Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка10/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   42

МОНЕТИЗАЦІЯ ЦІННОСТЕЙ ТА СОЦІАЛЬНЕ ЖИТТЯ

В характеристике современной ценностной ситуации в обществе как в обыденном сознании, так и на теоретическом уровне фиксируется существенная (как отмечается) девальвация духовных ценностей социума. Для переходных и кризисных периодов в мировой истории дестабилизация аксиосферы социума фиксируется исследователями как весьма характерное явление. Это явление не новое и во все исторические «эпохи перемен», далекие и близкие, время от времени возникает общественная озабоченность заметным падением нравов. Традиционно такие выводы принято делать в первую очередь по отношению к молодежной среде. Как правило, в такие эпохи старые ценностные стереотипы оказываются отринуты, новые еще не сформировались (или не устоялись), а вновь вступающие в социальную жизнь поколения на фоне резко ослабевающего социального контроля в качестве поведенческих ориентиров выбирают просто индивидуально приемлемые ценностные траектории. Еще Сократу приписывали определенный скепсис в отношении молодого поколения и цитировали его высказывание по этому поводу: «Нынешняя молодежь привыкла к роскоши, она отличается дурными манерами, презирает авторитеты, не уважает старших, дети спорят со взрослыми, жадно глотают пищу, изводят учителей». Надо сказать, что от нравов взрослого поколения Сократ также не пребывал в восторге. Что, видимо, и отразилось на его судьбе. При этом необходимо отметить, что те, кто сегодня склонны считать такую социально-нравственную ситуацию исторической банальностью, наверняка не помнят (или не знают), что впоследствии случилось с некогда процветающим афинским полисом.



Совсем не банально начинает выглядеть аксиологическая картина современного отечественного социума, если принять во внимание, что и более взрослые поколения амбивалентны в ценностном отношении. В современной России ценностные предпочтения населения настолько разнообразны и подвижны, что уже нельзя с достаточной определенностью говорить о какой-то сложившейся картине. Более корректно, как представляется, попытаться зафиксировать некоторые тенденции, характерные для отдельных секторов современного массового морального сознания.

В качестве общей тенденции современного процесса развертывания динамики социально-ценностного поля можно выделить феномен монетизации ценностей, когда практически любая социальная ценность в той или иной мере приобретает монетаристский аспект, чаще всего довольно значительный. Деньги становятся не только универсальным средством реализации социальных связей, что характерно для любых развитых (или развивающихся) социальных отношений рыночного типа, но и, что особенно важно, критерием социально-нравственных оценок. В общественном сознании в качестве доминантной устойчиво функционирует специфическая социальная мифологема, в соответствие с которой мерой всех вещей и конкретного индивида оказывается финансовый потенциал, при этом вся тотальность целой иерархии сущностных функций человека сводится лишь к соответствующему денежному эквиваленту. Автомобиль заведомо лучше, если он дороже, фильм лучше, если у него наибольшая «касса», жених безусловно лучше, если он богаче и т.п. С этической точки зрения это воспринимается как нечто шокирующее и аморальное, но практика свидетельствует об обратном. Так, например, согласно данным социологического опроса, проведенном в тюменском нефтегазовом университете (более 60 тыс. студентов), около двух третей опрошенных студенток предпочли бы в будущем жить без материальных проблем с обеспеченным, но нелюбящим и нелюбимым супругом, а не преодолевать обычные для молодых семей трудности с любимым и любящим. И дело здесь не в том, что большинство из этих мечтательных и безнравственных девушек в дальнейшем неизбежно столкнутся с материальными затруднениями в семейной жизни (что естественно для большинства молодых семей в регионе), а в том, что в ценностном отношении не очень обеспеченный будущий супруг подсознательно будет восприниматься с определенной долей негатива. В социальном плане, как понятно, это можно рассматривать как один из дестабилизирующих факторов для сохранения молодых семей. Вообще, нужно отметить, если в такой среде речь заходит о жизненном успехе, то в большинстве случаев деньги становятся главным критерием оценки, да и, пожалуй, самооценки. В довольно распространенной современной российской социальной мифологии денежный эквивалент адекватно символизирует личностное достоинство. Как правило, отечественному рыночному человеку и его окружению удобнее и очевиднее уяснить, чего он стоит, принимая во внимание его финансовое состояние и способности «делать деньги», нежели чем понять, кем он на самом деле является как личность, как социальный индивид и гражданин. В определенных случаях «ценностную монетизацию» сознания можно понять. Так, например, несмотря на существенно сократившееся (самые «пессимистические» цифры у «Левада-центра – от двух третей до половины в 2012 году) в последние годы количество российских граждан, находящихся за чертой бедности (в терминологии «Левада-центра» - «масштаб бедности), количество российских граждан, с трудом «сводящее концы с концами» и не имеющих денежных накоплений все еще весьма значительно. В российских регионах, по разным данным, их число балансирует в пределах половины населения. По понятным причинам, в таких условиях деньги становятся самым значащим средством решения насущных проблем. Причем это происходит на уровне элементарного выживания, то есть уровне простого воспроизводства приемлемых жизненных условий, где вполне естественно деньги наделяются качествами непреходящей ценности и соответствующими смыслами.

Если при этом принять во внимание, что благодаря СМИ и интернету (до половины активного взрослого населения постоянных пользователей) российские граждане получают примерно одинаковый поток информации, как в глубинке, так и в мегаполисе, и гражданами обнаруживается, что главные будоражащие местное общественное сознание проблемы в «благополучных» мегаполисах – это автомобильные пробки (опоздал в офис или спа-салон) и тому подобное, то создается весьма благоприятная почва для формирования устойчивого явления, которое, мягко формулируя, можно назвать глубокой социальной неприязнью или классовой завистью («нам бы ваши проблемы»). Поэтому люди этого социального сегмента (а их, как понятно, в России большинство), очень чувствительные к неравенству, никогда не поддержат «болотную площадь» с ее обитателями, которые издалека воспринимаются как политические и культурные фрики. Причем не по логике «дремучего консерватизма» и малообразованности (как полагают очень недалекие и очень многочисленные политические аналитики), и не потому, что эти люди в восторге от центральной и местной власти, а по причине антагонистического социального отчуждения: они просто чужие друг для друга.

Более изощренный и более современный вариант влияния тенденции монетизации ценностей на социальную жизнь проявляется в формировании устойчивой идеологии потребления в другом сегменте общества, составляющего, по оценкам социологов, до 20% современного российского населения. Известно, что российский автомобильный рынок стал самым большим в Европе, российскими гражданами активно скупается недвижимость по всему миру – в Эмиратах, Таиланде, Европе , США (благо, что ее цена значительно уступает московским аналогам), экономика ряда стран в значительной степени зависит от туристов из России и т.п. Пригороды российских городов обрастают коттеджными поселками. Не элитными поселками с домами «бизнес-класса», бассейнами, гольф-клубами и т.п., хотя такие, как правило, тоже есть. Но вполне комфортными домами стоимостью от ста тысяч евро и выше. Складывается специфический потребительский общественный кластер, население которого совсем не смущает тот факт, что за зарубежные товары приходится существенно переплачивать (по сравнению, например, с той же Европой и Америкой: в каталоге ИКЕА один и тот же набор для ванной стоит 249 долларов, 189 евро и 17 тыс. рублей). При этом в данном случае понятие потребительское общество не эквивалентно понятию богатое или процветающее общество. Люди просто намерены потреблять здесь и сейчас, при этом рост потребительских кредитов достиг невероятных темпов (40% прироста в 2012 году) и грамотному экономисту понятны возможные, и, как представляется, весьма вероятные в такой ситуации социальные риски.

В этой социальной обстановке потребительские заботы значительной части населения воспроизводятся как самоцель, лежат в основе желаний и планов, а ценности монетизируются через призму удовлетворения этих забот. То, что может быть присвоено, становится предметом социальной активности, то что не может быть потреблено оказывается причиной пессимизма и зависти. Гедонистическая логика говорит, что всякий достигнутый уровень удовлетворенности в потреблении оказывается призрачным, мимолетным, постоянно уступающим вновь возникающим потребностям, а личность обрекается на непрерывную борьбу между тем, что ей реально необходимо и тем, чего ей непременно хочется. Важно заметить, что доминирование гедонистической морали в этом случае является не только следствием потребительской идеологии, но и одной из причин ее развития.

Надо сказать, что носители идеалов потребительства – это вполне типичные российские граждане, мотивы «жить сегодняшним днем» во многом производны от неуверенности в завтрашнем. Они не лишены и определенного духа социального беспокойства, понимают социальную бесполезность и экономическую вредность (вывод за границу капиталов) такой практики, но не изменяют ей, более или менее справедливо полагая, что здесь о них уже никто не позаботится. Поэтому, вспоминая о судьбе афинского полиса, когда-то должно возникнуть ясное понимание того, что эффективное противодействие (экономическое и идеологическое) монетизации ценностей становится необходимым актом самосохранения российского общества.

Роберт Фрідріхович Пустовійт,

доктор економічних наук, професор

завідувач кафедри економічної теорії

Черкаського інституту банківської

справи УБС НБУ, м. Черкаси
ТРАНСАКЦІЙНІ ВИТРАТИ В ТРАНСФОРМАЦІЙНІЙ І ПОСТРАНСФОРМАЦІЙНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ
Необхідність дослідження сутності та ролі трансакційніх витрат у вітчизняній економіці викликано низкою обставин.

По-перше. Якщо в розвинутих економіках левова частка трансакційцних витрат визначається зростанням кількості і якості трансакцій між суб’єктами економічної діяльності та збільшенням власне трансакційного сектору у господарської системі, то в українській економіці значний обсяг даних витрат обумовлений відсутністю ефективного механізму взаємодії між державними інституціями та суб’єктами підприємницької діяльності і домогосподарствами. Значна кількість проблем української економіки, так само як і економік з близького зарубіжжя, пов’язані з надмірними трансакційними витратами, тому на питання щодо існування глибоких контрастів між багатими і бідними країнами Д. Норт відповідає так: «Саме трансакційні витрати створюють головні перепони, що заважають економікам і суспільствам досягти благополуччя» [1, с. 70].

По-друге. В нинішніх умовах розвитку української економіки маємо істотні негативні явища, які виникли якраз на підґрунті трансакційних витрат і здійснюють потужний вплив на господарську систему в цілому. Зазначене є особливістю теперішнього трансформаційного генезису, який започаткував специфічні вітчизняну ринкову інфраструктуру та законодавчий і судовий інституційний базис. До цього додамо проблеми, які пов’язані з витратами інституційної трансформації, коли в умовах інституційних змін створюються неефективні інститути, що ведуть у «глухий кут» при розв’язанні поточних економічних завдань. Саме існування подібних «інституційних пасток» [2, с. 5] окреслює особливості трансакційних витрат та специфіку інституційного розвитку України. Звідси виникає необхідність визначити характерні чинники трансакційних витрат в умовах вітчизняної економіки, проаналізувати їх з урахуванням національних особливостей та запропонувати шляхи їхньої мінімізації.

Започаткування теорії трансакційних витрат розпочинається з найцитованіших нині в економічній науці праць Р. Коуза «Природа фірми» (1937 р.) та «Проблема соціальних витрат» (1960 р.) [3], в яких автор розглядає процес функціонування ринкового механізму з урахуванням зазначених витрат.

Подальший розвиток цієї теорії пов’язують із такими визнаними авторитетами неоінституціонального спрямування в економічній науці як: О. Вільямсон, який пояснив звідки походять і від чого залежать трансакційні витрати, Д. Норт, який визначив, що саме ефективні інститути створюють умови для успішного і дійового розвитку економіки, а ключовою функцією, яку виконують інститути є економія трансакційних витрат. Також суттєвий внесок в досліджувану теорію та її формалізацію внесли такі вчені як: Д. Бромлі – визначив цільовий характер економічних відносин, що виникають в процесі трансакцій, К. Ерроу – порівнював трансакційні витрати в економіці з явищем тертя у фізиці, С. Вінтер, М. Демсец, Д. Даймонд – досліджували трансакційні витрати, що пов’язані з різноманітними аспектами взаємодії між економічними агентами. Що стосується вітчизняних вчених, які приділили істотну увагу теорії трансакційних витрат, то перш за все відзначимо праці С. Архієрєєва, який досліджував трансакційні витрати в умовах ринкової трансформації та є визнаним авторитетом у цій науковій сфері, а також: В. Дємєнтьєва, А. Гриценка, І. Малого, О. Яременка.

Водночас, з огляду на розвиток національної економіки, процес дослідження трансакційних витрат вимагає вирішення питань, які потребують подальшого розгляду. Це пояснюється тим, що різноманітність трансакційних витрат та поглядів відносно причин їхнього виникнення призводить до неоднозначних висновків щодо оцінки та впливів зазначених витрат на економіку з урахуванням вітчизняних особливостей. Одночасно потребує подальшого аналізу класифікація трансакційних витрат, їхня трансформаційна динаміка та фактори, які впливають на обсяги та структуру всіх типів та видів витрат у цілому, як на макро- так і на мікрорівні.

З огляду на визначені складові аналізу окреслених проблем метою статті є узагальнення підходів до характеристики трансакційних витрат у трансформаційній і посттрансформаційній економіці, виявлення причин їхнього виникнення та надмірного зростання, а також визначення специфіки конструкції та обґрунтування способів зниження зазначених витрат.

У цілому сутність трансформаційної економіки полягає у заміні одного механізму координації на інший. Водночас, ефективність новостворених ринків, без сумніву, залежить від їхньої підтримки інститутами, які визначають як формальні і неформальні «правила гри» в ринковій економіці. Саме інститути зменшують непродуктивні трансакційні витрати за рахунок мінімізації невизначеності та започаткування стабільних інституцій, які полегшують взаємодії економічних агентів. Зрозуміло, що такі «правила ринкової гри» були відсутні у той час, коли було зруйновано адміністративно-командну систему. Крім того, у новостворених ринкових агентів були відсутні належні знання і навички щодо можливості використання ринкових механізмів і потенціалу. Також фірмам необхідно було визначитися щодо бізнесових перспектив, переваг потенційних контрактів, цінової, маркетингової політики тощо. Це суттєво збільшило витрати на пошук власної ринкової ніші, партнерів, ведення переговорів, укладення контрактів.

Поступово ринкові інститути почали створюватися у транзитивній економіці України. Згідно К. Мейєра прогрес інституційного будівництва у перехідних економіках визначається такими чинниками: великомасштабна приватизація, мала приватизація, управління та реструктуризація підприємств, лібералізація цін, торгівля та валютна система, політика у сфері конкуренції, банківська реформа та лібералізація процентних ставок, ринки цінних паперів і небанківські кредитно-фінансові інституції, комерційне право (екстенсивність та ефективність), фінансова політика в країні, її широта та ефективність. [4, с. 359]. До цього переліку, що визначають формування ефективної ринкової економіки додамо такі: створення законодавства, що захищає права власності, неупереджене правосуддя, стимулювання зовнішніх і внутрішніх інвестицій в капітал, ліквідація адміністративних бар’єрів для розвитку підприємництва, приватизація неефективних підприємств, стимулювання ініціативи щодо набуття освіти, здійснення досліджень і розробок в інноваційній сфері і загалом, як підґрунтя успішних реформ – політична стабільність в країні.

При цьому виникає цілком слушне запитання: чому в економіці України, незважаючи на зазначені загальновідомі рецепти досягнення оптимального результату у перехідний період, не вдалося закласти позитивних зрушень як на мікро- так і на макрорівні. Так, динаміка ВВП по ПКС на душу населення за період з 1990 р. до передкризового 2008 р. склала від’ємних 17% [5]. Середня заробітна плата у 2012 р. була зафіксована на рівні лише 390 дол. США, пенсія 140 дол. США, обсяг тіньової економіки становив майже 40% від обсягу офіційного ВВП. У той же час країни Балтії, Східної і Центральної Європи, у яких так само відбувався трансформаційний процес, мають значно кращі результати розвитку економік і показники соціальних стандартів. Наприклад, номінальний ВВП на душу населення (за даними Світового банку) в Україні в 2010 р. дорівнював 3007 дол. США, у Польщі – 12293, в Латвії – 10705, в Угорщині – 12852 [6]. Необхідно визнати, що вітчизняна економіка в період здійснення ринкових трансформацій та після завершення ключових ринкових перетворень виявилася неефективною у порівнянні з країнами Центральної і Східної Європи і продовжує займати нижчі місця у різноманітних рейтингах і прогнозах.

Для того, щоб дати відповідь на вищезазначене запитання потрібно чітко визначити критерії ефективності для різних типів постсоціалістичних господарств. За твердженням російського вченого В. Кокорева даним критерієм може слугувати сукупний обсяг трансакційних витрат в економіці [7, с. 62].

Що стосується інституційного розвитку у площині трансформаційних процесів та динаміки трансакційних витрат, то ключовою проблемою є те, що з одного боку маємо невизначеність щодо розподільчих наслідків нової системи правил, а з іншого – залежність від траєкторії розвитку, який обмежує набір доступних альтернатив у майбутньому. У відповідності з зазначеним, трансформаційний період визначається як некерований результат конфлікту різних груп інтересів. Звідси термін «трансакційні витрати» розуміємо в узагальненому вигляді, як витрати взаємодії контрагентів на основі визначеної норми поведінки. Наприклад, коли для отримання сервісної бюрократичної послуги підприємці вимушені вдаватися не тільки до прямих грошових витрат, як офіційних так і неофіційних (хабар), але й зазнають інших втрат при здійсненні специфічних операцій, що додатково вимагає часу і ресурсів. Прикладом може бути реалізація угоди з приводу здійснення незаконної трансакції. Підтвердженням тому є ситуація, що склалася навколо так званих «відкатів» і що, нажаль, нині є нормою поведінки взаємовідносин чиновника – розпорядника бюджетних коштів та підприємця, який прагне отримати замовлення на освоєння цих коштів.

Інший тип витрат, пов'язаний з переходом від однієї норми до іншої, визначають як витрати інституційної трансформації або трансформаційні витрати (не плутати з витратами переробки ресурсів) [8, с. 10]. За оцінками В. Кокорєва протягом першого етапу переходу державних підприємств на підґрунтя ринкових відносин (1988–1992 рр.) спостерігалося зростання витрат, які цілковито можна віднести до трансакційних. Це пояснюється тим, що по-перше частка ринкових трансакцій була незначною і обмежувалася обсягами продукції, що залишалися у власності підприємства після виконання обов’язкового державного замовлення, і по-друге, зростання витрат відбувалося за рахунок перерозподілу внутрішніх фінансових потоків. На другому етапі трансформації (з 1993 р.), коли підприємства отримали усі повноваження з боку держави відбулася кардинальна зміна взаємовідносин між економічними агентами, що призвело до випереджаючих темпів зростання трансакційних витрат у порівнянні з трансформаційними в абсолютній більшості випадків трансакцій [7, с. 63]. За умови кардинальних та всеохоплюючих реформ трансформаційні витрати зазнають змін, як на макро-, так і на макрорівні. Основними чинниками даних витрат є: формулювання проекту трансформацій, «лобіювання проекту», створення та підтримка проміжних інститутів для реалізації проекту, адаптація системи до нових інститутів. В процесі затвердження нових інституційних норм трансакційні і трансформаційні витрати змінюються у протилежних спрямуваннях: зменшення перших супроводжується збільшенням других [2, с. 13].

За часів адміністративно-командної економіки безпосередні трансакційні витрати державних підприємств були незначними. Так, завдання з пошуку інформації про потенційних контрагентів, ухвалення угод та відстеження інформаційних потоків в основному вирішувала держава. Так само держава чітко відслідковувала трансформаційні витрати шляхом перехресного і якісного контролю за функціонуванням товарно-технологічних ланцюгів. Підприємства за умов планової економіки отримували ресурси у завчасно визначених постачальників та доставляли продукцію для «покупців» з огляду на заздалегідь встановлені і узгоджені ціни. Становлення і розвиток адміністративно-командної економіки на основі відмови від ринкових важелів впливу на перерозподіл прав власності на ресурси призвело до зменшення частки трансакційних витрат, в першу чергу пов’язаних з процесом контрактації, оскільки основні параметри діяльності підприємства визначалися державними плановими органами. За таких умов витрати набували формату неявних. Так, витрати пов’язані з неефективним плануванням, структурними дисбалансами в економіці, непродуктивним розподілом ресурсів, як правило, не відображалися у бухгалтерській звітності.

Заслуговує на увагу й той факт, що план був тим нормативним документом, який міг підлягати змінам. Ці зміни були можливі як результат торгу між підприємствами та партійними і державними інституціями на рівні міністерств та відомств. Результати цього торгування визначалися особистими зв’язками, вмінням «вибити» дефіцитні ресурси та відстояти власні позиції, а іноді на рішення керівників впливала корупційна складова. Тобто за таких умов, мало місце широке розповсюдження неявних трансакційних витрат ведення переговорів.

Також у цей же час спостерігалися ознаки опортуністичної поведінки, коли саме від вміння «віднайти» ресурси та пролобіювати власні корисливі інтереси і інтереси керованого підприємства, а не від безпосередніх результатів праці, залежали рівень добробуту і престиж керівника, ставки, оклади, премії і нагороди працівників.

Тобто, якщо суто абстрактно вважати, що адміністративно-командна економіка СРСР періоду 1960–1980-хх рр. знаходилася у стані рівноваги, то не можна стверджувати, що у даній системі економічні агенти не викликали збурення даної рівноваги. Хоча за цих обставин витрати за дотриманням правил є дуже незначними порівняно з трансформаційним процесом. В умовах адміністративно-командної економіки мова йде про обмежений рівень порушень, які могли завдати лише незначної шкоди групі (еліті), що контролювала на той час формальні правила і одночасно отримувала ренту, що перевищували витрати, які були необхідні для здійснення інституційних змін. Також необхідно визнати значущу антиінноваційність даної системи з огляду на персоніфіковані, патерналістські відносини між підприємствами та владними інституціями [9, с. 48]. Саме адміністративно-командні відносини, які визначали і контролювали здійснення угод в плановій економіці стали однією з ключових причин подальшої безпрецедентної структурної кризи в країнах колишнього СРСР і його сателітів.

Необхідно визнати, що ліберальні реформи, які були започатковані в Україні, з переходом до ринкових відносин у підсумку призвели до вкрай суперечливих і у більшості негативних результатів. Скасування адміністративних засад у виробничих відносинах зумовили не збільшення виробництва, а спричинило довготривале та суттєве економічне і соціальне падіння країни. Так звані ринкові реформи не усунули домінування монополій та олігополій на багатьох ринках і звідси монопольне ціноутворення, кримінальна та девіантна поведінка економічних агентів у господарській діяльності набула масового поширення, відбулося зрощення влади і бізнесу. Тобто мова йде про те, що трансформаційний період в постадміністративній національній економіці за умов неефективних інституційних змін, дезорганізації економічного життя та активізації адаптаційних витрат, вкрай негативно вплинув на витрати інституційної трансформації, які позначилися, як на окремих економічних суб’єктах, так і в цілому на державі. До цього додамо той факт, що кардинально змінилася як структура витрат економічних агентів, так і характер та кількість трансакцій, що призвело до зміни рівня трансакційних витрат та конструкції їхнього розподілу.

Як вже зазначалося, основоположним питанням інституційної динаміки є оцінка витрат, але у багатьох випадках їх дуже складно оцінити. Причина полягає у тому, що заздалегідь важко визначити наскільки успішно буде «працювати» той чи інший інститут і наскільки ефективно він буде знижувати витрати. Це є однією з причин за якої проблематично передбачити якість інституційних змін.

У цілому можна виокремити такі фактори, що вливають на надмірне зростання трансакційних витрат і, звідси, провокують трансформаційний спад:



  • відволікання ресурсів з традиційних сфер інвестування на створення нових інститутів;

  • необхідність адаптації фірм до ринкового середовища та створення відповідних ринкових підрозділів: з маркетингу, облікових, управлінських, контрольних, тощо;

  • якісна та кількісна зміна трансакцій управління та раціонування із зміною владних повноважень державних інституцій;

  • збільшення витрат на пошук бізнесових партнерів та вирішення питань з ухвалення угод;

  • протиріччя між трансакційним і виробничим секторами, оскільки у першому суттєво вища норма прибутку і швидкість обігу грошей;

  • процес приватизації, який вимагає відповідних, як прямих так і непрямих витрат;

  • витрати перерозподілу перехідної ренти;

  • нерозвиненість ринкової інфраструктури, що викликає підвищення навантаження на інфраструктурні мережі;

  • подовження стадії виробництва за рахунок включення до безпосередніх витрат підприємства витрати на здійснення НДДКР та маркетингу;

  • витрати дезорганізації, що визначаються занадто тривалим трансформаційним періодом, коли лише обмежена кількість економічних агентів реалізує власні очікування щодо майбутніх доходів. До цього додамо неузгодженість дій агентів в процесі трансформаційного руху до посттрансформаційної рівноваги.

На особливу увагу заслуговує той факт, що чим гіршою є вихідна якість інститутів, то тим більше ресурсів відволікається на їхнє удосконалення і тому довготривалішим є перехідний процес та більш значними є витрати від дезорганізації економічної системи. Першочергово у цьому твердженні визначаємо збільшення масштабів перерозподілу перехідної ренти, а звідси збільшення витрат в процесі боротьби за її захоплення.

За висновком В. Полтеровича [10, с. 12] будь-яка інституційна зміна деформує систему обмежень, коли виникають нові або послабляються старі, а звідси створюються нові привілейовані позиції, що дозволяють отримувати тим, хто захопив зазначені позиції, ренту – «наднормальний прибуток». Якраз ренту, пов’язану з процесом інституційної трансформації, називають перехідною. Вона виникає внаслідок тимчасової нерівноваги, що викликана інституційним збуренням: поява арбітражних можливостей, неузгодженість законодавчих норм тощо.

Якщо маємо значні обсяги перехідної ренти, то виникають позитивні сигнали для бізнесу вкладати значні ресурси не у реальну економіку, а для привласнення ренти, що започатковує формування «інституційних пасток», під якими розуміємо неефективний інститут.

Треба мати на увазі, що за будь-яких умов існування інституційної пастки рентоотримувачі виграють, а виробники програють. Внаслідок відсутності ефективної соціально-економічної політики держави активізуються мотиви для тих, хто працює у виробничій сфері, переорієнтуватися на перерозподільчу діяльність. У підсумку це призводить до економічної деградації і значних втрат для суспільства в цілому. Іншою небезпекою є та, що в процесі ринкових перетворень в Україні було створено непрозору і неадекватну систему управлінського і бухгалтерського контролю, що призвело до надмірно високих трансакційних витрат у сфері пошуку і надання об’єктивної інформації. Так, характерною є ситуація, що склалася у вітчизняній економіці на ринку праці. Обсяг зарплат, які виплачуються українцям, що не мають офіційного оформлення на своїх робочих місцях складає 145 млрд. грн. Кількість працівників, які працюють без легального оформлення становить 5 млн. громадян, крім того майже 25% офіційно оформлених працівників отримують мінімальну зарплату, тобто зарплату «в конвертах» [11]. Зрозуміло, що наведений факт визначається деформованою податковою політикою та політикою бюджетних витрат в нашій державі. За неефективної та аморальної політики державних владних інституцій, коли бюджетні кошти витрачаються на особисте збагачення можновладців, тотальна політика несплати податків є оптимальною поведінкою для суспільства в цілому з огляду на довіру до влади. Також в умовах реального падіння витрат на соціальне забезпечення несплата податків отримує і моральне виправдання. Начебто виходом з подібної ситуації є збільшення витрат на зміцнення податкових структур та збільшення кількості податківців. Але, по-перше, вихід платника податків з «тіні» призводить до значних трансформаційних витрат для фірм і, по-друге, зазначена податкова політика вимагає непід’ємних додаткових витрат у сфері тотального контролю за процесом оподаткування, які виснажують економіку.

На особливу увагу у трансформаційний період заслуговують витрати специфікації та захисту прав власності. Історичні, соціальні, культурні особливості процесу специфікації прав власності нині перешкоджають оптимальному розподілу ресурсів у вітчизняній економіці та стійкому інвестиційному процесу. З-посеред основних причин теперішнього стану справ з «розмитістю» прав власності, що спостерігається в Україні, виокремлюємо такі: процедура та підсумки приватизації, недосконалість судової та юридичної інфраструктури, корупційні та кримінальні відносини між державними та злочинними структурами, відсутність довіри у пересічних громадян до державних інституцій законодавчої, виконавчої та судової влади тощо.

Оригінальний підхід до розуміння сутності трансакційних витрат в перехідних економіках запропонував професор Техаського університету С. Пейович, який вважає, що трансформаційний підхід необхідно розглядати також з урахування культурного чинника. Транзитивний період означає інституційну розбудову, а оскільки неформальні норми не протидіють офіційно проголошеній програмі змін, яка передбачає ухвалення нових формальних норм (конституцій, кодексів, законів тощо), то результат реформ залежить від взаємодії нових формальних і переважаючих неформальних правил. Нові формальні правила створюють нові стимули і можливості для господарської взаємодії агентів і саме від панівної культури залежить яким чином люди сприймають ці нові можливості. Реакція на такі інституційні зміни може набувати трьох форм:



  1. Якщо загальноприйняті у минулому неформальні правила протистоять новим формальним правилам, то виникає конфлікт, який нарощує трансакційні витрати інституціональної трансформації.

  2. Трансакційні витрати знижуються, якщо неформальні норми або ігнорують формальні (офіційні) або нейтралізують їх (наприклад, вимушене функціонування підприємств у тіньовому секторі). Так, до 1997 р., незважаючи на суттєве зниження інфляції та удосконалення безготівкових розрахунків, практика бартерних обмінів продовжувала розширюватися з огляду на те, що агенти, яки вийшли з опрацьованих бартерних схем зазнали би серйозних втрат, пов’язаних з розривом довгострокових зв’язків та пошуком нових партнерів, а також втратою вже налагоджених відносин з податковою.

  3. Узгодженість між формальними і неформальними правилами знижує трансакційні витрати. Так, наприклад, якщо в країні спостерігається економічне зростання, то для більшості агентів інвестиції у виробництво є більш вигідними, аніж ухвалення посередницьких угод з метою отримання ренти. Подальше економічне зростання знижує трансакційні витрати «правильної поведінки» та сприяє удосконаленню формальних інститутів, що підтримують економічне піднесення [12, с. 348].

Найбільш важливими формальними правилами, на яких базується культурне підґрунтя капіталізму і до яких повинні прямувати транзитивні економіки це: надійні і стабільні права власності, свобода ринкових угод, незалежна судова система. Перераховані чинники однозначно знижують трансакційні витрати.

Отже, огляду на інституційну динаміку, економіку України можна охарактеризувати як посттрансформаційну ринкову економіку [13, с. 20], тобто таку, яка підпадає під визначення ринкової, але має риси, які притаманні трансформаційному періоду. Даному періоду притаманна неефективність, що виявляється у нездатності до оптимального відтворення накопиченого попередньою системою виробничого потенціалу та визначення ефективних та дійових спрямувань економічного розвитку.

Потрібно визнати, що передтрансформаційна економіка України мала суттєвий інституційний дефект, який визначався порядком абсолютної влади адміністративно-бюрократичного апарату і комуністичної партії. Саме повпреди тогочасної господарської і ідеологічної номенклатури були противниками кардинальних ринкових перетворень і багато у чому вплинули на започаткування нинішньої клептократичної економіки.

У процесі дослідження трансакційних витрат необхідно врахувати те, що вони існують у будь-якій господарській системі і протягом оцінки ефективності інституційного нововведення варто використовувати комплексний критерій мінімізації усіх витрат, зокрема й трансформаційних, інтерактивних, а не лише трансакційних. Оптимальною є ситуація, коли за умов сукупного зростання трансакційних витрат, вони знижуються на одиницю товарної продукції при одночасному ефективному функціонуванні інститутів, що забезпечують громадський і соціальний розвиток країни. Теоретично лібералізація ринків призводить до скорочення трансакційних витрат внаслідок впливів ринкового механізму, що сприяє найефективнішому розподілу прав власності. Так, на перших етапах реформ відбувається перетворення прихованих витрат неефективного розподілу ресурсів у явні трансакційні витрати. В умовах ринку фірма, яка є повністю відповідальною за результати власних дій змушена витрачати більше ресурсів на здійснення трансакцій. Це теоретично повинно компенсуватися вигодами від раціонального і оптимального використання ресурсів, що знижує сукупний обсяг витрат в економіці в цілому. Але реальна ситуація у вітчизняному господарстві засвідчила, що поряд з деградацією інноваційно-технологічного процесу в базових галузях економіки, спостерігалося значне зростання трансакційних витрат, перш за все пов’язаних з адміністративно-бюрократичними бар’єрами та тінізацією економіки, а не з ефективним використанням ресурсів і специфікацією прав власності. У зв’язку з цим виникає небезпека виникнення витрат на обслуговування тіньових неформальних норм, що максимізують прибуток окремих привілейованих фірм в умовах функціонування таких правил, які призводять до деградації економіки в цілому.

Невдалі інституційні зміни та ігнорування національно-культурних і історичних особливостей країни в процесі інституційної трансформації призводить до виникнення «інституційних пасток» – неефективних інститутів багаторазового повторення негативних явищ одного і того ж типу. Наприклад, корупція, бартер, рентоорієнтована поведінка тощо. Причиною надмірного збільшення трансакційних витрат може також стати неефективна судова система, яка сприяє опортуністичній поведінці як суддів, так і економічних агентів. До цього додамо неефективний законодавчий процес, коли закони є наслідком корисливих інтересів політиків і лобістів та стимулюють не виробничу, а перерозподільну активність.

Будь-який проект інституційних реформ, що сприяє економічному зростанню, повинен обов’язково передбачати співставлення інтегральних вигід від реформ з інтегральними витратами. Що стосується способів безпосереднього зниження трансакційних витрат у вітчизняних умовах, то ключовими є такі: неупереджений контроль за групами спеціальних інтересів (лобістами) щодо їхніх впливів на можливість змін формальних інститутів з корисливих особистих мотивів; ліквідація адміністративних бар’єрів, які гальмують розвиток бізнесу; унеможливлення вибіркового правосуддя, безумовна кримінальна економічна і політична відповідальність владних суб’єктів за корупційні дії та позалегальну економічну діяльність; у межах удосконалення інфорсменту запровадження комплексу заходів, що забезпечить дієвий і ефективний захист прав власності, визначення інституційних рамок регулювання трансакційних витрат у національній економіці, які об’єднають започаткування таких інститутів: приватно-державного партнерства, інтеграції бізнес-структур, інтерактивної взаємодії господарських суб'єктів.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка