Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка16/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   42

Список використаної літератури

1.Скаленко А. К. Глобальные резервы роста: информация+интеллект+инновации. – К.: Интеллект, 2002. – 428 с.

2. Бард А., Зодерквист Я. Нетократия. – СПб.: Стокгольмская школа экономики, 2004. – 256 с.

3..Скаленко О.К. Суспільство знань ХХІ ст.: системно-інформаційна теорія розвитку // Наука та наукознавство, №1, 2006.

4. Skalenko Oleksiy. Global information strategy of anti-recessionary social and economic development of Ukraine // Economic Theory “Journal of European Economy” by Ternopil National economic University vol. 6 (№3). – 255-264 р.

5. Скаленко О.К. Глобальносистемна криза трансінформаційної цивілізації // Центр практ. філософії, №1, 2013.


Владислав Михайлович Сологубов,

кандидат економічних наук, професор,

завідувач кафедри «Фінанси та кредит»

Уральського Державного університету

зв’язку та інформатики,

дійсний член Академії філософії господарства,

почесний член Українського філософсько-економічного

наукового товариства,

м. Єкатеринбург, Російська Федерація
ФІНАНСОВА ПОСЛУГА РЕНКІНГ
Мировой рынок рейтинговых услуг формировался с начала ХХ века и начал обретать современные формы во время Великой американской депрессии. Существует общепризанная классификация основных видов рейтингов (см. таблицу).

Наименование рейтинга

Описание рейтинга

Основные пользователи

Рейтинг кредитоспособности

Мнение рейтингового агентства о способности компании полном объеме выполнять свои финансовые обязательства

Кредиторы компании

Рейтинг надежности

Мнение рейтингового агентства о способности компании в полном объеме выполнять свои финансовые обязательства и обязательства перед клиентами

Кредиторы, клиенты и контрагенты компании

Рейтинг надежности и качества услуг

Мнение рейтингового агентства о способности компании в полном объеме выполнять обязательства перед клиентами и обеспечивать высокое качество предоставляемых услуг


Клиенты и контрагенты компании

Дистанционный рейтинг

Рейтинг, присваиваемый рейтинговым агентством на некоммерческой основе с использованием публичной информации о компании.

Индивидуальный контактный рейтинг

Рейтинг, присваиваемый на договорной основе с использованием всей имеющейся информации о компании: публичной и внутренней. Рейтинговый анализ проходит в тесном взаимодействии с представителями компании.

Источник: Ассоциация региональных банков России

Рейтинговые агентства - коммерческие организации, занимающиеся оценкой платёжеспособности эмитентов: государств, регионов, корпораций и ценных бумаг. Исследование качества управления активами, анализом возможных рисков для инвесторов – также являются услугами рейтинговых агентств. В мире существует более 100 рейтинговых агентств, самые известные из которых - Standard&Poor's, FitchRatings и Moody’sCorporation – так называемая «большая тройка». Функционально почти все они - издательско-информационные агентства, формулирующие и создающие кредитные рейтинги. Формально они считаются независимыми, поскольку напрямую не участвуют в сделках на рынке капитала.

Рейтинговые агентства применяет такое понятие, как «суверенный потолок» — рейтинг корпорации или региона не может быть выше суверенного рейтинга (рейтинг страны), где находится весь бизнес или штаб-квартира компании. Это соответствует кибернетическому принципу системообразования: надёжная система может быть построена из ненадёжных элементов, но не наоборот. По мнению агентств, ненадёжная система не может содержать надёжные элементы, ненадёжные системы превращают свои элементы в ненадёжные. На этом сомнительном тезисе рейтинговые агентства автоматически снижают рейтинги вполне благополучных экономических операторов до уровня суверенного рейтинга.

Рейтинговая услуга является финансовой по своей сути и, несомненно, острым инструментом, могущим влиять на мировую финансовую систему. Кредитные рейтинги позволяют сгладить информационную асимметрию на рынках, дают возможность инвесторам оценить рискованность своих вложений, предоставляют регулятору объективный и независимый критерий оценки деятельности финансовых институтов. В результате, кредитные рейтинги повышают устойчивость и эффективность функционирования финансовых рынков.

Другая сторона деятельности рейтинговых агентств – преднамеренное искажение оценок. Именно эта сторона деятельности вызывает резкую критику эмитентов.«Цена ошибки» рейтинговых агентств, определяющих надежность эмитента с усложнением структуры рисков на финансовых рынках мира, многократно возросла. Неверная оценка рисков по ипотечным ценным бумагам летом 2007 г. привела к финансовой катастрофе 2008 года, от которой фондовые рынки не могут оправиться и конца ей не видно. Эта катастрофа сравнима с последствиями Великой депрессией.

Тот факт, что современный финансовый кризис родился в США, никем не оспаривается. Известен и «роддом» - ипотечные банки страны. Уровень неплатежей по ипотечным кредитам достиг такого уровня, что даже многоопытные инвесторы, владевшие практически безрисковыми активами, вдруг оказались держателями рисков. Спусковым крючком кризиса 2008 года стали пять ипотечных банков США, оказавшихся на грани банкротства. Все пять имели высшие рейтинги финансовой устойчивости известнейших рейтинговых агентств. Многие тысячи аналитиков трёх ведущих рейтинговых агентств ошиблись?

Подозрения свело на нет то, что рейтинговые агентства создавали десятилетиями клиентуру, авторитет и доходы. Возникает вопрос о достоверности исходной информации, которой пользовались рейтинговые агентства, в частности аудиторские заключения ведущих аудиторских компаний. Первые, серьезные признаки падения авторитета кредитно-рейтинговых агентств появились в начале 1990-х годов. Коренная причина «ошибок» заключается в конфликте интересов во взаимоотношениях агентств и их клиентов. Покупатели рейтингов были сами компании-эмитенты, долговые обязательства которых и получали высокую кредитную оценку.

Рейтинговые агентства становились благосклонными к эмитентам, хотя это могло помешать присвоению объективных рейтингов. Тем более что, в отличие от самих компаний-эмитентов, кредитно-рейтинговые агентства не несли никакого риска в случае, если выставленные ими оценки деривативов вдруг оказывались неверны.

Конечно, особые отношения агентств и эмитентов были известны и раньше, но кризис высветил две основные рейтинговые проблемы. Во-первых, рейтинговые агентства серьезно недооценивают риски по активам. К тому же, Moody's, Standard&Poor's, и Fitch's оценивают только риск фактического дефолта, то есть кредитный риск, в то время как продукты содержат также ликвидный риск, то есть, держатель инструмента будет не в состоянии быстро продать его по текущей цене, а также рыночный риск (на стоимости ценной бумаги могут отразиться другие рыночные факторы). К тому же, агентства легко присваивали рейтинги структурированным финансовым инструментам. В структуре доходов их оценка накануне кризиса достигала 70% [1]. Эти ценные бумаги структурировались так, чтобы на выходе получить нужный рейтинг. В результате такой финансовой эквилибристики долговые обязательства, основанные на активах с низким рейтингом, превращались в ценные бумаги с высоким рейтингом. Все три рейтинговых агентств ставили высшую оценку ипотечным ценным бумагам даже тогда, когда проблемность этих бумаг была очевидна. Эти обстоятельства оказались главной причиной разразившегося финансового кризиса.

Оздоровление ценных бумаг часто производилось самими рейтинговыми агентствами в форме консультаций своим клиентам по структурированию долговых обязательств по разным пулам, чтобы в результате рейтинг каждого из них был как можно более высоким. Затем клиенты знакомились с предварительными кредитными оценками этих пулов у других агентств. И только тогда оплачивали рейтинг того агентства, которое оценило результаты их деятельности выше всего. Рейтинговые агентства присваивали завышенные рейтинги по долговым обязательствам тем эмитентам, которым предоставляли услуги по формированию пулов структурированных инструментов. Moody's с началом кризиса призналась в этом. В результате инвесторы, ориентировавшиеся на эти рейтинги, при покупке ценных бумаг потеряли более 60% вложений [там же].

Инвесторы всегда несут риски, но они не должны отдавать ключевую компетенцию по ранжированию кредитных рисков кому бы то ни было, кто этим рискам не подвержены. Рейтинги агентств полезны как альтернативное мнение, которое нужно сравнивать с результатами собственноручно проведенных мер должной осмотрительности. Однако даже крупным компаниям содержать специальные службы, способные определить риск не только по всем входящим в портфель деривативам, но и по базовым для этих бумаг активам, практически невозможно. Несмотря на просчеты, допущенные крупными рейтинговыми агентствами, вероятностная шкала дефолтов продолжает существовать в условиях продолжающегося кризиса. На рынке нет реальных альтернатив, которые могли бы заменить кредитные рейтинги в области измерения кредитных рисков как вероятности дефолта.
Кредитные рейтинги остаются единственной оценкой кредитных рисков и эффективныминструментом продвижения ценных бумаг и финансовых услуг.

Рейтинги становятся наиболее востребованными в условиях кризиса, когда инвесторы ищут безопасные возможности для вложения. В такие периоды каждая ошибка рейтинговых агентств широко обсуждается и резко критикуется.

Как составляются эти рейтинги, и кто финансирует эти агентства? Ответ на эти вопросы создаёт основные проблемы рейтинговых агентств.При определении кредитоспособности эмитента оценивается его способность и готовность выполнять взятые финансовые обязательства в соответствии с условиями их выполнения. Выполняется обычная аналитическая работа: изучаются финансово-экономические характеристики эмитента, способные повлиять на своевременность выполнения долговых обязательств; анализируются специфические факторы риска; рассматриваются показатели эффективности, экономические, регулятивные и геополитические факторы, особенности менеджмента и корпоративного управления, а также конкурентоспособность компании. При определении рейтинга суверенного эмитента выявляются политические риски, устойчивость валютного курса и уровень долговой нагрузки.

Качество конкретных долговых обязательств и вероятности дефолта по ним обычно оценивается с помощью информации, легально полученной от эмитента, и из других источников. При определении рейтингов корпоративных и муниципальных облигаций рейтинговые агентства, сначала оценивают кредитоспособность эмитента и только потом – кредитное качество данного долгового обязательства. При этом оцениваются следующие особенности долговых обязательств:

- условия выпуска долгового обязательства и его структура;

- оценка данного долгового обязательства и других обязательств эмитента с точки зрения очередности удовлетворения требований кредиторов в случае дефолта;

- наличие «подушки безопасности» - внешней поддержки или механизмов повышения кредитного качества – например, аккредитивов, гарантий, страховых полисов, обеспечения.

- оценка уровня ожидаемого возмещения долга после дефолта. 

Учитываются также структурированные финансовые инструменты – вид долгового обязательства, создаваемого на основе секьюритизации, то есть создание пула определенных финансовых активов. 

Очевидно, что рейтинговые агентства ставят в зависимое положение, как эмитентов, так и инвесторов. Отсюда следует – источник доходов агентства может проистекать как от того, так и от другого. Эмитенты платят за сам факт включения в рейтинг, а инвесторы за транш ценных бумаг с наивысшими кредитными характеристиками. Конечно, эти услуги могут оплачиваться как консультативные услуги. Эта бизнес-модель давно известна и критикуется, но в отсутствие прямых доказательств не досягаема для компетентного органа.

Претензии к трем мировым лидерам кредитно-рейтингового рынка – «большой тройке» возникли, когда вместо того, чтобы предупредить о грядущем ипотечном кризисе в США и последовавшим за ним кризисе ликвидности в Европе, они среагировали на события постфактум. Массовое понижение рейтингов ипотечных облигаций началось лишь в июле, тогда как проблемы с ними возникли гораздо раньше - еще в конце 2006 г. Многие инвесторы понесли огромные убытки из-за этой «невнимательности».

Вялая реакция агентств на события мирового масштаба приковала к ним внимание как Европарламента, так икомиссии по ценным бумагам и биржам США (SEC). Комиссар Евросоюза по рынку финансовых услуг Чарли Маккриви расследовал деятельность компаний. Расследования в отношении компаний произвела и SEC. Их основные выводы - обеспечение прозрачности. Другими словами, агентства должны более четко формулировать критерии оценки корпоративных бумаг. Расследования в ЕС и США отметили порочность самой системы ведения рейтингового бизнеса. Выставление рейтинга - услуга, за которую платит сама компания, заинтересованная в том, чтобы он был как можно выше. В связи с этим, европейская и американская комиссиям поставили под сомнение чистоплотность работ «большой тройки» и их отношений с инвестбанками, которые влияли на рейтинги облигаций.

В рейтинговой индустрии должны произойти существенные изменения. Ведь агентства до сих пор фокусировались на оценке кредитных рисков, то есть вероятности, что должник не расплатится по своим обязательствам. Moody´s выразил готовность к переменам. По действующей методике рейтинговые оценки кредитных рисков отражают вероятность наступления дефолта по долгам компании. Moody’s, а также его главные конкуренты Standard&Poor’s и Fitch в погоне за точно­стью оценок считают такую оценку недостаточной. Они пытаются убедить регуляторы в необходимости введения дополнительного механизма, который бы определял рейтинг ликвидности. Неожиданная нехватка ликвидности из-за недостаточной прозрачности является самой большой проблемой на рынке. Похоже, регуляторы пошли агентствам навстречу. Однако многие участники рынка настаивают на том, что одного этого изменения мало и нужны более радикальные реформы. Аналитики предостерегают, что рейтинговая индустрия, помимо критики, вскоре может столкнуться и с исками со стороны пострадавших инвесторов [2].

Руководство рейтингового агентства Moody'sInvestorsService отрицает свою вину в провоцировании мирового финансового кризиса. В была создана Комиссия по расследованию причин финансового кризиса. Бывший президент Moody's Брайан Кларксон утверждает, что кредитные аналитики компании " честно оценивали риски ипотечных бумаг". По его словам, решения по рейтингам принимались через диалог, коллегиально.


Он подтвердил, что доходы Moody's в начале нового столетия действительно существенно выросли, однако категорически отверг предположения о том, что агентство "жертвовало качеством рейтингового процесса в угоду рыночной доле".

Нынешний исполнительный директор рейтингового агентства РэймондМакдэннелл признал, что "в последние годы качество рейтингов Moody's по американским ипотечным бумагам RMBS и соответствующим облигациям CDO (облигации, обеспеченные долговыми обязательствами) оставляло желать лучшего, однако это не повод обвинять агентство в наступлении финансового кризиса". "Рейтинговые агентства - это всего лишь обозреватели кредитных рынков. Они не в состоянии остановить выпуск тех или иных облигаций или предотвратить их продажу инвесторам. В действительности рынки могут расти и без рейтинговых агентств, как это происходило, в частности, с рынком кредитно-дефолтных свопов", - говорится в тексте выступления главы Moody's, опубликованном комиссией по финансовому кризису. Макдэниел также считает неоправданной критику бизнес-модели, по которой работают современные рейтинговые агентства. Их услуги преимущественно оплачиваются эмитентами долговых обязательств, а не инвесторами, что, по мнению критиков, лишает рейтинговый процесс объективности и беспристрастности. Гендиректор Moody's убежден, что смена модели не устранит потенциальные конфликты интересов, поскольку инвесторы, как и эмитенты, могут быть мотивированы влиять на рейтинговые решения. Кроме того, в современном финансовом мире далеко не всегда можно развести по разные стороны интересы эмитентов и инвесторов, так как одни и те же финансовые институты (банки, страховые компании) выступают одновременно и как инвесторы, и как эмитенты.В слушаниях в Нью-Йорке принимал участие знаменитый инвестор Уоррен Баффет, чья инвесткомпанияBerkshireHathaway владеет крупным пакетом акций в Moody'sCorp.У. Баффетт выступил в защиту рейтинговых агентств, заявив, что они совершили те же ошибки, что и все остальные компании на рынке.

SEC пыталась понять, каким образом структурные продукты, построенные на плохих долгах, могли получить высшие рейтинги — ААА. Баффетт: «Я бы сказал, что в этом случае ошибку сделали почти все в этой стране. Это был самый большой пузырь, который я видел в своей жизни. Очень мало кто из людей мог оценить этот пузырь, и в этом, собственно, и заключается природа пузырей…я больше склонен обвинить глав финансовых компаний, которые вынудили правительство США приходить им на помощь. Именно они должны уйти с пустыми карманами. Бывшие сотрудники рейтингового агентства Moody’s сообщили, что банкиры требовали с них самых высоких рейтингов и что плохие решения принимались ради повышения рыночной доли, а компаниям просто не хватало людей, чтобы оценить угрозу на рынке комплексных финансовых инструментов. «Агентство стало заводом по изготовлению высших рейтингов», — сказал бывший управляющий директор Moody's Эрик Колчинский [3].

Деятельность рейтинговых агентств может явиться оружием в руках лиц и стран для достижения своих политических и экономически целей.



Список використаної літератури

1.Взлёты и падения кредитно-рейтинговых агентств, www.qatap.com/index132.php

2. WWW. RB.RU 13.01.12

3.Floyd Norris. Moody’s: Why the U.S. Is Still AAA //Economix. Explaining the Science of Everyday Life// 8 aug 2011

4. Сологубов В.М. Лукавое мнение. Lambert Academic Publishing, Saarbrücken, Germany, 2012; 6 п.л.

Оксана Ігорівна Кадикало,

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри суспільних дисциплін

Оксана Ігорівна Попівняк,

студентка.

Львівський інститут банківської справи УБС НБУ,

м. Львів
ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ТА СВІТОВІ МОДЕЛІ

ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Забезпечення економічного зростання в Україні зумовлює високу актуальність проблеми досягнення його сталості та темпів. Досвід економічно розвинутих країн переконливо свідчить, що в сучасних умовах зазначені економічні параметри вирішальним чином залежать від масштабів та якісного рівня інвестиційної діяльності, структурно-технологічних змін на основі інновацій. Можна стверджувати, що саме рівень розвитку і динамізм інвестиційно-інноваційних процесів формують в сучасних умовах стратегічну основу сталого економічного зростання.

Таким чином, є всі підстави розглядати інвестиції та інновації як ключові категорії в системі сучасного розширеного відтворення, як взаємопов’язані процеси: без інвестицій неможливі інновації, а інновації виступають критерієм ефективності інвестицій; інновації, забезпечуючи підвищення ефективності економіки, одночасно сприяють розширенню джерел інвестицій. Реальна економічна практика, сучасні умови досягнення основних економічних цілей суспільства вказують на нову якість взаємозв’язків інвестицій та інновацій, дослідити яку повинна сучасна економічна наука [1, с. 63].

Ефект економічного зростання досягається за умови, коли інвестиції та інновації взаємопов’язані не лише як категорії, а й як корінні структурно-функціональні фактори, якість співвідношення яких забезпечить структурні технологічні зміни та формування технологічних укладів. Якщо структура інвестицій відповідає технологічній структурі виробництва, то тим самим забезпечується розширене відтворення, але в межах існуючої структури виробництва. Для того, щоб здійснити структурні технологічні зміни та забезпечити розвиток внутрішнього ринку високих технологій, необхідно, щоб інвестиції, забезпечуючи удосконалення усіх видів виробництва, пріоритетно зосереджувались на тих виробництвах і в тих галузях, які визначають прогресивний розвиток економіки і забезпечують поліпшення її структури на новій інноваційній основі. І навпаки, якщо інвестиції спрямовуються переважно у непріоритетні галузеві напрямки, то її структура може погіршуватися. Різні види залежностей між структурою інвестицій і структурою виробництва та технологічними укладами дають можливість моделювати ці процеси, встановлювати найбільш раціональні і ефективні співвідношення між ними [2, с. 35].

Ключовим чинником загальноекономічного зростання є формування й підвищення рівня інвестиційно-інноваційної привабливості економічної системи держави та її регіонів. Проте однією з головних проблем розвитку української економіки є сучасні деструктивні трансформації як в інвестиційній, так і в інноваційній сферах діяльності. Особливо гостро інвестиційно-інноваційна криза проявляється в тих регіонах, у яких соціально-економічна ситуація характеризується значним та стійким погіршенням, що суттєво знижує інвестиційно-інноваційну привабливість для зовнішніх інвесторів, розвиток і впровадження інноваційних проектів.

Економічний стан таких регіонів загострюється через наявність стабільної та достатньо інертної до перетворень структури виробництва, обмеженість фінансових та матеріальних ресурсів для швидкої переорієнтації економіки, відсутність зацікавленості в підприємницьких структур у довгострокових капітальних вкладеннях. Нестійкість економічних темпів розвитку регіонів також обумовлюється їх залежністю від державних джерел фінансування та широким простором правового поля, яке значно обмежує діяльність щодо будь-яких перетворень у структурі економіки, а це уповільнює темпи інтеграційних процесів як на міжрегіональному, так і на державному рівні [3, с. 64].

Інвестиційна привабливість регіону становить саме сукупність ознак і економічних характеристик, що дозволяють збільшити обсяг інвестиційних надходжень в економіку регіону та підвищити рівень його конкурентоспроможності на макрорівні, а це передбачає активізацію внутрішніх та зовнішніх інтеграційних процесів [4, с. 6].

Світова практика свідчить про значну роль інноваційної сфери у формуванні економічної політики нового типу, активізації інвестиційних та інтеграційних процесів як на рівні окремого регіону, так і на рівні держави. У результаті аналізу теоретичних здобутків визначено, що інноваційна привабливість регіону характеризує його як платформу для розвитку науково-технічного, інтелектуального й інноваційного потенціалів і приводить до формування його ефективної інноваційної політики [5, с. 12].

З’ясовано, що роль держави у розвитку інвестиційно-інноваційної діяльності та формування ефективної політики інноваційного типу в різних країнах відрізняється. Це залежить від рівня соціально-економічного розвитку країн, а також політичними та ідеологічними уявленнями про їх інвестиційно-інноваційну привабливість.

Ефективна побудова механізмів втручання держави в інвестиційно-інноваційні та інтеграційні процеси має бути направлена на функціонування та становлення ринку продуктів діяльності цих процесів як одного з основних стимуляторів соціально-економічного зростання й забезпечення ефективності діяльності господарюючої системи на макрорівні. Державні органи, що створюють систему регулювання рівня інвестиційно-інноваційної активності на регіональному рівні, мають забезпечувати безперешкодний процес виходу інвестиційно-інноваційної продукції на внутрішній ринок, що дасть можливість ефективного функціонування та розвитку інтеграційних процесів [6, с. 20].

Світовий досвід показує, що одними з ефективних форм підвищення рівня інвестиційно-інноваційної привабливості та стабілізації інтеграційних процесів на рівні регіону є інноваційні територіально-галузеві утворення (технопарки, виробничі парки, бізнес-інкубатори тощо), державно-приватне партнерство та промислові кластери. Останніми роками зацікавленість у формуванні технологічних, наукових, виробничих парків у світі значно зросла. Найбільшого поширення вони набули у США, Японії, країнах Західної Європи, а також у країнах, що розвиваються. Як доводить практика, у світі сформувалися три моделі технологічних парків: американська, японська та змішана. Перша модель поширена на території США, її особливістю є присутність трьох основних компонентів, таких як: наукові парки, дослідницькі парки, інкубатори(інноваційні центри). Японська модель використовується у Японії, Китаї, її основні компоненти впроваджені на території Росії. Особливість даної моделі полягає в будівництві нових міст («технополісів», які зосереджують наукові дослідження та піонерні галузі, наукоємне промислове виробництво). Третя модель технопаркових структур, яка широко використовується у країнах Західної Європи, відрізняється від двох попередніх тим, що вона має спеціальні будівлі для малого та середнього підприємництва та декількох засновників, а за основними рисами свого юридичного статусу схожа на акціонерне товариство. Незважаючи на відмінності моделей функціонування технологічних парків їх існування на території країни, регіону спрямоване на поліпшення рівня інвестиційно-інноваційної привабливості й ефективний розвиток інтеграційних процесів.

Реформування економічної системи, соціальні, політичні та інші трансформаційні зрушення, що відбуваються в Україні спонукають до пошуку дієвих методів та напрямів утворення ринкових відносин, формування інноваційно-інвестиційно орієнтованої економіки. Аналіз сучасного зарубіжного досвіду державного сприяння процесам поліпшення інвестиційно-інноваційної привабливості територій доводить, що в українську практику доцільно запропонувати такі продуктивні компоненти [7, с. 11]:



  • використання механізму державно-приватного партнерства, яке дозволяє поліпшити інвестиційну привабливість шляхом створення структурних елементів нової економіки, концентрації фінансових ресурсів держави та приватних інвесторів і їх спрямування на розвиток інноваційної складової регіональної економічної системи;

  • визначення серед пріоритетних напрямів поліпшення інвестиційно-інноваційної привабливості територій процесів розвитку кадрового, інфраструктурного та інноваційного забезпечення інвестиційної діяльності, кластеризації соціально-економічного простору регіонів;

  • забезпечення комплексного стимулювання інвестицій та інновацій, включаючи фінансову підтримку (гранти, субсидії, податкові пільги тощо), інфраструктурне, інформаційне забезпечення; високий рівень взаємодії різновидів форм суб’єктів інвестиційно-інноваційної діяльності: держави, бізнесу, науки та вищої освіти (наукові парки, коопераційні угоди, інноваційно-технологічні партнерства тощо);

  • створення в регіонах спеціалізованих державних організацій, які безпосередньо братимуть участь в обґрунтуванні механізмів розвитку регіонів, у тому числі пов’язаних із поліпшенням інвестиційно-інноваційної привабливості.

У сучасному світі показники інноваційної діяльності дедалі більше стають головними при оцінці рівня соціально-економічного розвитку держави. Загострення конкуренції на міжнародному та внутрішньому ринках викликає необхідність підвищення уваги керівників корпорацій і фірм до інноваційної діяльності, оскільки завдяки їй можна створити продукцію, яка задовольнятиме корпорацію високим рівнем прибутків.

Інвестиційно-інноваційний процес потребує глибоких спеціальних знань теорії та практики, необхідно поглибити вивчення процесу нагромадження капіталу в умовах перехідної економіки та його раціонального використання для розвитку промисловості, що дасть змогу провести її реструктуризацію та оновлення основних фондів, підвищити ефективність, пристосувати її до умов реформування відносин власності [1, с. 65].

Світова економічна криза, в умовах глобалізації суспільних та соціально-економічних відносин, зумовила у світі переорієнтацію основних цінностей, призвела до пошуку країнами Євросоюзу прийнятної моделі економічного розвитку. Модель інноваційного розвитку забезпечує національну конкурентоспроможність і орієнтує національну економіку кожної країни на довгострокове зростання. Тому вона і стала фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку.

Однак на практиці, інноваційний розвиток не став однією з головних характеристик зростання національної економіки України. Позитивні тенденції хоча й спостерігалися протягом кількох років, але мали переважно тимчасовий характер.

Така ж ситуація характерна для інвестицій. У сучасних умовах їх ефективність можна забезпечити тільки через впровадження інновацій, тому інновації та інвестиції тісно пов’язані між собою. Реалізація цього завдання вимагає дослідження механізмів, які забезпечують інноваційне інвестування в умовах сьогодення.

Закон України “Про інноваційну діяльність” трактує інновації як “новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери” [8].

Інноваційний тип розвитку (англ. Innovation model of development) характеризується перенесенням акценту на використання принципово нових прогресивних технологій, переходом до випуску високотехнологічної продукції, прогресивними організаційними і управлінськими рішеннями в інноваційній діяльності, що стосується як мікро-, так і макроекономічних процесів розвитку – створення технопарків, технополісів, проведення політики ресурсозбереження, інтелектуалізації всієї виробничої діяльності, софтизації та сервізації економіки.

Інноваційні процеси, поширення високотехнологічних виробництв стали неодмінним атрибутом стратегії сучасного економічного зростання. Вони безпосередньо пов'язані з динамікою інвестиційної та загальної економічної активності. Інновації у вигляді нових конкурентоспроможних технологій і товарів забезпечують значну долю приросту ВВП промислово розвинених країн світу [9, с. 32].

Розглянемо існуючі підходи до механізмів регулювання інвестицій та інновацій, які спрямовані на управління інвестиційними попитом та пропозицією та розглянемо теорії інноваційного процесу.

Відповідно до кейнсіанської теорії із двох складових сукупного попиту, якими є споживчий та інвестиційний попит, визначальним є другий елемент, оскільки саме він, забезпечуючи приріст капітальної вартості, безпосередньо впливає на динаміку національного доходу. При кризових умовах, незмінних цінах, наявності незадіяних виробничих потужностей і безробіття, ринковий механізм виявляє незначні можливості у стимулюванні інвестицій. При цьому держава виконує регулюючу роль у активізації інвестиційного процесу, а точніше нарощує сукупний попит за рахунок зростання бюджетних витрат.

Підприємницький сектор, що має великі резервні ресурси в умовах депресії та кризи, реагує на зростання сукупного попиту високо еластичною пропозицією товарів споживчого призначення. Зі зростанням доходів, пред’являється попит на товари інвестиційного сектора, який задовольняється нарощуванням їх пропозиції. Таким чином, збільшення державних витрат дає мультиплікаційний інвестиційний ефект [10, с.78].

Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів, засноване на кейнсіанській ідеології, відіграє позитивну роль у стабілізації і розвитку економічних систем розвинутих країн світу. Однак, у середині 70-х років ХХ ст. наростання інфляційних процесів у поєднанні з великим бюджетним дефіцитом у більшості країн завершилося структурною кризою і тривалою депресією. Очевидно, що нова економічна реальність вимагає нової концепції макроекономічного регулювання національної економіки [1, с.89].

На неокласичну доктрину вплинули консервативні, монетаризські теорії, економіка пропонування і теорія раціональних очікувань. Її суть полягає в тому, що державне втручання в економіку повинно зводитись до створення сприятливих умов для функціонування ринку.

Об’єктом регулюючих впливів стають фактори, що стимулюють пропозицію ресурсів. Стабільні, очищені від інфляційної складової ціни на ресурси, включаючи інвестиційні товари, активізують конкуренцію, сприяють збільшенню пропозиції товарів.

Через механізм ринкових цін відбувається регулювання мотивації інвесторів до інвестування у залежності від очікуваної прибутковості вкладених активів.

Проаналізувавши вищевказані теорії ми бачимо, що інновації не так швидко реагують на зміну умов прибутковості, як інвестиції. І якщо держава через економічну політику здатна створити умови достатньої прибутковості для підприємницького сектора і, тим самим, досягти зростання інвестиційної активності, то для надання останній інноваційної спрямованості необхідними будуть додаткові заходи. Інвестиції швидко реагують на зміну умов прибутковості. Держава через економічну політику здатна створити умови достатньої прибутковості для підприємницького сектора і, тим самим, досягти зростання інвестиційної активності. Та в умовах кризи необхідні додаткові заходи для зростання інвестиційної активності.

Аналіз кейнсіанської і консервативної моделей показує, що за допомогою бюджетних і кредитно-грошових важелів державного впливу можна досягти активізації інвестиційної діяльності. Щодо трансформації запущеної державою інвестиційної активності суб’єктів у інноваційну сферу процеси не дають підстав стверджувати про її безпосереднє здійснення.

Оптимальним варіантом розвитку інноваційної складової в економіці держави стане залучення приватного бізнесу у фінансування науково-дослідних розробок. Тому, необхідне проведення комплексу заходів щодо підтримки малого та середнього бізнесу. Увагу потрібно приділити розвитку інфраструктурі фінансовій підтримці науки та інноваційної діяльності, шляхом створення і розвитку державного інноваційного фонду, державного фонду фундаментальних досліджень, фондів підтримки наукових ініціатив, фінансово-кредитних компаній, венчурних фондів [11, с.92].

Державне регулювання інвестицій націлене на забезпечення збалансованості попиту та пропозиції інвестиційного товару. Воно спрямоване, насамперед, на коригування поведінки суб’єктів інвестиційних відносин і передбачає пряме управління державними інвестиціями, контроль за інвестиційною діяльністю, регулювання факторів, які впливають на інвестиції. Через це формується така модель регулювання інвестиційної сфери, в якій те, що не може забезпечити ринок, забезпечує держава.

Зауважимо, що активізація інвестиційної діяльності, яка детермінується ринком або досягається за рахунок економічної політики, далеко не завжди охоплює інноваційну сферу. Тобто, розглянуті нами механізми ще не можна вважати в повній мірі тими елементами, які одночасно забезпечують інноваційне інвестування.

Якщо звернутися до існуючих у теорії підходів щодо активізації інноваційної діяльності, то дотримуємось в більшій мірі розповсюдженої концепції, яка базується на саморегулюючих можливостях ринку у здійсненні інновацій. Ринковий механізм поєднується з державною регулюючою політикою, яка застосовується у разі його неспроможності забезпечити відповідну прибутковість інноваційного підприємництва [12, с.66].

Традиційним серед економістів є погляд на ринковий механізм регулювання інноваційної активності як такий, в основі якого знаходиться приватний інтерес до максимізації прибутку. Орієнтація підприємця на максимізацію прибутку вважається основним мотивом його діяльності. Цей мотив в умовах специфічних суспільних відносин трансформується у економічний інтерес. Останній виявляється у формі ринкової пропозиції товарів або послуг і взаємодіє із попитом, на боці якого стоїть споживач.

У теорії розрізняють два взаємопов’язані ринки: ринок капіталу, який формують інвестиції (його часто називають інвестиційним ринком), і ринок інновацій. Останній є сукупністю економічних відносин, що виникають між продавцями нововведень (наукові установи та проектно-конструкторські організації) і покупцями (держава і бізнес). Нами з’ясовано, що вирішальним фактором, який впливає на пропозицію інвестицій на інвестиційному ринку є ставка відсотка. Оскільки більшість інвестицій здійснюється за рахунок кредитних ресурсів, то рівень відсотка визначає на кожний даний момент величину пропозиції інвестицій.

На ринку інновацій пропозиція формується під впливом попиту на інновації і залежить від фактора надприбутковості. Справді, в умовах насиченості ринку товарами і послугами, попит все більше орієнтується на більш складні товари. У зв’язку з цим зростає значення НТП як головного фактора створення новинок, а той виробник, який оволодіває цим фактором, має можливість отримувати вищі прибутки за рахунок встановлення тимчасової монополії на їх використання.

У разі успіху і розповсюдження нововведень витрати на їх освоєння перекриваються лавиноподібним нарощуванням ефекту. Цей ефект розподіляється між підприємцем-новатором і його конкурентами, які тиражують нововведення з метою збереження своєї конкурентоспроможності. І чим більше у новатора можливостей для утримання надприбутку, тим більше стимулів до їх розробки і впровадження [2, с.36].

Отже, вважаємо, що ринкова економіка досить швидко реагує на ті потреби, які протягом довготривалого періоду стимулюють виробничий і споживчий попит, створюючи тим самим ключовий параметр для розвитку виробництва – достатню прибутковість інноваційних проектів. І значно менше ринкова економіка пристосована до реакції на ті потреби, які слабо стимулюють підприємництво у плані прибутковості, що і зумовлює менш сприятливі умови для інноваційного розвитку.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка