Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка25/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   42

Список використаної літератури

1.Самсин А.И. Основы философии экономики.- М.: ЮНИТИ-ДАНА,2003.-271с.

2. Ильин В. В. Философия багатства : человек в мире денег. – К.:Знання України , 2005.-496 с.

3. Юм Д. Сочинения в 2-х томах . – Т.1.- М.,1996.

4.Кант И. Соч .: В 6 т.-М., 1964.

5.Кант И.Основы метафизики нравственности. - М., 1999.

6. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М., 1990.

7. Гегель Г.В.Ф. Работы прошлых лет.- В 2 т.- Т.1.- М., 1970.

8.Маркс К., Энгельс Ф. Манифест коммунистической партии // Маркс К., Энгельс Ф. Соч.2-е изд. Т.4.

9. Шопенгауэр А. Афоризмы и истины. Сочинения. - М., 2000.

10. Бердяев Н. А. Философия неравенства. Письма к недругам по социальной философии // Русская философия собственности ( XVII-XX в.в. )- СПб: СП «Ганза», 1993. - 512 с.

11.Франк С. Л. Собственность и социализм // Русская философия собственности ( XVII – XX вв.) СПб. СП «Ганза»,1993.-512 с.

12.Спиркин А.Г. Философия. – Москва : Гардарика, 1998.- 390 с.
Алла Миколаївна Фоменко,

кандидат філософських наук, доцент,

директор інституту міжнародних відносин

Національного авіаційного університету,

м. Київ
СУТНІСТЬ ПОСТМЕТАФІЗИЧНИХ ПРОЕКТІВ КОМУНІКАЦІЇ
Постметафізичний філософський дискурс свідчить, що наприкінці минулого – на початку теперішнього століття виникає нова соціально-політична реальність, спричинена процесами економічного, комунікативного та інформаційного єднання, наслідком якої є межрегіональна або трансконтинентальна залежність, що породжує різноманітні форми глобальної комунікації. Ретроспективний погляд також свідчить, що в період кризових явищ в суспільстві, постметафізична філософія ініціює проблематику «узгодження» процесів формування глобального «вселюдського» життєвого простору з процесами розвитку локальних культур, національного ренесансу. Характерною рисою її методологічних новацій є орієнтованість на морально-ціннісний підхід до соціуму із застосуванням принципу етнічної визначеності соціокультурних феноменів.

Ще на початку 40-х років ХХ століття надзвичайну актуалізацію «духу спілкування» зазначив у своєму проекті «вселюдського тяжіння до спільності» такий відомий філософ, як М. Бубер. До цієї проблеми він підійшов на підставі висновків про історичну, антропологічну, соціологічну вичерпаність обох теорій і способів життя – індивідуалізму та колективізму. «Епоха індивідуалізму, - писав він, - незважаючи на всі спроби її відродження, минула. Колективізм, навпаки, перебуває на вершині свого розвитку, хоча і там і тут проглядають ознаки його одряхління... Ні одинак як такий, ні сукупність як така не є фундаментальними фактами людської екзистенціальності лише остільки, оскільки вона складається з життєвих відносин людських одиниць. Фундаментальним фактом людської екзистенціальності буде «людина з людиною» [1, c.153].

В основу філософії людини М. Бубер пропонує покласти діалогічний принцип. Останній, на його думку, допоможе обминути хибну альтернативу «ндивідуалізм – колективізм» і виробити «істинне третє» – такий світогляд, який би відбивав «вселюдське величезне тяжіння до спільності» й орієнтував би людину на вияв власної сутності в процесі спілкування з іншими людьми.

Інший варіант розв’язання проблеми комунікації знаходимо у філософському проекті «діалектичного гуманізму» Е. Фромма. Проблему людської комунікації він вирішує в контексті психоаналітичної теорії позасвідомого. Наприкінці двадцятого століття, намагаючись визначити причини «хвороби» суспільного буття людини, Е. Фромм обирає об’єктом свого дослідження феномен людської агресії.

Розмірковуючи про людську агресію, філософ звертає увагу на той факт, що чим повніше життя особистості реалізується, тим менше в ньому виявляються руйнівні тенденції, і навпаки, чим більше потяг до життя пригнічується, тим сильніше тяжіння до руйнування. «Руйнівність – це результат непрожитого життя» [2, с.326]. Філософ намагається показати, що деструктивність як вторинна потенційність, властива всім людським істотам, проте це потенційне джерело зла не завжди проявляється; воно актуалізується, якщо умови життя людини протилежні до її екзистенційних потреб. За його висновками, зло не має незалежного існування саме по собі. Воно є відсутністю добра, наслідком невдач у реалізації життя.

Деструктивність особистості, за думкою Е. Фромома, – набута властивість, джерела якої треба шукати в людській свободі. Проте не сама свобода породжує руйнівність, як вважали мислителі минулого, а саме утримання від власної волі: неготовність користуватися надбанням людської суб’єктивності парадоксально призводить до вияву ірраціональної агресії. Задушена внутрішня свобода й породжує, як підкреслює філософ, синдром насильства.

Для філософа основною проблемою виявляється проблема подолання глобальної «кризи цивілізації» на принципах гуманізму, «якісного ціннісного переорієнтування» людини. На особливу увагу заслуговує положення філософа про „позитивну свободу особи”, яка характеризується спонтанною активністю в процесі реалізації її природного потенціалу. Любов і праця – ось ті ключові компоненти, завдяки яким здійснюється розвиток позитивної волі особистості через вияв її спонтанної активності. Людина, яка віддає любов безкорисно, здатна до єднання з іншими людьми, не жертвуючи своїм відчуттям індивідуальності чи цілісності. Важливими в «гуманістичному психоаналізі» Е. Фромма є й ідеї стосовно ролі культури як поля людських смислів і, водночас, умови життєдіяльності особистості. Отже, стратегічна мета його дослідницького проекту полягає в обґрунтуванні первісної доброти людської природи, а народження руйнівності, яка полягає насамперед, у навмисній відмові людини від самої себе, від власної унікальності і свободи.

Особистість, як особливий згусток космічної енергії, здатна до рефлексії й саморозвитку, відзначається своїм неповторним поєднанням заданого і вільно обраного способу існування. Відмінність однієї особи від інших полягає не лише в своєрідності задатків, нахилів, здібностей, умінь, які розвиваються, переважно, в діяльності, але різницею між силою її волевиявлень, прагнень, жадань, обрання свободи, джерела якої лише умовно можна визначити мірою космічного потенціалу, бо для нас залишається таємницею дійсна причина цих урізноманітнень. Вона знаходить свій вираз у проявах волі до життя, глибинах «самості», різноманітності людських душ.

Ґрунтовному тлумаченню особливостей комунікації сучасного людства присвячена постметафізична концепція Ю. Габермаса, котра є теорією комунікативного досягнення взаєморозуміння. У праці «Філософський дискурс модерну» він простежив шлях, яким „філософія практики замінила самосвідомість на працю і потім була схоплена у полон парадигми продуктивності» [3, с. 309].

Найбільш цінним та актуальним у сучасних умовах розвитку інтеграції та глобалізації є положення Ю. Габермаса про небезпечність перетворення міжособистісного спілкування на об’єкт управління чи товар, а також маніпулювання думками й поведінкою людей через засоби масової комунікації. Адже, підкреслює Ю. Габермас, саме тоді, коли суспільні комунікативні структури перебувають під владою засобів масової інформації, поглинаються ними, це призводить до формування фрагментарної та некритичної буденної свідомості, домінування „спотвореної комунікації”, яка і є ядром людського відчуження. Відчуження, властиве спотвореній комунікації, вважає Ю. Габермас, не обмежується окремими сферами людського буття, а набуває фундаментального характеру. Це найбільш радикальна форма відчуження, оскільки вона володіє тією сферою, де відчувається спілкування.

Інший авторитетний дослідник комунікативної теорії, К.-О. Апель, вважає, що визначальним принципом, на підставі якого можливо інтегрувати людей у «комунікативну спільноту», є відповідальність. Запропонована ним «етика відповідальності» базується на положенні про відповідальність як діалогічний принцип, що виходить з факту існування людей у світі поруч одним з одним і один для іншого. Великі сподівання в цьому відношенні покладаються на нову «макроетику», засновану на почутті власної відповідальності.

К.-О. Апель, як і Ю. Габермас, виходить із того, що ідеальна комунікація, ідеальний дискурс – той, в якому може брати участь кожна людина, що вміє говорити і діяти. Кожна людина може сумніватися в тих чи інших положеннях, та ніхто не повинен мати (як внутрішніх, так і зовнішніх) примусів.

Мотивом, який спонукає Ю. Габермаса і К.-О. Апеля до здійснення парадигмального повороту, є усвідомлення того, що притаманний Модерну ідеалізм «філософії свідомості» потребує подолання за допомогою нової соціально-філософської теорії. На думку Ю. Габермаса, сучасна самосвідомість людської цивілізації має вийти за горизонт ідеалістичної «філософії свідомості» і на місце індивідуального суб’єкта пізнання якому протистоїть від нього незалежний предмет, що пізнається, поставити колективного суб’єкта (співтовариство), який здатний робити предметом своєї рефлексії все, що він уважає. Філософський проект Ю. Габермаса орієнтує реформаторів не на схиляння перед традицією й не на гіпертрофування ролі розуму, а на переосмислення всієї культури Модерну на підвалинах комунікативної філософії інтеракції. Ця філософія, яка переборює, на думку її ініціаторів, методологічний соліпсизм метафізики епохи Модерну, пропонується сьогодні як найвища і найавторитетніша інстанція, яка гарантує досягнення єдності, взаєморозуміння у демократичному дискурсі. Сама ж комунікативна інтеракція проголошується «домівкою інтерсуб’єктивності» або, за висловом самого Ю. Габермаса, «життєвим світом» людини.

Вірний напрям виходу з кризової ситуації, що склалася, Ю. Габермас справедливо вбачає у культурологічних дослідженнях З. Фрейда, які присвячено проблемі комунікації. У цих дослідженнях психоаналітичних ідей ініціатор „комунікативної дії” вбачає наріжний камінь нового вчення – «метапсихології» («метагерменевтики»), яка дасть змогу суспільствознавцям Заходу науково зрозуміти причини прихованих хвороб соціальної системи загалом. Всебічний розвиток учення, на думку Ю. Габермаса, здатний закласти надійні підвалини ефективних соціально-практичних програм звільнення індивіда, угрупувань, націй від «ідеологічної сліпоти», підвищення їх компетентності у формуванні загальноприйнятих норм і цінностей.

Отже, в сучасних кризових умовах світового суспільства заслуговують на особливу увагу філософські концепції М. Бубера, Е. Фромма, К.-О. Апеля, Ю. Габермаса що базуються на принципах етики діалогічного спілкування, власної відповідальності особистості, досягнення комунікативного погодження. Саме в цих проектах автори намагаються обґрунтувати нові підвалини солідарності людей як обов’язкової умови їхнього морально-духовного життя та знайти механізми щодо розв’язання конфліктів людства за допомогою аргументації, справжньої, неспотвореної нічим комунікації, а не сили.

Варто не лише наголосити на теоретичній плідності постметафізичного обговорення етичної складової комунікації в аспекті свобода – відповідальність - справедливість. Саме в цьому аспекті потребує свого подальшого розвитку принципово важлива для новітньої філософії теза про атрибутивне етико-онтологічне, тобто дбайливе та відповідальне ставлення людини як до свого буття, так і до буття Іншого.



Список використаної літератури

  1. Бубер М. Я и ТЫ. – М: Республика, 1993. - 247с.

  2. Фромм Э. Бегство от свободы / сб. пр. Э.Фромма „Догмат о Христе/ – М : Олимп, 1998. – 416 с.

  3. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну. – К: Четверта хвиля, 2001. - 424с.


Оксана Миколаївна Кожем’якіна,

кандидат філософських наук, доцент, докторант

Черкаського державного технологічного університету,

м.Черкаси
ПРОБЛЕМА ДОВІРИ ТА СОЦІАЛЬНОЇ

СОЛІДАРНОСТІ В УМОВАХ ФІНАНСОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Динамічні та всеосяжні процеси інформатизації та глобалізації як «невблаганної долі людства» зумовлюють суттєву трансформацію всіх сфер життя, зокрема, і світового економічного простору, додаючи йому ознак як локалізації, так і інтерналізації та інтеграції, актуалізуючи питання співзалежності, ідентичності, взаємопроникнення, співвідповідальності. Нові виміри складності, суттєво визначаючи архітектоніку сучасного буття, спричинюють потужний науковий інтерес до гнучких соціокультурних детермінант економічного розвитку, провідне місце серед яких займають довіра та солідарність, актуалізуючи проблему загального рівня духовності, а також дієвості культурних чинників в економічному просторі та його соціальних вимірів.

Активний науковий інтерес до феномена довіри спостерігається порівняно недавно, в другій половині ХХ століття, що обумовлено проблематизацією довіри в зв’язку з ускладненням сучасного соціуму, його диференціацією та фрагментацією. Соціально-економічний зміст довіри та її роль в суспільстві досліджують Ф. Фукуяма, А. Селігмен, П. Штомпка, Н. Луман, Е. Гідденс, Д. Гамбетта, Р. Хардін, М. Гартман, Б. Барбер, Т. Ямагіші, Р. Шо, П. Бурдьє, Б. Мільнер, Р. Локке, О. Ляско, Ю. Веселов, О. Кузіна, Ю. Латов та ін.. Етичний та психологічний виміри довіри знаходимо в працях Е. Еріксона, К. Роджерса, Е. Усланера, Б. Рутковського, Т. Скрипкіної, В. Зінченка, А. Купрейченко, І. Антоненко та ін.. Серед вчених, які звертались до аналізу феномена солідарності, слід назвати О. Конта, Е. Дюркгейма, Л. Буржуа, П. Сорокіна, Ю. Габермаса, Р. Рорті, А. Флієра, А. Гонета, А. Арато, Дж. Коена та ін..

Але, незважаючи на наявність значного кола праць з проблематики як довіри, так і солідарності, все ж залишається недостатнім окреслення ціннісно-нормативної специфіки довіри та солідарності в умовах сучасного соціально-економічного розвитку.

Тому метою даного дослідження є висвітлення методологічних аспектів проблематизації довіри та соціальної солідарності в сучасному соціумі, а також виявлення їх соціально-економічних особливостей в перспективах фінансової цивілізації.

Становлення фінансової цивілізації, що супроводжується посиленням ролі фінансово-монетарних чинників, їх активною взаємодією з іншими сферами сучасного соціуму та навіть їх поступовою домінацією та визначальним впливом, несе з собою значні ціннісні зсуви, руйнуючи традиційні ціннісно-нормативні стандарти, що багато в чому обумовлює сучасну кризову ситуацію. На думку В.В. Ільїна, відбувається трансформація цінностей в бік економічних пріоритетів, «дух економізму» проникає всюди, суттєво послаблюючи ціннісно-духовний бар’єр, сформований віками, сприяючи становленню «нової духовності», спрямованої на досягнення фінансової впевненості та базованої на принципах індивідуалізму і споживання, визначаючи гроші головним чинником трансформації людини [1, с. 452-481]. Все вищеозначене значно актуалізує нагальну потребу у пошуку та розробці дієвих ціннісно-нормативних регуляторів, що відображають смислові, духовні, соціокультурні виміри фінансово-економічної діяльності, потужним ресурсом яких є довіра та солідарність як ключові елементи соціального капіталу, що увиразнює аксіологічну проблематику економічного буття.

В умовах засилля фінансової цивілізації здійснюється ціннісно-нормативна переорієнтація сучасного соціуму, впливаючи, зокрема, і на специфіку соціальних інтеграцій, які, на думку А. Єрмоленка, базуються переважно не на спільних цінностях, а на нормативних системах, що є своєрідним компромісом між інтересами. Окрім того, відбувається формалізація основних ліберально-демократичних цінностей (свободи, солідарності, справедливості): свобода «не приписує саму матерію свободи, а визначається формальним принципом універсалізації взаємності», а солідарність та справедливість вже «не приписують субстанцію дії, а забезпечують симетричність відносин у суспільстві» [2, с. 92], таким чином демонструючи потребу у критичній рефлексії та раціональному обґрунтуванні цінностей.

В переважній кількості праць значущість довіри зазвичай обґрунтовується її специфічними функціональними особливостями, які полягають в зменшенні соціальної складності, економії соціальних зусиль, нормативній дисципліні, уможливленні та оптимізації співробітництва тощо. Соцієтальні структури довіри реалізуються в понятті «інститут довіри», що відображає очікування надійності функціонування соціальної системи в принципово невизначеному соціальному середовищі, передбачаючи не лише суб’єктивне визнання цієї надійності, а й об’єктивно наявні умови для її реалізації, здійснення соціального захисту та забезпечення соціального порядку. Ціннісна природа довіри виявляється в її нормативній спрямованості як благо-орієнтованої дії, що відображає сприйняття іншого у його кращих (бажаних) проявах. Традиційна трактовка довіри в термінах технічної компетентності, соціальної належності та позитивного мислення видається нам недостатньою, оскільки сфера відносин довіри передбачає набагато складніший спектр суб’єктивних та об’єктивних умов, враховуючи також їх культурну складову.

Згідно з Н. Гартманом, довіра не завжди є позитивним явищем, значущість її залежить від тих цілей та завдань, які досягаються завдяки даному феномену [3, s. 18]. В той же час довіра є частиною практики, що уможливлює реалізацію значень, відмінних від значень, які являє собою довіра як центральний елемент соціальної дії. Окрім того, М. Гартман ілюструє неоднозначність та складність довіри відповіддю на тезу Н. Лумана про довіру як редукцію соціальної складності аргументом того, що, зменшуючи одні складності, довіра породжує інші [3, s. 10]. Це насамперед стосується сфери пошуку раціональних засад довіри та обґрунтування її виправданості, нормативного підґрунтя та соціокультурного вкорінення.

Прикметним також є те, що феномен довіри постає як синтез об’єктивних та суб’єктивних чинників: об’єктивні базуються на адекватному сприйнятті суб’єктів довіри як гідних, відображаючи наявність ресурсів довіри, підстав довіряти; суб’єктивні ґрунтуються на специфічному ставленні до суб’єктів довіри як наділенні їх необхідними бажаними) властивостями. Виправдана довіра, таким чином, являє собою вдале поєднання суб’єктивних та об’єктивних чинників, оптимальне узгодження сприйняття та ставлення.

Особливо цікавою проблема довіри виявляється в контексті теорій обміну (Дж. Хоманс, П. Блау, Р. Емерсон, К. Кук, М. Дойч та ін..), де довіра проблематизується як соціальний вибір, враховуючи вибір між задоволенням власних інтересів та досягненням загального блага, а також створення узгоджених мереж обміну, що передбачає генералізацію довіри, ілюструючи ситуацію взаємозалежності та формування засад співробітництва. В цілому теорії обміну виявлять такі ознаки довіри, як залежність від намірів та поведінки партнерів по взаємодії, яка передбачає гнучкі механізми виконання зобов’язань; ресурси довіри; результативне очікування, базоване на розрахунку можливих (та бажаних) наслідків, які не зашкодили б інтересам суб’єктів довіри; принципово асиметричні відносини (визначені нееквівалентним обміном, оскільки зазвичай ролі того, хто довіряє, і того, кому довіряють, чітко розподілені і обумовлені різними обставинами); наявність альтернативної поведінки (що визначає ризик); відкритість (що обумовлює вразливість); ситуації недостатності інформації та неможливості повного контролю.

Довіра як преференція, відповідаючи суті стратегічної дії, орієнтованої на досягнення успіху, може бути розглянута в ситуації вибору з декількох альтернатив, коли сам вибір суб’єктів довіри орієнтує на обопільну вигоду – з боку тих, хто довіряє – очікування компетентності як виконання на належному рівні покладених обов’язків з урахуванням інтересів суб’єктів довіри, з боку тих, кому довіряють – як вияв прихильності, що надає певні повноваження та доступ до ресурсів в конкурентних умовах.

Специфіка відносин довіри полягає у принциповій взаємоспрямованості, що орієнтує на своєрідну сферу «між», яка не може бути віднесена до однобічних, відображаючи взаємну залежність від дій кожного з учасників взаємодії, обумовленість мотивами та потребами іншого. Таким чином, довіру проблематизує невизначене майбутнє та свобода дій іншого. Досліджуючи системні особливості сучасного соціуму, Н. Луман розглядає довіру у зв’язку з поняттями поінформованості та подвійної контингентності [4]. Поінформованість робить очікування більш-менш надійними, але ризик залишається через складність та різнобічність соціальної дії, адже довіра постає не як знання про те, як буде поводитись інший чи як буде функціонувати система, а як певне очікування, що може виправдатись або ні. Довіра постає як певна стратегія поведінки в умовах недостатності інформації, коли потрібно ризикувати, діючи на випередження.

Подвійна контингентність (або подвійна залежність від обставин в процесі соціальної взаємодії) розглядається в теорії Н.Лумана в якості ключового принципу системної теорії суспільства, є умовою виникнення соціальності взагалі, і позначає механізм взаємодоповнюючих одне одного очікувань, своєрідний колаж очікувань, що ілюструє процес появи імовірності, до якої призводить подвоєння неймовірності: невизначеність власної поведінки доповнюється невизначеністю вибору іншого, що також залежить від моєї поведінки, і саме тут з’являється можливість орієнтуватись саме на це і визначати власну поведінку відносно цього [5, с. 167].

Таким чином, довіра постає як взаємодія, змотивована результативністю досягнення спільного блага та зінтерпретована як безпечна та відносно передбачувана в умовах невизначеності та недостатності інформації. Раціональна довіра може трактуватись як виправдана, обґрунтована, адекватна, передбачаючи зазвичай неявну фіксацію ресурсів та підстав довіри, все ж усвідомлюючи ризик та власну вразливість відносно важливих для суб’єкта довіри об’єктів, подій, взаємин, що в цілому ілюструє стратегію типу «незважаючи на» або «наче ми насправді знаємо». Конкретна нормативність довіри полягає у реалізації взятих зобов’язань належним чином, ілюструючи етос турботи, співучасті, взаємовідповідальності.

Соціально-економічна природа довіри виявляється в очікуванні надійності та ефективності економічних відносин, їх взаємної результативної корисності, а також сприйнятті суб’єктів довіри як компетентних, чесних та відповідальних, які здійснюють неопортуністичну поведінку відносно інтересів та потреб партнерів по взаємодії. Проблема полягає у наявності / відсутності знання про надійність взаємин, причому суто довіра (на відміну від упевненості) відрізняється тим, що цього знання зазвичай недостатньо, чим і обумовлена ризиковість довіри.

Так, П. Штомпка, враховуючи корелят довіри з ризиком, визначає довіру як ставку відносно майбутніх непевних дій інших людей [6, с. 80], міра якої залежить від ряду чинників: розміру наслідків, очікуваної тривалості відносин, можливості відмови рішення, вірогідності та величини втрат, страхової можливості або інших засобів запобігання збиткам, а також цінності предметів довіри [6, с. 90-92]. В цілому довіра позначає той спектр взаємин, в яких вагоме значення має недостатнє знання про партнерів взаємодії, непевність щодо їх подальших дій та мотивів, непідконтрольності результатів цих взаємодій, але, не зважаючи на це, рішення довіряти все ж приймається, постаючи, згідно П. Штомпці, типом орієнтації, що відноситься до «дискурсу суб’єктивності, тобто полягає в активному передбаченні та опорі невідомому майбутньому» [6, с. 80].

На потужному економічному значенні довіри наполягає один з найвідоміших дослідників зазначеної проблематики Ф. Фукуяма, стверджуючи стійку залежність рівня економічного розвитку країни від культурних детермінант, зокрема, довіри та солідарності, що сприяє зростанню конкурентоспроможності, ефективності та розгалуженості організацій, розглядаючи довіру як ключовий елемент соціального капіталу [7].

Нобелівський лауреат з економіки Е. Остром у праці «Керування спільним. Еволюція інституцій колективної дії» звертається до категорій довіри та солідарності як базових підвалин колективних дій, звертаючи увагу на особливості організації використання спільних ресурсів без зайвих соціальних витрат та надмірного споживання шляхом оптимального співвідношення довіри та контролю. З позицій теорії ігор як загальнотеоретичної методології автор розглядає довіру як регулятивний механізм зі зворотнім зв’язком в аспекті дослідження стратегічних можливостей співробітництва в соціально-ризикових умовах [8]. Проблема довіри автором пов’язується з проблемою дотримання зобов’язань, що дозволяє розраховувати передбачувані майбутні вигоди, але лише за умови дієвості принципу взаємності. В якості функціональної особливості довіри відзначається полегшення та оптимізація подальших взаємодій, причому саме солідарності належить роль забезпечення відчуття спільності, зокрема, прагнення до спільного майбутнього.

Принцип солідарності передбачає наявність установки на те, що між людьми не існує суперечностей, які неможливо вирішити. Категорія солідарності позначає спонукаючі людину до взаємного співробітництва чинники, що зазвичай мають моральну природу та засновані на спільності поглядів та інтересів, на спільній відповідальності. Слід розрізняти солідарність внутрішньогрупову (так звану ближню), яка базується на більш тісних взаємозв’язках, та міжгрупову (дальню), яка ускладнюється наявністю все більшої кількості розбіжностей та є особливо актуальною в сучасному плюралістичному світі.

Будь-яка людська спільнота базується на солідарності, яка є основоположним джерелом життєдіяльності суспільства, його життєвою енергією. Солідарність відображає структурно симетричні відносини піклування про Іншого, його визнання та інтерес до нього, здатність до спільної дії та взаємодопомоги. Ю. Габермас визначає солідарність як таку, що «належить до блага поєднаних тісними зв’язками членів спільноти, які мають спільну інтерсуб'єктивну життєву форму» [9, с. 331]. В контексті інтерпретації принципу солідарності досить цікава концепція О. Гьоффе, який визначає почуття солідарності як відповідальність за спільне благо, і, слідуючи логіці І.Канта, висуває три максими солідарності: 1) думати самостійно; 2) подумки ставити себе на місце іншого; 3) завжди мислити у згоді з самим собою. Під визнанням як одним з важливих елементів солідарності вчений розуміє «найпростішу мораль, мораль справедливості чи правову моральність, де люди визнаються рівними попри їхнє місце у суспільстві чи владний вплив» [10, с. 6]. На думку О. Гьоффе, почуттю солідарності має передувати соціально-етичний принцип субсидіарності: «соціальна єдність справедлива не сама собою, а лише як субсидія, як допомога і підтримка кожної людини» [10, с. 3].

Отже, категорія солідарності відображає загальну специфіку поєднання особистого та суспільного вимірів буття, узгоджене прагнення спільності у досягненні поставлених завдань; категорія довіри акцентує увагу на ідеї взаємозалежності, соціальній необхідності покладання на волю іншого, що, в цілому, потребує досягнення порозуміння, збалансування інтересів, поєднання вигоди та взаємних поступок.

Враховуючи виклики, які дає нам глобалізація, солідарність може трактуватись як джерело узгодження при прийнятті глобальних рішень, а довіра як ціннісна основа соціальної взаємодії, відображаючи залежність від визначеної (очікуваної, бажаної, але аж ніяк не гарантованої) зустрічної поведінки іншого, постає умовою цього узгодження, в цілому визначаючи необхідність втілення соціальної моделі наближення цілей економічної ефективності до виважених моральних стандартів людської діяльності. Проблема довіри та солідарності, таким чином, полягає у пошуку засад забезпечення колективної вигоди спільними зусиллями, усвідомлюючи довіру не лише в якості ресурсу, а й суспільного блага, мети розвитку соціуму, його подальшого цивілізування у напрямку утвердження гуманістичних цінностей, що забезпечило б людині гідні її соціальні умови у вирі глобальної економіки.


1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка