Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка26/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   42

Список використаної літератури

  1. Ільїн В.В. Фінансова цивілізація / В.В. Ільїн. – К.: Книга, 2007. – 528 с.

2. Єрмоленко А. Публічність як чинник громадянського суспільства за доби глобалізації / А. М. Єрмоленко // Громадянське суспільство в Україні за доби глобалізації: ціннісно-нормативне та інституційне забезпечення його розбудови : Збірник наукових праць / Відп. ред. А. Єрмоленко. – К.: Інститут ліберального суспільства, 2007. – 318 с. – С. 91 – 108.

3. Hartmann M. Die Praxis des Vertrauens / Мartin Hartmann. – Berlin: Suhrkamp Verlag, 2011. – 541 s.

4. Luhmann N. Vertrauen. Ein Mechanismus der Reduktion sozialer Komplexität / Niklas Luhmann. – Stuttgart: Lucius & Lucius, 2000. – 140 s.

5. Луман Н. Социальные системы. Очерк общей теории / Н. Луман; [пер. с нем. И.Д. Гадзиева] – СПб.: Наука, 2007. – 648 c.

6. Штомпка П. Доверие – основа общества / Петр Штомпка: [пер. с пол.. Н.В. Морозовой]. – М. Логос, 2012. – 440 с.

7. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию / Фукуяма Френсис; [ пер. с англ. Д. Павловой и др..] – М. : АСТ : Ермак, 2004. – 730 с.

8. Остром Е. Керування спільним. Еволюція інституцій колективної дії / Елінор Остром; [пер. з англ.. Т. Монтян]. – К.: Наш час, 2012. – 398 с.

9. Габермас Ю. Мораль і моральність. Чи стосуються гегелівські заперечення Канта також і дискурсивної етики? // Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. – К.: Лібра, 1999. – С. 325 – 346.

10. Гьоффе О. Індивід і почуття солідарності (тези з соціальної етики ХХІ століття) // Політична думка. – 1997. - № 4. – С. 3-19.

Марія Олександрівна Нестерова,

кандидат філософських наук, докторант

філософського факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, м. Київ
ФЕНОМЕН ГРОШЕЙ В КОГНІТИВНІЙ ПАРАДИГМІ

СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІКИ
Феномен грошей завжди посідає центральну позицію в економічній науці і практиці. По суті, економісти займаються переважно грошима і цінами, приймаючи щодо них відповідні рішення, а усе інше у виробництві благ є «парафією» інших фахівців. А саме собою виробництво і саме собою споживання стають економікою тільки при опосередкуванні себе грошима і цінами. Таким чином, за допомогою грошей як реального феномену і їх категоріального відображення можливо повністю відобразити феномен самої економічної дійсності в його повноті [7, с. 40].

Спочатку становище грошей в економіці було провідним – це засіб, але засіб незамінний, з якого все в економіці починається і закінчується. Слід зазначити, що при всій об'єктивності і матеріальності їх існування гроші можна вважати не просто ідеальними, а когнітивним об'єктом. "Огрошевлення і оцінювання – справа суб’єктно-знаннєва, а не якась інша: гроші і ціни – не лише продукт, але й приналежність свідомості, звичайно ж, економічної. ... Гроші – наявно існуюча ірреальність, що стає в ході і в результаті впливу цілком реальною реальністю" [7, с. 42-43].

У світі сучасної економіки ми можемо говорити про серйозне парадигмальне зрушення. Ставлення до грошей стало складним, нелінійним і, як мінімум, подвійним. Навіть в інтелектуальному консалтинговому бізнесі існує неоднозначне відношення до грошових спокус: на одній з вечірок в престижній консалтинговій компанії хтось із співробітників прихопив італійську настільну лампу вартістю 200 доларів. І, незважаючи на погрози керівництва звернутися в поліцію, було пожертвувано можливим багатомільйонним доходом (така вартість хорошого консультанта в не дуже далекій перспективі) заради відносно нікчемної "синиці в руках" [6, 112]. Проте, саме ставлення до грошей в плані демонстрованої шахрайської поведінки набагато складніше. Низка психологічних експериментів показує, що люди готові вкрасти щось, що не обов'язково має грошову цінність, але зазвичай соромляться узяти реальні гроші. "Аналогічним чином ми можемо узяти з роботи стопку паперу для використання у своєму домашньому принтері, але маловірогідно, що ми візьмемо з каси компанії хоча б три-чотири долари і використаємо ці гроші для купівлі тієї ж кількості паперу" [2, 42 - 43].

Формування і фіксація стереотипів соціальної поведінки значною мірою обумовлені саме ставленням до грошей. Причому швидше не індивідуального ставлення, а загальнокультурних установок щодо до грошей. Складно заперечувати, що гроші визначають багато аспектів поведінки сучасної людини. Теорія і практика менеджменту сприяють максимальному отриманню прибутку підприємствами, де психологічні практики орієнтовані на досягнення особистого, переважно фінансового успіху.

При всьому тому, в сучасній економіці цінується надчуттєве. Вартість брендових продуктів значно перевищує їх реальну вартість. "Візьміть дешевий пошивочный матеріал і спробуйте зшити пару брюк, використовуючи викрійку, якій понад сто років. Грошей на цьому явно не зробиш. Собівартість виробництва приблизно $7. Пришийте бирку з маркою Levi's, і ви можете продавати ці штани за $50. У суспільстві, де наріжною основою є вже не атоми, а сприйняття – це все, і нематеріальні цінності стають більше ніж матеріальними, коли ви чуєте гуркіт касових апаратів" [6,113].

Зміщення акцентів у бік творчого процесу перетворення навколишньої дійсності актуалізує інтерес до власне господарської діяльності в сучасному контексті філософії господарства. "Філософія господарства людині удвічі органічна як породження свідомості і як властивість самого феномену людини, що робить філософію господарства не просто продуктом свідомості людської, але й її – цієї свідомості – безпосереднім атрибутом. Звідси не просто вигадування людиною філософії господарства, а її пряме з людини витікання" [7,18]. Складний коеволюційний процес взаємодії людини і природи в цьому процесі господарювання – реалізація не лише і не стільки дій, але реалізація знання, яке дає творчу свободу людині. При цьому господарювання – проективний феномен, його завжди супроводжує віртуальний когнітивний проект, що випереджає будь-яке фактичне діяння. І випереджаючими в господарюванні є свідомість, віртуальність і творчість [7,19-20]. Недаремно абсолютно інші напрями економічної та філософської думки використовують схожі метафори – хутір, село ("село фанк") і тому подібне, які підтверджують новий постнеклассический етап розвитку економічної науки, який характеризується людиновимірністю і поверненням на абсолютно новому витку розвитку до цілісності, натуральності існування людини класичного світу. При цьому творча, креативна складова людської діяльності є ключовою. "У селі фанк уся гра йде навколо творчості, результативності, революційних перетворень в підходах до виробництва продукції і обслуговування, залучення в компанію абсолютно несхожих людей, здатних створювати нові, дивовижні продукти. Успіх приходить через дослідження незвіданого й отримання лише частково "правильних" результатів" [6, 123].

Сучасний складний, нестабільний, фрагментарний світ створюється і підтримується не якимись певними управлінськими технологіями. Світ і людина, що пізнає його, з'являються в динамічній коеволюції. Не лише когнітивний, але й реальний світ створюється активними когнітивними агентами, що перетворюють його. "Зміни відбуваються не лише в матерії, просторі й часі. В епоху достатку весь світ зазнає метаморфоз, набуваючи нових, химерних форм. Речі переміщуються, розпадаються і складаються знову в незвичайних поєднаннях – panta rei, – утворюючи нову реальність – світ з розмитими межами, фрагментарний світ, с-в-і-т, написаний через дефіс. Наше суспільство перебуває у збентеженні. І цей стан передається індивідуумам, що набули сили, талантам, тим, хто має право вибору. Це люди, що мають свободу, щоб знати, пересуватися і бути тим, ким вони хотіли б бути. Вони відкривають цю еру "анархії", користуючись своїм правом на вибір. Вони руйнують стіни і розхитують традиційні основи влади. Вони самі планують свою власну освіту, кар'єру і життя. Вони ініціюють зміни в усій системі і перетворюють світ на архиплюралистическое місце" [6, 126].

Стираються не лише географічні і моральні межі, стираються межі галузей, межі між демографічними і гендерними зрізами суспільства. Виробництво і споживання зливаються у споживання (presumption), а товари і послуги так само складно розділити і ми можемо говорити про тов-слуги (provices) і пос-овари (serducts). Стираються грані між структурою і процесом, між працею і відпочинком, між правильним і неправильним. Стирання меж проходить на різних рівнях: на рівні суспільства, на рівні організацій, на рівні людей. Але це сприймається підприємцями і організаціями, які, власне, ініціюють ці зміни, не як хаос і сум’яття, а як можливість інновацій і реструктуризацій [6, 130 - 131].

У цій парадигмі гроші відіграють переважно допоміжну роль, бувши універсальним носієм-оцінювачем інформаційних сенсів, які є домінуючими. У світі творчої фрагментарності багато хто відмовляється від грошей, які не можуть підвищити їх особистий рівень самоактуализации. Основним мірилом стає час, час життя, який є реально невідновлювальним ресурсом. Недаремно виникають такі терміни як "хроностратегії", економіка часу (не плутати з тайм-менеджментом). Сам принцип грошей як єдиного еквіваленту також стає дещо розмитим, незважаючи на його універсальність і відповідність такій картині світу. Як показують психологічні експерименти, багато речей у сучасному світі люди не робитимуть за гроші, але можуть їх зробити з абсолютно інших, найчастіше альтруїстичних спонукань [2].

Але ми не можемо стверджувати, знову ж таки в силу складності, як мінімум двоїстості феномену грошей, що від грошей так просто можна відмовитися у світі невизначеної складної економіки. "І тут важливо відзначити, що гроші при всій своїй начебто фіксованості і впорядкованості відрізняються іманентною невизначеністю – деякою істотною рухливістю (у своїй ціні, у своїй кількості, в обігу, в оцінній ролі, в структурній і просторовій динаміці). І гроші при цьому не просто якісно невизначені йі кількісно рухливі, а фундаментально трансцендентні, і тільки будучи такими, вони й можуть виконати складну функцію грошей, бути реальними грошима" [7, 43].

Можна відзначити, що в сучасному суспільстві підвищується важливість людського капіталу, який визначає здатність людини до діяльності й розвитку. Соціальний капітал як здатність суспільства до цілеспрямованого розвитку (яка також може бути предметом інвестування) є важливою системною характеристикою. Ефективність суспільства визначається перевищенням соціального капіталу над сумарним людським капіталом. Сергій Переслегин вважає, що капітал має три форми: традиційну, індустріальну і когнітивну. Когнітивна форма капіталу включає фінансово-інформаційний капітал, індустріально-інформаційний, людський, соціальний, культурний і цивілізаційний капітал [9]. Таким чином, можна говорити про когнітивну економіку, грунтовану на когнітивному капіталі. Як мінімум, ми можемо говорити про когнітивну парадигму сучасної економіки, оскільки частка когнітивного капіталу в людському капіталі країни в сучасній економіці постійно зростає [4, 31].

У когнітивній парадигмі сучасної економіки, очевидно, питання дослідження свідомості відіграють провідну роль. Поведінка покупців і виробників, як наслідок прийняття ними тих або інших рішень – основа економічної діяльності. Саме тому когнітивні дослідження останніх років зорієнтовані на розуміння біологічних основ мислення, зокрема, процесу ухвалення рішень. Результатом розвитку цих досліджень можна вважати нову міждисциплінарну галузь нейробиології – нейроекономіку [10]. Нейроекономіка стала одним з перших вдалих прикладів синтезу різних наук: економічних, психологічних та біологічних, зокрема, нейробиологии. Результати нейроекономічних досліджень демонструють, що ухвалення рішень обумовлене роботою відносно незалежних нейрональных систем мозку, які відібрані в результаті природного відбору. Філософським контекстом цих досліджень може бути еволюційна епістемологія, предметною сферою якої вважаються еволюційні адаптивні механізми в когнітивній сфері. З праксеологічної точки зору видається важливим дослідження співвідношення і взаємодії "когнітивних" (у даному контексті – раціональних) і "емоційних" механізмів ухвалення рішень, тому що саме вони визначають міру раціональності людської поведінки. Раціональність в практичному сенсі означає передбачуваність поведінки ринкових гравців, що є важливим критерієм ефективності економічної діяльності. Адже саме в економічній сфері передбачуваність людської поведінки може служити надійною підставою для ухвалення рішень. Нейроекономіка, яка є міждисциплінарною наукою по своїй суті й історичному шляху розвитку, в широкому сенсі може вважатися нейробіологією ухвалення рішень (decision neuroscience) [5]. Не можна не погодитися, що цей напрям розвитку дуже актуальний за сучасних умов, які характеризуються в першу чергу саме складністю ухвалення рішень з причини тотальної зовнішньої нестабільності і невизначеності.

До цього ж напряму належать послідовники схожої концепції - "поведінкової економіки", "економіки поведінки" або "бихевиоральной економіки" (Behavioral Economics). Прийнято вважати, що її основні принципи сформулювали двоє психологів: лаурет Нобелівської премії з економіки 2002 року Дениел Канеман і його постійний співавтор Амос Тверски. Їх стаття "Теорія очікувань: Ухвалення рішень в ризикових ситуаціях" (Prospect Theory : Decision Making Under Risk) з'явилася в 1979 році в журналі Econometrica. У цій статті автори показали, що люди можуть демонструвати схильність до абсолютно ірраціональної поведінки. Звичайно, цю ж думку і раніше висловлювали інші дослідники. Наприклад, французький економіст Моріс Алле також сформулював тезу про ірраціональність людської поведінки, але саме вони сформулювали її дуже чітко і, головне, дуже своєчасно [1].

Ден Аріелі, автор курсу поведінкової економіки в Массачусетському технологічному інституті (Massachusetts Institute of Technology) і автор бестселера "Поведінкова економіка" [2], у своєму інтерв'ю виданню VOANews висказывает узагальнення з приводу перспектив і напрямів в сучасній економічній науці. Він вважає, що є тільки два напрями – один з них стверджує, що учасники ринкових стосунків реалізують оптимальні поведінкові стратегії, а інший категорично цього не визнає. Безумовно, в кожному підході існує багато течій, але принципова позиція саме така: робити акцент на аналіз оптимальної ринкової рівноваги, або не робити. Ден Аріелі вважає, що когнітивні дослідження, зокрема, експериментальні дослідження дійсної мотивації людей і способів досягнення ними своїх цілей, украй потрібні для зв'язку економіки з реальним світом. Завданням когнітивних досліджень можна вважати точні наукові експерименти з виявлення характерних прикладів ірраціональної поведінки і на цій підставі навчитися їх передбачати. Під ірраціональною поведінкою можна розуміти відхилення від своїх власних очікувань і планів. Така поведінка означає, що людина просто себе не розуміє, а саме тому не може правильно приймати правильні рішення. Інший важливий аспект ірраціональності пов'язаний з несумісністю людських бажань або постановкою цілей, які взаємно виключають одне одного. Саме розуміння особливостей власної поведінки може допомогти з'ясувати, що примушує людей поводитися з тією або іншою мірою раціональності [1].

Відносно грошей дуже яскраво проявляються ці механізми ірраціональної поведінки. Якщо економісти в основному виходять з "безособовості", "подібності" грошей, то психологи, навпаки, вважають, що будь-які суми грошей, репрезентовані в тій або іншій формі, є об'єктом психологічної оценки. Наслідком суб'єктивності сприйняття грошей виявляється різне ставлення до конкретних сум. Помічено, що неоднаково витрачаються великі і дрібні купюри: великі скоріше асоціюються з накопиченням, а дрібні – зі споживанням. "Наприклад, щоб не розмінювати велику купюру, людина може вчинити нераціонально і не купити потрібну або дешевшу річ, а на дрібні гроші може купити більше, ніж планувалося. Невідповідність суб’єктивної оцінки грошей їх номіналові виявляється і в різному відношенні до нових і старих грошей в період грошового реформування. Людина може програти в розрахунках заради володіння новими грошима або зробити нераціональну покупку, щоб позбутися старих грошей, незважаючи на однакові правовий статус і номінальну цінність монет і купюр старого і нового зразка в цей період історичного часу" [8]. Є і раціональніші поведінкові механізми ставлення до грошей, пов'язані з джерелом їх походження. Несподіваний доход абсолютно інакше психологічно "забарвлений", ніж наприклад, заробітна плата: економне і дбайливе ставлення до зарплати, на відміну від часто марнотратного ставлення до "незаслужених" грошей. "При дослідженні вікової клептоманії виявилося, що вкрадені гроші частіше витрачаються на непристойні справи, ніж отримані від батьків гроші. Щось подібне у своїй економічній поведінці можуть демонструвати фірми і організації, і навіть уряд" [8]. Розуміння механізмів такої ірраціональної поведінки є основним завданням когнітивних наук в області так званої поведінкової економіки [1].

Одним з пріоритетних напрямів для когнітивних досліджень можна назвати вивчення стереотипів, які формують очікування, установки і подальшу поведінку. Стереотипи спочатку відігравали важливу еволюційну роль: вони категоризують інформацію, сприяють прогнозуванню майбутнього досвіду. Адже мозок не може працювати «з нуля» в кожній новій ситуації, це було б нераціонально з еволюційної точки зору. У будь-якому випадку, його діяльність грунтується на баченому раніше. Тому стереотипи не є по суті своїй чимось шкідливим, оскільки вони прокладають короткий шлях для наших спроб розібратися в складній ситуації [2, 186 - 187]. Розуміння механізмів формування стереотипів багато в чому може пояснити і спрогнозувати людську поведінку. Гроші в цьому ключі являють достатній сильний стимул як для розуміння, так і, власне, для формування стереотипів. Багато сучасних когнітивних практик, наприклад, тренінгові і коучінгові, засновують свою роботу саме на вивченні і формуванні нових стереотипів відносно грошей. Нині домінує твердження (досить спірне, слід зазначити) що саме негативні соціальні стереотипи стосовно грошей заважають ефективній економічній діяльності.

Гроші виступають як один з найпотужніших когнітивних механізмів, що впливають на людську поведінку. Мабуть, з усіх фінансових інструментів гроші є єдиними, який доступний не лише для абстрактно-логічного, але і перцептивного, образно-символьного мислення. Якщо використати термінологію гештальтпсихології, то гроші цілком можуть виступати як цілісний гештальт – людський мозок досить легко добудовує їх образ за частково визначеними символами. Можливо, тому і такий сильний вплив цього феномену на людське мислення і, відповідно, поведінку. Тому, безперечно, вивчення феномену грошей являє значний інтерес для когнітивних досліджень в економічній сфері.

Список використаної літeратури

1. Ариели Д. Интервью изданию VOANews //Дэн Ариели // Режим доступа: http://gtmarket.ru/laboratory/publicdoc/2008/1750

2. Ариели Д. Поведенческая экономика. Почему люди ведут себя иррационально и как заработать на этом // Дэн Ариели: пер. с англ. Павла Миронова. - М.: Манн, Иванов и Фербер, 2013. - 296 с.

3. Ариели Д. Вся правда о неправде. Почему и как мы обманываем /Дэн Ариели; пер. с англ. Павла Миронова. – М.: Манн, Иванов и Фербер, 2013. – 288 с.

4. Карпенко М.П. Когномика . М.: СГА, 2009. - 225 с.

5. Ключарев В.А., Шмидс А., Шестакова А.Н. Нейроэкономика: нейробиология принятия решений //Экспериментальная психология. 2011. №2. – C. 14-35.

6. Нордстрем К., Риддерстрале/Кьелл А. Нордстрем, Йонас Риддерстрале. Бизнес в стиле фанк. Капитал пляшет под дудку таланта. – Спб: Стокгольмская школа экономики в Санкт-Петербурге, 2002. - 279 с.

7. Осипов Ю.М. Обретение.- М.: ТЕИС, 2011. - 591 с.

8. Отношение к деньгам и "денежное поведение". Режим доступа:// http://psi.3dn.ru/publ/ehkonomicheskaja_psikhologija/dengi_finansy_birzhi_nalogi_psikholo_gicheskij_aspekt/2-1-0-8

9. Переслегин С. Когнитивные формы капитала. Режим доступа:// — http://www.archipelag.ru/geopolitics/partii/cognitive-project/cognitive-form/]

10. Glimcher P. W. and Rustichini A. Neuroeconomics: the consilience of brain and decision // Science. 2004. № 306. P. 447–452. Режим доступу: //http://www.mendeley.com /catalog/neuroeconomics-consilience-brain-decision-1/
Володимир Петрович Мельник,

доктор філософських наук, професор,

декан філософського факультету

Львівського Національного університету

ім. Івана Франка, м. Львів

СУЧАСНА НАУКА: В ПОШУКАХ ФУНДАМЕНТАЛЬНИХ ОСНОВ

ТА ПРАКТИЧНИХ ЗНАЧЕНЬ

Багаточисельні прояви кризи реалізації проектів просвітництва і гуманізації, гострота глобальних проблем, постійно наростаючий негативізм у питаннях міжкультурної комунікації стали поживною основою поширення песимістичних ідей та соціальних прогнозів. Причому в усіх сферах духовно-інтелектуального життя Європи. Ідеї «кінця»,фіналізму в оцінках перспектив цивілізаційного поступу, історії, культури «перекинулися» і до прогнозів майбутнього науки. Показовою у цьому плані є книга Дж. Хоргана під промовистою у своїх претензіях назвою “Кінець науки: погляд на обмеженість знання наприкінці Віку Науки”[8]. Очевидно, що є усі підстави говорити про кризові явища в європейській культурі. Одним з прямих проявів, а можливо і причин такого стану справ, є агресивні спроби приниження наукової раціональності.

Критичне ставлення до когнітивних та соціальних функцій науки загалом та раціоналізму як цінності та способу самоорганізації європейської культури відбувається на фоні сумнівних з точки зору наукової строгості та аргументованості псевдопроектів з претензіями на остаточне вирішення всіх наукових та культурологічних проблем. Нерідко вони «замішані» на містичних кармічних релігіях та трансметафізичних ілюзіях.

Набагато важливіше і в такій же мірі настільки і складніше виявити особливий культурологічний зміст і соціоантропологічний виміри науки як раціоналістичного способу освоєння світу та сенсоутворюючого чинника європейської цивілізації. Причому особливу увагу слід звернути на «антропологічний поворот» в інтерпретаціях суті науки, яка з другої половини ХХ ст. розпочала активно долучати до своїх раціоналістичних побудов нові чинники – суб’єктивні, холістські та позанаукові. Постнекласичний образ науки не лише не конфронтує з позанауковим знанням, але все послідовніше інтегрує гуманітарне знання та взаємодіє з іншими формами раціональності, які характерні для релігії, міфу, мистецтва, повсякденності [4, с. 10].

Очевидно є різні прогнози стосовно майбутнього науки. Проте, по-перше критика науки має бути методологічно коректною; по-друге, наука, як «цивілізаційних проект», має свої історичні особливості та закономірності. І потрібно мати на увазі, що нині «відбувається становлення принципово нового етапу розвитку науки – постнекласичного, який продукує не відчужене від людини знання про світ, а таке знання, яке має «людську вимірність», причому у нього включені і знання про саму людину». [3, с.155].

В такій збуреній постмодерністськими та псевдогуманістиними оцінками перспектив наукового раціоналізму надзвичайно важливо звернутись до класичних питань розвитку науки, зокрема її структурної організації, експлікації сутнісних вимірів фундаментальних та прикладних наукових досліджень. Це тим більш актуально в умовах постнекласичного етапу розвитку науки, її антропологічного повороту, дискусійності питань об’єктивності та релятивності наукового знання.

Нові образи науки в сучасному світі виявляють принципово нові форми організації наукових досліджень та їх структурної організації. Крім того, домінування в науці холістичних парадигм, посилення інтегративних процесів в науковій практиці, на думку багатьох дослідників просто «знімає» питання про актуальність виділення в науці фундаментальних та прикладних рівнів. Проте, реальна ситуація не стільки в науці як в питаннях її соціокультурної детермінації – співвідношення науки і влади, науки та її техніко-технологічного базису, свободи наукової творчості, соціальної відповідальності вченого та етичної релевантності науки і т.п. – демонструє зовсім інше бачення питання про відмінності між фундаментальними та прикладними дослідженнями. Крім того, саме поняття фундаментальності в науці отримало розширене адекватне трактування відповідно до сучасної гносеологічної проблематики. Воно фіксує сутнісний вимір горизонту людського буття, розкриває закономірності розвитку об’єктивної дійсності. Фундаментальність у науці пов’язують зі встановленням найстійкіших та найуніверсальніших зв’язків об’єктивного світу – відкриттям глибинних закономірностей природи, що визначають структуру та сутнісні виміри буттєвості світу як цілісності універсуму. Знання, здобуті у фундаментальних дослідженнях, стають елементами або методологічними принципами нових фундаментальних теорій, виконуючи методологічну функцію у процесі розроблення нових методів дослідження, розширення предметної сфери пізнання та філософських основ науки. Водночас такі знання мають світоглядне навантаження, оскільки, імплантуючись у науково-технічну парадигму світу, розширюють обрії розуміння природи світу та можливості людського пізнання.

Саме тому фундаментальні й прикладні дослідження розділяють (розрізняють) під час вивчення структури й особливостей функціонування природознавства. І такий підхід має свою давню історію та демонструє методологічну продуктивність. Значно рідше така дихотомія трапляється в контексті аналізу суспільних наук і винятково рідко – технічних, сільськогосподарських, медичних та інших, хоча у подібній диференціації виявляються закономірності розвитку всіх галузей наукового знання. У процесі самовизначення кожної з них в окрему, автономну галузь наукового пізнання, з досягненням певного ступеня зрілості та відносної самостійності теоретичного рівня в них починають вирізнятися фундаментальні й прикладні аспекти досліджень. Очевидно, це ж стосується і наук технічних, сільськогосподарських, медичних та ін.

У найзагальнішому сенсі під фундаментальними дослідженнями зазвичай розуміють наукову діяльність, що приводить до відкриття нових законів, взаємозв’язків і явищ природи та суспільства. Це розширення, приріст наукових знань найчастіше постає у вигляді нових логічних висновків, принципів, понять, теорій, концепцій, гіпотез. Наукові розробки, які використовують отримані фундаментальні знання у практичних цілях, вивчають шляхи, засоби, способи і форми його застосування для задоволення потреб суспільства, вважаються прикладними дослідженнями. Їхніми результатами зазвичай є рекомендації, методи, проекти конструкцій, науково-технічні звіти, які містять конкретні розв’язання проблем, що виникають у сфері практики. На цій основі виокремлюють і відповідні види наукових дисциплін, галузей знання.

В загальнонауковому значенні диференціація на фундаментальні та прикладні дослідження, які вважаються основними формами наукової діяльності, зводиться до таких моментів: фундаментальні (теоретичні) наукові дослідження спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення; їх розв’язання потребує глибокого аналізу розроблювальних систем наукового знання – теорій, законів, гіпотез, а також критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів і засобів наукового пізнання, які використовує дослідник. Прикладні наукові дослідження – це наукові дослідження, коли вчений (науковий колектив) зазвичай має справу з уже сформульованими теоретичними проблемами. Йому належить критично вивчити запропоновані рішення, емпірично перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Здебільшого прикладні дослідження спрямовані на практичне використання сформульованих законів і теорій, пошуки методів практичного застосування наукових результатів. Тобто не характер наукової діяльності, і не мотиваційні характеристики є визначальними критеріями розмежування фундаментальних і прикладних досліджень, а передусім цілі, які вони ставлять перед собою [6, с. 345-392].

Зауважимо, що сьогодні, попри всю різноманітність наукових напрямів, посилену диференціацію науки, вона все повніше відкриває в собі тенденцію до взаємозумовлюючого, взаємозалежного, а нерідко і синхронного розвитку наукових дисциплін як складових частин науки загалом. Показовим є факт особливої уваги до розвитку теоретико-методологічних концептів у всіх галузях науки як способу саморефлексії стосовно механізмів приросту нового знання, способів його фіксації, істинності та ін. У методологічній свідомості плюралістичний підхід дав змогу вирізнити, крім теорії як одиниці методологічного аналізу, інші прийоми та конструкти. Як така обґрунтовується парадигма, концептуальна схема, дисциплінарна матриця, дослідницька програма, наукова сфера, дослідницька традиція. Іншого звучання набули проблеми об’єктивності й об’єктності, ролі суб’єкта в науковому пізнанні, співвідношення раціональних та ірраціональних чинників у розвитку науки, а також наукового, ненаукового, позанаукового знання тощо.

Установити межі між фундаментальними та прикладними дисциплінами (дослідженнями) важко, оскільки потрібні достатньо жорсткі й однозначні критерії. Насправді розмежування наук, їхніх розділів, досліджень на фундаментальні та прикладні здійснюється водночас за різними ознаками. З-поміж них – домінуючий характер знань, специфіка предметної галузі досліджень, цільова орієнтація науки, особливості її функціонування. Демаркація, розмежування фундаментальних і прикладних наук тільки за характером продукованих у них знань – не завжди прийнятна і зручна. На думку багатьох учених, прикладні дисципліни за такого підходу позбавляються сво­го специфічного предмета досліджень. Справжня відмінність полягає лише у ступені їхньої конкретності, а тому між фундаментальними та прикладними дослідженнями відсутня якісна відмінність, фундаментальні науки редукуються до прикладних. Очевидно, визначальна роль у розмежуванні цих наук належить характерові досліджень, які відбуваються у фундаментальних і прикладних науках. Нерідко розподіл наук на фундаментальні та прикладні здійснюють у контексті протиставлення “теоретичне – емпіричне”. За такого підходу фундаментальні, теоретичні науки, на відміну від прикладних, орієнтуються на осягання сутності явищ, установлення єдності в багатоманітності, з’ясування змістовних особливостей загального, що є основою окремих відношень. Прикладні ж науки, орієнтовані на дослідження останніх, розширюють і уточнюють предмет фундаментальних наук. Розвиток системи теоретичного знання можна подати як сходження від абстрактного (фіксація окремого або окремих відношень, взятих нарізно) до конкретного (розкриття сутності явища). Вивчаючи один і той самий фрагмент реальності з позицій своїх цільових установок, фундаментальні й прикладні науки відрізняються тим, що для перших характерне глибше проникнення у сутність досліджуваного об’єкта. Наголосимо: фундаментальні науки використовують абстракції вищого порядку, оскільки тримають курс на розкриття сутності явищ глибшого, універсального характеру. Очевидно, застосування результатів фундаментального пошуку на практиці передбачає певне “заземлення” абстрактної теорії, приведення її у відповідність до конкретної пізнавальної ситуації у сфері прикладного дослідження.

Певні підстави для ототожнення фундаментального знання з теоретичним існують, адже саме теорія є основою практичного застосування (прикладання) знання. Попри те, що в багатьох випадках назване ототожнення не просто має місце, а й доцільне з позицій практичного застосування результатів фундаментального пошуку, – загалом це різні види знання. Нагадаємо, що у відомій дискусії А. Айнштайна з В. Гейзенбергом, перший висловив нині загальновизнану думку: те, що ми можемо спостерігати, залежить від теорії. А значить теорія визначає можливі перспективи опредметнення, застосування наукового знання.

Розпочнемо з того, що фундаментальним може бути й емпіричне знання. Для прикладу наведемо фундаментальні константи у фізиці, астрономії, хімії, емпіричні закони. Фундаментальне (у цьому розумінні) емпіричне знання і теорія становлять разом фундаментальну науку – фізику, хімію тощо. Певні види фундаментального знання простежуються на рівні фактів або явищ. Скажімо, фотографія зворотного боку Місяця або відкритий новий вид елементарних частинок, ізотопів, мікроорганізмів, комах, рослин – фундаментальне наукове знання емпіричного, споглядального чи експериментального характеру. Однак таке нове наукове знання – не на рівні закону або теорії, до того ж воно може бути отримане без використання будь-яких теорій, а випадково, під час наукового пошуку – в іншому напрямі, як це було з відкриттям рентгенівських променів, а також багатьох видів тварин, рослин і мікроорганізмів. Одночасно прикладні дослідження містять не лише практичну, а й теоретичну діяльність, мета якої – розробка конкретних способів отримання нової технології, техніки, матеріалів, конструкцій та ін.

Тут ми підійшли до розгляду ще одного питання – про цільовий характер фундаментальних і прикладних робіт. Ці види наукового дослідження мають різні цілі: фундаментальне – пізнавальні, а прикладне – практичні. Саме тому вважаємо, що рельєфніше фундаментальні й прикладні науки (дослідження) можна розмежувати, аналізуючи співвідношення “теоретичне – практичне”. Поділ наук на основі цієї антитези ґрунтується на розмежуванні практичного, предметно-перетворювального і теоретико-пізнавального відношення людини до дійсності. Практичне й теоретичне варто розглядати як ступені будь-якої людської діяльності (їх особливості, характер взаємозв’язків ми вже аналізували). Перебуваючи у діалектично суперечливій єдності, що досягається через посередництво певних форм зв’язку, втілюючи протилежні сторони діяльності людей і типи відношення до дійсності, теоретичне і практичне насамперед ніколи не стануть звідними.

Констатуючи відому протилежність теоретико-пізнавального та перетворювального відношення до дійсності, наголосимо ще раз на залежності “чистого”, здавалося б, необтяженого утилітарною орієнтованістю дослідження природи від практичних інтересів суспільства. У процесі наукового пізнання об’єктивна реальність постає предметно – фіксуються ті об’єктивні закономірності, котрі суспільство може осягнути – пізнати й перетворити. Тобто пізнавальне відношення охоплює той і такий фрагмент реальності, який актуально пізнаваний і потенційно може бути предметно-практично освоєний. Тому, будучи діалектично протилежними, пізнавальне та перетворювальне як специфічно своєрідні способи відношення людини до дійсності перебувають у тісному зв’язку і зумовлюють одне одного. Таке розуміння теорії та практики, на наш погляд, є продуктивною методологічною основою для з’ясування особливостей фундаментальних і прикладних досліджень.

У процесі фундаментального дослідження (причому і за його підготовки, і за його завершення) можуть виявитися його предметно-практичні виміри. Аналогічно, практичне впровадження прикладного знання нерідко приводить до фундаментальних відкриттів, і яскравий приклад цього – космічні дослідження, що здійснюються на довготривалих орбітальних станціях. Під час спостережень за поверхнею Землі були отримані фундаментальні знання у сфері космічного землезнавства, метеорології, геології та ін. Завдяки розвиткові прикладних наук сільськогосподарського профілю зроблено фундаментальні відкриття у галузі фотосинтезу, фіксації азоту бобовими рослинами і под.

Безперечно, у фундаментальних дослідженнях отримують істотно більше фундаментального знання, ніж у процесі здійснення прикладних робіт. Сама стратегія наукового пошуку, система вихідних установок також впливають на його результати. Однак цільова орієнтація не висуває принципово істотних перешкод для одержання того чи іншого виду знань, у тому числі і прикладного. Для фундаментальної науки характерне приведення у логічну несуперечливу систему отриманих науковим пошуком фактів, що визначають сутність і механізми саморозвитку природних явищ. Призначення прикладних наук полягає в іншому – пошуку та дослідженні предметних структур, де здійснюється природний процес як рушійна сила одержання соціально бажаного технічного, сільськогосподарського, медичного (або ширше – практичного) ефекту. Саме тому прикладні науки дають змогу виявити соціальну продуктивність, на перший погляд, абсолютно непродуктивних і до певного часу практично невикористовуваних результатів фундаментальних досліджень пошукового характеру. І якщо фундаментальні дисципліни орієнтовані на виявлення гармонії у природних об’єктах як таких, то прикладні розділи науки вишукують передусім способи гармонійного поєднання соціального і природного, штучного створеного натурального з метою досягнення очікуваного соціального ефекту від функціонування сконструйованої технічної системи, винайдених (нерідко синтезованих) медикаментів, впровадженого агротехнічного прийому тощо.

В умовах інтенсифікації інтегративних процесів, посилення зв’язків не лише між фундаментальними та прикладними дослідженнями у межах однієї галузі наукової діяльності, а й у масштабах дуже широких галузей знань, зв’язків між наукою і виробництвом, відбувається певне коригування існуючого раніше погляду, згідно з яким результати фундаментальної науки можна використовувати на практиці виключно через прикладні дисципліни, а останні у своєму розвитку орієнтовані лише на потреби практики. В епоху науково-технічної революції уже не одиничним (хоча, можливо, ще не масовим) стає пряме, неопосередковане іншими елементами наукової діяльності, використання результатів фундаментального пошуку на практиці. Так, досягнення квантової електроніки, хімії, фізики твердого тіла та фізики плазми отримали пряме застосування на практиці, але, ввійшовши до сфери прикладного знання, самі вони (як це не парадоксально, на перший погляд) не втрачали фундаментального характеру.

Аналогічний процес і є методологічним інструментарієм науки. Пряме застосування тих чи інших компонентів загальнонаукових теоретичних підходів до розв’язання конкретних практичних завдань (скажімо, засобів системного, структурного, функціонального й інших підходів такого типу – в системотехніці) зовсім не позбавляє ці засоби фундаментального статусу. Тут вони набувають одночасно характеристики і прикладного знання. Очевидно, цей процес має достатньо загальний характер і стосується не тільки загальнонаукового знання. З одного боку, окремі “фундаментальні науки можуть користуватися (і користуються) апаратом інших фундаментальних наук, які в такому випадку самі набувають ознак прикладного знання” [1, с. 82]. З іншого – прикладне знання активно використовують у розв’язанні не лише суто практичних знань, а й проблем фундаментальної науки. Для підтвердження звернемось до процесу утворення тих самих засобів системного підходу (й інших, внутрішньо пов’язаних із ним загальнонаукових підходів) у процесі вирішення певних класів суто практичних завдань системного аналізу внаслідок екстраполяції евристичних можливостей цих засобів на якісно нові типи пізна­вальних ситуацій та нові галузі наукового знання.

Загалом існуюча реальна практика розвитку фундаментальних досліджень та опредметнення наукового знання виявляє тенденцію до посилення інтеграційних процесів у науці. Водночас фундаментальні й прикладні науки не лише взаємодіють, а взаємозумовлюють у своєму розвитку одна одну. Суть справи полягає в тому, “що прикладні розробки можуть бути теоретичними (як, наприклад, прикладна математика) а фундаментальні – практичними (як про це свідчить космонавтика). Тобто, тут йдеться про взаємоперехід теорії та практики в ракурсі процедурно-перетворюючої, конструктивної діяльності (прикладні дослідження) та виробництва знання про об’єктивні закономірності, котрі цю діяльність уможливлюють (фундаментальні розробки), незалежно від їх пов’язаності з абстрактними чи конкретними засобами пізнання” [5, с. 137]. Отже, існують і прямі, й опосередковані прикладними моментами та розробками форми зв’язку фундаментальних досліджень із виробництвом, практикою. Якщо сказане раніше стосувалося, головно, наук природничо-технічного циклу, то це тим паче відноситься до наук суспільних і філософських. Отримання нового методологічного знання, його приріст, безумовно, належить до фундаментальних досліджень, а його застосування виконує прикладну функцію в науковій діяльності. У таких випадках фундаментальна наука водночас є і прикладною, адже її безпосередньо використовують у практичних цілях. Очевидно, поява своєрідної прикладної науки виправдана і соціально необхідна лише за умови, що немає безпосередніх “прямих” виходів фундаментальної науки на практику. Тоді потреби ефективності спричиняють формування проміжної ланки між фундаментальним знанням та практикою.

Той чи інший компонент наукового знання може достатньо обґрунтовано вважатися фундаментальним лише за умови, що у зв’язку зі своєю логіко-гносеологічною та методологічною природою він відображає суттєві риси об’єктивної реальності й тому стає іманентно необхідним елементом розвитку фундаментальної теорії. Це засвідчує відносний характер самої ознаки фундаментальності – стосовно знання і наукового дослідження.

Взаємозумовленість у розвитку фундаментальних і прикладних досліджень очевидна, і численні приклади демонструють складний та неоднозначний характер їхніх зв’язків. Кожна фундаментальна теорія має значну кількість актуальних і потенційних, можливих прикладань. Згодом на окремих із них здійснюється прорив у розвитку фундаментального знання. Цікавий та показовий приклад у цьому контексті наводить Ю. Сачков, аналізуючи розвиток квантової механіки як, безперечно, фундаментальної, а можливо, найфундаментальнішої фізичної теорії, що кардинально змінила спосіб фізичного мислення у ХХ ст., заклала теоретичні основи бурхливого розвитку мікропроцесорної техніки. На її основі сформувалася низка прикладних досліджень, які вже сьогодні досягнули фундаментального статусу. Йдеться про такі загальновизнані “солідні” фізичні напрями, як фізика елементарних частинок, фізика твердого тіла, астрономія та ін. Набагато менше “приділяється увага широкому осмисленню інтенсивного розвитку сучасної фізики твердого тіла, фізики конденсованих систем… Однак сьогодні ще не можна сказати, що фізика твердого тіла вийшла за статус прикладного дослідження: на її базі ще не склалась достатньо цілісна і самостійна теоретична система, яка уподібнюється до самої квантової механіки. Фізика твердого тіла в практичному відношенні має, безсумнівно, фундаментальне значення: вона – основа бурхливого розвитку електроніки, яка, по суті, уособлює сучасні науково-технічні перетворення. Ситуацію, що склалася, важко зрозуміти, якщо за фізикою твердого тіла не визнати фундаментальну значущість і в теоретичному сенсі” [7, с. 83].

Наголошуючи на відносності розмежування фундаментальних та прикладних досліджень, зазначимо, що з розвитком і поглибленням наукового пізнання окремі розділи наук перестають бути фундаментальними у зв’язку з тим, що формуються нові теорії, які повніше, багатогранніше і глибше розкривають сутність певного кола явищ. Причому існуюча фундаментальна теорія не переходить до розряду прикладних, а “розчиняється” у змісті загальнішої теорії, існуючи в ній як певна підсистема у системі. На рівні новоствореної фундаментальної теорії загалом фундаментальність попередньої діалектично заперечується, “знімається”, повністю зберігаючи теоретичну значущість на рівні її підсистеми та низки елементів.

У кожній галузі наукового знання можна виокремити фундаментальні й прикладні розділи. Однак питання про те, що галузь науки може бути або суто фундаментальною, або суто прикладною, на нашу думку, некоректне, точніше – не відповідає реальній ситуації в науковій практиці. Цілком очевидно: на певному рівні розвитку науки фундаментального характеру (чи її розділу) в ній (рано чи пізно) формуються прикладні розділи (або ж виявляються інші можливості практичного застосування отриманих теорією результатів) як вияв практичної, у кінцевому підсумку, зумовленості й спрямованості розвитку науки. Зауважимо наявність своєрідної взаємної детермінації у відношеннях між фундаментальними та прикладними дослідженнями. Якщо прикладна наука перебуває на емпіричній стадії розвитку, то природно, вона не зможе належно використовувати досягнення фундаментальних досліджень з метою їхнього застосування для практичних цілей. Тобто прикладна наука “не доросла” до сприйняття позитивних здобутків фундаментального пошуку. І навпаки, сповільнення розвитку фундаментальних, пошукових досліджень призводить до того, що вони не забезпечують необхідного випереджування прикладних розробок. Виникають порушення у співвіднесенні розвитку прикладних та фундаментальних дисциплін (розділів), отже, – і збої, своєрідні непрохідні “тромби” у впровадженні наукових досягнень у виробництво.

Розглядаючи наявність опосередкованого впливу фундаментальних знань на практику, не можна недооцінити такий важливий момент, якому (мабуть, у зв’язку з його очевидністю) приділяється незаслужено мало уваги. Йдеться про основоположну роль філософських знань у становленні та розвитку науково-технічної картини світу (НТКС), спільну дію філософії та науково-технічної картини світу на формування і функціонування наукового світогляду, яке є не лише світоуявленням або пасивним світовідображенням, а способом духовно-практичного освоєння об’єктивного світу, регулятивним засобом, що визначає масштаби й інтенсивність процесу реалізації сутнісних сил особистості в трудовій і – ширше – соціальній діяльності.

Крім цього, фундаментальні дослідження суттєво впливають “на всю систему світогляду своєї епохи, на вироблення основних понять філософського мислення. Абсолютизація особливостей деяких фундаментальних наук історично приводила навіть до появи цілих філософських напрямів. Так, розробка класичної механіки породила механічний світогляд… В основу уявлень про природу пізнання енергетизму і механізму покладена абсолютизація законів і принципів термодинаміки, їх трактування як начал будь-якого пізнання. Неопозитивізм 20 – 30-х років у своїх твердженнях здебільшого дотримувався абсолютизації квантової механіки та історії її становлення” [7, с. 82].

Викладене засвідчує, що в сучасних умовах визначення поняття “фундаментальне знання” не має достатньо чіткого й однозначного характеру: більшість її дисциплін генерують і прикладне, і фундаментальне знання одночасно. Стосовно природничих наук, то навряд чи можна їх усіх, без винятку, зарахувати до фундаментальних. Можна назвати чимало прикладів (зокрема, молекулярна біологія), коли природнича фундаментальна наука давала негайний (прямий) вихід на практику, а в межах багатьох дисциплін природничо-наукового профілю здійснюють і прикладні дослідження, прямо зорієнтовані на впровадження отриманих результатів у практику. Це не означає, що природничі науки перестають бути фундаментальними. Однак суто фундаментальною, на наш погляд, не може бути жодна достатньо широка галузь природознавства. Нерідко в лоні тієї чи іншої науки, що вважалася загалом фундаментальною, під впливом практики формуються прикладні галузі та розділи.

Нині викристалізувалась тенденція до посилення практичних можливостей використання наукового знання, своєрідна його “практизація”, прикладні виміри дійових аспектів теорії. “У цьому зв’язку знаходиться, наприклад, розвиток “мисленнєвого експерименту”, імітаційного моделювання, операціоналізації теоретичних конструктів та актуалізації такого компоненту теорії як аплікація, котра, поряд з дедуктивною схемою та інтерпретацією, стала структурно-утворюючим чинником теоретичних систем” [5, с. 137].

В загальнотехнічних науках функції пізнання та «прикладання» його результатів органічно поєднані. Не лише філософське знання, а й економіка, право, історія, лінгвістика тощо поряд з власне теоретичними основоположними галузями, містять розділи й дисципліни, в яких фундаментальне та прикладне знання зливаються воєдино. Сказане чітко підтверджується, зокрема, на прикладі аналізу економічної науки: у тій частині, де вона виявляє економічні закони і характеристики функціонування та розвитку науки, – постає як фундаментальна дисципліна. Там же, де наука дає рекомендації про поліпшення організації науки та підвищення ефективності наукової діяльності, вона постає як прикладна дисципліна. Цілком очевидною, об’єктивно зумовленою є складність установлення меж між фундаментальними та прикладними дисциплінами, що особливо рельєфно простежуємо у технічних науках. Виявлення дійсного співвідношення фундаментального та прикладного рівня у технікознавстві серйозно утруднює традиція віднесення всіх технічних дисциплін до прикладних, а природничих наук – до фундаментальних. Якщо розглядати історію становлення низки технічних наук, то, безперечно, чимало з них виокремились з природничо-наукових дисциплін. Однак не можна абсолютизувати цей генетичний аспект зв’язку технічних і природничих наук, відводячи технічним дисциплінам тільки функцію провідника знань, що продукуються природознавством у виробництво.

Безумовно, технічні науки найтіснішим способом не просто пов’язані, а взаємозв’язані з природничими. Причому є всі підстави стверджувати: ці зв’язки у подальшому будуть посилюватися. Очевидно й те, що розвиток технічних наук певним способом детермінований прогресом природознавства. Однак в епоху поглибленої технізації й індустріалізації науки не можна не простежувати і зворотного впливу, залежності розвитку природознавства від техніки і технічних наук. Окрім того, зазначимо, що детермінованість у розвитку – недостатня підстава для твердження про прикладний характер технікознавства. Інакше можна було б вести мову про суто прикладний статус також і суспільствознавства, оскільки закономірності розвитку суспільства своєрідно корелюються, співвідносяться зі законами природи, рівнем їхнього пізнання й оволодіння у сенсі задоволення соціальних проблем.

Технічні науки утворюються не лише через виокремлення з природознавства. У процесі сучасного етапу інтеграції науки становлення нових дисциплін все частіше відбувається на стиках природознавства, суспільствознавства і технікознавства. Технічні науки емпіричного характеру швидко прогресують унаслідок органічної асиміляції теоретичних побудов з інших (розвинутіших у теоретичному відношенні) природничих і технічних наук, а також загальнонаукових та регіональних засобів пізнання. У зв’язку з цим у них поступово формується власний фундаментальний рівень дослідження.

Виявлення закономірностей об’єктивного світу, встановлення та вивчення предметних структур, де відбуваються певні природні процеси, – ще недостатня умова для використання цих структур у виробництві. Необхідно попередньо здійснити фундаментальні технічні дослідження, а потім на рівні прикладних технічних розвідок виявити структуру й елементи відповідного технічного об’єкта. У цій нановостворюваній, технічній (штучній – власне, неприродній) формі реалізуються умови для оптимального природного процесу (що нас і цікавить), створюються можливості цілеспрямованого керування ним. Тому завдання технічних досліджень – трансформувати предметні морфологічні структури, в яких відбувається природний процес, так, щоби вони забезпечували соціально необхідний ефект. Вирішення цієї проблеми зумовлює необхідність вивчення взаємозв’язку будови та функціонування об’єкта.

Створення принципово нових технічних об’єктів, котрі переважають за своїми техніко-виробничими, експлуатаційними, екологічними, економічними й іншими параметрами аналоги, що історично їм передували, можливе на основі використання прогресивніших принципів дії. Встановлення ж принципу дії – це звернення до фундаментальних природничо-наукових досліджень у зв’язку з новими відкриттями, пов’язаними з виявом важливих закономірностей природи.

Центральне місце у пошукових дослідженнях, спрямованих на вибір нового принципу дії технічного об’єкта, посідає визначення природного процесу, на основі якого, власне, і досягають певного технічного, тобто соціального ефекту. Але оскільки він із необхідністю має відбуватися у певній предметній структурі, то зрозуміло, що встановлення природного процесу, відповідно до якого створюється технічний об’єкт, супроводжується визначенням у найзагальнішому виді елементів, які його складають. Отже, принцип дії вже певною мірою “провіщає” обриси поки що гіпотетичного технічного об’єкта у взаємному зв’язку всіх його характеристик – морфологічних, функціональних та природничих [2, с. 65]. Однак у сукупності названих властивостей на цьому рівні досліджень провідна роль належить вивченню природних характеристик. Установлення принципу дії – це лише визначення своєрідної технічної форми природного, штучний метод організації дії сил природи у потрібній суспільству формі й способі. Очевидно, що в розвинутій технічній науці фундаментальний рівень тісно взаємоповв’язаний із прикладними та фундаментальними розділами природознавства. Автономний, вільний розвиток природничих наук дає змогу суб’єкту технічної практики використати результати фундаментального природничо-наукового пошуку для створення необхідної техніки. Зазвичай одночасно існує декілька варіантів побудови технічного об’єкта з використанням різних природних процесів. Тобто створити технічний об’єкт, що задовольняє певні соціальні потреби, можливо на основі декількох принципів дії. Якщо немає потрібних для розробки і створення технічних систем природничо-наукових, математичних або гуманітарних знань, технічні науки ініціюють дослідження у відповідних дисциплінах. Тим паче, інколи такі знання отримують безпосередньо у сфері технічної практики. Наприклад, під час теоретичних розробок у радіотехніці, радіоелектроніці звичайним явищем став додатковий стимулюючий розвиток математичного апарату, необхідного для вирішення технічних задач. Унаслідок цього виграють і математика, і технікознавство. У подібних випадках можна сказати, що технічні науки розв’язують не лише “свої”, а й “чужі” завдання. І в тому своєрідно виявляєть­ся синтетична природа технікознавства.

Як уже зазначалося, було би помилкою абсолютизувати те, що у процесі становлення технічні науки виокремлюються в особливу, автономну галузь наукової діяльності після природознавства і на його основі. Це в жодному випадку не дає підстави для висновку про повну залежність розвитку технічних наук від природничих. Насправді ж, як підтверджує практика, на певних історичних етапах технічні дисципліни не лише перебувають під сильним впливом природничих наук, а й самі задають характер і спрямованість їхнього розвитку. Тим паче, що в окремих випадках технічні науки стимулюють розвиток відповідних розділів природознавства і водночас сприяють успішному здійсненню природничо-наукового пошуку. Прикладом такої співпраці, внаслідок якої вдалося встановити загальні закономірності коливальних явиш, що досліджують у механіці, фізиці й навіть біології, може слугувати розвиток радіоелектроніки і теорії коливань. Зауважимо: уже на початкових етапах технічних досліджень відбувається активна взаємодія технічних наук із природничими та суспільними. Вибору принципу дії передує аналіз, з’ясування функціонально-структурних суперечностей практики з метою встановлення причин неефективного функціонування технічних систем. Такий аналіз із залученням соціальних знань (про потреби суспільства у новій техніці) та даних природознавства (про його можливості слугувати основою створення нової техніки) вирішальною мірою визначає ефективність вибору принципу дії.

Прикладний рівень технічних наук становлять дослідження, пов’язані зі встановленням способу дії майбутнього технічного пристрою, в якому реалізується насамперед основний принцип його дії. Спосіб дії вказує на характер необхідних елементів і порядок їхньої організації у технічному об’єкті. Елементи добираються відповідно до їх здатності виконувати функції, зумовлені вибраним принципом дії. Цей рівень технічних досліджень характерний активним використанням знань із різних суспільних і природничих наук. Учені, конструктори, технологи, інженери всіх ланок виробництва повинні не лише враховувати природничо-технічні вимоги до відповідного об’єкта технічної практики, а й розв’язувати проблеми економічного, організаційного, екологічного й іншого характеру. Саме тому технічні дослідження є поліпредметними, що суттєво відрізняє їх від наукового пошуку, скажімо, у природничих дисциплінах, котрі організовують знання за предметним принципом. У технічних науках формуються поліпредметні комплекси, в яких функціонує знання з різних галузей пізнання, відповідно до характеру вирішуваних завдань.

Технічна теорія “переплавляє” теоретичні конструкції різних наукових дисциплін, органічно вводячи (вплітаючи) їх у свій зміст. Так, розвиток радіоелектроніки здійснюється через використання теоретичних побудов, методів і прийомів з усього комплексу фізичних, хімічних, технологічних, системотехнічних та інших наук для створення високонадійних, економічних, технічно досконалих систем. Те ж стосується і машинобудування, приладобудування, інформатики й інших дисциплін. Наголосимо, що саме принцип дії технічного пристрою постає системоутворювальним началом об’єднання знань із різних наук (суспільних, природничих і технічних), слугує основою побудови теорії в технічній науці.

У технікознавстві можна виокремити підрівні фундаментальних досліджень – загальнотехнічний і дисциплінарний. Загальнотехнічна фундаментальність означає пошук та вивчення загальних закономірностей створення технічних систем, безвідносно до природного субстрату останніх, і природних закономірностей, покладених в їх основу. На такому рівні відбувається пошук оптимальних форм поєднання природних і соціогуманітарних закономірностей, які використовуються. Вони і становитимуть у майбутньому зміст загальної теорії техніки.

На дисциплінарному рівні фундаментальних досліджень розв’язують конкретніші завдання. Тут здійснюється пошук можливих принципів використання виявлених природних закономірностей певного фрагмента, кола відношень об’єктивної реальності, наслідком яких є встановлення різних, раніше невідомих принципів дії – основи побудови нової техніки. У радіоелектроніці, інформатиці, вичислювальній техніці, наприклад, виявляються принципи використання відкритих наукою властивостей руху елементарних частин та інших структурних утворень з метою підвищення ефективності отримання, зберігання та передачі інформації.

Приклад, зокрема, технічних наук, засвідчує, що у найрізноманітніших сферах пізнання (а не лише в суспільних і природничих науках) існують свої і фундаментальні, й прикладні дослідження. Очевидно, основні підрозділи сучасної науки виконують завдання обох типів, хоча їх поєднання у різних наукових дисциплінах суттєво відмінне: у природничих і суспільних науках обсяг фундаментального знання домінує, а в технічних, медичних, сільськогосподарських та інших подібних галузях переважає, домінує знання прикладне (практичне).

Якщо розглядати великі регіони науки, і менш об’ємні підрозділи, скажімо, дисциплін, то й тут не просто виокремити у “чистому” вигляді фундаментальну чи прикладну галузь. Коректною буде така констатація: одна чи інша наукова дисципліна може виконувати і фундаментальні, теоретико-пізнавальні (продукування, нового фундаментального знання), і прикладні, практико-перетворювальні (використання цього знання) функції. Цілком реальним стає факт формування нових дисциплін, для яких цільова орієнтація на теоретико-пізнавальну діяльність не просто ув’язується, а отримує логічне продовження і вираз у функції перетворювально-практичній.

Із урахуванням зростаючих соціальних вимог до ефективності предметно-перетворювальної функції науки під час формування нових і розвитку традиційних наукових дисциплін важливо усвідомлювати необхідність органічного поєднання в них сутнісних ознак пізнавального та перетворювального характеру. У зв’язку з цим стає зрозумілим, чому дисципліна, яка традиційно вважалася фундаментальною, під впливом вимог практики й інтегративних процесів поступово набуває ознак явно прикладного характеру. Співвідношення пізнавальних і прикладних функцій у тій чи іншій науці, безперечно, різне, деякі з них упродовж певного часу мають лише потенційний характер і виявляються тільки на певному ступені розвитку. Водночас принциповий взаємозв’язок фундаментального та прикладного знання не викликає сумнівів. У сучасних комплексних науково-технічних дисциплінах розмежування фундаментальних і прикладних розділів, очевидно, взагалі недоцільне, оскільки приріст знань у фундаментальному пошуку тут завжди має на меті суто практичні цілі – обґрунтувати створення певних предметних структур практики. Попри активну теоретизацію технічних наук (зокрема через асиміляцію загальнонаукових засобів), дослідження, що здійснюють у них, загалом характеризуються чітко вираженою практичною спрямованістю.

“Фундаменталізація” технічних, сільськогосподарських, медичних наук, які здавна вважалися прикладними, виражається у зростанні питомої ваги їх теоретичних складових, удосконаленні понятійного й концептуального апарату, виявленні специфічних законів, для котрих характерне домінування пізнання перетворювально-конструктивних процесів. Процес, коли природничі й суспільні науки набувають тих чи інших ознак прикладного знання, засвідчує, що вони можуть стати дієвим, визначальним чинником соціально-економічного розвитку, розв’язання гострих проблем суспільного життя. Усі названі процеси діалектично взаємопов’язані, їх поглиблення – важлива тенденція формування єдиної, цілісної науки. Наявність двох згаданих напрямів розвитку пізнання та їх іманентний взаємозв’язок випливають із ролі науки в суспільстві, з необхідності виконання нею двоєдиної функції – приросту нових знань та їхнього використання для задоволення соціальних потреб.

З огляду на гостроту та своєрідність проблем, які покликана вирішувати сучасна наука, доцільно розглядати питання не про фундаментальні й прикладні науки, а про відповідний тип дослідження, що домінує в тій чи іншій сфері наукової діяльності, про фундаментальні або прикладні проблеми, розділи, аспекти. У науковій проблематиці все чіткіша орієнтованість на відкриття нових явищ, властивостей, відношень, законів або на їх застосування: водночас багато великих, кардинальних проблем сучасності передбачає проведення і фундаментальних, і прикладних досліджень. Однак і в межах великих комплексних проблем можна вичленити вужчі, конкретні завдання, мета яких – отримання фундаментального або прикладного знання. Взаємодія прикладних та фундаментальних аспектів наукового пошуку зовсім не означає, що вони розвиваються лише під впливом дії один на одного. Ми далекі від абсолютизації такої тенденції. Так само мають місце автономні процеси, продиктовані логікою їхнього внутрішнього розвитку, і цей напрям руху знання залишається домінуючим на кожному рівні, який розглядається. Наголосимо: це саме взаємодія, а не однобічний вплив у процесі руху знання від фундаментального рівня до прикладного.

Очевидно, що існуючий розрив між фундаментальними та прикладними дослідженнями має бути скороченим (подоланим) унаслідок посилення взаємних зв’язків між ними, а також взаємозв’язку науки загалом (як соціального інституту, особливого виду діяльності, системи знання, що розвивається) та виробництва. Це дасть змогу науці повніше реалізувати власні пізнавальні та конструктивно (творчо) перетворювальні потенції.

Загалом, питання про зменшення часового інтервалу між відкриттями в фундаментальній науці та їх технологічним застосуванням як загальної закономірності сучасного етапу розвитку науки є дискусійним. З одного боку, дійсно можна навести багаточисельні приклади того, як в окремих галузях сучасної науки досягнення фундаментального характеру стали основою практичних прикладань. Як приклад можна навести молекулярну біологію, відкриття в якій по розкодуванню геному людини, були покладені в основу практичних застосувань в генній терапії. Проте, як зазначає В. Вайскоп, все частіше стверджують, що нині “часовий інтервал між науковим відкриттям та його застосуванням сильно зменшився. Але це просто нісенітниця. Часовий інтервал між фарадеївським відкриттям індукції та першим електронним двигуном майже такий же, як і між відкриттям Чейдвіком нейтрона і першим ядерним реактором” [6, с. 383]. Але, навіть якщо і на фактуальному рівні визнати зменшення часового інтервалу в окремих науках, то це аж ніяк не є свідченням ліквідації відмінностей між фундаментальними та прикладними дослідженнями, а лише виявляє нові форми їх взаємозв’язку в техногенному суспільстві, виникненню своєрідних форм інтеграції фундаментальних і прикладних досліджень. І це особливо характерно виявляється в інтегративних (“гібридних” – за висловом П. Вайнгардта) наукових дисциплінах та становлення і розвитку науково-технічних проектів та програм типу космонавтики.

І на завершення спробуємо виявити методологічну специфіку технікознавства власне як своєрідної форми єдності (синтезу) пізнавального і перетворювального, що дає можливість чіткіше побачити фундаментальне та прикладне в технічній науці. Проблема взаємозв’язку пізнавальних і перетворювальних чинників, теорії та практики у діяльності людини за суттю є фундаментальною у філософії. Оскільки науково-теоретичне знання не містить безпосередньо даних алгоритмів, механізмів його опредметнення, доцільно визнати факт існування пласту своєрідного практико-технічного знання, в якому оригінально “сплавлені” світ наукової реальності зі світом соціальної потреби та людського досвіду. Саме тут, завдяки людській активності, синтезуються визначеності теорії, досягнення наукового пізнання і практики; буття людини розкривається як предметний синтез природної даності та перетворювальної діяльності. Такий вихід за межі людської суб’єктивності здійснюється у сфері духовно-практичної діяльності як специфічної здатності людини відтворювати і перетворювати природну та соціальну дійсність у потрібному для себе сенсі, в якому відбувається своєрідний, якісний стрибок зі сфери наявного, реального у світ гіпотетичних конструкцій.

У теоретичній діяльності людина має на меті пізнавальну ціль, незалежно від того, об’єктом пізнання природної, соціальної чи духовної діяльності вона є, – пізнавати об’єктивну істину, освоєння світу таким, яким він є поза людиною і незалежно від неї, а в практичній діяльності, навпаки, людина намагається досягти предметно-перетворювальні цілі. Пізнання та перетворення (створення), істин­ність і корисність, відображення й оцінка є найважливішими ознаками (визначеностями) теоретичної та практичної діяльності – основних форм відношення людини до дійсності. Якщо у першій людина освоює світ у формі об’єктивної істини, то в практиці, через призму аксіологічного відношення, долаються межі наявно даного.

Вихідною та найважливішою ознакою практики як справді реального способу буття людини є матеріальне перетворення об’єктивно даного світу природи на предмети, умови задоволення потреб життєдіяльності людей. Як наслідок – конкретно дані природні предмети “втрачають” самостійність, допрактичну самовизначеність. Предмет, по суті, суб’єктивізується, знімається його власна визначеність, що фіксується у теорії. Однак лише під час перетворення предметів об’єктивного світу, в процесі практики як суб’єктивної діяльності досягається ціль пізнання, мета теоретичної діяльності – пізнається об’єктивна істина. Отже, у категоріях практики реально фіксується факт роздвоєності людської діяльності на практично чуттєву та духовну, власне, практичну і теоретичну. Це – з одного боку. З іншого – теоретичній (пізнавальній) діяльності іманентно притаманний і перетворювальний момент. Знання, відображаючи об’єктивний світ, водночас є формою людської діяльності, способом існування його свідомості. Пізнання не просто і не лише дзеркальне відтворення – пізнання є також і пізнанням перетворення предмета, і перетворенням (зміною) наших уявлень про нього. Пізнавальне (теоретичне) відношення за суттю має двоякий характер. По-перше, пізнаючи світ, ми “переносимо” (перетворюємо) його на раціональну, понятійну форму – світ об’єктивної даності через тигель (призму) досвіду предметно-практичною діяльністю переплавляється і “дається” у формі суб’єктивності. Цей процес пізнання умовно можна назвати “чистим” у тому розумінні, що мається на меті пізнання. По-друге, інший момент перетворювальної сутності пізнавального процесу – це, власне, творення, конструювання ідеальних моделей предметів, явищ, яких у реальності людської життєдіяльності ще немає, тому вони не зафіксовані у процесах “чистого” пізнання. Сказане засвідчує наявність практичного, а отже, і ціннісного моменту в сфері теоретичного відношення людини до світу. Момент “збігу”, синтезу практичного та теоретичного, що об’єктивно зумовлено їхньою внутрішньосуперечливою природою, предметно здійснюється, власне, у сфері практично-духовної ді­яльності. Саме тут протилежність практичного й теоретичного, по суті, знімається. Сфера знання, в якій і відбувається перехід теоретичного у практичне, формуючи нову реальність – теоретико-практичне знання, що стає основою створення засобів пізнавальної та перетворювальної діяльності людини (техносфери) і становить зміст технічної науки – технікознавства.

Технікознавство як теоретичне узагальнення способу даності природи для людини і водночас способу даності для людини її суспільної сутності є атрибутивною характеристикою людського буття, особливою формою самоусвідомлення людиною своєї природно-історичної сутності. У технікознавстві, власне, завершується в ідеальній формі “дорозвиток” природи до форми, здатної задовольнити людські потреби. За допомогою досягнень науково-технічної думки, що концентрується саме у технічних науках, природа стає багатшою, набуває нових людиновимірних якостей. Саме у технічній науці (в цьому якраз і виявляється її якісна своєрідність) “сплавляються” визначеності фундаментальної науки (пізнавального відношення до світу) і матеріального виробництва (виключно практичного, перетворювального відношення). У технічній науці своєрідність, визначеність практики розкривається в єдності з протилежною формою діяльності – теорією, де пізнання дійсності постає як її перетворення. Завдяки тому, що технічні науки володіють визначеністю обох згаданих протилежностей, у них відбувається своєрідна акумуляція результатів фундаментальних і прикладних досліджень (і в галузі природознавства, і суспільствознавства), які “переломлюються” у технікознавстві через призму потреб соціальної практики.

Отже, методологічна специфіка технікознавства виявляється в тому, що за природою воно – синтетичне утворення. По-перше, в ньому поєднуються (“сплавлені”) природні й соціальні закономірності (змістовний аспект синтетичної природи технікознавства), формування технічного знання неможливе без одночасного та спільного використання суспільних, природничих й інших наук, у тому числі математичних, кібернетичних; по-друге, пізнання дійсності у технічних науках постає водночас як її перетворення, в них органічно злиті цілі пізнання та перетворення дійсності (й у цьому виявляється функціональний аспект синтетичної природи технікознавства).

Діалектика, внутрішньосуперечлива єдність пізнавальних та предметно-перетворювальних чинників на різних етапах ге­незису технікознавства виявляється по-різному. Серед чинників, що детермінують цей процес, вирішальними є, з одного боку, ступінь розвинутості (“зрілості”) технічної науки, її виокремленості в автономну галузь наукового пізнання, з іншого – характер та надійність зв’язків із соціальною практикою, різними галузями наукової діяльності. Виявляється тенденція до все активнішої асиміляції технікознавством у свої структури соціально-гуманітарного знання, яке нерідко постає методологічною основою об’єднання знань із різних галузей науки під час розв’язання сучасних науково-технічних проблем.

Удосконалення теоретико-концептуальних побудов технікознавства супроводжується його структуризацією, що дає підстави вирізнити рівні фундаментальних і прикладних досліджень у ньому. Фундаментальний рівень технікознавства пов’язаний, зокрема, зі встановленням та обґрунтуванням принципу дії гіпотетичних предметних структур практики, прикладний – зі способом їхньої дії, реалізації цього принципу.

Загалом технікознавство не зводиться до сукупності наукового знання, що лише відображає світ об’єктивної дійсності, не є формальним (ідеальним) аналогом предметної діяльності, а являє собою їхній синтез, тобто у ньому своєрідно поєднані протилежності теорії та практики, воно постає синтезом одиничного (практичного) і всезагального (теоретичного), широкого спектра різнорідних знань. Це дає підстави характеризувати технікознавство як науку конкретно-всезагального типу. Технікознавство стає своєрідним ідейним, методологічним остовом, об’єднуючи сукупність науково-технічних дисциплін у системно-організовану цілісність.

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка