Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка37/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

Список використаної літератури

  1. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України. 1884–1939 / Марта Богачевська-Хом’як. – К. : Либідь, 1995. – 424 с.

  2. Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради: Бібліографічний довідник/ В. Верстюк, Т.Осташко. - К.: [б.в.], 1998. - 256 с.

  3. Гнатчук О. С. Українські жіночі організації на Буковині (80-ті рр. ХІХ – 30-ті рр. ХХ ст.). – Монографія / О. С. Гнатчук. – Чернівці: Рута, 2004. – 292 с.

  4. Діло. – 1922. – 16 березня.

  5. Дядюк М. С. Політизація українського жіночого руху в Галичині: 1921–1939 рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к. іст. н. / М. С. Дядюк. – Л., 2002. – 20 с.

  6. Жінки в державному будівництві Карпатської України // Жінка. – 1939. – 15 січня. – с. 2.

  7. Залізнякова О. Жіночий рух / О.Залізнякова, Л.Бурачинська / Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. Перевидання в Україні. – Львів: НТШ, 1993. – Ч. 2. – с. 693-696.

  8. Івановська Н. Що треба українській жінці знати про вибори / Політ. б-ка Українського національно-демократичного об’єднання. – Львів, 1928. – 16 с.

  9. Конституція Української Народної республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР)/ Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія/За ред. О.І. Семківа. – Л: Світ, 1996. – с. 781-787.

  10. Маланчук-Рибак О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст.: типологія та європейський культурно-історичний контекст : монографія / Оксана Маланчук-Рибак. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2006. – 500 с.

  11. Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи. Збірник документів і матеріалів про життя, суспільно-політичну діяльність і публіцистичну творчість Мілени Рудницької / [упорядник М. Дядюк]. – Л.: “Місіонер”, 1998. – 844 с.

  12. Нова українська партія // Громадський голос. – 1938. – 30 липня.

  13. Олійник Н. Жіноча преса: минуле і сучасність// Незалежний культурологічний часопис «Ї». - №27: «Фемінність та маскулінність». – 2003. - с. 96-110.

  14. Раєвич Т. І. Український жіночий рух на Волині (1921–1939 роки) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / Т. І. Раєвич. – Чернівці, 2006. – 20 с.

  15. Рудницька М. Чому українські жінки не мають представництва в Національній Раді?// Наша Мета. – 1919. – 1 лютого. – Ч. 1. – с. 3-4.

  16. Савчук Б. Жіноцтво в суспільному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.) / Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 1998. – 280 с.

  17. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українсько Національною Радою на засіданню 13 падолиста 1918 року/ Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія/За ред. О.І. Семківа. – Л.: Світ, 1996. – с. 769.

  18. Konstytucja Rzeczypospolitej 17 marca 1921 r. – S. 69, 97, 101,105 [Електронний документ] // Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/Download;jsessionid

Ірина Григорівна Остапенко,

начальник фінансово-економічної служби Військової академії,

м. Одеса.

Людмила Володимирівна Кримець,

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Національного університету оборони України, м. Київ.

СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ БІЗНЕСУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Глобалізацію необхідно розглядати як багатопланове і внутрішньо суперечливе явище сучасної епохи з безліччю прямих і зворотних зв'язків, в яких беруть участь багатонаціональні та національні комерційні структури, національні держави та їх установи, регіональні багатонаціональні об'єднання, формальні і неформальні міжнародні організації, чиї відносини характеризуються поєднанням гострої конкуренції з зростаючими елементами взаємодії та співпраці.

Транснаціональні корпорації стали головними організаторами економічної діяльності в світовій економіці. Основою процесу глобалізації стали інформаційна революція і розвиток телекомунікаційної системи, інтернаціоналізація виробничих зв'язків у високотехнологічних галузях на базі прямих іноземних інвестицій, формування глобальних по масштабу і безперервних по режиму роботи ринків, у першу чергу фінансових.

Інформаційна технологічна парадигма охопила всі сфери і галузі індустріальної економіки, змінила її масштаб, динаміку і внутрішній зміст [2]. Інформаційні технології змінили не види діяльності, а їх технологічну здатність використовувати як прямий продукт те, що відрізняє людину від інших біологічних створінь, тобто здатність обробляти і розуміти символи, генеруючи нове знання. Такі зміни структури сучасної економіки розглядаються сьогодні як глобальне структурне зрушення, що ознаменувало перехід від матеріальної до інтелектуальної економіки, економіки, що базується на знаннях. Як зазначає В. Л. Іноземцев, в сучасній науці зріє розуміння того, що суспільство стоїть перед обличчям нової зміни, яке являє собою формування нового соціального устрою [1, с.34].Глибина радикальних змін, пов'язаних із заміщенням праці знаннями, полягає в тому, що в умовах, коли знання залучаються в практичну переробку ресурсів, саме знання, а не праця починають виступати в якості джерела вартості.

У постіндустріальному суспільстві трудова теорія вартості замінюється теорією вартості, заснованої на розумінні цінності знань. Основоположник цієї теорії Т. Сакайя підкреслює, що ми вступаємо в новий етап цивілізації, на якому рушійною силою є цінності, створювані знаннями [4, с. 367]. Як наслідок, економіка перетворюється в систему, що функціонує на основі обміну знаннями і їхньої взаємної оцінки. Заміщення праці знаннями дає підставу говорити про можливу заміну трудової діяльності новим типом активності, що відрізняється значними елементами творчості. Серцевиною розвитку творчого потенціалу працівника стає система управління знаннями діюча в рамках корпоративної культури.

Корпоративна культура являє собою соціальну оболонку виробничих процесів і є загальною основою формування інноваційного потенціалу корпорації. Корпорації перетворюються на самонавчальну систему, що використовує свої підприємства в якості лабораторії передового досвіду. Знання і творчий потенціал працівників стають головним фактором ефективності економічної системи, без якого технічний і економічний прогрес останньої стає практично недосяжним завданням, незалежно від обсягу коштів, інвестованих у виробниче обладнання і технологію.

Економічне зростання розвинених країн, в даний час, характеризується домінуванням науково-технічного прогресу та інтелектуалізацією основних факторів виробництва. Безперервне впровадження нових технологій стало основним засобом підвищення ефективності виробництва, поліпшення якості послуг і, отже, ключовим фактором конкуренції. У сучасній економіці різко посилилася цінність інтелектуальних фондів компанії порівняно з її матеріальними ресурсами і фінансовим капіталом.

Інтелектуальний капітал складається з людського капіталу, втіленого в співробітниках, персоналі у вигляді їх знань, досвіду, навичок, здібностей до інновацій, а також загальній культурі, філософії корпорації, її внутрішніх цінностях, і структурний капітал, що включає патенти, ліцензії, торгові марки, бази даних, структуру мереж та ін. фактори.

В результаті, виникла нова парадигма транснаціональної інноваційної діяльності, що істотно відрізняється від традиційної парадигми інтернаціоналізації, що передбачає односторонню передачу технології: концепції виробництва та бази технологічних знань, що генеруються в одному центрі і потім відтворюються на периферійних підприємствах.

Нова парадигма транснаціональної інноваційної діяльності характеризується інтенсивною взаємодією ринку і технології, наявністю багатьох центрів знань, як в центрі, так і на периферії, двостороннім процесом передачі технології, як між підприємствами, так і між різними функціональними і організаційними одиницями.

Перехід від суто матеріального до інноваційного виробництва означає, що поряд з речовинною, відчутною формою буття суспільного виробництва з'являється форма, яку ми пропонуємо називати антропоцентричною. Суть антропоцентричної форми виробництва полягає в генерації знання. Генерація знання є еманація, творіння знання шляхом переробки інформації на основі загальновідомого знання. Джерелом генерації нового знання виступає інтелектуальна активність людини.

Інтелектуальна активність являє собою засновану на знанні, усвідомлену, морально орієнтовану здатність збирати, накопичувати і переробляти все наростаючі потоки інформації. Сама інновація залежить від двох умов, як інтелектуального потенціалу людини, так і його здатності до специфікації. Іншими словами нове знання повинно бути відкрите, генероване, а потім застосоване до специфічних завдань в конкретному організаційному й виробничому контексті.

Інноваційне виробництво - це діалектична єдність матеріальної і антропоцентричної систем виробництва. Результатом першої виступає матеріальний продукт, результатом другої є інтелектуальний капітал, тобто знання, які можуть бути використані в організації, щоб отримувати різного роду переваги над конкурентами.

Величезне значення в умовах глобалізації представляє і ефективне управління процесом інтернаціоналізації глобалізованої корпорації при збереженні корпорацією своєї внутрішньої ідентичності. Мова йде про виживання корпорації як єдиного ділового організму в різних культурах, де реалізується її ділова активність. Цей інтернаціональний виклик глобалізованої ділового середовища в сучасній корпорації був прийнятий в тому сенсі, що успішність кар'єри працівників підприємства виявилися в прямої залежності від їх особистого досвіду входження в чужу культуру.

Отже, в сучасному глобалістичному просторі відбулася відмова від принципу, що будь-який бізнес створюється для отримання прибутку. Пов'язано це з тим, що сучасний бізнес реалізується не у вакуумі, а в певному культурному середовищі і успішним може бути тільки в стійких і прогнозованих умовах. Створення таких умов можливо при тісній і продуктивному взаємодії бізнесу з державою та суспільством. Споконвічна конфліктність корпорацій із суспільством і державою призвела до активізації соціальної складової в корпоративній культурі.

Сумлінна та соціально відповідальна практика ведення бізнесу призводить до зміцнення репутації та іміджу компанії в очах широкої громадськості і ділового співтовариства. Соціально відповідальне ведення бізнесу знаходить безпосереднє відображення в підвищенні ефективності компанії. Компанії, що дотримуються соціально відповідальної практики ведення бізнесу, отримують такі переваги, як підвищення продуктивності праці персоналу, скорочення операційних витрат, збільшення продажів і зростання лояльності клієнтів; а також підвищення інвестиційної привабливості компанії. Дотримання принципів етичної, соціально та екологічно відповідальної практики ведення бізнесу призводить до підвищення інвестиційної привабливості компанії, що в свою чергу проявляється в поліпшенні фінансових показників її діяльності і відкриває більш вільний доступ до капіталу.Таким чином, глобалізація, гостра конкуренція, необхідність пошуку та ефективного впровадження інновацій визначають нові завдання і параметри функціонування корпоративної культури.

Соціальна відповідальність бізнесу - це добровільний внесок бізнесу в розвиток суспільства, соціальна діяльність компанії [5, с 14]. Соціально відповідальна компанія - компанія, що діє за принципами соціальної відповідальності та здійснює комплекс соціальних програм у пріоритетних для неї напрямках. Соціальні програми компанії - добровільно здійснювана компанією діяльність у соціальній, економічній та екологічній сферах, яка носить системний характер, пов'язана з її місією і стратегією розвитку бізнесу і спрямована на задоволення запитів різних зацікавлених в діяльності компанії сторін.

Отже, для корпорацій XXI століття характерна спрямованість на новаторство. Процес залучення співробітників в інноваційний процес передається на кожен рівень компанії. Як зазначає О.С. Новікова, поширення в розвинених країнах теорії формування творчих стимулів не є благодійністю суспільства, не данина моді, а відповідь на невблаганну вимогу однієї із основних закономірностей сучасного суспільного розвитку - піднесення ролі соціального чинника та його зворотного впливу на працю, технічні та організаційні структури суспільства [3, с. 69].

Глобалізація посилила попит сучасних корпорацій на такі репродуктивні якості особистості, як самодісціплінірованность, сумлінність, організованість, почуття відповідальності. З'явилася необхідність розробки нового принципу в підході до розуміння орієнтації на творчу працю, шляхів творчого розвитку людини. Центральне місце в глобальній економіці все більше займає індивідуум, як вільна людина з високою мотивацією до творчості та підвищеним рівнем соціальної відповідальності.

У сучасному світі корпорації являють собою не стільки матеріальне виробництво, скільки співтовариство, живий організм, що вимагає виховання, захисту, мотивації, тільки тоді він буде виживати з покоління в покоління з користю для інших. В результаті, в сучасній економіці і суспільстві безпрецедентне значення набувають нематеріальні ресурси, а ключ до соціально-економічному прогресу в інформаційну епоху лежить в активізації інтелектуально-людського потенціалу на всіх рівнях соціального життя, і, перш за все на рівні окремої корпорації, де необхідний високопрофесійний підхід до управління людськими ресурсами.Пов'язано це з тим, що, знаходячи нову роль у виробничому процесі, працівники інтелектуальної праці вже не можуть бути керовані традиційними методами.

В умовах, коли соціальні відносини стають сферою швидше особистих устремлінь, ніж бюрократичного регулювання, а уява і творчий потенціал людини перетворюються в безмежний ресурс для вирішення виробничих завдань, сумісність цінностей, світоглядів і цілей більш важлива, ніж деталі конкретної комерційної угоди. Враховуючи, що працівники виступають у якості фактичних власників знань, ними доводитися управляти, таким чином, як якщо б вони були членами добровільних організацій.

Сьогодні основними інструментами зміцнення і поширення корпоративних цінностей є: соціалізація персоналу в рамках загальної кадрової політики фірми, ув'язка лідерства, в першу чергу на рівні вищого керівництва, з поширенням корпоративної культури, активна робота корпоративної ідеологічної машини та її взаємодія із засобами масової інформації.

У сучасних умовах керівництво корпорацій виявляється перед необхідністю пристосовувати корпоративну культуру до динамічних змін умов господарювання. Це ставить культурний елемент в ряд найважливіших в системі інноваційного управління персоналом. На відміну від локального, розрізненого характеру культурних орієнтирів у попередні десятиліття новизна сучасних підходів - в спробах синтетичного використання арсеналу ідеологічних засобів і методів впливу на персонал. Звертає на себе увагу, по-перше, активне привнесення у внутрішньофірмову практику пропагандистських інструментів; по-друге, посилення взаємодії корпоративних механізмів підтримки ідейно-політичних установок, морально-етичних цінностей і життєвих орієнтирів працівників із засобами масової інформації, і по-третє, зростання рівня екологічної та соціальної культури, що стають основами корпоративної етики.

Підводячи підсумок, можемо зазначити, що в ХХІ столітті міжнародні компанії прийшли до висновку про необхідність побудови системи соціальної відповідальності, заснованої на включенні в неї всіх основних учасників ділової сфери, що дотримують правила цивілізованого бізнесу. Транснаціональні корпорації традиційне гасло «старого» капіталіста «Від процвітання фірми - до особистого процвітання» доповнили ідеологічної фразеологією глобального охоплення - «Через процвітання фірми - до об'єднання людства». В результаті, був створений образ міжнародного концерну як найбільш прогресивного соціального інституту, що відповідає кращим принципам гуманізму.

Дія глобальних об'єктивних факторів поступово призвела до того, що згодом і великі українські компанії прийшли до висновку про необхідність побудови нової системи соціальної відповідальності, заснованої на включенні в неї всіх основних учасників ділової сфери, що дотримуються правил цивілізованого бізнесу, прийнятих в розвинених країнах.

Список використаної літератури

1. Иноземцев В.Л. Теория постиндустриального общества как методологическая парадигма российского обществоведения / В.Л. Иноземцев // Вопросы философии. -1997. - №10. - С. 34

2. Крымец Л.В. Социальное взаимодействие в контексте постиндустриального обществва на современном этапе развития: монографія / Л.В.Крымец, Lap Lambert Academic Publishing, Saarbrucken, Germany.-2012.-163c.

3. Новикова О.С. Особенности управленческих парадигм XXI в / О.С. Новикова / Стратегическое управление социально-экономическими и политическими процессами в регионе: история, современность, перспективы: Материалы научно-практической конференции. Вып. П. - Ростов - на - Дону - Пятигорск: 2004. - С. 69

4. Сакайя Т. Стоимость, создаваемая знаниями, или История будущего/ Т. Сакайя // Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. - М: 1999. - С. 367

5. Шихирев П. Н. Социальная ответственность бизнеса - веление времени / П.Н. Шихерев // Корпоративная этика и ценностный менеджмент. Сб. статей по материалам международной конференции «Корпоративная этика и ценностный менеджмент», 20-21 ноября 2002 г. - М.



Ігор Іванович Бегей,

кандидат політичних наук,

доцент кафедри суспільних дисциплін

ЛІБС УБС НБУ, м.Львів

Вступ до анархізму: Ідеологи, напрямки, визначення, критики, дослідники*

Анархізм разом із комунізмом, соціалізмом і соціал-демократією створює чотирикутник лівих ідеологій. Мабуть, вже на початках виникнення й існування інституту держави у частини давнього суспільства продукувались ідеї істотного обмеження її влади, а то й – повного знищення. Одними з перших стверджували, що суспільство повинно організовуватись без примусової влади держави почали старокитайський мислитель Лао-цзи (IV ст. до н.е.), давньогрецькі Арістип і циніки, Зенон (бл.336-264 рр. до н.е.) і окремі стоїки. Так, Зенон закликав будувати суспільний устрій з вільних общин без уряду, а людей - об'єднуватись у космос без кордонів, законів, судів, храмів, грошей, щоб обмінюватися послугами. З вершини свьогодення анархістський сегмент можна зауважити у поглядах і діях вірменських раціоналістів (ІХ ст.), гуситів (ХV ст.), Рабле, епіскопа Альбського, анабтистів (XVI ст.), Фенелона (XVII ст.), Дідро (XVIII ст.).

Однак, ідеологічна та організаційна завершеність цієї соціально-політичної течії, як і сам термін анархізм датуються ХІХ – початком ХХ сторіччя. Переважна більшість його теоретиків також жили і творили у цей період. Згадаємо найвідоміших з них у середовищі анархістів та поза ним: Вільям Годвін (1764-1836), Макс Штірнер (Каспар Йоган Шмідт – 1800-1856), П'єр Жозеф Прудон (1809-1865), Міхаіл Бакунін (1814-1876), Пьотр Кропоткін (1842-1921), Елізе Реклю (1830-1905), Джеймс Гільйон (184101916), Єнрико Матеста (1854-1932), Йоган Мост (1846-1906), Жорж Сорель (1847-1922) та інші.


*Стаття перша

Як і інші ліві ідеології, анархізм виник на противагу передусім лібералізму. Головний камінь спотикання – це соціально-економічна політика, а ще точніше – власність. Ліберали вважають приватну власність священною і недоторканною, анархісти заперечують її існування повністю або визнають частково. Також анархізм виник і розвивався як антитеза державному комуністичному авторитаризму.

Перед тим як розпочати аналіз відносно усталених поглядів на

походження анархізму, звернемо увагу на статтю Георгія Щокіна «Витоки

комуно-соціалістичної ідеології». У ній він згадує таємну секту ілюмінатів (від лат. illuminatio – освітлювати, світити), створені 1 травня 1776 року у Баварії євреєм єзуїтом Адамом Вейсгауптом (1748-1830) «Насамперед, за Вейсгауптом, - підкреслює автор, - ліквідовувалися мистецтво, наука та освіта. Потім релігія та всі соціальні зв’язки людини, особливо національні, тобто родини та держави припиняють своє існування. Особливо ненависним для Вейсгаупта був патріотизм, якому він протиставляв інтернаціоналізм…» [1.,с.44]

А тепер знову повернемося до сюжетної лінії анархізм-власність. Анархізм у сучасному розумінні слова практично і розпочався із теоретичних праць, у назві яких було слово власність. Поштовхом до заперечення ліберальних уявлень про власність стала книга англійського філософа – есеїста В. Годвіна «Дослідження стосовно Політичної правди та її вплив на загальну моральність і щастя» (1793 р.), яка через півтори сотні літ у російському перекладі вийшла під назвою «О собственности». Її автор стверджував, що суспільство є наслідком прагнення людей до спільного співжиття, а держава – результат пристрастей і суперечностей людському блогові, яка до того ж грунтується лише на його придушенні. Він не вживав слова «анархія», але викладав її основні положення, зокрема доводив необхідність скасування держави, а також судів, після чого буде досягнуто справжнє правосуддя, вимагав комуністичного підходу до вирішення проблеми власності. Як вважав П. Кропоткін, В. Годвін «зрозумів і висловив основну анархічну думку, що для звершення революції люди повинні, перш за все, відмовитися від своєї віри в закон, владу, порядок, власність та інші марновірства, успадковані ними від рабського минулого» [2,с.284]

Ще одну підвалину анархізму заклав німецький нігіліст Макс Штірнер у праці «Єдиний і його власність», в якій він найбільше уваги приділив необхідності пошуку особою не соціальної, а власної свободи між усіма членами суспільства. Вважаючи, що індивід все таки повинен бути власником, він гостро критикував комунізм, який, позбавляючи людину власності, принижує її. М. Штірнер на перше місце ставив власне Я людини, майже абсолютний егоїзм індивіда, який завжди може діяти на власний розсуд, не зважаючи на Бога, державу, моральні принципи. Тому дослідники вважають його засновником течії анархо-індивідуалізму. Дещо поміркованішими її представниками були американські анархісти ХІХ століття Джошуа Воррен, Лісандер Спунер і Бенджамін Такер.

Як стверджував П. Кропоткін, після революції 1848 р. у Європі «ідеал анархізму не міг більше бути особистісним, як у Штірнера: він стає ідеалом суспільним» [2,с.322] Зробити його таким ще до «весни народів» взявся власне автор поняття «анархізм» П’єр Прудон. Хоча за пів століття до нього один із лідерів жирондистів у Великій французькій революції Брідо Ж.П. анархістами називав тих, хто захищав трудовий плебс і вимагав не лише політичної, але й економічної рівності [3,с.7] Так ось у праці «Що таке власність?». Прудон запропонував створити суспільство дрібних власників, де всі його члени мали б рівні частки власності. Синтез спільності і власності, на його думку, мав би стати третьою формою суспільства (не капіталізмом і не комунізмом) – анархізмом. Він вважав, що кожна людина повинна володіти засобами виробництва одноосібно або коллективно, але винагороду має отримувати тільки за свою працю. Обмін продуктами, товарами, послугами відбувається на основі етичних домовленостей. Пошук П. Прудоном золотої середини між

індивідуалізмом та колективізмом одержав назву анархічного мютуалізму (мютюелізму) *.

*Мютуалізм (мютюелізм)(фр.mutuel) – взаємний (авт.)

У розвиток анархістської політичної течії вагомий внесок зробив Міхаіл Бакунін працею «Держава і анархія». На відміну від М. Штірнера і П. Прудона, він заперечував право на приватну власність узагалі. Якщо П. Прудон пропонував державу замінити асоціаціями дрібних власників – трударів, то М. Бакунін – «федеральними організаціями» - добровільними об'єднаннями общин, областей, народів із правом повного самоуправління і вільного виходу з об'єднання. Прихильність українського читача до М. Бакуніна може викликати ознайомлення з його «Відозвою до слов'ян» (1848 р.), в якій він намагається знайти відповідь на питання щодо визволення пригноблених європейських націй. До гнобителів російський мислитель зачисляє Прусію, Австрійську, Турецьку і Російську імперії. В останній поруч з багатьма невеликими народами проживає «три різні крупні слов'янські нації: великороси, малороси (українці – І.Б.) і польська нація, всі три мають зовсім різне походження, особливу історію, рівно наділені всіма необхідними умовами для самостійного існування…» [4, с.246] Єдине з чим можна тут посперечатись: чи є «великороси» слов'янською нацією? Також варто анонсувати, що його ідейний побратим і українець з походження П. Кропоткін через сім десятиліть за схожих обставин дещо по іншому бачив долю- українського народу у складі федералізованої Росії. Основною метою всього національно-визвольного руху Бакунін вважав створення всезагальної федерації європейських республік. Допускав лише певні елементи державної організації, наприклад, у боротьбі зі стихійним лихом. Будь-які політично-правові інститути розцінював як засіб гноблення пролетаріату привілевійованими класами. Якщо П. Прудон не

закликав до соціальної боротьби, а висував ідею класового примирення, то М.

Бакунін проповідував насильницьку та стихійну революцію. Також він

виступав проти марксистської ідеї диктатури пролетаріату, необхідності самостійної пролетарської партії. Він вважав, що організовані групи працівників мали би експропріювати весь капітал і одержати змогу управляти своїми засобами виробництва. Колектив мав приймати остаточні рішення про розподіл прибутків пропорційно до праці кожного працівника. Запропонований М. Бакуніним колективізм став панівною течією в анархістському русі. Дотепер залишаються слушними, скажімо, такі його думки: представники народу, котрі стали правителями, репрезентують уже не народ, а себе, свої інтереси, свої права на управління ним (переконлива ілюстрація – нинішні українські політичні реалії); свобода без соціалізму – це несправедливість, а соціалізм без свободи – це рабство (історія СРСР підтвердження цьому). І зовсім усезагальне і на всі часи: «Пригноблення одного народу або навіть окремої особистості є пригнобленням всіх, і не можна порушити свободи одного, не порушуючи свободи кожного» [4, с.245]

Наступною течією цього політичного руху був анархо-комунізм. Вона представлена, зокрема, Петром Кропоткіним, Елізе Реклю, Енріке Малатестою, які заперечували твердження марксистів про те, що комунізм може існувати лише в авторитарній державі. Вони переконували, що властива людині природна солідарність поступово стиратиме відмінності, зумовлені власністю, а члени анархічного суспільства користуватимуться спільними ресурсами відповідно до своїх потреб, і працюватимуть без будь-яких матеріальних стимулів. А відсутність приватної власності призведе до різкого падіння правопорушень, а відтак відпаде потреба в існуванні апарату примусової законності. Чимало науковців розглядають анархо-комунізм як різновид утопізму. До такої оцінки спонукає і трактування анархо-комунізму головним його ідеологом П. Кропоткіним: «комунізм без уряду, комунізм вільних людей. Це – синтез, тобто поєднання в одному двох цілей людства у всі часи: свобода економічна і свобода політична». [2, с.52] Справді, такі цілі перед собою ставитиме ще не одне покоління. Наразі вони за обрієм.

На початку ХХ століття з'являється анархо-синдакалізм, теоретики якого Ж. Сорель, Г. Лагар, Е. Пуже абсолютизували роль профспілок, замість централізованої держави пропонували її децентралізацію і економічний федералізм. Найпомітнішим виразником цієї течії був Ж. Сорель, який у праці «Роздуми про насильство» відкидав буржуазну державу, її парламентаризм, демократію, солідаризм, висловлювався за терор, екстремізм, революцію, початком якої мав би стати страйк, організований профспілками – синдикатами. Його ідеї знайшли відгук серед профспілок Франції, Іспанії, Італії, Англії, Німеччини, США, деяких країн Латинської Америки.

У 1922 р. частина анархо-синдикалістів об'єдналася в Міжнародну асоціацію трудящих, з програмою «лібертадного» синдикалізму – ближчого до прудонівських ідей. Так, вона передбачала відмову від бунту, насильства і революцій, і поступовий перехід від капіталізму до свободи без буржуазної держави, диктатури пролетаріату. Виконання виробничих, суспільних функцій покладалось на синдикати [5, с.19-20].

Після Першої світової війни, революцій у Російській імперії, у країнах Європи, Азії були встановлені тоталітарні та авторитарні режими. Вони ж, як відомо, не терплять проявів будь-якого вільнодумства, а тим паче, анархічного заперечення інституту держави та її осі – влади. У США у період тривалої економічної депресії, їх участі у війні з нацистського Німеччиною та її сателітами, американцям було не до анархізму. А по Другій світовій війні розпочалася Третя – холодна. У тих же США ліві будь-якого відтінку були поставлені практично поза законом, а в країнах соціалістичного табору дозволялось діяти лише ортодоксальним марксистам – ленінцям.

Тому цілком логічно, що анархізм майже чотири десятиліття ледь жеврів на ідеологічній мапі Заходу, і повністю зник з неї на сім десятиліть у новітній російській імперії під назвою СРСР і до кінця 80-х років ХХ ст. був відсутній у його союзників у політичній практиці. На подив, з друком анархічної літератури все було гаразд. Про це дещо нижче.

На межі 50-х – 60-х років минулого століття стався крах колоніальної системи, який спричинив відновлення анархічного руху у світі. Географічно він розширив свій вплив на країни Латинської і Північної Америки. Подальший поштовх до розвитку анархізму – «студентські революції» 1968 р. Цікаво і знаково, що для повсталих студентів Сорбонни символом необмеженої свободи, боротьби проти будь-якої влади стало ім’я Нестора Махна, який помер у столиці Франції за 33 роки до того. Французькі махновці зводили барикади у Латинському кварталі Парижа, а їхні лідери закликали «перетворити Париж у Гуляй-Поле» [6,с.414].

Анархізмом були позначені і погляди європейських «нових лівих» 50-70- х. років минулого століття. Вони не мали конкретної політичної програми, критикували «існуючий соціалізм» країн Східної Європи, відмежовувались від комуністичних партій Заходу, ставили під сумнів вчення Маркса про невідворотність економічного краху капіталізму, акцентували увагу на міжособистісних стосунках.

Якщо названі та інші різновиди цієї політичної течії об’єднати терміном неоанархізм то серед його теоретиків виділялись: Бей Хакім (справжнє прізвище Пітер Вілсон) («Комюніке асоціації онтологічного анархізму»), Букчин Мюрен («Реконструкція суспільства: на шляху до зеленого майбутнього»), Ванейгейм Рауль («Інструкція до бунту», «Прописні істини»), Герен Даніель («Анархізм відродження до практики»), Дебор Гі Ернест («Суспільство вистави», «Соціалістичні тези про рух»), Н’ютон Х’ю («Революційне самовбивство»), Субкоманданте Маркос («Четверта світова війна»), Фанон Франц («Весь світ голодних і рабів») Антологія цих та інших праць упорядкована та видана одним із московських видавництв [7].

Завершуючи огляд основних напрямків анархізму, зазначимо, що їх перелік не є вичерпним. Так, дослідник С. Волк називає цифру восьми різновидів анархізму в революційній Росії 1917 р. Правда, іменує лише окремі з них [8,с.6].

А відтак, визначення поняття анархізму не можна вкласти в радянсько-комуністичне прокрустове ложе, яке виглядало приблизно так.

«Анархізм [гр. anarchia безначальність, безвладдя] – 1) ворожа марксизмові дрібнобуржуазна течія, характерною рисою якої є заперечення всякої держави (в тому числі й диктатури пролетаріату), організованої політичної боротьби, пролетарської дисципліни і провідної ролі пролетарської партії…» [9,с.51].

«Анархизм (ост. греч. anapchia – безначалие, безвластие) – идеология мелкой буржуазии и люмпен – пролетариата, в корне враждебная теории научного коммунизма, пропагандирующая отмену всякой политической власти в обществе и государства в любых исторических условиях…» [10,с.13].

«Анархізм (від грец. anapchia – безвладдя) – дрібно-бурж. суспільно-політ. течія, що заперечує державу і взагалі будь-яку політ. владу, проповідує необмежену свободу особи, зводячи її до свавілля» [11,с.22].

Можна було б продовжити ряд подібних означень анархізму. Але і цих трьох достатньо, щоб зрозуміти : радянська аіделогізована наука на перше місце ставила не детермінанти цієї політичної течії, а лайливі звинувачення в антимарксизмі,дрібнобуржуазності, люмпенпролетарності… Хоча саме другу верству населення більшовики активно використовували під час здійснення жовтневого перевороту, атеїзації суспільства, політичних репресій, голодомору в Україні…

Умисна спотвореність суті анархізму у наведених вище означеннях стає особливо очевидною на тлі його тлумачення загальновизнаним теоретиком цієї суспільно-політичної течії П. Кропоткіним: «Анархія не є синонімом безпорядку та хаосу, це ідеальний суспільний лад заснований на взаємодопомозі, солідарності, вільній кооперації та негації централізму» [2, с.141].

У сучасній українській літературі в означеннях поняття анархізм переважно наголошується, що його основою є ідея безвладдя, бездержавного ладу, необмеженості свободи особи.

Ілюстрацією такого підходу може бути тлумачення анархізму Борисом Кухтою: «ідейно-теоретичні концепції, політ. доктрини, основу яких становить доведений до краю індивідуалізм, невтручання держави у соціально-економічне життя громадян, заперечення державної влади, її інститутів, приватної власності, права». [5,с.19] Це визначення відбиває передусім найрадикальніші погляди на анархізм М. Штірнера, М. Бакуніна.

А ось К. Жолковським анархізм трактується як «ідейно-теор. та сусп..-політ. течія, в основі якої – заперечення інституціонального, передусім державного управління суспільством» [12,с.106]. Це визначення має юридичний ухил.

Одне з найоптимальніших означень цієї соціально-політичної концепції знаходимо у сучасного українського вченого Василя Лісового: «Анархізм (від гр. anapchia – безвладдя) – сукупність концепцій, споріднених між собою тим, що вони заперечують централізоване управління суспільством, пропагуючи побудову суспільного ладу шляхом об’єднання у спілки і спільноти» [13,с.22]

Усезагально визначає це поняття і англійський політолог Девід Міллер: «Суть анархізму полягає в твердженні, що суспільство може і повинне бути організоване без примусової влади держави» [14,с.18].

Останніх два означення застерігають від буквально – примітивного тлумачення анархізму як абсолютного безвладдя. Анархісти пропонували відмовитись від влади не взагалі, а централізованої державної влади, сформованої зверху донизу, замінити її суспільними організаціями, сформованими знизу догори: асоціаціями, федеративними областями, сільськогосподарськими комунами тощо. Більше того, В. Годвін, а за ним і П. Кропоткін пропонували не негайне і повне знищення держави, а поступове зменшення її функцій з можливою подальшою ліквідацією. Таку ж мету у програмі максимум згодом поставили і комуністи. Також не слід розуміти анархістську свободу особи як вседозволеність. Адже в громадах допускалось існування судів та органів законодавчої влади, які б на засадах звичаєвого права встановлювали покарання не кримінального характеру.

У політичній теорії і практиці не буває стовідсотково самобутніх ідеологій. Так само і анархізм мав не лише розбіжності з іншими політичними течіями, але й чимало точок дотику і перетину з ними. Як вже зазначалось він виник на противагу лібералізму. Водночас у них чимало спільного у розумінні свобод особи. Правда, ліберали вбачають розвиток прав, свобод і обов’язків у межах держави, а анархісти – поза нею, при цьому мінімізуючи обов’язки. Із соціал-демократами анархістів єднає гасло: свобода, рівність, справедливість, які є засадничими атрибутами особистості. Багато положень анархізму співзвучні з комунізмом. Взагалі вони найспорідненіші між собою на тлі інших світових ідеологій. Певний час перебували у так званому Інтернаціоналі, одна із течій називається анархо-комунізмом, в Україні його сповідував Н. Махно, який воював, в т.ч. і на боці московських комуністів. М. Бакунін першим переклав російською мовою «Маніфест Комуністичної партії», виданий 1869 року у Женеві. Одні і другі - за повалення капіталістичного ладу, ліквідацію церкви, необхідність світової революції, заперечують приватну власність, пропонують розподіл благ за потребами, вважають себе інтернаціоналістами.

Незважаючи на те, що анархістське бачення майбутнього суспільства найбільше збігається з марксистсько - комуністичним, анархізм найбільше критики зазнав від представників саме цієї ідеології. Мабуть, нічого дивного у цьому немає, оскільки йшлося не лише про ідейні розходження, але й про ідеологічний простір на одному політичному полі. Перший випад проти анархізму зробив К. Маркс, який у праці «Убозство (злиденність) філософії» (1847) критично оцінив ідеї П. Прудона, викладені ним у великому творі «Філософія злиднів» в такій формі, що це назавжди поклало край їхній дружбі. К. Маркс вже після смерті П. Прудона писав, що той «втілена суперечність», всім його працям, за винятком першої - «Що таке власність»? поставив негативну оцінку [15,с.20-26]. Саме вихід «Злиденності філософії» у 1847, на думку дослідників, і став початком політичної війни між анархістами і комуністами. На нашу думку, вона могла б розпочатися на два роки раніше, якби праця К. Маркса і Ф. Енгельса «Німецька ідеологія» побачила світ у роки її написання – 1845 – 1846, а не у 1888. Тоді вона була впорядкована, відредагована і видана Ф. Енгельсом. У ній читаємо, що «святий Макс Штірнер… нічогісінько не знає про дійсну історію і якому історичний процес уявляється лише історією «рицарів», розбійників та привидів, історією, від примар якої він може врятуватися лише й безбожністю» [16,с.32].

Полеміці з Прудоном присвячена і досить об’ємна праця Ф. Енгельса «До житлового питання»

Чорну хмару гострих і отруйних стріл випустили К. Маркс і Ф. Енгельс у бік М. Бакуніна. «Він абсолютно нічого не розуміється в соціальній революції, знає про неї тільки політичні фрази, - писав Маркс про російського анархіста, - Більше того! Він хоче щоб європейська соціальна революція, яка ґрунтується на економічному базисі капіталістичного виробництва, здійснилась на рівні російських або слов’янських землеробських і пастуших народів і щоб вона не переступала цього рівня…»[17,с.416].

А далі ще безцеремонніше: «Він, людина без усяких теоретичних знань… Його програмою була поверхово насмикана звідусіль мішанина – рівність класів (!), скасування права спадкування як вихідна точка соціального руху (як – сіоністський мотлох), атеїзм, що приписується членам Інтернаціоналу як догма, і т.д., а як головна догма (по-прудоністському) – утримування від участі в політичному русі… Для пана Бакуніна його доктрина (нісенітниця, складена з кусочків, запозичених у Прудона, Сен-Сімона і т.д.) була і є справою другорядною, лише засобом для свого власного звеличення. Але коли в теоретичному відношенні він нуль, то як інтриган почуває себе в своїй стихії.» [18,с.427].

Ці слова датуються листопадом 1871. Через кілька місяців зусиллями Маркса, Енгельса та їх послідовників Бакунін та його прихильники у доволі підступний спосіб були виключені з І-го Інтернаціоналізму, у якому авторитет російського революціонера рівнявся з марксовим. А кілька років перед тим вони були добрими друзями.

Глузливі, зверхні, претензійні на істину в останній інстанції оцінки Маркса і Енгельса теоретиків анархізму, їхній ідей і концепцій є не винятком, а правилом. Так само як і зневажливе ставлення до слов’янських народів.

Різко критикував концепції П. Прудона попередник російської соціал-демократії Ніколай Чернишевський. Цю критику у дусі своїх ідеологічних вчителів Маркса і Енгельса «успішно» розвинув «засновник правильної більшовицької російської соціал-демократії» Владімір Лєнін. На цю тему він написав спеціальну працю «Соціалізм і анархізм», але неодноразово заторкував її і в багатьох інших своїх роботах. Так прудонізм він називав «тупоумием мещанина и филистера*», нездатного перейнятися точкою зору робітничого класу[19, с.768]. А анархізм вважав «своего рода наказанием за оппортунистические грехи рабочего движения. Обе уродливости взаимно пополняли друг друга».[20,с.295] Ленін відчайдушно боровся не лише з анархізмом і анархістами, але й з тими соціал-демократами, які мали інший погляд на них ніж він. Так, під його критичним обстрілом спинилася брошура «Анархізм і соціалізм» (1894). Г. В. Плеханова, якого він обізвав «полудоктринером, полуфилистером, в политике шедшим в хвосте у буржуазии» [21,с.311].

Розвінчуванню анархізму серію статей під назвою «Анархізм чи соціалізм?» (1909-1907 р.р.) присвятив Іо. Сталін. Їх лейтмотив: анархізм і марксизм – два ворожих, діаметрально протилежні світогляди. [10,с.15-18]

Названих та інших критиків анархізму, одночасно можна вважати і його дослідниками. У Радянському Союзі їх погляди на будь-що, в т.ч. і на цю політичну течію, були канонізовані, стали фундаментом для всіх радянських науковців,публіцистів, літераторів, кіносценаристів, які писали про неї.

Одні з них у висвітленні цієї теми «хитались разом з генеральною лінією партії» під рятівною парасолькою ленінської фрази: «краще в анархізмі може бути і повинно бути залучено». Інші – намагались бігти попереду компартійного ідеологічного паравоза, не лише виправдовувати, але й формувати таку «генеральну лінію партії», у відповідній непривабливій обгортці подавати анархізм радянській людині. Скажімо, всі негативи анархізму у неї повинні були асоціюватися не з одними з його батьків- росіянами М. Бакуніним чи П. Кропоткіним, а з «диким хохлом Махно». Його політичний і людський портрет, суть махновського руху як самобутнього різновиду анархії спотворювався у народній свідомості «чекістами від науки і

________________

*Філістер (нім. Philister) – самовдоволена і обмежена людина з вузьким обивательським, міщанським світоглядом і ханжеською поведінкою. (авт.)

літераторами типу О. Толстого» [6, с.229]. Це з його «легкої руки»,

позолоченої сталінською владою, карикатуру на Махна і махновщину у «Ходіннях по муках» підхопили догідливі московські і підмосковські «митці» і «науковці». Збірним образом других може бути доктор історичних наук Твардовська В.А. У передмові до кропоткінських «Записок революціонера» 1966 року видання вона виносить судовий вирок: «Кропоткін не був причетний – свідомо, практично – до тих страшних сторінок громадянської війни, які увійшли в історію як «махновщина», коли політичні авантюристи прикривали ідейним прапором анархізму свої антирадянські дії, п’яний розгул, грабунки, погроми, розправи з комуністами. Це було остаточне виродження прихильників вчення, яке колись претендувало на революційність» [22,с.31-32]. Через 24 роки, впорядковуючи чергове видання «Записок революціонера», вона вже не повторює щойно цитований висновок. Натомість у примітках до нього вихлюпнула іншу порцію антиукраїнської жевдонаукової жовчі, стверджуючи, що на еміграції «газета «Вольное слово» видавалася агентом поліції» А.П. Мальшинським за участю українофіла М.П.Драгоманова. У революційному середовищі цей захід оцінювався як «гапонівський» [23,с.514].

І для чіткішої завершеності картини глянемо ще на одну примітку московської професорки: «Гетьман Іван Сулима був полонений поляками у 1635 р. і страчений поляками у Варшаві. Його правнук, Микола Семенович Сулима (1777-1840), - дід П.Кропоткіна, герой війни 1812 р., губернатор Західного (1831-1833), потім Східного Сибіру (1833-1837)» [23,с.486].

А тепер стисло прокоментуємо кожну з трьох цитат доктора історичних наук В.А.Твардовської.

Перша. Громадянської війни в Україні не було, а була військова інтервенція Червоної Росії, керованої В. Лєніним, і білої Росії під проводом А. Денікіна проти Української Народної Республіки. Це вони безпосередньо, а Кропоткін - опосередковано як вчитель Махна, несуть відповідальність за криваву трагедію українців під час їх національно-визвольної революції 1918-1921 рр. До слова, Кропоткін сказав, що якби не похилий вік, то був би з Махном, який втілював його теоретичні ідеали на практиці.

Друга. Дивно, як у своєму брудному і наклепницькому натякові щодо великого українського вченого і політичного діяча європейського масштабу Михайла Драгоманова, вчена пані назвала його зверхньо-шовіністично лише «українофілом», а не «мазепинцем». Дослідниці анархізму вартувало би знати, що Драгоманов залишив політичний слід у цій теорії, яким варто йти і сьогодні. Справді, М. Драгоманов у Женеві не лише співпрацював з газетою «Вольное слово», але й редагував її на кошти Земського союзу, хоча згодом виявилось, що це були гроші промонархістської організації «Священний союз». У цій справі й досі не всі деталі з’ясовано, але всі, хто її неупереджено вивчав, єдині в одному: «драгоманівські публікації у цьому органі були послідовно анти самодержавницькими» [24,с.616]

Третя. Коментуючи походження П. Кропоткіна д. і. н. «забула» вказати одну важливу «дрібничку», що його прапрадід був не просто гетьманом, а українським гетьманом. Якщо до цього додати, що Рюриковичі це історія України, а не Московії, яка вкрала назву Русь, то тоді взагалі можна ставити під сумнів те, що П.Кропоткін був «русским революціонером». Мабуть, все таки кров козацького гетьмана Сулими покликала його нащадка до анархізму.

Приклади з А. Толстим, В. Твардовською лише вкотре підтверджують, що російська демократія, наукова об’єктивність щодо України закінчується, за окремими винятками, там, де українське питання не вмощується у московське великодержавне ложе. Для ілюстрації таких винятків з приємністю процитую слова ще одного російського дослідника наукової спадщини П. Кропоткіна А.Анікіна: «Анархізм. Для сучасного вуха це слово звучить майже лайливо. В уяві читача неминуче зринає гасло «анархія – мати порядку», п’яні гуляння Гуляй – Поля, головорізи у жіночих кацавайках, оперезані самострільними стрічками. Опереткова карикатура, створена хворобливою уявою Алєксєя Толстого, майже затьмарила вчення, народжене мрією людства про «золотий вік» [25,с.21].

Ілюстрації приємних винятків можна продовжити іменем московського редактора спогадів Н.І.Махна профессора С.С. Волка, який понад два десятиліття тому почав відходити від ленінсько-толстовських кліше в оцінці анархістського руху в Україні [8].

У Росії жили і живуть за стародавнім афоризмом: «Те, що дозволено Зевсу, не дозволено бику». У Росії обрізали нігті, а в Україні – пальці. В Україні Москва забороняла або до невпізнання спотворювала історію національно-визвольного руху, образи їх провідників. Натомість своїх катів України героїзувала або щонайменше ретушувала. Анархіста Махна називали «хворобливим істериком, особистістю шизоїдного плану», анархістів Бакуніна і Кропоткіна, які закликали таких як він до революції, - великими революціонерами, філософами і вченими. Їх праці видавалися державними видавництвами, з досить прихильними і відносно об’єктивними передмовами / післямовами, примітками. Слід відзначити особливу увагу до персони і політичної спадщини П.Кропоткіна. У Радянському Союзі були опубліковані його біографії різних авторів. «Записки революціонера» з 1920 по 1990 р. вісім (!) разів виходили у світ, його ім’я називали станції метро, площі, вулиці, гірський хребет, населені пункти, у Москві створили музей, який діяв до 1938 р.

І досі не втратив своєї актуальності понад столітній виклад концепцій анархізму взагалі і його «батьків» Штірнера і Прудона, зокрема, французькими вченими Шарлем Жідом і Шарлем Рістом. [26] Європейське бачення історії та теорії анархізму характерне для дослідження англійського професора Девіда Міллера [14].

В історіографії анархізму в Україні переважає його махновський аспект. Однією з перших в її переліку може бути написана з марксистсько-ленінських позицій брошура комуністичного діяча Д.Лєбєдя. Тоді ж, у 20-х роках, про анархічний рух в Україні писали соратники Нестора Махна: Аршинов П. ,Білаш В.



За останню чверть століття на українській науковій ниві засіялось понад сто найменувань різнопланових досліджень з проблем анархізму. Махнознавчі студії увінчались захистом докторських дисертацій (В.Верстюк, В.Волковинський), кількох кандидатських дисертацій, десятками статей, науково-популярних видань. Серед останніх колоритністю і соковитістю стилю вирізняється книжка В.Савченка [6]. Анархізму в Україні на зламі ХІХ і ХХ ст. присвячена монографія А.Лебеденка [27]. Своєрідну філософсько-порівняльну трилогію анархізму в Україні та світі виплекав В.Жмир [28,29,30]. Еволюцію наголосів в оцінках анархістського і махновського руху сучасних українських дослідників можна простежити за численними тематичними працями В.Волковинського. Так, радянськими «ізмами» позначена вже сама назва серії статей «Нестор Махно: звивисті стежки політичного авантюриста», опублікованих в кількох числах «Українського історичного журналу» за 1989-1990 роки. Згодом дослідник позбувається ідеологічно-наукової кон’юктури. Грунтовний аналіз історіографії сучасних махнознавчих праць здійснив В. Щербатюк [31]. Наукова вартість згаданих та інших досліджень анархістського і махновського руху в Україні визначається залученням до наукового обігу великого обсягу архівних матеріалів та новими переважно аполітичними підходами до зазначеної проблеми.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка