Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка28/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   42

Список використаної літератури

  1. Радаев В. В. Социология рынков: к формированию нового направления / Радаев В. В. – М.: ГУ ВШЭ, 2003. – 328 с.

  2. Мочерний С. В. Економічний енциклопедичний словник: У 2 т. Т. 1 / Мочерний С. В., Ларіна Я. С., Устенко О. А., Юрій С. І.; за ред. С. В. Мочерного. – Львів: Світ, 2005. – 616 с.

  3. Мотяшов В. П. Богатство духа и дух богатства: Философский очерк / Мотяшов В. П. – М.: Дет. лит., 1985. – 221 с.

  4. Роделиус В. Провальная новинка / Роделиус В. // Компаньон. – 2002. – № 27. – С. 56-57.

  5. Чеснокова Т. Ю. Постчеловек. От неандертальца к киборгу / Чеснокова Т. Ю. – М.: Алгоритм, 2008. – 368 с.

  6. Тоффлер Е. Нова парадигма влади. Знання, багатство, сила. / Тоффлер Е.; пер. з англ. Н. Бордукової. – К.: Акта, 2003. – 685 с.

  7. Кремень В. Г. Філософія управління: підручник / В. Г. Кремень, С. М. Пазиніч, О. С. Пономарьов. – Вид. 2-ге, доповн. і переробл. – Харків: НТУ «ХПІ», 2008. – 524 с.

  8. Арендт Г. Становище людини / Арендт Г.; пер. з англ. Зубрицька М. – Львів: Літопис, 1999. – 254 с.

  9. Гейзінга Й. Homo Ludens / Гейзінга Й.; пер. з англ. Мокровольського О. – К.: Основи, 1994. – 250 с.


Ольга В’ячеславівна Твердовська,

кандидат філософських наук,

провідний науковий співробітник

Інституту обдарованої дитини НАПН України,

м. Київ
ФІЛОСОФІЯ БІЗНЕСУ ЯК ЧИННИК РОЗВ’ЯЗАННЯ СОЦІАЛЬНИХ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ
Українську ситуацію, як одноактність та неповторність настання множини подій, невипадкового збігу обставин, що постають як даність людської діяльності, можна визначити досить стисло: «загальна криза». Цю даність та вічну актуальність вітчизняної «загальної кризи» безумовно поглибила світова фінансова криза, разом з тим ситуація в Україні є закономірною. Адже, криза – це умова та стан життєдіяльності для пересічних громадян в нашій державі вже протягом досить тривалого часу. Виявлення передумов, носіїв, специфіки, функцій, тенденцій вітчизняної ситуації, зокрема в економічній діяльності, дасть змогу здійснити спробу осмислення необхідних соціальних перетворень в українському суспільстві.

Економічна діяльність, що спрямована на виживання (знаходження оптимального шляху діяльності), досягнення матеріальної свободи, внутрішнього вдоволення, соціальної значущості та багатства, є невід’ємною сферою життєдіяльності людини. Економічна діяльність в Україні визначається не суб’єктом, як активним діяльнісним началом, а чинниками, що є за межами його впливу. Чи може Україна перебороти тенденцію дедалі більшого відставання, якщо невпинною є динаміка технологічного прогресу у високорозвинених країнах? Загальновідомим є той факт, що Україна не обділена жодними можливостями: у вигляді розсипів у країні є все необхідне та достатнє, щоб за правильно обраної організації, вдалого менеджменту та концентрації фінансів отримати ефект випереджального технологічного прориву. Проте брак волі, духовних цінностей стає на заваді ефективним економічним перетворенням. Перешкодами до ефективних економічних перетворень є: пасивність суб’єкта (відсутність волі до покращення життєдіяльності власними силами, що доповнюється бажанням створити враження, що людина працює, а не працювати на конкретний результат), комплекс меншовартості (відчуття власної нездатності через некомпетентність та непрофесіоналізм), дефіцит совісті, невмотивована амбіційність, принцип «допомагай собі сам», політичний скептицизм більшої частини українців; разом з тим патерналізм (перекладання на владу вирішення власних проблем), безпорадність (надія на вирішення проблем ззовні, на чиюсь допомогу). Це реверсування, як зміна напряму руху на зворотній, тих ідеалів свободи та заможності, які були висунуті при здобутті незалежності.

Українське суспільство небезпечно атомізується, розпадається на безліч індивідуальних «монад», зорієнтованих та замкнутих обставинами на задоволення дрібних, поверхневих, сьогоденних інтересів, що перетинаються з інтересами інших соціальних «монад» лише під кутом зору вузькопрагматичної доцільності. Трансформація економічної діяльності має негативну тенденцію криміналізації економічних стереотипів, «хабаризації» суспільних відносин, посилення адміністративного контролю. В. Липинський писав, що «одним з найбільш яскравих проявів сучасного бажання матеріально непродукуючої інтелігенції захопити в свої руки світську владу на цілім світі є так звана «найбільш послідовна демократія»: інтернаціональний революційний і політичний соціалізм» [3, с. 155]. Тотальне розкрадання спричинене невпевненістю у завтрашньому дні, відсутністю моральних орієнтирів. «В Україні панує невтримна, вільна від якихось норм псевдоділова активність, яка є скоріше пародією на вільне підприємництво» [6, с. 144].

Економічна ситуація в Україні невигідно відрізняє її від інших країн, що стали на шлях реформування економіки, та викликає тривогу. Україна переживає небувалу за рівнем економічну кризу, розвалена фінансова система, серйозно загострилась проблема спаду виробництва, деградують системи охорони здоров’я, освіти, науки та культури, посилилось зубожіння населення, ускладнилась демографічна ситуація. Незмінно актуальними залишаються слова І. Франка, написані на початку ХХ століття: «Сотні, якщо не тисячі людей, позбавлених місця, снують вулицями, випрошуючи роботи, але тієї роботи нема, а навіть якщо знайдеться, то винагороди за неї не вистачає навіть на прожиття, не кажучи вже про помешкання та інші життєві потреби…» [8, с. 26]. «Купка людей багатих держить у руках мільйони бідних. Бідні мусять працювати на багатих, а самі за свою працю дістають ледве тільки, щоби могли нужденно вижити…» [9, с. 159]. «Величезні багатства з одного боку, зібрані в небагатьох руках, і страшенна бідність з другого боку, що душить мільйони народу» [10, с. 384]. «Бідність доводить людей до проступків, до зіпсуття, крадіжок та вбивства…» [9, с. 159]. «Нерівність між людьми ніколи не була більша як власне в часи, коли думки про рівність та демократію непохитно запанували в головах усіх освічених людей» [9, с. 323].

В ту чи іншу історичну епоху кожне суспільство стикається з проблемою невідповідності фактичної якості життя людей їх соціальним, матеріальним та духовним потребам. Така суперечність, якщо вона не знаходить свого вирішення, за певних обставин може загостритись і призвести до складних конфліктів. Успіх їхнього вирішення залежить від правильного розуміння кожним учасником економічної та політичної діяльності власної соціальної відповідальності. Ця відповідальність виникає, коли приймаються рішення, що впливають на життя та відносини в суспільстві. Розуміння і прийняття на себе соціальної відповідальності – етичний принцип, якого дотримуються, виходячи з моральних норм, суб’єкти, які приймають рішення.

Особливо велика соціальна відповідальність бізнесу, оскільки він, володіючи величезними фінансовими ресурсами, в змозі сприяти розв’язанню великомасштабних соціальних проблем і вирішальним чином впливати на якість життя людей не тільки в окремому місті чи регіоні, але в країні або групі країн. «На сьогодні олігархічні структури повідомляють про перехід до принципів публічного і прозорого ведення бізнесу. Бізнес-групи розширюють добродійну діяльність, меценатство. На підприємствах для персоналу передбачаються пакети соціальних послуг і пільг. Соціальні програми реалізуються на території розміщення підприємств, хоча ці програми часто останніми реалізуються під тиском регіональних органів влади. Разом з тим перспектива такого способу модернізації має свої обмеження, оскільки він: антиноваторський, надмірно залежить від влади, здійснює олігархічний патронат у науці, монополізує партії і мас-медіа, блокує соціальні програми і поглиблює диференціацію доходів» [1, с. 250].

Без розв’язання проблеми взаємовідносин суспільства, держави і бізнесу на шляху зростання довіри до влади і захисту майнових прав вихід бізнес-груп із влади малоймовірні. «Розширення участі бізнесу у розв’язанні соціальних проблем суспільства не є і не може бути рухом в одному напрямку, оскільки держава зі свого боку несе пряму відповідальність за стан соціальних справ у суспільстві. Особливо це стосується тих суспільних процесів, у яких проявляються загальнонаціональні інтереси, в яких одночасно зацікавлені і все суспільство і бізнес» [1, с. 257].

Серйозної і копіткої уваги заслуговує, в контексті визначення філософсько-економічних методологічних засад подолання соціальної кризи, поняття бізнесу. Серйозної тому, що будь-які види економічної діяльності у сьогоденні оголошуються бізнесом, а це зовсім не так. Серйозної й тому, що категоріальне визначенні бізнесу здійснюється, як правило, переважно на економічному рівні, але ж бізнес не обмежений тільки сферою економіки. Копіткої уваги поняття бізнесу заслуговує тому, що з’явилась потреба в його філософському категоріальному осмисленні, а це вимагає відповідного розвитку методологічної культури.

Справді, якщо взяти до уваги, що «бізнес – підприємницька, комерційна чи будь-яка інша діяльність, що не суперечить закону і спрямована на отримання прибутку» [2, с. 102], то таке розуміння штовхає до наступних розмірковувань. В такому визначенні поняття «бізнес» зафіксовано наступні основні моменти: ризик, легітимність і прибуток. Разом з тим, з позиції сучасної філософії економіки наріжним каменем організації соціальних процесів є творення і реалізація соціального капіталу в умовах розвитку дійсно вільних ринкових відносин. З врахуванням сказаного можна дати наступне категоріальне визначення: бізнес – це особливий прояв економічної діяльності, що відбувається в умовах ризикових відносин виробника благ і користувача ними, спрямований на отримання прибутку виробником продукту і задоволення потреб споживача, означений рівнем моральності та визначений мірою легітимності стосунків суб’єкта і об’єкта в процесі реалізації єдності індивідуальної і соціальної свободи людини. Бізнес – це «сродна» людська діяльність, яка легітимізується у різних сферах суспільного життя (індивідуальної і суспільної свідомості; економічних, політичних, моральних, культурних, релігійних і міждержавних зносин) і реалізується з метою створення багатства. Як основоположне поняття, категорію «бізнес» слід розглядати як відображення соціальної дійсності.

Таке визначення бізнесу спонукає по-новому подивитися на його зв’язки із розвитком соціальних процесів. Насамперед, це стосується взаємовідносин бізнесу і політики та ідеології. Якщо не вульгаризувати положення про те, що «політика є концентрованим виразом економіки», а піддати його дійсно науковому аналізу, то можна дійти висновку, що бізнес є «пульсом» політичної організації суспільства. Цей «пульс» примушує у відповідному ритмі працювати «серце» соціального процесу – публічну політику й політичну ідеологію. З одного боку, це означає безсумнівність принципу, що публічна політика повинна бути відмежована від бізнесу. Серце не має своїм основним завданням творити аритмію. Політика не має права в умовах дійсно вільного ринку підривати основи єдності індивідуальної і соціальної свободи людини. Більше того, цього права не має робити будь-який інститут реалізації політичної влади. З іншого ж боку, вона (політика) не відірвана від нього (бізнесу), адже межа і прірва – це зовсім різна речі. Межа – це поле взаємодії, а межа де взаємодіють політика і бізнес – це рівень розвитку і зрілості соціальної системи.

Рівень розвитку і зрілості соціальної системи багато в чому залежить від взаємодії бізнесу й ідеології. Така взаємодія має об’єктивний характер, адже завжди існує історична необхідність ідейно формалізувати соціальні потреби і інтереси й виправдання того чи іншого виду діяльності стосовно їх задоволення. Людська діяльність, як складний та детермінований процес усвідомленого цілеспрямованого прагнення отримати конкретний результат у визначених соціокультурних межах, нерозривно пов’язана з теоріями та технологіями, що її спрямовують. Своєрідною єдністю теорій та технологій виступають ідеології, які є конкретно-історичним системним відбиттям суттєвих сторін соціальної дійсності. Соціально-філософське дослідження ролі ідеологій в діяльності людини, зокрема економічній, обумовлене їх значимістю як необхідної умови віднайдення, забезпечення, оптимізації соціальної діяльності, співробітництва, ефективного способу здобуття багатства. Аналіз ролі ідеологій в економічній діяльності людини може допомогти зорієнтуватися у суперечливому соціальному світі, розвіяти деякі з ідеологічних ілюзій.

Ідеологію визначають як систему взаємопов’язаних концептуально оформлених ідей, уявлень та переконань, призначених об’єднувати людей заради спільного життя та дій [4, с. 235]. Ідеологія повинна давати людині і суспільству щирий образ змісту їхньої діяльності. У конкретному випадку бізнес-процесу ідеологія є внутрішньою енергією, «життєвою силою» окремого підприємця чи цілої компанії, потужним аргументом у боротьбі з деідеологізованим конкурентом. У компанії із сильною ідеологією грошова винагорода завжди буде важливою, але не визначальною цінністю. Визначальною постає все-таки ідеологія, оскільки саме вона задає цілі, мобілізує колектив, допомагає йому само ідентифікуватися й вселяє цілком певну систему цінностей чи змістів.

Слід зазначити, що негативною роллю ідеології в економічній діяльності людини може бути її використання як засобу підкорення поглядів та діяльності людей задля отримання зиску, влади визначеною частиною суспільства. У такому розумінні про ідеологію як «хибну свідомість» писав К. Маркс, визначаючи її як засіб, за допомогою якого панівний клас захищає своє суспільне становище та свої економічні переваги. Так, він зазначає, що «…всякий новий клас, який ставить себе на місце класу, що панував до нього, вже для досягнення своєї цілі змушений представити свій інтерес як загальний інтерес всіх членів суспільства…» [5, с. 47].

Щоб ідеологія ефективно діяла, вона, до визначеної межі, змушена приховувати ту мету, для досягнення якої вона призначена. Одним із успішних способів такого приховування є створення ілюзії, що конкретна ідеологія захищає не класові інтереси, а загальнолюдські цінності, інтереси кожного і всього суспільства. Але панівний клас робить це не обов’язково свідомо, адже підключаються такі чинники як традиції, стереотипи, упередження, інтереси, звички тощо. Саме тут «насильство в бізнесовому напівсвіті принагідно набуває чудернацьких форм, а надто за лаштунками індустрії розваг» [7, с. 59]. «Одна з причин того, чому відверте насильство в корпораціях і бізнесі тепер є вельми рідкісними, полягає в тому, що впродовж багатьох років його часто-густо передавали «підрядникам». Замість нарощувати власну силу, бізнесовці купували таку послугу в уряді» [7, с. 60]. «Бізнес виробляє продукцію і зиск, але нелегко опиратися підозрам, що він також обертається на популярну форму театру. Як у театральній виставі, бізнес має своїх героїв, негідників, драматичні події та дедалі частіше – своїх зірок. Імена промислових магнатів засоби інформації подають незгірше прізвищ голлівудських знаменитостей» [7, с. 43].

Ідеологія, позначаючи мету, по-суті здійснює соціальний прогноз, а основним елементом прогнозу є ідеал, що позначає не просто те, що буде, а те, що повинно бути. В цьому аспекті прогноз стає предметом переконаності і віри. Віра в нову процвітаючу Україні ґрунтується на тому переконанні, що для різноманітних бізнес-ідеологій, які на сьогодні існують, повинні бути задані загальні «правила гри», припустимий контекст – ідеологія національного бізнесу. Формувати цю ідеологію повинна бізнес-еліта в союзі з державою і громадянським суспільством. Для стабілізації економічної діяльності людини в Україні необхідно виробити визначальні імперативи, основою яких був би реалізм світобачення. Разом з тим, «задля досягнення належної взаємодії між державою та бізнесом і мінімізації поля для конфліктів з метою забезпечення ефективного використання ресурсів та організації суспільного життя варто дотримуватися стратегії відходу від економізованої та переходу до соціологізованої моделі» [1, с. 206].

Багато бізнес-організацій і компаній поки що серйозно не замислюються над тим, що соціальні інвестиції корисні для їх довгострокового успіху і у результаті рано чи пізно принесуть економічний ефект. Відсутність такої проекції діяльності може означати або відсутність уявлень про належне, або неготовність з визначених причин окреслити програму перетворень дійсного в належне. Як зазначав К. Ясперс, людина, яка не бачить свого майбутнього, втрачає сенс і в сучасному [11, с. 155]. Основною ж ідеєю цього процесу повинна стати думка про формування суб’єкта бізнесу, який був би здатним оперувати розкріпачений інтелектом, готовим створювати принципово нові рішення й технології. Розкріпачення інтелекту, особливо у сфері економічної діяльності, є можливим і дійсним при використанні низки чинників, серед яких особливе місце займає методологічна культура, розвиток якої, як вже було показано, є прерогативою філософії.


Список використаної літератури

  1. Геєць В. М. Суспільство, держава, економіка: феноменологія взаємодії та розвитку / В. М. Геєць; НАН України; Ін-т екон. та прогнозув. НАН України. – К.: 2009. – 864 с.

  2. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1 / Редкол.: С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – 864 с.

  3. Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. Т. 6, кн. 1: Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму / Липинський В. – К.: Філадельфія, 1995. – 470 с.

  4. Лісовий В. Ідеологія / Лісовий В. / Філософський енциклопедичний словник. Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ. – К.: Абрис, 2002. – С. 235-236.

  5. Маркс К. Сочинения. Т. 3 / Маркс К., Энгельс Ф. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1955. – 629 с.

  6. Попов В. Ю. Український господарський менталітет: сутність і трансформації: дис... к.ф.н.: 09.00.03 / Попов В. Ю. – К.: 2000. – 192 с.

  7. Тоффлер Е. Нова парадигма влади. Знання, багатство, сила. / Тоффлер Е.; пер. з англ. Н. Бордукової. – К.: Акта, 2003. – 685 с.

  8. Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Економічні праці (1878-1887). Т. 44, кн. 1 / Франко І. – К.: Наукова думка, 1984. – 694 с.

  9. Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 45 / Франко І. – К.: Наукова думка, 1986. – 574 с.

  10. Франко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори / Франко І. – К.: Державне Видавництво Політичної Літератури УРСР, 1956. – 599 с.

  11. Ясперс К. Смысл и назначение истории / Ясперс К.; пер. с нем. – М.: Политиздат, 1991. – 527 с.

Микола Андрійович Вознюк,

кандидат економічних наук, доцент,

директор Львівського інституту банківської справи

Університету банківської справи

Національного банку України.

Зоя Едуардівна Скринник,

доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри ЛІБС УБС НБУ,

м. Львів

ІСТОРІЯ ГРОШЕЙ В УКРАЇНІ

ЯК МАРКЕР СОЦІАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ

Історія грошей в Україні є невід’ємною складовою історії нашої держави від найдавніших часів. Перші монетні гроші, які з’явилися на території сучасної України, мали чужоземне походження. Це були грецькі монети, а найбільше розповсюдження мали срібні денарії Римської імперії, зокрема у II ст. н. е. найбільшого поширення в Україні набули денарії Антонія Пія та Марка Аврелія. Вони лише незначною мірою використовувалися при торговельних операціях, а в основному виконували функції накопичення багатства, сировини для виготовлення прикрас. Зареєстровано близько тисячі знахідок того часу, що складає майже 30 тисяч екземплярів монет. Від другої половини VIII ст. поширення набули арабські срібні дірхеми (куфічні монети), які вже у більшій мірі виконували основні функції грошей. Вони відомі у давньоруських писемних джерелах під назвою «куни» і «ногати» (1 арабський дірхем дорівнював 1 шкурці куниці; ногата – від арабського «ногд», тобто «добрий» – означає доброякісний дірхем на відміну від монет погіршеної якості). Кількість знахідок куфічних монет другої половини X ст. помітно зменшилася на території цілої Європи, відповідно й на сучасній території України зафіксовано значне скорочення їх припливу після 970 року і повне його припинення на початку XI ст. Паралельно з арабськими дірхемами у VIII–XI ст. на території українських земель відбувався обіг візантійських монет – срібного міліарісія, золотого соліда, а також мідного фоліса. Вживання цих монет зменшилося у кінці X ст. через кризу срібла на Сході.

Усе, зрештою, спричинило потребу у власному монетному карбуванні князів Київської Русі, тому в останній чверті X ст. у Києві та Новгороді розпочалося карбування найдавніших руських монет – златників та срібників. Вони створювалися за зразками візантійських монет в часи правління князів Володимира Святославовича (978 – 1015), Святополка Окаянного (1018), Ярослава Мудрого (1019 – 1054 pp.), і, відповідно, несли у своїх композиційних схемах зображення, підписи цих князів та родовий знак Рюриковичів – тризуб. Як перші державні документи Київської Русі, ці монети були свідченням суверенності Київської держави.

У XII–XIII ст. з обігу майже повністю зникли карбовані монеті, натомість з’явилися гривні – срібні зливки різної форми та ваги, які й стали основним елементом грошової системи Київської Русі. Первісне значення слова «гривня» – це нашийний обруч, жіноча прикраса з дорогоцінного металу, проте воно набуло нового значення в якості еквівалента певної ваги срібла. Поряд із вагою застосовувався поштучний рахунок монет, тому певне число срібних монет називалося гривнею кун і використовувалося як лічильно-грошова одиниця. У X–XIII ст. співвідношення гривні срібла до гривні кун було 1:4. Гривня срібла містила 204,7 г., а гривня кун – 51,19 г.

Татаро-монгольська навала призвела до того, що велика кількість срібла була вивезена загарбниками, а також перетворена у скарби.

Карбування монет на українських землях відновилося у другій половині XIV ст. Галицька Русь на той час уже мала розвинуте грошове господарство, систему кредитних відносин, активну внутрішню і зовнішню торгівлю. Після окупації Галичини Польщею у 1349 р. у Львові карбувалися срібні півгроші з гербом Галичини і написом «moneta Russie» та мідні розмінні монети – пули. Загалом відомо 100 екземплярів галицьких монет цих часів. За часів Владислава Ягайла, коли було ліквідовано залишки автономії Галичини, відбувся перехід від карбування високопробних руських півгрошів, які не входили у польську монетну систему, до виробництва низькопробних львівських півгрошів. Півгроші Галицької Русі обслуговували насамперед ринок західного регіону. Разом з тим вони були поширені на територіях Польщі, Молдови, Волині, Поділля, Київщини. Випуск галицьких монет тривав до 1415 p.

У 60-х роках XIV ст. за правління князя Володимира Ольгердовича було відновлено карбування монет у Києві. Монети Володимира були примітивні за технікою виконання і не затримались надовго в грошовому обігу.

Значну групу монет на українському грошовому ринку цього періоду складали так звані «празькі гроші» та литовські денарії. У 1578 році відбулась уніфікація польської і литовської монетної системи, і почалося карбування литовської і польської монет за єдиною монетною стопою. Переважну більшість знахідок того часу на території України складають монети Речі Посполитої, Прибалтійських володінь Швеції і Бранденбурзько-Пруської держави.

У кінці XVI – на початку ХVІІ ст. відбувається значний приплив на український грошовий ринок золотих і срібних монет – дукатів та талерів. Зокрема талери були в епоху середньовіччя своєрідними світовими грошима, які були розповсюджені мало не в усьому світі. Талери були найбільш авторитетними монетами українського грошового ринку, їх використовували при сплаті боргів, укладенні торговельних угод, шляхта ставилася до талерів як до засобу накопичення. Поряд з талерами, переважно у великих фінансових операціях, виступають і золоті монети західноєвропейського походження – дукати, або червоні золоті чи просто червоні. Курс дуката майже вдвічі перевищував курс талера.

У Речі Посполитій, до якої належала і значна частина українських земель, у середині XVII ст. різко погіршилась якість монет. У другій половині XVII ст. засилля неповноцінних і фальшивих монет, емісія великої кількості мідних грошей фактично дезорганізовували грошовий обіг і зруйнували грошовий ринок Речі Посполитої, спричинило глибоку фінансово-економічну кризу, яка тривала аж до кінця XVIII ст.

Лівобережна Україна у цей час перебувала у складі Російської держави. У середині XVII ст. в обігу були поширені копійки царя Олексія Михайловича (1645 – 1676), зокрема в 1660–1663 роках карбувались мідні копійки, які мали досить низьку вартість. Низька якість грошей була однією з головних причин так званого «мідного бунту». В результаті мідні копійки було вилучено з обігу, натомість запроваджено срібні копійки, які карбували з високоякісного срібла західноєвропейських талерів. Однак вони були досить незручні в обігу внаслідок малої вартості та браку кратних номіналів.

Надзвичайно численними є нумізматичні пам'ятки грошового господарства козацько-гетьманської доби XVII ст. на українських землях.

Богдан Хмельницький від самого початку Визвольної війни (1648–1654) прагнув провадити самостійну фінансову політику, вважаючи її однією з основних ознак державності. Виняткову роль мала б емісія власної монети, вона б дозволила регулювати грошовий обіг в Україні, уніфікувати ціни і податки. Подільський воєвода С. Потоцький у своєму листі до короля Яна Казимира від 29 жовтня 1652 р. скаржився на «свавілля Б. Хмельницького, що зазіхає на права короля і карбує власні гроші». «Gasette de France» у 1652 р. писала, що у Польщі почалось обурення з приводу того, що козацький гетьман Б. Хмельницький почав карбувати монети «за власним зразком». Проте не існує нумізматичних знахідок, які б свідчили, що Б. Хмельницький карбував власні монети. Разом з тим є історичним фактом, що після Визвольної війни було запроваджено посаду «генерального підскарбія» як одну з найвищих посад у гетьманській адміністрації, на яку було покладено відповідальність за стан фінансів козацького війська, розподіл натуральних і грошових податків, стягнення мита тощо.

Ще одну спробу запровадити власну грошову систему в Україні було зроблено під час укладання Гадяцького договору 1658 p. між урядом Речі Посполитої і гетьманом І. Виговським. В угоді, окрім іншого, було зазначено, що в Києві, або в іншому місті, має бути заснований монетний двір, де дозволено буде карбувати гроші («козацьку монету») за зразком грошей Литовського князівства, але лише для виплати зарплатні козацькому війську. Однак реалізації цих пунктів угоди так і не відбулося.

Карбування монет на Правобережній Україні у цю добу стало справою гетьмана П. Дорошенка (каденція 1665 – 1676 рр.). З цією метою було створено карбівню у м. Лисянці, яка випускала півтораки (в Україні їх називали чехами). «Чехи» являли собою копію польських срібних монет вартістю 1,5 гроша і вагою 1,08 г.

У ІІ половині XVII ст. на території козацької держави поширились російські срібні монети – російські талери або єфимки, проте в грошовому обігу того часу вони відігравали незначну роль. На Гетьманщині до кінця XVII ст. домінували грошові одиниці, викарбувані в Польщі та в інших західноєвропейських державах.

Російський цар Петро І після Полтавської битви 1709 р. примусово запровадив у грошовий обіг українських земель російську монету як свідчення того, що автономії України більше не існує. Було введено десяткову монетну систему, одиницями якої були рубль, гривеник та копійка. Всі монети несли на собі зображення царя Петра І. Упродовж XVIII ст. в обігу були російські монети: мідні копійки та п'ятаки, срібні рублі, полтинники, гривеники, золоті: до 1753 р. – червонці, з 1755 р. – 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали. Паралельно з ними на українських землях до 30-х років XVIII ст. ходили польські та західноєвропейські монети, незважаючи на наказ Петра І про їх вилучення з обігу.

Лише на початку XIX ст. відбулася повна заміна в грошовому обігу України всієї іноземної монети російською, що помітно ускладнило товарно-грошові відносини України з іноземними державами. Незважаючи на ці зміни, окремі назви монет, такі, як «злотий», «шаг» тощо застосовувались до певних номіналів російської монети і збереглись у деяких місцевостях України аж до 1917 року.

Після поділу українських земель між Російською та Австрійською імперіями наприкінці XVIII ст., унаслідок чого Східна Україна увійшла до Російської імперії, а Західна Україна – до складу Австрійської імперії (з 1867-го – Австро-Угорщини), на українських територіях була встановлена грошова система держав-окупантів.

На західноукраїнських землях у середині XVIII ст., як і в цілій системі грошового обігу Австрії, перебували дукати, талери, гульдени, а також крейцери. 1762 року на галицьких землях було запроваджено паперові гроші, які підлягали гарантованому обміну на мідну монету. Грошове господарство Галичини було унормоване цісарським патентом 1775 року, який встановлював карбування спеціально для Галичини монети вартістю 15 і 30 крейцерів. Пізніше в обіг для Галичини було випущено мідні монети номіналами 1 і 3 гроші.

1892 року в Австро-Угорщині було запроваджено систему золотого монометалізму, в якій за основу було прийнято золоту корону (крону). Вона була в обігу на західноукраїнських землях до 1918 року.

У Російській імперії перші паперові грошові знаки – асигнації існували з 1769 по 1843 роки і до 1810 р. функціонували у тісному взаємозв'язку з мідною монетою. У цей період основою грошового обігу, головним мірилом вартості, лічильною одиницею був срібний рубль. У 1810 р. було припинено випуск нових асигнацій. Срібна монета повернулася до практичного обігу, в окремих регіонах уся торгівля велась за її допомогою. Докорінна реорганізація на основі срібного рубля відбулася у 1839–1843 pp. – була встановлена система срібного монометалізму. Асигнації були замінені державними кредитними білетами, які підлягали обміну на срібло, мідні гроші виступали в ролі розмінного засобу.

Народний грошовий рахунок щодо дореформенних платіжних монет в Україні мав такі параметри: 1/2 копійки дістали назву шаг, 3 копійки – гривня, срібний гривеник – сороківка (40 старих шелягів-копійок); двогривеник – сороківець; 15 копійок – злот.

1897 року в Російській державі розпочато нову грошову реформу, суть якої – перехід до системи золотого монометалізму. Росія перейшла до золотого рубля номіналами: 10 руб. (7,74 г чистого золота); 5 руб. (3,87 г чистого золота); 1 руб. (вага – 20 г, з них – 18 г чистого срібла); 50, 25 коп. (90% – срібла, 10% – лігатури); 20, 15, 10, 5 коп. (білон – сплав срібла); 5, 3, 2, 1, 1/2, 1/4 коп. (мідь). Одночасно в обігу перебували і банкноти: 500, 100, 50, 25, 10, 5, 3, 1 руб. В усіх банках проводився вільний обмін грошей на золоту монету. Створена завдяки грошовій реформі тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни. У 1914 році карбування золотих і срібних монет було призупинено і розпочато випуск кредитних грошей номіналами 1, 2, 5, 50 руб.

У лютому 1917 р., в час правління Тимчасового уряду, в обігу з’явилися так звані «керенки» – гроші Тимчасового уряду. Вони не мали ні номера, ні серії, випускалися в обіг шаленими темпами, що призвело до зниження купівельної спроможності рубля на 1 березня 1917 р. майже в чотири рази (1 руб. = 27 копійок).

Перша світова війна, революція та громадянська війна спричинили глибоку фінансову кризу. Після Жовтневого перевороту в Росії був настільки великий брак грошей, що їх випускали місцеві фінансові органи, кооперативи, магазини, клуби тощо.

1917 року, після приходу до влади більшовиків, імперська грошова система була поступово, але докорінно замінена.

У березні 1917 року в Україні, на хвилі національно-визвольних змагань, розбуджених Лютневою буржуазно-демократичною революцією 1917 р., була утворена Українська Центральна Рада. Її Третім Універсалом 20 листопада того ж року було проголошено створення Української Народної Республіки. 19 грудня 1917 року Центральна Рада постановила випустити українські грошові знаки вартістю 100 карбованців. 22 грудня 1917 року вона ухвалила Закон про утворення Українського державного банку.

Перші українські паперові гроші були випущені 24 грудня 1917 року. 1 карбованець дорівнював 17,427 частки щирого золота, так само, як і російський рубль. Паритетне співвідношення до російського рубля значно полегшувало товарно-грошові відносини. Автором ескізу купюри у 100 карбованців був видатний український художник-графік Георгій Іванович Нарбут. При оформленні цієї купюри митець використав орнаменти і декоративні шрифти в дусі українського бароко, а також зображення тризуба, котрий було вміщено на монетах княжої доби. Це стало поштовхом до вибору тризуба як державного герба України. Українські гроші цього часу були виконані на високому мистецькому рівні, що відповідало ідеї «естетичної революції» модерну: красу розуміли як чинник, що здатний вдосконалити суспільство. Написи на купюрах були зроблені чотирма мовами – українською, російською, польською, єврейською. 100-карбованцеві купюри перебували в обігу до липня 1918 року.

6 січня 1918 року Українська Центральна Рада ухвалила Закон про випуск державних кредитових білетів УНР. Згідно з цим законом було встановлено забезпечення державних кредитових білетів державним майном, їх емісія була строго обмежена, російські гроші й надалі залишались законним засобом платежу в Україні, а Українська держава гарантувала вільний обмін російських грошей на українські.

1 березня 1918 року Центральна Рада ухвалила закон про гривню як основну грошову одиницю УНР. Закон передбачав також карбування монети – шагу: гривня поділялася на 100 шагів і містила 8,712 частки чистого золота. Закон також встановлював порядок карбування золотої монети номіналом 20 гривень.

29 квітня 1918 року за сприяння австро-німецьких окупаційних військ було розпущено Центральну Раду і проголошено Українську державу на чолі з гетьманом П. Скоропадським. Зусиллями Гетьманату вдалося до деякої міри оздоровити розбалансовану фінансово-кредитну систему України, зокрема створити державний бюджет. Закон від 9 травня 1918 р. відновив в Українській державі карбованець як національну грошову одиницю. Карбованець поділявся на 200 шагів. Разом з тим уряд П. Скоропадського продовжив щойно розпочату Центральною Радою емісію гривень. У цей час в обігу перебували також білети Державної Скарбниці номіналами 50, 100, 200, 1000 гривень.

Гривню знову було проголошено основною грошовою одиницею відновленої Української Народної Республіки у листопаді 1918 року, після переходу влади до Директорії на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою. Директорія проголосила українські гроші єдиним законним засобом виплат на території України. У 1919 р., у зв’язку з посиленням браку грошей на місцях, в багатьох містах України місцева влада друкувала власні гроші – бони, чеки, розмінні знаки, розмінні білети. Проте українська влада швидко втратила більшу частину території, хоча, незважаючи на це, українські гроші ще деякий час залишалися в обігу і мали більшу купівельну вартість, аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «денікінки».

До травня 1919 р. майже всі українські землі, що входили раніше до складу Російської імперії, були окуповані Червоною армією. У цьому ж році були створені й вийшли в обіг як у Росії, так і в Україні, перші гроші Радянської влади. Це були грошові знаки «спрощеного зразка», розмірами та виглядом вони нагадували поштові марки, називалися «совзнаки», розміщувалися по 25 штук на 1 аркуші і відрізалися в міру потреби. На цих купюрах було розміщено девіз «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!» російською, німецькою, французькою, італійською, англійською, китайською та арабською мовами – як запорука швидкої перемоги пролетарської революції у світових масштабах. Народний банк РРФСР невпинно у три зміни друкував грошові знаки, що швидко спричинило знецінення грошей і розширення безгрошового товарообміну.

Новий етап розвитку грошової системи розпочався із запровадженням непу і грошової реформи 1922 – 1924 років. Восени 1921 була оголошена деномінація у співвідношенні 1 руб. зразка 1922-го до 10 000 руб. попередніх випусків царських, думських, радянських грошей. Декретом РНК СРСР від 11 жовтня 1922 року було запроваджено обіг банківських білетів-червінців, які випускалися у твердому співвідношенні 1 червонець – 10 рублів золотом. За один паперовий червінець було гарантовано обмін на золото у відповідності 8,60 г. Золоті червінці випускалися у вигляді монет із зображенням селянина-сіяча на фоні фабричного міста, а на гербовій стороні – герб РРФСР і лозунг «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

У 1930 році існуюча грошова система була принципово видозмінена, ліквідовано срібні і золоті монети. З 1937 р. було встановлено курс рубля у співвідношенні 5 руб. 30 коп. за 1 долар США, тобто золотий вміст рубля становив 0,167674 г чистого золота, це співвідношення існувало до 1950 року.

Грошовий обіг на українських землях, що перебували у 1918–1944 у складі інших держав, відбувався в рамках грошових систем цих держав.

Так, з 1919 року землі Східної Галичини і Західної Волині опинилися під польською окупацією. У 1921 – 1924 роках на території українських земель у складі Польщі перебували в обігу польські марки, які у квітні 1924 року внаслідок їх повного знецінення були замінені на злотий. Його курс становив 1 дол. США за 5 злотих, але внаслідок економічної кризи 1929 – 1933 pp. вже в 1934-му він знизився до 10 злотих за 1 дол. США. На західноукраїнських землях польські злоті перебували в обігу до 1 листопада 1939 p., а після входження Західної України до складу УРСР вони обмінювалися на радянські рублі у співвідношенні 1:1.

Закарпатські українці після розпаду Австро-Угорської імперії в листопаді 1918 року були приєднані до Чехо-Словацької Республіки, національною валютою якої від 14 квітня 1919 року стала корона, яка поділялась на 100 гелерів.

Частина Закарпаття, яка увійшла до складу Угорщини, до 1925 року паослуговувалася власною валютою Угорщини – короною, а після реформи 1925 року новою валютою – пенге, яка складалась зі 100 філерів. У ранній період самостійності Угорщини на цих банкнотах використовувалися мови шести народів, у тому числі й українська.

Буковина у 1919 – 1920 роках була приєднана до Румунії, де в 1919 році відбулась грошова реформа, внаслідок якої з’явилася власну валюта Румунії – леї (розмінна одиниця – бані. 1 лея =100 баням).

Під час Другої світової війни, з вересня 1939-го по вересень 1945-го, грошовий обіг на українських землях відбиває на собі всі етапи їх окупації та звільнення. Так, після приходу радянських військ на Західну Україну розпочався обмін польських злотих на радянські рублі й червінці. Німецька окупація польських земель супроводжувалася з 1 березня 1940 р. випуском паперових грошових знаків-злотих, оформлених польською мовою, проте без зображення польського герба.

Одразу ж після вторгнення гітлерівської армії на землі радянської України на них були пущені в обіг воєнні марки – білети імперських кредитних кас єдиного зразка, їх виплачували військовослужбовцям і застосовували для купівлі місцевих ринках. Разом з тим на захоплених територіях СРСР німецька влада зберегла статус законного платіжного засобу за радянським рублем за курсом 10 руб. за 1 марку. У Галичині окупаційний уряд випустив в обіг карбованці – вони виготовлялися на доброму папері з водяними знаками, в оформленні купюр використовувалися означення номіналу німецькою мовою та цифрами і символ – орел на свастиці, з написом довкола «Zentralnotenbank Ukraine», а також рисунки декораційних рамках: портретні зображення дівчини з квітами, жінки з колосками пшениці, робітника, шахтаря, моряка. На другому боці купюри були присутні написи українською мовою: «Фальшування грошових знаків карається тяжкою тюрмою», «Центральний Емісійний Банк України». З весни 1944 p., з часу наступу Червоної Армії, почалося швидке знецінення карбованців і масова відмова від окупаційних марок.

У ході Другої світової війни в Україні розгорнувся визвольний рух Організації українських націоналістів (заснована у 1929 р.). У 1942 р. на Волині створено Українську повстанську армію (УПА). ОУН–УПА для мобілізації матеріальних коштів для військових та організаційних потреб одержав допомогу українського народу через власні гроші – «біфони, які по суті були облігаціями довготермінової позики. Біфони з’явилися спочатку в Галичині через кілька місяців після окупації (першим серед біфонів є грошовий документ, датований серпнем 1941 р.), а з 1943 р. – на Волині та Рівненщині. Вони поширювались серед населення за ціною 2 польських злотих або 1 німецька марка. У деяких повстанських районах Рівненщини існували такж «партизанські гроші». На 1945-1946 рр. припадає два випуски грошових документів ОУН. Зокрема командування УПА «Північ» і провід ОУН на північно-західних українських землях випустили «Волинську серію» біфонів, що функціонували в дванадцятьох областях України та Білорусі, де діяли повстанські загони. Командування УПА намагалося на цій основі уніфікувати біфонну систему й по можливості перетворити її на загальноукраїнську. Окремі номінали «Волинської серії» постійно передруковували аж до 1950 року. Біфони продовжували функціонувати і в 1947–1951 pp., хоча їх випуск у зв'язку з умовами підпілля був значно скорочений.

У повоєнний період грошова система СРСР була значною мірою підірвана. З метою ліквідації наслідків війни у сфері грошового обігу було проведено грошову реформу 1947 року, скасовано карткову систему і підвищено ціни на товари і послуги. У ході реформи були випущені нові паперові гроші, що обмінювались на старі у співвідношенні 1:10.

28 лютого 1950 року було проведено нову грошову реформу, що стосувалася міжнародного курсу рубля, який до того часу визначався на основі американського долара і був установлений у розмірі 5 рублів 30 коп. за 1 долар США. Тепер радянський рубль був переведений на золоту основу, і вміст золота в ньому був підвищений з 0,167674 г до 0,222168 г.

Наступна грошова реформа відбулася у травні 1960 року: було прийнято постанову про зміни з 1 січня 1961-го масштабу цін у 10 разів (1 руб. новими грошима замість 10 старих рублів) і про заміну старих грошей новими. Відбулося підвищення золотого вмісту рубля до 0,987412 г і зміна його курсу щодо долара США (90 коп. = 1 долар).

У 90-х роках ХХ ст., після проголошення України незалежною державою, створення національної грошової системи було одним із основних завдань утвердження національного суверенітету за умов катастрофічного спаду виробництва, зростання інфляційних процесів і глибокої фінансової кризи.

9 вересня 1991 року Верховна Рада України прийняла рішення про введення з січня 1992 року в обіг на території України купонів багаторазового використання. Купоно-карбованець був запроваджений як тимчасова національна валюта перехідного періоду, яка перебувала в обігу паралельно з рублем колишнього СРСР. Номінальна вартість купона була еквівалентна відповідним номіналам рублів. Він виконував функцію захисту національного ринку протягом майже чотирьох років. Від 1 квітня 1992 року всі грошові виплати населення здійснювалися у купонах і, відповідно, продаж усіх споживчих товарів проводився виключно за купони багаторазового використання. Наступним кроком стало припинення з 12 листопада 1992 р. функціонування рубля в грошовому обігу на території України і перетворення українського карбованця на єдиний законний засіб платежу в Україні в готівковому і безготівковому обігу.

Інфляційні процеси, що відбувалися в цей час в економіці України (в 1993 році інфляція складала 1870 %, в 1994 – 720 %), спричинили випуск купонів усе більшою номінальною вартістю: купони в 10000, 20000, 50000 і 100000 українських карбованців були випущені в обіг у другій половині 1993 року, а в грудні 1994 року були випущені останні номінали – 500000 і 1000000 карбованців.

Купони проіснували в готівковому обігу України до серпня 1996 р. Вони прийняли на себе всі катастрофічні явища періоду гіперінфляції, але разом з тим на їх основі було забезпечено макроекономічну стабілізацію і створено необхідні передумови для запровадження постійної повноцінної національної валюти України – гривні.

Із 2 вересня 1996 року Національний банк України припинив емісію українських карбованців і випустив в обіг банкноти вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень та розмінні монети номінальною вартістю 1,2, 5, 10, 25 і 50 копійок. Випуск в обіг нової національної валюти здійснювався шляхом проведення обміну населенню українських карбованців на гривні, а також виплат заробітної плати, стипендій, пенсій, допомог, інших грошових виплат населенню виключно в гривнях. Загальноприйнятим рівнем деномінації для перерахування цін, переоцінки матеріальних і грошових коштів, обміну готівки було співвідношення 100000 купоно-карбованців за 1 гривню.

Гривня, введена в обіг 2 вересня 1996 року, стала одним із найсуттєвіших атрибутів державності. Її запровадження було націлене на забезпечення фінансової стабільності, прискорення розрахунків, залучення до банківської системи надлишкової готівки, що перебувала в обігу, забезпечення стабільності курсу національної валюти до іноземних валют. Її введення означало, що вперше в історії України була проведена цивілізована безконфіскаційна грошова реформа, яка забезпечила недоторканість заощаджень населення і зберегла економічну і соціальну стабільність, що і сьогодні є найважливішою соціальною функцією українських грошей.
Тетяна Олександрівна Чистіліна,

кандидат філософських наук, доцент

Харківського інституту банківської справи

УБС НБУ, м. Харків

1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка