Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка24/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   42

Список використаної літератури

  1. Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, 1995. – Т.2. – С.708-718.

  2. Кульчицький О. Психологія Адлєра (Вдача, виховання, родина в світлі індивідуальної психології Адлєра). – Коломия, 1939. – 61 с.

  3. Гунчак Т. Україна перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993.- 288с.

  4. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К.: Либідь,1999.-352с.

  5. Політологічний енциклопедичний словник. – К.: Генеза, 2004.-504с.

  6. Касьянов Г. Украина 1991-2007.Очерки новейшей истории. – К.: Наш час, 2008.-484с.

  7. Розумний М. Фактори сучасної національної самоідентифікації українців //Український центр політичного менеджменту. – Режим доступу: http://www. politik.org.ua.

  8. Вільчинська І.Ю. Етнічна та національна ідентичність сучасної молоді. Автореферат дисертації кандидата політичних наук: 23.00.05 /НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2002. – 20с.



Микола Павлович Іщенко,

доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри державного управління і суспільно-політичних наук,

професор Черкаського національного університету

імені Богдана Хмельницького,

академік Української академії політичних наук

Іван Іванович Руденко,

кандидат філософських наук, доцент,

завідувач кафедри філософії та суспільних наук

Черкаського інституту банківської справи

Університету банківської справи Національного банку України, м. Черкаси
Соціальна варіативність феномену свободи

в координатах економічного виміру
У різних аспектах феномен свободи привертає увагу людства протягом від ХІХ до поч. ХХI століть. Його всесвітньо-історичний масштаб зумовлений зв’язком із демократичними процесами. Кожна людина, кожна нація прагне до свободи, яка означає відсутність свавілля, піднесення цінності окремої особистості, виділення її із загальної соціальної маси. Відчуття свободи зміцнює людську гідність і найвище благородство. Найцінніше у свободі – це позбавлення залежності від зовнішніх обставин, бо саме вони обмежують можливість вибору кожної людини.

Система демократії і свободи відпрацьовувалась і вдосконалювалась, наприклад, у країнах Європи протягом кількох століть. Свобода є базисом, на якому стає можливою нормальна життєдіяльність суспільства і особистості. Економічна ж свобода створює основу розвитку економіки. Хоча свобода не є засобом досягнення суспільних цілей, але вона сама по собі є вищою метою суспільства. Свобода має величезну притягальну силу, її ідеали визначають соціальне, політичне, економічне і духовне життя суспільства і кожної людини зокрема.

Економічний вимір свободи суспільства та окремої людини варіюється в координатах взаємозв’язку між свободою, детермінізмом і альтернативністю. Тому вільна людина не завжди може прийняти рішення на користь добра, вона не має цієї свободи вибору, оскільки детермінована зовнішніми і внутрішніми силами. Практика свідчить, що соціальне варіювання свободи досить широке. Свобода економічного вибору визначається можливістю і здатністю самостійно приймати рішення стосовно видів і засобів економічної діяльності. Вибір економічних дій здійснюється при цьому незалежно, тобто на свій страх і ризик.

У свій час Г. В Ф. Гегель дав досить чітку і зрозумілу всім відповідь на проблему свободи у суспільному виборі. Була висунута формула: свобода є усвідомлена необхідність. У кожній життєвій ситуації є лише одна реальна можливість вибору, найоптимальніший варіант дій. Вільна людина діє на основі розуміння цієї можливості, тобто на основі необхідності, пізнаної і усвідомленої. Варто звернути увагу на питання: чи обов’язково людина і суспільство підкоряються суворій необхідності. Чи таким простим є розуміння сутності суспільно-економічного вибору? Відомо, що суспільно-економічний розвиток є альтернативним. Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим більше таких альтернатив. Існує не лише наявний, а, по суті, нескінченний діапазон можливостей суспільно-політичного розвитку, який залежить від варіативності, тобто видозмін другорядних елементів феномену свободи за умови збереження того, що є основою координат економічного виміру.

Справді, свобода має широкий соціальний спектр варіативності. Вона є особливим способом детермінації духовної реальності, оскільки духовність є специфічною властивістю людського існування. Свобода безпосередньо виявляє себе у людській життєдіяльності, яка являє собою взаємодію духовних і природних чинників. Тому свобода насамперед є усвідомленням дозволених меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуації людського існування та є усвідомленням необхідності. Необхідність як специфічна детермінація природної реальності тут вказує на історичну соціальну варіативність, міру практичного "олюднення" приро­ди і, перш за все, економічної діяльності.

У суспільстві, яке динамічно змінюється, стає необхідним сприймати не лише те, що є, а й те, що могло б бути. Виникають різні варіанти вибору суспільно-економічного розвитку. І тут найбільших успіхів у розвитку суспільства на основі ідеалів свободи досягли США, де кожний бажаючий отримував свободу і мав найширші можливості реалізувати себе як особистість і домогтися підвищення свого добробуту. Адже до середини ХХ ст. не було майже ніяких перешкод для в’їзду в США всіх бажаючих.

Аналіз американського досвіду становлення феномену свободи переконує, що врешті-решт тільки від самих людей залежить створення такого суспільства, яке б охороняло й розширювало свободу людської особистості, забезпечуючи необхідні передумови для динамічного й ефективного розвитку суспільного виробництва. Та далеко не просто розуміти, а головне діяти, виходячи з принципу свободи. Відчуженість різних політичних сил, їх протистояння характерні для будь-якої соціально-політичної системи. Але всупереч твердженням про неможливість конструктивного діалогу між різними політичними силами принцип свободи обумовлює ідею спільних дій цих сил, покликаних до розв’язання одних і тих самих злободенних проблем. Саме свобода стає найважливішою складовою демократичних цінностей.

Проаналізуємо проблему свободи з точки зору суперечливих координат її економічного виміру. Адже економічна свобода є найважливішою складовою свободи взагалі, бо в економіці необхідність найповнішої реалізації прав і свобод має надзвичайно важливе значення. Економічна свобода, як головна цінність ринкового господарства, проявляється в конкретних економічних правах індивіда і, насамперед, у його праві володіти приватною власністю і самостійно діяти в сфері економіки.

Звичайно, головною економічною основою свободи є приватна власність. Суть свободи і приватної власності з точки зору їх економічного виміру співпадають. Історично саме приватна власність у західних країнах була тим фундаментом, на якому утверджувалась свобода і народжувалась демократія.

Сутнісна характеристика свободи економічної діяльності передбачає інтегруюче начало. Таким началом виступають відношення власності на засоби виробництва, в яких чільне місце посідає людина. З проблемою власності, як правило, пов'язані рівень добробуту, суспільне становище, влада, рівень свободи, престиж особистості.

Тому походження власності, її форми, морфологія і типологія та норми, які регламентують право власності, перебувають у центрі уваги філософії. Проблема власності носить історичний характер. У ході розвитку цивілізації змінювались і відношення власності, набуваючи найрізноманітніших форм. Ще Солон (594 р. до н.е.) відмічав, що закони не створюють відносин власності, вони лише закріплюють відносини, які вже склалися в суспільстві.

Проблема взаємозв`язку свободи і власності надзвичайно складна, бо вона зачіпає різноманіття людських інтересів, людських доль і життєвих позицій. Так, в оцінках власності взагалі, як і приватної власності, її ролі в історії людства спостерігається різноманіття думок. На одному полюсі позиція, згідно з якою дається оцінка власності як абсолютного зла. Тут широко відомі слова Ж.- Ж. Руссо про згубний вплив власності на людину і суспільство в цілому. Р. Оуен також вважав приватну власність причиною незлічених злочинів і бід. Ще різкіше і категоричніше висловлювався П. Прудон, називаючи власність крадіжкою. Але історія знає і прямо протилежні оцінки власності, приватної власності як соціально-економічної основи, стрижня громадянського суспільства. Г. Гегель відзначав, що «перший вид свободи є той, який пізнаємо як власність» [1, с. 129]. Найпослідовніша й ґрунтовна позиція заперечення приватної власності міститься в марксистській концепції.

Ще мислителі античної філософії великої уваги приділяли відносинам власності, обґрунтовували необхідність володіння землею, майном, продуктами праці. Одначе, Сократ вбачав у механізмі власності джерело нерівності і майнового розшарування людей. Для володіння власністю необхідно докладати зусилля, старання.

Д. Юм, досліджуючи соціальні проблеми, пов'язує їх з аналізом поняття «власність», яка визначається ним як благо, володіння яким закріплюється «законами справедливості». Спостереження показують, пише Д. Юм, що «всі питання власності належать до сфери компетенції громадянського права, яке розширює, видозмінює і переробляє правила природної справедливості у відповідності з приватною вигодою кожного члена суспільства» [3, с. 238]. Тому державний устрій сприяє збереженню власності, примножує сили, уміння, безпеку людини.

Процес формування капіталістичних відносин, утвердження інституту приватної власності є необхідною передумовою активізації механізмів економічної саморегуляції ринку і конкуренції. Ніяка інша форма власності не створює настільки повної свободи, таких широких можливостей, прояву ініціативи, підприємливості, прямої особистої відповідальності, ніж приватна.

Увага до проблеми власності представників німецької класичної філософії обумовлена прагненням утілити в життя гуманістичні проекти громадянського суспільства. Варіанти рішень цих проектів реалізуються в концепціях І. Канта і Г. В. Ф. Гегеля. У процесі розгляду проблеми володіння І. Кант акцентує увагу на власності, яка є «зовнішнім предметом» її власника, що має на неї права. Власник може розпоряджатися своєю річчю на свій розсуд. Але І. Кант - гуманіст-просвітник, для нього власністю є, в першу чергу, тільки тілесна, матеріальна річ, бо в категоричному імперативі він вимагає відноситись до людини як до мети і ніколи не ставитись до неї як до засобу [4, с. 640] У теорії І. Канта важливе те, що власність, охоплена перетворенням майна, визначає ціннісне відношення до всіх інших речей і товарів, до яких належить все, навіть науки. Таким чином, мислитель підходить до поняття «інтелектуальна власність».

У філософії І. Канта поняття «інтелектуальна власність» є похідним від загальної розробки проблеми інтелектуальної діяльності, що дозволяє зрозуміти поступальну ходу людського прогресу. Інтелект стимулює творчу діяльність не тільки щодо дослідження засобів для «приємного життя», але і внаслідок існуючих конфліктних відносин між людьми. Вони виникають через властиві людям, з одного боку, егоїстичні спонуки, а з іншого, -честолюбство, владолюбство, користолюбство. І. Кант вважав, що без цих негативних з моральної точки зору пристрастей «всі чудові природні обдарування людства залишилися б назавжди нерозвиненими», людина не вийшла б «із стану недбальства і діяльного достатку», не занурилася б «з головою в роботу», не знайшла б коштів «розумного позбавлення» від труднощів, що її пригноблюють [5, с. 22].

На відміну від руссоїстського обурення (чужого Канту), з приводу людських страждань, пов'язаних з прогресом приватної власності, філософ позитивно оцінював роль суперечностей і антагонізмів в історичному розвитку. Влас­ність обумовлюється, крім усього, проникливістю і активністю розуму. Загальний позитивний результат, який прогрес приносить людству, розглядається Кантом як такий, що реабілітує все попереднє зло, зокрема всі колізії, пов'язані з процесом збільшення власності. Тому І. Кант у своїй філософії історії, визнаючи зло минулого, виражав неприйняття актуаль­ного соціального зла і орієнтував на його усунення, а право власності визнавав як умову природного і духовного буття людини [2, с. 214].

Для Г. Гегеля поняття власності пов'язане з аспектом духовно-інтелектуального життя індивіда - права, свободи, релігії, держави, особи та ін. Але в першу чергу поняття власності нерозривно пов'язане зі свободою, бо у влас­ності особистість знаходить для себе «зовнішню сферу свободи». Гегель вва­жає, що «розумність власності» полягає не в задоволенні потреб, а в знятті «голої» суб'єктності особи, яка набуває наявного буття, оскільки у власності особа виступає як розум [6, с. 101]. Основу гегелівського вчення про влас­ність складає поняття волі до речей. Саме у власності виявляється воля як особиста воля, тобто як воля одиничного, через що «власність отримує характер приватної власності» [6, с. 104], а колективна власність по відно­шенню до приватної являє собою поле для свавілля. Він вважає уявлення про доброчесне, дружнє і навіть насильницьке братерство людей, в якому існує спільність майна і усунений принцип приватної власності, легко прийнятним для розуму, якому чуже розуміння «природи свободи духу» [6, с. 105].

Отже, Гегель не приймає руссоїзму і його попереджень про ті біди і нещастя, які приносить приватна власність. Він знаходить цілий ряд доказів аморальності союзу, що припускає спільність майна. У цьому випадку, вважав він, нівелюється особа, оскільки у власності виявляється воля людини як особи. Необхідність приватної власності полягає в тому, що вона дає моїй волі наявне буття. Неприйнятність суспільної власності Гегель пояснює тим, що між власником і річчю існує не тільки зовнішній, але і глибокий внутрішній, духовний взаємозв'язок, оскільки володіння власністю означає привнесення в річ іншої мети. Для Гегеля власністю можуть бути не тільки речі, але і знання, наука, таланти тощо.

Аналіз соціально-політичної сутності власності обумовлений зверненням до проблем політичної економії. Вивчення робіт А. Сміта привело Гегеля до висновку: «...В державах Нового часу забезпечення власності - це вісь, навколо якої обертається все законодавство і з якою так чи інакше співвідносяться переважно права громадянина [7, с. 225].

Прямо протилежним до висновку Г.Гегеля є марксистська оцінка приватної власності , яка визначена в «Маніфесті Комуністичної партії»: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» [8].

Але приватна власність є конкретною сукупністю всіх виробничих відносин у суспільстві, тому по суті це завдання утопічне. Оскільки теорія «дійсної комуністичної дії» (К. Маркс) щодо «усуспільнення» на ділі стала реальністю, то процес скасування приватної власності перетворився на процес тотального знищення приватної власності взагалі. Цей процес здійснюється в основному людьми, позбавленими власності, на противагу самій марксистській теорії, не як тривалий закономірний розвиток, етапи якого цілком обумовлені структурою знищуваної приватної власності, а як волюнтаристський рух до соціальної зрівнялівки.

Соціально-класова позиція марксизму, зважаючи на свою зовнішню привабливість для мас ідеї «експропріації експропріаторів», забезпечила його тріумфальну ходу в кінці XIX - початку XX століть. Одначе, вона не змогла заперечити інші теоретичні обґрунтування поняття «приватної власності». Представник філософії життя А. Шопенгауер під власністю розуміє ті засоби, які дозволяють задовольняти потреби. Вони нескінченні, і задовольнити їх вельми важко. Тому головне - у визначенні меж наших розумних бажань. Ставлення до власності виявляє суть людини, яка усвідомлює свою сферу можливостей для досягнення бажаного багатства. Це і є те, що називається щастям: якщо предмет, річ, надбання представляється досяжним, людина відчуває себе щасливою, і, навпаки, нещасливою коли труднощі, що наступають, віднімають надію. Багатство, говорить Шопенгауер, що морська вода: чим більше п'єш, тим сильніше спрага. [9, с. 495]. Власність як наявне надбання - опора проти зла, а не тільки для добування «задоволень світу». Тому вона потребує збереження, а не постійного витрачання. Для А. Шопенгауера власність виступає духовним надбанням, що досягається традицією виховання. Тому бідним, які не мають власності, не варто заповідати в спадок грошовий капітал, який буде розтриньканий, оскільки вони до нього не підготовлені.

Цитовану думку А. Шопенгауера про «власність як духовне надбання» продовжує М. Бердяєв. Власність тримає в собі «начало духовне, а не матеріальне». Зв'язок людини з власністю одухотворяє її відношення до матеріальної природи. Початок власності пов'язаний з безсмертям особи, з правами її над матеріальною природою і після її смерті [10, с. 304].

Крім того, приватна власність є каталізатором формування найрізноманітніших форм господарювання і підприємництва. Без людини-власника неможливе становлення демократії і свободи. Людина без власності не може бути самостійною, з часом вона просто перетворюється з активного суб'єкта економічних відносин на їх пасивний об'єкт. Про це свідчать факти безгосподарного ставлення працівників до виробничих справ. А там, де відсутній власник, навіть не згадують про економічну ефективність.

У власника формується нове економічне мислення, господарське ставлення до засобів виробництва, все це робить його діяльність творчою і результативною. Крім того, формується нова психологія праці: все робиться по-господарськи, грамотно, продумано. Головним для власника є можливість вільно, самостійно розв'язувати всі економічні питання.

«Приватна власність на землю, - пише М. Бердяєв, - є більш одухотворене ставлення до землі, ніж націоналізація і соціалізація землі. Приватна власність на землю робить можливою любов до землі, до поля і лісу, ось до цього дерева, біля якого сиділи діди і прадіди, до хати, до спогадів і переказів, пов'язаних з цією землею і її колишніми власниками, вона підтримує зв'язок поколінь. Націоналізація і соціалізація землі викликає виключно споживацьке корисне ставлення до землі, грубо матеріалістичне, позбавлене будь-якої душевної теплоти, вона зробить неможливим інтимний зв'язок з минулим, з предками, уб'є легенди і спогади. Це правильно і застосовно до всякої господарської справи. Більш одухотворене й особистісне ставлення до господарської діяльності передбачає приватну власність, стабільну перспективу» [10, с. 304]. Хоча тут же М. Бердяєв попереджує, що великі зловживання можливі в зв'язку з власністю. І власність не може бути визнана абсолютним і вищим початком. Вона обмежена і підпорядкована більш високим началам. [10, с. 305].

Приватна власність є гарантом стабільності суспільства, однією з важливих умов запобігання соціальним і політичним потрясінням. Власник об'єктивно зацікавлений у стабільності суспільства, соціально-політичній та міжнаціональній злагоді. Навпаки, людина без власності непередбачувана в своїх діях та вчинках і в умовах економічних та соціальних криз може стати загрозливою силою для нормальної життєдіяльності суспільства. Отже, чим більше реальних власників у суспільстві, тим воно стабільніше. Тому: «власність не може бути колективною. Колективна власність-ширма для безвідповідальності і безгосподарності. Колектив - не спільнота вільних самостійних індивідів, які усвідомили свої інтереси і необхідність співробітництва. Колектив - просто колектив. І колектив завжди має рацію, тому що він - колектив. І якщо хтось починає говорити про власні інтереси, то він виступає як особистість аморальна, яка протиставляє себе колективу» [11, с. 446].

Право приватної власності є по суті право на свободу, яка є основною якістю, що продукує власність. Саме свобода, приватна власність, вільний індивідуалізм підняли людину над загальноприйнятими економічними звичаями та традиціями, що й забезпечило бурхливий прогрес західного суспільства.

В основі поняття свободи лежать економічні відносини. Свобода відкриває можливості мислити і діяти в економіці самостійно, покладаючись на власний розум, совість і сили. Розвиток у індивіда усвідомлення значи­мості своєї автономності, своїх економічних прав і свобод, відіграватиме все більшу роль у суспільному прогресі. Звільнення людини від нав'язуваних ззовні авторитетів, запропонованих згори способів мислення має безпо­середньо економічне значення, сприяє активній продуктивній участі людини в сфері виробництва. Економічна свобода є найважливішою складовою свободи взагалі, адже в економіці необхідність найповнішої реалізації прав і свобод має важливе значення. Її ідеали визначають політичне, економічне, соціальне і духовне життя суспільства. Тому прагнення до свободи - це наступна атрибутивна якість людини, викликана інститутом власності, в першу чергу приватної. Бо суть свободи і приватної власності з точки зору їх економічного виміру співпадають.

Сьогоднішній перехід до економічної свободи в Україні поставив цілий ряд проблем, яких раніше не існувало. Йдеться, насамперед, про знаходження шляхів вирішення дилеми: «свобода - обмеження». Нічим не обмежена економічна свобода несе в собі заряд руйнації. Поступово в наше суспільство приходить розуміння того, що важливою є не свобода сама по собі, а свобода як умова і стимул економічного розвитку.

Життя показало, що у нашому суспільстві виявилося багато людей, не здатних використати економічну свободу для реалізації своїх інтересів. Та й у цьому немає нічого дивного. Адже чим більше держава захищає людину від турбот і хвилювання, забезпечуючи їй спокійне життя (нехай і без особливого комфорту), тим менше у неї свободи і тим важче їй адаптуватися до нових економічних умов. Досвід Європи свідчить: якщо всі зусилля соціальної політики держави направлені на те, щоб кожну людину вже з моменту її народження уберегти від усіх труднощів життя, тобто коли стараються дуже сильно убезпечити людину від усіх змін долі, тоді не можна вимагати від людей, вихованих у таких умовах, щоб вони виявили повною мірою такі якості, як життєва сила, ініціатива, прагнення до досягнень у продуктивності та інші кращі якості, такі доленосні у житті й майбутті нації.

Тому за останні роки в соціально-філософській літературі з'явилися теоретичні розробки шляхів економічного розвитку відносин власності, механізму ринкового господарства. Наголошується, що відбувається явне розширення кола суб'єктів відносин власності. Адже до недавнього часу в економіці нашої країни абсолютно переважала державна форма власності (90% основних виробничих фондів). Вона найчастіше оголошувалася загальнонародною і їй надавався статус провідної. Така економічна структура призвела до виникнення державної монополії, що згубно позна­чилося на розвитку всього народного господарства. Фахівці відзначають, що багаторічне панування загальнонародної власності в економіці нашої країни зумовило два істотні негативні результати.

З одного боку, сформувався економічний суб'єкт, позбавлений власного економічного стрижня, який не має економічної опори, ні за що не відповідає і ніякої особистої мети не переслідує. Інакше кажучи, в тотальній рівності всіх по відношенню до суспільної (державної) власності зникли людські відмінності, отже, зникли всі стимули, імпульси до розвитку. З другого боку, в реальному житті радянського суспільства загальнонародна власність перетворилася на фікцію, її необхідно розглядати як партійно-державну. Вона не представляла інтереси конкретних соціальних спільнот, груп і тим більше конкретних суб'єктів. Вона отримала назву «нічиєї». Існування подібної власності призвело до певної безгосподарності, втрати у працівників стимулів сумлінно трудитися, берегти суспільне майно. Відбулася ентропія людського змісту власності.

Історичне походження приватної власності пов'язане з владою, яка, спираючись на озброєну силу, узурпувала, привласнила собі різні об'єкти власності. Це було на ранніх етапах суспільного розвитку. Але і надалі власність залишалася прямим породженням і оформленням повноважень влади і авторитету. Особливо рельєфно це виявилося в стародавніх країнах «азійського деспотизму», а в XX ст. - в суспільствах тоталітарного типу. Тут реальні відносини власності, незалежно від їх законодавчого оформлення, підкоряються рішенням, свавіллю політичної влади. Таким чином, влада виступає як суб'єкт привласнення ресурсів і благ, що обмежує право інших на ці ресурси. А власність стає структурним оформленням владних відносин, рамкою легітимної господарської діяльності. У вітчизняній соціальній філософії отримали теоретичну розробку питання трансформації власності та владних відносин, зрощення власності і влади. Там, де була влада, там виявляється феномен власності, де її не було - не було ні власності, ні свободи володіння нею.

За ринкових умов гостро встає питання: приватна власність - це гальмо економічного розвитку, чи ефективна і корисна вона сьогодні? Вирішення з цього питання пов'язано з чинником часу. Насправді ж у нас достатньо людей, які володіють необхідною заповзятливістю, відповідальністю, готових підвищити свій соціальний статус і випробувати себе в приватнопідприємницькій діяльності. Досвід індустріально розвинених країн свідчить, що потенціал приватної власності повністю ще не реалізований. Проте здійснення принципів приватного підприємництва тут принесло свої відчутні результати. Вони виявилися , перш за все, в розмірах заробітної плати, в показниках економічного зростання. Тут доречно привести думку відомого російського філософа А. Г. Спіркіна. Він пише: «Приватна власність тісно пов'язана з самою природою людини, з її тілесною та душевною організацією, з її насущними потребами і ціннісними орієнтаціями, з тими мотивами, які примушують її трудитися, мати свою сім'ю, свій будинок, своє господарство. Це те, в чому вона знаходить своє самоствердження, сенс свого життя. Приватна власність - могутнє джерело продуктивної праці і господарської ініціативи, вона сприяє самореалізації фізичних і духовних сил особи. Приватна власність і ринкові відносини дають людям майнову самостійність, розвивають особисту ініціативу, стимулюють і удосконалюють підпри­ємницькі навики, виховують почуття відповідальності в своїй справі і взагалі в житті. І, нарешті, приватна власність зміцнює правосвідомість, культуру законослухняності [12, с. 629].

Свобода соціальної життєдіяльності людини виявляється в її власності. З цією характеристикою приватної власності можна погоджуватися або не погоджуватися, але в ній дано глибоке філософське трактування її дії на людські потреби, інтереси.

Друга найважливіша проблема - це реформування нашого селянського господарства.

Основна спрямованість сучасної земельної реформи в Україні полягає в тому, щоб власниками землі стали ті, хто безпосередньо працює на ній і зуміє найефективніше використати її. При цьому важливо уникнути розтягування земель, на яких ведеться сільськогосподарське виробництво, тими, хто ніколи не мав справи із землею і не зможе ефективно її використовувати, а буде займатися лише чисто спекулятивними операціями з її купівлі-продажу. Лише реальна власність на землю, не на словах, а на ділі, зможе зробити селянина повним власником. Земля є національним багатством, тому запровадження в сферу аграрного виробництва інституту приватної власності має знаходитись під контролем суспільства і держави. Цей контроль буде сприяти забезпеченню її раціонального і ефективного використання. При цій умові введення приватної власності на землю приведе не до розбазарювання земель, а навпаки - до реального утвердження землі як національного багатства.

Соціальне становлення особистості як власника веде до істотного розширення соціальної бази реформ, формування розвинутої системи економічних прав і свобод. Без людини-власника неможливе становлення демократії і свободи. Людина без власності не може бути самостійною. Щоб на ділі піднести мотивацію до високопродуктивної праці і виробництва слід забезпечити свободу господарської діяльності, незалежність і економічну відповідальність усіх економічних суб'єктів, рівноправність усіх форм власності. Становлення людини як власника означає, з одного боку, що вона отримує право розпоряджатися засобами виробництва і привласнювати вироблений продукт, а, з другого, — починає нести повну матеріальну відповідальність за результати своєї роботи і завдані збитки.

Демократизація власності та залучення працівників до участі в управлінні власністю, капіталом, виробництвом і доходами важливі як в політичному плані (підтримання соціально-політичної стабільності в суспільстві), так і з точки зору соціоекономічних підходів.Тільки демократизація власності й управління в Україні дозволить нам запобігти вибору між становленням мафіозно-криміногенної економіки і поверненням до командно-централізованого господарства.

Економічний вимір свободи має багато аспектів. Це: свобода виробляти і споживати, свобода продавати і купувати, свобода наймати і найматися тощо. Сучасна економічна наука виділяє такі основні складові економічної свободи в умовах ринкової економіки: свобода виражати потреби і бажання (попит) не лише для того, щоб про це знали потенційні виробники, а й для того, щоб про це могли знати люди з такою ж потребою; свобода виробляти товар залежно від попиту на нього; свобода продавати свій товар так, щоб про це було відомо не лише споживачу, а й конкуренту, який випускає аналогічний товар; свобода вибирати з пропонованих на ринку товарів те, що найбільше підходить споживачу; свобода посередницької діяльності у відносинах між виробником і споживачем через транспорт, оптову і роздрібну торгівлю.

Найбільше економічна свобода розширює варіативність соціальної поведінки суб'єктів господарювання у виборі форм власності та сфери застосування своїх здібностей, знань, можливостей, професійних навичок, методики розподілу доходів, споживання матеріальних благ. Вона реалізується на базі державних законодавчих норм і невід'ємна від економічної відповідальності громадян. Це важлива складова частина бізнесу, що являє собою свободу господарської діяльності, торгівлі, землекористування, добровільного співробітництва та ін. Економічна свобода однаково важлива як для підприємця-бізнесмена, так і для споживача, оскільки вона створює середовище для творчої діяльності особистості.

Різні вияви економічної свободи підприємців тісно взаємопов'язані. Коли підприємство у приватному володінні, то зазіхання на свободу бізнесу - це фактично зазіхання на свободу особи утримувача власності. Без еко­номічної свободи не може бути свободи особи. Підприємцем може бути лише економічно відокремлений, самостійно господарюючий суб'єкт. Економічна свобода неможлива без ринку, так само ринок не може існувати без економічної свободи. Саме ринок через різні механізми функціонування забезпечує реальні умови для економічної свободи підприємця. Іншими словами, ринковий механізм господарювання об'єктивно передбачає свободу господарювання. Економічна свобода має свої основні принципи, а саме: економічну самостійність, економічну відповідальність, економічну рівноправність. Саме через них і реалізується в повному обсязі свобода господарської діяльності, яка виступає основною передумовою розвитку підприємницької діяльності.

Розвиток підприємництва є соціальною базою ринкових перетворень, які не можна вирішити без виявлення суті й конкретних форм прояву економічної свободи. З характеристикою економічної свободи безпосередньо пов'язана проблема економічної демократії і її конкретних форм.

Проблема свободи вибору для господарюючих суб'єктів - це проблема адаптивності, гнучкості й відповідальності. З інституціональної точки зору економічна свобода - це не результат власного вибору й власних зусиль індивіда, а щось дане йому "зверху" як потреба. Це не просто можливість вибору, це ще й достатньо важке зобов'язання вибору, яке людина не завжди хоче виконувати.

Економічні свободи – це права людини на вільне розпорядження своїм багатством, доходом, часом і зусиллями. Визначаючи наявність більш-менш сильного взаємозв'язку економічної свободи з іншими видами свобод (політичної, інтелектуальної), представники "вузького" підходу надають економічній свободі самостійного й головного значення в системі індивідуальних свобод. У цьому розумінні економічна свобода може бути інструментом для досягнення важливих цілей індивіда, а може бути самостійною цінністю. Зростання економічної свободи із збільшенням можливостей вибору відбувається не тільки в сфері споживання товарів і послуг, а й в інших сферах: власності, підприємництва, вибору професії, місця роботи, інвестування.

Однією із складових підприємництва є економічна свобода суб'єктів господарювання. Вона являє собою свободу господарської діяльності, яка передбачає вільний вибір діяльності, самостійне формування програми діяльності, вільне наймання працівників тощо. Економічна свобода важлива як для підприємця, так і для споживача, оскільки вона створює середовище для творчої діяльності особистості, сприяє реалізації підприємницької ініціативи. Економічна свобода визначає основні принципи свободи господарювання та рушійні сили підприємницької діяльності.

На практиці економічна свобода означає право розпочинати або припиняти власну справу, купувати будь-які ресурси, використовувати будь-яку технологію, виробляти будь-яку продукцію і пропонувати її для продажу за будь-якою ціною, вкладати свої кошти на власний розсуд. Слід розуміти, що ці права не забезпечують гарантованого успіху для кожного підприємця. Він може виробляти будь-яку продукцію, встановлювати на неї будь-яку ціну. Проте немає гарантії, що хтось її купить, оскільки споживачі також користуюються економічною свободою.

Пошук нового і кращого, на відміну від покірного сприйняття старого, досить точно характеризує значення свободи з точки зору соціального і економічного вибору. Стати по-справжньому вільним, свідомо розпоряджатися свободою, постійно робити вибір - надзвичайно не просто. Це вимагає самостійного вирішення найскладніших життєвих проблем, не покладаючись ні на кого. Це під силу далеко не всім. Прагнення до свободи невіддільне у людини від усвідомлення своєї відповідальності. Свобода завжди поєднана з відповідальністю, тому що тільки відповідальний є вільним, і тільки вільний може бути відповідальним. Економічна відповідальність формує свідоме ставлення суб’єктів економічних відносин до суспільних вимог і обов’язків, усвідомлення суспільного значення своєї економічної діяльності та її наслідків. Свобода без почуття відповідальності кожного веде до анархії і хаосу в суспільстві. Свобода означає відповідальність, а не свободу від відповідальності.

Конкурентна економічна діяльність веде в кінцевому підсумку до блага суспільства. Зрозуміло, що цю діяльність не слід обмежувати. Завдання в такій ситуації полягає в тому, щоб отримати і захистити економічну свободу, а втручатися в її дію тільки при якихось порушеннях і збоях . Держава повинна створити такі умови, за яких рядова людина мала б змогу надалі реалізувати економічну свободу.

Економічна свобода прискорює процес адаптації людей до ринкових умов праці і життя. Люди вчаться скоріше знаходити нові види занять, нові робочі місця, починають грати нові економічні ролі. Більшість з них набуває нових цінностей у сфері економіки. Зникає комплекс економічної неповноцінності, типовий для командної економіки патерналістського суспільства. На основі економічної свободи все більше людей реально включається в ринок, поступово знаходять себе в нових конкурентних умовах.

Перехід до економічної свободи в Україні поставив цілий ряд проблем, які необхідно вирішити. Це знаходження шляхів вирішення дилеми: « свобода – обмеження». Нічим не обмежена свобода несе в собі заряд руйнації, потенцію необмеженої анархії. Поступово наше суспільство приходить до розуміння того, що важливою є не свобода сама по собі, а свобода як умова і стимул економічного розвитку.

Загострюється проблема абсолютизації і необмеженості економічної свободи, що по суті, ведуть до розгортання жорстокої боротьби за виживання в суспільстві. І в цій боротьбі перемагають найсильніші, отримуючи додаткові блага за рахунок слабшої частини суспільства.

У цьому контексті слід підкреслити, що сьогодні зростаючого значення набуває свобода виробника, який своєю працею створює необхідні суспільству продукти, блага і послуги. Економічна свобода виробників полягає у наданні їм повних можливостей діяти відповідності до власних інтересів, орієнтуючись на ринкову кон’юнктуру, самостійно визначаючи обсяг і структуру виробництва продукції. Свобода виробника є священним і недоторканним правом економічного суб’єкта на самостійний вибір у всьому, що стосується господарської діяльності, якщо, звичайно, вона не йде на шкоду суспільству. Свобода дай виробника передбачає свободу вибору виду діяльності, самостійність в організації виробництва (бізнесу), свободу вибору партнерів (покупців, постачальників, банків тощо), право розпоряджатися власною продукцією, реалізовувати свої товари і послуги на будь-якому ринку за вигідними цінами, право вільно розпоряджатися власним доходом, спрямовувати його на споживання і нагромадження за власним розсудом. Свобода виробника відіграє і фундаментальну роль у підвищенну ефективності дій ринкових механізмів.

Звичайно, процес реалізації економічних прав і свобод є суперечливим, в тому числі і для виробників. Відбувається безперервний процес зіткнення економічної доцільності з етичними цінностями. Очевидно, що свобода виробляти товари для широкого споживача вимагає особливої відповідальності і , в першу чергу, за якість цих товарів. Необхідність постійної підтримки такої відповідальності обумовлює державне регулювання виробництва. Суспільство вимушене за таких обставин формувати певні правові норм, які обмежують економічну свободу. Такі норми відповідають потребам всього суспільства загалом. Вони закономірно випливають із загальнолюдських етичних норм і підходів.

З іншого боку, свобода споживача передбачає свободу дій людини в сфері обміну і розподілу. В економіці, де розподіляють за наказом "згори", немає економічної свободи. Розподіл не повинен стояти на перешкоді споживанню, тобто споживач має бути вільний у задоволенні своїх потреб. Реалізація права вільного вибору продуктів споживання кожною окремою людиною обумовлюється її доходами, а також обсягами виробництва і ціною товару. Проте й свобода споживача обмежується певними суспільними рамками і етичними нормами. Так, наприклад, свобода споживача входить у суперечність з суспільною необхідністю охорони його здоров'я, як це має місце у випадках уживання алкогольних напоїв, тютюнових виробів тощо. Розв'язати цю суперечність тільки забороною реклами тютюнових та алкогольних виробів чи написами на коробках з-під цигарок: "Мінздрав попе­реджує, що куріння шкідливе для вашого здоров'я", — неможливо. У будь-якому випадку необхідний всебічний контроль за якістю продукції, який є суспільно необхідним, тому що здійснюється безпосередньо в інтересах людини.

Взагалі будь-яка свобода, в тому числі й економічна, є правом самостійно приймати рішення і діяти при наявності певних наперед заданих умов. Дійсно, не можна жити в суспільстві і бути вільним від суспільства. Свобода не є можливістю робити все, що хочеш. Отже, суспільство не може утриматись у рамках цивілізованості, якщо відсутні критерії дозволеності.

Важливо підкреслити ще один момент. Людині необхідна не тільки економічна свобода, але й соціальний захист. Соціальний захист і соціальна безпека особливо важливі в такому суспільстві, де має місце значний рівень ринкового ризику. Поєднати в собі принцип свободи на ринку з принципом соціальної справедливості і соціального захисту людини дозволяє концепція і практика соціального ринкового господарства. Тому демократія, свобода і ринок кладуть в основу економічного життя права людини. В умовах демократії і свободи індивід отримує реальні економічні права, тобто правові норми, які визначають становище людини в економіці, забезпечують їй можливість мати, користуватися та розпоряджатися економічними благами і цінностями. Незалежність, самостійність у прийнятті рішень і в прояві ініціативи роблять життя людини цікавим і різнобічним. Демократія передбачає високий ступінь економічної самостійності, вміння приймати зрілі рішення.

Невипадково економічні права людини займають вагоме місце в Загальній декларації прав людини. З усіх економічних прав виділяються, насамперед, право на власність (ст. 17 Декларації) і право на працю (ст. 23 Декларації). Вони є більш конкретною формою прояву економічної свободи індивіда.

Історично вперше економічні права людини знайшли системне і повне відображення в двох відомих деклараціях прав людини. Йдеться про схвалені майже одночасно Декларацію прав людини і громадянина (Франція, 26 серпня 1789 року) і Білль про права (США, 25 вересня 1789 року). Обидва документи черпали ідеї з філософських та правничих джерел просвітництва і насамперед теорії природних (вроджених) прав людини. Виходячи з цієї теорії, всі люди вважалися рівними і вільними від природи, а нерівність і привілеї розглядалися як такі, що суперечать природі людини.

Природні права і свободи належать людині від народження. Ніхто, навіть держава, не має права позбавити людину її прав чи обмежити індивіда у його правах. Навпаки, самі природні права людини обмежують державну владу. Держава має гарантувати рівність прав усім громадянам незалежно від їх раси, національності, соціального походження, майнового стану, місця проживання, відношення до релігії, мови, ідеологічних переконань, партійної належності тощо. Проте одночасно, й це очевидно, здійснення економічних прав не повинне порушувати законні інтереси і права інших осіб.

У будь-якому суспільстві досягнення демократії і свободи не відбувається автоматично. Необхідні відповідні об'єктивні і суб'єктивні передумови, які б сприяли реалізації економічних прав людини. Традиції радянської суспільно-економічної системи зробили нашу людину непідготовленою до умов ліберальної економіки з її широкими свободами і правами. Менталітет радянської людини передбачав обмеженість її прав, але широкий і надійний державний захист. Нині стара економічна система в основному зруйнована, але новий, стан готовності людини максимально використовувати нові права, відповідально ставитись до своєї долі, ще не сформувався. З деспотизмом справа стоїть інакше. Він нерідко уявляється засобом від усіх перенесених страждань, опорою законних прав, підтримкою гноблених, основою порядку. Народи забуваються в обстановці тимчасового благополуччя, яке він породжує, а пробуджуються вони вже в безпорадному стані. Свобода, навпаки, звичайно народжується в бурях і з трудом укріплюється серед громадянських незгод [10, с. 189]. Дійсно, розпоряджатися своїми правами і свободами далеко не просто, цьому потрібно вчитися, вчитися наполегливо і свідомо.

Правильне розуміння своїх прав і особистого інтересу — необхідна передумова для того, щоб людина раціонально використовувала їх у своїй економічній діяльності. Кожна культурна людина здатна керувати собою, а отже, ніхто не має права нав'язувати їй свого розуміння життя. Демократичне суспільство вірить у досконалість людини і вважає, що поширення знань і піднесення культури людей неминуче приведе до позитивних результатів у реалізації прав і свобод людини.

За своєю сутністю держава покликана не допускати порушень прав особи. Проте саме держава часто й порушує економічні права своїх громадян. Зневага прав людини, неповага до особистості не зникають відразу ж із відходом від тоталітарної влади. Щодо судового захисту прав людини, який підтвердив свою ефективність у всьому світі, то він з великими труднощами прокладає собі шлях у всіх посттоталітарних суспільствах. Очевидно, що без чітко налагодженої правової системи охорони і забезпечення економічних прав і свобод людина, як і раніше, буде безправною, повністю залежною від держави.

Стрижнем економічної політики в умовах переходу до ринкового господарства має бути найповніша реалізація економічних прав і свободи громадян. Проте в сучасних умовах в Україні людина опинилась в досить драматичній ситуації, коли вона не здатна самостійно реалізувати надані їй економічні і соціальні права, зокрема права на працю, охорону здоров'я, відпочинок, на гідний людини рівень життя тощо. Втрачається пріоритет економічних свобод і прав виробника. Незахищеність прав особистості в сфері економіки проявляється у відсутності гарантій від свавілля посередників і державних чиновників, надмірному податковому тягарі, корупції, хабарництві та поборах. Тільки на шляху зняття бюрократичних перешкод, розвитку прав і свобод людини українське суспільство буде поступово просуватися до дійсної демократії, економічного і соціально-політичного прогресу.

Демократія універсальна за своє природою і сутністю. Демократичні засади суспільства повинні стати надбанням усіх націй і країн. Стан справ розвитку демократії і свободи в існуючій суспільно-політичній системі дозволяє оцінити її якість та ефективність. Демократія — це не тільки політичний, суспільний устрій суспільства. Вона є способом життя людини в суспільстві способом життєдіяльності в економіці людей, сімей, соціальних груп і спільностей, нації, який відповідає принципам демократичного суспільства і ґрунтується на найповнішій реалізації економічних свобод і прав усіх і кожного.

Існує прямий зв'язок між демократією та рівнем і динамікою економічного розвитку. Демократія в сучасних умовах неможлива без надійного економічного і соціального забезпечення. Вона не витримує значного зниження життєвого рівня людей, довготривалої відсутності позитивних зрушень в економічних умовах суспільного розвитку.

Демократія невіддільна від ліберального економічного мислення. Центральним питанням лібералізму стала проблема свободи, причому в сучасних умовах свободу можна розглядати тільки в соціально орієнтованому розумінні суті цього поняття. Це означає не що інше, як необхідність поєднання свободи і рівності, демократії і справедливості. У процесі соціального становлення особистості як власника закладається вихідне економічне значення демократії, яке у подальшому розвитку суспільства збагачується новим змістом.

Як показує проведений нами аналіз, поняття свободи дуже широке і багатогранне, в його основі лежать економічні відносини. Поза свободою економічною не може бути свободи особистості і свободи політичної. Та на кожному кроці виникають загрози свободі. Небезпека свободі загрожує з трьох сторін: по-перше, від приватної власності (коли одна людина починає експлуатувати і пригноблювати іншу), по-друге, від колективу (коли інтереси колективу чи групи принижують інтереси індивіда), і, по-третє, від держави. У той же час тільки держава, вона єдина, має всі можливості захистити демократію, свободу і ринок, які є основою економічного життя та права людини. В умовах демократії і свободи індивід отримує реальні економічні права, можливість вільно вибирати рід занять і роботу відповідно до своїх нахилів і здібностей. А серед економічних прав виділяються, насамперед, право на власність та право на працю.

Таким чином, свобода економічного вибору варіює між можливістю і здатністю самостійно приймати рішення стосовно видів і засобів економічної діяльності. При цьому вибір економічних дій здійснюється незалежно, тобто на свій страх і ризик. Але тільки економічна свобода є необхідною умовою покращення життя людини. Проте для того, щоб реалізувати цю умову, людина повинна вести постійну боротьбу за свої права, за свою свободу.


1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка