Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка34/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   42

Показники соціальної захищеності населення

Показник

Граничне значення ЄС

Показник в Україні

Наслідки для ЛК країни

Співвідношення доходів 10% найбагатших і 10% найбідніших громадян

6:1

35:1

антагонізація соціальної структури

Співвідношення максимального і мінімального розмірів пенсії у системі пенсійного забезпечення

5:1

31:1

соціальна нерівність, посилення протестних дій громадян

Частка населення, яке живе за межею бідності

10%

26,7%

люмпенізація населення

Ставка оплати праці за одну робочу годину

3 дол.

20 центів

декваліфікація робочої сили, «втеча умів»

Частка доходу, що спрямовується на придбання продуктів харчування

20%

65%

ріст бідності, втрата здоров’я

*Джерело: [8].

Продуктивність праці в Україні в 4,2 рази перевищує середню зарплату, у розвинених країнах це співвідношення коливається від 1,2 у Німеччині до 2 разів у Франції. На 1 дол. заробітної плати середньостатистичний працівник України виробляє продукції в 3–3,5 рази більше в порівнянні з робітником розвинених країн. Також поглиблюється диференціація оплати праці по видах діяльності, що свідчить про значну міжгалузеву диференціацію оплати праці, що є невиправданою, бо вартість робочої сили працівників часто не відповідає ціні. Висновок: дешева праця не буває якісною, а бідна частина населення виключається з господарського механізму країни, не стимулює зростання, попит забезпечених прошарків орієнтований в основному на імпорт і не стимулює вітчизняну промисловість – забезпечені люди майже третину своїх засобів вкладають у придбання нерухомості, власності, зокрема за кордоном, що не відіграє активної ролі в національній економіці і, по суті, виключене з неї [8].

Тобто в Україні відбувається не тільки розрив у соціальному плані, але й фактичний розрив економіки на дві складові: економіка, що пов'язана з експортом, і економіка, що деградує (інноваційна). На сьогодні понад 90% продукції, що виробляється в Україні, немає відповідного науково-технологічного забезпечення, тому вітчизняна продукція стає усе менш конкурентоздатною, а товарна структура українського експорту – загрозливою: його обсяги формуються за рахунок сировинних областей, з України експортується сировина з низьким рівнем переробки (54% експорту в 2010р.).

Декларативно Україною визнана необхідність запровадження інноваційної моделі розвитку економіки. Інформація стала глобальним ресурсом економічного зростання. Саме інформація, управління та організація сприяли розвинутим країнам формувати інноваційну модель економічного розвитку. Проте в Україні, на відміну від США, Великобританії, Франції, де в останнє десятиріччя відбулись зміни державних пріоритетів на користь інвестицій у галузі, які формують людський капітал, на жаль, спостерігається зменшення кількості підприємств, які впроваджують інновації. А характерними ознаками економіки знань є домінування в структурі ВВП високотехнологічних галузей (інформаційно-комунікаційних і комп’ютерних технологій, нанотехнологій, біотехнологій, безвідходних та екологічно чистих технологій у базових галузях промисловості тощо), а також сфери інтелектуальних послуг, яка вимагає інтенсивного використання знань. Розвиток сфери інформатизації та високоінтелектуальних послуг саме і спричинений тим, що знання в новій економіці разом із капіталом, землею і робочою силою стали самостійним фактором виробництва, а освітні послуги, програмування, комп’ютерне обслуговування та послуги в сфері управлінського консалтингу чи аудиту потребують більшою мірою високого рівня знань, аніж капітальних витрат [9, c.17].

Отже, специфіка нинішнього етапу суспільних трансформацій сприяє об’єктивній необхідності випереджаючого розвитку освіти та оперативної підготовки нового покоління кадрів – конкурентоспроможних на ринку праці, добре підготовлених до активної життєдіяльності в швидкозмінюваному світі, які володіють адаптаційною мобільністю, високою загальною культурою, що спонукає її носіїв до творчої самореалізації.

Теорії ЛК доводять, що інвестиції в розвиток персоналу дають високий і стабільний економічний і соціальний ефекти, оскільки можуть забезпечити професійні та соціальні компонентні особистості, здатні до креативної діяльності у виробничих, наукових, управлінських та інших колективах і спільнотах, а це можливе лише на базі постійного підвищення якості трудового життя та неперервного професійно-кваліфікаційного зростання персоналу.

Нинішній стан розвитку економіки характеризується насамперед відкритістю, поширенням інформаційних технологій, продуктів і систем в усьому світі і несе з собою економічну і культурну інтеграцію. В.Гейєць зазначає, що кожна країна, яка прагне досягти успіхів сьогодні, звертає увагу, передусім, на стан справ у сфері економіки знань, що залежить від рівня розвитку освіти, науки, культури, і в тому числі, наскільки ефективно працюють механізми нагромадження і передачі знань; наскільки ефективно убезпечені нові знання шляхом захисту інтелектуальної власності; яку роль відіграє держава і як вона своїми діями сприяє розвитку всієї системи знань як наукових, так і буденних. Причому без ефективної взаємодії останніх знання не можуть перетворитися безпосередньо в продуктивну силу [9, с.11].

Стратегічним завданням держави у цьому напрямі є забезпечення умов для ефективного використання й адекватної оцінки висококваліфікованої праці: збереження існуючих та створення нових робочих місць висококваліфікованої праці, створення передумов для впровадження на підприємствах усіх секторів економіки виваженої, успішної й ефективної концепції підвищення якості робочої сили. Такими передумовами мають бути конкретні цілі економічної політики та підприємницької діяльності, оновлення виробництва, орієнтація на науково-технічний прогрес, що спонукає до постійного вдосконалення кваліфікації працюючих.

Для України, як зазначає О.І.Грішнова, освіта населення актуалізується чинниками: загальносвітовими тенденціями підвищення ролі людей, їхнього інтелекту, знань, кваліфікації в економічному зростанні, забезпечення конкурентоспроможності як окремих підприємств, так і країни загалом; прискоренням НТП, стрімким поширенням інформаційних технологій у всіх сферах людської життєдіяльності, особливо у сфері виробництва і розповсюдження знань; глобалізаційними процесами, що поширюють конкуренцію, зокрема, на ринку праці; тривалим кризовим соціально-економічним станом держави і можливості у відверненні небезпеки неповноправного її відставання від світових тенденцій економічного та суспільного прогресу [1, с.93].

Світовий досвід розвинутих країн показує, що гарантований державний чи регіональний розвиток і макроекономічний ріст забезпечується, насамперед, конкурентними перевагами, забезпечених факторами стимулювання, впровадження інноваційних технологій у виробництво, розвиток науки і техніки для підготовки кваліфікованих спеціалістів задля підвищення якості досліджень і фінансування інноваційного підприємництва.

В умовах посилення конкуренції між країнами і регіонами за інвестиції й розміщення найбільш перспективних видів діяльності на своїй території стало очевидно, що конкурентні переваги формуються не на національному рівні, а на рівні конкретних бізнесів, що функціонують на території регіонів, де висока концентрація взаємозв’язаних галузей. Тому одним із важливих напрямків структурної модернізації промисловості є її розвиток на основі кластеризації.

Ефективність кластерного підходу визначається тим, що долається вузькогалузеве бачення економіки регіону. На відміну від галузевого підходу, що по суті деформує конкуренцію за рахунок лобіювання інтересів окремої галузі або компанії і, як наслідок, "перетікання" вигод в одну із галузей, кластеризація дозволяє сформувати комплексний погляд на державну політику розвитку регіону з урахуванням потенціалу регіональних економічних суб’єктів.

Можна виділити традиційні та інноваційні кластери. В традиційних кластерах ядром є підприємства промисловості чи сфери послуг, які випускають традиційну або удосконалену продукцію, яка користується попитом на внутрішньому або зовнішньому ринках.

У створенні більшості товарів провідна роль належить освітній, інтелектуальній компоненті. В інноваційних кластерах в його ядро входять науково-дослідні установи, навколо яких зосереджуються (скупчуються) учасники кластеру поставщики обладнань і підприємства задля впровадження принципово нових технологій, продукції, сфери послуг (тобто здійснюється повний цикл виробництва інноваційної продукції чи послуги від ідеї до виробництва), які користуються або можуть користуватися попитом на внутрішньому або зовнішньому ринках.

На основі нашого розуміння поняття кластеру, розглядаючи взаємозв’язки всередині нього, ми виділяємо наступні групи:

Рис.1 Взаємозв’язки в кластері

Дослідники кластерів зазначають, що можна виділити дві стратегії, які доповнюють одна одну щодо функціонування кластерів: стратегії, які направлені на підвищення використання знань в існуючих кластерах; стратегії, які направлені на створення нових мереж взаємозв’язків, співробітництва внутрі кластеру [10].

Щодо необхідності створення кластерів вказується в низці урядових документів: Постанова КМУ від 16 січня 2008р. №4 «Про затвердження Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Український прорив: для людей, а не політиків», Постанова КМУ від 14 травня 2008р. № 447 «Про затвердження Державної цільової економічної програми «Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2008-2013 роки», Постанова НАН України №220 від 08.07.2009р. «Про формування та функціонування інноваційних кластерів в Україні» тощо. Це вимагає певної перебудови апарату державного управління, зміни менталітету органів місцевого самоврядування, пошуку механізмів територіального принципу забезпечення розвитку мереж, а також підготовки конкурентноздатних кадрів на основі найновіших освітніх технологій.

Уже сьогодні багато вищих навчальних закладів (ВНЗ) для підвищення якості підготовки кадрів володіють інноваційно-технологічними центрами, користуються технологічними парками, венчурними інноваційними фондами, використовують лізингові можливості, мережу комп’ютерних центрів колективного користування, фонди сприяння малих форм підприємництва тощо. Саме ці ВНЗ сприяють прискоренню інвестиційної активності економіки, духовному та культурному розвитку суспільства. Проте, на жаль, сьогодні це не сприяє зростанню наукоємності ВВП, обсягу інноваційної продукції. Підтвердженням цього є місце України на світовому ринку інноваційної продукції: США належить 36%, Японії – 30%, Німеччині – 17%, Китаю – 6%, Україні – менше 0,1%. Частка інноваційно активних промислових підприємств в Україні – 14,2%, а, наприклад, у Канаді – 60%, Ірландії – 70% [5, с.61].

Зазначимо, що рівень освіти економічно активного населення України у віці 15 – 70 років є досить високим: 25,8% цієї категорії населення має повну вищу освіту, 20,5% – неповну вищу освіту. Проте система освіти готує кадри, які слабо адаптуються до сучасної професійної діяльності, не вміють застосовувати отримані знання на практиці. Для прикладу, в Силіконовій долині кістяк висококваліфікованих робітників сформували випускники Стенфорда.

Усе це потребує відповідного фінансового забезпечення. Європейські, скажімо, країни уже 30 років поспіль виділяють на освіту не менше 7–8% ВВП (до речі, неспівставного із українським). Наприклад, США у 2008 р. виділили на розвиток освіти 11% ВВП, Фінляндія – 16,4, а Південна Корея впродовж 20 років виділяє на цю сферу понад 20% ВВП, що забезпечило цим країнам високі темпи економічного зростання, перехід освіти на інноваційний шлях і досягнення високого добробуту населення, чого, на жаль, бракує Україні. А це негативно позначається на багатьох показниках, що характеризують соціально-економічний розвиток. Так, нині Україна за розвитком вищої освіти посідає 53 місце у світі, за ефективністю ринку праці – 65, ринку товарів і послуг – 101, за технологічним рівнем – 93 місце.

Таким чином ЛК, таку його складову як освіта, можна віднести до категорії соціально значимих благ. А освітня політика це відносини не лише щодо забезпечення населення відповідними послугами, але і щодо формування життєвого рівня населення і розвитку відповідної інфраструктури, формування, відтворення та розвитку людського капіталу. З урахуванням прискорення темпів розвитку технологій протягом останніх років важливою умовою ефективного розвитку економіки знань стає безперервна освіта протягом усього життя.

Надання пріоритетного значення розвиткові національної освіти та професійної підготовки, нарощення інвестицій у своїх громадян сприятиме виходу країни в короткий термін на передові позиції у світовій економіці.



Список використаних джерел

  1. Грішнова О.І. Освіта як чинник людського розвитку і економічного зростання України / О.А. Грішнова // Демографія та соціальна економіка. – 2004. – № 1-2. – С. 93-101.

  2. Квак М. Національне багатство України: стан та перспективи /М.Квак // Вісник ТНЕУ. – 2008. – № 1. – С. 29-36.

  3. Ключові освітні компетентності. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. osvita.ua2.

  4. Колот А. М. Інноваційно-інтелектуальні чинники розвитку вищої освіти як провідного інституту економіки знань /А.М.Колот// – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vpu/Ekon/2009_7/2.pdf

  5. Куценко В.І. Нова парадигма якісної освіти як важливого чинника економічного зростання України /В.І.Куценко // Экономика и управление. – 2011. – № 3 – С. 60-66.

  6. Майбуров И. Эффективность инвестирования и человеческий капитал в США и России /И.Майбуров // МЕ и МО. – 2004. – № 4. – C. 3-13.

  7. Мельничук Т.І., Карапка Г.П. Модернізація освіти як чинника людського капіталу у контексті розбудови "нової економіки" /Т.І.Мельничук, Г.П.Карапка. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://intkonf.org/melnichuk-ti-ta-karapka-gp-modernizatsiya-osviti-yak-chinnika-lyudskogo-kapitalu-u-konteksti-rozbudovi-novoyi-ekonomiki.

  8. Омельяненко В.А. Людський капітал як ключовий чинник економічного зростання (стримуючі соціально-економічні фактори в Україні) /В.А.Омельяненко. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://do.gendocs.ru/docs/index-115981.html.

  9. Україна у вимірі економіки знань /За ред. акад. НАН України В.М.Гейця. – К.: «Основа», 2006. –592с.

  10. Цихан Т.В. Кластерная теория экономического развития /Т.В.Цихан // Теория и практика управления. – 2003. – №5. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//subcontract.ru/dokum/dokumShow_dokumID_168.html.

  11. Шевяков А.Ю., Кирута А.Я. Измерение экономического неравенства /А.Ю.Шевяков, А.Я.Кирута. – М.: Лето, 2002. – 320с.

  12. Kuznets, S. 1955, Economic Growth and Income Inequality [Text], American Economic Review, vol. 45, no. 1, pp. 1-28.

  13. Romer Paul M. (1986) Increasing Returns and Long-run Growth [Text], Journal of Political Economy. Vol. 94 (5), p. 1013.


Борис Юрійович Рудь

кандидат філософських наук,

доцент кафедри журналістики

Інституту міжнародних відносин

Національного авіаційного університету

Галина Володимирівна Ільїна

кандидат філософських наук,

доцент кафедри менеджменту

інноваційної та інвестиційної діяльності

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, м. Київ
МЕДІЙНИЙ КАПІТАЛ В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА – ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ
В 90-ті роки ХХ ст.. однією з найпопулярніших тем в українському гуманітарному науковому дискурсі був "прихід інформаційного суспільства". Інформаційне суспільство в Україні і сьогодні залишається об’єктом багатьох наукових досліджень. Однією з причин цього є причина економічна, яка полягає у тому, що сьогодні інформація є не тільки найціннішим ресурсом, але й гарантом зберігання влади. Тут можна згадати марксовий постулат про політику як концентроване вираження економіки. Особливої актуальності дана проблема набуває в масовокомунікаційному аспекті.

Масова комунікація в суспільстві неодмінно залежить від засобів масової комунікації, зокрема від того, як вони передають інформацію. Якщо досліджувати вплив засобів масової комунікації на виборчий процес, не можна не звернути у вагу на те, що в сімас-медіа в Україні мають власників, які зацікавлені в результаті виборчого процесу. Так, у 2006 році такий потужний медіа-ресурс, як газета “Сільські вісті” була ресурсом Соціалістичної Партії України: її головний редактор, І.Сподаренко, пройшов на виборах народних депутатів України у 2006 році в Верховну Раду за списком саме цієї політичної сили. З іншого боку, на тих же виборах потужним медіа-ресурсом блоку “Не ТАК” і “Партії Регіонів” виявився тижневик “2000”. Такий відомий і авторитетний оглядач, як “Дзеркало Тижня” займав помірковану позицію. В.Г.Королько в своїй роботі “Паблік Рілейшнз” зазначає, що для вдалого проведення виборчої кампанії необхідно створити “контрольний список” мас-медіа, до якого входять: ТВ станції, радіостанції, щоденні газети, тижневики [49, c.460-462]. Незважаючи на те, що українським законодавством заборонена значна концентрація медіа у одного власника (зокрема, в Законі України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" вводиться обмеження в 5% від усіх наявних в країні видань [1]) особливості вітчизняного правового поля дозволяють обійти цю заборону, і, таким чином, гарантують визначний вплив на політику економічної еліти країни. Широкої популярності отримала холдингова структура медіа-"корпорацій", оскільки вона дозволяє і уникати проблеми з антимонопольними структурами, і мінімізувати оподаткування.

Повертаючись до виборчої проблематики варто відзначити, що під час проведення виборчої кампанії дуже гостро стоїть питання про висвітлення мас-медіа електорального процесу, оскільки у вітчизняній політичній науці мас-медіа сприймаються як різновид виборчих технологій або як засоби використання виборчих технологій та розповсюдження політичної реклами і пропаганди. Такий підхід домінує у всій вітчизняній літературі, присвяченій Public Relations. Зокрема Г.Г. Почепцов, який є фахівцем галузі PR, у своїй праці “Комунікативні технології двадцятого століття” стверджує: “В якості закону комунікативних технологій варто визнати тенденцію опори під час видання власних повідомлень на існуючі в суспільстві комунікативні потоки. Комунікація є їх основою, оскільки шляхом внесення змін в комунікацію намагаються досягнути змін в поведінці за рахунок зроблених змін в моделі світу людини” [4,c.27]. Стосовно преси Г.Почепцов наголошує на важливості роботи з нею під час проведення виборчої кампанії: “Прес-секретар являє собою один з тих типів комунікаторів, яких відрізняє пряма комунікативна дія. Він пропонує у відповідності до запитів журналістів. Одночасно він зацікавлений в проведенні інформаційної лінії власного відомства. Це поєднання часто різноспрямованих інтересів і складає сутність праці прес-секретаря як комунікатора” [4,c.275]. Як видно з зазначеного вище, вітчизняні науковці розглядають мас-медіа, зокрема пресу, головним чином як засіб впливу на електоральні уподобання виборців, а відтак сприймають засоби масової комунікації як різновид виборчих технологій. Ті, хто використовує виборчі технології, повинні враховувати базову ситуацію в регіоні, де вони (виборчітехнології) застосовуватимуться. З цієї точки зору, теза, висунута Є.Ю.Кольцовою, яка в своїй статті : “Виробництво новин: приховані механізми контролю” визначаючи агентів впливу на засоби масової комунікації (економічні і державні), ігнорує аудиторію, оскільки зазначає: “Я вважаю, що аудиторію варто виключити зі списків агентів, і ось чому. Ані глядачі, ані читачі не мають прямого впливу на ЗМК (засоби масової комунікації). Те, що апеляція до інтересів аудиторії активно використовується всіма учасниками гри для легітимації власної діяльності, не означає, що аудиторія бере участь у грі – в грі бере участь її образ”[2], є хибною. По-перше – ті, хто продукують інформацію, економічні і державні агенти впливу на засоби масової комунікації не можуть передбачити наслідки свого впливу. Дуглас Рашкофф з цього приводу зазначає: “Спроби сфабрикувати суспільну думку призвели до непередбачуваних результатів. Апелювати до емоцій глядачів стало неможливим”[5].

Також варто зазначити, що об’єктивне врахування інтересів аудиторії реальної є запорукою проведення ефективної агітаційної кампанії. Вже згадуваний нами Г.Г Почепцов у своїй праці “Іміджелогія” зазначає, що існує три різновиди іміджу: реальний, ідеальний і максимально досяжний. Для того, щоб політична сила набрала більшість голосів на виборах, необхідно, щоб максимально досяжний імідж був якнайбільш наближений до ідеальногоіміджу. Ідеальний імідж політичної сили – це мета, реальний імідж – своєрідний “базис” для створення максимально наближеного до ідеального іміджу. Якщо вважати аудиторію неважливою, то, як зазначає більшість дослідників Public Relations і виборчих технологій, вибори будуть програні. Б.Крєтов пише: “Могутність мас-медіа виражається в можливостях створення того чи іншого політичного іміджу за допомогою політичних консультантів. Імідж можна спеціально піддавати режисурі, вибудовувати за визначеним планом. Спеціалісти з громадсько їдумки, звертаючись за послугами до відомих кінорежисерів, використовуючи технічні прийоми і методи, які спочатку використовувалися в рекламі бізнесу, розробили “технологію” створення і “продажу” іміджів політичних діячів. Ці іміджі повинні максимально відповідати цілям виборчої кампанії, уявленням спільноти про найбіль шбажаний тип політичного лідера, очікуванням партійних босів, розрахункам ділових кіл, тощо. У своїй праці спеціалісти виходять з тези, яку вимовив ще у 1856 році голова національного комітету Республіканської партії США Л.Холл: “Ви продаєте своїх кандидатів і програми, як бізнес продає свої товари” [3, c.105]. В той же час і Б.Крєтов, Г.Почепцов і В.Королько, І.Альошина та інші фахівці зазначають, що імідж не є сталим конструктом, він може піддаватися і піддається швидким змінам, а у екстремальних випадках і руйнації . Особливо цестосується позитивного іміджу.



Наочним прикладом цього може слугувати випадок з передвиборчої агітаційної кампанії Президента Сполучених Штатів Америки Джиммі Картера 1976 року, коли його добре спланована агітаційна кампанія з активним використанням телебачення повинна була інтенсифікуватися, оскільки Дж.Картер, який створював імідж доброго сім’янина, незадовго перед цим дав інтерв’ю журналу “Плейбой”, де зізнався, що не раз подумки зраджував своїй дружині. Як зазначає Теодор Уайт: “Це був “гарячий матеріал”, і він стер з екрану добре поставлену подорож”[6, c.249]. Тут ми підмічаємо цікавий факт: незважаючи на те, що в першому розділі ми довели, що візуальна комунікація справляє більший вплив на маси, однак критична оцінка засобами масової вербальної (у деяких науковців – документальної) комунікації побаченого на екранах телевізорів також здатна спричинити значний резонанс в суспільстві і звести на нівець ефект від раніш наданого візуального повідомлення. Тут не можна не загадати У. Еко, який наполягав на тому, щовізуальна комунікація повинна обов’язково супроводжуватися вербальною. Взагалі, основним завданням мас-медіа у виборчому процесі є на першому етапі передвиборчої боротьби: інформування електорату про наявність кандидата на посаду у вищих органах влади, на другому етапі – формування позитивного іміджу в тих виборців, що остаточно не визначилися зі своїм вибором. Водночас, за твердженням багатьох дослідників, телебачення має більший маніпулятивний вплив, аніж інші засобимасової комунікації. Як приклад можна навести передвиборчу кампанію у 1996 році в Сполучених Штатах Америки, яку детально дослідив у своїйпраці “Медіавірус. Як поп-культура таємно впливає на вашу свідомість” Дуглас Рашкофф. Якщораніше на виборах Президента США зазвичай змагалися дві потужні фігури – представники демократів і республіканців, то на виборах 1996 року було ще два потужних кандидати Джері Браун і Росс Перо. Їх сила полягала у вмілому використанні можливостей засобів масової комунікації, насамперед телебачення. Білу Клінтону вдалося перемогти на тих виборах лише завдяки вчасному реагуванню і вмілому використанню потужностей телебачення. Прикладом останнього може слугувати його співпраця з MTV – найпотужнішим музичним телевізійним каналом в світі. Зустрічі з молоддю на цьому каналі, які інші претенденти на президентську посаду вважали несерйозними і такими, що не заслуговують на увагу, дозволили Б.Клінтону підняти свою популярність серед молодих виборців, а також створили йому імідж молодого і прогресивного політика, який не боїться інновацій, в тому числі і в сфері комунікаційних технологій. Кампанії Д.Брауна і Р.Перо в свою чергу не були добре організованими. Якщо з самого початку Джері Браун був популярним, оскільки із залученням засобів масової комунікації він залучав і виборців до активної участі у виборчий кампанії, то через те, що, по-перше, його прийоми почали використовувати опоненти, а, по-друге, він не був“нови мобличчям” у політиці (він раніше був головою Демократичної партії США) він не зміг завоювати прихильність більшості виборців. Хоча його прийом, який можна виразити салоганом: “Зателефонуй за свого кандидата” був новаторським і добре виваженим. Д.Браун стверджував, що мас-медіа втратили об’єктивність і перетворились в інститут, який займається самоаналізом, а уряд в свою чергу зробив все, щоб відсторонити виборця від виборчого процесу. Тому він просив зателефонувати, щоб підтримати його кандидатуру на посаду президента Сполучених Штатів Америки [5].

Наведені вище випадки свідчать – навіть без початкового символічного капіталу та потужних зв’язків в еліті країни, користуючись доступом до ЗМІ, можна суттєво вплинути на громадську думку. Відтак, доступ до медіа гарантує доступ і до інших ресурсів сучасного інформаційного суспільства.


1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка