Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка23/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   42

УкраїнА і РосіЯ НА перехресті цивілізацій
Згідно з класифікацією цивілізацій, здійсненою відомим українським істориком, культурологом і філософом Ю.В.Павленком, Україна є чи не єдиною країною світу, яка водночас належить до двох цивілізацій – Східнохристиянської-Євразійської та Західної. Цей розподіл практично співпадає з лінією проходження 30º меридіану східної довготи – місце розташування Києва та Одеси [7].

Між цими двома цивілізаціями існують історично зумовлені відмінності, які не можуть бути подолані ні політичною волею, ні обивательським хотінням, ні навіть часом. Ці цивілізаційні відмінності настільки глибоко пронизують всю культуру та історію співіснування католицько-протестантського Заходу та православно-християнського Сходу, що їх зникнення одночасно означатиме зникнення самих самобутніх культур.

Метою даного аналізу є обґрунтування того, чому Європі з одного боку і Росії разом з євразійською частиною України не судиться коли-небудь побудувати єдину систему координат на основі рівноправного партнерства, а, отже, ідея європейської інтеграції для Росії-України позбавлена будь-якої довгострокової внутрішньої логіки або доцільності, окрім як служіння в якості заспокійливого засобу в період ідеологічного вакууму, що утворився в період духовного занепаду і розкладання, які характеризують стан сучасної Європи, і під впливом яких знаходяться сьогодні також Росія і Україна, що перешкоджає народженню давно назрілої власної російсько-української моделі цивілізаційного розвитку.

Відразу обмовимося, що в рамках наведеного нижче аналізу ми свідомо не будемо відокремлювати Росію від євразійської частини України, а будемо говорити про них як про єдиний цілісний організм, так само, як ми не відокремлюємо Англію, Францію і Німеччину, коли говоримо про Європу. Адже сьогоднішніми досягненнями в сфері політичного управління, економічному, культурному і суспільному розвитку Європа зобов’язана переважно ідеям і ефективним методам їх практичної реалізації, що зародилися і розвинулися саме в цих трьох державах.

Україна і Росія (в сукупності з Білоруссю) також становлять собою цивілізаційне ядро, яке для простоти викладу ми назвемо слов’янським (неєвропейським). Але не з точки зору заперечення і неприйняття європейського фактора, який залишив глибокий слід в нашому цивілізаційному генотипі, а виключно з метою проведення порівняльного аналізу. Адже більшість досягнень, яким зобов’язана своїм існуванням ця слов’янська цивілізація, мають свої витоки саме в Росії та Україні (промисловість, наука, техніка, культура). Причому Україна періодично не усвідомлено служила тим коридором (культуртрегером), по якому в нашу цивілізацію просочувалися європейські цінності.

Ризикнемо припустити, що в основі нашої неєвропейської культури організації життя знаходяться принципи нігілізму і злободенності на противагу принципам конкуренції та еволюціонізму, що лягли в основу західної культури господарювання. Дія цих принципів простежується як у сприйнятті навколишнього світу і місця в ньому людини, так і в ставленні до часу.

Принцип конкуренції не грає в Росії-Україні того ключового значення, яке він має у західній культурі господарювання. Російська людина вихована у дусі безкорисливості, солідарності, взаємовиручки: «людина людині – друг, товариш і брат», «сам гинь, а товариша виручай», «на тримай сто рублів, тримай сто друзів», «перемогла дружба». Такий підхід прямо протилежний європейським установкам: «людина – людині вовк», «війна всіх проти всіх», «час – це гроші», «хто перший прийшов, того й обслужимо», «перемагає сильніший».

У слов’янській традиції талант (неформальний лідер) завжди поставлений в служіння колективу і виконує універсальні функції, одночасно здійснюючи планування, керівництво та контроль за всіма виробничими процесами. При цьому колектив не завжди готовий надати таланту привілейоване становище, тому, якщо талант відмовляється служити колективу на загальних підставах, вимагаючи для себе особливих умов, колектив, як правило, витісняє його з своїх лав. Навпаки другорядні члени колективу відчувають себе захищеними і мають набагато більше шансів на отримання особливих вигод. При цьому результат і якість виконуваної роботи мають другорядне значення.

Протилежною є ситуація в західноєвропейській культурі. Тут, навпаки, талант повсюдно затребуваний і підтримується системою. Робота строго функціональна і вузькоспеціалізована, кожен член охоче вирішує покладені на нього другорядні функції, даючи можливість таланту в максимально повному обсязі реалізовувати свій особливий потенціал. При цьому система створює для таланта найбільш комфортні умови і буде готова як завгодно довго жертвувати другорядними членами колективу, перш ніж піде на утиск таланту, від якого в першу чергу залежить результативність та висока якість виконуваної роботи.

У західній культурі відтворення високі шанси для перемоги найсильнішого забезпечуються завдяки функціонуванню єдиного конкурентного поля (level playing field), дії загальних для всіх правил. Навпаки, найбільшим авторитетом в російсько-українській культурі та психології користується саме той, хто підноситься всупереч слідуванню будь-яким правилам. Оскільки слов’янин в принципі не сприймає правил, конкуренція, загалом і в цілому, є для нього чужим поняттям. «Правильні» вважаються маргіналами, до яких відносяться з підозрою, або навіть з презирством. Особливо яскраво цей факт простежується в молодіжному середовищі, де подібні індивіди отримали прізвисько «ботанік».



Схильність до одержимості і нехтування матеріальними цінностями. Ця слов’янська якість різко протиставляється західним установкам на вічну модернізацію. Мабуть, ні в якій іншій високій культурі немає такого зневажливого ставлення до науки і техніки, як в нашій. Наприклад, геній М.В.Ломоносова був практично не затребуваний російським вищим суспільством XVIII століття і розвивався виключно завдяки високому заступництву і внутрішній інерції петровських реформ. Аж до середини XIX століття просвітництво вважалося не обов’язковим для російської людини і чимось абсолютно зайвим для еліти. Популярність французьких гувернерів у дворянських колах Росії була радше даниною моди, ніж бажанням осягнення культурних освітянських традицій Франції. Тільки за радянської влади наука тимчасово набуває те природно-дослідне значення, яке вона має на Заході. Німецький філософ О. Шпенглер зазначав, що для «кольорових», тобто «небілих», народів (до яких він, до речі, відносив і росіян!) фаустівська техніка не є внутрішньою потребою. «Для «кольорового», - пише О. Шпенглер, - вона лише зброя в боротьбі з фаустівської цивілізацією, щось на зразок грубки в лісі, яку залишають, коли вона виконала свою роль» [8].

У сучасній Росії та Україні наука і сьогодні не має того пріоритету, який в даному зв’язку існує на Заході. І справа тут не тільки в дефіциті фінансування, а, головним чином, у відсутності замовлення на довгострокове перетворення дійсності. У російсько-українській культурі немає культу майбутнього, немає прагнення до довгострокового планування життя. Ставлення до речей – зневажливе. Важко уявити собі культуру, яка б розтрачувала свої ресурси з більшою нераціональністю. Скільки завгодно можна переймати західний досвід, але протестантська етика залишається чужою для української (російської) поведінкової психології. У західній культурі людина через розвиток науки і техніки підпорядковує собі ресурси та енергетику природи для відтворення матеріальної побутової культури, обслуговування якої стає сенсом її довічного існування, що передається у наступних поколіннях. У слов’янській ж культурі відсутнє те матеріалістичне ставлення до природи, яке відіграє визначальне значення для розвитку науки і техніки, підтверджуючи ту одержимість, спонтанність та непослідовність, якими відрізняється наш життєвий уклад.

Академік РАН Н.Я.Петраков, ототожнюючи російське «авось» з синдромом вибору дестабілізаційної політики в Росії, зазначає, що цей вибір «нераціональний і консервативно зациклений у своїх переходах від соціальної всеїдності до повного неприйняття соціального консенсусу; за формою руйнівний, або, щонайменше, неконструктивний» [6, c.75].

У російсько-українській культурі відбувається атрибутивно-показне наслідування Заходу в сенсі володіння тими предметами, які на сьогоднішній день є на Заході престижними. У зв’язку з цим росіянин чи українець не прагне до ретельного і безперервного обслуговування цих предметів, збереження та відтворення (амортизації) їх цінності. Прикладом тому є хоча б ставлення до розкішних вілл, які виросли як гриби після дощу на пострадянському просторі, в яких роками ніхто не проживає, або те, з якою легкістю і безпечністю вбиваються шикарні автомобілі на нашому бездоріжжі. Подібне ставлення до дорогих речей можливо тільки завдяки необмеженості ресурсів. Тому наука може бути затребувана в Росії (і Україна) тільки при наявності зовнішньої загрози, пов’язаної з посяганням на захоплення цих ресурсів. Як, наприклад, загрози з боку Османської імперії і Швеції, які спонукали Петра I на вивчення кораблебудування, військових та інших наук. Точно також образ зовнішнього ворога створив передумови для потужного розвитку природних наук і технічного переоснащення промисловості у сталінській Росії. Загроза перетворення на сировинний придаток Заходу, що нависла над сучасною Росією і Україною, знову змушує сучасне російське керівництво (українське керівництво поки перебуває в режимі очікування) шукати шляхи розвитку власної науки, соціально-економічного моделювання. Таким чином, розвиток науки і техніки в Росії-Україні можливий не стільки внаслідок реалізації внутрішньої потреби, скільки як вимушений захід захисту від зовнішньої загрози.

В умовах пострадянського «мирного» співіснування із Заходом на принципах ліберального розвитку спостерігається практично повне виродження і нехтування наукою на всіх рівнях. У Росії та Україні природничими науками займаються тільки одержимі «позасистемні» фанатики-одинаки, вона практично не знаходить належної функціональної підтримки ні на державному рівні, ні в суспільній свідомості. Що стосується галузі гуманітарних та суспільних наук, то і тут діє принцип злободенності, коли предметом аналізу виступають теми, що користуються популярністю і престижністю на Заході. Але, як тільки тема втрачає свою відносну привабливість на Заході, інтерес до неї у вітчизняних колах також швидко згасає. Ще тільки вчора ідеї глобалізації, що розробляються англо-американськими інтелектуальними елітами, користувалися загальною підтримкою в російсько-українських наукових колах, а сьогодні теми неолібералізму і демократії набувають все більш і більш негативний відтінок; в моду знову входить апелювання до потужної централізованої держави, регіоналізм і протекціонізм.

Відомий російський історик і соціолог слов’янофільського напряму XIX століття Н.Я.Данилевський, ототожнюючи Європу з тереном германо-романської цивілізації, вказував на те, що Росія не може належати до Європи, оскільки вона не підпитувалася тими коріннями, які черпали їжу з глибини німецького духу: не брала участь в боротьбі з феодальним насильством, яка заклала основу вироблення форм громадянської свободи; не боролася з католицтвом за релігійну свободу у формі протестантизму, не знала дії схоластики, а, отже, не виробляла тієї свободи думки, яка створила науку [2, c.75-76].

Стрижневим елементом функціонування західного господарського механізму виступає культура договірних відносин і прав власності. Конституції західних держав гарантують людині право на свободу розвитку індивідуальності, якщо тільки ця свобода не входить у конфлікт з правами іншої людини або не порушує усталений конституційний порядок і закони. Права свободи йдуть своїм корінням в 1215 рік – рік підписання Великої хартії вольностей, коли повстали барони, які змусили англійського монарха визнати їх права власності на землю. Саме ця хартія заклала основу сучасних договірних відносин на всьому сучасному Заході. Вважається, що договірні відносини не були сформовані в Росії належним чином саме внаслідок відсутності інституту лицарства. Як зазначає російський економіст Н.В.Новичков, в Росії «знать» завжди була в холопах у монарха, тоді як на Заході монарх був лише першим серед рівних [4, c.40].

Вищесказане підтверджує висновок про те, що в Росії-Україні поширений особливий тип людини неекономічної, у якої відсутня та внутрішня стрижнева установка на фетишизацію матеріальних цінностей, їх збереження та примноження в наступних поколіннях, яка протягом багатьох століть є визначальною для розвитку західної цивілізації.

Зауважимо, що в західній культурі людина (очевидно, уже навіть не усвідомлюючи цього) від народження до смерті перебуває в принизливому рабському положенні обслуги матеріальної сторони життя, речового світу (на Заході давно заклик «полюби ближнього» замінено імперативом «робота понад усе»), що обмежує її духовну свободу і апріорі виключає можливість пошуку альтернативного сенсу життя через руйнування старого заради створення нового.

У слов’янській ж культурі нехтування матеріальними цінностями є вираженням духовної свободи, а не ототожненням злиднів, як це трактується на Заході. Відносно байдуже ставлення до комфорту – це швидше гідність, ніж недолік, свідчення нашого сприйняття життя як тимчасового перебування на Землі (з собою після смерті на той світ нічого не понесеш). Підкреслена цінність збереження душі (чистої совісті) для вічного життя на тлі відносного ігнорування матеріальних благ до недавнього часу була нашою головною чеснотою і підтвердженням переваги над західним світоглядом. Про це не слід забувати.

Безумовно, Україна і Росія не можуть повністю відокремитися від загальноєвропейських інтеграційних процесів (навіть якщо це є прихованим, неусвідомлюваним бажанням), оскільки вони є частиною євразійського простору та традиційно знаходяться під потужним впливом європейської цивілізації. Але не можна залишати поза увагою те, що інтеграція Росії і України у загальноєвропейський економічний простір відбувається сьогодні на дискримінаційних умовах, коли співробітництво переважно зводиться до імпорту з ЄС готової продукції та інвестицій посередницько-торговельного (невиробничого характеру) взамін сировини, в тому числі сільськогосподарської, що вписується у традиційну схему торговельних відносин між метрополією та колоніями. У такий спосіб Європа захищає свої високі стандарти життя, які базуються на монопольному контролі високих технологій, що дозволяють Європі отримувати високу частку доданої вартості у торгівлі з Росією та Україною, забезпечуючи у такий спосіб умови для «нерівного обміну».

Як зазначає директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, академік Ю.М.Пахомов, навіть за умови створення зони вільної торгівлі з Європою, ми залишатимемося для неї чужими партнерами, до яких застосовуватиметься ціла низка інструментів, що дозволятимуть Європі зберігати преференційні позиції у цій лібералізованій торгівлі. До цих інструментів, зокрема, належать: вилучення з торгівлі на користь Європи певних товарів, зокрема сільськогосподарських, субсидування, нетарифні інструменти через застосування складних єесівських стандартів, технічних норм та правил походження товарів, перетворення України в обслугу ЄС з перенесенням з Європи на її територію брудних та шкідливих виробництв [5, c.419-420].

Нас сьогодні орієнтують на європейські цінності. Але Європа – це кладовище бажань, де мрії людей заздалегідь зумовлені рекламодавцями. Захід у своїй масі не зігрівається любов’ю, її витіснили штучні чуттєві сурогати, в основі яких – тваринне задоволення плотських потреб. Старі європейські нації пройшли довгий шлях – від піднесення до ідеалів гуманізму до падіння в усі смертельні гріхи. Все «краще» на Заході залишилося в далекому минулому і зберігається сьогодні переважно в неодухотвореній формі – у вигляді пам’ятників архітектури, живопису і літератури. Сьогодні західне суспільство щільно сидить на голці матеріального споживання і практично мертво з точки зору духовності. Сучасний Захід – це попіл минулих блискавиць розуму, серцевих багать і згарищ емоцій.

Якщо ми все ж остаточно вирішили йти до Європи, то слід серйозно задуматися, наприклад, про таке: чи готові ми в своєму суспільстві реєструвати одностатеві шлюби, коли чоловік одружується на чоловікові, а жінка виходить заміж за жінку? Педофілія –ще одна дуже серйозна проблема – на Заході дітей до досягнення ними повноліття практично не випускають з будинку одних. До речі, саме із Заходу в наше життя проникла практично легалізована порнографія. Чому практично всі західні фонди, що працюють на пострадянському просторі, так активно зайняті формуванням нашого толерантного ставлення до сексуальних меншин? В кінцевому підсумку рано чи пізно постане питання рубом: чи готові ми відмовитися від православ’я, нашої християнської релігії, заради входження в західне суспільство, в якому вже давно не існує жодних моральних підвалин?

Крім того, чи готове наше суспільство прийняти жорсткі правила західної соціальної ієрархії, згідно з якими людина, що народилася в нижчих шарах суспільства, не має практично ніяких шансів піднятися вгору соціальними сходами? Хіба це не суперечить нашим принципам – учись, працюй і тоді перед тобою відкриються всі двері? Наявність подібних соціальних перегородок дуже добре відчули пострадянські нувориші, які навіть після того, як стали власниками найпрестижнішої нерухомості на Заході не отримали можливості бути прийнятими в західному аристократичному суспільстві.

Також важливий факт насадження в російському та українському культурному середовищі чужої слов’янській ментальності і традиціям західної ювенальної юстиції, покликаної позбавити наше підростаюче покоління контролю з боку батьків. Куди, в кінцевому підсумку, можуть привести подібні нововведення? Про все це варто серйозно задуматися.

М.О.Бердяєв зазначав: «Росія ніколи не була в західному сенсі країною аристократичної, як не стала буржуазною. Два протилежні начала лягли в формацію російської душі: природна, язичницька діонисична стихія і аскетично-чернече православ’я. Саме вони зумовили в російському народі протилежні властивості: деспотизм, гіпертрофію держави і анархізм, вільність; жорстокість, схильність до насильства і доброту, людяність, м’якість; обрядовірство і шукання правди; індивідуалізм, загострену свідомість особистості і безособовий колективізм; націоналізм, самохвальство і універсалізм, уселюдяність; есхатологічну-месіанську релігійність і зовнішнє благочестя; шукання Бога і войовниче безбожництво; смиренність і нахабство; рабство і бунт» [1, с.44-45].

Отже, культивування ідеалу «любові до ближнього і уселюдяності» в слов’янській (неєвропейській) культурі несумісне з культивуванням західного ідеалу «користолюбства і прав людини», що в умовах відсутності будь-яких поведінкових обмежень і заборон веде суспільство до переважного задоволенню потреб, які суперечать божественній природі людини. Для подолання цих диспропорцій соціального розвитку необхідна консолідація пострадянського простору в напрямку зусиль на відновлення високих моральних стандартів людського гуртожитку через звернення до своїх неєвропейських цивілізаційних корінь та традицій шляхом поступальної відмови від відтворення антихристиянських регресійних цінностей глобалізму. Саме в цьому, на наш погляд, полягає основна задача гармонізації інтересів і об’єднання зусиль між Росією та Україною на сучасному етапі їх взаємодії в загальноєвропейському і всепланетарному просторі.

На закінчення варто процитувати відомого австрійського письменника Роберта Музіля: «Проблему цивілізації можна вирішити тільки серцем. Появою нової особистості. Внутрішнім зором і чистою волею. Розум не добився нічого, крім того, що звів до лібералізму велике минуле. Але, можливо, ми бачимо недостатньо далеко і міряємо занадто малими мірками, кожна мить може бути поворотним моментом світової історії!» [3, с.235].
Список використаної літератури


  1. Бердяев Н.А. Русская идея. Основные проблемы русской мысли XIX века и начала XX века / Н.А.Бердяев // О России и русской философской культуре. Философы русского послеоктябрьского зарубежья (Н.А.Бердяев, Б.П.Вышеславцев, В.В.Зеньковский, П.А.Сорокин, Г.П.Федотов, Г.В.Флоровский). – М.: Наука, 1990. - 528 с.

  2. Данилевский Н.Я. Россия и Европа / Н.Я.Данилевский. – М.: Древнее и Современное, 2002. – 548 с.

  3. Музиль Р. Человек без свойств: Роман. Кн. 1/ Роберт Музиль; пер. с нем. С. Апта; предисл. Д. Затонского. – М.: Худож. лит., 1984. – 751 с.

  4. Новичков Н.В. Европа и Россия: два пути к демократии / Н.В.Новичков // Современная Европа. – 2008. - №3. – С.29-41.

  5. Пахомов Ю. М. Вибрані твори у трьох томах: Том 3 / Ю. М. Пахомов. – К.: Ін-т сучасн. підручника, 2010. – 592 с.

  6. Петраков Н.Я. Русская рулетка: экономический эксперимент ценою 150 миллионов жизней / Н.Я.Петраков; ред. кол.: Д.С. Львов (председатель) и др. – М.: Экономика, 1998. – 286 с.

  7. Цивилизационные модели современности и их исторические корни / Ю. Н. Пахомов, С. Б. Крымский, Ю. В. Павленко и др. Под ред. Ю. Н. Пахомова. – Киев: Наук. Думка, 2002. – 632 с.

  8. Шпенглер О. Человек и техника / Освальд Шпенглер // Культурология. XX век. Антология; гл. ред. и сост. Левит С.Я. – М.: Юрист, 1995. – С.454-492.


Тетяна Вікторівна Гончарук,

доктор філософських наук, професор

Михайлина Леонівна Шумка,

кандидат філософських наук, доцент

Тернопільський національний економічний університет,

м. Тернопіль
НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК МАРКЕР МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Проблема національно-культурної ідентичності є досить популярною серед науковців. Це обумовлено тим, що з одного боку, визначення української ідентичності може певним теоретичним засобом модернізувати Україну, створивши з неї національну державу. Вирішення проблеми національно-культурної ідентичності лежить в площині політико-правовій та соціально-економічній з явною перспективою виходу за межі національної.

Досліджуючи національно-культурну ідентичність вчені виокремлюють п'ять найважливіших її джерел. По-перше, людські переконання. По-друге, спільне історичне минуле. По-третє, спільні дії для досягнення певних результатів. По-четверте, постійне проживання на одній території. По-п'яте, спільний національний характер. Докладніше зупинимося на них.

Українському національному характеру притаманні особливі, характерні лише йому, відмінні від інших народів риси, які «рішають про те, як ми світ сприймаємо і тому яким його сприймаємо. Яке у нас «зображення світу», та що за ним іде» [1, с. 48].

Історична дійсність впливала на українську людину не тільки шляхом селекційної дії, але й через історичну свідомість спільної історичної долі. Ця свідомість українця «завдяки розповсюдженню козацької думи ніколи не зникала, через це домінанта поразки й даремного, хоч інколи дуже близького до мети зусилля, що взагалі характеризує почини нашої історії, безперечно, могла іноді надавати нашій національній психіці деякого забарвлення «фаталістичного песимізму…» [2, с. 714].

Безпосередньо історичні чинники мали вплив на формування національного характеру, але ще більший вплив мало визначення суспільних форм і умов життя українця.

Найбільше вплинули на формування української ідентичності, на думку О. Кульчицького, по-перше, недостатня диференціація суспільної структури із перевагою у ній класу селян; по-друге, спричинене історичними обставинами включене значення малих груп у соціальному житті українця.

Особливо вплинула за словами вченого, на формування психіки переважаюча більшість серед українців селянства. Через це психіка носить характер селянськості із рисами близькості до землі. Цей фактор також відбився на змісті й формі української культури, надавши їм особливого народного характеру. Перевага селянства в українській суспільності визначила рід і обсяг людських взаємин і також вплинула на формування української душі.

Так, як обсяг людської взаємодії у селян сильно обмежений, він у значній мірі не ґрунтується на поділі праці, через це у сільських мешканців існує велика залежність від природи, ніж від іншої людини, а звідси і спрямованість психіки на надмірне самозаглиблення, смиренність, насторожене ставлення до світу, недовіру до авторитету і влади. Тобто формувався стиль так званого прихованого життя «vita minima». Тому психіці нації, в якій переважає селянський клас може вистачати тих особливостей, які виникають із самого поділу праці. Наприклад, існування потужної провідної верстви.

Взаємини в межах селянства зводяться до взаємодії пов'язаних із організаційними формами невеликих територіальних одиниць, сіл чи селищ із їхнім мізерним самоврядуванням. Найчастіше основною формою такої взаємодії толоки, на яких і зав'язуються дружні товариські контакти. Через це у суспільному житті селян не залишається місця для планування і проведення широкомасштабних селянських рухів, цим самим не виявляючи широкої всезагальної солідарності. Це з одного боку явище негативне, але з іншого, так як селянський побут сприяє особистим сусідським контактам, збереженню родинних і родових стосунків, приятелюванню та побратимству, через це одночасно розвивалась здатність до приязні, симпатії, «психологічного розуміння» чужого душевного життя, тому це одночасно і явище позитивне.

Цілком відповідно до традиції, що склалася впродовж розробки української ідеї у XIX ст., підтримуючи О. Кульчицького, М. Грушевський також підкреслював «селянську» природу українського народу. «Нарід» для нього – це «село, українське село». На думку М. Грушевського селянська природа істотно визнає самобутність історії українського народу. Тут варто відмітити, що у той час, коли творили О. Кульчицький, М. Грушевський твердження про більшість серед українців селянства була правильною. Але сьогодні це твердження застаріло. І як відмічає Т. Гунчак, сьогодні не більшість українців селяни, просто серед селянства в основному збереглася українська традиційна культура, фольклор, а міське населення було сильно зрусифікованим, і тільки мала їх частина (переважно інтелігенція) була національно свідомою [3, с.121].

На формування української душі велике значення має культура. Її також потрібно розглядати з двох сторін. По-перше, культура – це витвір даної спільноти, вираз її душі. По-друге, оскільки кожний член спільноти розвивається в середовищі даної культури, вростає в неї, засвоюючи її цінності, тому культура є одночасно і утворюючою силою душі. При цьому ні одна культура не є і не може бути в цілому витвором однієї національної спільноти. З одного боку, існують за висловом О. Кульчицького спільні «культурні кола», а з іншого, кожна нація вибирає компоненти культури даного «культурного кола» і перетворює їх в залежність від своєї душі.

Через це українську культуру і українську душу багато вчених відносять до «європейського культурного кола», до сфери «окцидентальної (західної) духовності, але посідають геокультурно-периферійний характер супроти окцидентальної духовної сфери» [2, с. 715].

Так сталося, що історично й культурно Україна знаходиться на перехресті шляхів між Сходом і Заходом. Ця геокультурна периферійність позначилась на сприйманні західної духовності. Периферійність України в європейському «культурному колі» веде до природного ослаблення впливів європейського осередку в міру наближення до периферії як «межової лінії і захисної смуги».Але одночасно вона не може повністю відмежуватися від впливів, тому якусь частку їх вона перемагає, переробляє, сполучаючи «своє» з «чужим».

Периферійність України спричинила ослаблення дії трьох «хвиль ідей», які сприяли утворенню «окцидентальної» духовності: католицизму, ренесансу, просвітництва. Так, католицизм діяв «нормативно» на психіку європейця як перевтілення римського принципу «ордо», при цьому спонукав до створення великої кількості філософських термінів і логічної виробленості. Ренесанс же був не тільки відродженням античного світу й людини, пройнятої духом гуманізму, але, в повному розумінні цього слова, «відкриття світу і людини», а створив основу для розвитку індивідуалізму. Просвітництво у свою чергу, пройшло шлях розвитку від раціоналізму до позитивізму, «просвітило» усі ділянки життя. Разом ренесанс і просвітництво породили західну духовність, проявом якої за словами О. Кульчицького став «сцієнтизм: примат і культ науки, спертої на досвід, … з їх дальшими наслідками – технікою в техніцизмом наук…» [2, с.716]. Іншим проявом ренесансу і просвітництва є персоналізм – «високе цінування своєрідної психічної цілості, яку називаємо особою і яка своїм індивідуальним ставленням до цінностей релігієзнавчих, етичних, естетичних, соціальних, політичних і економічних стає їх справжнім носієм.

Раціонально-активна світонастанова створить для окцидентального сцієнтизму і персоналізму психічну основу, – це готовість до дії, керованої і контрольованої розумом [2, с.716].

Вплив католицизму, ренесансу і просвітництва на первісну народну українську культуру ще з часів трипілля був неоднаковий. Але особливий вплив мало звичайно на неї християнство.

У межах історико-філософського, культурологічного аналізу особливо актуальним є визнання того факту, що поняття «внутрішнього» (душевного) світобачення має давню традицію, є «віссю» специфічності української філософської думки.

З огляду на це ми повинні зазначити важливість надбань історико-філософського минулого. Саме в ньому, нехай і в «неявній» формі, знаходяться джерела, початкові витоки і компоненти українського гуманістичного світогляду. І це потрібно враховувати сьогодні в процесі модернізації України.

Вирішальним періодом у формуванні національної свідомості українців і української нації відіграло ХХ ст. Це пов'язано із зрушеннями в соціально-економічній сфері, передусім з трансформацією українського суспільства з аграрно-традиційного у модерно-індустріальне. У цей час відбулися важливі зміни в комунікативних можливостях українських еліт. «Останні, по-перше, мали вплинути на формування української національної свідомості, а по-друге, скористатися нею як знаряддям для реалізації власних політичних амбіцій» [4, с.276].

Радянсько-тоталітарний режим вніс суттєві зміни і у національний характер, якому були притаманні «пасивність особи – відсутність волі до поліпшення життя власними силами, що доповнюється формальною активністю, про людське око, і напоказ, головне створити враження, що людина працює, а не працювати на певний результат; комплекс меншовартості – і відчуття власної неспроможності через некомпетентність і непрофесіоналізм, зворотним боком чого є невмотивована амбіційність і хамство; патерналізм – і очікування від влади розв'язання власних проблем; безпорадність, сподівання на розв'язання проблем ззовні, на чиюсь гуманітарну допомогу [5,с.335].

Через низький рівень національної свідомості етичних українців націєтворення в період незалежності відбувалося дуже складно. Наші співвітчизники не могли мобілізуватися під національними гаслами. Вкрай низьким був соціальний статус української мови, яка позиціонувалася як мова села. Через це націєтворення у 90-х рр. ХХ ст. перетворилося на процес українізації українців. У зв'язку з цим було розроблено національний проект побудови громадянської нації, де головну роль відіграє не етнічна приналежність, а громадянство. Цей процес очолила бюрократична еліта, для якої формування громадянської нації було справою її власної легітимації та самозбереження [6, с.131-152]. У Конституції України не використовується термін «нація», він підмінений поняттями «народ України» та «український народ», а термін «українська нація» використано лише один раз, коли мова йде про етнічних українців. Через це ще потребує вирішення питання інтеграції національних меншин в політичну націю. До того ж, на думку Г. Касьянова, культура державо-утворювальної нації ще не отримала потрібного потенціалу для того, щоб визначити культурну ідентичність громадянської нації, оскільки сама ще формується.

Сучасна ідентичність українців характеризується її кризою, на яку, на думку М. Розумного, впливають такі чинники: «1) параметри і критерії української етнонаціональної ідентичності із стереотипним образом українця, сформованим протягом ХIХ –ХХ ст. у межах романтично-народовського дискурсу, оновлений консервативно-революційною ідеологією націоналізму середини ХХ ст., з пантеоном національних героїв (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, С. Петлюра, С. Бандера), з козацьким ідеалом особистої самореалізації, національно – культурними і політичними ритуалами та літературною нормою сучасної української мови; 2) імперська російська культурна традиція, спиралася на авторитет російської культури XIХ-ХХ ст., який масштабно наполегливо відтворювався пропагандистською машиною СРСР; 3) ідеологічна й психологічна спадщина комунізму, що лежить в основі ідентичності «радянської людини», підкріплена синдромом втоми від перемін та уявлення про комунізм як час соціального благополуччя і особистого успіху. За своєю сутністю вона є здебільшого своєрідною формою психологічного «притулку»; 4) наслідки ліберальної вестернізації, пов'язані з гіпертрофованими за часи «перебудови» ліберальними цінностями перетвореними на цинічний індивідуалізм, культ споживання, повну автономність соціальних груп, недовіру до держави і заперечення ідейних мотивацій тощо» [7].

Таким чином, сьогоднішнє відставання нашої держави пояснюється як суб'єктивними, так і культурно-історичними чинниками. До основних з яких, ми бачимо, відносять національну еліту, послаблену роками української бездержавності; постколоніальний стан суспільства, геополітичну загрозу та протидію національному розвитку із Сходу та інше. Україна на сьогодні не спромоглася завершити якісну трансформацію політичної та економічної системи. Через це держава потребує масштабної модернізації всіх сфер життя, яка покладається сьогодні у великій мірі на молодь, яка вже все своє свідоме життя прожила у своїй власній українській державі. Це і стало причиною певних зрушень у питаннях національної та етнічної ідентифікації, які відбулися сьогодні в української молоді.

У зв'язку з цим І. Вільчинська зазначає, що основними ознаками національної ідентифікації української молоді є: «раціонально-практичне наповнення етнічної та національної ідентичності соціальним і практично-позитивним змістом; відсутність усвідомлення чіткої межі між етнічним і національним буттям; орієнтація на нові цінності, першочерговими серед яких вважаються свобода пересування у світі, свобода слова й доступу до інформації, свобода волевиявлення, захищеність з боку держави, національна самобутність у поєднанні з основними детермінантами загальнолюдського. В ідентифікації молоді відбуваються два паралельних процеси: індивідуалізація прозахідного типу та пошук нової корпоративної самореалізації. Молодь прагне до самоорганізації на принципово новій етнонаціональній основі, що передбачає пристосування індивідуальної свідомості, поведінки, культурного досвіду до мінливих наслідків техногенної революції; зниження у свідомості молоді значення держави як учасника процесів формування культурного простору; переорієнтацію свідомості значної частини молоді на відхід від неусвідомлених наслідків домінування вестеризації; формування соціокультурних механізмів становлення громадянського суспільства» [8].


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка