Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка38/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

Список використаної літератури

  1. Щокін Георгій. Витоки комуно – соціалістичної ідеології // Персонал. – 2006. – №5.- С. 44 – 49.

  2. Кропоткин П.А. Хлеб и Воля. Современная наука и анархия. М.: Правда, 1990.

  3. Кропоткин П.А. Этика: Избранные труды. – М.: Политиздат, 1991.

  4. Бакунин М.А. Избранные философские сочинения и письма. – М.: Мысль, 1987.

  5. Кухта Борис, Романюк Анатолій, Старецька Любов, Угрин Леся, Красівський Орест, Ткаченко Галина. Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни. – Львів: Кальварія, 2003.

  6. Савченко В.А Махно / Художник – оформлювач А.С. Ленчик. – Харків: Фоліо, 2005.

  7. Анархизм. Антология современного анархизма и левого радикализма: В 2-х т. – М.: Культура, 2003.

  8. Махно Н.И. Воспоминания / Под ред. С.С. Волка. – М.: Республика, 1992.

  9. Словник іншомовних слів / Під ред.. І.В. Льохіна і проф.. Ф.М. Петрова. Перекл. з 4 рос. вид., перероб. і доповн. – Київ: Держ. вид-во політ. літ. УРСР, 1955.

  10. Краткий философский словарь / Под ред. М. Розенталя и П. Юдина. Изд. 4, допол. и исправ. – Госуд. изд. полит. лит-ры, 1954.

  11. Філософський словник / За ред. члена – кор. АНСРСР, академіка АН СРСР В.І, Шинкарука. 2-ге вид (перероб. і доповн.). – Київ: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1986.

  12. К.Е. Жолковський. Анархізм // Юридична енциклопедія в 6 т.: Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (відп. ред.) та ін. – К.: «Укр. енциклопедія», 1998. – Т.1: А-Г.

  13. Лісовий В. Анархізм // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002.

  14. Анархізм // Енциклопедія політичної думки. / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. – С. 18-21

  15. Маркс Карл. Про Прудона (лист до Й.Б. Швейцера) // К. Маркс і Ф. Енгельс. Вибрані твори в 3-х тонах. – Т.2. – Київ: Вид-во політ. літ. України, 1968.

  16. Маркс К. і Енгельс Ф. Фейєрбах. Протилежність матеріалістичного і ідеалістичного поглядів (І розділ «Німецької ідеології») // Маркс К. і Енгельс Ф. Вибрані твори в 3-х томах. – Т. І. – Київ: Вид-во політ. літ. України, 1968.

  17. Маркс Карл. З конспекту книги Бакуніна «Державність і анархія. // К. Маркс і Ф. Енгельс. Вибрані твори в 3-х томах. – Т.2. – Київ: Вид-во політ. літ. України, 1968

  18. Маркс Карл. Маркс – Фрідріху Больте в Нью-Йорк // К. Маркс і Ф. Енгельс. Вибрані твори в 3-х томах. – Т.2. – Київ: Вид-во політ. літ. України, 1968.

  19. Ленин В.И. Избрание призведения: В 3-х т. Т.1. – М.: Политиздат, 1980.

  20. Детская болезнь «левизны» в коммунизме // Ленин В.И. Избранные произведения: В 3-х т. Т.3. – М.: Политиздат, 1980.

  21. Ленин В.И. Государство и революция // Ленин В.И. Избранные произведения : В 3-х т. Т.2. – М.: Политиздат, 1980.

  22. Кропоткин П.А. Записки революционера / Предисл. и примеч. В.А.Твардовской – М.: Мысль, 1966.

  23. Кропоткин П.А. Записки революционера / Послес. и примеч. В.А.Твардовской. – М.: Мысль, 1990.

  24. Драгоманов М.П. Вибране (…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні..) Упоряд. та авт.. іст.-біогр. нарису Р.С. Міщук; Приміт. Р.С. Міщука, В.С. Шандри. – К.: Либідь, 1991.

  25. Кропоткин П.А. Дневники разных лет / Сост., примеч., им указ. А.П.Лебедевой; Вступ. ст. А.В.Аникина, Худож. Г.Г.Федоров. – М.: Советская Россия, 1992.

  26. Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений: Пер. с фр. / Предисл. Я. И.

  27. Кузьминова. – М.: Экономика, 1995. Лебеденко А.М. История анархизма в Украине (конец ХІХ – начало ХХ вв.). – К., 1995

  28. Жмир В. Анархізм у світі та в Україні. На нашій не своїй землі. // Філософська думка. – 2009. - №2 – С. 72 – 96

  29. Жмир В. Анархізм у світі і в Україні // Філософська думка. – 2008. - №4. – С.3-24.

  30. Жмир В. Анархізм у світі та в Україні (стаття третя) // Філософська думка. – 2010. - №4. – С.56-75.

  31. Щербатюк В.М. Повстанський рух під проводом Нестора Махна в сучасній вітчизняній історіографії // Наука. Релігія. Суспільство. – 2010. - №2. – С.49 – 65.


Зінаїда Василівна Гіптерс,

кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри суспільних дисциплін ЛІБС УБС НБУ, м. Львів

ДІЯЛЬНІСТЬ С. СМАЛЬ-СТОЦЬКОГО

У СТАНОВЛЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ

ОСВІТИ ДІТЕЙ І ДОРОСЛИХ

Історія становлення національної та економічної освіти дітей і дорослих на західноукраїнських землях ХІХ – першої половини ХХ століть пов’язана з іменами видатних представників українського народу та їхньою подвижницькою працею на ниві освіти і суспільно-політичного життя. Українська інтелігенція в особі найкращих представників залишила нащадкам велику культурну і наукову спадщину – творіння своєї думки і практичної діяльності, з яких ми можемо почерпнути багато корисного для розбудови сьогоднішньої школи і школи майбутнього.

З цього приводу В. О. Сухомлинський писав: «Можна без перебільшення сказати, що якби не світло знань про минуле матеріального і духовного життя суспільства, про розвиток культури, науки, системи освіти, педагогічної теорії, ми відчули б себе безпорадними, рухаючись навпомацки в темряві» [13, с. 62].

До плеяди видатних сподвижників розвитку освітньої справи в краї належить Степан Смаль-Стоцький – відомий професор-україніст, завідувач кафедри української мови та літератури Чернівецького університету, посол до Чернівецького та Віденського сейму, проводир українського національного відродження та творець українського шкільництва на Буковині. Степан Смаль-Стоцький був найвідомішою людиною на Західній Україні та в наукових колах Західної Європи наприкінці XIX – на початку XX століття. Упродовж багатьох років він був лідером культурно-національного руху українців краю [3].

Степан Смаль-Стоцький народився 9 січня 1859 року в селі Немилові на Львівщині (тепер Радехівський район). З 1864 року навчався у місцевій сільській школі, отримуючи елементарні знання. За порадою місцевого учителя, який побачив великі здібності дитини, 1867 року батьки віддають його до Радехівської тривіальної школи, де провчився всього рік і з 1868 року продовжує навчання у Львівській нормальній школі, яку закінчує через рік і

успішно складає екзамени до Львівської академічної гімназії. 1873 року переходить до польської гімназії, а згодом – до другої німецької. Під впливом видатного ученого, професора Гната Онишкевича С. Смаль-Стоцький разом із однодумцями-гімназистами і бурсаками починає видання бібліотеки творів відомих на той час письменників України. 1878 року він з відзнакою складає випускні гімназійні іспити і вступає до Чернівецького університету на відділ слов’янської та української філології філософського факультету. На той час кафедрою слов’янської та української філології завідував Г. Онишкевич, учитель і наставник С. Смаль-Стоцького ще з Львівської гімназії. В університеті вступає до студентського товариства «Союз», його обирають головою товариства (1879–1882), ці обов’язки він виконував до закінчення університету [4, с. 506].



С. Смаль-Стоцький готувався стати викладачем гімназії, але на початку 1883 року керівництво університету запропонувало йому вакантну посаду завідувача кафедри української мови і літератури в Чернівецькому університеті. Та щоб її зайняти, необхідно було поїхати до Відня, пройти курс навчання при Віденському університеті, захистити дисертацію і отримати вчений ступінь доктора слов’янської філології.

Молодий учений прослухав у Відні курс лекцій професора Ф. Міклошича, 1884 року захистив дисертацію на тему «Процес аналогії у словозмінах руської мови», склав докторантські екзамени (так званий рігозіум) і отримав вчене звання доктора слов’янської філології. Як перспективному обдарованому вченому, Ф. Міклошич запропонував йому скласти габілітаційний іспит при Віденському університеті (спеціальна письмова контрольна робота і габілітаційна лекція, яку необхідно було прочитати перед ректором і професурою університету). Після цього Міністерство освіти і віровизнань затвердило його приват-доцентом Віденського університету, де він упродовж 1884–1885 навчального року практикувався у викладацькій роботі [1, с. 53].

22 березня 1885 року С. Смаль-Стоцький був призначений надзвичайним професором Чернівецького університету, завідував кафедрою української мови та літератури аж до її закриття румунською окупаційною владою, а з 1894-го обраний деканом філософського факультету цього ж університету [14, с. З].

Цей період став початком активної наукової, громадської, політичної та освітньої діяльності ученого: він працював у товаристві «Руська Бесіда», доклав великих зусиль до заснування товариства «Руська Школа» в Чернівцях і став його першим головою, був обраний головою товариств «Руська Бесіда» та «Руська Рада». «Найбільша заслуга Рускої Бесіди в тім, – писав С. Смаль-Стоцький, – що вона покликала до життя ріжні рускі товариства, виплекала їх, так би сказати, на своїх грудях. Із аматорського театру пішло Драматичне товариство, відтак Буковинський Боян; гуманний бік діятельности Рускої Бесіди перебрало на себе товариство Народний Дім, що засновавши бурсу для бідних школярів і підмогаючи всякі культурні змаганя, виповняє свою задачу знаменито: околошкільництва заходить ся тепер Руска школа, а про просвіту міщан черновецких дбає Міщаньска Читалня» [6, с. 281–282].

«Руська Бесіда» 1885 року починає видавати Бібліотеку для молоді. С. Смаль-Стоцький надава надзвичайно великого значення виданню такої бібліотеки як фактора педагогічного і виховного. «Молодіж се будучність народу! Яка молодіж, таке буде і те поколінє, що має колись заступити своїх батьків. Коли ми єї добре виховаємо, коли в ній розбудимо любов до рідного, до своєї батьківщини, коли ми розширимо єї світогляд, коли навчимо єї бути працьовитою, запопадливою, ощадною, чесною і згідною в загальних справах, то спокійно зможемо колись зійти з сего світа, бо будемо мати певність, що діти наші не зведуть ся на ніщо, не знівечать здобутки батьків своїх, а будуть щиро дбати про себе і про нарід. Отсе була провідна думка Омеляна Поповича, за почином котрого узріла світ Бібліотека для молодїжи. Вона также від самого початку видає ся рідною мовою народною і як найкраще розвивала ся. … Бібліотека для молодїжи, міщан і селян стада улюбленою популярною книжкою і розходилася по цілий Буковині» [6, с. 285].

С. Смаль-Стоцький як співзасновник майже всіх культурно-освітніх товариств, став лідером національно-культурного відродження українців Буковини. Він беззмінний посол до Буковинського сейму (1892–1912) та Віденського з 1911-го до розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році, з 1904 по 1910 рік його обирають заступником крайового маршалка. Обіймаючи такі високі посади та маючи великі повноваження, С. Смаль-Стоцький здійснював практичні кроки на користь свого народу, особливо селянства: розширив мережу сільських хат-читалень, сільських кас, сприяв організації економічної освіти, став ініціатором заснування народного університету в Чернівцях, що допомагало залученню широких мас населення до здобуття освіти, активізував розвиток видавничої справи на Буковині, домігся впровадження фонетичного правопису [8, с. 121–123].

Як громадсько-політичний діяч, С. Смаль-Стоцький належав до народовського табору, який спочатку не мав точно визначеної політичної програми. Народовський табір у той період виступав від імені всього українського народу, а не окремої групи. На Буковині народовці об’єднувалися у двох організаціях – «Руській бесіді» та «Руській правді». Вони вважали себе репрезентантами всього українського населення Буковини. Їхньою метою була протидія румунізації Буковини та забезпечення прав для українського населення. У своїй боротьбі за реалізацію національних прав українців у рамках Австро-Угорської монархії народовці використовували легальні засоби, намагаючись підтримувати й розвивати національну українську ідею.

Єдність українських національних сил на Буковині дала позитивні результати. Вже 1892 року С. Смаль-Стоцький був обраний послом до Буковинського сейму (від Садагурського судового повіту). Пізніше він переобирався на кожних наступних виборах. Саме у Буковинському сеймі розпочалася велика і результативна робота С. Смаль-Стоцького. Ще більше успішною вона стала, коли 1898 року до Буковинського сейму, а 1901-го – до Віденського парламенту був обраний український політичний діяч, барон Микола Василько. Об’єднаними зусиллями С. Смаль-Стоцькому і М. Василькові вдалося провести у Буковинському сеймі закон про культурну автономію, а також низку інших важливих законів, за якими буковинські українці отримали повну рівноправність з румунами та іншими національними групами Буковини. Це започаткувало всебічний національно-культурний розвиток українців Буковини.

На період перебування С. Смаль-Стоцького віце-головою Буковинського сейму припадає розквіт українського шкільництва на Буковині. Активним помічником С. Смаль-Стоцького у цьому питанні був О. Попович. Завдяки їм та багатьом їхнім помічникам до початку Першої світової війни на Буковині діяло близько 150 українських народних шкіл, у яких працювало понад 350 учителів. Більшість шкіл були чотири- і навіть шестикласними. На цей період припадає відкриття українських відділів при державній гімназії і учительській семінарії в Чернівцях, української утраквістичної (двомовної) гімназії в Кіцмані та української державної гімназії у Вижниці. Були також засновані приватні українські гімназії у Вашківцях та Чернівцях. Створювалися перші професійні школи. Збільшилася кількість студентів-українців на богословському факультеті Чернівецького університету. Головна заслуга розвитку українського шкільництва на Буковині належала С. Смаль-Стоцькому.

Виступаючи за національні інтереси українців, С. Смаль-Стоцький завжди ставав на захист української мови. Він був першим у Буковинському крайовому сеймі, хто заговорив українською мовою. Противники не змогли придумати нічого іншого, ніж заявити з цього приводу, що С. Смаль-Стоцький не володіє німецькою мовою. Виступаючи у сеймі, С. Смаль-Стоцький порушував питання про вживання української мови в державних установах, судах, у транспорті, в міському господарстві. Він виступав, щоб урядники, які працюють серед українського населення, знали українську мову і застосовували її в діловодстві, щоб вулиці в українських містах мали українські назви тощо.

С. Смаль-Стоцький підтримував постійно зв’язок з українським буковинським селом, здійснюючи народну програму «реальної політики», яка приділяла селянству найбільшу увагу. Він підкреслював: «... Мусим зробити сильним наш стан хліборобський ... сили не матиме той стан, наколи єго пролетаризується, ні! Він тоді або пожене в Бразилію, або стане в своїй власній вітчині рабом других. Ми всіх сил мусимо доложити, аби сей стан скріпився, зміцнився, став якнайбільше незалежним. Тоді той стан стане підвалиною нашого культурного і економічного поступу, нашої політичної сили» [9].

С. Смаль-Стоцький, як селянський син, прекрасно знав та розумів становище селян, він не тішив себе ілюзіями щодо ефективності одномоментних акцій, які можуть зробити селян щасливими, як, наприклад, зрівняльний перерозподіл землі чи насиль­ницьке створення великих колективних господарств. Натомість він активно взявся за створення системи позичкових кас і дрібних кооперативних об’єднань на Буковині. Подібні селянські організації на той час вже були поширені у Західній Європі. Поступово цей рух перекинувся у Галичину. Однак на Буковині далі окремих газетних публікацій з проблеми справа не рухалася.

Свою промову у Буковинському сеймі 1893 року С. Смаль-Стоцький присвятив питанням організації кредиту для селян. Він підкреслив, що хлібороби потребують в основному невеликих позичок – до 300 злотих ринських. Такий кредит давали тільки невеликі міські каси, але під значно вищий процент, ніж великі кредитні установи. У ще гірші умови потрапляли селяни, коли зверталися до лихварів, котрі затягали їх у кабалу. І без того тяжке становище селян ще більше погіршувалося. Тобто селяни в питанні кредитування були полишені властями напризволяще. Декілька товариств «Власна поміч», які тоді організувала «Руська бесіда», не могли вирішити питання. С. Смаль-Стоцький обґрунтував створення на Буковині мережі закладів за системою Райфайзена, що, на його думку, була найбільш придатною для селян. Суть цієї системи, яку ще в середині XIX ст. активно популяризував німецький економіст і політик Ф. Райфайзен (звідси й назва кас – райфайзенки), полягала у створенні в кожному селі каси взаємодопо­моги, яка об’єднувала гроші самих селян. Як стверджував С. Смаль-Стоцький, перевага цих кас полягала в тому, що вони охоплювали невелику територію (село чи парохію), й усі члени такої каси добре знали один одного. Боржника можна було легко примусити сплатити позичку, можна було перевірити, чи правильно вона використовується, можна було надавати її тільки справним господарям тощо.

Завдяки енергійній діяльності С. Смаль-Стоцького ідея створення райфайзенок втілювалася в життя. Перших шість райфайзенок було відкрито 1898 року, а наприкінці 1904-го їх налічувалося 78. Одночасно робилися спроби створити більші кредитні об’єднання. За ініціативою Іларія Окуневського 1896 року була створена у Чернівцях «Руська каса для ощадности і позичок». До неї вступило спочатку 26 членів із 35 паями. Засновники брали за кредит 7%, хоча за такий низький процент у той час на Буковині ніхто позичок не давав.

На початку XX століття у зв’язку із швидким зростанням кількості рай­файзенок постало питання про їх об’єднання у спілку. Це давало змогу значно збільшити капітал, який в окремих райфайзенках був дуже малий. С. Смаль-Стоцький 1900 року видає «Порадник, як закладати каси пожичкові і шадниці» [10]. У квітні 1903 року С. Смаль-Стоцький опублікував відозву про об’єднання селянських кас. «Тоті каси, – зазначалося у відозві, – повинні тепер зробити межи собою спілку і усі зв’язатися до купи в один кріпкий союз аби через те прибуло їм сили і аби вони руским хліборобам принесли ще більший пожиток, подали їм ще більшу поміч і поратунок» [7]. Загальні збори представників селянських фінансових установ 10 травня 1903 року прийняли ухвалу створити союз хліборобських спілок на Буковині «Селянська каса», очолив її С. Смаль-Стоцький. «Селянська каса», крім організації по селах кооперативів, поширила діяльність райфайзенок на купівлю й продаж землі. У 1912 році вона об’єднувала 174 українські кооперативи, у тому числі 159 райфайзенок.

Під керівництвом С. Смаль-Стоцького або за його безпосередньої участі було створено низку інших кооперативних об’єднань для селян, зокрема «Карпатію», «Працю» та ін. Він був найактивнішим діячем кооперативного руху на Буковині. Особисто брав участь у відкритті близько 100 райфайзенок, проводив велику пропагандистську роз’ясню­вальну роботу, відстоював потреби кооперативів у Буковинському сеймі, урядових колах. С. Смаль-Стоцький завжди близько сприймав потреби селян і добре розумів їх. Обраний ним курс був життєздатним, а можливо, і єдино правильним за тогочасних умов. Зрештою, це наочно підтверджує досвід країн Західної Європи, де дрібні селянські господарства завдяки різним формам кооперації на рівних конкурували з великим сільсько­господарським виробництвом.

На поліпшення економічного становища Буковини була спрямована боротьба С. Смаль-Стоцького за виправлення кадастру ґрунтів Буковини. З метою практичного розв’язання цих питань С. Смаль-Стоцький разом з Є. Пігуляком скликав сільські віча, на яких роз’яснював несправедливість існуючого кадастру, необхідність подавати петиції з вимогою виправити недоречності. Такі віча 1896 року відбулися в Заставні, Лужанах, Кіцмані, Чернівцях. С. Смаль-Стоцький, на відміну від багатьох тодішніх політиків, ніколи не цурався зустрічей з простими людьми, вмів знаходити спільну мову з селянами, роз’яснював їм дохідливо складнощі економічного й суспільного життя. Вже перебуваючи на еміграції в Празі, він писав: «А ще й сьогодні згадую ті славні, величаві збори й віча, бо їх годі було забути. Тисячі людей слухали мене дві, три, нераз чотири години й більше, дух собі запираючи, сльози проливаючи ... були хвилі найвищого захоплення ... живе, щире слово найліпше плило прямо із серця до серця».

Зусилля С. Смаль-Стоцького не були марними. На хвилі кампанії, організованої й проведеної ним, комісія з ревізії земельного кадастру була змушена переглянути тарифи, знизити їх для ріллі й ставів та підвищити для лісів і сіножатей. Це вирівнювало становище в земельному оподаткуванні, однак деяка несправедливість залишилася, тому С. Смаль-Стоцький закликав продовжувати боротьбу. Діяльність ученого у справі консолідації передової української інтелігенції, спрямована на необхідність добиватися взаєморозуміння з іншими народами, його виваженість і стабільність у політичній роботі була високо пошанована владою: він нагороджений Командорським Хрестом ордена Франца Йосифа (1908), а 1911 року йому присвоюють дворянський титул. Педагог вважав, що необхідно давати селянам добру освіту, бо тільки освічений народ зможе досягти високого життєвого рівня. Для розбудови української школи С. Смаль-Стоцький активно взявся за вивчення світового досві­ду освіти для дорослих й доклав значних зусиль до налагод­ження діяльності «Курсу вищої освіти для селян» у Чернівцях. Він вивчав досвід організації подібних шкіл у Німеччині (1906), ретельно студіював літературу про вищі школи для селян у Данії та Швеції. Перший організований курс вищої освіти для селян розпочав роботу в березні 1910 року й налічував 37 слухачів, 1911-го їх було вже 80. Слухачі забезпечувалися постійним житлом і харчами на весь період навчання, за що платили лише 30 крон, а решту витрат покривала «Селянська каса». Програма курсів включала всесвітню історію, історію України, історію державного устрою Австрії, астрономію й фізичну географію, антропологію й етнографію, гігієну, історію української літератури, історію релігій тощо – всього 26 годин на тиждень протягом 1,5–2 місяців. Широкою була й культурна програма. Серед викладачів, крім С. Смаль-Стоцького, який був і директором цих курсів, працювали М. Кордуба, В. Сімович, Т. Галіп, І. Герасимович. З 1911 року організацію курсів узяло на себе «Історичне товариство» і перейменувало їх на «Курси висшої народної освіти ім. С. Смаль-Стоцького». Однак вони проіснували тільки три роки, оскільки на Буковину прийшла Перша світова війна. Протягом 1920–1930-их років про них не раз писали, як про видатну подію освітнього життя в краї, були спроби створити щось подібне в інших регіонах України.

На початку Першої світової війни С. Смаль-Стоцький веде активну громадську та наукову діяльність. З 10 березня 1914 року – голова філологічної секції Наукового Товариства імені Шевченка замість хворого І. Франка [14, с. 16]. У роки війни С. Смаль-Стоцький, незважаючи на поважний вік, вступив до австрійської армії, де був прикріплений до штабу Чернівецької бригади і служив на різних посадах. З 1916 року за пропозицією В. Сімовича він починає працювати у Фрайштадтському (Горішня Австрія) таборі українських військовополонених, де проводить велику просвітницьку роботу, створює народний університет, школу, курси з різних предметів тощо. Серед полонених протягом 1917 – першої половини 1918 років С. Смаль-Стоцький веде загальні курси української мови, літератури, декламації та виразного читання, виголошує популярні лекції з історії України. 25 липня 1917 року вченого обрано головою Центральної Управи Українських Січових Стрільців (ЦУУСС). 18–19 жовтня 1918 року професор взяв активну участь у заснуванні у Львові Української Національної Ради, підтримуючи ідею створення окремої української держави у складі Австрії. Тут він деякий час очолював військове представництво ЗУНР, але вже 19 грудня 1918 року керівництво Західноукраїнської Народної Республіки призначило С. Смаль-Стоцького послом у Празі. Ще перед тим він став одним із членів-засновників Академії Наук в Києві [2, с. 9].

Майже 20 останніх років свого життя С. Смаль-Стоцький перебував в еміграції у Празі. Важливе значення в подальшій науково-викладацькій діяльності академіка стало заснування 17 січня 1921 року у Відні Українського Вільного Університету, який згодом перенесли до Праги. Професор, доктор С. Смаль-Стоцький був обраний деканом, потім заступником декана філософського факультету. Але і за кордоном вчений ніколи не полишав думки про повернення в Україну. Він уважно стежив за подіями в краї, співпрацював з газетами «Рідний край», «Час», висловлював сподівання, що, незважаючи на зміну обставин, український народ знову підніметься і заявить про свої права на весь голос. Однак сподіванням на повернення в Україну не судилося збутися. Стан здоров’я С. Смаль-Стоцького різко погіршився, і 17 серпня 1938 року його не стало. Після смерті С. Смаль-Стоцького майже всі українські журнали й газети Чернівців, Львова й Праги вмістили ґрунтовні статті про нього, в яких висловлювалась думка, що історики повинні провести детальне дослідження життя та діяльності видатного громадського діяча та визначного вченого, який повністю присвятив себе українському національному рухові.

С. Смаль-Стоцький розумів, яке значення має піднесення національної свідомості україн­ського народу та його інтелігенції для реалізації української національної ідеї, щоб «вибороти собі незалежність, щоб вийти з упослідженого становища і стати попліч з другими народами до загальної людської культурної праці... Для того то справа самостійності руского народу мусить належати до політичної програми Русинів і з тої точки програмової не можна ані на волю попустити, бо вона є істиною самої програми» [12, с. З].

Актуальними і в наш час є погляди педагога на роль національної інтелігенції як рушійної сили не тільки націо­нального відродження, але й розвитку цивілізації. Від народної інтелігенції багато в чому залежить культурна й еко­номічна сила народу, вона «...мусить зібрати всі сили умислові на те, аби оту працю підперти, зробити її видатною, постаратися о те, аби тота праця не марнувалася; одним словом інтелігенція народна повинна зайнятися докладною організацією праці народної. Це дасться осягнути через всякі товариства наукові, літературні, просвітні, через всякі стоваришення економічні і т. д.» [8, с. 121]. Реалізація національної ідеї, – вважав С. Смаль-Стоцький, – вимагає від політиків активної дієвої роботи, бо це повинна бути копітка праця «для відтворення культурної і економічної сили у руського народу, реальна політика це праця, а не політиковання, не галабурда» [8, с. 123]. Тому в зовнішній політиці необхідно виробляти позитивне ставлення до держави, до сусідів, а внутрішню політику необхідно спрямовувати на піднесення економіки, на «витворення культурної сили народу» для згуртування його навколо національної ідеї.

Мету свого життя і наукової діяльності він висловив так: «ми не хочем, щоб наш нарід був вічним рабом хоть би і як могутніх і славних народів, а хочем, бажаєм і працюєм на те, аби він сам став паном на своїй власній прадідній землі» [11, с. 2]. Високу оцінку дав В. Сімович С. Смаль-Стоцькому – педагогу, учителю народу і як шкільному діячу, університетському професору, що «підходив до слухачів з незвичайною простотою й ясністю викладу, що й найважчу річ умів робити доступно, що ніколи не шкодував часу на вияснювання та повторювання, що вправду ставав зрозумілим, проспособлюючись до рівня тих, що його слухали. …Сам працьовитий, ставив за мету в житті людини – працю. Як усякий добрий педагог, він носив у серці віру в людей… З повагою об’єктивно оцінював людину» [5, с. 17–18].

Аналіз поглядів, теоретичних ідей та положень, прак­тичних дій, пропозицій, рішень і цільових орієнтирів С. Смаль-Стоцького свідчить про широкий діапазон його інтересів і значний внесок у розбудову української культури, освіти, економічний добробут українців, справу незалежності України.



Список використаної літератури

  1. Доктор Степан Смаль-Стоцький // Буковинський православний календар на рік звичайний 1894. – Чернівці. – 1893. – С. 47–56. 275.

  2. Масан О. Віват, академія // Молодий Буковинець. – 1993. – № 48. 388.

  3. Пенішкевич О. І. Розвиток українського шкільництва на Буковині (ХУШ – початок ХХ століття): Монографія. – Чернівці: Рута, 2002. – 520 с.

  4. Сімович В. Степан Смаль-Стоцький як шкільний діяч і педагог. – Львів. – 1939. – 25 с.

  5. Смаль-Стоцький С. Буковинська Русь: Культурно-історичний образок. – Чернівці: Руська Рада, 1897. – 293 с. 523.

  6. Смаль-Стоцький С. В справі заснування союзу усіх руських кас райфайзенських // Руська Рада. – 1903. – Ч. 13. 27.

  7. Смаль-Стоцький С. Політика реальна // Буковина. – 1896. – Ч. 85; Ч. 88.

  8. Смаль-Стоцький С. Порадник, як закладати каси пожичкові і шадниці. –Чернівці, 1900.

  9. Смаль-Стоцький С. Руський нарід – руська мова // Буковина. – 1889. – Ч. 1; Ч. 2. 527.

  10. Смаль-Стоцький С. Що повинні ми робити? // Буковина. – 1906. – Ч. 13.

  11. Сухомлинський В. О. Ідея всебічного виховання в її історичному розвитку. – Вибрані твори в 5-ти т. – Т. 1. – К., 1978.

  12. Хроніка Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. – Львів. – 1914. – Ч. 58–59.

Розділ ІV.

Учення про ноосферу крізь призму

філософії господарства

та фінансознавства
Лидия Святославівна Гринів

доктор економічних наук, професор,

завідувач кафедри економіки України

Львівського національного університету

імені Івана Франка, м. Львів
ГЛОБАЛЬНІ ФІНАНСОВІ ПРОЦЕСИ

ТА РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ ЕКОНОМІКИ
Протягом тисячоліть наука мусить постійно розвиватись, щоб давати дороговкази для цивілізаційного прогресу людства. Водночас існують такі періоди часу, коли наука не забезпечує адекватності знань тим реаліям, які виникають. У цьому випадку можна говорити, що вона дещо спотворено віддзеркалює дійсність, а її методологія потребує деякого перегляду. Про це наголошували ще в давнину філософи та вчені, водночас такі тенденції, на жаль спостерігаються і нині, в новому ХХІ столітті.

Сьогодні світ переживає не лише фінансово-економічну кризу, але і системну світоглядно-духовну кризу, оскільки не може забезпечити розв’язання тих проблем, які виникають та турбують людство. В цих умовах виникає потреба в зміні світоглядних засад економічної науки та розвитку її новітньої філософії. Реалізація цього завдання вимагає формування якісно нової культури та філософії економіки, які б базувались на постулатах християнської етики в людському суспільстві та господарстві.

Аналіз економічної науки як традиції і як діяльності, що направлена на продукування нового знання, передбачає врахування їх історичної мінливості. Тобто, досліджуючи закономірності розвитку наукового знання, необхідно спиратись на якісно нові уявлення про світ та досягнення не лише суспільних, але і природничих наук.

Неефективність неоліберальної моделі світової економіки підтверджують невдачі світової фінансової системи та маркетингових стратегій, що дедалі частіше блокуються квазі-раціональною поведінкою споживачів на ринку товарів і послуг. Все це в кінцевому рахунку приводить до поглиблення соціальної та економічної нерівності, виснаження природних ресурсів та нарощування обсягу природних катаклізмів, стихій та катастроф як наслідку деградації навколишнього природного середовища.

Примітивність ортодоксального ринкового фундаменталізму полягає в тому, що ринки реагують на споживчі потреби населення лише тоді, коли вони підтримуються його купівельною спроможністю (силою). Якщо ж така сила відсутня, то ринки не є чутливими до їх потреб, а отже ігнорується критерій соціальної та економічної оптимальності.

Донедавна діяльність дослідників економічного розвитку світу була націлена лише на інноваційні зміни. Вони вважали науково-технічний прогрес його пріоритетним чинником. Починаючи від А. Сміта і включно до Р. Солоу велика увага в економічній теорії приділялась визначенню нових технологічних змін як головної передумови економічного прогресу та вдосконалення фінансових відносин в державі.

Однак, з початку ХХІ ст., що принесло з собою потужні природні зміни, які як виявилось, також мають суттєвий вплив на розвиток економіки та встановлення нового світового порядку, стало очевидним, що циклічний характер економічного розвитку обумовлений не лише екзогенними впливами на виробництво інноваційних змін, але і такими ж впливами природних змін.

Сьогодні стандартні курси з неокласичної макроекономіки досліджують економічну систему так, якби вона функціонувала в вакуумі. Насправді економічні системи є лише компонентою складних природогосподарських макросистем і знаходяться у функціональній залежності від параметрів фізики простору біосфери.

В свій час великий український економіст М. Туган-Барановський, досліджуючи циклічний характер економічного розвитку, прийшов до висновку, що характер виробництва обумовлений циклічними закономірностями відтворення основного виробничого капіталу. Таким чином вчений обґрунтував, всупереч закону Сея, що саме виробництво стимулює все більший обсяг споживання, а не навпаки. Це, на його думку, відбувається через постійне нагромадження позичкового капіталу та його інвестування в виробництво капітальних благ. Закономірно виникло запитання: чи фаза піднесення в циклі викликана лише впливом позичкового капіталу чи, можливо, є ще якісь додаткові чинники. Таким чинником є, на думку М. Туган-Барановського, наукові відкриття та нові технології, які фактично «всмоктують» позичковий капітал, завдяки чому і відбувається фаза піднесення в економіці. Отже, вчений обґрунтував, що піднесення в циклі економічного розвитку переходить в стадію затухання не тільки через зниження обсягу пропозиції вільного виробничого капіталу, що «шукає» інвестицій, але і через спад попиту на нові технології. З іншої сторони, обсяг попиту на капітальні блага в економіці визначається станом технічного прогресу. Водночас сучасні циклічні зміни дедалі більше обумовлені особливостями відтворення природного капіталу планети, що впливає і на зміни в глобальних фінансових процесах світу.

Водночас ринок грошей сьогодні є абстрагованим від законів збереження природного капіталу планети, а це суперечить вченню В. Вернадського про біосферу та теорії збалансованого розвитку природогосподарських систем [1].

Реагування дослідників на вказані тенденції хоча й перебуває в рамках «світ пізнанний, але не пізнаний», проте не є однозначним. Одні вбачають у цьому ознаки неминучості, з якою слід згодитися, пізнаючи непізнане. Інші намагаються вибудувати класифікаційні моделі з метою систематизації масиву нагромадження економічних знань, а окремі дослідники всупереч наявної диференціації відстоюють необхідність повернення до єдиного знання. Відтак залишається актуальним обґрунтування підходів до забезпечення адекватності економічних знань тій реальності, яку вони відображають. Водночас, вона має, без сумніву, випереджати господарську практику.

Якою має бути нова конструкція економічної науки в ХХІ столітті? Як забезпечити розвиток життєзберігаючої моделі світової економіки? Що покласти в основу створення ефективної системи світової валюти, виходячи з концептуальних підходів теорії відносності та принципу дуалізму щодо трактування доданої вартості? Очевидно, що вирішення цих проблем лежить в якісно новій, міждисциплінарній методологічній площині.

Разом з тим і до сьогоднішніх днів залишається актуальним обговорення як загальнотеоретичних, так і філософських проблем економіки. Найбільше цікавою для обговорення залишається проблематика співвідношення «класичної» і «некласичної» економічної науки, що зберегла свою актуальність і дотепер.

Водночас очевидним є те, що економічне зростання не може бути постійним атрибутом світової економіки, яка існує в межах фізично скінченної планети, де, через фізичну обмеженість ресурсів життєдіяльності, що формуються у природному довкіллі мусять існувати певні фізичні обмеження і для економічного зростання і споживання. В умовах, коли ресурсно-екологічна криза досягла біосферних меж, виникла реальна загроза існуванню людської цивілізації. Дедалі більша втрата біологічного різномаїття, через що знижується обсяг наземної продукції фотосинтезу, головного харчового продукту планети свідчить про те, що в недалекому майбутньому може повністю знищитись ресурс біосфери не лише для подальшого економічного зростання, але і для самовідтворення.

З огляду на це світова економіка мусить обмежити масштаби антропотехногенного впливу на довкілля через впровадження нової системи параметризації господарської діяльності в просторі та з допомогою світової грошової системи мотивувати людство на реалізацію якісно нової, ноосферної моделі розвитку.

В цьому контексті на особливу увагу заслуговує наукова спадщина В. Вернадського, 150-річний ювілей якого світова спільнота відзначає в цьому році [5, 8].

Виходячи з наукових теорій вченого, сьогодні, перш за все, мають відбуватись докорінні зміни у загальнонаукових підходах до дослідження природогосподарських взаємозв'язків на різних ієрархічних рівнях здійснення економічної діяльності, оскільки змінюється картина сучасного світу. Економіка є дедалі більш «чутливою» до змін у природному довкіллі, що виникають у зв'язку з процесами його відтворення. «Збої» у цих процесах приводять до виникнення нового ланцюга проблем в економіці. Так, зменшення біорозмаїття наземних екологічних систем через непомірний антропотехногенний вплив на них, обумовлює зниження обсягу «виробництва» їх екологічних послуг, а, отже, і поступове зниження обсягу сукупної пропозиції таких природних ресурсів, як життєво важливої води, наземної продукції фотосинтезу, нафти, газу тощо. Це, в свою чергу, викликає нові хвилі інфляційних процесів в економіці.

З іншої сторони, ці явища викликають необхідність обґрунтування якісно нової наукової парадигми організації людської цивілізації, яка має базуватись на дослідженні сил, що забезпечують стійкість існування та руху господарських систем не лише в соціальному, але і природному просторі. В цьому контексті важливим є визначення оцінки екзогенних та ендогенних чинників впливу на цей рух в просторово-часових координатах. Таким чином, мова йде про якісно нові моделі розвитку економіки на основі використання обґрунтованих фізикою категорій енергії, сили руху, мінливості простору для пояснення природогосподарських взаємозв'язків в сучасній науці [6].

Водночас, перманентно існуюча світова фінансово-економічна криза, може, нарешті, стати причиною, щоб підняти питання: що має бути фундаментом для створення нової моделі грошової системи, виходячи з вчення В. Вернадського та постнекласичної наукової економічної школи? Як має сформуватись якісно інакша світова резервна валюта? Що має стати її еквівалентом?

Слід зазначити, що ці питання мусуються вже давно, тобто з початку нового тисячоліття. Так, особливу активність відносно зміни світової валютної системи проявляють Росія та Китай, які ще в 2009 р. це питання планували включити в порядок денний саміту G20, що проходив у Великобританії.

Чому зараз все частіше різні країни світу ставлять питання про необхідність зміни системи світової валюти і впровадження якісно нової моделі її резервування?

По-перше, сьогодні вже цілком очевидним є той факт, що валюта, яка зараз законодавчо не є закріпленою та не є ратифікованою парламентами країн світу, а її емісія здійснюється поза системою управління, якій би були притаманні хоч деякі ознаки демократичності, не може претендувати на звання стійкої світової резервної валюти.

Зрозумілим, також, є і те, що така валюта, яка ще в 1971 році президентом Ніксоном була від’єднала від золота, тобто не має ніякого речового забезпечення, може стати засобом для створення фінансової піраміди у світі.

В 2008 році ця піраміда почала руйнуватись і розпадатись, оскільки не мала під собою відповідного фундаменту. Водночас, для впровадження якісно нової системи резервної валюти в світовій економіці потрібен час та нова парадигма в економічній науці. Адже, ця фінансово-економічна криза є також наслідком кризових явищ у світовій природогосподарській системі, де дедалі частіше проходять збої у відтворенні природного капіталу планети. З іншої сторони, сьогоднішній ринок світової валюти не є конкурентним і вільним, а, отже, спостерігається незбалансованість попиту і пропозиції світової валюти. Перш за все, через відсутність світових контролюючих інститутів за процесами її генерації, емісії та обігу. Внаслідок цього емітенти світової валюти не несуть ніякої відповідальності за ці процеси, оскільки є монополістами.

В цих умовах закономірно виникають запитання: чи є така система світової валюти ефективною? Чи є ефективними результати роботи цієї системи та чи націлені вони на вирішення проблем сталого розвитку світу? Очевидно, що дії емітентів такої валюти мали б повністю відповідати пріоритетним цілям і цінностям розвитку людства в ХХІ столітті.

Сьогодні такими цілями є екологічно збалансований та соціально-орієнтований розвиток світової економіки. Водночас система світової резервної валюти є нечутливою до цих завдань. Свідченням цього є глобальна світова криза, що охоплює і фінансово-економічну, і природосоціогосподарську площину, оскільки світовий фінансовий капітал є абстрагованим від тих явищ і процесів, які стосуються відтворення природного та людського капіталу на планеті.

Очевидно, що процес створення якісно нової моделі світової резервної валюти буде тривалим і болісним. Особливо в умовах перманентно існуючого кризового «пожару», який після невеликого затухання знову розгоряється в повну силу. Тому час, коли потрібно його гасити, а не фантазувати на вільні валютні теми, настав. Або поступово можна переходити до багатовалютної системи, в якій функції резервної і торгівельної валюти будуть виконувати одночасно декілька регіональних (континентальних) валют. Таким чином, поступово буде зніматись навантаження зі старої світової валютної системи, яка, маючи стаючи статус національної, вже давно не відповідає вимогам часу, і, таким чином, переноситься на ці континентальні емісійні центри.

Закономірно виникає запитання: чи зможе система континентальних валют вилікувати світову економіку та запобігти подальшій централізації фінансового капіталу? Чи вдасться запобігти таким чином деградації та руйнуванню природогосподарської системи планети? Адже така валютна система не враховує особливостей відтворення природного капіталу, що впливають на циклічність розвитку світової економіки. Водночас пропозиція грошей в обігу національних економік не є симетричною до обсягу створення абсолютної доданої вартості в державах.

Як відомо, існує декілька регулюючих інструментів, з допомогою яких держава збільшує або зменшує кількість (пропозицію) грошей в обігу національної економіки.

1. Сеньйораш (емісія грошей).

2. Операції на відкритому ринку з цінними паперами. Держава може збільшувати пропозицію грошей через викуп у населення облігацій тощо.

3. Облікова % ставка Національного банку України.

4. Встановлення норми резервування депозитів.

Таким чином, головною дійовою особою щодо визначення і реалізації обсягу пропозиції грошей в державі є, наприклад, Національний банк України. Водночас опосередкований вплив на ці процеси можуть здійснювати комерційні банки, а також небанківський сектор національної економіки, включаючи домогосподарства.

Сьогодні на пропозицію грошей у державі впливають такі чинники, як:

- обсяг грошової бази (Н);

- норма резервування депозитів у Національному банку України (R);

- співвідношення між обсягом готівки та депозитами (d).

Особливо значний вплив має банківська система у зв’язку зі здатністю до мультиплікації (розмноження) грошей.

Закономірно виникає питання: як пов’язати обсяг пропозиції грошей в національній економіці з енергетичним, а не лише банківсько-мультиплікаційним потенціалом її працездатності?

Якщо розглядати національну економіку, як ізольовану до природного довкілля, тобто точку, що «працює» в адіабатичному режимі, то тоді ця економіка працює виключно за рахунок власного запасу «внутрішньої енергії» ∆Е своєї банківської системи.

Тоді обсяг «роботи» національної економіки можна зобразити таким чином [7]:

∆А = - ∆Е (1)

де Е = f (Ms) (2),

а пропозиція грошей в обігу національної економіки залежатиме від запасу внутрішньої енергії банківської системи держави. В такому випадку грошова база формується виключно в залежності від обсягу готівки та депозитів банків:

В2 = С + Д (3)

де С – готівка;

Д – депозити банків.

Як видно з формули (3) депозити банків є паритетною компонентою грошової бази наряду з грошовою готівкою, що дає можливість збільшувати обсяг кредитних грошей за рахунок її мультиплації банківською системою. Такі гроші не мають під собою природної бази, а лише відносні вартісні критерії.

Таким чином можна стверджувати, що коли економіка розглядається як система, що функціонує в адіабатичному режимі (виключно за рахунок внутрішньої енергії без притоку зовнішньої природної енергії – біоінформації), то:

∆М = ∆В  М (4)

де ∆В – грошова база, що дає мутиплікативний ефект грошовому обігу національної економіки.

Що ж відбувається з грошовою базою, якщо змінити трактування економічної системи держави з закритої на відкриту?

Як відомо, в процесі виконання відкритою системою, зокрема, економікою позитивної роботи, вона отримує деяку енергію від зовнішнього середовища (Сонця). Ця енергія є додатковими «інвестиціями» сонячної енергії, що є джерелом абсолютної, а не відносної вартості в економіці, згідно вчень С. Подолинського та В. Вернадського.

В ізотермічному режимі «роботи» економіка функціонує не лише з допомогою економічних ринків, але і ринків природних (біогеоценозів, фітоценозів тощо, які отримуючи енергію Сонця з зовнішнього довкілля є тими стійкими природними структурами, що формують потоки ресурсів для економіки).

Ці природні ринки є первинними ринками національної економіки, від яких вона не може абстрагуватись, оскільки саме вони створюють додаткову енергію, та роботу, що також мають певну вартість.

Чи може обсяг пропозиції грошей в державі не враховувати цієї природної бази мультиплікації абсолютної додаткової вартості?

Очевидно, що ні, оскільки вона повинна знайти відображення при формуванні пропозиції грошового ринку держави. Якщо економіку розглядати екологосоціальній площині, тобто як компоненту наземної екологічної системи держави, тоді сукупну роботу національної економіки можна зобразити у вигляді [7]:

В свою чергу: ∆A = - ∆F (5)

AF = E – TS (6)

де F – вільна енергія НЕ;

Е – внутрішня енергія;

Т – температура;

S – ентропія.

Зміна вільної енергії ∆F залежить від зміни внутрішньої енергії ∆Е і зміни ентропії ∆S при фіксованій температурі Т:

∆F = ∆E - T∆S (7)

Оскільки зменшення ентропії дорівнює системі інформації, що надходить з потоком сонячної енергії на поверхню Землі - ∆S = І, то

∆F = ∆E + T  І (8)

Як можна врахувати ці моделі для опису грошових відносин в національній економіці?

Енергія і сукупна робота мають вартість, від якої система макроекономічних рахунків національної економіки не може бути абстрагованою. Їх можна оцінювати як в джоулях або кіловат-годинах, так і в національній валюті, якщо є відомою ціна одиниці роботи.

Водночас дотримання таких співвідношень при визначенні пропозиції грошей у державі не відображає в повній мірі причинно-наслідкових взаємозв’язків, що виникають між природничими (енергетичними) можливостями простору економіки та її результативністю.

Відомо, наприклад, що коли зростає ↑У, то відповідно зростає попит на гроші ↑МД, це підвищує їх ціну (% ставку), що в свою чергу приводить до зниження інвестиції ↓І та в кінцевому рахунку і до зниження результативності економіки ↓У.

Водночас коли зростає ↑У, то відповідно зростає ↑МД, що, без сумніву знижує ↓NX, а отже і результативність економіки ↓У.

Звідси випливає, що між грошовим і товарним ринком існує тісна взаємозалежність, яку не можна не враховувати. Однак не можна відкидати того, що товарний ринок в державі перебуває у певній функціональній залежності від ринку «природи» що пропонує йому той чи інший обсяг енергії працездатності, тобто У = f (A).

Якість енергії, яку Земля отримує від Сонця є значно вищою за якість енергії, яку Земля випромінює у Космос. Завдяки цьому здійснюється розвиток життєдіяльності на планеті, а отже і розвиток товарного ринку як посередника в системі виробництва і споживання у державі.

Сьогодні можна стверджувати, що виробництво і споживання має також біофізичний вимір, оскільки залежить від потоків і запасів ресурсів, що сформовані у природі. Цей відкритий колообіг є джерелом створення абсолютної обмінної вартості. У зв'язку з цим зміщуються рівні агрегування деяких макроекономічних індикаторів та змінюється основа ціннісних критеріїв та оцінок.

Так, обсяг потенційного ВНП вже не може вважатись економічним оптимумом, оскільки не відображає рівня ефективності використання тих економічних ресурсів, які є продуктом відкритого колообігу природо-господарських систем. В макроекономічний аналіз необхідно ввести нові функції відтворення природного капіталу, які досі не враховувались і не відображались рухом ринкових цін [4]. Це, в свою чергу суттєво вплине на функціонування грошового ринку та модель визначення пропозиції грошей МS. Отже, як поєднати F з пропозицією товарної та грошової маси у державі?

Якщо перейти на мову агрегатів макроекономіки, то вільна енергія є запасом працездатності кожної наземної екологічної системи та локального природного капіталу. Водночас джерелом її служить потік негентропії (інформації), що надходить з потоком сонячної енергії на поверхню 3емлі.

Отже, економічна «працездатність» кожної наземної екологічної системи повинна визначатись на основі розрахунку її біофізичної працездатності, що дає змогу побу­дувати криву її можливостей щодо екозбалансованого розвитку (рис. 1).


1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка