Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка20/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   42

Список використаних джерел

  1. Адамс Ч. Для добра и зла: влияние налогов на развитие цивилизации: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://taxman.org.ua/news.php?id=149.

  2. Новиков К. Борьба с легальным исходом: политика и грязные деньги нашли общий язык / К. Новиков // Журнал "Коммерсантъ Деньги". - 22.01.2007. - №2 (609).

  3. Alliance Consultancy Limited: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.offshore.ukrnet.net/111.htm.

  4. Bernard Dov Cooperman, Trade and Settlement: The Establishment of the Jewish Communities of Leghorn and Pisa, Cambridge: Harvard University, 1976 (unpublished dissertation), pp. 124-247 and chapter 4.

  5. Klot L. Trois siècles de secret bancaire en Suisse: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nashagazeta.ch/node/7146.

  6. Medici, Ferdinando I De’, [Document Inviting Jewish Merchants to Settle in Livorno and Pisa], in Italian. Manuscript on Vellum. Florence, Italy, 10 June 1593.

  7. Renzo Toaff. La Nazione Ebrea a Livorno e Pisa (1591-1700), Florence: 1990, pp. 41-8, 419-35.

  8. World Economic Processing Zones Association. Island of Delos, 166 B.C. one of the first known freezones, March 2003: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://wepza.org/.


Дмитро Сергійович Чернюк,

аспірант Інституту світової економіки

і міжнародних відносин НАН України,

м. Київ

РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У РЕГУЛЮВАННІ ГЛОБАЛЬНОГО БАНКІВСЬКОГО РИНКУ
Процес безпрецедентної глобалізації, особливо в сфері банківських послуг, відбувається вже два десятиліття. Стрімко зросли не лише потоки капіталів транскордонних банків, але й багато інших банків, як з розвинених країн, так і з країн, що розвиваються, які наважилися вивести свою діяльність за кордон і встановили присутність в інших країнах. Міжнародна банківська діяльність, починаючи із середини дев’яностих років минулого століття й до початку світової фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр., зростала із середньорічними темпами понад 10% в країнах з розвиненою економікою та досягла найбільшого зростання в країнах, що розвиваються, в роки перед початком кризи (2003-2007 рр.) [1, с.100]. Цей процес відбувався паралельно з глобалізацією міжнародної торгівлі й приніс важливі переваги з точки зору добробуту в усьому світі. Швидкий розвиток міжнародної банківської діяльності також мав позитивні наслідки для фінансування та управління ліквідністю у відповідних установах.

У цілому, міжнародна діяльність банків була важливим каналом розподілу фінансових ресурсів по всьому світу й тим самим внесла значний внесок у підтримку світового економічного зростання і поглиблення фінансових зв’язків між країнами, які мають надлишок заощаджень, та країнами, в яких вони відсутні. Такі глобальні процеси, в свою чергу, вимагали відповідних глобальних інструментів по всьому спектру банківської діяльності (від централізованих до децентралізованих банків) та відповідного економіко-правового регулювання світового ринку банківських послуг.

Необхідність регулювання міжнародної діяльності банків як на національному, так і на міжнародному рівнях зумовлена зростанням кількості проблемних банків і пов’язана не лише із загальною глобальною макроекономічною нестабільністю, але й з дією негативних чинників, які виникають внаслідок неоднакового рівня розвитку ключових сегментів ринку, зокрема через: нерозвиненість матеріальної бази; високий ступінь ризикованості політики банків; відсутність стратегічного планування; некваліфіковане управління; недостатність внутрішнього контролю в банках тощо. Основні причини такої ситуації полягають у недосконалості норм міжнародного права та існуючого механізму наддержавного регулювання сфери банківських послуг.

У забезпеченні стабільності міжнародної банківської системи та її інституціональної основи беруть участь низка міжнародних організацій, зокрема: Світова організація торгівлі (СОТ), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Рада фінансової стабільності (РФС) та Базельський комітет з банківського регулювання.

Основне завдання СОТ полягає у забезпеченні передбачуваного та вільного руху торговельних потоків. Торговельні зобов’язання у секторі фінансових послуг прописані у Генеральній угоді з товарів та послуг (ГАТС, надалі – Угода), котра закладає основу для вільної торгівлі в сфері банківських послуг на багатосторонньому рівні. Угодою передбачається більш вільна торгівля через вбудований механізм поступової лібералізації, однак, не передбачається інституційний механізм задля забезпечення стабільності глобалізованої фінансової системи. За відсутності ефективних пруденційних структур на міжнародному рівні, національні регулюючі органи могли б анулювати ефекти своїх торговельних зобов’язань, вдаючись до виключень в ГАТС для вирішення пруденційних питань. Неадекватність міжнародних стандартів банківської справи та угод про співпрацю, не кажучи вже про відсутність міжнародного нагляду, потенційно може бути використане при обґрунтуванні правил обмеження внутрішньої торгівлі в якості засобу вирішення пруденційних проблем.

Що ж стосується фінансової стабільності, то це являє собою особливий інтерес сторін ГАТС, оскільки Угода шляхом вільної торгівлі забезпечує комерційну присутність іноземних банків на території інших країн-членів. Головними завданнями є передача неточностей регулюючих положень за рахунок присутності банків у декількох сферах та недоліків децентралізованого банківського регулювання й нагляду для співпраці із міжнародними банками.

Згідно норм ГАТС завданням національних регулюючих органів є обмеження повноважень стосовно входу та діяльності іноземних фінансових установ у сфері їх повноважень [2]. Тобто здійснення приймаючими країнами процесу регулювання та нагляду за іноземними банками є потенційним об’єктом торговельної дисципліни принципів ГАТС. Державне регулювання банків виправдане, насамперед, нездатністю вкладників оцінити фінансовий стан банків та структурувати їхні зв’язки, а також нездатністю ринку справлятися із системними кризами та їхніми наслідками на економіку. Більш того, будь-які внутрішні заходи з ефектом обмеження торгівлі є потенційно важливими для системної стабільності, враховуючи те, що наднаціональні механізми недостатні для регулювання та нагляду за глобальною банківською діяльністю.

Умови ГАТС у будь якому разі не обмежують можливості національних органів по прийняттю заходів пруденційного регулювання та нагляду шляхом передбачення можливості звільнення від торговельних зобов’язань, залишаючи решту питань міжнародному співробітництву, що розвивається під егідою інших міжнародних організацій.

Регулюванням світового банківського ринку займається також РФС, створена у 2009 р. країнами G20. Основною метою організації є виявлення слабких місць в галузі світової фінансової стабільності, розробка та застосування регулювальної та наглядової політики у цій сфері. До складу РФС входять представники національних фінансових органів влади (центральних банків, наглядових органів, міністерств фінансів тощо), міжнародних фінансових інститутів, комісій експертів центральних банків [3]. РФС було розроблено політичні заходи щодо зменшення системних та моральних ризиків, адресовані глобальним фінансовим установам, що мають системне значення, як відповідь на труднощі, що виникають у банківському секторі починаючи з 2007 р. Зазначені вимоги були прийняті та опубліковані на саміті G20 3-4 листопада 2011 р., імплементація котрих розрахована на 2012–2019 рр. [4].

Системними фінансовими установами визначено банки, труднощі або можливий крах котрих, через їхній розмір, складність та системну взаємозалежність, може призвести до серйозних збоїв фінансової системи та економічної діяльності загалом [5]. Щоб уникнути такого результату, у влади не залишається іншого вибору, окрім як запобігти банкротству таких установ за рахунок державної підтримки їхньої ліквідності. У 2012 р. системними було визначено 29 банків, перелік котрих оновлюватиметься щороку (у 2012 р. до переліку увійшли: Bank of America, Bank of China, Bank of New York Mellon, Banque Populaire CdE, Barclays, BNP Paribas, Citigroup, Commerzbank, Credit Suisse, Deutsche Bank, Dexia, Goldman Sachs, Group Crédit Agricole, HSBC, ING Bank, JP Morgan Chase, Lloyds Banking Group, Mitsubishi UFJ FG, Mizuho FG, Morgan Stanley, Nordea, Royal Bank of Scotland, Santander, Société Générale, State Street, Sumitomo Mitsui FG, UBS, Unicredit Group, Wells Fargo).

У даний час завдання полягає у забезпеченні повного і скоординованого здійснення правил, що призведуть до кардинальних змін у банківському секторі. Такими заходами є наступні [6]:


  • більш інтенсивний та ефективний нагляд за всіма системно важливими фінансовими установами;

  • обов’язкове створення системними банками планів відновлення на випадок кризи;

  • дотримання банками положень Базель ІІ та Базель ІІІ;

  • нові вимоги щодо капіталу та ліквідності: мінімальний коефіцієнт платоспроможності банків повинен знаходитися на рівні не менше 10,5% –13%, у порівнянні із 8% у Базель ІІІ;

  • зобов’язання створювати надлишок капіталу у розмірі 1% – 2,5% від обсягу зважених за ризиками активів як додаток до вимог Базель ІІІ з метою посилити здатність банків поглинати збитки та обмежити їхню вразливість від ризиків. Зазначені вимоги застосовуватимуться із 2016 р. до банків, що будуть визначені як системні у 2014 р.

Найавторитетнішою організацією у світі щодо визначення політики в галузі банківського регулювання та нагляду є Базельський комітет з питань банківського нагляду (надалі – Базельський комітет), створений у 1974 р. Базельський комітет складається із уповноважених представників органів нагляду (голів центральних банків) держав-членів. З 2009 р. дана організація представлена 44-ма центральними банками та контролюючими органами із 27 країн6. Крім цього на засіданнях Базельського комітету на правах спостерігачів приймають участь МВФ, ЄЦБ, Європейська Комісія, Європейський банківський орган та Інститут фінансової стабільності при Банку міжнародних розрахунків. Свої результати організація публікує у вигляді рекомендацій, які жоден з членів не зобов’язаний виконувати, при чому декотрі з них можна розглядати як угоди [7].

Рекомендації Базельського комітету висвітлені в угодах Базель І, Базель ІІ та Базель ІІІ й спрямовані на посилення вимог до капіталу та ліквідності банків. Враховуючи минулий досвід із системою вимог Базель І та Базель ІІ, що засвідчив неспроможність Базельських стандартів вирішити всі проблеми, а також відсутність універсальної та досконалої альтернативи, найближчими роками банківським установам знадобиться гнучкість для адаптації до подальших змін Базель ІІІ, що має назву «Глобальна реформа світового банківського сектору» і є своєрідною реакцією Базельського комітету на вплив світової фінансово-економічної кризи на глобальну банківську систему.

Основна суть даної угоди полягає у введені нових норм і вимог до структури активів та капіталу банків, а саме [8, с. 12-29]:


  • відношення капіталу власників звичайних акцій банку до зважених за ризиками активів повинне бути не нижче 4,5%

  • мінімальне значення капіталу першого рівня банку потрібно підвищити з 4,5% до 6% від обсягу зважених за ризиками активів.

  • загальний обсяг капіталу банку (сума капіталу першого та другого рівнів) залишається на існуючому рівні і повинен перевищувати 8,0% від обсягу зважених за ризиками активів.

  • ліміт боргового навантаження встановлений на рівні 3%, тобто банківські активи не повинні перевищувати капітал банку більш, ніж у 33 рази.

При цьому наріжним каменем успішного застосування має бути попередній аналіз, стратегічна оцінка та детальне планування. Тому, однозначно залишається необхідним регулювання ринку банківських послуг з боку наддержавних органів, передусім Базельського комітету, незважаючи на дискусійні положення щодо доцільності існування нових Базельських стандартів та їхнього впровадження у практику.

Підводячи підсумок, можна однозначно стверджувати, що внесок зазначених міжнародних організацій у глобальний процес регулювання банківського ринку є очевидним, а їхня діяльність, будучи взаємопов’язаною та взаємодоповнюючою, доводить свою ефективність. Досить часто в основі нормативно-правових актів різних країн є положення та рекомендації регулюючих міжнародних організацій, що сприяє уніфікації норм, вимог та правил діяльності банків на глобальному рівні. Так, заходи, що містяться у Директиві вимог до капіталу (CRDIV/CRR, Capital Requirements Directive IV/Capital Requirements Regulation), відображають по суті ті самі заходи Базель ІІІ, що пристосовані до законодавства ЄС та вже довели свою ефективність шляхом їх застосування у Програмі ЄС по нарощенню капіталізації банків у 2012 р., що розроблена Європейським банківським органом (англ. European Banking Authority) [9].



Таким чином, ключове місце у глобальному банківському регулюванні, належить Базельському комітету. Рекомендації угоди Базель ІІ були визнані більш ніж 130-ма країнами світу, зокрема, вони повністю виконуються у країнах ЄС, Швейцарії, Індії, Японії, Канаді, Австралії, Південній Кореї, Саудівській Аравії, Сінгапурі тощо. Процес імплементації даних положень в триває у Росії, США, Китаї та інших країнах світу. Що стосується положень Базель ІІІ, то в даний час вони ще не набули чинності, однак процес підготовки до їх імплементації вже відбувається у ряді країн [10]. Саме через здійснення незобов’язуючих, проте якісних рекомендацій Базельський комітет поступово здобув міжнародне визнання та став впливовою ареною для міждержавної співпраці в банківській сфері. Тому немає сумніву щодо майбутнього практичного застосування його рекомендацій та зростання фінансової стійкості глобальної банківської системи.

Список використаних джерел

  1. Business models of international banks in the wake of the 2007-2009 global financial crisis. Manuel Merck Martel, Adrian van Rixtel and Emiliano González Mota // Establidad financier, Banco de Espana. – 2012. – Num. 22. – 153 p.

  2. General Agreement on Trade in Services [Electronic Resource] // WTO. – Mode of access: https://www.wto.org/english/docs_e/legal_e/26-gats.pdf

  3. Official siteof the Financial Stability Board [Electronic Resource] // FSB. – Mode of access: http://www.financialstabilityboard.org/activities/index.htm

  4. Policy Measures to Address Systemically Important Financial Institutions [Electronic Resource] // FSB. – Mode of access: http://www.financialstabilityboard.org/publications/r_111104bb.pdf

  5. Global systemically important banks: Assessment methodology and the additional loss absorbency requirement - consultative document [Electronic Resource] // Bank for International Settlements. – Mode of access: http://www.bis.org/publ/bcbs207.pdf

  6. Measures for global systemically important banks agreed by the Group of Governors and Heads of Supervision [Electronic Resource] // Bank for International Settlements. – Mode of access: http://www.bis.org/press/p110625.htm

  7. Basel Committee on Banking Supervision [Electronic Resource] / Bank for International Settlements. – Mode of access: http://www.bis.org/bcbs/about.htm

  8. Basel III: A global regulatory framework for more resilient banks and banking systems [Electronic Resource] // Bank for International Settlements. – December 2010. – Mode of access: http://www.bis.org/publ/bcbs189_dec2010.htm

  9. Final results of the EU Capital Exercise [Electronic Resource] // European Banking Authority. – Mode of access: http://www.eba.europa.eu

  10. Progress report on Basel III implementation [Electronic Resource] // Bank for International Settlements. – Mode of access: http://www.bis.org/publ/bcbs232.pdf

Олександр Вікторович Філіповський,

кандидат технічних наук,

старший науковий співробітник,

доцент кафедри суспільних дисциплін ЛІБС УБС НБУ,

м Львів

ЗОЛОТО У СКЛАДІ ЗОЛОТОВАЛЮТНИХ РЕЗЕРВІВ КРАЇН СВІТУ ТА УКРАЇНИ У 2012 РОЦІ

Традиційно банківськими металами вважаються золото, срібло, платина і паладій, але найпопулярнішим і привабливішим з них є саме золото. Впродовж тисячоліть золото завжди залишалося непорушною цінністю. У багатьох народів воно визнавалося еталоном інвестицій, що практично не має ризику. Чи втратило золото цінність в наші дні? Досить сказати, що за останні тридцять років воно багато разів підвищувалося в ціні. Тільки за останні 20 років світова ціна на банківське золото зросла майже в 10 разів. У період з 2000 року відбулося підвищення цін на золото на біржах приблизно в 5,5 разів.

Постановка проблеми. Незважаючи на доволі розвинутий сучасний ринок золота, багато його аспектів залишаються недослідженими. У фаховій вітчизняній літературі розглядаються окремі питання операцій із золотом, зокрема, у працях учених – економістів М.Диби, Т.Косова, В.Міщенка, О.Павлишина, О.Петрука, О.Шарова та інших [1-4]. Сьогодні посилений інтерес до золота як компоненти грошової системи спостерігається в працях російських учених - В.Андріанова, А.Анікіна, Я.Архипова, І.Шишкіна [5,6]. В роботі [7] розглянуто історичну роль і функції золота у розвитку світової кредитно-грошової системи. Авторами [8-9] досліджено роль золота на сучасному етапі розвитку економіки. Однак досі немає цілісної характеристики операцій з золотом, їх глибокого аналізу, особливо в умовах світової економічної кризи.

Мета даної роботи - дослідити роль золота у складі золотовалютних резервів країн світу та України у 2012 році, проаналізувати його запаси, обсяги видобутку, головних споживачів.

Таблиця 1



Країни, які мали у 2012 році найбільші в світі запаси золота

Країна

Запаси золота, т. у 2011 р.

Запаси золота, т. у 2012 р.

Частка золота в загальному обсязі національних золотовалютних резервів, %

1. США

8 133,5

8 133,5

75,7 %

2. Німеччина

3 401,8

3 391,3

72,8 %

3.Міжнародний валютний фонд




2 814,0




4. Італія

2 451,8

2 451,8

72,  %

5. Франція

2 435,4

2 435,4

70,5 %

6. Китай

1 054,1

1 054,1

1,7 %

7. Швейцарія

1 040,1

1 040,1

10,6 %

8. Росія

851,5

957,8

9,5 %

9. Японія

765,2

765,2

3,2 %

10. Нідерланди

612,5

612.5

59,7 %

11. Індія

557,7

557,7

9,9 %

12.Європейський центральний банк




502,1

32,9 %

13. Тайвань

423,6

423,6

5,6 %

14. Португалія

382,5

382,5

90,3 %

15. Венесуела

365,8

365,8

74,5 %

За даними [10,11].
Слід розрізняти золотовалютні резерви (міжнародні валютні резерви) та золотий запас (золоті резерви) держави. Золотий запас - це лише частина офіційних золотовалютних резервів країни, які являють собою монетарне золото. Офіційні резерви золота в світі складають 31 575 т (табл. 1). З них 8 133,5 т знаходиться в США - це найбільші резерви в світі. Потім йде Німеччина з 3 391,3 т і Міжнародний валютний фонд (МВФ) з 2 814,0 т. Китай з 1 054 т опинився на шостому місті, а Росія з 957,8 т - на восьмому. Золоті запаси України дорівнюють 34,5 т. – це 51 місце у рейтингу.

Не дивлячись на те, що США є власником найбільших запасів серед окремих країн, з 2012 р. сумарний золотий запас Єврозони більший, ніж сумарний запас США и частково підконтрольного йому МВФ. Єврозона - валютний союз, який об’єднує 17 країн Європейського союзу, офіційною валютою яких є євро. Ці держави мають право випускати монети і банкноти, номіновані в євро. Європейський центральний банк відповідає за грошово-кредитну політику країн Єврозони. Тільки золоті запаси Європейського центрального банку дорівнюють 502,1 т.

До зростання російських золотих запасів призвело падіння цін на золото и зростання цін на нафту. У1998 році, коли Росія сповістила про дефолт по власним зобов’язанням, на купівлю унції золота треба було 28 барелей нафти. В 2000 р., коли Путін прийшов до влади, унцію можна було купити за 11,5 барелей. До 2005 року співвідношення зменшилося до 6,5. Фактично Росія перетворювала "чорне золото" на золото справжнє.

Китай, за даними китайської Асоціації золотопромисловців, на протязі шести років утримує світове лідерство за обсягом виробництва золота. Випуск цього металу в 2012 р. в країні досяг рекордної величини - 403,05 т., що майже на 12% перебільшило показник 2011 року. В Росії в минулому році було вироблено 205 т. золота, що дозволило посісти країні четверте місце по цьому показнику після Китаю, Австралії та США. В 2013 році в Росії, за прогнозами [12], виробництво золота зросте на 3,3% до 218 т, в тому числі видобуток безпосередньо з надр досягне 195 т.

Росія та Китай за останні 10 років є одними з найбільших в світі покупців золота. За останнє десятиріччя Центральний банк Росії закупив 570 т. металу, що на чверть більше, ніж об’єм закупок Китаю [13]. У 2012 р. Китай закупив золота більше, ніж Японія накопичила за усю свою післявоєнну історію - це на 94% більше, ніж у 2011 р. Індія також активно закуповувала золото – багато років вона була найкрупнішим покупцем золота в світі. Але попит в країні створює приватний сектор, що призводить до зростання дефіциту платіжного балансу. Основна причина зниження закупівель дорогоцінного металу в минулому році – падіння попиту на нього з боку ювелірів на 15% (до 418,3 т). На початку цього року Центробанк Індії сповістив про заходи по обмеженню імпорту золота для виробництва прикрас на 30%, до 124,8 т. В другому кварталі впав попит на дорогоцінний метал на 9% (до 93,8 т) і з боку ювелірів Китаю.

В багатьох країнах світу приватні особи володіють більшим об’ємом золота, ніж золотий запас відповідних держав. Наприклад, на грудень 2011 року, громадяни Індії були власниками 18000 т золота, при цьому, державний золотий запас складав 557,7 т.

Росія, на відміну, від Індії та Китаю, відстає по споживчому попиту на золото. Наприклад, китайці у третьому кварталі закупили 123,8 т. золотих прикрас на 6,6 млрд. дол., а індійці - 136,1 т. на 7,2 млрд. дол. росіяни значно менше - усього 20,9 т. на 1,1 млрд. дол.

Минулий 2012 р. був нехарактерним для фахівців ринку золота. На фоні кризи в Єврозоні, фінансових проблем США, про золото знов згадали як про вічну коштовність. При цьому продаж дорогоцінного металу в натуральному вигляді в 2012 р. впала вперше за останні три роки, до 4,406 тис. т., або на 4 % порівняно з 2011 р. Головною причиною зниження обсягів закупівлі аналітики вважають падіння річного попиту з Індії на 12 %. У вартісному вимірі обсяги продаж за рахунок більш високої ціни золота в 2012 р. збільшилися до рекордних 236,4 млрд. дол. За думкою ряду аналітиків, ціна металу в 2013 р. буде зростати і до кінця року досягне 1,825 тис. дол. за тройську унцію. Зараз, нагадаємо, що вона коливається біля відмітки 1,6 тис. дол. В минулому році ціна золота зросла на 7%, що свідчить про 12-й прибутковий рік підряд.

З другого боку, в минулому році неабияку увагу звернули на золото центральні банки світу. Об’єм придбаного регуляторами золота досяг майже п’ятидесятирічного максимуму і перебільшив 500 т. Особливо активними при цьому були центробанки Росії, України, Казахстану і Філіпін.

До світової фінансової кризи центральні банки були нетто-продавцями золота з обсягом 400-500 т. на рік. Зараз, на чолі з Росією та Китаєм, вони стали нетто-покупцями з обсягом у 450 т. Дійсно, за останнє десятиліття розвинуті країни в основному продавали золото. Швейцарія продала біля 877 т., Франція - 589 т., а Іспанія, Нідерланди та Португалія продали по 200 т. золота кожна.

Деякі світові лідери не змогли отримати прибуток від продажі золота. Так, прем’єр-міністр Великої Британії Гордон Браун, будучі міністром фінансів цієї країни, з 1999 по 2002 рік продав біля 400 т. золота (більш 60% золотого запасу країни) в той час, коли ціни на цей дорогоцінний метал були на двадцятирічному мінімумі. Це рішення коштувало британським платникам податків млрд. фунтів.

Міжнародні резерви Китаю до кінця 2012 року збільшилися до 3,3 трил. дол., перевищивши, таким чином, вартість золотого запасу всіх країн світу вдвічі. Він посідає перше місце за обсягом міжнародних резервів, за ним йдуть Японія, Саудівська Аравія, Росія та Швейцарія. Резерви Китаю перевищили вартість всього золотого запасу ще в 2004 році. Китайські резерви за той же період збільшилися на 721 відсоток. Для порівняння, сумарні резерви інших країн БРІК (Бразилії, Росії та Індії) виросли на 400 відсотків до 1,1 трил. дол. З того часу, згідно з даними Міжнародного валютного фонду і Всесвітньої золотої ради, ціни на золото виросли на 263 відсотка в межах 1,58 тисячі дол. за тройську унцію.

Частка золота в резервах Китаю становить майже два відсотки (табл. 1), тоді як, приміром, у США і Німеччині цей показник становить відповідно 75,7 та майже 73 %. Частка золота займає 9,5% від загальних запасів Росії, а в Італії та Франції цей показник також перевищує 70% (табл.1). Частка золота в резервах України становить - 7,7 %.

Золотовалютні резерви України - зовнішні високоліквідні активи, знаходяться під контролем держави (Національного банку України та уряду України). Золотовалютні резерви (офіційні резервні активи) розраховуються в дол. США. Вони являють собою монетарне золото, іноземну валюту та державні цінні папери, деноміновані в цих валютах. Резерви можуть використовуватися для проведення міжнародних розрахунків та платежів, покриття дефіциту платіжного балансу, стабілізації курсу національної валюти на міжнародних ринках тощо.

За даними МВФ, на 1 березня 2013 р. офіційні резервні активи України становили 24709,9 млн. дол. США, при цьому монетарне золото (включаючи золоті депозити та золото в свопах) - усього лише 1860,8 млн. дол. Велику долю міжнародних резервів України становлять активи в конвертованих валютах (цінні папери, валюта та депозити).

Кількість нових родовищ золота в світі постійно скорочується. Якщо в 1991 році було виявлено більше десяти нових родовищ золота, то в 2011 році - усього три. Жодне з них не увійшло до розряду "надгігантських", тобто вміст яких перевищує 20 млн. унцій. Важко не тільки знайти родовище, але і почати видобуток. Окрім того, кращі часи у сфері видобутку, коли з тони руди можна було отримати до 10 г дорогоцінного металу (зараз тільки 2 - 4 г), пройшли. В останні роки видобуток золота буксує на місці. Експерти прогнозують [14], що в 2013 році виробництво золота збільшиться тільки на 0,7% - найнижчий показник з 2008 року. Але навіть продовження зростання вартості дорогоцінного металу (наприклад, до 3000 дол. за унцію) не буде сприяти підвищенню видобутку.

В останні роки Китай активно скуповує золоті родовища по всьому світу. Наприклад, тільки в період з листопаду 2011 р. по листопад 2012 р. він купив дев’ять золотодобувних компаній в Австралії, Канаді, Танзанії, ПАР та інших країнах. Тільки три останні покупки в кінці 2012 р. (Focus Minerals, Norton Gold Fields и Inter-Citic Minerals) мають вміст родовищ - 12,5 млн. унцій розвіданих запасів золота. Всі ці бізнес-проекти ще більше посилять пул золотих активів країни.

Операції з банківськими металами на Україні не обкладаються ПДВ (відповідно до Закону України "Про податок на додану вартість", №168/97-ВР від 03.04.1997 р., підпункт 3.2.4. статті 3). У банківських зливків, на відміну від ювелірних виробів, немає іншої вартості, окрім ціни металу і незначних витрат на виробництво й оплату банківських послуг.

На тлі постійної девальвації і знецінювання паперових грошей банківські метали – найбільш надійне вкладення коштів. За останні 12 років світова ціна на банківське золото постійно зростала. Банківське золото завжди було, є і буде гарантом стабільності фінансової системи, особливо в умовах економічної нестабільності і фінансових криз.

Список використаної літератури

1. Диба М., Бахтарі Е. Банківські метали: класифікація, функції, операційний інструментарій. - Вісник Національного банку України. - 2011. - № 1. - С. 34-38.

2. Борисов С.М. Золото в экономике современного капитализма. - М.: Финансы, 2001. - 290 с.

3. Золото мира / ред. группа: А. Журавлёв, Л. Дукельская, А. Гусева. – М.: Мир энциклопедий Аванта +, Астрель, 2008. - 183 с.

4. Шаров О.М. Про значення золота тепер і після повної перемоги капіталізму. - Вісник Національного банку України. - 1996. - № 1. - С. 43-46.

5. Шишкін І.М. Золото як фінансовий інструмент банківського бізнесу: монографія / І.М. Шишкін. -К., 2007.

6. Анікін А.В. Золото: міжнародний економічний аспект / А.В. Анікін - М. : Міжнар. стосунки, 1998. - 292 с.

7. Філіповський О.В. Роль золота у розвитку світової кредитно-грошової системи. Філософія фінансової цивілізації: людина у світі грошей: Матеріали ІV Міжнародних філософсько-економічних читань. - Львів, 2011. - 435 с. авт. с. 424 - 430.

8. Філіповський О.В. Золото за умов сучасної економічної кризи. Філософія фінансової цивілізації: людина у світі грошей: Матеріали V Міжнародних філософсько-економічних читань (28-29 травня 2012 р., Ірпінь) - Львів, 2012. - 617 с. авт. с. 461 - 473.

9. Чайкіна О.В. Золото у складі золотовалютних резервів. Вісник Університету банківської справи Національного банку України. - 2012. - № 2(14). - С. 67-72.

10. http://finance.bigmir.net/investment/7690-TOP-13-samyh-zolotyh-stran-mira.

11. http://index.minfin.com.ua/index/assets/

12. http://www.firtka.if.ua/?action=show&id=28740

13. http://finance.liga.net/stock/2013/2/11/news/32572.htm.

14. http://finance.liga.net/economics/2012/12/28/news/31742.htm#

Юрій Степанович Назар,

кандидат юридичних наук, доцент,

начальник кафедри конституційного, адміністративного

права та адміністративного процесу

Львівського державного університету внутрішніх справ

Тетяна Ярославівна Назар,

викладач кафедри суспільних дисциплін ЛІБС УБС НБУ, м. Львів

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕДУРИ ЗМЕНШЕННЯ БУДЖЕТНИХ АСИГНУВАНЬ

Бюджетний кодекс України (далі – БК України) передбачає систему заходів впливу за порушення бюджетного законодавства. Ці заходи хоча й характеризуються неоднаковим ступенем ефективності впливу на правопорушника, проте сприяють попередженню порушень бюджетного законодавства. Одним із заходів впливу є зменшення бюджетних асигнувань розпоряднику бюджетних коштів, який допустив нецільове використання таких коштів або ж інше правопорушення. Оскільки застосування цього примусового заходу має значний вплив на фінансово-економічний стан бюджетних установ, важливим є чітке дотримання вимог нормативно-правових актів під час виявлення та оформлення порушення бюджетного законодавства, розгляду відповідних матеріалів і прийняття рішення.

Процедурні особливості зменшення бюджетних асигнувань відображаються за допомогою норм, що регулюють провадження у справах про бюджетні правопорушення. Прийнято розрізняти такі стадії цього провадження: 1) розслідування справи про бюджетне правопорушення [1, с. 263]; 2) розгляд справи і винесення рішення у ній; 3) виконання рішення у справі; 4) перегляд (скасування) рішення про застосування заходу впливу за бюджетне правопорушення (факультативна стадія) [2, с. 74].

Початковим етапом стадії розслідування справи про бюджетне правопорушення у провадженнях щодо застосування зменшення бюджетних асигнувань є порушення справи. На цьому етапі органами, уповноваженим здійснювати контроль за дотриманням бюджетного законодавства встановлюються конкретні бюджетні правопорушення, за які можливе застосування зменшення бюджетних асигнувань. Відповідно до п. 4 ст. 117 БК України до таких правопорушень належать: нецільове використання бюджетних коштів; здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням всупереч БК України чи закону про Державний бюджет України на відповідний рік; здійснення видатків на утримання бюджетної установи одночасно з різних бюджетів всупереч нормам законодавства. Порушення справи про бюджетне правопорушення відбувається шляхом складання протоколу про порушення бюджетного законодавства розпорядником бюджетних коштів у поточному чи минулих роках або акта ревізії, в якому зафіксовано відповідне правопорушення.

Сутність етапу встановлення фактичних обставин у справі полягає у здійсненні дій, спрямованих на збирання доказів, що підтверджують або спростовують вчинення правопорушення. Фактичні обставини можуть бути встановлені у різний спосіб, але в межах компетенції. Всі встановлені обставини фіксуються у відповідних процесуальних документах на етапі процесуального оформлення результатів розслідування.

Завершується перша стадія провадження у справах про бюджетні правопорушення направлення протоколу або акта ревізії та всіх доданих до них матеріалів розслідування на розгляд органу (посадовій особі), уповноваженого приймати рішення про зменшення бюджетних асигнувань. Пунктом 4 Порядку зменшення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів (далі – Порядок), затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 2011 р. № 255 [3], передбачені строки та особливості процедури направлення матеріалів розслідування. Так, контролюючий орган повинен направити уповноваженому суб’єкту протокол про порушення бюджетного законодавства або засвідчену підписом керівника контролюючого органу копію акта ревізії, що скріплений печаткою такого органу, протягом десяти робочих днів з дати підписання протоколу про порушення або реєстрації акта ревізії (а в разі наявності заперечень до акта ревізії – з дати подання письмового висновку щодо таких заперечень). Разом з копією акта ревізії контролюючим органом подається довідка про порушення бюджетного законодавства.

Розгляд справи про бюджетне правопорушення і винесення рішення у справі є другою стадію, в ході якої надається юридична оцінка зібраної інформації; повно та всебічно досліджуються матеріали справи з метою встановлення об’єктивної істини, ухвалюється конкретне рішення [2, с. 74]. Згідно з п. 3 Порядку рішення про зменшення бюджетних асигнувань головному розпоряднику коштів державного бюджету приймає Міністр фінансів, головному розпоряднику коштів місцевого бюджету – керівник місцевого фінансового органу, розпоряднику бюджетних коштів нижчого рівня – головний розпорядник коштів відповідного бюджету. Під час підготовки справи до розгляду перевіряється чи належить до компетенції цього суб’єкта владних повноважень розгляд відповідних матеріалів, чи у справі наявні усі необхідні документи, а також чи правильно вони складені. Безпосередній розгляд справи здійснюється, як правило, без виклику представників контролюючого органу та підконтрольної установи. Рішення про зменшення бюджетних асигнувань приймається за наявними у справі матеріалами. Таке рішення повинно бути прийнято протягом п’яти робочих днів після надходження матеріалів справи. Рішення про зменшення бюджетних асигнувань доводиться до відома Державного казначейства, його територіального органу, який здійснює обслуговування розпорядника бюджетних коштів, та до контролюючого органу, за документами якого прийнято рішення, протягом двох робочих днів з дати прийняття такого рішення.

Законодавчі норми не містять підстав відмови у прийнятті рішення про зменшення бюджетних асигнувань. Очевидно, що існує певна сукупність об’єктивних підстав для неприйняття відповідного рішення, кожна з яких у конкретному випадку повинна бути ретельно оцінена. Однак на практиці випадки безпідставної відмови від застосування зменшення бюджетних асигнувань є непоодинокими, що призводить до уникнення від відповідальності порушників бюджетного законодавства. У разі неприйняття рішення про зменшення бюджетних асигнувань про це письмово інформується відповідний контролюючий орган з обґрунтуванням причин протягом двох робочих днів з дати розгляду справи. Хоча на нормативно-правовому рівні не визначено дії контролюючих органів після отримання такої інформації, однак судова практика свідчить про можливість суб’єктів фінансового контролю (як правило органів Державної фінансової інспекції) у випадку неприйняття рішення про зменшення бюджетних асигнувань уповноваженим органом (головним розпорядником чи місцевим фінансовим органом) звертатися до адміністративного суду з позовом про зобов’язання вчинити відповідні дії [4].

Стадія виконання рішення про застосування зменшення бюджетних асигнувань розпочинається після набуття ним законної сили. Згідно з ч. 2 ст. 118 БК України рішення набирає чинності з дня його підписання, і відповідно підлягає негайному виконанню. Виконання рішення про зменшення бюджетних асигнувань передбачає позбавлення повноважень на взяття бюджетного зобов’язання на відповідну суму на строк до завершення поточного бюджетного періоду шляхом внесення змін до розпису бюджету (кошторису) в частині фактичного зменшення обсягу бюджетних асигнувань на суму вчиненого порушення бюджетного законодавства. У разі необхідності до помісячного розпису асигнувань відповідного бюджету вносяться зміни шляхом збалансованого за місяцями коригування обсягу асигнувань у поточному бюджетному періоді на наступні місяці до внесення відповідних змін у бюджетні призначення державного чи місцевого бюджету. Крім того, зменшення бюджетних призначень може бути здійснено шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) у встановленому нормативно-правовими актами порядку.

Стадія перегляду рішення про зменшення бюджетних асигнувань вважається факультативною (необов’язковою), оскільки її виникнення залежить від волевиявлення особи, щодо якої застосовано захід впливу. Однак наявність такої стадії є важливою гарантією законності й обґрунтованості притягнення до відповідальності за порушення бюджетного законодавства. Ця стадія має важливе значення саме у провадженнях щодо застосування зменшення бюджетних асигнувань. На відміну від проваджень щодо застосування інших заходів впливу (призупинення бюджетних асигнувань, зупинення операцій з бюджетними коштами), у цьому провадженні порушник бюджетного законодавства не може здійснити дій, які б зумовили припинення застосування цього заходу впливу. Тому єдиним ефективним способом недопущення зменшення бюджетних асигнувань є доведення неправомірності застосування такого заходу впливу під час стадії перегляду рішення.

Відповідно до ст. 124 БК України рішення про застосування зменшення бюджетних асигнувань може бути оскаржено в органі, що його виніс, або в суді протягом 10 днів з дня його винесення. Однак аналіз судової практики дозволяє стверджувати, що ні перший, ні другий спосіб, як правило, розпорядниками бюджетних коштів не використовується. Відсутність на нормативно-правовому рівні переліку підстав, за яких прийняте рішення головного розпорядника (Міністерства фінансів, місцевого фінансового органу) про зменшення бюджетних асигнувань буде вважатися нечинним, а також субординаційний зміст відносин між учасниками провадження, зумовлюють дії розпорядників щодо оскарження в адміністративних судах не владних рішень про зменшення бюджетних асигнувань, а вимог контролюючих органів, на підставі яких приймаються відповідні рішення. При цьому у позовних заявах вказуються вимоги про зобов’язання органів Державної фінансової інспекції внести зміни до акту ревізії шляхом виключення з тексту зазначеного акту висновків про нецільове використання бюджетних коштів у зв’язку із тим, що такі висновки не відповідають дійсності [5], про скасування вимоги, яка містить пропозицією зменшити асигнування [6], про визнання недійсною вимоги в частині зобов’язання зменшити бюджетні асигнування на суму витрачених не за цільовим призначенням коштів [7], про визнання незаконним та скасування рішення, що міститься в листі-вимозі [8] тощо. Адміністративні суди розглядають такі позовні заяви, вважаючи, що вимога фінансової інспекції є розпорядчим документом суб’єкта владних повноважень, який обов’язковий для виконання, визначає строки виконання, порушення яких є підставою для звернення до суду в інтересах держави щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, відтак, є рішенням суб’єкта владних повноважень, яке може бути оскаржено [8]. У багатьох випадках суди задовольняють вимоги позивачів, визнаючи відсутність у діях розпорядників порушень бюджетного законодавства, внаслідок чого скасовують правові акти органів Державної фінансової інспекції, що зумовлює у свою чергу нечинність рішення головного розпорядника (Міністерства фінансів, місцевого фінансового органу) про застосування зменшення бюджетних асигнувань.

Таким чином, процедура зменшення бюджетних асигнувань передбачає послідовність дій, які складають стадії відповідного бюджетно-деліктного провадження. Кожна із стадій має свої процесуальні особливості та значення для законного застосування заходу впливу за порушення бюджетного законодавства. Найбільше проблемних ситуацій виникає на стадії перегляду рішення про зменшення бюджетних асигнувань у зв’язку з визначенням підстав та предмету адміністративного позову. Аналіз судової практики свідчить також й про певну невизначеність алгоритму дій у випадку безпідставного неприйняття уповноваженим органом рішення про застосування цього заходу впливу. Тому доцільним є закріплення на нормативно-правовому рівні підстав відмови у прийнятті рішення про зменшення бюджетних асигнувань, а також підстав, за яких прийняте рішення буде вважатися нечинним.



Список використаної літератури

  1. Назар Ю.С. Процесуальні аспекти призупинення бюджетних асигнувань та зупинення операцій з бюджетними коштами / Ю.С. Назар // Митна справа. – 2012. – №1 (79), частина 2, книга 2. – С. 261-267.

  2. Якимчук Н. Провадження у справах про бюджетні правопорушення як інститут бюджетного права / Н. Якимчук // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2009. – №4. – С. 71–77.

  3. Про затвердження Порядку зменшення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 березня 2011 року № 255 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 20. Ухвала Вищого адміністративного суду України у справі К/9991/12841/11 від 25 вересня 2012 року // Реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР – 26166025 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/26166025; постанова Донецького окружного адміністративного суду у справі № 2а/0570/15753/2012 від 18 грудня 2012 року // Реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР – 28283167 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28283167.

  4. Постанова Харківського окружного адміністративного суду у справі № 2а-13330/12/2070 від 16 січня 2013 року // Реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР – 29164347 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29164347.

  5. Ухвала Вищого адміністративного суду України у справі К/9991/27684/12 від 5 лютого 2013 року // Реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР – 29086780 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29086780.

  6. Ухвала Вищого адміністративного суду України у справі К/9991/46064/11 від 26 червня 2012 року // Реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР – 24961870 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24961870.

  7. Постанова Вінницького окружного адміністративного суду у справі № 2а/0270/4907/12 від 13 грудня 2012 року // Реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР – 28129600 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28129600.

Розділ ІІІ.

Соціокультурні детермінанти фінансової цивілізації

Тамара Степанівна Смовженко,

доктор економічних наук, професор,

ректор Університету банківської справи

Національного банку України,

член Президії Українського філософсько-економічного наукового товариства, дійсний член Академії філософії господарства, м. Київ.

Зоя Едуардівна Скринник,

доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри суспільних дисциплін ЛІБС УБС НБУ

учений секретар Українського філософсько-економічного

наукового товариства,

дійсний член Академії філософії господарства,

м. Львів
СОЦІОКУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ: УКРАЇНСЬКА ДРАМА?
Економічна трансформація, яка веде до утвердження в Україні «грошового ладу» в усьому діапазоні його сучасних особливостей, розпочата з розрахунком на величезний соціальний виграш від приведення економічних засад суспільства у відповідність до закономірностей здорового економічного життя. Соціальна терпимість щодо негативних наслідків «грошового ладу» зумовлена саме очікуванням оздоровлення економіки, а відповідно – надією на досягнення цивілізованих стандартів добробуту людини і суспільства. Проте, незважаючи на численні декларації, реальних зрушень не відбувається. Загальноприйняте пояснення цього – незрілість, недосконалість, незавершеність економічних реформ. Відповідна інтенція влади і «простих громадян» – посилення, поглиблення, поширення зусиль, спрямованих на реальне утвердження в Україні ринкової економіки західного зразка; зокрема, євроінтеграційні прагнення українців значною мірою підживлює саме ця надія.

Проте: чому ця «незрілість, недосконалість, незавершеність» набула такого системного і перманентного характеру? Чи це випадковий збіг несприятливих обставин, чи за цим стоять більш суттєві причини?

Відповідь на це питання, як уже стало очевидним, лежить у площині, яка виходить за рамки економічного знання: брак політичної волі, правова незахищеність економічних суб’єктів, недостатність мотивації влади з боку громадянського суспільства, моральна деградація влади (якраз унаслідок того, що «гроші псують людей»). Власне, смисл нашого об’єднання у філософсько-економічну наукову спільноту полягає в тому, що дослідження цих проблем має міждисциплінарний характер. Така жорстка кореляція економічного розвитку і соціально-гуманітарних процесів примушує зробити крок від констатації несприятливих соціально-культурних, політичних та правових обставин та їх морального осуду до з’ясування сутності й коренів цих обставин.

Якщо гальмування економічних реформ має політичні, правові та культурно-світоглядні причини, то якими є причини цих причин? Чому немає політичної волі? Чому бракує мотивації влади з боку громадянського суспільства? Чому правосуддя не захищає економічних суб’єктів та їх приватну власність, а діє нерідко всупереч розбудові ринкової економіки? Чому ці позаекономічні регулятори успішно діють в західному світі (що ми самі собі постійно ставимо за приклад) і не спрацьовують в Україні?

Якщо вони не спрацьовують в Україні, то чи варто очікувати, що без цих умов можуть бути реалізовані ті принципи економічної модернізації, які проголошені метою сучасної соціальної трансформації?

Тобто чи застосовні до українських реалій тези про «нову економіку», «фінансову економіку, що одержала реальну неосяжну владу», «грошовий лад» (В.В.Ільїн) ринкового суспільства? Чи, може, ми маємо справу з принципово інакшою соціальною реальністю, і осмислювати її економічну трансформацію слід в іншій системі координат?

Нерідко в публікаціях, присвячених трансформаційним процесам в Україні неявно (або й явно) присутня теза про те, що «фінансова економіка», або, за термінологією Ю.М.Осипова, «фінансоміка», є сутнісно однорідним явищем як у країнах, де вона, власне, і сформувалася, так і в країнах з перехідною економікою, до яких належить Україна. А, отже, мовляв, правомірно розглядати вплив фінансово-грошових процесів на соціальне життя в Україні за тією схемою, за якою він відбувається в країнах «золотого мільярду». Але, можливо, деякі вихідні положення, які ми приймали в якості аксіом, насправді такими не є, що ставить під сумнів і зроблені нами висновки щодо ролі «грошового ладу» в соціальному житті сучасної України.

Перше, що потребує уточнення, це, на нашу думку, питання про стартові передумови модернізації. У масовій свідомості укорінене уявлення, що, оскільки в Радянському Союзі Україна була економічно високорозвиненим регіоном, вона автоматично одержала високий трамплін для подальшого розвитку (щоправда, штучно «знижений» через розрив економічних зв’язків СРСР). Значною мірою це переконання відіграло свою роль на референдумі 1991 р. – понад 90 % голосів за вихід з Союзу – в надіях якраз на досягнення добробуту через самозабезпечення нової країни.

Проте не зайвим буде пам’ятати, що в теорії стадій росту Ростоу (традиційне суспільство – період створення передумов для злету – злет – рух до зрілості – епоха високого масового споживання) сам СРСР характеризується як країна, що почала рух до економічної зрілості з 1950-х років (тоді як Велика Британія – з 1850 р., США – з 1900 р., Німеччина – з 1910 р.).

Якщо ж говорити про історичний процес формування інституційних передумов ринкової економіки, мусимо звернутися до хронологічно ще більш віддалених періодів. Характеризуючи їх, російський дослідник Р.Нуреєв [1, с. 513] виділяє такі «ешелони розвитку капіталізму»:


  • Перший ешелон, «який давно пішов». Західна Європа ХІУ – ХУ ст. Відбулася децентралізація влади, розширення ринків, пов’язане з ростом населення, розвиток грошей, кредиту. Реформація. Державна підтримка національної економіки.

  • Другий ешелон («від якого ми відстали», відзначає Р.Нуреєв, і є всі підстави вважати, що Україна відстала разом з «ними») – кінець ХУІІІ-середина ХІХ ст. Розвиток капіталізму в Східній Європі, Росії, Туреччині, Японії. Капіталізм насаджувався «згори», був вирощений за рахунок селян (у тому числі й українських) за допомогою держави (у нашому випадку – Російської імперії).

  • Третій ешелон – кінець ХІХ – кінець ХХ ст. – колоніальна і залежна «периферія» Азії та Африки – країни «третього світу». Для них характерна неорганічність капіталістичної еволюції, виникнення реакції відторгнення. Становище у світовій капіталістичній системі – повністю залежне (сировинні придатки).

У цей перелік не включені пострадянські країни. Проте спільні риси, які дослідники застосовують до опису цих країн, застосовні й до України: більшість з них в недалекому минулому були колоніями, напівколоніями або залежними територіями і політична незалежність не означала для них незалежності економічної. Спільними для країн третього ешелону в переході до ринку є і так звані «пастки розвитку» (які для України сьогодні можуть розглядатися як реальні загрози та виклики): міжнародна ізоляція, низький рівень продуктивності праці, низький рівень доходів, відсталість системи загальної та професійної освіти, бідність.

Таким чином, аналізуючи стан нашого суспільства в аспекті впливу на нього «грошового ладу», ми маємо враховувати й не переоцінювати реально досяжний для України ступінь розвитку цього «ладу». І навпаки: не слід недооцінювати відповідальності реформаторів, які за таких умов узяли на себе обов’язок ринкової трансформації, бо цю відповідальність вони взяли на себе публічно і добровільно в демократичних процедурах змагання за право вирішувати долю країни.

Друге достатньо масове уявлення щодо шляхів і методів прискореної економічної модернізації – це прагнення до універсального застосування тієї моделі, яка успішно виконала свою роль у країнах «першого ешелону». Зокрема, йдеться про те, що дискусії навколо методології реформ у нас, як правило, розгортаються в рамках опозиції: «великий поштовх» на кейнсіанській основі (головна увага на автономні інвестиції, велике вливання капіталу, що спричинить самопідтримуване зростання, акцент на кредитно-грошову та податкову політику держави) або неокласична модель розвитку (головна умова – опора на внутрішні ресурси).

Хочеться відзначити, що в системі економічної освіти такий підхід знайшов свій вияв у заміні викладання традиційної для радянських ВНЗ політекономії на сучасну економічну теорію – «економікс».

Незважаючи на відмінності двох названих підходів, їх прихильники сходяться в одному: саме розвиток ринкової економіки, заснованої на приватній власності, має призвести країни, що розвиваються, до подолання відсталості й соціально-економічної модернізації за західним зразком. Цей напрям реалізується і в економічних реформах в Україні.

Пригадується стаття одного з авторитетних в СРСР економістів початку 90-х років, він стверджував: не варто боятися розбалансування економіки і суспільства в цілому в ході запровадження приватної власності. Позаяк по своїй суті це процес приведення економіки в нормальний, відповідний її докорінним потребам стан, то і результат має бути винятково позитивний: оздоровлення і підйом.



Чому ж прогнози щодо оздоровлення економіки через процес приватизації не виправдалися? Чому не вдається створити ефективну «економіку розвитку» за допомогою моделей розвинених європейських країн?

Чи можна пояснити це лише недостатністю затрачених зусиль, а чи хибним є сам принцип підходу до проблеми?

Це питання стосується не лише України, але, по суті, усіх країн «третього ешелону». Численні на сьогодні дослідження, здійснені в рамках теорій інституціоналізму, виявили, що хибною є сама собою пряма проекція історичного досвіду європейських країн на ситуацію, що склалася у «третьому світі».

Щоб це зрозуміти, інституціоналізм застосував якісно іншу теоретичну основу, ніж кейнсіанство та неокласицизм. Найбільший вплив на нього вчинили ідеї М.Вебера, завдяки якому в схему економічного розвитку був введений широкий спектр неекономічних змінних величин: культура і вся система цінностей. Проведена Вебером класифікація основних «ідеальних типів» управління суспільними процесами показала, що вони засновані на різних соціокультурних фундаментах: раціонально-легальний – на законодавчо оформленому раціональному праві, традиційний – на історично закладених нормах, харизматичний – на відданості особистості лідера.

Такі відмінності, на нашу думку, вимагають більш диференційованого цивілізаційного підходу до стратегії економічної модернізації кран різних ешелонів розвитку капіталізму. Цей підхід має базуватися на врахуванні довготривалих історичних чинників соціокультурного розвитку країни, результат якого конституйований як інституційна матриця: «стійка, історично сформована система базових інститутів, які регулюють взаємопов’язане функціонування основних суспільних сфер – економічної, політичної та ідеологічної» [2, с. 26–29].

Власне, на методології інституціоналізму базується той підхід до цивілізації як складної соціо-економічної системи, який в міру наших сил намагаємося реалізувати і ми в наших дослідженнях фінансової цивілізації.

Головна ідея, на якій хочемо зосередити увагу: передумовами економічної модернізації є вся система економічних інститутів, соціальних та політичних відносин, «інституційна матриця». Тому в аналізі економічних проблем сучасної України ми маємо критично підійти до культурної спадщини, національних традицій, і побачити, наскільки вони відповідають широко декларованій і очікуваній в короткому часі меті радикальної економічної модернізації.

У публікаціях УФЕНТ ми дуже часто використовуємо в стосунку до сучасних українців концепт «людина економічна» – знову-таки як самоочевидне твердження і доконаний факт. Проте які серйозні дослідження дають нам для цього підстави? Вважаємо, що питання: наскільки українська людина є «економічною» як історично сформований національно-культурний тип – є відкритим і потребує ґрунтовного опрацювання. При цьому критеріями, яким відповідає зміст концепту «людина економічна» ми вважаємо традиційні для «економікс» принципи: індивідуалізм, раціоналізм, повна інформованість про стан справ на ринку.

Проблема ускладнюється тим, що історично-культурний досвід, який формував сукупність форм поведінки індивідів на ринку, для українського населення у значно більшій мірі неоднорідний, ніж це має місце в більшості країн. «Вертикальна» стратифікація цього досвіду, зумовлена різним майновим станом, доповнюється тут, і навіть відсувається на другий план, двома «горизонтальними» чинниками. По-перше, це тривалі періоди перебування українських територій у складі держав, принципово відмінних одна від одної своїм соціально-економічним ладом – Російської імперії на Сході, Австро-Угорської імперії та Речі Посполитої на Заході. По-друге (і це друге випливає з першого), колоніальне становище неминуче пов’язане з денаціоналізацією і звуженням поля національної ідентифікації, а точніше – витісненням цього поля з міста, яке легше піддавалося чужорідним впливам, у село, значно консервативніше само своєю суттю. Звідси – перевага селянської верстви як носія етнічної ідентичності українців, яка суттєво позначається на соціопсихічному складі і соціальній поведінці.

Тому мусимо виділити принаймні три моделі ставлення до проблем власності, ринкових відносин, економічної поведінки в цілому. Ці моделі не слід сприймати як характеристику жителів того чи іншого регіону, тим більше – як спробу підкреслити соціально-культурну неоднорідність українського суспільства. Апробувавши ці міркування під час круглого столу Українського філософсько-економічного наукового товариства 20 березня 2013 р., ми усвідомлюємо, наскільки дражливою темою є поділ українського населення на ті чи інші соціокультурні типи, та ще з «прив’язкою» до певних регіонів, наскільки він поглинає увагу і відволікає від суті проблеми.

А суть проблеми полягає не в самій цій розділеності, а тому, що, попри різноманітність моделей економічної ментальності, ці моделі в переважній своїй масі не несуть у собі достатніх передумов для формування ринкового способу мислення та поведінки, що й створює своєрідний соціально-психологічний бар’єр на шляху економічної модернізації.

На жаль, проблема не обмежується сферою економічних перетворень. Саме ринковий устрій економіки свого часу був рушієм створення політичних систем, заснованих на здатності людей домовлятися щодо кардинальних проблем свого життя (так звана «деліберативна демократія»), на активності людей, пройнятих духом громадянської єдності, солідарності й колективного захисту своїх інтересів. Тому, на нашу думку, ті ж самі соціокультурні бар’єри, що гальмують економічну модернізацію, є причиною нездатності українських громадян створити ефективну систему політичних інститутів, роблять їх нездатними протистояти навіть очевидним і безперечним порушенням норм правового соціального ладу, яких ніколи не допустило би зріле громадянське суспільство.

Серед кола історичних умов, які протягом тривалого часу впливали на формування економічної ментальності українців, можна виділити такі групи чинників:


  • вплив економічної моделі Російської імперії на сприйняття соціально-економічної реальності населенням Наддніпрянської України – Сходу, Півночі, Півдня;

  • традиційний уклад українського життя – насамперед господарський уклад українського села;

  • вплив економічної моделі Австро-Угорської імперії та Речі Посполитої на населення Західної України.

Для характеристики чинників першого типу, на нашу думку, може бути використаний досвід аналізу російськими вченими російської економічної ментальності, узагальнений Р. Нуреєвим [1, с. 520]. Ось його головні тези:

    1. В Росії до 1917 існувала – і, безперечно, поширювалася на українські землі – потужна азійська традиція: нерозчленована єдність владних та власницьких функцій, так званий інститут влади-власності, яка є основною характеристикою східного деспотизму. Влада і панування в цій системі засновані не на приватній власності, а на становищі в традиційній ієрархії. Не існувало надійної гарантії приватної власності, не усвідомлювалася відмінність між особистим майном і власністю держави. Головна суспільно-корисна функція, монополізована державою – захист від зовнішньої агресії. Мілітаризація, перетворюючи власників засобів виробництва та бюрократичну військову машину в нерозчленоване ціле, перешкоджає розвитку приватної власності та соціальної диференціації. Влада-власність зумовлювала нерозчленованість економічних та політичних функцій, нерозчленованість законодавчої та виконавчої влади, військової та цивільної, релігійної та світської, адміністративної та судової. Головним є не розподіл влад, а наближеність до центральної влади.

Східний деспотизм як чинник формування

російської економічної ментальності [1, с. 302].



Соціальні умови виробництва

Соціальні форми життєдіяльності

Суспільні цінності

Геополітичний тиск зі Сходу та Заходу

Редистрибутивна економіка

Державний патерналізм

Насадження державою общинних інститутів

Колективізм

Відставання від передових країн Заходу

Доганяючий (мобілізаційний) розвиток шляхом «революцій згори»

Недовіра до реформ, традиціоналізм

Мобілізаційна свідомість

Влада-власність і приватна власність



[Складено А.Б.Руновим. Цит. за 1, с. 304].

Ознаки для порівняння

Система влади-власності

Система приватної власності

1. Форма власності

Суспільно-службова власність

Приватна власність індивідуальна або колективна

    1. Суб’єкти власності

Державні службовці

Індивідуальні власники ресурсів, домогосподарства

3 Тип правочинності власності

Владні суспільно-службові правочинності (повноваження) чиновників у рамках ієрархічної системи державного управління

Індивідуальні правочинності володіння, користування, розпорядження

    1. Характер розподілу правочинностей між суб’єктами

(ступінь індивідуалізованості та винятковості)

Правочинності розмиті між усіма господарюючими суб’єктами, і не належать повною мірою нікому. Реалізація повноважень має форму служби.

Окремі пучки правочинностей належать незалежним приватним власникам

5. Цільова функція суб’єктів

Максималізація різниці між одержаними роздачами і здійсненими здачами

Максималізація приведеної поточної вартості активів або дивідендів по акціях

6. Система стимулів

Адміністративний контроль і примус

Індивідуальні стимули до підвищення особистого добробуту

7. Механізми та інструменти передачі прав власності

«Здачі» і «роздачі»

Контракти між незалежними учасниками

8. Суб’єкти-гаранти прав власності

Спеціальні адміністративно-каральні підрозділи центральної та регіональної влади

Суди, правоохоронні органи

9. Механізми гарантій прав власності

Адміністративні скарги

Позовні заяви проти порушників контрактних зобов’язань

10. Структура та склад трансакційних витрат

А) права власності навмисне розмиваються чиновниками з метою одержання ренти і як база для корупції

Б) Витрати на вплив в рамках ієрархічних структур

В) Захист прав здійснюється державними чиновниками «в індивідуальному порядку»


А) права власності чітко специфіковані за допомогою легальних процедур

Б) витрати укладання і виконання контрактів

Держава захищає права індивідуальних власників в рамках установлених законом процедур права


  1. Характерною рисою була общинна економічна ментальність. Домінуючі позиції православної етики з її абсолютизацією моральних цінностей обертаються для економічної ментальності слабкістю трудової етики, низькими рангами активно-досяжних цінностей, схильністю до смиріння та покірливості. У цій системі моральних орієнтирів успіх – це насамперед наслідок «везіння», йому товаришить віра в швидке збагачення. Це не результат тривалих власних зусиль, не наслідок об’єктивних процесів, а швидше похідна від особистих зв’язків. Накопичування і власність – скоріше негативні, а не позитивні якості. Свобода – не незалежність і самостійність, а можливість робити що хочеться. Усе це перешкоджало виділенню і формуванню незалежної особистості Важливу роль завжди відігравали процеси реципокрації та редистрибуції. Православ’я нормативно закріпило перерозподільчі звичаї селянської общини.

Вплив православ’я на економічну ментальність [1, с. 301].

Конфесійні особливості православ’я

Суспільні цінності

Принцип примату духовної праці

над фізичною



Слабкість трудової етики, схвалення бідності

Обрядовір’я

Колективізм, традиціоналізм

Схиляння духовної влади

перед світською



Державний патерналізм
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка