.

Це стосовно зухвалості, а стосовно скромності – то саме через неї я не буду в цьому короткому вступному слові пояснювати чи описувати основні риси моєї авторської редакції Маслякового перекладу Гашекового «Швейка». Усім бажаючим взнати про це докладно і автентично доведеться таки прочитати саме це наше «кальварійське» видання від початку і до кінця.
14 липня 2003
ШЕДЕВРИ ЮРКА ПОЗАЯКА

(передмова до видання: Позаяк Ю. Шедеври / Видання друге, доповнене і перероблене. – Львів: Піраміда, 2004. – С. 5-8)
Колись давно мертвопетлював у нашій поезії П'єро в особі Михайля Семенка, а тепер за інерцією мертвопетлює і колишній тридцятилітній Буратіно, у якого вже зовсім не за горами півстолітній ювілей. Але ті гори, як і ювілеї, є достатньо абсолютною відносністю, тому не мали б викликати якогось спеціального зацікавлення. Проте викликати зацікавлення здатна передовсім поезія.

Юрко Позаяк ще 1997 року видав книгу своїх зібраних поезій під скромною назвою «Шедеври», проте практично дотепер ця книга залишається маловідомою для широкого читацького загалу. Така ситуація має елементарне пояснення і зумовлена банальними причинами. Наклад був абсолютно нормальним як на поетичну збірку і як на ті кризово-перехідні часи (які, слід визнати, частково залишаються такими либонь що й донині). Але «Шедеври» до книгарень практично не потрапили чи через навмисну нехіть автора, чи через інфантильність дистрибуції. Мабуть, ширший розголос і не був задуманий чи запланований, адже Позаяк видав цю книжку передовсім для себе та своїх друзів і приятелів, яких загалом нарахувалося десь на четвертину тисячного тиражу. Та як же ж бути з народом, спраглим Позаякового поетичного слова у друкованому вигляді? Саме у друкованому, бо усно і співано це слово звучить не так вже й рідко. Народ виявився знехтуваним, бо в силу обставин Позаякові елементарно забракло часу й охоти, щоб актуально докласти зусиль до промоції та розповсюдження своєї вистражданої книги.

Та все ж і перше видання «Шедеврів» Юрка Позаяка набуло певного розголосу. Так чи інакше, але це перше видання «Шедеврів» стало найзнаменитішою персональною публікацією Юрка Позаяка. Хоча і без «Шедеврів» читачі мали сякий-такий доступ до друкованої Позаякової поезії. Адже вона публікувалася у різних форматах – і газетних, і журнальних, і антологійних, і тощо. До речі, головніші публікації описані у вибраній бібліографії, доданій до цього нашого «пірамідівського» томика. Та при цій нагоді необхідно згадати не персональний, а таки груповий проект. Мається на увазі виданий 1991 року збірник «Пропала грамота», де під однією обкладинкою, окрім Юрка Позаяка, помістилися також Семен Либонь та Віктор Недоступ. Час видання цієї книжки (трьох збірок у одному збірнику) був заодно і зоряним часом поетичної групи «Пропала грамота», яка ще міцно трималася купи і досвід своїх літературних акцій підсумовувала власне виданням цієї книги. Мушу визнати, що ця спільна книга «пропалограмотіїв» мала шалений успіх і колосальний резонанс. Її наклад розкупили блискавично, її позичали і перепозичали, її ще ерили і вже ксерили, і зачитували дослівно до дірок. І це навіть попри те, що деякі пікантніші місця в того ж таки Позаяка були редакцією підретушовані або завуальовані, – на це ніхто не зважав, бо практично всі зацікавлені знали – як насправді має бути в оригіналі. Знали або інтуїтивно здогадувалися – і не помилялися. Зате у «Шедеврах» вже все було на своїх місцях – оригінал поставав у всій своїй красі без жодного ретушування. Таким безцензурно чистим постає оригінал і в нашому другому виданні.

У «Шедеврах» Юрко Позаяк зібрав майже весь свій поетичний доробок, принаймні все те, що вважав вартим публікації та гідним задекларованої назви. Багато є у цій книзі текстів, які вже, по суті, стали народними. Народними у тому плані, що їх масово цитують, навіть не називаючи (а подеколи й не знаючи) імені автора. Це є ознакою популярності текстів, що тягне за собою і факт популярності їхнього автора.

Іронічність та пародійність, помножені на неабиякий ліричний талант, дають чудові результати. Виникає враження, що Позаякові було занадто просто писати «звичайні» вірші, тому він вирішив зодягнути маску такого собі фривольного бешкетуна, який у вірші тільки бавиться. Але шила в мішку не сховаєш, і ліричний первень Позаякової поезії дає про себе знати якщо не на кожному кроці, то бодай на кожній версті. За цими віршами проступає ґрунтовна філологічна освіта, яка дає змогу насичувати тексти чималою кількістю ритмічних і смислових алюзій. А ще Позаяк пише вірші й деякими іншими мовами – маємо тут зразки поєднання української мови з англійською, лімерики англійською та російською, використання таємної мови злодіїв Євбазу (Єврейського базару у Києві), маємо вірші сербською та хорватською мовами, маємо фактично бездоганну стилізацію під старослов'янський віршований текст. Подибуємо тут також жартівливі вкраплення латиною, іспанською та японською мовами. Хоч як це парадоксально, але поезії Юрка Позаяка, попри всю її екстравагантність, притаманна академічність. Та академічність, за якою можна легко визначити високу поетову культуру.

Друге видання є не лише доповненим, але й переробленим. Додано декілька україномовних віршів (зокрема, «Чорнобильський букварик» і диптих «Кохана»), а також російські моновірші, сербські і хорватські творива. Та найоб'ємнішим доповненням є все ж сорок шість українських лімериків, які творять наче окремий розділ. А саме поділ книжки на тематично-смислові та концептуально-формальні розділи і визначає авторську переробку структури книжки. Тобто свої шедеври Юрко Позаяк розформував по розділах спеціально для цього другого видання.


(2004)
СУМБУРНІ ПРИПУЩЕННЯ

(післяслово редактора до видання: Анонім. Сповідь киянина еротомана / Пер. з фр. А. Перепадя. – Львів: Кальварія, 2004. – С. 139-142)
Упродовж редагування перекладу анонімного твору «Сповідь киянина еротомана» мене навідували різноманітні алюзії й асоціації, які плавно переросли в сумбурні припущення стосовно реального авторства цього напрочуд цікавого опусу. Асоціативні алюзії могли б собі просто законсервуватися у власному соку, тобто залишитися самодостатніми витребеньками чи то пак іграми збудженого розуму, проте вони мене таки спровокували у певний умовний спосіб побавитися в розгадування шарад, властиво – висловити деякі міркування, обмежені (само собою) скромними рамками особистої «єрундиції».

Загалом це видання, до якого увійшла франкомовна (в оригіналі, безумовно, а не в перекладі) сповідь українця, доповнена оповіданням німецького письменника Гайнца фон Ліхберґа «Лоліта», можна охрестити терміном «протонабоковщина» – це випливає зокрема із переднього слова Анатоля Перепаді, який інтерпретував ту сповідь по-українському, повернувши її таким чином до лона рідної української літератури. Саме так. Адже є певні підстави говорити про явище (нехай і вельми вже маргінальне) української літератури, французькою мовою писаної. Окрім «Щоденника» Марії Башкирцевої варто при цій нагоді згадати хоча б певні сюжети із творчості Марка Вовчка, деякою мірою доречні в цьому контексті [4, с. 201-221], в якому світочем сяє наш анонім, а напівприховано зблискує либонь що ціле мініатюрне сузір'я світлячків.

Анонімний автор не конче мусить бути розшифрованим чи розконспірованим. На приховування автором власного імені впливає не обов'язково авторська воля, а радше обставини, які нав'язують свою волю авторові. Так чи інак, але без таких «мін уповільненої дії» чи «прихованих подарунків» історія літератури була б значною мірою менш цікавою. Більш ніж імовірно, тобто майже зовсім очевидно, що я тут не подам розгадки реального імені автора сповіді, проте не поскуплюся поділитися своїми припущеннями, якими б вони сумбурними чи фантасмагоричними не були.

Анонімний автор сповіді на час її писемної фіксації 1912 року не так давно перейшов віковий сорокалітній рубіж. Сприймемо цю інформацію на віру – хоча вона й може бути містифікованою, але слугуватиме нам вихідною точкою. Я аж ніяк не маю на меті займатися «іконоборством», проте першочергово мені спало на гадку «дворянське гніздо Косачів» [1]. У певному сенсі обоє братів Лесі Українки могли б бути евентуальними авторами цієї сповіді – або Михайло, або Микола. Та якраз хронологічні виміри тут є найслабкішим місцем. Зате родинна ситуація (маються на увазі відомості про батька й матір) є тут козирною картою. Батько аноніма був майже сановником, принаймні – посідав досить поважне місце в суспільній ієрархії, а мати писала, перекладала і видавала книжки і брошури. Петро Антонович Косач займав доволі поважне суспільне становище, зокрема був мировим посередником [1, с. 39-46]. Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (Олена Пчілка) була письменницею і займалася також видавничою справою [1, с. 11-37]. Із батьками анонімного автора ці відомості «стикуються», власне це й виявилося першочерговою спокусою «підтасувати» під цей контекст братів Лесі Українки. Михайло Петрович Косач (1869-1903) за часом народження цілком підходив би, проте помер майже за десятиліття до задекларованого часу написання сповіді. Тут можна припустити містифіковані часові зсуви. Микола Петрович Косач (1884-1937) за часом народження не підходить, проте (знову ж таки) це можна списати на містифіковані ті ж таки часові зсуви. Грішним ділом можна було б припустити, що Микола «дописав» за брата Михайла цю сповідь, щоб «продовжити» бодай уявно його життя. Чудове знання обома французької мови навіть не береться під сумнів, бо це тоді було невід'ємною частиною «обов'язкової програми» для освічених та інтелігентних людей. На користь версії щодо Миколи свідчить те, що він навчався в четвертій Київській гімназії «нерівно, із змінними успіхами» [1, с. 128-129]. Можна було б навести ще чимало аргументів і «за» Михайла, і «за» Миколу, або навіть «за» певний синтез їхніх біографічних даних, проте занадто багато тут «натяжок» і часових зсувів, які наполегливо працюють на тезу «проти».

Ще одним претендентом на реальне авторство сповіді є Агатангел Кримський (1871-1942). Спробую навести деякі корисні аргументи та принагідні помисли. Агатангел Кримський був чи не найбільшим поліглотом за всю історію української культури, тому спокійно міг написати твір і французькою мовою. За часом народження він ідеально підходить на аноніма. Риси батька і матері аноніма можуть поєднуватися в особі його батька – Юхима Кримського, який був урядовцем, учителем історії та географії, а також автором цікавих брошур, до того ж – засновником друкарні. Навчався Агатангел Кримський у другій Київській гімназії та в Колегії Ґалаґана. За кордон їздити не любив, проте віртуальний виїзд до Західної Європи можна потрактувати як певний вияв сублімації. Або ж містифікації. Дуже вдало здатність Кримського до містифікацій підмітив Василь Шкляр: «... усе його життя схоже на таємничий, ніким не розгаданий, не розшифрований міф... Великий містифікатор власної біографії, він свідомо залишив у ній, як і у своїй творчості, безліч знаків запитання, до яких боялися наближатися найприскіпливіші дослідники...» [6, с. 51]. Не побоялася наблизитися, властиво – найприскіпливіше наблизилася до розв'язання багатьох загадок Агатангела Кримського незабутня Соломія Павличко в останній своїй ґрунтовній праці [3]. У сповіді аноніма присутній також кавказький сюжетик, який одразу ж наштовхує на подібні мотиви в романі Кримського «Андрій Лаговський» [2]. До слова, кавказьким сюжетом закінчується перший в українській літературі еротичний роман – «Вирід» Осипа Шпитка, вперше опублікований окремим виданням 1901 року [7]. Анонім описує сороміцькі звичаї українських вечорниць, і тут теж до слова згадалося, що чи не першим зібрав подібні описи Митрофан Дикарєв, зокрема й «записки селянина Харлампія Краснолуцького про його молоді й парубоцькі літа під назвою "Чим людей описувати, то лучче себе"... Частина сих записок про українські вечорниці була друкована по-українськи і в французькім перекладі...» – як стверджує Іван Франко [5, с. 460]. Отже, французька публіка мала змогу взнати дещо про наші вечорниці ще до публікації сповіді аноніма. Ще багато чого згадалося і заасоціювалося принагідно, і ще багато аргументів можна було б прецизійніше навести на користь Агатангела Кримського яко гаданого автора сповіді. Та я волів би, аби питання реального авторства «Сповіді киянина еротомана» наразі залишалося відкритим, аж поки не дочекається гідного дослідника з реальним-таки декодером. А моя скромна місія полягала в розбурханні гіпотетики і таки полягла у вигляді сумбурних припущень.
1. Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. – Львів: Академічний експрес, 1999.

2. Кримський А. Твори: У 5 т. – Київ: Наукова думка, 1972. – Т. 2.

3. Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського / Видання друге. – Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001.

4. Три долі: Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі / Упорядник В. Агеєва. – Київ: Факт, 2002.

5. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наукова думка, 1981. – Т. 34.

6. Шкляр В. Агатангел і Марія: нечестиве кохання в блакитному інтер'єрі // Сучасність. – 2004. – № 4. – С. 49-58.

7. Шпитко О. Вирід / Упорядкування, передмова, пояснення слів і примітки П. Ляшкевича; Післямова І. Лучука. – Львів: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2000.
(2004)

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка