Книга циклу романів Джорджа Р. Р. Мартина «Пісня льоду та вогню»



Скачати 13.22 Mb.
Сторінка1/64
Дата конвертації07.03.2016
Розмір13.22 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   64

Annotation


Третя книга циклу романів Джорджа Р.Р. Мартина «Пісня льоду та вогню» — сучасної класики епічного фентезі. Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу. До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи. Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр. Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р. Пісня льоду та вогню-IIIБорва мечівПрологХайме IКетлін IАр’я IТиріон IДавос IСанса IДжон IДаянерис IБран IДавос IIХайме IIТиріон IIАр’я IIКетлін IIДжон IIСанса IIАр’я IIIСемвел IТиріон IIIКетлін IIIХайме IIIАр’я IVДаянерис IIБран IIДавос IIIДжон IIIДаянерис IIIСанса IIIАр'я VДжон IVХайме IVТиріон IVСемвел IIАр'я VIКетлін IVДавос IVХайме VТиріон VАр’я VIIБран IIIДжон VДаянерис IVАр’я VIIIХайме VIКетлін VСемвел IIIАр’я IXДжон VIКетлін VIАр’я XКетлін VIIАр’я XIТиріон VIДавос VДжон VIIБран IVДаянерис VТиріон VIIСанса IVТиріон VIIIСанса VХайме VIIДавос VIДжон VIIIАр’я XIIТиріон IXХайме VIIIСанса VIДжон IXТиріон XДаянерис VIХайме IXДжон XАр’я XIIIСемвел IVДжон XIТиріон XIСемвел VДжон XIIСанса VIIЕпілогДодатки: королі з дворамиКороль на Залізному ПрестоліКороль на Півночі та ТризубіКороль у вузькому моріКоролева за моремКороль на Залізних островах та ПівночіДодатки: великі й малі домиДім АринДім ЛаністерДім МартелДім ТалліДім ТирелДім ФлорентДім ФрейДодатки: бунтівники, розбійники, присяжні братчикиПрисяжні братчики Нічної ВартиБезкороговне братство розбійників та втікачівДичаки, або вільний нарідМапи

Пісня льоду та вогню-III


Борва мечів


Пролог


День був сірий, жахливо холодний, і собаки брати сліду не бажали. Велика чорна сучка лише раз нюхнула ведмежий відбиток, сахнулася од нього і повернулася до зграї з хвостом між ніг. Собаки, потерпаючи від крижаного вітру, жалюгідно купчилися на березі річки. Втім, Чет, попри кілька шарів чорної вовни та вивареної шкіри, потерпав не менше за них. Таке вже тут було місце — непривітне ані до звіра, ані до людини. На жаль, ніхто не питав двоногих і чотириногих, чи кортить їм тут гибіти. Чет скривив рота і майже відчув, як чиряки на щоках та шиї з люті наливаються червоним. «Сидів би собі зараз гарненько на Стіні, порав тих гойданих круків, запалював комина для старого Аемона.» Все його щастя зруйнував паскудний байстрюк Джон Сніговій, а з ним — його жирний любчик Сем Тарлі. Це вони винуваті, що Чет морозить собі яйця у страхолюдній пущі коло зграї дурних хортів. — Аби ж на вас сім дідьків! — Він смикнув за налигача, щоб привернути до себе увагу собак. — Беріть слід, вилупки! Десь там є ведмідь, осьде його лапи на снігу! М’яса хочете чи ні? То шукайте! Але собаки лише заскиглили і тісніше збилися докупи. Чет ляснув нагайкою над їхніми головами, і на нього загарчала чорна сука. — Як не здобудемо ведмежатини, то смакуватиме і псятина, — голосно попередив він її, дихаючи морозною парою. Верхоляк-Сестринець стояв, схрестивши руки на грудях і сховавши долоні під пахвами. Незважаючи на чорні вовняні рукавиці, він завжди жалівся, як йому морозить пальці. — У такий холод дідька лихого вполюєш, — буркнув він. — Хай того ведмедя грець ухопить. Він не вартий, щоб за нього дубіти. — З порожніми руками, Верхоляче, повертатися не можна, — загуркотів Малюк-Павлюк крізь буре хутро, яким рясно поросло його обличчя. — Князь-воєвода гніватиметься! Під приплюснутим носом-бульбою у здорованя замерзли шмарклі, утворивши трохи що не бурульки. Величезна долоня у хутряній рукавиці міцно стискала ратище списа. — Старого Ведмедя теж скоро грець ухопить, — відповів Сестринець, миршавий чоловічок із загостреним обличчям та біготливими очицями. — Чи ти забув? Мормонт має померти ще до світанку. То кому яке діло, гніватиметься він чи ні? Малюк-Павлюк блимнув малими чорними оченятами. «Може, й справді забув» — подумав Чет, — «у того бовдура геть нічого в голові не тримається. Наче вода у ситі». — Навіщо нам убивати Старого Ведмедя? Ходімо собі геть, а йому даймо спокій. — А він нам, гадаєш, дасть спокій? — спитав Верхоляк. — Він нас ловитиме, як ми втечемо. Чуєш, бараняча голова? Ти хочеш, аби на тебе полювали, наче на звіра? — Ні, — відповів Малюк-Павлюк. — Не хочу. Зовсім не хочу. — То ти його вб’єш? — запитав Верхоляк. — Еге ж. — Велетень стукнув тупим кінцем списа по замерзлому березі. — Вб’ю. Не дозволю нас ловити! Сестринець вийняв руки з-під пахв і обернувся до Чета: — Казав я тобі раніше, і кажу зараз: треба перерізати усю старшину. Нікого не лишати! Четові вже остогидло з ним сперечатися. І то давно. — Ти хоч сто разів кажи — що з того, як у голові тями нема? Кого треба вбити найперше, то це Старого Ведмедя та Білана з Тіньової Вежі. Потім Рийла та Аетана — вони на свою біду саме вартуватимуть. Іще Дивена та Банена, бо ті уміють вистежувати по слідах. І панка Кабанка, щоб не пустив круків. Та й годі. Поріжемо їх тихо, уві сні. Бо якщо бодай писнуть — нам каюк, усім до одного. — Чиряки на Четовому обличчі сердито палали. — Ти роби свою справу, а твій родич хай робить свою. А ти, Павлюку, спробуй затямити: на третій варті, не на другій. — На третій варті, — повторив здоровань крізь хащі на обличчі та замерзлі шмарклі. — Я та Шовкоступ. Я все пам’ятаю, Чете. Місяць уночі мав бути чорний. Розклад варт вони піддурили так, щоб на чатах одночасно стояли восьмеро їхніх товаришів, а ще двоє стерегли коней. Кращої нагоди не знайти — адже на дичаків чекають будь-якої днини. Доки вона не настала, Чет бажав опинитися якнайдалі. Бо хотів жити. На північ вирушило три сотні присяжних братчиків Нічної Варти: дві з замку Чорного, ще сотня з Тіньової Вежі. На пам’яті нині живих людей то була найбільша розвідка Варти — мало не третиною всієї потуги, яка стояла у трьох замках. Вони мали намір знайти Бена Старка, Веймара Ройса, інших зниклих розвідників, а заразом з’ясувати, чому дичаки кидають свої села та хутори. На жаль, до таємниці зникнення Старка та Ройса вони підібралися не ближче, ніж сидячи на Стіні. Та принаймні дізналися, куди поділися дичаки: ті почвари отаборилися мало не всі, скільки їх було, серед крижаних вершин богами проклятих Мерзляків. Хай би там собі сиділи на замерзлих дупах аж до кінця часів — Чет би за них і чиряка свого не дав. Але ж ні — підперло їм відти спускатися. І саме долиною річки Молочної. Чет підняв очі й побачив ту річку. Кам’янисті її береги облямовували крижані візерунки; бліді молочні води без кінця-краю плинули вдалину від передгір’їв Мерзляків. А тепер ще й Манс Розбишака зі своїми дикунами плинув сюди тим самим шляхом. Три дні тому примчав Торен Рідколіс, аж стікаючи піною. Поки він розповідав Старому Ведмедеві про те, що бачив, один із його розвідників, Кедж Білооокий, переказав решті. — Допіру вони сунули високо у передгір’ях. Та скоро нагодяться, майте певність, — плескав язиком Кедж, зігріваючи руки над вогнем. — Передовий загін веде ота чумна сука, Харма Песиголовка, щоб їй заціпило. Бодець підкрався до їхнього табору і розгледів її коло вогню, як от я вас. Ян-Могилян, йолоп безголовий, хотів був зняти її стрілою, та в Рідколіса вистачило тями йому заборонити. Чет сплюнув. — Скільки їх там? — Та до біса. Двадцять чи тридцять тисяч. Ми їх до одного не лічили. Харма веде попереду п’ять сотень, і усі верхи на конях. Братчики навколо вогню неспокійно перезирнулися. Розвідникам нечасто вдавалося побачити хоча б десяток дичаків на конях одним загоном. Але щоб п’ять сотень… — Рідколіс надіслав мене з Баненом околяса, роздивитися головне військо, — вів далі Кедж. — Ну ми й роздивилися: їм там кінця-краю немає. Течуть повільно, мов замерзла ріка — по шість або сім верст на день. Не схоже, щоб вони збиралися вертатися додому, до своїх халуп — там-бо половина жінок і дітей, коли не більше. З ними й худоба: кози, вівці, ба навіть зубри — вони їм сани тягнуть. При собі везуть оберемки шкур, туші м’яса, клітки курей, веретена, ступи, діжки — трохи не все майно, яке мали у домівках. Мули та коні такі накладені, що мало не падають. І баби теж. — І всі йдуть додолу Молочною? — перепитав Верхоляк-Сестринець. — Ти що, глухий? Я саме це й кажу. Течія Молочної мала привести дичацьку орду просто до Кулака Першолюдей — старовинного дитинця на горі, де зараз отаборилася Нічна Варта. Кожен, хто мав крихту глузду, мусив уже втямити, що треба збирати бебехи та щодуху тікати до Стіни. Нехай Старий Ведмідь зміцнив Кулак палями, ямами, шпичаками — проти сили, що сунула річкою, все було марно. Якщо лишитися тут, їх оточать зусібіч і задавлять числом. Що до Торена Рідколіса, то він хотів напасти першим. При панові Маладорові Кляску служив зброєносцем Миленький Донел Схил, а саме до намету Кляска приходив Рідколіс позаминулої ночі. Пан Маладор тримався тієї ж думки, що й старий пан Отин Вивір: відступати до Стіни. Але Рідколіс хотів переконати його в іншому. — Цей Король-за-Стіною ніколи не чекатиме на нас так далеко на півночі, — переказував Миленький Донел слова розвідника. — Його орда велика, та безладна, переповнена зайвими їдцями, які не знають, з котрого кінця братися за зброю. Один рішучий удар виб’є з них усю спрагу до війни. Самі побачите: як розбіжаться дичаки з вереском по лісах, то ми про них іще років п’ятдесят не почуємо. Три сотні проти тридцяти тисяч. Чет вважав, що це маячня божевільного. Але гірше було те, що пан Маладор пристав до думки Рідколіса, і тепер вони удвох прагнули переконати Старого Ведмедя. — Якщо зачекаємося, то втратимо нагоду. І хтозна, чи матимемо її знову, — казав Рідколіс усім, хто погоджувався слухати. Проти нього здіймав голос пан Отин Вивір: — Ми є щитом, що боронить царину людей. Щита не викидають геть без жодної розумної на те причини. Але Торен Рідколіс заперечував: — Коли справа доходить до мечів, то найпевніший захист — раптово стяти ворогові голову, а не ховатися од нього за щитом, наче боягузлива баба. Утім, ані Рідколіс, ані Вивір не очолювали загін. На чолі походу стояв князь-воєвода Мормонт, а Мормонт чекав на інших розвідників: Ярмана Парогача з хлопцями, що мали видертися Велетневими Сходами, та Кворина Піврукого з Джоном Сніговієм, які мали поткнутися до Вискливого Пересуву. Але Парогач і Піврукий надто вже довго не поверталися. Майже напевне, загинули. Чет уявив собі, як Джон Сніговій лежить синій та задублий на якійсь крижаній горі, а з дупи в нього стирчить дичацький спис. То була така втішна картина, що він аж усміхнувся. «Хоч би хто зарізав і його триклятого вовка.» — Ведмедя тут нема, — раптом вирішив він. — Це старий слід. Ходімо на Кулак. Собаки трохи не зісмикнули його на землю — їм кортіло повернутися до табору не менше, ніж їхньому псяреві. Може, гадали, що їх там погодують. Чет аж реготнув мимоволі. Він не годував хортів уже три дні, аби зліші були. Сьогодні вночі, перш ніж зникнути у темряві, Чет випустить їх поміж коней, щойно Миленький Донел Схил та Кульгавий Карл поріжуть конов’язі. Усім Кулаком тоді гасатимуть знавіснілі собаки та перелякані коні: топтатимуть вогнища, стрибатимуть на мур, збиватимуть додолу намети і людей. У такому безладі зникнення чотирнадцяти братчиків хтось помітить хіба що за кілька годин. Верхоляк хотів був залучити до змови удвічі більше людей. Та що той просмерділий рибою сестринецький недоумок тямив у таких справах? Шепни одне слово не в те вухо — і не змигнеш оком, як станеш коротший на голову. Ні, чотирнадцять — якраз гарне число. Досить багато, щоб зробити все, що треба, і досить мало, щоб зберегти таємницю. Більшість знайшов та умовив сам Чет. Одним із його хлопців був Малюк-Павлюк — найсильніший чолов’яга на усій Стіні, хоча й тупий, як березове поліно. Одного разу він зламав дичакові спину, просто стиснувши його в обіймах. Ще з ними був Підсайдачник — цей отримав прізвисько від доброго гострого підсайдачного ножа, яким майстерно користався. Іншого змовника братчики звали Шовкоступ — той замолоду зґвалтував сотню жінок і хвалився, що жодна не чула, як він підкрадається на шовкових котячих лапах, аж доки не засадить по самі яйця. Усе, що треба зробити, придумав і обміркував Чет. Він серед змовників був найрозумніший — недарма прослужив старому маестрові Аемону добрячих чотири роки, перш ніж підлий байстрюк Джон Сніговій відібрав у нього тепле місце і передав своєму жирному приятелеві. Чет хотів убити Сема Тарлі цієї ночі власноруч: спершу прошепотіти просто у вухо «Переказуй вітання Снігові-воєводі», а потім розчахнути панкові Кабанкові горлянку і подивитися, як кров забулькає струменем крізь його драглисте сало. Чет знав круків і не чекав з ними клопоту — не більше, ніж із Тарлі. Від одного доторку ножа той боягуз обісцить собі штани і забелькотить про змилування. Хай белькотить — ніякого змилування йому не буде. А як Чет уріже товстунові горлянку, то відчинить клітки та розлякає всіх круків, щоб на Стіні не отримали жодного листа. Шовкоступ із Малюком-Павлюком мали вколошкати Старого Ведмедя, Підсайдачник — Білана, а Верхоляк із родичами — Банена та старого Дивена, щоб не винюхали їхнього сліду. Вони складали харчі на дорогу вже два тижні; Миленький Донел та Кульгавий Карл наготували коней. Коли Мормонт помре, загін муситиме очолити пан Отин Вивір — старий, виснажений, слабкий розумом. Він утече на Стіну ще до заходу сонця і не гаятиме ані часу, ані людей, щоб когось по них посилати. Поки вони долали ліс, собаки нетерпляче смикали за налигачі. Чет бачив, як із зелені вгору виростає Кулак. День був такий тьмяний, що Старий Ведмідь наказав запалити смолоскипи; велике їх коло горіло на стіні, що вінчала короною крутий кам’янистий пагорб. Троє розвідників перебріли через струмок, холодний, як лід, поверхнею якого плавали окремі крижини. — Я пробиратимуся до берега, — довірливо розказував Верхоляк-Сестринець. — І я, і братусики. Збудуємо собі човника, попливемо додому, до Сестричок. «А вдома вас упізнають як утікачів з Варти і одріжуть ваші дурні качани» — подумав Чет. Проказавши обітниці, ти лишався у Нічній Варті назавжди. А якщо тікав, то будь-де у Семицарстві тебе могли схопити і стратити. Олло Безрукий балакав про Тирош, де не рубають долоні тим, хто лише позичив те, що погано лежало, і не відсилають на пекельний мороз, бо вони, бач, трохи розрадили залишену на самоті молоду лицарську дружину. Чет зважував, чи не поїхати з ним. Але ж не умів сказати жодного слова їхньою слинявою дівчачою говіркою. Та й що мав робити у Тироші? Він не знав ніякого справжнього ремесла — виріс-бо у Відьминій Багві, де батько його всеньке життя гнув спину наймитом на чужих нивах або збирав п’явок у такий спосіб: роздягався голяка, вдягав товсті короткі шкіряні штани, ліз у темне болото і вилазив укритий тією мерзотою від грудей до литок. Інколи батько змушував Чета допомагати йому знімати з себе здобич. Одна п’явка якось вчепилася йому в долоню, і він з огиди розчавив її об стіну. За те батько побив його, як сидорову козу, бо маестри давали за тузінь п’явок мідного шеляга. Хай собі Верхоляк пливе додому, якщо йому кортить. І тирошієць теж. Але Чет… нема дурних. На біса йому та Відьмина Багва? До смерті б її на очі не бачив, і добрим словом не згадав би. Його зігрівала думка про щось на кшталт Крастерового Дитинця. Крастер живе сам собі паном, а Чет хіба гірший? Лишень уявити: Чет, син п’явочника, запанує у власному обійсті. Міг би й прапора собі узяти: тузінь п’явок на рожевому тлі. А втім, чого в одній хаті панувати? Чому б не зробитися королем? От приміром, Манс Розбишака теж колись був чорною ґавою. «Я можу стати королем, як він. Ба і дружин собі завести.» Крастер мав їх дев’ятнадцять, не рахуючи молодих — дочок, які ще не доросли до ліжка. Половина з тих дружин були старі й бридкі, як сам Крастер, але то байдуже. Старих бабів Чет приставить до кухні та прання; хай порають город і вигодовують свиней. А молоді зігріватимуть йому ліжко та виношуватимуть дітей. Крастер не перечитиме — після того, як Малюк-Павлюк гарненько його обійме. Чет ніколи не знав інших жінок, окрім повій у Кротовині. Коли він був молодший, то сільські дівки відверталися з огидою, кинувши погляд на його обличчя з чиряками та бородавками. А найпаскудніша з-поміж них була хвойда на ймення Бесса. Вона розсувала ноги перед кожним хлопцем у Відьминій Багві, тож Чет і подумав — хіба він гірший? Цілісінький ранок він збирав польові квіти, коли дізнався, що Бесса їх любить. А вона засміялася йому в обличчя і сказала, що краще терпітиме у своєму ліжку тих п’явок, що збирає його батько, ніж його самого. Сміх обірвався, коли Чет пхнув її ножем. Обличчя дівки тієї миті подарувало Четові таку насолоду, що він висмикнув ножа і пхнув ще раз. Коли його спіймали біля Семиструм’я, старий князь Вальдер Фрей навіть не зізволив приїхати його судити, а прислав свого байстрюка Вальдера Водограя. Не встиг Чет і оком змигнути, як уже чалапав пішки до Стіни за тим смердючим старим дідьком Йореном. За єдину солодку мить у своєму житті Чет мусив віддати усе, що від того життя лишилося. Але тепер він твердо налаштувався власноруч узяти все, чого сам собі хотів — рахуючи й Крастерових дружин. Старий дичацький покруч таки мав рацію: якщо хочеш собі жінку за дружину, то мусиш узяти її силою, як чоловік, а не збирати їй срані квіточки, щоб вона, бач, забула про твої чиряки. Чет не збирався удруге повторювати одну й ту саму помилку. Вже всоте він пообіцяв собі, що все вийде, як задумано. «Аби ж тільки втекти без сліду та погоні.» Пан Отин, певно, рушить просто на південь до Тіньової Вежі — найкоротшим шляхом до Стіни. «Про нас той Вивір і не згадає. На дідька ми йому здалися? Йому аби самому вибратися звідси живим.» Ясна річ, був іще Торен Рідколіс, який хотів напасти на дичаків першим. Проте пан Отин, роками й посадою старший за Рідколіса, мав обережності понад усіх інших. Та байдуже. Коли Чет із хлопцями зникнуть, решта хай досхочу нападає на дичаків. «Що нам до того? Навіть якщо ніхто не повернеться до Стіни, нам тільки ліпше — усі гадатимуть, що ми загинули разом із рештою.» Про це він подумав уперше, і думка видалася вельми спокусливою. Але ж довелося б заразом убити пана Отина та пана Маладора Кляска, щоб Рідколіс напевне став на чолі загону. А їх добре охороняли і вдень, і вночі. Ні, не варто піддавати себе зайвій небезпеці. — Чете, — мовив Малюк-Павлюк, поки вони дибали каменястою звіриною стежкою крізь вартові дерева та смереки, — що робити з птахом? — Яким ще у біса птахом? Чого Четові зараз бракувало, то це теревенів з недоумком про якогось триклятого птаха. — Птахом Старого Ведмедя, — відповів Малюк-Павлюк. — Якщо ми вб’ємо воєводу, хто годуватиме його птаха? — Ти здурів? Кому яке діло? Скрути йому в’язи, та й по тому. — Не хочу я кривдити птаха, — буркнув здоровань. — Але він уміє розмовляти. Раптом птах розкаже, що ми накоїли? Верхоляк-Сестринець зареготав. — Малюк-Павлюк — тупий селюк! Тупий, мов замковий кут! — Не треба так казати. Краще помовч, — загрозливо попередив Малюк-Павлюк. — Павлюку, — поспішив Чет втрутитися, поки здоровань не розсердився, — коли старого знайдуть у калюжі крові з перерізаною горлянкою, вони й без птаха зрозуміють, що він не своєю смертю помер. Малюк-Павлюк хвильку поміркував. — Правда твоя, — нарешті вирішив він. — А чи не можна забрати птаха собі? Він мені до душі. — Забирай. Він твій, — великодушно дозволив Чет, аби здоровань нарешті замовк. — Як зголодніємо, то крук ще й у пригоді стане — юшку з нього зваримо, — докинув Верхоляк. Малюк-Павлюк знову спохмурнів, наче грозова хмара. — Ти мені, Верхоляче, тільки спробуй мого птаха з’їсти. От тільки спробуй! Раптом Чет почув крізь дерева голоси. — Ану обоє стуліть пельки! Ми вже майже на Кулаку. Вони вигулькнули з лісу на західному боці пагорба і обійшли з півдня, де схил був не такий крутий. На узліссі з десяток братчиків стріляли з лука задля вправи. Стрільці накреслили обриси ворога на стовбурах дерев і пускали по них стріли. — Диви-но! — мовив Верхоляк. — Онде яка чудасія — свиня з луком! Найближчий лучник, ясно, був не хто інший, як сам панок Кабанок — жирний панич, що вкрав собі місце коло маестра Аемона. Самий лише його вигляд розлютив Чета аж до дрижаків. Слугувати шафарем при маестрові Аемоні — то було найкраще життя, яке він знав. Старий сліпець був зовсім невибагливий, та й про більшість його немудрящих потреб дбав Клідас. Четові лишалися найлегші обов’язки: вичистити крукарню, запалити вогонь, принести з кухні сніданок чи вечерю… до того ж Аемон жодного разу його не вдарив. «Гадає, що отак може прийти й випхати мене у три вирви, бо, бач, уродився паничем і вміє читати? От він у мене почитає ножа горлом.» — Йдіть собі, — сказав він решті, — я хочу подивитися. Собаки тягли його за ремені, хотіли бігти з іншими братчиками — гадали, що нагорі чекає годівля. Чет копнув сучку носаком чобота, і псюри дещо вгамувалися, а він узявся дивитися, як товстун борюкається з довгим луком заввишки з нього самого. Червону і круглу, мов місяць, мармизу аж перекосило від напруги. У ґрунті перед ним стирчали три стріли. Тарлі наклав стрілу, напнув тятиву, довго цілився і нарешті пустив. Стріла зникла десь у хащах. Чет гучно зареготав і смаковито, презирливо пирхнув. — Ту стрілу ми вже не знайдемо, а вину повісять на мене, — зауважив Ед Толет, похмурий сивочолий зброєносець, якого усі кликали Скорботним Едом. — Відколи я загубив коня, то як щось пропаде — одразу тицяють на мене. Наче я міг щось вдіяти! Кінь був білий, навколо сніжило — де я мав його шукати? — То вітер здмухнув, — мовив Грен, ще один приятель Сніга-воєводи. — Тримай лука певніше, Семику. — Та він же важкий, — пожалівся товстун, але другу стрілу все-таки випустив. Ця пішла високо, шурхнувши крізь гілля за півтора сажні над ціллю. — Здається, ти збив листочка з отого дерева, — мовив Скорботний Ед. — Осінь і без тебе настає надто швидко. Не треба їй помагати. Він сумно зітхнув. — А що буває після осені, ми усі знаємо надто добре. Боги праві, як я змерз. Пускай останню, Семвеле, бо в мене вже язик до зубів примерзає. Панок Кабанок опустив лука, і Четові здалося, що він зараз зарюмсає. — Стріляти з лука так важко… — Накладай, тягни, пускай, — мовив Грен. — Ну ж бо! Товстун слухняно висмикнув останню стрілу з землі, наклав її на лука, напнув тятиву і випустив — на відміну від перших двох, одразу ж, замість мружитися довго та болісно вздовж стріли на ціль. Стріла вдарила намальовану людську подобу нижче грудей і затремтіла в дереві. — Я влучив. — Панок Кабанок здавався неабияк ураженим. — Грене, ти бачив? Еде, дивись — я влучив! — Ще б пак! Засадив просто між ребер, — мовив Грен. — А чи я його вбив? — зацікавився товстун. Толет здвигнув плечима. — Міг би пробити легеню, якби він мав легені. Більшість дерев, на наш подив, їх не має. — Він узяв лука з Семових рук. — Ну гаразд, годі вже. Бачив я й гірші постріли. А чимало гірших зробив сам. Пан Кабан аж сяяв із захвату — хтось міг навіть подумати, що він справді зробив щось неабияке. Та коли товстун побачив Чета з собаками, усмішка його скисла і здохла зі скиглінням. — Ти ледве влучив у дерево, — мовив Чет якомога ядучіше. — Ось побачимо, як ти стрілятимеш по хлопцях Манса Розбишаки. Адже вони не стоятимуть і листям не шурхотітимуть. Дзуськи! Вони побіжать просто на тебе, заверещать тобі в лице, а ти замість стріляти насциш собі у штани — тут і ворожку не питай. Один із них вгатить тобі сокирою просто між твоїх свинячих очиць. І останнє, що ти почуєш, буде тріск, із яким репне твоя порожня макітра. Товстун стояв і тремтів. Скорботний Ед поклав йому руку на плече і мовив до Чета: — Брате мій! — Голос його лунав урочисто. — Ми співчуваємо твоєму лихові, але кожному — своя доля. Може, Семові випаде краща, ніж тобі. — Що ти верзеш, Толете? — Та я ж про сокиру і порожню макітру. Кому ліпше знати, як не тобі? Я чув, того разу в тебе з голови на землю витік увесь мозок, і його поїли собаки. Хіба ні? Здоровенний бевзь Грен зареготав, і навіть Семвел Тарлі спромігся на слабеньку посмішку. Чет копнув найближчого собаку, смикнув за налигачі й рушив угору схилом. «Вишкіряйся, панок Кабанок. Побачимо, хто цієї ночі вишкіриться на кутні.» Якби ж то знайти хвилинку зарізати ще й Толета — похмурого йолопа з конячою пикою… Підйом був крутий навіть із цього, найпологішого боку Кулака. На середині собаки почали гавкати і смикатися, чекаючи на швидку годівлю, та замість їжі отримали чоботями по ребрах, а найбільший та найбридкіший скуштував нагайки за те, що кинувся на хазяїна. Припнувши собак нагорі, Чет пішов доповідати. — Ті відбитки, що бачив Велетень, я знайшов, але сліду собаки не взяли, — розказав він воєводі перед великим чорним наметом. — Вони далеченько униз річкою; може, то старі лишилися. — Шкода. — Князь-воєвода Мормонт струснув лисою головою та великою кошлатою сивою бородою. Голос він мав такий самий утомлений, як і обличчя. — Трохи свіжого м’яса нам би не завадило. Крук на його плечі схилив голову та підкаркнув: — М’яса, м’яса, м’яса! «Хочете м’яса — то я вам ваших гойданих собак поріжу і засмажу» — подумав собі Чет, але голосу не подав. Коли Старий Ведмідь дозволив піти, в нього майнула думка: «Оце востаннє схиляю голову перед цим старим телепнем», і вона його втішила. Тим часом ще похолоднішало, хоча раніше він би побожився, що вже нема куди. Собаки жалюгідно скупчилися у твердій скрижанілій грязюці; Чет відчув спокусу заповзти до середини їхньої зграї, але натомість лише замотав лице чорним вовняним шаликом, залишивши щілину для рота. Скоро він з’ясував, що коли рухатися, то стає трохи тепліше, і поволі обійшов табір по колу з оберемком кислолисту, частуючи чорних братів на чатах і дослухаючись до їхніх балачок. Ніхто з денних вартових не брав участі у його змові, та все одно корисно було знати, що в них на думці. А на думці в усіх було одне й те саме: як би його зігрітися у цей клятий мороз. Тіні видовжилися, здійнявся вітер, заходився тоненько пищати у щілинах між каменями зовнішнього муру. — Ненавиджу, коли отак пищить, — мовив коротун Велетень. — Наче десь там у кущах немовля скиглить, молока просить. Скінчивши обхід табору і повернувшись до собак, Чет знайшов Верхоляка, що саме чекав на нього. — Старшина знову в наметі Старого Ведмедя. Балакають про щось, сперечаються. — Та їм аби теревенити, — мовив Чет. — Там саме панство, хіба що Білан із простих. От і втішаються красними слівцями замість вина. Верхоляк підібрався ближче. — Наш пустоголовий усе торочить про птаха, — попередив він, озираючись, щоб ніхто не підслухав. — Тепер він питає, чи ми відклали для клятої тварюки досить насіння. — Це ж крук, — відповів Чет. — Він жере трупи. Верхоляк вишкірився. — Мо’, і його зжере? «Або тебе.» Четові гадалося, що здоровань для успіху змови потрібніший, ніж Верхоляк. — Годі вже кривитися на Малюка. Ти роби свою справу, а він зробить свою. Коли Чет нарешті здихався Сестринця і сів нагострити меча, крізь ліс уже підповзали сутінки. У рукавицях гострити було важко, але дідька лихого він їх зніме — дурень, що торкнеться заліза у такий мороз голіруч, лишить на ньому шматок шкіри. Собаки заскиглили, коли сонце почало сідати. Чет дав їм води та обклав лайкою. — Потерпіть! Ще пів-ночі, й жертимете, скільки влізе. Його ніс вловив пахощі вечері. Чет пішов на вогонь і отримав від Гейка-куховара окраєць сухого хліба та миску горохової юшки зі шкварками. Коло вогнища саме просторікував Дивен. — Щось у лісі дуже тихо, — казав старий лісник. — Біля річки немає жаб, у темряві — жодної сови. Ніколи не бачив мертвішого лісу. — А в тебе зуби, мабуть, із живого зроблені, бо ніяк рота не стулиш, — пожартував Гейк. Дивен у відповідь клацнув своїми дерев’яними зубами. — Вовків теж нема. Щойно були, і вже нема. Куди це вони поділися, питається? — Туди, де тепліше, — відповів Чет. Поміж десяти з гаком братчиків, що сиділи коло вогню, четверо були з його таємного загону. Кожного з них він, поки їв, добре роздивився, суворо примружившись — хотів знати, чи не зламався котрийсь із них. Підсайдачник сидів спокійно і мовчки гострив ножа, як зазвичай робив щовечора. Тим часом Миленький Донел Схил так і сипав жартами. Він мав білі зуби, повні червоні вуста, біляві кучері, що спадали на плечі химерними хвилями, і вихвалявся, що є байстрюком когось із Ланістерів. Може, навіть не брехав. Четові були не до смаку ані гарненькі хлопчики, ані підло уроджені байстрюки, та Миленький Донел, схоже, був парубок хвацький і вмів дати собі ради. А от щодо лісника, якого брати прозивали Дубогризом, Чет плекав сумніви. Дубів той ніяких не гриз, а прізвисько отримав тому, що хропів, наче пилка дерево пиляла. Але зараз він так збліднув з лиця, наче вже своє відхропів. Ще гірший був Маслин: Чет бачив, як його обличчям стікає піт, хоча навколо вив холодний вітер. Намистини поту блищали при світлі вогнища, наче маленькі вогкі перлини. Він навіть не їв, а тільки витріщався у миску, ніби самі лише пахощі юшки викликали в нього нудоту. «Оцього треба пильнувати» — подумав Чет. — Збираймося! — зненацька загукав десяток голосів, і скоро наказ рознісся усім табором круг вершини пагорба. — Вояки Нічної Варти! Усім зібратися коло середнього вогнища! Чет насупився, доїв юшку і пішов за всіма іншими. Коло вогнища стояв Старий Ведмідь, а за ним рядком — Рідколіс, Кляск, Вивір та Білан. Мормонт мав на собі товсту опанчу з чорного хутра; на плечі його сидів крук і чистив чорне пір’я. Недобрий знак. Чет втиснувся між Бурим Бернаром та якимось братчиком із Тіньової Вежі. Коли зібралися усі, за винятком вартових у лісі та на мурі, Мормонт відкашлявся і сплюнув. Слина замерзла, ще не досягнувши землі. — Братчики, — мовив він, — вояки Нічної Варти! — Вояки! — заверещав крук. — Вояки! — Дичаки рушили у похід. Вони прямують уздовж Молочної з гір, звідки вона витікає. Торен вважає, що їхній передовий загін досягне нас за десять днів. Саме у передовому загоні, під проводом Харми Песиголовки, ідуть їхні найдосвідченіші наскочники. Решта гартованого вояцтва, певніше за все, утворить сторожовий загін позаду або їхатиме біч-обіч із самим Мансом Розбишакою. Хтось, певно, розтягнеться уздовж їхньої похідної валки, а вона довжелезна. В них є бики, мули, коні… утім, коней небагато. Більшість дичаків ідуть пішки, вони погано озброєні й не навчені вояцької справи. Зброя їхня — майже уся з каменю та кістки, а заліза зовсім мало. Важким тягарем на них лягли жінки, діти, вівці, кози і всяке хатнє майно, яке вони забрали з собою. Коротше кажучи, вони численні, але вразливі… й до того ж не знають, що ми тут. Принаймні, ми молимося, щоб не знали. «Вони знають» — подумав Чет. — «А ти здурів, старий мішок гною. Певно ж, вони знають. Ясно, як сонячний ранок. Адже Кворин Піврукий не повернувся, так? Ярман Парогач теж. Якщо когось із них упіймали, то будь певен — дичаки вже примусили бранців проспівати їм усе.» Рідколіс ступив наперед і мовив: — Манс Розбишака хоче подолати Стіну і принести в Семицарство криваву війну. Але нести війну вміє не лише він. Назавтра вона сама до нього прийде. — Ми виступимо на світанку всією нашою потугою, — продовжив Старий Ведмідь. Рядами братчиків покотилося бурмотіння. — Ми вирушимо на північ і обійдемо їх колом із заходу. Коли ми повернемо, передовий загін Харми вже промине Кулак. У передгір’ях Мерзляків є досить вузьких звивистих ущелин, створених для засідок. Дичацька валка тягнеться на багато верст. Ми запопадемо їх одразу в кількох місцях і змусимо думати, що нас три тисячі, а не три сотні. — Ми завдамо тяжкого удару і зникнемо, перш ніж їхні вершники встигнуть стати до бою, — казав далі Торен Рідколіс. — Якщо вони поженуться слідом, ми їм влаштуємо гарненькі перегони, а тоді розвернемося і нападемо далі в іншому місці валки. Ми попалимо їм вози, розженемо на всі боки худобу, виріжемо стільки людей, скільки зможемо. Якщо пощастить, то дістанемо й самого Манса Розбишаку. Якщо вони зламаються і втечуть до своїх халуп, то буде нам перемога. Якщо ж ні, ми допікатимемо їм аж до Стіни і подбаємо, щоб вони лишили за собою рясний слід із трупів. — Але ж їх там багато тисяч! — гукнув хтось позаду Чета. — Це наша смерть! — То був голос Маслина, придушений переляком. — Смерть! — каркнув Мормонтів крук, плескаючи чорними крилами. — Смерть! — Загине багато з нас, — погодився Старий Ведмідь. — Може статися, навіть усі. Але тисячу років тому один князь-воєвода недарма казав: не на те ми чорне вдягали, щоб од смерті ховатися. Пам’ятайте ваші обітниці, браття. Бо ми є мечі у темряві, вартові на мурах… — Вогонь, що розганяє холод. — Пан Маладор Кляск витяг меча. — Світло, що приносить ранок, — відповіли інші, й нові мечі вилетіли з піхов. А тоді зброю оголили усі. Мало не три сотні мечів здійнялося у повітря, і стільки ж голосів загукало разом: — Ріг, що пробуджує сплячих! Щит, що боронить царину людей! Чет мусив приєднати свій голос до інших. Повітря затуманилося їхнім подихом, на криці вигравало полум’я багаття. Його втішило, що Верхоляк, Шовкоступ та Миленький Донел Схил волали разом з іншими, наче теж загубили рештки розуму. Це вони добре придумали. Не варто привертати увагу, коли жадана година вже близько. Коли галас завмер, Чет знову почув, як у стіні навколо табору скиглить вітер. Полум’я вихорилося і тремтіло, наче й воно мерзло на вітрі. У раптовій тиші крук Старого Ведмедя гучно каркнув і знову проказав: — Смерть! «Розумна пташка» — подумав Чет, коли старшина усіх відпустила, наказавши добре повечеряти і виспатися вночі. Чет заповз під хутро неподалік од своїх собак, не припиняючи перебирати у голові, що може їм завадити, а що — статися не так, як гадалося. А раптом та срана присяга змусить когось роздуматися? А раптом Малюк-Павлюк усе забуде і спробує вбити Мормонта на другій варті замість третьої? А раптом Маслин втратить рештки хоробрості, а раптом хтось зрадить і побіжить доповідати, а раптом… Чет зненацька зрозумів, що дослухається до ночі. Справді, вітер вив, наче плакало мале дитя, час від часу чулися людські голоси, іржання коней, тріск поліна у багатті. Але більше нічого. Спокій і тиша. Він побачив перед собою обличчя Бесси. «Я ж не ножем хотів у тебе тицяти, дурепо, а чим іншим» — сказав він їй подумки. — «Я збирав тобі квітки — дику рожу, приворотень, золоті дзвіночки. Цілісінький ранок згаяв.» Серце калатало так гучно, що він злякався, чи не збудить увесь табір. Борода навколо рота поросла льодом. Звідки взялася ота маячня про Бессу? Коли він думав про неї раніше, то згадував тільки, яке вона мала обличчя у мить смерті. Що з ним таке? Ледве дихає. Невже заснув, а сам і не помітив? Чет став на коліна, і носа йому торкнулося щось мокре та холодне. Він підняв голову. Згори падав сніг. Чет відчув, як на щоках замерзають сльози. «Нечесно!» — прагнув заволати він. Сніг зруйнує все, що він так ретельно будував, усі його задуми. А й сипав же рясно — навколо кружляло безліч важких білих пластівців. Як вони тепер знайдуть свої запаси харчів, ту звірячу стежку на схід, якою збиралися тікати? А щоб вистежити їх по свіжому снігу, не знадобиться ані Дивен, ані Банен. До того ж сніг ховає обриси ґрунту, а надто вночі. Кінь може запнутися на корені чи пеньку, зламати ногу на камені. «Нам кінець» — раптом зрозумів він. — «Ще й не почали, а вже дійшли кінця. Пропали ми, геть пропали.» Не буде тепер синові п’явочника панського життя у власному обійсті, не буде йому дружин і королівської корони. А буде дичацький ніж у череві й могила без імені. «Сніг забрав у мене все. Клятий цей сніговій…» І то не вперше. Вже не вперше життя йому руйнує сніг. Тільки того разу — Сніг-воєвода та його ручний підсвинок. Чет зіп’явся на ноги. Вони змерзли й судомилися; сніг перетворив віддалені смолоскипи на блякле і розмите жовте сяйво. Четові здалося, ніби на нього нападає хмара блідих холодних комах. Вони всідалися йому на плечі, на голову, залітали до носа та очей. Чет вилаявся і струсив сніжинки геть. «Семвел Тарлі» — згадав він. — «Я можу дати ради хоча б панні Кабанні.» Він замотав рота шаликом, накинувся каптуром і закрокував табором туди, де спав боягуз. Сніг падав так рясно, що Чет трохи не загубився серед наметів, але зрештою знайшов невеличкий пристінок, де товстун зробив собі схованку. З іншого боку він загородився клітками з круками, а сам зник під горою чорних вовняних ковдр та кошлатого хутра. Сніг потроху замітав його, утворюючи м’який круглий курган. Чет видобув із піхов кинджала з тихим шурхотом криці по шкірі — слабеньким, наче його надія. Один з круків каркнув: «Сніг», інший щось буркнув, видивляючись крізь ґрати чорними очима. Перший знову повторив: «Сніг». Чет просунувся повз них, обережно ставлячи ноги. «Зараз лівицею затиснути товстунові рота, щоб не кричав, а тоді…» — Га-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у! Він запнувся, зупинився, проковтнув лайку. Крізь табір лунав звук рогу — далекий і не надто сильний, але цілком певний. «Ні, тільки не зараз. Хай вам грець, кляті боги, тільки не зараз!» Старий Ведмідь розставив у колі дерев навколо Кулака споглядачів, які мали попереджати про наближення будь-кого. «Мабуть, Ярман Парогач повернувся з Велетневих Сходів» — подумав Чет, — «чи то Кворин Піврукий з Вискливого Пересуву». Коли у ріг дмухають один раз, то братчики повертаються. А якщо прийшов Піврукий, то з ним може бути і досі живий Джон Сніговій. Сем Тарлі сів із напухлими спросоння очима і збентежено витріщився на сніг. Круки гучно каркали, і Чет чув, як гавкають його собаки. От лихо — половина клятого табору вже прокинулася. Пальці в рукавицях стиснули руків’я кинджала; Чет чекав, доки звук рогу замовкне вдалині. Але щойно той скінчився, як почався знову — цього разу гучніший та довший. — Га-а-а-а-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — О боги, — почув він скигління Сема Тарлі. Товстун зіп’явся на коліна, заплутавшись у кобеняку та ковдрах, відкинув їх убік і сягнув по кольчугу, яку розвісив неподалік на камені. Коли він нарешті нап’яв на себе через голову велетенську, наче шатро, кільчасту броню і просунув руки в рукави, то побачив перед собою Чета. — Два рази сурмили? — спитав він. — Мені наснилося, що я почув два заклики… — Не наснилося, — відповів Чет. — Два заклики. «Нічна Варта — до зброї.» Ворог наближається. Хтось там у темряві несе сокиру, а на ній, гладуне, жирно написано: «Панок Кабанок». Так-так, ріг кличе двічі, коли по твою душу приходять дичаки. Вираз жаху на круглій, мов місяць, мармизі змусив Чета зареготати. — Щоб їх дідьки у семи пеклах гойдали! Клята Харма. Клятий Манс Розбишака. А клятий Рідколіс казав: вони не з’являться ще принаймні… — Га-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! Ріг ревів над лісом, не замовкаючи — здавалося, вже й не замовкне ніколи. Круки плескали крилами, верещали, носилися по клітках, билися об ґрати. По всьому таборі братчики Нічної Варти підскакували на ноги, вдягали обладунки, підперезувалися пасами з мечами, хапали до рук бойові сокири та луки. Семвел Тарлі стояв і трусився з обличчям того ж кольору, що сніг, який вихорився навколо. — Три! — кумкнув він до Чета. — Це було три. Я чув три заклики. У ріг ніколи не сурмлять тричі. Не сурмили вже століттями, тисячоліттями. Три заклики означають… — Напад Інших. Чет писнув щось незрозуміле — наполовину сміх, наполовину схлип. Раптом його спіднє змокло, ногами потекло щось тепле, а спереду штанів закурилася пара.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   64


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка