Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка32/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   42

КОНСТРУКТИВНІ ВЛАСТИВОСТІ МІЖСУБ’ЄКТНОГО ДІАЛОГУ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ФРАКТАЛА У КОНТЕКСТІ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА
На початку двадцять першого століття, нарешті, Людству стає зрозуміло, що абсолютних істин немає, і на перший план виходять проблеми пошуків компромісу та консенсусу, які б сприяли єдності та консолідації діяльності суб'єктів, спрямованої на досягнення всесвітньої злагоди на всіх рівнях соціального буття. У цьому зв’язку проблема діалогу як ніколи набуває всесвітньої актуальності. Саме творче переосмислення сутності діалогу відкриває можливість адекватно опановувати соціальні реалії, обумовлені сучасними процесами глобалізації та інтернаціоналізаціі, що проявляються у всіх соціальних сферах постіндустріального суспільства.

У сучасній філософській думці поширені підходи дослідження діалогу з методологічних позицій синергетики й холізму. У цьому ракурсі діалог розуміють як інваріантну сутність соціальної взаємодії, тобто, завдяки діалогу, реалізується властивість структурної самоподібності, що притаманна всім рівням соціальності. За Л. Мікешиною, ідея самоподібності сходить своїми витоками до Прокла, який висунув тезу: "все існує в усьому, але в кожній структурній одиниці специфічно. Таким чином, картина світу стає чіткою розділеною та впорядкованою" [3, с.230]. Ця теоретична позиція співпадає з поглядами В. Кемерова щодо взаємодії як сукупності взаємозалежних одиничних актів, що розвиваються в соціальних системах нескінченних в часі і просторі.

Аналізуючи діалог як механізм соціальної взаємодії, ми не можемо не торкнутися теоретичних позицій вчених, які зробили спроби осмислення сутності й природи діалогу як соціального "фракталу". Визначення діалогу як соціального фракталу відкриває можливість, розглянувши діалог і його властивості на одному рівні, спроектувати це знання на більш складні рівні соціального буття, які важко піддаються аналізу.

У сучасному соціально–філософському дискурсі поширені різні підходи щодо розкриття суті поняття "фрактал" (від лат. fractus – дрібний, ламаний). Як вважає В. Тарасенко, "точного визначення фрактала досі не запропоновано – з одного боку, всі формулювання руйнувалися контрприкладами, з іншого боку, визначення означеного феномена не потрібне після того, як народилася "інтерсуб'ектівна практика наукового застосування цієї категорії" [6, с. 14]. Найчастіше в теорії категорія "фрактал" трактується дуже широко, а на практиці досліджується не сам феномен фракталу, а результати минулого фрактального процесу. Разом з тим, інтерес до подібного феномену зростає. Нині існує досить багато трактувань фракталу, найбільш вживаними, загальнофілософськими визначеннями, є наступні:

– перехідний стан системи, що характеризується хаотичністю, нестабільністю, яка поступово еволюціонує до сталої, впорядкованої цілісності;

– диференційований об'єкт (в окремому випадку геометрична фігура), який може бути поділений на частини, кожна з яких представлятиме зменшену точну або приблизну копію вихідного цілого.

В. Войцехович виділяє наступні властивості фракталів:

– фрактал існує серед інших подібних об'єктів, він нерозривно пов'язаний з ними і в своїй єдності вони становлять єдине ціле, – останнє являє собою багатогранне мережево світу, який перебуває у постійному процесі еволюції;

– фрактали самоподібні, вони нескінченно відтворюють себе;

– у своїх суміжних станах фрактал може бути досить стійким і незмінним;

– фрактал здатний до диференціації, проте сама його сутність – це частини, об'єднані в ціле [2].

Ми виділяємо наступні властивості фракталів: самоподібність, структурну інваріантність, принципову незавершеність, децентричність.

У соціальних відносинах властивості самоподібності, інваріантності, незавершеності, децентричності притаманні діалогові на всіх рівнях соціальності. Він інваріантний щодо структурної організації; діалог, розпочавшись, не завершується в соціумі, а породжує нові ланцюжки взаємозв'язків, тобто ціле, що продукується в результаті діалогу, завжди більше за частини, що його утворюють. Діалог децентричний, на противагу монологові.

Діалог виникає між соціальними суб'єктами в їх взаємодії (фізіологічній, емоційній, інформаційній, інтелектуальній та інших). Подібні відносини в часі і просторі утворюються між двома і більше соціальними суб'єктами в процесі конструювання, організації та реалізації спільної діяльності. В залежності від складності та потужності цих дій, змінюється масштабність відповідних діалогічних взаємодій, які можуть досягати десятків тисяч і більше соціальних суб'єктів, і найбільш глобальний різновид діалогічної взаємодії відбувається в межах людства.

Діалог як соціальний фрактал пропонується до розгляду в силу його сутнісних властивостей. Діалог ніколи не може бути принципово завершений: в процесі розвитку суспільства одні взаємодії продукують інші. Діалог має чітку структуру (суб'єкти, предмет, простір діалогу та взаємозв'язки між ними), яка повторюється на всіх рівнях соціального буття. Діалог може відбуватися між людськими спільнотами, соціальними групами, індивідами, або навіть у свідомості окремої особи, відтворюючи інваріантність суспільної системи. Сутність діалогу як механізму взаємодії залишається незмінною з часів становлення людського суспільства, вона незмінна на Заході і на Сході, за часів Античності та Нового часу, і в цій глобальній незмінності укорінюється ймовірна варіативність. Якісні характеристики діалогів різних історичних періодів і різних народів відтворюють особливості соціокультурного контексту, але сутнісне ядро основних ознак і конкретних реалізацій, залишається незмінним. Діалог принципово децентричний, утримуючий в собі як потенціали порядку, так і хаосу. Саме ця обставина дозволяє соціальним системам, що знаходяться в діалогічній взаємодії, перебувати у поступальному розвитку.

Про структуру діалогу, повторювану на всіх рівнях соціального буття, розмірковував видатний російсько-американський соціолог П. Сорокін. За його концепцією, діалог є соціальним феноменом, що продукується двома або більшою кількістю соціальних суб'єктів, які реалізують інваріантну структуру діалогу. "Інакше кажучи, – робить резюме П. Сорокін, – взаємодія двох або більшого числа індивідів є родовим поняттям соціальних явищ, вона може слугувати моделлю останніх. Вивчаючи будову цієї моделі, ми можемо пізнавати і будову всіх суспільних явищ. Розклавши взаємодію на складові частини, ми розкладемо тим самим на частини найскладніші соціальні явища" [5, с. 39].

У зазначеній моделі налічуються всі елементи структури діалогу, без яких взаємодія на будь-якому рівні соціуму не буде існувати.

До структурних одиниць міжсуб'єктного діалогу П. Сорокін відносить:

– суб'єкти діалогу: індивідуальні, групові, колективні, що продукують діалогічну діяльність;

– предмет діалогу;

– простір діалогу: сфера комунікації, за допомогою якої відбувається обмін акціями-інтенціями і реакціями між суб’єктами.

Означені вище елементи діалогу притаманні всім рівням взаємодії, хоча можуть змінюватися їх окремі сутнісні характеристики, виходячи з особливостей відповідного рівня соціальності.

Першим елементом структури діалогу є соціальні суб’єкти. Слід зауважити, що властивістю людини є пристосовування до умов зовнішнього середовища за допомогою її сутнісних біо-соціальних характеристик, саме ця властивість людини і обумовлює її як соціальну істоту, здатну відтворювати явище діалогу. Взаємодія відбувається практично завжди і усюди задля досягнення будь-якої конкретної мети і завжди спрямована на конкретних суб’єктів або об’єкти.

Міжсуб’єктна діалогічна взаємодія – це процес діалогічного відношення двох і більше індивідів, коли контрагенти стають партнерами і визнають рівноправність один одного. Додамо, що, за М. Бубером, діалогом є і спілкування з самим собою – внутрішній діалог [1].

Другим елементом структури соціального діалогу визначаються дії (акти, вчинки) індивідів, які у підсумку стають основним предметом діалогічної взаємодії. У повсякденному житті відбувається породження нових смислів, ми виконуємо незліченні дії, інші люди сприймають наші дії і відповідним чином змінюють свою власну поведінку.

Якщо розглядати людину крізь призму соціальності, то не настільки важливим здається звернення до безпосереднього механізму протікання спонтанних процесів як сутності діалогічної взаємодії, набагато важливішим є відстеження результатів цих процесів. Самі по собі окреслені результати – не значуще, не впливове поєднання суб'єктивних проявів, але не значуще доти, доки не стане складовою осмисленого світу. Надати ж сенс і статус новизни можуть тільки партнери по діалогу, зіставляючи новий утворений зміст з історичним смисловим полем. Отже, статус індивідові, що самореалізується, надають лише інші суб'єкти діалогу, осягаючи його сутність за допомогою взаємних дій і вчинків.

Між іншим, життя людської істоти в соціумі пов'язане з безліччю безпосередніх та опосередкованих реакцій на фізичні та духовні дії з боку інших індивідів або соціальних груп. П. Сорокін уточнює, що "…найближчими засобами подразнення, що відходять від людини до людини, є вчинки або акти поведінки людей. У цьому сенсі вони можуть бути названі елементами системи взаємодії" [4, с. 56]. Щоб діалогічне відношення між індивідами відбулося, потрібні не тільки наявність самих індивідів і їх дій, а й системи, здатної передавати, поширювати і зберігати подразнення, що простягаються між суб’єктами взаємодії.

Третім елементом структури діалогу є простір діалогу, що визначається сферою комунікації. Означена сфера – це провідник інтенцій, за допомогою яких реакції на здійснену діяльність індивідів, що знаходяться в процесі діалогу, передаються один одному.

Апаратом, що сприймає і перетворює реакції-інтенції, є нервова система людини. Її властивості ідеально придатні для регулювання всього комплексу інтенцій та їх елементів. Однак наявність навіть такого досконалого апарату не в змозі забезпечувати повноцінну всеосяжну взаємодію між суб’єктами соціальної практики. Без комунікації остання можлива лише за умов, коли індивіди знаходяться в безпосередній близькості один від одного, просторово-часово локалізовані. За цих умов людина може викликати відповідну реакцію в іншої своїми діями, якщо взаємодіючі індивіди можуть безпосередньо сприймати один одного. З цього випливає, що без системи комунікацій люди, що знаходяться на певній відстані, були б роз'єднані один з одним і не мали б жодної можливості впливати один на одного, не змоги б взаємодіяти на всіх рівнях суспільного буття.

Сфера комунікації безпосередньо й опосередковано уможливлює діалог соціальних суб’єктів, незважаючи на величезні відстані, що відокремлюють індивідів одне від одного, незважаючи на час, що лежить між ними. Під сферою комунікацій у поданому дослідженні розуміється вся система засобів, за допомогою яких реакція від діїяльності одного індивіда передається до іншого.

Таким чином, у структурі діалогу завжди присутні три елементи: суб'єкти, предмет, а також простір діалогу, що обумовлений сферою комунікації, за допомогою якої відбувається діалогічна взаємодія. Соціальний діалог як основний механізм соціальної взаємодії, залишаючись інваріантним в рамках своєї структури, має безліч варіантів конкретної реалізації, що забезпечує різноманіття варіантів напрямів розвитку соціальної дійсності.

Інваріантна структура діалогу відтворюється на всіх рівнях суб'єктної реалізації: і у внутрішньому діалозі, і у вимірі міжособистісного спілкування, і при діалозі групових та колективних суб’єктів – спільнот та соціальних груп. В основі діалогічності лежать сутнісні характеристики: децентризм, незавершеність у просторі та часі соціуму, реалізація варіативності й непередбачуваності особистісного начала, потенціал порядку, і потенціал певного хаосу.

Тільки в окремих випадках діалог є комунікативним відношенням, в результаті якого соціальні суб'єкти намагаються знайти істину. Загалом у діалозі суб'єкти прагнуть до досягнення компромісу, істинність якого відносна і важлива саме для цих суб'єктів. Займаючи діалогічну позицію, важливо не довести первинність своїх поглядів, а спробувати зрозуміти Іншого, стаючи на його бік. Впевнено стверджуємо, що діалог є рухом до розуміння і взаєморозуміння. Істина є вихідною точкою діалогу, це за М. Бубером – "територія згоди" [1]. Діалогічність полягає в тому, що кожна зі сторін визнає співрозмовника в якості унікальнї, самоцінної істоти, яка має право на оригінальність думок та висловлювань. Принципова відмінність діалогу від інших комунікативних актів полягає в тому, що мета останніх – рух до абсолютної істини, а мета діалогу – істина-компроміс, на основі якої можлива взаємодія, заснована на розумінні та партнерстві.

Справжній діалог – складне явище. Єдність точок зору конструктивна тільки до певної міри, бо однодумність, що дорівнює тотожності, не стимулює розвитку, не спонукає до інтелектуальної творчості. Люди, що однаково мислять з усіх питань, не можуть опонувати один одному, сперечатися з принципових питань, і тому вимушені тільки відтворювати старе, не продукуючи нових ідей. Дійсний діалог вимагає сміливого відкриття суперечностей між практикою і теорією, управлінням та свободою, різними теоретичними конструкціями, тобто в цілому – між порядком та хаосом. Ось чому розвиток, перехід особистості на якісно новий рівень думки або дії відбувається в гармонійній єдності між константністю і непередбачуваністю, що демонструє складна структура соціальної взаємодії.

Соціальна взаємодія в бутті соціуму обумовлена властивостями і здібностями суб'єктів взаємодії. До основних суб'єктів взаємодії автор відносить такі: окрема особистість, діяльність якої спрямована на досягнення певної мети, що має соціальне значення; група людей, якій притаманні системні якості: єдині свідомість (самосвідомість), воля до дії; вільний вибір цілей, способів і засобів дій; певний цілісний соціум, якщо останній характеризується високим ступенем внутрішньої організованості, цілеспрямованою активністю його членів, які вільно обрали уніфіковані принципи життєдіяльності; суспільство, чи людство в цілому, за умови, якщо воно виступає не лише як сукупність мешканців земної кулі, а є єдиним цілим, усвідомлюючи себе таким, і спрямовуючи активність на глобальні гуманістичні цілі.

Діалог є організуючим механізмом соціальної взаємодії. Діалогом ми називаємо соціальний конструкт, призначений для подолання суспільної деструкції, мінімізації ймовірності соціальних катастроф. Діалогічність іманентно властива соціальному буттю. Суттю діалогу є створення якісно нового спільного сенсу за допомогою взаємоінтеграції протилежностей. Не тотожні між собою оригінальні соціальні суб'єкти, вступаючи в діалогічні відносини, в результаті діалогу реалізуються на дещо вищому якісному рівні.

Діалог на всіх рівнях суб'єктної реалізації має інваріантну структуру. До структурних одиниць міжсуб'єктного діалогу відносяться: суб'єкти діалогу – індивідуальні, групові, колективні, що продукують діалогічну діяльність; предмет діалогу; простір діалогу, що обумовлений сферою комунікації, за допомогою якої відбувається обмін акціями-інтенціями і реакціями між суб’єктами. Означені вище елементи діалогу притаманні всім рівням взаємодії, хоча можуть змінюватися їх окремі сутнісні характеристики, виходячи з особливостей відповідного рівня соціальності.

Соціальна взаємодія – складний процес. Сутнісні характеристики соціальної взаємодії: чітка структура, принципова незавершеність в часі та просторі; нескінченна кількість альтернативних можливостей здійснення. Взаємодія розвивається в гармонії між порядком і хаосом соціуму, забезпечуючи тим самим можливість для поступального розвитку суспільства.


Список використаної ітератури


    1. Бубер М. К истории диалогического принципа. / В. Л. Махлин // в кн.: Махлин В.Л. Я и Другой: К истории диалогического принципа в философии ХХ в. ; пер. В.Л. Махлина. – М.: Лабиринт, 1997. – С. 225–246 .

    2. Войцехович В. Э. О специфике синергетического мышления и возможности фрактальной логики / В. Э. Войцехович / М–лы VI Международной научной конференции ["Современная логика: проблемы теории, истории и применения в науке"], (СПб, 22–24 черв. 2000 р.) / М-во образования и науки РФ. – М. : – 2000. – С. 21– 33.

    3. Микешина Л. А. Новые образы познания и реальности : [текст] / Л. А. Микешина, М. Ю. Опенков. – М.: РОССПЭН, 1997. – 240 с.

    4. Сорокин П. А. О солидарном взаимодействии / П. А. Сорокин. // Система социологии : [в 2 т.]. – Сыктывкар: Изд-во Сыктывкарского гос. ун-та, 1992. Т.2 – С. 46.

    5. Сорокин П. А. Система социологии : [в 2 т.] / Питирим Александрович Сорокин. – Сыктывкар: Изд-во Сыктывкарского гос. ун-та, 1992. Т.1 – 196 с., Т.2 – 156 с.

    6. Тарасенко В. В. Фрактальная логика. / Владислав Валерьевич Тарасенко; [предисл. С. П. Капицы]. – М.: Прогресс-Традиция, 2002. – 159 с.




Антоніна Анатоліївна Машталер,

кандидат філософських наук,

доцент Київського національного університету

технологій та дизайну,

м. Київ
ПЕРСПЕКТИВИ ОСОБИСТОСТІ

В «МАСОВОМУ СУСПІЛЬСТВІ» І «МАСОВІЙ КУЛЬТУРІ»
Суб’єктом історичної дії виступає сповнена високих ідей і смислів особистість. В сучасному соціокультурному просторі, детермінованому інформаційно-комунікаційними технологіями, диференціацією культури на «масову», «елітарну», «народну», мова йде не просто про людину, не про суб’єкта як носія «чистої» когнітивної раціональності, і навіть не як соціально-історичного суб’єкта практичної діяльності. Мова йде про тип суб’єкта, яким виступає не одинична людина, котра володіє унікальними індивідуальними характеристиками, є носієм специфічних індивідуальних якостей, а індивід як представник певної культури, що втілює типові для конкретного соціуму і культурної спільноти характеристики. Виникає необхідність виявлення специфіки особистості в умовах сучасного інформаційного соціуму.

Розвиток та існування людства в наш час тісно пов’язані з інформацією та зростанням об’єму знань. Ми живемо в інформаційному світі (інфосвіті) і фактично являємо собою «інформаційні об’єкти», але все ще не мислимо себе такими. Спроби, які здійснюються багатьма дослідниками – співвіднести загальні поняття інформації, науки, знань і побудувати моделі, які пов’язують ці поняття з суб’єктом, постають недостатніми, оскільки не являються методологічно і практично закінченими і не дають відповіді на життєво важливі для людини, суспільства, науки питання. Інформаційна сфера, простір нових смислів і нових ідей, в якому людина та її культурні спільноти повинні існувати, являє собою «особливий світ» [8, с. 58]. Включити людину (суб’єкта) в цей світ можна, лише розглядаючи її як цілісний об’єкт в його сучасній інформаційній інтерпретації.

Якщо філософія класичного періоду цілісно і глибоко показала позицію індивіда, котрий самосвідомо орієнтується в світі, ствердивши автономію індивідуальної самосвідомості в якості моделі організації як індивідуального процесу життя, так і соціального влаштування, то некласична філософія, по суті, була обумовлена тими соціальними трансформаціями, котрі поставили питання про довіру до культури, яка породжує подібну творчу, соціально активну, глибоко індивідуалізовану особистість. Характерно, що дані обставини і спричинили виникнення феномена «маси», а потім – і «масової культури».

Зазначимо, що в некласичну епоху диференціація культури, її одновимірність мала інший смисл, вона характеризувала народження нового типу особистості. Цей тип мав принципово нові риси, в першу чергу маргінальність і прагнення до невідповідності традиції, в другу – деперсоналізованістьі відсутність творчих енергій, в третю – безсуб’єктність, відсутність особистісного вираження і нездатність до цілепокладання. Ці люди здатні виключно до утилітарної діяльності, вони складають «нетворчу більшість», яка виступає в культурі тільки в якості «неповних людей» [4, с. 380], - говорив Ф. Ніцше. Лише «надлюдина», вважав філософ, наділена унікальними творчими здібностями, має право на привілейоване соціальне положення.

Отже, в некласичній філософії закладаються основи поділу на «творчу» і «нетворчу» («масову») людину. Нове розуміння взаємовідносин між «масовою» і «творчою» особистістю починається з виходом книги Д. Белла «Майбутнє постіндустріальне суспільство. Авантюра в соціальному передбаченні» (1973). Автор вважав, що для нової форми цивілізаційної організації буде характерним оновлення не лише індустріальне і політичне, але й культурне, що знайде вираз в стандартизації, урбанізації і конструюванні нового стилю мислення з його раціоналізмом та індивідуалізмом [6, с. 21-22].

Необхідно зазначити, що Д. Белл одним з перших спробував дати системний аналіз визначень «маси», яка в концепціях «масового суспільства» виступає провідною і системоутворюючою. В праці «Кінець ідеології» Д. Белл виділяє п’ять основних значень поняття «маси». По-перше, «маса» виступає як «недиференційована множина». Характерними рисами «людини маси» стають конформізм, «стадна екзальтація», безвідповідальність, втрата індивідуальності. Засоби масової інформації створюють «свою» людину «маси», відмінну від реальної. По-друге, причина висунення «людини маси» «до рампи» із другорядного плану соціальної сцени полягає в низькій якості цивілізації та культури. По-третє, буття людини в «механічному суспільстві» перетворює індивідуальне буття в технічну функцію, що складає механізоване суспільство. По-четверте, саме бюрократизоване суспільство обумовлює втрату людиною своїх особистісних якостей «на користь стадності». По-п’яте, основи суто психологічного трактування маси як «натовпу» знайшли повне відображення в працях З. Фрейда, який вважав поведінку людей в натовпі формою «масового психозу» [6, с. 21-22].

Показовим є те, що Д. Белл показує оптимістичний варіант «масового суспільства», де маса – однорідна, переважна частина населення, задоволена своїм положенням, оскільки «чітко визначений образ життя, права, норми і цінності, прагнення, привілеї, культура – все те, що колись складало ексклюзивну власність вищих класів, - розповсюджується на всіх» [6, с. 50]. Евристичність запропонованої Д. Беллом соціальної моделі викликала появу багатьох уточнюючих і варіативних концепцій. Характерним є те, що в рамках європейського радикального варіанту постіндустріалізму (А.Турен, Ф. Фурастьє), і американського, ліберального (Дж. К. Гелбрейт, К. Боулдінг, Г. Кан, Е. Тоффлер), постіндустріальне суспільство розглядалося як детерміноване не стільки економічними, скільки соціальними і культурними факторами. Це суспільство формує особливий стиль світосприйняття і мислення, вільний від ідеологічної інтерпретації і впливів, які задаються ззовні. В цьому суспільстві соціально-політична сфера повинна бути центрована не на виробничо-технічний прогрес, а на людину і якість життя споживача. В рамках цих концепцій значна увага приділялася проблемам розвитку «масової культури», котра трактувалася як «освіта», що утворює певну соціальну і культурну гомогенність, а дестандартизація і уніфікація виступають в якості ознак демократизації та рівності можливостей.

В концепції постіндустріального суспільства Д. Беллом виокремлюється в якості базового феномена знання та інформація, що визначило і провідні вектори змістової трансформації індустріалізму – провідне значення інтелектуальних технологій і якісно новий спосіб організації технологічної сфери, демонтаж класових монолітів і формування персональної диференціації, реорганізацію культурної сфери та її переорієнтація на інтелектуальні пріоритети формування «індустрії знання». Уявлення про те, що головною тенденцією розвитку нового інформаційного порядку є інтеграція новітніх масових інформаційних і комунікаційних технологій та існуючої соціальної системи, лежить в основі концепцій «інформаційного суспільства», розроблених Е. Масудою, Дж. Нейсбітом, Т.Стоуньєром, Е. Тоффлером, М. Кастельсом [1]. Критерієм прогресу в такому суспільстві є «зростання швидкості втілення інновацій, збільшення об’єму і швидкості її обробки за одиницю часу в контурах управління за рахунок автоматизації цієї сфери» [2, с. 38].

Ще в 60-ті роки ХХ століття, коли теорія інформаційного суспільства тільки починала складатися, канадський філософ М. Маклюен зауважив, що зміна епох в історії людства залежить від зміни засобів комунікації (мова, друкування, телебачення тощо). Причому, якщо традиційні форми комунікації (на дописьмовому етапі це оро-акустичний спосіб спілкування, на книжковому етапі – візуальна, писемна комунікація, кодифікована в знаках алфавіту) «локалізували» простір і час, посилюючи відчуження, ліквідуючи причетність окремих індивідів до соціальних процесів, то сьогоднішні електронні системи, поставляючи інформацію про середовище, по-іншому «гармонізують» людські стосунки, перетворюючи всю планету в «глобальне село» [2, с. 14-16].

Ще більш лояльним ставлення до «масової культури» стає після появи концепції «третьої хвилі» Е. Тоффлера, в контексті якої розроблена теорія «постіндустріального суспільства» (або, відповідно авторським синонімам, «суперіндустріального суспільства», «надіндустріальної цивілізації»). Аналізуючи нові типи організаційних стилів, новий тип сприйняття реальності, нові сімейні цінності, характеризуючи кризовий стан «індустріального суспільства», автор приходить до висновку про прихід «надіндустріальної» ери. Її характеризує високий рівень інновацій, демасифікація, дестандартизація всіх сторін політичного та економічного життя. Зміна характеру праці і міжособистісних відносин змінює систему цінностей та орієнтацій людини на психологічні, соціальні та етичні цілі. Змінюється й професійна характеристика індивіда, який пройшов багатоступеневе навчання, володіючи не лише майстерністю, але й інформацією, індивіда, котрий розвинутий не лише фізично, але й інтелектуально [5, с. 187-188].

В книзі Е. Тоффлера поданий інтегральний варіант ліберальної інтерпретації постіндустріального суспільства, де обґрунтовується, по суті, принципово нове трактування сучасного суспільства, яке заміняє концепції «постіндустріального», «інформаційного» суспільства, «космічної ери», «глобального села» метафізичною дефініцією «Третьої хвилі». Розглядаючи майбутнє суспільство, Е. Тоффлер зазначає, що в ньому образи і асоціації, які створюють «ментальну модель дійсності», що скріплюють нашу картину світу, вміщуючи нас в простір і час, визначають «наше місце в структурі особистісних взаємовідносин», формуються завдяки «перетворенню інформації» [5, с. 265]. «Третя хвиля» не просто прискорює темп інновацій, вона трансформує глибинну структуру інформації, і людина втрачає здатність адекватно часу оновлювати «іміджеву базу даних» [5, с. 266]. Звідси – «разові» предмети споживання, одноразове мистецтво, прагнення уникнути довготривалих контактів, міцних емоційних зв’язків тощо.

Для людини нової культурної формації мобільність орієнтації в рамках середовища, яке стрімко змінюється, і новий спосіб її освоєння стають принциповим моментом питання її виживання. Формування здатності до сприйняття величезних масивів інформації обумовлює перехід до особистості нового типу – інформаційно-адаптованої. Її основними характеристиками є природа «включення» в інформаційні процеси, здатність до адекватного сприйняття одержаної інформації і налаштованість на ефективне її використання в своїй діяльності.

В новому суспільстві під індивідуальні споживчі потреби підлаштовується і культура, специфіка якої визначається в категоріях «пристосування до зростання життєвого рівня» та «удосконалення технологій», які допускають зниження собівартості «культурних продуктів» навіть при умові «введення їх різних варіантів» [5, с. 290]. Рівень «споживання культури» стає іншим: «масова культура» продовжує існувати як унікальний механізм, який володіє компенсаторською і рекреативною активністю, задовольняючи потреби значної частини суспільства, однак вона перестає бути єдиною культурою, що утримує монополію впливу на масову свідомість. Елітарна ж культура втрачає своє значення недоступної і чужої масам. Навпаки, вона починає виконувати роль культурного зразка. Саме цей феномен і характеризується як індивідуалізація особистості і демасифікація культури.

Сьогодні є реальністю соціокультурні трансформації, основу яких складає «індивідуалізм». Вони стали можливими завдяки розширенню інформаційних технологій, підвищення рівня життя і його комфортність. Разом з тим здатність залишатися в світі за допомогою засобів масової комунікації; підключення до глобальних інформаційних анклавів через комп’ютерну мережу дозволяє раціонально використовувати час і обумовлює індивідуальні форми реалізації активності перетворенням соціальної сфери. Починають домінувати професії, які вимагають досить високого рівня освіченості, переважають індивідуальні форми споживання кульутри. Всі ці соціокультурні трансформації розглядаються як ознаки народження іншої культури і формування такого її суб’єкта, котрому відповідає новий тип суспільства.

1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка